ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КРИЛЕНКО МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ

  Бібліографічне посилання: Гриневич Л.В., Усенко І.Б. КРИЛЕНКО Микола Васильович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2008. - 568 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Krilenko_M (останній перегляд: 17.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 5: Кон - Кю ) в електронній біблотеці

КРИЛЕНКО МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ

КРИЛЕНКО Микола Васильович (парт. псевд. – Абрам; 14(02).05. 1885–29.07.1938) – парт., військ. і держ. діяч. Д-р держ. і правових н. (1934). Н. в с. Бехтеєво (нині село Смоленської обл., РФ) в сім'ї службовця, колиш. студента, якого за революц. діяльність виключили з ун-ту і вислали на проживання в село. Згідно з даними, наведеними самим К. в написаній ним у 1920-х рр. автобіографії, від 1890 проживав з родиною в м. Смоленськ (нині місто в РФ), де батько редагував газету "Смоленский вестник", а потім – у м. Люблін (нині місто в Польщі), де батько з 1902 обіймав посаду чиновника в акцизному відомстві. 1903 закінчив класичну г-зію в Любліні (був зарахований до неї 1895) й поступив на історико-філол. ф-т Петерб. ун-ту. Від осені 1904 – чл. студентської революц. підпільної організації. Від груд. 1904 – чл. РСДРП(б)–ВКП(б). 1905–07 займався революц. діяльністю в Санкт-Петербурзі, Москві, Фінляндії, деякий час перебував в еміграції в Бельгії та Франції. Під час перебування за кордоном познайомився з В.Леніним. Кілька разів його арештовували, але оскільки К. постійно і вміло змінював своє прізвище, його за відсутністю доказів звільняли. Перебував під судом за участь у "воєнній організації", але у верес. 1907 був виправданий. Після чергового арешту наприкінці 1907 був висланий до Любліна. 1909 з дозволу властей на кілька місяців приїхав у С.-Петербург і здав екстерном екзамени за повний університетський курс. Працював на каф-рі заг. історії та історії слов'ян в Люблінському ун-ті, викладав літературу й історію в приватних польс. школах у містах Люблін і Сосновець. Написав працю "В поисках ортодоксии" (1909), у якій теоретично відмежовувався від офіц. соціал-демократії. Після того два з половиною роки стояв осторонь парт. життя. Весною 1911 зустрівся в Галичині з В.Леніним і за пропозицією останнього налагодив у Сосновицях (це місто фактично було прикордонним) та неподалік Кракова нелегальні канали "транспорту" через рос. кордон. 1912 прийняв нову пропозицію В.Леніна і виїхав до С.-Петербурга для агітаційної роботи, пов'язаної з виборами до 4-ї Держ. думи (див. Державна дума Російської імперії). Будучи в С.-Петербурзі, повторно поступив до ун-ту на юрид. ф-т і водночас склав 3 магістерські іспити з нової історії. Від осені 1912 змушений був відбувати обов'язкову військ. повинність, служив у 69-му Рязанському полку. Після закінчення строку проходження військ. служби поновив революц. діяльність. ЦК РСДРП(б) направив його в С.-Петербург для роботи в редакції газ. "Правда" та в неофіц. апараті більшовицької фракції 4-ї Держ. думи (фактично був парт. інструктором з підготовки виступів членів фракції). Після арешту поліцією в грудні 1913 був ув'язнений. У березні 1914 звільнений і висланий в адм. порядку на 2 роки зі столиці. Вибрав для свого проживання Харків, там за завданням партії вів підготовчу роботу до проведення чергового парт. з'їзду та до Пд. парт. конференції. Там цього ж року закінчив складання в Харків. ун-ті держ. екзаменів по юрид. ф-ту. Випадково уникнувши арешту, емігрував до Австро-Угорщини, потім до Швейцарії. Кілька разів зустрічався з В.Леніним, брав участь у парт. конференції в Берні (берез. 1915, Швейцарія). Знову був направлений в Росію, в Москву, на нелегальну роботу. Влітку 1915 був заарештований під чужим прізвищем і після 3 місяців ув'язнення доправлений у Харків як нібито офіцер, який ухилився від військ. служби. У Харкові до квіт. 1916 утримувався під вартою, а потім був направлений у діючу армію на Південно-Західний фронт. Після Лютневої революції 1917 – голова спочатку полкового, а потім дивізійного та армійського к-тів 11-ї армії Пд.-Зх. фронту. У трав. від армійського к-ту був делегований в Петроград (нині м. С.-Петербург), де виступав від імені Пд.-Зх. фронту на зборах з'їзду фронтовиків. За рішенням ЦК РСДРП(б) повернувся на фронт. Через суперечки, що виникли в армійському к-ті, змушений був відмовитися від головування в ньому, після чого як представник к-ту був делегований на 1-й Всерос. з'їзд рад до Петрограда. Став чл. Всерос. бюро військ. організації при ЦК РСДРП(б), Петрогр. військово-революц. к-ту. В лип. 1917 прибув до Києва, де виступав у Київ. раді робітн. і солдатських депутатів та на зібраннях робітників місц. заводів. Знову виїхав на Пд-Зх. фронт, однак через загрозу арешту повернувся до Києва, а потім виїхав до Петрограда. По дорозі був арештований у Могильові (нині місто в Білорусі) й доправлений у Київ, де проти нього завели справу за обвинуваченням у держ. зраді та під конвоєм доправили в Петроград, де утримували в ув'язненні. У верес. за наказом військ. міністра О.Верховського був звільнений. Став одним з організаторів і керівників Жовтневого перевороту в Петрограді 1917. Увійшов до складу першого рос. більшовицького уряду. Був чл. К-ту РНК у військ. і мор. справах, чл. Колегії нар. комісарів у військ. справах, нар. комісаром військ. і мор. справ. Від 25 (12) листоп. 1917 – Верховний головнокоманд. ЗС рад. Росії. Був обраний делегатом Всеросійських Установчих зборів і 3-го Всерос. з'їзду Рад. Будучи Верховним головнокомандувачем, виїхав на фронт для переговорів з командуванням нім. військ щодо укладання перемир'я. Керував розгромом ставки ген.-лейтенанта М.Духоніна. Від січ. 1918 – чл. Всерос. колегії з організації і формування Червоної армії (див. Радянська армія). У лют.–берез. 1918 – чл. К-ту революц. оборони Петрограда. Через суперечності з В.Леніним у питанні про формування Червоної армії (К. був противником залучення до цієї справи воєнспеців – офіцерів рос. армії; див. Воєнні спеціалісти в Робітничо-селянській Червоній армії) перейшов працювати в органи юстиції РСФРР. Від берез. 1918 – нач. відділу Надзвичайного трибуналу Всерос. ЦВК, з черв. 1918 – керівник центр. колегії обвинувачів Революц. трибуналу при ВЦВК, з 12 квіт. 1919 – єдиний обвинувач Верховного ревтрибуналу ВЦВК, з січ. 1921 – заст. голови Касаційного трибуналу при ВЦВК. Брав участь у створенні рад. суд. і прокурорської систем. 1922–28 – заст. наркома юстиції РСФРР і водночас старший пом. прокурора республіки. 1928–31 – прокурор РСФРР. Виступав держ. обвинувачем на гучних політ. судових процесах: справи Локкарта–Рейлі, ЦК партії лівих есерів, Р.Малиновського (усі 1918), "Шахтинська справа" (1928), справа "Промпартії" (1930), справа "Процесу Союзного бюро меншовиків" (1931).

Захоплювався шахами й альпінізмом. Від 1924 був головою Всесоюзної шахової секції, ініціював проведення в СРСР 1925–36 міжнар. шахових турнірів, організував приїзд до СРСР чемпіонів світу з шахів Е.Ласкера та Х.-Р.Капабланки. 1927 здійснив сходження на Ельбрус, брав участь у кількох наукових експедиціях у Памірі. Написав 6 книг про сходження на гори.

5 трав. 1931 був призначений наркомом юстиції РСФРР, з 20 лип. 1936 до 19 січ. 1938 був наркомом юстиції СРСР.

У 1920-х рр. викладав в Ін-ті червоної професури при Всерос. ЦВК, завідував каф-рою кримінального права Моск. ін-ту рад. права, читав лекції на Вищих юрид. курсах та в ін навч. закладах. Від 21 черв. 1937 – дир. Всесоюзного ін-ту юрид. наук. Був відп. редактором журналів "Еженедельник советской юстиции" (1923–25), "Советская юстиция" (1936–37).

Написав більше 100 праць з різних питань рад. права. Був членом Конституційних комісій з підготовки Конституції РСФРР і Конституції СРСР (1935–36). Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора.

Займався передусім проблемами кримінального права, судочинства і законності. Обстоював концепцію "пролетарського права" ("класового права") як типу права перехідного періоду побудови соціалізму в СРСР (див. Соціалізм). Теор. розробки К. у сфері права сприяли "юридичному обґрунтуванню" протиправних репресій. Він, зокрема, пропонував відмовитися від точного визначення санкцій за певні злочини в Кримінальному кодексі, віддати цю справу на розсуд суддів. Ідею доцільності розглядав як основну і керівну в кримінальній політиці, заперечував класичний принцип "nullum crimen, nulla poena sine lege" ("жодного обвинувачення поза відповідним законом, жодного беззаконного покарання"), оскільки, на його думку, висловлену 1935 у ст. в ж. "Советская юстиция", "умови нашої політичної дійсності такі, що іноді вимагають застосування закону з відступом від його текстуального тлумачення і дуже часто вимагають застосування не тієї статті, під яку прямо підпадає даний злочин, при, знов-таки, точному тлумаченні закону. Політична лінія суд. політики при цьому залишається правильною, хоч формально-логічне тлумачення закону страждає". Проте, врешті-решт, К. програв боротьбу за лідерство у рад. юрид. науці А.Вишинському і сам став жертвою репресій.

У ході чергового загострення в СРСР внутрішньопарт. боротьби за владу (див. Компартійно-радянська система державної влади в СРСР) 1938 на пленумі ЦК ВКП(б) був підданий критиці (формально за те, що надто багато сил і часу віддавав альпінізмові). Невдовзі його звільнили з посади, а потім арештували за звинуваченням у причетності до антирад. шпигунської орг-ції. 29 лип. цього ж року Військ. колегія Верховного суду СРСР засудила його до смерті. У цей самий день страчений.

Реабілітований 1955.

дата публікації: 2008 р.

Праці:
  1. Беседы о праве и государстве. М., 1924
  2. Реформа Уголовного кодекса (основные принципы пересмотра Уголовного кодекса). М., 1929
  3. Суд и право в СССР, т. 1–3. М.–Л., 1927–30
  4. Задачи шахматно-шашечного движения. Л.–М., 1932
  5. Ленин и Сталин о революционной законности. М., 1934
  6. Ленин о суде и уголовной политике. М., 1934
  7. Обвинительные речи по наиболее крупным процессам. М., 1937
  8. Сталинская Конституция: В вопросах и ответах. М., 1937
  9. По неисследованному Памиру. М, 1960
  10. Судебные речи: Избранное. М., 1964.
Література:
  1. Симонов Е.Д. Человек многих вершин: Николай Васильевич Крыленко. М., 1969
  2. Ваксберг А.И. Прокурор республики: Документальная повесть. М., 1974
  3. Максимов Е.В. Николай Крыленко. М., 1979
  4. Муратов Х.И. Первый советский Главковерх: Историко-биографический очерк о Н.В. Крыленко. М., 1985; Якупов Н.М. Первый Верховный главнокомандующий. К., 1989
  5. Крыленко Николай Васильевич (автобиография). В кн.: Деятели СССР и революционного движения России. Энциклопедический словарь "Гранат". М., 1989
  6. Касяненко Ю.Я. Криленко Микола Васильович. В кн.: Юридична енциклопедія, т. 3. К., 2001
  7. Крыленко Николай Васильевич. Web: Клуб альпинистов "Санкт-Петербург" (http://www.

Посилання:
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • ДЕРЖАВНА ДУМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • ГАЛИЧИНА
  • ХАРКІВ
  • КОМПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА СИСТЕМА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В СРСР: ТВОРЕННЯ, ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ, КРАХ
  • КРАКІВ
  • КИЇВ
  • ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МОСКВА
  • ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ФРОНТ (ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА)
  • РАДЯНСЬКА АРМІЯ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СОЦІАЛІЗМ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • ВОЄННІ СПЕЦІАЛІСТИ В РСЧА
  • ВСЕРОСІЙСЬКІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ
  • ВИШИНСЬКИЙ АНДРІЙ ЯНУАРОВИЧ
  • ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ У ПЕТРОГРАДІ 1917

  • Пов'язані терміни:
  • КОНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ (ДО ПОЧАТКУ 1990-Х РОКІВ)
  • РУМЧЕРОД
  • ЮНАКІВ МИКОЛА ЛЕОНТІЙОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)