ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІСТОРИЗМ

  Бібліографічне посилання: Стельмах С.П. ІСТОРИЗМ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Istoryzm (останній перегляд: 19.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІСТОРИЗМ

ІСТОРИЗМ. Уперше термін "історизм" почав вживати нім. історик літ. Ф.Шлегель 1797 у своїх фрагментарних зауваженнях з філології, вказавши на неісторичність "популярної філософії" 18 ст., позбавленої "всіх персональних індикацій". Тим самим він утверджував розуміння історичності всієї дійсності, яка осмислювалась як "індивідуальні" зміни в часі ("розвиток"). Нині цей термін означає: 1) заг. методологічний принцип історизму, включений у структуру матеріалістичної діалектики; 2) історизм як духовно-культ. рух 19 ст.; 3) історизм як вид і спосіб істор. думки, що сприяв академічному становленню історичної науки, вирізняючи її пізнавальну стратегію від природничо-наук. В першому випадку в принципі І. виражена ідея загальності та універсальності істор. підходу до аналізу розвитку природи та сусп-ва, тобто необхідність розглядати всі явища з точки зору їх генезису, виникнення, розвитку та подальших змін.

У 1-й третині 19 ст. І. означав історично орієнтоване пізнання індивідуального в його "конкретному часі й просторі", спрямоване на фактологічне емпіричне дослідження ("історична школа права"). Власне І. позначав т. зв. переломний час кін. 18 – поч. 19 ст., вирізняючи донаук. етап розвитку істор. науки від наук., який характеризувався появою розвиненої істор. свідомості – становлення різниці та зв'язку між трьома модальностями часу (минуле, сучасне і майбутнє). В ході тривалих сучасних дискусій визначені базові елементи змістовного наповнення поняття І. та його етапи на основі виділення домінуючих тлумачних моделей і методологічного інструментарію в істор. текстах та їхній зв'язок з пануючими історіософськими системами. Так, в "історизмі епохи Просвітництва" виділяють "універсалізм" істор. процесу і оптимістичну теорію прогресу. "Класичний історизм" 19 ст. вказує на ґрунтовну історизацію думки в гуманітарних науках і взаємозв'язок між "розумінням", як її центр. методологічною категорією (на відміну від категорії "пояснення" в природничих науках), та утвердженням поняття раціональної й духовної людини як суб'єкта історії. Т. зв. саморефлектуючий історизм утвердився в теоретико-методологічному дискурсі наприкінці 20 ст. і зосереджується на понятійному апараті істор. науки. К.Поппер на основі різниці в пізнавальній стратегії природничих та гуманітарних наук ("генералізації" та "індивідуалізації") і розмежування їхньої методології виділяє "пронатуралістичний історицизм" і "антинатуралістичний історицизм".

Виділяються окремі складові І. як духовно-культ. руху та світогляду 19 ст.: а) протест проти раціоналізму Просвітництва доби з його скептичним ставленням до минулого, але сприйняття оптимістичної просвітницької ідеї "прогресу"; б) "історична свідомість романтизму" з властивим йому постійним пошуком у минулому смислу сьогодення; в) індивідуалізація як усвідомлення ідеї, що індивідуум формується історично; г) ідея "народного духу", котра виникла внаслідок "повторного пробудження" ідентичностей національних в Європі.

І. як теор. основа істор. науки формував 3 її базові складові: а) ідеалістичні істор. поняття; б) канонізація дослідницьких регулятивів до єдності істор. методів; в) поширення фахових претензій на заг. освіту сусп-ва. По-перше, історія була самовиявом і самоуявленням людини 19 ст. як індивідуального елементу культ. розвитку заг. духу. Людські вчинки обумовлювалися "ідеями", котрі виступали як духовні рушії, спрямовуючи практичні дії на зміну існуючого світу, і через керівні інтереси приводили до прийняття тих чи ін. істор. рішень. По-друге, І. визначав істор. метод як систему правил, що спрямовує процес вивчення минулого, порядкує професійною операцією пізнання – наук. дослідженням. Ці правила ґрунтувалися на істор. гносеології, в основі якої лежала герменевтика людських дій та мотивів, й історія пізнавалася шляхом їх "розуміння" за філологічною моделлю проникнення у смисл текстів. Ключовими для методології історії стали слова Й.-Г.Дройзена: "Сутністю історичного методу є пошук розуміння, інтерпретація". Упорядкування методологічного інструментарію здійснювалося за допомогою знаменитої "тріади": евристика, критика, інтерпретація. По-третє, малася на увазі обумовленість минулих людських дій, мотивів прийняття рішень ціннісними нормами. Істор. наука пізнанням минулого робить внесок до культ. прогресу, виконуючи загальноосвіт. функцію в сучасному сусп. житті, оскільки дії й мотиви поведінки людини обумовлені історично й їхнє пізнання складає вищий сенс буття. І. розвивав політ. теорію, легітимуючи політ. стан сусп-ва аналізом його істор. розвитку.

У сучасному розумінні І. розглядається у зв'язку з проблемами інституціоналізації (див. Інституціоналізація історичної науки) й означає наук. парадигму істор. науки 19 ст., яка зводиться до 5 ґрунтовних ознак: а) інтереси (орієнтація на змінні потреби життя); б) "концепція ідеї" (формування домінуючого погляду на обумовленість людських дій в минулому); в) методи істор. реконструкції; г) форми історіографічного викладу; ґ) функції практичної орієнтації сусп-ва.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Iggers G.G. The GermaN ConceptioN of History: The National TraditioN of Historical Thought from Herder to the Present. Middletown, Connecticut, 1968
  2. Jager F., RüseN J. Geschichte des Historismus: eine Einführung. München, 1992
  3. Поппер К. Злиденність історицизму. К., 1994
  4. Трёльч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории. М., 1994
  5. Bohn Th.M. Das "Prinzip des Historismus" iN sowjetischer Lesart. "Storia della Storiographia", 1998, N 34
  6. Бон Т. Историзм в России? О состоянии русской исторической науки в ХIХ веке. "Отечественная история", 2000, № 4
  7. Стельмах С. "Відродження історизму?". Теоретичні проблеми історичної науки ХIХ ст. в сучасній зарубіжній історіографії. "Історія та історіографія в Європі", 2004, вип. 3
  8. Його ж. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХIХ – початок ХХ століття). К., 2005.

Посилання:
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА
  • ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • ПОППЕР КАРЛ-РАЙМУНД
  • ПРОСВІТНИЦТВО

  • Пов'язані терміни:
  • АНДРУСЯК МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ
  • АННАЛИ (ХРОНІКИ, ЛІТОПИСИ)
  • АНТАНТИ ВІЙСЬКОВА ПРИСУТНІСТЬ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ
  • АНТОНОВИЧА ВОЛОДИМИРА КИЇВСЬКА ШКОЛА ІСТОРИКІВ
  • АРАКЧЕЄВЩИНА
  • АРКАС ЗАХАРІЙ АНДРІЙОВИЧ
  • АРИСТОКРАТІЯ
  • ГЕРДЕР ЙОГАН-ГОТФРІД
  • ГОГОЦЬКИЙ СИЛЬВЕСТР СИЛЬВЕСТРОВИЧ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • КРОЧЕ БЕНЕДЕТТО
  • МАРГОЛІС ЮРІЙ ДАВИДОВИЧ
  • МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
  • МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ
  • НОВА ІСТОРИЧНА НАУКА
  • ПЕТРОВ МИХАЙЛО НАЗАРОВИЧ
  • ПІЗНАННЯ ІСТОРИЧНЕ, ГНОСЕОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА, ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
  • ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • РАНКЕ ЛЕОПОЛЬД
  • РОМАНТИЗМ
  • ВАНАТ ІВАН


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)