ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ

  Бібліографічне посилання: Пиріг Р.Я. КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, Комуністична партія України [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Kom_partiya_Ukr_Radyanska_doba (останній перегляд: 22.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 4: Ка-Ком ) в електронній біблотеці

КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ

КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, Комуністична партія України (КПУ; до 1952 – Комуністична партія (більшовиків) України – КП(б)У)– респ. орг-ція Комуністичної партії Радянського Союзу. Здійснювала кер-во усіма галузями життєдіяльності Української Радянської Соціалістичної Республіки, згідно з політ. директивами КПРС. Ідеологічною платформою КПУ був марксизм-ленінізм, орг. принципом – демократ. централізм (див. Демократичного централізму принцип), програмною метою – побудова соціаліст. і комуніст. сусп-ва. Норми внутр. життя визначалися статутом КПРС.

Веде початок від комітетів та осередків Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що наприкінці 19 ст. діяли на укр. землях, які входили до складу Російської імперії. 1903 РСДРП поділилася на більшовиків та меншовиків. Після Лютневої революції 1917 почалося швидке зростання чисельності більшовицьких орг-цій, особливо в пром. центрах (у т. ч. й укр.) – з 7 тис. чл. у квіт. до 50 тис. у жовт. 1917. Потреби координації партійної діяльності та боротьби за владу на місцях зумовили утворення на укр. землях у лип. 1917 двох обласних парт. об'єднань – Пд.-Зх. краю та Донецько-Криворізького басейну.

Проблема заснування єдиної всеукр. орг-ції більшовиків реально постала після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 та утворення Української Народної Республіки. Однак у відповідь на проявлену ініціативу київ. партійців ЦК РСДРП(б) висловився проти "окремої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала". Навіть коли у груд. 1917 було проголошено рад. Укр. Нар. Республіку та утворено тимчасовий уряд – Народний секретаріат і довелося визнати рад. Україну як "одиницю, що самовизначалася", ЦК РСДРП(б) іще раз підтвердив старий принцип парт. об'єднання більшовиків України: "на правах районної (місцевої, обласної по суті справи) організації". Лише докорінна зміна політ. ситуації після введення на укр. землі нім.-австрійс. військ (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) знову актуалізувала питання про всеукр. партоб'єднання. Воно стало предметом розгляду Таганрозької наради у квіт. 1918. Серед провідних парт. та рад. працівників з України виявилися істотні розходження в поглядах на тактику революц. боротьби та форми парт. буд-ва. "Ліві" (кияни) обстоювали необхідність збройного повстання проти австро-нім. військ. властей та гетьман. режиму (А.Бубнов, С.Косіор, Я.Гамарник та ін.). "Праві" (катеринославці) виступали з більш поміркованих позицій зміцнення комуніст. підпілля та використання легальних форм боротьби (Е.Квірінг, Я.Епштейн, В.Аверін та ін.). М.Скрипник та ін. учасники наради зайняли проміжну позицію (їх назвали "центром").

При обговоренні питання про партію було внесено два проекти резолюцій. "Праві" (Е.Квірінг) пропонували створити автономну компартію, підпорядковану "спільному ЦК і з'їздам Російської комуністичної партії". Проект М.Скрипника передбачав утворення самостійної КПУ, "зв'язаної з РКП через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)". Цей проект був підтриманий "лівими" і набрав більшість голосів. Партія стала називатися Комуніст. партією (більшовиків) України.

Рішення Таганрозької нарадипро утворення самостійної КП(б)У не відповідало установкам ЦК РКП(б) щодо принципів парт. буд-ва в нац. районах. Тому ЦК РКП(б) й особисто В.Ленін вжили заходів, щоб ця ухвала не була підтримана установчим з'їздом більшовиків України, що проходив у Москві в лип. 1918. Його делегати представляли 4364 комуністів, які працювали в 40 підпільних парторг-ціях та осередках. Однак після гострої полеміки з'їзд ухвалив: утворити автономну в місц. питаннях КП(б)У, яка входить у РКП(б) і "підпорядковується у питаннях програмних загальним з'їздам Російської комуністичної партії і в питаннях загальнополітичних – ЦК РКП". За це рішення проголосувало 33 делегати, проти – 5 і утрималися – 16. З'їзд обрав ЦК КП(б)У, який очолив Г.Пятаков.

З метою запобігання сепаратистським тенденціям у компарт. буд-ві VIII з'їзд РКП(б) у берез. 1919 ухвалив спец. резолюцію, в якій існування рад. республік в Україні, Латвії, Литві та Білорусі фактично визнавалося тимчасовим. Наголошувалося на необхідності функціонування єдиної централізованої комуніст. партії. При цьому було визначено й статус компартій рад. республік: "Центральні комітети українських, латиських, литовських комуністів користуються правами обласних комітетів партії і цілком підпорядковані ЦК РКП".

Тим часом серед більшовиків України набули поширення погляди, опозиційні декретованим ЦК РКП(б) принципам парт. буд-ва. Виходячи з права укр. народу на незалежну рад. д-ву, окремі діячі КП(б)У відстоювали самостійність укр. компартії. В.Шахрай та С.Мазлах 1919 видали брошуру "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною", яка фактично стала ідейною платформою укр. націонал-комунізму. Автори брошури були виключені з партії. Однак з аналогічних позицій виступила й ін. група партпрацівників (Г.Лапчинський, П.І.Попов, Я.Ландер та ін.). ЦК РКП(б) кваліфікував такі дії як націоналістичні й розкольницькі, а їх провідникам оголосив догану. Поповнення КП(б)У лівими елементами укр. соціаліст. партій (укр. соціал-демократами – незалежними – та укр. соціал-революціонерами – боротьбистами) збільшило коло прибічників серед укр. більшовиків націонал-комуніст. поглядів.

Спираючись на військ. сили РСФРР, КП(б)У вдалася до вирішення завдання встановлення та зміцнення рад. влади на укр. землях. Цим цілям були підпорядковані рішення її з'їздів та структура її керівних органів. II з'їзд КП(б)У в жовт. 1918 із складу ЦК виділив закордонне бюро – свій представницький орган і виконавче бюро, яке працювало на окупованій австро-німецькими військами тер. Секретарем ЦК став Е.Квірінг. Після III з'їзду КП(б)У (берез. 1919) були обрані політ. і орг. бюро ЦК, що більше відповідало статусові правлячої партії. Секретарем ЦК знову був обраний Г.Пятаков. В умовах окупації укр. земель денікінськими військами (див. Денікіна режим в Україні 1919–1920) ЦК РКП(б) розпустив керівні органи КП(б)У. Роль координатора нелегальної роботи на укр. землях виконувало Зафронтове бюро ЦК КП(б) України. З початку звільнення України від білогвардійців було створено тимчасове політбюро ЦК КП(б)У. У груд. 1919 ЦК РКП(б) спец. постановою "Про завдання Радянської влади на Україні" вніс корективи до своєї політ. лінії, здійснивши істотні поступки в нац. та земельному питаннях. Ще раніше була піддана критиці позиція КП(б)У щодо неможливості співпраці з "дрібнобуржуазними партіями". Ці заходи були спрямовані на завоювання більшовиками підтримки з боку укр. селянства.

Під час 4-ї конф. КП(б)У в берез. 1920 (на період 1920–24 вищими органами респ. орг-ції стали конференції) відбулася гостра боротьба демократичного централізму групи ("децистів") проти жорсткої лінії ЦК РКП(б) на централізацію внутр. життя партії, кер-ва радами, єдиноначальності на підпр-вах тощо. Не діставши підтримки на 8-й конф. РКП(б), що відбулася в грудні 1919, представники "децистів" здобули більшість на конференції КП(б)У. Однак обраний делегатами Центр. к-т був розпущений. ЦК РКП(б) призначив тимчасовий ЦК, зі складу якого були виділені політбюро та оргбюро. Секретарем ЦК був обраний С.Косіор.

5-та конф. КП(б)У в листоп. 1920 розглянула першочергові завдання госп. буд-ва. Навколо звіту ЦК розгорнулася гостра полеміка, але загалом його робота була визнана задовільною. Конференція обрала ЦК і Контрольну комісію КП(б)У. На пленумі ЦК були визначені склади політбюро, оргбюро і секретаріату. 1-м секретарем було обрано В.Молотова, 2-м – Д.Лебедя.

У роки громадян. війни ЦК КП(б)У обирався пересічно в складі 15–17 членів і 3–15 канд. у члени ЦК. До складу політбюро ЦК входило 5 членів і 3 кандидати, до оргбюро – 3–5 осіб. У залежності від умов роботи формувалася й структура апарату ЦК. У його складі працювали відділи: загальний, орг., обліково-розподільчий, агітаційно-пропагандистський, залізничний, військ., з роботи на селі, серед жінок та ін.

Кількісний склад КП(б)У змінювався залежно від військ.-політ. ситуації в Україні. Найповніші дані зафіксовані на час проведення з'їздів та конференцій КП(б)У. Ці дані такі: II з'їзд (жовт. 1918) – 9 тис. чл.; III з'їзд (берез. 1919) – 23 тис.; 4-та конф. (берез. 1920) – 30 тис.; 5-та конф. (листоп. 1920) – 75 тис. членів партії. Остання цифра зумовлена наявністю на тер. УСРР великої кількості комуністів у частинах Південного фронту та Укр. трудової армії. У мирних умовах чисельність більшовицьких орг-цій в УСРР динамічно зростала, а під час військ. дій значно зменшувалася. Напр., восени 1919 до лав Червоної армії (див. Радянська армія) влилося понад 20 тис. членів КП(б)У. 1920 на польс., врангелівський фронти, боротьбу з "бандитизмом", для продовольчої справи за партмобілізаціями було направлено майже 19 тис. комуністів. Одночасно ЦК РКП(б) надсилав до УСРР членів партії з центр. губерній Росії. Так, після розпуску "децистського" ЦК в республіку прибуло понад тисячу комуністів, значна частина яких призначалася на відповідальні посади в парт., рад., госп. органах. Зокрема, голова Нижегородського губвиконкому В.Молотов спочатку очолив Донец. губком, а потім і ЦК КП(б)У. КП(б)У також поповнювалася за рахунок вибулих з ін. партій. Навесні 1920 внаслідок саморозпуску Української комуністичної партії (боротьбистів) 4 тис. її членів влилося до КП(б)У. Лідери партії Г.Гринько, В.Блакитний, П.Любченко, О.Шумський зайняли високі посади в компарт.-рад. апараті УСРР. Велика кількість комуністів загинула на фронтах та в підпіллі, зокрема – члени ЦК КП(б)У Ш.Грузман, В.Клочко, І.Крейсберг, П.Слинько, П.Ровнер.

Після завершення громадян. війни КП(б)У виступила гол. владною структурою, вона здійснювала кер-во всіма галузями життя республіки. Не сприйнявши спочатку ідей нової економічної політики, ЦК КП(б)У згодом зосередив усю орг. і політ. роботу на піднесенні сільгоспвиробництва, відбудові держ. пром-сті, налагодженні транспорту, організації фінансів тощо. Після входження до складу СРСР УСРР втратила рештки суверенітету. ЦК КП(б)У і РНК УСРР діяли за політ. і госп. рішеннями союзного центру.

1920–1930-ті рр. були позначені істотними змінами в кількісному, соціальному та нац. складі КП(б)У. З 75 тис. членів у 1921 вона зросла до 231 тис. в 1929. У зв'язку із смертю В.Леніна 1924 було прийнято кандидатами у члени партії 31,5 тис. осіб. Соціальний склад КП(б)У у 1923 був такий: 52,3 % – робітники (за походженням – 13,1), 3,4 – селяни, 24,7 – службовці, 16,6% – інші. На жовт. 1933 ці показники становили відповідно – 70,4, 23,0; 6,3 %.

1921 у складі КП(б)У перебувало 7560 членів з ін. партій (18 %). Цього ж року під час чергової парт. чистки майже половина з них була виключена. За партпереписом 1922 їх залишилося 9 %, з них велику частку складали колиш. соціал-демократи (меншовики). Із 4 тис. боротьбистів – найпослідовнішої націонал-комуніст. течії – залишилося лише 118 осіб. Загалом 1921з КП(б)У було "вичищено" 22,5% членів. Чистки стали традиційною формою позбавлення не стільки кар'єристичних елементів, що ринули в правлячу партію, скільки інструментом розправи з інакодумцями. Особливого поширення вони набули 1929–33, коли в ході чисток, обміну документів, репресій було виключено бл. 78 тис. чл. партії.

Кер-во РКП(б) усвідомлювало важливість підтримки влади корінним нас. союзних республік. ХII з'їзд РКП(б) у квіт. 1923 ухвалив рішення про коренізацію парт. і держ. апарату (див. Політика коренізації), розвиток нац. к-р. Великорос. шовінізм було визнано гол. небезпекою. Проведення українізації політики зустріло спротив не тільки русифікованої частини КП(б)У, а й окремих керівних працівників. Зокрема, 2-й секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь зробив спробу обґрунтувати спротив теоретично ("боротьби двох культур" теорія). Гол. орг. центром українізації став Наркомос УСРР, очолюваний національно орієнтованими комуністами (Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник).

Українізація сприяла коренізації влади. Питома вага українців у КП(б)У збільшилася з 23 % у 1923 до 53 у 1929 і 63 % – у 1940. Наприкінці 1920-х рр. чисельність українців в апараті держ. органів складала майже половину. 1930 україномовна преса становила 89, а книга – 80 %. На поч. 1930-х рр. за постановою ЦК ВКП(б) процес українізації поза межами УСРР був перерваний, а гол. адепта її масштабного проведення М.Скрипника піддано політ. гонінням.

У міжвоєн. період відбулося12 конференцій та з'їздів КП(б)У: конференції на правах з'їздів – 6-та (груд. 1921), 7-ма (квіт. 1923), 8-ма (трав. 1924); з'їзди – IХ (груд. 1925), Х (листоп. 1927), ХI (черв. 1930), ХII (січ. 1934), ХIII (трав.–черв. 1937), ХIV (трав. 1938), XV (трав. 1940); конференції – 1-ша (жовт. 1926), 2-га (берез. 1929), 3-тя (лип. 1932). У порядку денному з'їздів та конференцій поряд з традиційними звітами ЦК та ЦКК КП(б)У гол. місце займали питання розвитку пром-сті, колективізації сільського господарства, виконання п'ятирічних планів. Лише один раз розглядалися завдання культ. буд-ва.

Ще більш завантажені госп. тематикою були пленарні засідання ЦК КП(б)У. На пленумах ЦК ухвалювалися постанови щодо розвитку окремих галузей пром-сті – вугільної, металургійної, енергетичної та с. госп-ва – колективізації, посівних, збиральних і, особливо, хлібозаготівельних кампаній тощо. Значна частина постанов дублювала рішення союзних органів. Питання внутрішньопарт. життя відійшли на другий план.Й.Сталін активно використовував КП(б)У для боротьби проти внутрішньопарт. опозицій, розгрому його особистих опонентів у кер-ві РКП(б). 1-ша Всеукр. конф. КП(б)У (1926) та Х з'їзд КП(б)У (1927) засудили троцькістсько-зінов'євський блок (див. Л.Троцький, Г.Зінов'єв). Політбюро ЦК та президія ЦКК КП(б)У в лют. 1929 вимагали від ЦК РКП(б) покласти край спробам М.Бухаріна, О.Рикова, М.Томського "трясти партію". ХI з'їзд КП(б)У (червень 1930) схвалив розгром правоопортуністичного ухилу в партії.

Політбюро ЦК КП(б)У стало вищим постійно діючим компарт.-рад. органом, який вирішував найважливіші питання політ., екон., госп. життя, зносин з ЦК РКП(б) тощо. До його складу здебільшого входили найвищі посадові особи в ЦК КП(б)У, РНК УСРР, ВУЦВК, Державному політичному управлінні УСРР, Укр. військ. округу (від 1935 – поновленого Київського військового округу). Їх кількість коливалася: членів політбюро було 7–12, кандидатів – 2–8. На поч. 1920-х рр. провідну роль у політбюро ЦК займали голова РНК та голова ВУЦВК, пізніше (після відкликання з УСРР Х.Раковського) першість закріпилася за секретарями ЦК, особливо з приходом 1925 Л.Кагановича. КП(б)У єдина серед респ. парторг-цій мала політбюро ЦК, а 1-ші (ген.) секретарі ЦК КП(б)У незмінно входили до політбюро ЦК РКП(б)–ВКП(б)–КПРС.

Оргбюро ЦК опікувалося переважно питаннями внутрішньопарт. життя та кадрового забезпечення парт., держ., рад., профспілкових, комсомольських органів. До його складу входили секретарі ЦК та завідуючі провідними відділами. Кількість членів оргбюро становила від 4 до 15; кандидатів – 1–5.

У серед. 1920-х рр. в СРСР сформувалася система номенклатури керівних кадрів, призначення і звільнення яких здійснювалося лише за відповідним погодженням. Вона стала потужним інструментом тотального впливу на всі сфери життєдіяльності сусп-ва. До номенклатури ЦК ВКП(б) входили секретарі ЦК та обкомів, наркоми, керівники великих пром. підпр-в та ін. посадовці. ЦК, обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У мали власну номенклатуру кадрів.

По суті номенклатура становила собою добре структуровану компарт.-рад. еліту, яка поступово перетворилася на автономну соціальну касту, відірвану від народу, денаціоналізовану ментально і зомбовану догматами комунізму. Саме вона була гол. знаряддям тривалого панування комуніст. режиму в УРСР. На поч. 1934 з 453 тис. членів і кандидатів у члени КП(б)У кадри партпрацівників складали 78 тис. осіб.

Структура апарату ЦК КП(б)У постійно змінювалася, переходячи від функціонального до галузевого принципу. Упродовж 1920-х рр. це були відділи: орг.-інструкторський, обліково-розподільчий, агітаційно-пропагандистський, з роботи серед жінок, істпарт. 1928 створюється від. з роботи на селі. Від 1930-х рр. починає формуватися суто галузева структура, спочатку сектори, а потім і відділи. 1941 з 18 відділів 15 були вузькогалузевими: вугільної, металургійної, авіаційної, нафтової, машинобудівної, легкої пром-сті тощо. Планова економіка вимагала централізованого командного управління.

ЦК КП(б)У в 1920–30-х рр. очолювали секретарі: 1-ші – В.Молотов (листоп. 1920 – берез. 1921); Ф.Кон (берез. – груд. 1921); Д.Мануїльський (груд. 1921– квіт. 1923); Е.Квірінг (груд. 1923 – квіт. 1925); генеральні – Л.Каганович (квіт. 1925 – серп. 1928); С.Косіор (лип. 1928 – січ. 1938); 1-й – М.Хрущов (січ. 1938 – груд. 1949). Їх обрання (призначення) контролював ЦК РКП(б), особисто Й.Сталін. В.Молотов розглядався як альтернатива представникам "лівих" і "правих" в КП(б)У, котрі в 1918 – 1920-х рр. почергово керували ЦК. Л.Каганович був направлений в УСРР у відповідальний період боротьби Й.Сталіна з Л.Троцьким, М.Хрущов – після фактичного розгрому ЦК КП(б)У. Жодного українця серед 1-х (ген.) секретарів ЦК КП(б)У аж до поч. 1950-х рр. не було.

ЦК КП(б)У виступив активним реалізатором сталінської політики "соціалістичної перебудови села". Насильницькі методи суцільної колективізації, масове розкуркулення, депортації десятків тисяч сел. родин призвели до дезорганізації сільгоспвиробництва. Нав'язані республіці ЦК РКП(б) надмірні плани хлібозаготівель, репресивні методи їх виконання, тотальне вилучення продовольчих запасів стали причиною наймасштабнішого голоду, який забрав мільйони людських життів (див. Голодомор 1932–1933 років в УСРР).

Керівництво УСРР (С.Косіор, В.Чубар, Г.Петровський) не виявило політ. і моральної волі до опору терору голодом серед укр. селянства і стало фактичним організатором цієї трагедії. Пасивний спротив хлібозаготівлям з боку окремих райкомів та партосередків був рішуче зламаний експедиціями в УСРР Л.Кагановича та В.Молотова, направленням у республіку на постійну роботу П.Постишева. Були організовані суд. процеси над керівниками окремих районів, тисячі комуністів засуджені й вислані замежі УСРР. Тільки 1933 з КП(б)У було виключено 45 тис. осіб – за "антипартійну", "опортуністичну", "контрреволюційну" діяльність.

1936–37-х рр. масові репресії в республіці призвели до зменшення чисельності КП(б)У наполовину. Майже повністю були знищені члени вищого кер-ва КП(б)У. Із 62 членів ЦК, обраного ХIII з'їздом КП(б)У (лип. 1937), були репресовані 56, з 11 членів політбюро– 10, а загалом з 69 членів і канд. у члени політбюро ЦК, які обиралися 1919–39, – 46.

З приєднанням до УРСР 1939 західноукр. земель було утворено 6 нових обкомів КП(б)У. Насадження рад. влади супроводжувалося репресіями та депортаціями місц. нас. Загалом з 1938 по 1940 чисельність КП(б)У зросла на 82,3 % і становила 521 тис., тобто досягла рівня 1932. У її складі було: 63,1 % українців, 19,1 – росіян, 13,4 – євреїв, 4,4 – інших. У структурі КП(б)У налічувалося 23 обкоми, 77 міськкомів, 814 райкомів партії, 33275 первинних парторг-цій.

На початку Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 з 564,5 тис. членів КП(б)У понад 236 тис. (42,9 %) були призвані до Червоної армії. Десятки керівних парт. працівників стали членами та уповноваженими військ. рад фронтів і армій. Велика робота проводилася парт. керівниками з перебазування пром. підпр-в у тилові райони країни. ЦК та місц. к-ти КП(б)У займалися організацією парт. підпілля та партизан. руху. Протягом 1941–44 на окупованій тер. УРСР діяли 22 підпільних обкоми, понад 200 міськрайкомів, 3,5 тис. орг-цій і груп, в яких брали участь понад 100 тис. комуністів, комсомольців і безпартійних. Для координації дій більшовицького підпілля в жовт. 1942 був утворений підпільний ЦК КП(б)У у складі 17 осіб, у т.ч. членів політбюро ЦК М.Гречухи, Л.Корнійця, Д.Коротченка. Одночасно апарат ЦК КП(б)У займався організацією агітаційно-пропагандистської роботи. За лінію фронту було перекинуто 400 млн примірників листівок, газет, брошур. Із листопада в Саратові (нині місто в РФ) працювала короткохвильова радіостанція імені Тараса Шевченка, а в Москві – радіостанція "Радянська Україна". На окупованій тер. України діяли 60 з'єднань і 2 тис. партизан. загонів, об'єднуючи сотні тисяч патріотів. 13,6 % партизан складали члени та канд. в чл. партії. За роки війни КП(б)У втратила половину свого складу. Загинули члени політбюро ЦК КП(б)У М.Бурмистенко, П.Любавін, десятки секретарів обкомів, міськкомів і райкомів партії.

Після війни і в наступні десятиліття кількість членів КПУ постійно зростала – від 320,3 тис. в 1946 до 3,3 млн на поч. 1990-х рр. Питома вага робітників за цей час збільшилася з 34,2 до 46,0, селян – зменшилася з 15,8 до 14,8, а службовців – з 56,0 до 39,2 %. До КП(б)У/КПУ входили представники понад 100 національностей і народностей. На поч. 1990-х рр. українці складали 67,0, росіяни – 27,3, ін. – 5,7%.

Залежно від чисельності КП(б)У визначався й склад ЦК та ревізійної комісії: 1949 (відповідно) 77 членів і 46 кандидатів ЦК і 21 чл. ревізійної комісії; 1990 – 273 чл. ЦК і 40 чл. ревізійної комісії. У верес. 1952 структура виконавчих органів ЦК КПУ зазнала зміни. Замість політбюро було обрано бюро (з жовт. 1953– президія), оргбюро було ліквідоване, а його функції передані секретаріатові ЦК. Із 1966 президія ЦК знову була перейм. в політбюро. Кількісний склад: пересічно 9–11 чл., 4–7 канд., секретарів ЦК – 6–7.

Структура апарату ЦК КПУ визначалася постановами ЦК КПРС і будувалася за галузевим принципом. У 1940–50-х рр. частина відділів шляхом об'єднання була укрупнена. За рішенням листопадового (1962) пленуму ЦК КПРС про перебудову структури парт. і рад. органів при Президії ЦК КПУ було утворено два бюро: з кер-ва пром-стю і буд-вом (7 галузевих відділів); з кер-ва с. госп-вом (3 галузевих відділи). Кожна структура мала окремий ідеологічний відділ.

Після усунення М.Хрущова від влади парт. і рад. органи в листоп. 1964 були об'єднані. У черв. 1965 у складі апарату ЦК КПУ діяло 13 відділів, з яких 10 були суто галузевими. До 1988 кількість структурних підрозділів ЦК досягла 18, а відповідальних працівників понад 400 осіб.

Мережа місц. парт. к-тів визначалася змінами в адм.-тер. поділі УРСР. У 1948 і 1988 обкомів КПУ налічувалося 25, міськкомів відповідно – 82 і 138; міськ. райкомів – 82 і 123; сільс. райкомів 764 і 442. Первинних парторг-цій – 44,2 і 71,3 тис. 1975 Київ. міськкому партії були надані права обкому. У серед. 1980-х рр. з 3,2 млн членів КПУ бл. 887 тис. складав виборний актив – від членів ЦК до партгрупоргів.

1949, після дев'ятирічної перерви, відбувся черговий XVI з'їзд КП(б)У. Відтоді внутрішньопарт. життя КП(б)У позначене регулярним проведенням з'їздів: раз на 2–3 роки в 1950-х і регулярно кожні п'ять років у 1960–80-х рр.: (XVI – січ. 1949; XVIII – берез. 1954; XIX – січ. 1956; XX (позачерговий) – січ. 1959; XXI – лют. 1960; XXII – верес. 1961; XXIII – берез. 1966; XXIV – берез. 1971; XXV – лют. 1976; XXVI – лют. 1981; XXVII – лют. 1986; XXVIII (1-й етап) – черв. 1990, 2-й етап – груд. 1990).

Порядок денний з'їздів визначався становищем КПУ як складової частини правлячої держ. партії. Крім традиційних звітів і виборів ЦК і ревізійної комісії, обов'язковим було питання про директиви чергових п'ятирічних планів. Обговорювалися також проекти програми і статуту КПРС. Прийняття їх ХХII з'їздом КПРС офіційно закріпило керівне становище партії в політичній системі рад. сусп-ва.

При незмінному декларуванні КПРС принципів колегіальності повновладдя 1-х секретарів ЦК КП(б)У в республіці було необмеженим. М.Хрущов, крім того, з 1944 обіймав ще й посаду голови РНК УРСР. Він зосередив у своїх руках всі владні важелі, спираючись у першу чергу на апарат ЦК КП(б)У. З осені 1943 й до серед. 1947 політбюро ЦК провело лише 6 засідань. Осн. зусилля парторг-цій у складних післявоєн. умовах були зосереджені на відбудові пром. підпр-в, колгоспів та радгоспів, закладів освіти і к-ри. Значна увага приділялася встановленню рад. влади у звільнених районах Західної України, де діяли розгалужене підпілля Організації українських націоналістів і військ. підрозділи Української повстанської армії. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) в структурі апарату ЦК КП(б)У 1945 був ств. спец. відділ для роботи в зх. областях. На цей час туди було направлено 48 тис. парт. і рад. працівників.

Упродовж 2-ї пол. 1940-х рр. боротьба проти "українсько-німецьких фашистів", "буржуазних націоналістів" була одним з гол. напрямів діяльності ЦК КП(б)У. Вона проводилася шляхом військових дій, депортацій нас., примусової радянізації та колективізації, знищення Української греко-католицької церкви. Водночас у пром-сть та с. госп-во регіону вкладалися значні кошти, направлялися обладнання, техніка, спеціалісти. ЦК КП(б)У дбав про зміцнення місц. парторг-цій. На початок 1947 їх було 4 тис. (60 тис. чл.), а в 1953 – 8 тис. (85тис. чл. партії).

Неврожай 1946 у поєднанні з виконанням планів хлібопоставок призвів до масового голоду в Україні (див. Голод 1946–1947 років в УРСР). Настійні звернення М.Хрущова до ЦК ВКП(б) щодо зменшення обсягу хлібозаготівель і надання допомоги республіці дратували Й.Сталіна. У берез. 1947 1-м секретарем ЦК КП(б)У був призначений Л.Каганович. Цього року УРСР виконала план хлібозаготівель на 101,3%. Жорсткими методами Л.Каганович намагався вирішувати проблеми не лише госп., а й духовного життя. Посилилася боротьба проти "українського буржуазного націоналізму", почалося гоніння на відомих письменників, науковців, зокрема істориків І.Крип'якевича, М.Петровського та ін. У кін. 1947 Л.Каганович був відкликаний з УРСР, а ЦК КП(б)У знову очолив М.Хрущов, залишивши посаду голови уряду. Наступні два роки він енергійно займався відбудовою пром-сті та с. госп-ва. Гол. темою пленумів ЦК і засідань політбюро ЦК було збільшення вир-ва зерна та продукції колгоспного тваринництва. Ухвалювалися й сумнівні рішення, напр., про виселення з УРСР осіб, які "ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя" (лют. 1948). У груд. 1949 М.Хрущова перевели на роботу до Москви.

Першим секретарем ЦК КП(б)У став Л.Мельников. У його діяльності пріоритетними залишалися проблеми с.-г. вир-ва. Із 23 питань, які обговорювалися на пленумах ЦК, 13 були присвячені саме даній тематиці. Це не випадково, адже республіка була гол. "житницею" СРСР, а вчасне виконання планів хлібозаготівель залишалося одним з гол. критеріїв оцінки роботи ЦК КП(б)У. Багато уваги приділяв Л.Мельников розвитку важкої пром-сті, паливно-енергетичного комплексу. Тільки буд-ву Каховської ГЕС було присвячено 13 постанов ЦК КП(б)У і РМ УРСР.

Водночас ідейно-політ. робота ЦК КП(б)У, парт. к-тів спрямовувалася на боротьбу проти "ідейних перекручень" у літ. та мист-ві. Зокрема, нищівній критиці були піддані: В.Сосюра за вірш "Любіть Україну", М.Рильський за "серйозні ідеологічні помилки", К.Данькевич за "серйозні недоліки в музиці", О.Довженко, Ю.Яновський, Л.Первомайський та ін. за "рецидиви буржуазного націоналізму". До цього додалася кампанія з викриття "безродних космополітів".

Політ. кар'єра Л.Мельникова була обірвана зусиллями Л.Берії, який у боротьбі з М.Хрущовим намагався ізолювати його прибічників. Президія ЦК КПРС у трав. 1953 інкримінувала Л.Мельникову "грубе викривлення ленінсько-сталінської національної політики" в зх. областях УРСР, нетерпимість до критики, прояви вождизму тощо. Він був відправлений на дипломатичну роботу.

Наступними керівниками ЦК КПУ були О.Кириченко (черв. 1953 – груд. 1957) і М.Підгорний (груд. 1957 – лип. 1963). Поява на цій посаді перших етнічних українців та переважання їх у політбюро ЦК означали вихід на політ. арену генерації власне укр. компарт. еліти. (Секретарем ЦК була обрана О.Іващенко – перша і єдина жінка на посаді такого рівня.) Їхня праця припадає на добу хрущовської "відлиги", яка позначена викриттям культу особи Й.Сталіна, лібералізацією сусп. життя, реабілітацією жертв політ. репресій. Упродовж 1950-х рр. у республіці було переглянуто справи 5,5 млн осіб, які були на обліку репресивних органів. Значна частина їх була реабілітована. Проте поза процесом реабілітації залишалися всі, хто підозрювався в націоналізмі.

Розпочалося духовно-культ. відродження: виходили раніше заборонені твори укр. митців, у літ. влилося молоде покоління, яке дістало назву "шістдесятники". 1960 видання укр. книжок досягло 60 %. Одночасно продовжувалися утиски і переслідування інакодумців. Протягом 1954–59 за "антирадянську діяльність" до суд. та ін. відповідальності притягнено бл. 3,5 тис. осіб.

УРСР стала першим полігоном хрущовських реформ, які сприяли децентралізації управління пром-стю. У республіці функціонувало 11 рад народного господарства. За 1957–65 обсяг пром. вир-ва зріс у 2,2 раза. Волюнтаристські (див. Волюнтаризм) методи інтенсифікації сільгоспвиробництва призвели в кінцевому підсумку до спаду вир-ва зернових і продукції тваринництва. Інтегрована в загальносоюзну систему УРСР не могла скористатися здобутками екон. лібералізації. Тільки 1959–61 вона віддала до держ. бюджету майже 14 % нац. доходу, який нічим не був відшкодований. Внутрішньопарт. життя КПУ цього періоду позначене не лише певною демократизацією, а й культивуванням ейфорично-утопічних планів комуніст. буд-ва, моделі загальнонар. д-ви, "обгону" Америки, пов'язаних з прийняттям нової програми КПРС. О.Кириченко і М.Підгорний підтримували М.Хрущова і дістали посади у вищому парт.-держ. кер-ві СРСР.П.Шелест, який очолив ЦК КПУ 1963, був більш схильний до відстоювання екон. інтересів республіки, сприяв нац.-культ. розвитку, настільки це було можливо в умовах ліквідації наслідків хрущовської "відлиги". Саме це було використано для усунення його з посади в 1972.

Наступником П.Шелеста став В.Щербицький, тісно пов'язаний з Л.Брежнєвим. Він обіймав посаду керівника ЦК КПУ 18 років. Тривала праця головою уряду, енергійність і вимогливість, поєднані з підтримкою ЦК КПРС, сприяли зміцненню його авторитету. У 1970-ті рр. УРСР досягла позитивних здобутків векономіці, соціальній сфері, культ. буд-ві. Проте згодом у республіці, як і в цілому в СРСР, почали знижуватися темпи екон. росту, продуктивності праці, нац.доходу тощо. Очолюваний В.Щербицьким ЦК КПУ не міг вийти за межі загальнопарт. рішень, союзних госп. механізмів і управлінських рішень. У духовній сфері посилилися тенденції до русифікації, звуження сфери вжитку української мови. Активізувалися гоніння учасників дисидентського руху (див. Дисидентський рух 1960–1980-х років в Україні). Відчутного удару по авторитету В.Щербицького і ЦК КПУ завдала Чорнобильська катастрофа 1986, виявивши повну залежність їх від Москви, нездатність до рішучих дій в екстремальній ситуації. В.Щербицький не сприйняв реалій процесів перебудови, намагався організувати спротив розвитку гласності і плюралізму, діяльності нових громад. об'єднань. Посаду залишив з дозволу ЦК КПРС у верес. 1989.

Новим керівником ЦК КПУ став В.Івашко, якого рекомендував М.Горбачов. Це була перша в історії КПУ спроба обрати секретаря ЦК на альтернативній основі. З 181 члена ЦК за В.Івашка проголосували – 136, за С.Гуренка – 43. У цей період ЦК намагався зупинити негативні тенденції внутрішньопарт. життя: падіння дисципліни, єдності, розрив між "верхами" і "низами". Реагував ЦК і на вимоги громадськості щодо відновлення істор. правди. В.Івашко підтримав розширення доступу до архівів КПУ, зокрема публікацію документів про голодомор 1932–33 в УСРР. 4 берез. 1990 В.Івашко був обраний Головою Верховної Ради УРСР, а в червні залишив посаду 1-го секретаря ЦК КПУ, щоб стати заст. генерального секретаря ЦК КПРС.

Останній 1-й секретар ЦК КПУ С.Гуренко був обраний у черв. 1990 безпосередньо з'їздом в умовах реальної альтернативи (10 кандидатів). ЦК поповнився молодими комуністами, до політбюро ЦК були обрані виробничники, представники наук. інтелігенції. Більше ніж наполовину скоротився апарат ЦК. Відстоюючи єдність КПРС, С.Гуренко одночасно висловився за суверенізацію КПУ, необхідність власного статуту. Новий статут КПУ був прийнятий 2-м етапом XXVIII з'їзду КПУ (груд. 1990) і зареєстрований Мін'юстом УРСР 22 лип. 1991. ЦК КПУ довелося працювати в надзвичайно складних умовах наростання соціально-політ. напруженості, антикомуніст. настроїв, згуртування опозиції. Парторг-ції були деморалізовані, авторитет КПУ стрімко падав. 1990 її залишили 220 тис. членів.

19 серп. 1991 секретаріат ЦК КПУ одержав з Москви шифрограму з вимогою підтримати дії Держ. к-ту з надзвичайного стану (рос. мовою – Государственный комитет по чрезвычайному положению; ГКЧП), яку продублював на адресу обкомів партії. Проте вже наступного дня її відкликав, а 22 серп. політбюро ЦК засудило "авантюрну спробу державного перевороту".

24 серп. 1991 ВР УРСР конституційною більшістю ухвалила Акт проголошення незалежності України. 26 серп. Президія ВР України призупинила, а 30 серп. заборонила КПУ на підставі того, що "керівництво компартії України своїми діями підтримало державний переворот".

КПУ мала власні друковані органи: газети "Коммунист", "Радянська Україна", "Правда Украины"; журнали "Більшовик України", "Літопис революції", "Комуніст України", "Під прапором ленінізму"; друковані органи місц. парткомітетів. Діяли Вища парт. школа, Ін-т історії партії (див. Інститут історії партії при ЦК Компартії України – філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС), Музей Леніна, вид-во, мережа будинків політосвіти, ун-тів марксизму-ленінізму, архів. установ. Зареєстрована Мін'юстом УРСР 22 лип. 1991 КПУ була відновлена у трав. 2002 (див. Комуністична партія України доби незалежності).

дата публікації: 2007 р.

Література:
  1. Волін М. Історія КП(б)У в стислому нарисі. Х., 1931
  2. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, т. 1–2. К., 1976–77
  3. Нариси історії Комуністичної партії України. К., 1977
  4. Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. Б/м, 1979
  5. Комуністична партія України в цифрах. К., 1988
  6. Про минуле – заради майбутнього. К., 1989
  7. Маршрутами історії. К., 1990
  8. Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. К., 1990
  9. Комуністична партія України: з'їзди і конференції. К., 1991
  10. Політичний терор і тероризм в Україні. К., 2002
  11. Політична історія України. ХХ століття, т. 2–4, 6. К., 2003
  12. Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). К., 2005.

Посилання:
  • АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
  • АВСТРО-НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК КОНТРОЛЬ 1918
  • БЕРІЯ ЛАВРЕНТІЙ ПАВЛОВИЧ
  • БІЛЬШОВИК УКРАЇНИ - ЖУРНАЛ
  • БІЛЬШОВИКИ
  • БЛАКИТНИЙ ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ
  • БОРОТЬБА ДВОХ КУЛЬТУР ТЕОРІЯ
  • БРЕЖНЄВ ЛЕОНІД ІЛЛІЧ
  • БУБНОВ АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ
  • БУХАРІН МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • БУРМИСТЕНКО МИХАЙЛО ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА 1986
  • ЧУБАР ВЛАС ЯКОВИЧ
  • ДАНЬКЕВИЧ КОСТЯНТИН ФЕДОРОВИЧ
  • ДЕМОКРАТИЧНОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ ГРУПА
  • ДЕМОКРАТИЧНОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ ПРИНЦИП
  • ДЕНІКІНА РЕЖИМ В УКРАЇНІ 1919–1920
  • ДЕПОРТАЦІЇ В РЕТРОСПЕКТИВІ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
  • ДЕРЖАВНЕ ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ УСРР
  • ДОВЖЕНКО ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ
  • ДИСИДЕНТСЬКІ (ОПОЗИЦІЙНІ) РУХИ 1960–1980-Х РОКІВ В УКРАЇНІ
  • ЕЛІТА
  • ГАМАРНИК ЯН БОРИСОВИЧ
  • ГОЛОД 1946–1947 РОКІВ В УРСР
  • ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УСРР
  • ГОРБАЧОВ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ГРЕЧУХА МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ГРИНЬКО ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ
  • ГУРЕНКО СТАНІСЛАВ ІВАНОВИЧ
  • ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ ПАРТІЇ ПРИ ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ
  • ІСТПАРТИ
  • ІВАШКО ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ
  • КАГАНОВИЧ ЛАЗАР МОЙСЕЙОВИЧ
  • ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ
  • КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В УСРР/ УРСР
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ
  • КОМУНІЗМ, ЯК ТЕРМІН
  • КОН ФЕЛІКС ЯНОВИЧ
  • КОРНІЄЦЬ ЛЕОНІД РОМАНОВИЧ
  • КОРОТЧЕНКО ДЕМ'ЯН СЕРГІЙОВИЧ
  • КОСІОР СТАНІСЛАВ ВІКЕНТІЙОВИЧ
  • КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • КВІРІНГ ЕМАНУЇЛ ЙОНОВИЧ
  • КИЇВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ОКРУГ
  • КИРИЧЕНКО ОЛЕКСІЙ ІЛАРІОНОВИЧ
  • ЛЕБІДЬ ДМИТРО ЗАХАРОВИЧ
  • ЛІТОПИС РЕВОЛЮЦІЇ
  • ЛЮБЧЕНКО ПАНАС ПЕТРОВИЧ
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МАНУЇЛЬСЬКИЙ ДМИТРО ЗАХАРОВИЧ
  • МАЗЛАХ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • МЕЛЬНИКОВ ЛЕОНІД ГЕОРГІЙОВИЧ
  • МЕНШОВИКИ
  • МОЛОТОВ (СКРЯБІН) В'ЯЧЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ
  • МОСКВА
  • НАРОДНИЙ СЕКРЕТАРІАТ
  • НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ
  • НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
  • ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
  • ПЕРЕБУДОВА
  • ПЕТРОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ
  • ПЕТРОВСЬКИЙ МИКОЛА НЕОНОВИЧ
  • ПЯТАКОВ ГЕОРГІЙ ЛЕОНІДОВИЧ
  • П'ЯТИРІЧКИ, П'ЯТИРІЧНІ ПЛАНИ
  • ПІДГОРНИЙ МИКОЛА ВІКТОРОВИЧ
  • ПІВДЕННИЙ ФРОНТ 1918–1920
  • ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ
  • ПОПОВ ПАВЛО ІВАНОВИЧ
  • ПОСТИШЕВ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
  • РАДГОСПИ
  • РАДЯНСЬКА АРМІЯ
  • РАДЯНСЬКА УКРАЇНА
  • РАДЯНСЬКА УКРАЇНА
  • РАДІОСТАНЦІЯ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
  • РАДНАРГОСПИ, РАДИ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
  • РАКОВСЬКИЙ ХРИСТИЯН ГЕОРГІЙОВИЧ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОСІЙСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ (БІЛЬШОВИКІВ)
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • РИЛЬСЬКИЙ МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ
  • ЩЕРБИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ
  • СЕЛЯНСТВО
  • ШАХРАЙ ВАСИЛЬ МАТВІЙОВИЧ
  • ШЕЛЕСТ ПЕТРО ЮХИМОВИЧ
  • ШІСТДЕСЯТНИКИ
  • ШОВІНІЗМ
  • ШУМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ
  • СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • СОСЮРА ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • ТРОЦЬКИЙ ЛЕВ ДАВИДОВИЧ
  • УКРАЇНІЗАЦІЇ ПОЛІТИКА
  • УКРАЇНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ (БОРОТЬБИСТІВ)
  • УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
  • УКРАЇНСЬКА МОВА
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
  • УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)
  • УКРАЇНСЬКА РСР
  • ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 1941-1945 РР.
  • ВОЛЮНТАРИЗМ
  • ЯКОВЛЄВ (ЕПШТЕЙН) ЯКІВ
  • ЯНОВСЬКИЙ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ
  • ЗАФРОНТОВЕ БЮРО ЦК КП(Б) УКРАЇНИ
  • ЗАХІДНА УКРАЇНА, ЯК ТЕРМІН
  • ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ У ПЕТРОГРАДІ 1917
  • ЗІНОВ'ЄВ ГРИГОРІЙ ОВСІЙОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • ГУРЕНКО СТАНІСЛАВ ІВАНОВИЧ
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ ПАРТІЇ ПРИ ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ
  • КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ
  • КИРИЧЕНКО ОЛЕКСІЙ ІЛАРІОНОВИЧ
  • ЛЕНІНСЬКА КОМУНІСТИЧНА СПІЛКА МОЛОДІ УКРАЇНИ
  • МЕЛЬНИЧЕНКО ВОЛОДИМИР ЮХИМОВИЧ
  • НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ
  • НАЦІОНАЛ-УХИЛЬНИЦТВО
  • СОВЕТСКАЯ ИСТОРИЧЕСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)