ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КОНТ ОГЮСТ

  Бібліографічне посилання: Таран Л.В. КОНТ Огюст [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2008. - 568 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Kont_O (останній перегляд: 23.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 5: Кон - Кю ) в електронній біблотеці

КОНТ ОГЮСТ

КОНТ Огюст (Auguste Comte; 19.01.1798–05.09.1857) – філософ і соціолог. Н. у м. Монпельє (розташоване на пд. Франції за кілька кілометрів від Середземного м., тут здавна діяли кілька університетів і найстаріша в Зх. Європі медична школа). Його батько працював збирачем податків. У 10 років К. почав навчатися в місцевому ліцеї, захоплювався математикою. Від 1814 здобував освіту в Політехнічній школі в Парижі (Франція), але через її тимчасове закриття, спричинене конфліктом між викладачами і студентами, не закінчив навчання й 1816 був висланий до Монпельє під нагляд батьків. Від 1817 став учнем і секретарем К.-А. де Сен-Сімона, ця робота фактично була для нього продовженням навчання (на думку дослідників творчості К., усі головні його твори несуть відбиток прозрінь К.-А. де Сен-Сімона). Допомагав учителеві в підготовці твору "Catéchisme des Industriels" ("Катехізис промисловців"), сам написав до нього розділ під назвою "Prospectus des travaux scientifiques nécessaires pour réorganiser la société" ("Проспекти наукових праць, необхідних, щоб реорганізувати суспільство", 1822, 2-ге вид. 1824; відомі вчені, зокрема Ф.Гізо, А.Се, А.Карно, Г.-В.Геґель, позитивно оцінили цю працю). 1822 через світоглядні розбіжності з К.-А. де Сен-Сімоном (останній не поділяв, зокрема, ентузіазму К. щодо відмови від релігійності) пішов від нього. 1826 на своїй квартирі в Парижі почав читати для обмеженого кола інтелектуалів курс "позитивної філософії" (назва курсу, за задумом К., означала, що в ньому йтиметься про нову філософію, яка має справу лише з реальними предметами і явищами). Невдовзі, однак, К. захворів і змушений був тривалий час лікуватися. Після одужання продовжив 1829 читання свого філософського курсу. 1830 став засновником школи, в якій викладалися основи точних наук для робітників. Почав друкувати "Cours de philosophie positive" ("Курс позитивної філософії"; 1832 – 1-й т., 1842 – 6-й, останній). Заробляв репетиторством, а також займав посаду (з 1837) екзаменатора в Політехнічній школі. Його "Курс позитивної філософії" досить швидко став популярним і був перекладений на кілька іноземних мов (рос. переклад побачив світ 1899–1900). 1842 через конфронтацію з викладачами Політехнічної школи втратив заробітки, розвівся з дружиною, йому стали матеріально допомагати його прихильники, які дізналися про його скрутне матеріальне становище. Організував передплату на підтримку курсу позитивної філософії й знову отримав можливість зосередитися на своїй творчості. 1844 опублікував працю "Discours sur l'esprit positif" ("Роздуми про позитивний дух"). Наступного року закохався в Клотильду де Вò (de-Vaux), а після розпачу від наглої смерті останньої від сухот зосередився на осмисленні переважно релігійних і політичних питань. 1848 заснував організацію Société positiviste, яка мала започаткувати становлення нової соціальної релігії. 1949 став читати публічні лекції із загальної історії людства.

1851–54 оприлюднив 4-томну "Système de politique positive" ("Систему позитивної політики"), яку сам вважав найголовнішою працею свого життя, проте вона не одержала такого широкого визнання, як його курс позитивної філософії.

Мав численних учнів, зокрема, Е.Літтре (Франція), та прихильників, серед яких були Дж.-С.Мілль і Г.Спенсер (Англія). Однак жодна з його спроб отримати кафедру в Політехнічній школі Парижа не увінчалася успіхом.

Останні два роки життя знову хворів.

П. у м. Париж.

Філософська творчість К. розвивалася в період бурхливого прогресу природничих наук і зазнала на собі відповідних впливів. Одним з наріжних її мотивів було прагнення пояснити будь-які прояви змін у природі й суспільстві за допомогою універсального принципу. К. спирався на відкриття Ч.Лайелля (про поступовість змін земної кори) та Ч.Дарвіна (про механізм еволюції біологічних видів) і протиставляв умоглядним філософським концепціям своїх попередників розуміння світу, яке ґрунтувалося, як він проголошував, винятково на даних науки. На його думку, головним завданням новітньої філософії мало стати творення світогляду на твердому ґрунті наукових знань, що потребувало вилучення з пояснювальних схем теологічних і метафізичних ідей. Щоб справитися з цим завданням, філософія повинна була встановити зв'язки між теоретичними надбаннями конкретних наук і зрозуміти порядок власне самої наукової системи знань. Порядок наукової системи знань К. запропонував шукати в послідовності зменшення загальності й простоти законів, які є визначальними для тієї чи ін. науки. Його власна класифікація "абстрактних" наук (тих наук, які, за його тлумаченням, займаються не конкретними речами, як, наприклад, мінералогія чи ботаніка, а виведенням законів, як це робить фізика) починалася з математики, далі йшли астрономія, фізика, хімія та біологія, а завершальною мала бути соціологія, якої, однак, на той час ще не існувало. Передбачення щодо необхідності розробки нової науки – соціології (сам цей термін також належить К.) стало важливим здобутком позитивізму. К. вважав соціологію, яку іменував "соціальною фізикою", однією з теоретичних наук, яка так само, як це роблять астрономія, фізика, хімія чи біологія, вивчає фундаментальні закони, але не природи, а соціуму.

К. вважав за необхідне подолати метафізичність і умоглядність у науках про суспільство, в тому числі – в історії. Він поставив за мету зробити історію "позитивною наукою", яка б ґрунтувалася винятково на точних і перевірених фактах.

Слідом за К.-А. де Сен-Сімоном К. розвивав ідею про те, що інтелектуальна еволюція визначає увесь розвиток суспільства. На його думку (як і на думку Сен-Сімона), людство у своєму поступі проходить три стадії: 1) теологічну, коли усі явища пояснюються на підставі тих чи ін. релігійних уявлень; 2) метафізичну, коли надприродні фактори у поясненні природних явищ замінюються "сутностями" й "причинами" земного походження (головне "завдання" цієї стадії, на думку К., полягає в критиці здобутків попередньої стадії і підготовці ґрунту для наступної стадії), 3) позитивну наукову (визначальним для цієї стадії є пошук відповідей на питання "як", а не "чому", пізнання не сутностей, а лише феноменів).

На 2-й стадії (метафізичній) переважає абстрактне, формальне мислення, завдяки йому уявлення про богів витісняються поняттями про "загальні сутності", "першопричини" і "цілі". На 3-й стадії переважає власне наукове – позитивне мислення, яке замінює в поясненнях причин тих чи ін. явищ природи і суспільства теологічні і метафізичні "сутності" законами природи.

Лише на останній стадії виникає наука про суспільство, а виникнувши, вона відкриває для людства нову перспективу розвитку – можливість вдосконалення його організації на шляху побудови раціонально організованого суспільства. Згідно з передбаченням К., соціологія мала поділятися на соціальну статику, яка аналізувала і сталі (природні) умови існування суспільного ладу, і соціальну динаміку, що вивчала природні закони суспільного розвитку, а також прогрес окремих людських спільнот і усього людства в цілому (при цьому К. припускав, що людство як єдине ціле становить собою єдину душу, подібно до того, як у Г.-В.Геґеля світ як єдине ціле становив собою абсолютний розум). Разом з тим соціологія повинна була обґрунтувати "наукову політику, що мала примирити принципи порядку і прогресу, реставрації і революції" й стати у такий спосіб "позитивною мораллю", що стосується не індивіда, а всього людства.

Принцип співвідношення історичної науки й соціології К. розумів таким чином, що історична наука накопичує емпіричний матеріал, збирає факти, а соціологія дає раціональну, впорядковану картину історичного прогресу. Це означало, що традиційне знання про минуле не дає правильного розуміння історії, а потребує дальшого узагальнення засобами соціології. І хоча таке розуміння співвідношення наук означало, що історія й соціологія є взаємозалежними дисциплінами, однак разом з тим воно містило в собі можливість їх протиставлення і навіть зверхнього ставлення соціології до історії.

Позитивізм справив величезний вплив на розвиток історіографії, зокрема, сприяв утвердженню в ній: а) ідеї прогресивного характеру загального історичного процесу; б) тези про залежність історичних явищ від місця і часу; в) вимоги максимально точного опису фактів, оскільки останні є "об'єктивним і єдиним джерелом історичних знань" (при цьому самі історичні факти тлумачилися як "заготовлені самою історією “цеглини” об'єктивної істини"); г) принципу генезису при тлумаченні історичних подій і явищ; ґ) більш високого пріоритету у фактів про дії мас, ніж у фактів про діяльність видатних осіб, а також, відповідно, – у методів колективної психології, ніж у методів індивідуальної психології.

Позитивізм розхитав умоглядні тлумачення історії, підірвав позиції провіденціалізму, стимулював пошуки й публікування писемних джерел, розробку нових методик їх аналізу, сприяв розвиткові спеціальних історичних дисциплін.

Позитивізм по-різному вписувався в культурно-історичний фон окремих країн і відігравав неоднакову роль у національних історіографіях. На позитивістській теоретико-методологічній основі наприкінці 19 ст. були створені спеціальні праці із джерелознавства, зокрема Ш.-В.Ланглуа і Ш.Сеньобоса – у Франції (ці книги стали свого часу настільними у рос. і укр. істориків), Є.Бернгейма – в Німеччині, В.Іконникова – в Україні. В Російській імперії на позитивістських засадах, доповнених марксистськими і, частково, неокантіанськими, склалася "російсько-українська історична школа", яка в пореформені десятиріччя (після 1861) звернулася до аграрної історії французького 18 ст., а також аграрних проблем, що існували в Іспанії, на укр. землях та в деяких ін. країнах. У цій царині вона створила праці, які з часом були визнані надбанням світової науки.

Позитивізм постійно зазнавав критики з боку класичного історизму. Йому дорікали, зокрема, за: а) ігнорування історичних джерел, що не мали ознак факту; б) некритичне ставлення до ідеї прогресу, яка, по суті, є "метафізичною гіпотезою", в) оцінку попередньої історичної науки як переважно "суб'єктивної", а її уроків – як "ілюзій".

Марксизм критикував позитивістський історизм за те, що той не надавав переваги жодному з тих чинників (факторів) історичного процесу (економічному, політичному, культурному, расовому та ін.), за допомогою яких він цей процес пояснював, а також за те, що той тяжів до тлумачення змін в історії як наслідків змін в свідомості людей.

У СРСР позитивізм зімкнувся зі спрощеним, вульгаризованим марксизмом і став теоретико-методологічною основою досліджень радянських істориків. Вони відзначали стихійно-натуралістичні й об'єктивістські сторони позитивістської історіографії 1860–80-х рр. і в цілому характеризували її як необхідний підготовчий етап у розвиткові "дійсно наукових" історичних досліджень. Підсумовуючи розвідки своїх колег про розвиток історичної науки, М.Барг констатував, зокрема, що позитивістська історіографія, будучи "пронизана пізнавальним оптимізмом і зосереджена на процесах структурного характеру (на противагу подієво-розповідальним побудовам провіденціального історизму), створила широкі історичні полотна, які служили ґрунтом для широких узагальнень і висновків".

На Заході позитивістську історіографію та її марксистське продовження змінили Анналів школа, модернізм, постмодернізм, постпостмодернізм, які нищівно критикували позитивізм (як, до речі, і марксизм) за ігнорування ним такої фундаментальної якості історичних подій, як їх унікальність, а отже, й спотворення їхньої сутності в разі їх тлумачення винятково як закономірних наслідків дії загальних законів.

В укр. історіографії початку 21 ст. позитивізм і марксизм утримують домінуючі позиції. Переважно молоді історики послуговуються іншими методологічними підходами й відповідним їм категоріально-понятійним апаратом.

дата публікації: 2008 р.

Праці:
  1. Cours de philosophie positive, v. 1–6 Рaris, 1832–1842 (у рос. перекладі: Дух позитивной философии. СПб., 1910).
Література:
  1. Mille I.S. A. Comte and positivism. London, 1866
  2. Levy-Bruhl L. La positivisme d'A. Comte. Рaris, 1900
  3. Родоначальники позитивизма (сборник). СПб., 1910, 1913
  4. Mauduit R. A. Comte et la Science Economique. Рaris, 1929
  5. Gounier H. La vie d'A. Comte. Рaris, 1931
  6. Idem. La jeunesse d'A. Comte et la formation du positivisme, v. 1–3. Рaris, 1933–1941
  7. Кедров Б.М. Классификация наук, т. 1. М., 1961
  8. Кон И. Позитивизм в социологии. Л., 1964
  9. Вайнштейн О.Л. Очерки развития буржуазной философии и методологии истории в XIX–ХХ веках. Л., 1979
  10. Далин В.М. Историки Франции XIX–ХХ веков. М., 1981
  11. Барг М.А. Категории и методы исторической науки. М., 1984
  12. Таран Л.В. Французька історіографія. К., 1991
  13. Її ж. Историческая мысль Франции и России. К., 1994
  14. Її ж. Новые тенденции мировой и украинской историографии. В кн.: Диалог со временем. 13. Альманах интеллектуальной истории. М., 2004.

Посилання:
  • АННАЛІВ ШКОЛА
  • ГЕҐЕЛЬ ГЕОРГ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ
  • ГІЗО ФРАНСУА-П'ЄР-ГІЛЬЙОМ
  • ІКОННИКОВ ВОЛОДИМИР СТЕПАНОВИЧ
  • ЛАНГЛУА ШАРЛЬ-ВИКТОР
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • СЕНЬОБОС ШАРЛЬ
  • СПЕНСЕР ГЕРБЕРТ

  • Пов'язані терміни:
  • ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ
  • ІЄРАРХІЯ
  • ІСТОРІОСОФІЯ, ІСТОРІОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ
  • ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
  • ЛЕСЕВИЧ ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ
  • ЛУЧИЦЬКИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ
  • МАРКЕВИЧ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ
  • ОСОБИСТІСТЬ В ІСТОРІЇ
  • ПЕРІОДИЗАЦІЯ В ІСТОРІЇ
  • ПІЗНАННЯ ІСТОРИЧНЕ, ГНОСЕОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА, ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
  • ПОСТУПУ ТЕОРІЇ
  • ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • ТРАДИЦІЯ ІСТОРИЧНА
  • ЗАХІДНИКИ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)