ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КРИМ, ПЕРЕБІГ ОСНОВНИХ ДОІСТОРИЧНИХ ТА ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ НА ПІВОСТРОВІ КРИМ

  Бібліографічне посилання: Бикова Т.Б. КРИМ, перебіг основних доісторичних та історичних подій на півострові Крим [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2008. - 568 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Krim (останній перегляд: 17.07.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 5: Кон - Кю ) в електронній біблотеці

КРИМ, ПЕРЕБІГ ОСНОВНИХ ДОІСТОРИЧНИХ ТА ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ НА ПІВОСТРОВІ КРИМ

КРИМ, перебіг основних доісторичних та історичних подій на півострові Крим. Географічно К. є півостровом на пд. України. Омивається з зх. і пд. Чорним морем, з пн. та сх. – Азовським морем. На пн. з'єднується з материком Перекопським перешийком (ширина бл.8 км). Пл. 25 880 км². На сх. виступає Керченський п-ів, на зх. – Тарханкутський. Пн. частина п-ова – рівнина, у пд. частині – гори (Крим. гори, висотою до1545 м– г. Роман-Кош), уздовж їх пд. підніжжя простягається прибережна смуга (Пд. берег Криму). (Див. також карту в т. 1, стор. 25.)

Для істориків Крим – це переплетіння унікальних доістор. та істор. подій і проблем.

Антич. назви тутешньої землі – Кімерія (частина К.), Таврія, Таврика. Саме ці назви вживали, зокрема, у своїх творах Скілак Каріандський та Геродот. Сучасна назва з'являється в 2-й пол. 13 ст. і походить, вірогідно, або від монгольського слова "херем", що означає – висока, широка стіна, вал, або від тюркського слова "къирим", що означає – рів.

Доісторичний період – кінець 2 століття н. е. Природні умови К. сприяли розселенню тут найдавнішої людини. Датування епохою ашель (700–100 тис. років тому; див. Ашельські пам'ятки Криму) стоянок, що були відкриті 1924–26 Г.Бонч-Осмоловським (верхів'я р. Зуя та нижній шар Киїк-Коби; див. Киїк-кобинська культура), а також стоянок, що були відкриті у 1970-х рр. А.Щепінським (Шари I–III, Бодрак I–III, Альма та ін., р-н Бахчисарая), є спірним. Що стосується датування цим же періодом стоянок південнобережних – Ечки-Даг, Артек, Гаспра (А.Щепінський, С.Жук, О.Клюкін), то воно є менш спірним.

Згідно з археол. дослідженнями, для К. періоду середнього палеоліту та ранньої пори палеоліту пізнього характерні як місц. (крим. мікоку, західнокрим. мустьєр), так і прийшлі – центральноєвроп. традиції (оріньяк, східноселецька). Дослідження стоянок цього часу – Вовчий Грот на р. Бештерек (прит. Зуї; датується епохою мустьєру, була відкрита К.Мережковським 1879–80) та Кабазі на р. Альма, а також Чокурча, Шайтан-Коба, Ак-Кая, Кабазі, Старосілля, Холодна Балка та ін. – засвідчують, що розселення людей в К. в цей період відбулося в районах передгір'я, невисоких гір та південнобережжя.

Одним з результатів дослідження крим. стоянок періоду пізнього палеоліту (35–11 тис. рр. тому) є висновок, що в К. в цей період з'являються перші ознаки кризи привласнюючого мисливського господарювання. Чисельність стоянок невелика (Сюрень I на р. Бельбек, Аджи-Коба на Карабі-яйлі, Заскальна IХ біля м. Білогірськ), кістки мамонта на них не знайдені, хоча вони є на досліджених тогочасних стоянках поза п-овом.

У порівнянні зі стоянками попереднього періоду на стоянках епохи мезоліту (9–6 тис. рр. до н. е.) зникають рештки пн. оленя (випадковою здобиччю тогочасних мисливців були кінь, осел, бізон, згодом – сайга) і поступово зменшується кількість решток благородних оленів. Клімат, флора та фауна К. в той час стають близькими до сучасних. Осн. об'єктами полювання були косуля та кабан. Лише в степовій частині п-ова ще було можливим колективне загінне полювання на стадних тварин (дикий осел, кінь, тур, бик). В ін. його частинах для того, щоб вживати м'ясо, необхідно було під час полювання застосовувати спеціалізовані пристрої – лук і стріли, або займатися прирученням тварин. Так, у гірському К. були приручені собака і свиня, на Керченському п-ові – бик, причому це відбулося раніше, ніж на Бл. Сході.

Археол. дані свідчать, що навіть у пізньому палеоліті,мезоліті та неоліті в Центр. і Зх. К. постійного нас. майже не було. Неолітичні пам'ятки в К. (5– 1-ша пол. 4 тис. до н. е.) близькі до пам'яток мезоліту й знайдені здебільшого в Пд. та Сх. К. поблизу річок чи джерел. Разом з тим серед цих пам'яток є й такі, що вказують на ознаки землеробства – деталі ножа-серпа та мотики. У Пн. Причорномор'ї знайдені рештки одомашнених кози і вівці, ці тварини були запозичені з Передньої Азії. На стоянках Долинка, Ішунь, Мартинівка в Присивашші та Фронтове I на Керченському п-ові виявлені речі, що засвідчують наявність зв'язків мешканців цих стоянок з мешканцями Придніпров'я та Приазов'я (маріупольська культурно-історична спільність).

В епоху раннього металу або міді-бронзи (прибл. з 2-ї пол. 4 тис. до поч. 1 тис. до н. е.) в К. продовжувався перехід до економіки відтворювального господарювання, що в умовах територіальної замкнутості й домінування степового екстенсивного скотарства, як і в ін. подібних регіонах, уможливлювало виникнення і підтримання к-ри з такими кількісними пропорціями чоловічого і жіночого складу нас., коли заг. кількість чоловіків істотно переважала над заг. кількістю жінок і при цьому тривалість життя чоловіків перевищувала тривалість життя жінок (див. Палеодемографія). Для такої к-ри стає притаманною традиція час від часу здійснювати походи в чужі землі для захоплення там у ін. племен здобичі та жінок. (Навіть у 19 ст. характерні для кримчан форми життєдіяльності зумовлювали незначну кількісну перевагу поміж них чоловіків над жінками.)

Епоха міді-бронзи в К. представлена автохтонною кемі-обинською культурою, а також протокочовими ямною культурно-історичною спільністю, катакомбною культурно-історичною спільністю, зрубною культурно-історичною спільністю та багатопружкової кераміки культурою, що пов'язували степ К. з материковими степами від Волги до Дністра. a href="?termin=Kamyanska_k_raсабатинівської культури та білозерської культури (поселення Кіровське, Лугове, Чуюнча, Фонтани, Дружне II, Петровська Балка, Тау-Кипчак та ін.).

Зі свідчень найдавніших письмових джерел відомо, що в ранньому залізному віці к-ра кочовиків-кімерійців (9 – 1-ша пол. 7 ст. до н. е.) пов'язувала тер., яка нині є тер. України, з Малою Азією. При цьому антич. письмова традиція "локалізує" кімерійців переважно в Сх. К. (Боспор Кімерійський), однак археол. пам'ятки, що могли б належати самим кімерійцям, тут відсутні, а в ін. частинах К. вони є поодинокими, більшість із них – маловиразні (Зелений Яр, Лугове, Фронтове – пн.-зх. і зх. частини Керченського п-ова, Зольне, Цілинне, Мар'їне – пн. та центр. частини К.).

Суто крим. племенами вважаються таври (9–5 ст. до н. е. і пізніше). Про них є відомості у письмових джерелах: напр., за Геродотом, – це нас. "гірської країни" від Керкінітиди (нині м. Євпаторія) до Скелястого (Керченського) п-ова. Більшість дослідників зараховують до пам'яток, що належать таврам, також численні поселення передгір'я К. (кизил-кобинська к-ра; це не знімає, однак, проблеми вивчення особливостей таврської та кизил-кобинської культур). Етнонім "таври" (у сучасному його трактуванні) стосується принаймні двох субетнічних груп, які відрізнялися мірою впливу на їхні к-ри степових та власне гірських племен. Історія таврів – важливий етап місц. етногенетичного розвитку. Спочатку (9–7 ст. до н. е.) йшов пошук можливостей комплексного (землеробство, скотарство, мисливство, рибальство) розвитку на власних засадах. Розповідь Геродота про ритуальне вбивство таврами "потерпілих від корабельної аварії і всіх еллінів, кого захоплять у морі" (Геродот, IV, 103), засвідчує, що економіка таврів, імовірно, не потребувала додаткових робочих рук, а стабільність їхнього життєвого укладу підтримувалася недопущенням впливів з боку більш розвинених к-р. У таврських похованнях археологи не знаходять антич. речей. Бідність таврських селищ робила їх непривабливими для сусідів, такий висновок можна зробити на підставі того, що під час досліджень таврських селищ не виявлено значних оборонних споруд. Надалі приріст населення спричинив вихід таврів з їхньої екологічної та культурної ніші, а це привело як до створення змішаної тавро-скіфської к-ри (див. Тавроскіфи), так і до втрати таврами у 2-й пол. 1 тис. до н. е. при зіткненні з периферійною антич. цивілізацією своєї етноідентичності.

Шляхи проникнення до К. іраномовних скіфів означені двома скіф. похованнями серед. 7 ст. до н. е. – на Тімір-Горі біля Керчі та біля с. Філатівка Красноперекопського р-ну (поблизу Перекопа). Надалі к-ра скіфів у К. стає однією з найбільш яскравих в історії п-ова. З цим етносом пов'язана легенда (за Геродотом) про рів, який був викопаний потомками скіф. рабів і дружин скіфів (коли ті воювали в Азії) і який перегородив п-ів від Тав-рійських гір до Меотіди (Азов), себто на підступах до Боспору. З цим етносом пов'язано також: а) виникнення на Боспорі етнічної групи скіфів з осілою, землеробською к-рою, що розвинулася в контакті з економікою Боспорського царства; б) вибух чисельності нас. крим. степу в 4 ст. до н. е. і, відповідно, формування значних племінних об'єднань скіфів, які брали активну участь в екон., воєнно-політ. та культ. житті Боспору (поховання скіф. вождя в кургані Куль-Оба) та Керкінітиди (поховання вождя в кургані Чаян).

Хоча греки здавна знали і відвідували Пн. Причорномор'я й крим. береги, але лише наприкінці 7–6 ст. до н. е. вони почали їх колонізовувати (початок періоду античності). Саме тоді в К. виникають грец. торгові факторії (емпорії), колонії, а згодом – міста і незалежні поліси: Пантікапей – з кін. 7 – поч. 6 ст. до н. е.; Німфей, Феодосія, Тірітака, Мірмекій, Керкінітида – з 6 ст. до н. е.; Херсонес Таврійський, Кітей – з 5 ст. до н. е. Розташування осн. грец. міст на узбережжі Пн. Причорномор'я свідчить про те, що гол. шляхом проникнення сюди греків був мор. (спочатку – каботажний уздовж берегів Понту Евксінського, а потім – з кін. 5 ст. до н. е. – від Малої Азії до пд. берегів К. – прямий).

Саме на тер. К. з'явилися найдавніші д-ви, що існували в минулому на тер. України. Їх було дві: Боспорське царство (прибл. з 480/479 до н. е.) – об'єднання грец. полісів по обидва боки Керченської протоки – та Херсонеська д-ва на зх. п-ова.

Після розпаду Причорномор. скіф. протод-ви царя Атея в 3 ст. до н. е. у Пн. Причорномор'ї значно скорочується чисельність скіфів. У К. в цей час формується пізньоскіф. держ. об'єднання. У його складі було кілька етнічних компонентів: тавро-скіф., еллінський, сарматський, фракійський. Його розквіт припав на період царювання Скілура та Палака (2 ст. до н. е.). Столицею об'єднання був Неаполь Скіфський (він розташовувався на Петровських висотах сучасного Сімферополя). Пізні скіфи в К. займали лише частину п-ова, причому не більшу його частину, а тільки родючі землі району Першої та Другої гряд Крим. гір, досягаючи під час воєн з греками також узбережжя моря на пн. заході та пд. заході К. Версія витіснення скіфів іраномовними сарматами (вперше у відомих на сьогодні джерелах вона з'являється в працях Діодора Сицилійського; в 20 ст. її дотримувався, зокрема, К.Смирнов, 1984) не підтверджується, оскільки сармати зайняли в 2–1 ст. до н. е. вже вільні (тобто ті, що були покинуті їхніми попередниками) регіони Причорномор'я. Причини виходу скіф. нас. з цих регіонів Причорномор'я, у т. ч. й з Пн. Криму, остаточно не з'ясовані. Гіпотеза про те, що це сталося через збіднення тутешніх пасовищ під дією антропогенного навантаження, є недостатньо обґрунтованою, оскільки не враховує економічні деструкції у даному соціумі та зміну якості його населення. У будь-якому разі можливе в рамках цієї гіпотези припущення про деструктивний (руйнівний) для природи характер скіф. господарювання по-требує доказів того, чому скіфи не змогли перейти до більш прогресивного інтенсивного господарювання, зберегти себе як етнос за меншої кількості населення. Цілком імовірно, що скіфський етнос зник у результаті внутрішніх змін в якості його населення через неможливість підтримувати на притаманному їхній к-рі рівні пропорцію (по суті, диспропорцію) в чисельності чоловічої і жіночої частин населення. Саме ці деструкції досягли такого рівня, що їх не можна вже було компенсувати за рахунок внутр. та зовн. резервів. Скіф. етнос ставав "зайвим" у тогочасній заг. системі екстенсивного господарювання в регіоні, і його поступово замінив нечисленний кочовий етнос сарматів з істотно іншою – більш пріоритетною – роллю жінки. Сарматські пам'ятки на п-ові поодинокі (напр. Ногайчинський курган), здебільшого присутні окремі елементи сарматських пам'яток у к-рах боспорян і скіфів, хоча, згідно з письмовими джерелами, сармати брали активну участь у політ. подіях у К. Так, Поліен пише про звернення наприкінці 3 – на поч. 2 ст. до н. е. херсонеситів до сарматської цариці Амаги по допомогу в боротьбі зі скіфами (Strataeg, VIII, 56), а Страбон повідомляє, що сарматське плем'я роксоланів наприкінці 2 ст. до н. е. на чолі з Тасієм у союзі з Палаком воювало з Діофантом – полководцем царя Понтійського царства Мітрідата VІ Євпатора (Страбон, VII, 3, 17).

Через вчинені варварами походи на Херсонес і Боспор мешканці Херсонеса та Боспору звернулися по допомогу до царя Понтійського царства Мітрідата VI Євпатора – противника Риму. Після затяжних Мітрідатових війн у К. починається період рим. присутності, який завершується з кінцем антич. епохи (4–5 ст. н. е.).

О.Є. Кислий.

3 століття – 12 століття. У 2-й пол. 3 ст. К. зазнав навали готів, тоді ж на його тер. проникло сарматське плем'я аланів. 375 до К. вторглися племена гунського союзу (див. Гуни). Боспорське царство занепало, Скіфське – припинило своє існування, його нас. знайшло порятунок у горах, де змішалося з місц. племенами. Через деякий час переважна частина гунів, разом зі своїми союзниками готами, аланами та ін. племенами, пішла на зх. Однак після поразки 451 від об'єднаних сил Зх. Рим. імперії та ін. народів Європи й смерті вождя гунського союзу племен – Аттіли – більшість кочовиків (скіфи, алани, скірри й самі гуни) повернулися до місць попереднього проживання. Гунські племена осіли, зокрема поблизу Херсона (Херсонеса). Згодом з Таврики їх почали витісняти споріднені з ними утігури. Останні зайняли рівнину від Херсона до Боспору й змусили переселитися на Таманський п-ів також готів-тетраксітів.

Тоді ж поширила свій вплив на К. Візантія. Імп. Юстиніан I захопив Боспор, на пд. березі почали будуватися нові фортеці – Алустон (Алушта) і Гурзувіти (Гурзуф), була розширена фортеця Херсон та зведені т. зв. Довгі стіни на гірських перевалах. У 7 ст., рятуючись від хозар, які напали на Велику Болгарію, частина болгар, змішавшись із гото-аланським субстратом, осіла в передгір'ї та гірських долинах, поблизу візант. міст. Скориставшись послабленням Візантії після династичних суперечок та війни з арабами, Хозарський каганат захопив Боспор і перетворив його на плацдарм для просування вглиб К. За правління в Константинополі Філіппіка-Вартана (711–13) між Візантією та Хозар. каганатом був укладений союз проти арабів. Кримський Херсон з округою відійшли до імперії, а степи – до Хозарії. У зв'язку з іконоборським рухом в імперії посилилися міграція візантійців на п-ів, їх розселення по пд. узбережжю та в горах. З'явилися укріплені поселення та монастирі, де іммігранти мешкали разом з місц. населенням. Зі збільшенням у К. чисельності християн тут виникли три нові єпархії (окрім Боспорської та Херсонської, – Сугдейська в 730; Готська в 754; Фулльська в кін. 9 ст.). У 8 ст. Хозар. каганат розірвав мир з Візантією. У К. знову почалися війни, саме з ними історики пов'язують загибель більшої частини поселень Сх. Таврики та посилення тюркського елементу на п-ові. Резиденцією хозар. тархана (намісник кагана) в К. стало місто Судак. Хозар. гарнізони розміщувалися, зокрема, в Доросі, Сюрені, Киз-Кермені, Чуфут-Кале. Тут, особливо навколо фортець, поступово склався своєрідний етнічний масив, який почав домінувати в політ. житті. Землі, які тоді належали хозарам, ще тривалий час потому називали Хазарією або Крим. Газарією.

Від 9 ст. влада хозар поступово ослабла. Водночас посилився процес християнізації тюрок і їх (тюрок) проникнення у візант. середовище та на візант. службу. 932 Візантія зробила спробу повернути Таврику, проте її війська були розгромлені хозарами, після чого християн. села та міста в К. були спустошені. У серед. 10 ст. до К. вторглися печеніги, вони зайняли степи й перебрали на себе торгівлю з містами, зокрема, перепродаж рус. товарів Херсону. Розгром Хозар. каганату довершив 965 вел. кн. київ. Святослав Ігорович. Надалі Візантія витісняє хозар. загони з Готії (Пд.-Зх. Таврика). Вел. кн. київ. Володимир Святославич у відповідь на порушення візант. імп. Василієм II договору йде на К., оволодіває Херсоном, укладає мир (див. Корсунський похід Володимира Святославича). Сам князь та його дружина приймають тут християнство, що привело до укріплення позиції Київської Русі на Боспорі, зміцнення рус. Тмутороканського князівства. Зв'язок останнього з рус. землями був остаточно порушений у 12 ст. внаслідок навали половців. Половці (в араб. та перських джерелах – "кипчаки", "гузи", "баджнак") зайняли майже весь К., за винятком його гірської частини. Їхнім гол. політ. і торг. центром став Судак. Торгово-екон. вплив половців поступово поширився на весь К., включно з гірсько-лісовою та передгірською зонами, що привело до подальшої тюркізації місц. говірок і виникнення нової мови – мови кримськотатар. народу (вона належить до огузо-кипчацької підгрупи тюркських мов).

13 століття – 17 століття. Після розгрому Візантії хрестоносцями 1204 її влада в К. перетворилася в номінальну, у Тавриці виникли об'єднання невеликих феод. володінь. Зокрема, Феодоро (з центром у місті того ж імені на горі Мангуп) і Кирк-Орське (з центром у Кирк-Ор, на місці якого потім виникло Чуфут-Кале; тер. – басейни річок Кача, Бодрак та Альма).

На поч. 13 ст. в К. проникли генуезці й венеціанці (див. Італійська колонізація Північного Причорномор'я). Конкурентна боротьба між ними закінчилася перемогою генуезців. Їх гол. оплотом у К. стала Кафа (нині м. Феодосія). Також вони оволоділи Судаком (назвали його Солдаєю), Керчю (Черкіо), Балаклавою (Чембало) та кількома ін. великими населеними пунктами на пд. узбережжі.

1223 в К. з'явилися монголи, тоді вони захопили та пограбували Судак. 1239 в К. вторглися війська хана Батия (див. також Монголо-татарська навала). Степова частина п-ова увійшла до складу Золотої Орди. Місц. народи (половці, алани, греки, вірмени та ін.) були обкладені податками. Серед ординців тим часом ішов інтенсивний процес асиміляції їхньої верхівки місц. тюрками з одночасним поширенням на останніх імені "татари". Татари брали активну участь у тюркізації місц. індоєвроп. нас., ісламізації християн та у формуванні кримськотатар. народу. З послабленням Золотої Орди Крим. юрт поступово отримував дедалі більшу незалежність, а в серед. 15 ст. створився незалежний Кримський ханат.

1475 турки захопили генуезькі володіння й князівство Феодоро, а ханат став васалом Османської імперії. Численні походи крим. ханів за здобиччю та полоненими (див. Ясир) спричинили набіги на К. запороз. та донських козаків. 1589 запороз. козаки захопили Ґьозлеве (Євпаторія), 1616 штурмом оволоділи турец. Кафою, 1628 розбили велике турецько-ханське військо під Бахчисараєм.

18 століття – початок 20 століття. Наприкінці 17 ст. чинити тиск на ханат розпочала Російська д-ва . Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рос. війська 1771 зайняли К., а за Кючук-Кайнарджийським мирним договором 1774 ханат отримав незалежність від Осман. імперії. 19 (8) квіт. 1783 імп. Катерина II підписала маніфест про прийняття К. "під державу Всеросійську". У К. розпочали будувати нові порти та міста, зокрема: Севастополь (як фортецю й базу Чорноморського флоту) та Сімферополь (він став центром створеної 1784 Таврійської області, з 1802 – Таврійська губернія). Після прокладання дороги з Сімферополя на Алушту та Ялту розпочалося рос. освоєння пд. узбережжя п-ова. Рос. власті проводили в К. політику заохочення захоплень общинних земель, християнізації місцевого нас., впровадження рос. мови, запровадження типових загальноімперських порядків. Це спричинило масову еміграцію кримських татар до Туреччини, чисельність нас. на п-ові різко скоротилася. Тоді рос. уряд почав переселяти в К. кріпосних з материкових володінь, закликав їхати сюди іноз. (нім., естон., болг., польс. та ін.) колоністів. Етнічна складова на п-ові змінилася в бік зменшення тюркського елементу. Друга хвиля еміграції крим. татар до Туреччини відбулася під час та після Кримської війни 1853–1856, гол. події якої розгорталися на п-ові. Незважаючи на те, що під час Севастопольської оборони 1854–1855 крим. татари доставляли рос. армії фураж, продовольство та боєприпаси, а також як добровольці брали участь у бойових діях на боці Росії, їх звинуватили у співробітництві з ворогом і піддали грошовому штрафу, а їхні села безкарно пограбували козаки. Унаслідок масового виїзду крим. татар з п-ова там різко впав валовий збір винограду, тютюну, фруктів. Щоб сприяти колонізації К., царська влада почала будувати тут дороги, у т. ч. залізниці, що з'єднували його міста і порти з центром імперії. У серед. 90-х рр. 19 ст. екон. становище п-ова поліпшилося: під посівами пшениці було задіяно 849 тис. десятин, під виноградниками – майже 6,3 тис. десятин. З К. вивозилося до 0,5 млн відер вина. У промислових масштабах тут вирощували фрукти і тютюн, виробляли вовну. На 1897 чисельність нас. п-ова збільшилася (гол. чин. за рахунок емігрантів та селян, які переїхали сюди після селянської реформи 1861) й перевищила півмільйона осіб. На п-ові було 2,5 тис. населених пунктів, з них 12 міст. Пд. узбережжя та Євпаторія перетворилися на курортні зони.

1917–1991 роки. Після Лютневої революції 1917 в містах К. почали створюватися ради робітн. і солдатських депутатів, місц. органи Тимчасового уряду. Виникли нові партії та рухи, у т. ч. кримськотатар. "Національна партія" (Міллі-фірка). Під впливом більшовицької агітації матроси Чорномор. флоту в черв. 1917 усунули від командування флотом віце-адмірала О.Колчака. У листоп. цього ж року в Бахчисараї відбувся з'їзд кримськотатар. нас. (Курултай), який обрав Нац. уряд крим. татар (Директорію Криму). Одночасно в Сімферополі пройшов губернський з'їзд представників міськ. та земських самоуправлінь, який обрав Раду народних представників. За згодою обох урядів був створений об'єднаний Крим. штаб, який розпочав формування добровольчих частин. Владу в Севастополі захопив 16 грудня 1917 більшовицький ревком. Він одразу ж почав надсилати загони озброєних матросів для надання "допомоги" у встановленні більшовицької влади в ін. містах К. Такі загони були направлені, зокрема, до Феодосії, Ялти, Керчі, Євпаторії. У відповідь на це Крим. штаб спрямував до Севастополя нещодавно сформований Крим. кінний полк ("ескадронців"). 11 січ. 1918 під Севастополем відбувся бій. Ескадронці були розбиті. 14 січ. більшовики встановили свою владу в Сімферополі. 28 січ. в Севастополі відбулася конференція ревкомів, яка оголосила себе "Надзвичайним з'їздом рад робітничих, солдатських, з участю представників селянських, депутатів і військово-революційних комітетів Таврійської губернії". Вона підтвердила чинність декретів Сімферопольського військово-революц. к-ту про розпуск Ради нар. представників та Курултаю й створила Таврійський ЦВК як уряд К. Таврійський ЦВК одразу ж почав проводити широку конфіскацію земель, маєтків, великих пром. підпр-в, скасував міські, губернські й повітові управи (див. Земські управи), передав їхні функції "комісаріатам", обклав усіх за-можних кримчан контрибуцією, організував відбір у селян зерна і відправку його до Москви, Петрограда (нині м. Санкт-Петербург) та ін. пром. міст. Набули поширення масові розстріли незгідних і "зайвих". У зв'язку із загрозою захоплення К. нім. військами та військами Української Центральної Ради (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України) Таврійський ЦВК 21 берез. 1918 проголосив створення Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди як суверенної д-ви в складі РСФРР. 18 квіт. німці захопили Перекоп, вторглися до К., а 22 квіт. підійшли до Сімферополя й невдовзі зайняли його. Згідно з дорученням командуючого нім. військами в Криму ген. піхоти Р. фон Коша, ген.-лейтенант рос. служби С.Сулькевич сформував та очолив Крим. крайовий уряд, до якого й перейшла влада на п-ові. Водночас з унормуванням впровадженого більшовиками режиму анархії уряд мав забезпечити постачання товарів до Німеччини. Це спричиняло боротьбу місц. нас. з німцями. Після революції в Німеччині нім. війська почали спішно виходити з п-ова. 14 листоп. 1918 Крим. крайовий уряд на чолі з С.Сулькевичем пішов у відставку. 15 листоп. в Сімферополі відбувся з'їзд гласних губернського земства з участю міськ. голів, представників повітових земських управ та членів Всеросійських Установчих зборів, який ухвалив рішення про створення нового – 2-го Крим. крайового уряду на чолі з С.Кримом, до його складу увійшли представники найбільш впливових партій К. Уряд звернувся до урядів країн Антанти з проханням про надання допомоги для боротьби з більшовиками. У груд. 1918 в Севастополі висадилися десанти англ. (500 осіб), франц. (бл. 3 тис.) і грец. (бл. 2 тис. осіб) військ (див. Антанти військова присутність на півдні України 1918–1919). 22 груд. на Керченський п-ів переправилися з Кубані перші загони денікінської Добровольчої армії, які невдовзі зайняли всі осн. пункти К. Вони одразу ж запровадили продовольчі реквізиції, що викликало спротив у більшості мешканців К., які почали поповнювати створювані більшовиками підпільні групи, а з кінця груд. 1918 – партизан. загони. 4 квіт. 1919 Червона армія (див. Радянська армія) захопила Перекоп, 11 квіт. увійшла в Сімферополь, а потім розпочала наступ на Севастополь. Члени Крим. крайового уряду були змушені евакуюватися за кордон. 28 квіт. відкрилася Крим. обласна конференція РКП(б), яка ухвалила рішення про створення в межах Крим. п-ова Кримської Соціалістичної Радянської Республіки. 29 квіт. більшовики увійшли в Севастополь. Частинам Добровольчої армії вдалося закріпитися на Ак-Монайському перешийку (смуга суходолу між Арабатською і Феодосійською затоками). До 1 трав. 1919 весь К., за винятком Керченського п-ова, був зайнятий більшовиками. В усіх містах, повітах і волостях були створені військово-революційні комітети. 18 черв. розпочався наступ денікінських військ з Ак-Монайських позицій та з Донбасу до Дніпра. Частини Червоної армії залишили К. На п-ові утвердилася влада Добровольчої армії.

21 берез. 1920 військ. рада в Севастополі прийняла рішення замінити на посаді головнокоманд. Півдня Росії ген.-лейтенанта А.Денікіна, який втратив авторитет, на ген.-лейтенанта барона П.Врангеля. П.Врангель утворив Уряд Півдня Росії, запросив до роботи колишніх авторитетних у Рос. імперії держ. діячів, зокрема О.Кривошеїна. Уряд Півдня Росії ухвалив низку прогресивних законів, зокрема про землю. 12 листоп. 1920 розпочався масовий відхід білих до портів для евакуації за кордон. Велику допомогу рад. військам надали крим. партизани під командуванням О.Мокроусова. 16 листоп. 1920 частини Червоної армії взяли Керч, і в К. знову було встановлено рад. владу. Розпочалася нова хвиля червоного терору. 18 жовт. 1921 була створена Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка у складі РСФРР. 21 груд. 1921 В.Ленін підписав декрет "Про використання Криму для лікування тих, хто працює", згідно з цим декретом палаци, приватні володіння й дачі передавалися під санаторії та будинки відпочинку.

Голод 1921–23 в РСФРР (див. також Голод 1921–1923 років в УСРР) спричинив і в К. загибель десятків тисяч людей, передовсім крим. татар. Після введення нової економічної політики становище з продовольством на п-ові почало покращуватися. 1926, за офіц. даними, валовий збір зерна, тех. культур та винограду наблизився до довоєн. рівня. Однак уже з осені 1931 в К. розпочалася нова хвиля голоду. Розпочата невдовзі в СРСР індустріалізація сприяла пром. розвиткові п-ова (станом на 1940 пром-сть давала майже 80 % усієї валової продукції нар. г-ва К.), але разом з тим вона започаткувала процес руйнації крим. природи.

Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 в К. відбувалися масштабні бої (Севастопольська оборона 1941–1942, Керченсько-Феодосійська десантна операція 1941–1942, Євпаторійський морський десант 1942, Керченсько-Ельтингенська десантна операція 1943). Тут діяли партизан. загони та підпільні групи (див. Аджимушкайські катакомби). Сотні тисяч солдатів, матросів, офіцерів, партизанів і підпільників за бойові заслуги на крим. землі були нагороджені орденами й медалями, майже півтисячі отримали звання Героя Радянського Союзу (по завершенні війни Севастополю й Керчі були присвоєні звання "Місто-герой"). 12 трав. 1944 на мисі Херсонес було ліквідовано останні частини нім. військ у К.

Під час боїв та окупації К. тут були знищені 127 населених пунктів, майже вщент зруйновані Севастополь і Керч, постраждала більша частина оздоровниць, пром. підпр-в, електростанцій. Величезних збитків було завдано с. госп-ву. 85 тис. мешканців К. були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

У лют. 1945 під Ялтою в Лівадійському палаці (див. Лівадія) відбулася Кримська конференція 1945 глав держав-союзників, котра на багато післявоєн. десятиліть визначила обличчя Європи.

Після визволення К. розпочалася відбудова нар. г-ва краю. Це потребувало значних матеріальних і, що не менш важливо, трудових ресурсів. Тим часом нас. п-ова, порівняно з 1940, скоротилося майже вдвічі. Ще 1941 було депортовано крим. німців, а 1944 ця ж доля спіткала й кримських татар, греків, болгар та вірмен (див. Депортації народів Криму в роки Другої світової війни).

У черв. 1945 Крим. АРСР була перетворена на Кримську обл. РРФСР.

За післявоєн. роки в К. було перейменовано майже всі населені пункти. Тільки Указом ВР РРФСР від 18 трав. 1948 було перейменовано 1035 поселень.

19 лют. 1954 Крим. обл. була переведена до складу УРСР.

До 1961 в К. було реконструйовано дорогу між Севастополем та Ялтою, побудовано міжміські тролейбусні траси, що зв'язали пд. берег К. з обласним центром. На п-ові розвивали суднобудівництво, машинобудування, металургію. Інтенсивне буд-во пром. підпр-в, у т. ч. "великої хімії", введення в експлуатацію Північнокрим. каналу, будування на Керченському п-ові АЕС стали загрозою для екології К. Завдяки масовим виступам кримчан буд-во АЕС було заборонене.

1991–1997 роки. На референдумі в січ. 1991 жителі К. проголосували за відновлення на п-ові Крим. АРСР. 12 лют. 1991 ВР УРСР ухвалила Закон про відновлення крим. автономії. Після розвалу СРСР й утворення неза-лежної України Крим. АРСР 24 квітня 1992 була перейменована на Автономну Республіку Крим (АРК). АРК стала адм.-тер. одиницею України із власним урядом та Конституцією. Після цього нового поштовху набув процес повернення до К. депортованих крим. татар, було відновлено дію Меджлісу кримськотатарського народу. Разом з тим новітні політ. процеси в К. викликали зростання напруження у відносинах між урядами Рос. Федерації та України. Тільки в трав. 1997 президенти РФ та України підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, в якому особливо підкреслено дотримання обома д-вами принципу недоторканності держ. кордонів.

дата публікації: 2008 р.

Література:
  1. Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. М.–Л., 1949
  2. Высоцкая Т.Н. Поздние скифы в юго-западном Крыму. К., 1972
  3. Якобсон А.Л. Крым в средние века. М., 1973
  4. Геродот. История в девяти книгах. Л., 1974
  5. К. 1993 (укр. пер. з давньогрец.)
  6. Античные города Северного Причерноморья. М., 1984
  7. Баранов И.А. Таврика в эпоху раннего средневековья. К., 1990
  8. Мыц В.Л. Укрепления Таврики Х–ХV вв. К., 1991
  9. Храпунов И.Н. Очерки этнической истории Крыма в раннем железном веке. Тавры. Скифы. Сарматы. Симферополь, 1995
  10. Айбабин А.И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999
  11. Чабай В.П.и др. Палеолит Крыма: методы исследования и концептуальные подходы. К., 2000
  12. Кислий О.Є. Етноекономіка Криму на фоні Північного Причорномор'я: епоха бронзи. "Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету", 2004, вип. 18
  13. Буров Г.М. Энциклопедия крымских древностей. К., 2006.
  14. Уманец А.А. О заселении Крыма новыми поселенцами. "Русский вестник", 1866, т. 63, май
  15. Россия. Полное географическое описание нашего отечества.., т. 7. Малороссия. М., 1903
  16. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г., т. 41. Таврическая губерния. СПб., 1904
  17. Весь Крым (1920–1925). Симферополь, 1926
  18. Бунегин М.Ф. Революция и Гражданская война в Крыму (1917–1920 гг.). Симферополь, 1927
  19. Никольский П.А. Крым. От Крымского ханства до наших дней. Симферополь, 1929
  20. Його ж. Население Крыма. Симферополь, 1929
  21. Бочагов А.К. Милли-Фирка. Национальная контрреволюция в Крыму: Очерк. Симферополь, 1930
  22. Советскому Крыму двадцать лет. 1920–1940. Симферополь, 1940
  23. Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма, ч. 1–2. Симферополь, 1951–57
  24. Борьба большевиков за власть Советов в Крыму: Сборник статей. Симферополь, 1957
  25. Борьба большевиков за упрочение Советской власти, восстановление и развитие народного хозяйства Крыма: Сборник статей. Симферополь, 1958
  26. Очерки по истории Крыма, ч. 3. Крым в период социалистического строительства (1921–1941 гг.). Симферополь, 1964
  27. Очерки по истории Крыма, ч. 4: Крым в период Великой Отечественной войны, в годы восстановления и дальнейшего развития народного хозяйства (1941–1965 гг.). Симферополь, 1967
  28. Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800–1825 гг. М., 1970
  29. ІМіС Української РСР. Кримська область. К., 1974
  30. Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825–1860 гг. М., 1981
  31. Крым. Памятники славы и бессмертия. Симферополь, 1985
  32. Крым: прошлое и настоящее. М., 1989
  33. Крымская АССР (1921–1945). Симферополь, 1990
  34. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. М., 1992
  35. Крым: эпос и история. Легенды, мифы, сказания, исторические справки. К., 1992
  36. Бойко Я.В. Заселение Южной Украины. 1860–1890 гг. Черкассы, 1993
  37. Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Голод в Крыму (1921–1923). "Клио" (Симферополь), 1995, № 1–4
  38. Чумак В. Україна і Крим. Спільність історичної долі: феномен на межі Європи і Сходу. К., 1995
  39. Вопросы развития Крыма. В кн.: Научно-практический дискуссионно-аналитический сборник документов, вып. 3. Симферополь, 1996
  40. Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. Симферополь, 1997
  41. Урсу Д. Очерки истории культуры крымскотатарского народа (1921–1941 гг.). Симферополь, 1999
  42. Брошеван В.М., Черная В.Г. Крым в составе Украины, кн. 1. Крым. 1921–1991 гг.: Историко-документальный очерк. Симферополь, 1999
  43. Д'Асколі Е. Опис Криму і татар. "Хроніка (Український культурологічний альманах)", 2000, вип. 33
  44. Сергійчук В. Український Крим. К., 2001
  45. Уряди України у ХХ ст.: Науково-документальне видання. К., 2001
  46. Копиленко О.Л. Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу. К., 2002
  47. Володарский Я.Е. и др. Население Крыма в конце ХVIII – конце ХХ веков (Численность, размещение, этнический состав). М., 2003
  48. Дюличев В.П. Рассказы по истории Крыма. Симферополь, 2003
  49. Омельчук Д.В. и др. Политические репрессии в Крыму (1920–1940 годы). Симферополь, 2003.
  50. Уманец А.А. О заселении Крыма новыми поселенцами. "Русский вестник", 1866, т. 63, май
  51. Россия. Полное географическое описание нашего отечества.., т. 7. Малороссия. М., 1903
  52. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г., т. 41. Таврическая губерния. СПб., 1904
  53. Весь Крым (1920–1925). Симферополь, 1926
  54. Бунегин М.Ф. Революция и Гражданская война в Крыму (1917–1920 гг.). Симферополь, 1927
  55. Никольский П.А. Крым. От Крымского ханства до наших дней. Симферополь, 1929
  56. Його ж. Население Крыма. Симферополь, 1929
  57. Бочагов А.К. Милли-Фирка. Национальная контрреволюция в Крыму: Очерк. Симферополь, 1930
  58. Советскому Крыму двадцать лет. 1920–1940. Симферополь, 1940
  59. Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма, ч. 1–2. Симферополь, 1951–57
  60. Борьба большевиков за власть Советов в Крыму: Сборник статей. Симферополь, 1957
  61. Борьба большевиков за упрочение Советской власти, восстановление и развитие народного хозяйства Крыма: Сборник статей. Симферополь, 1958
  62. Очерки по истории Крыма, ч. 3. Крым в период социалистического строительства (1921–1941 гг.). Симферополь, 1964
  63. Очерки по истории Крыма, ч. 4: Крым в период Великой Отечественной войны, в годы восстановления и дальнейшего развития народного хозяйства (1941–1965 гг.). Симферополь, 1967
  64. Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800–1825 гг. М., 1970
  65. ІМіС Української РСР. Кримська область. К., 1974
  66. Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825–1860 гг. М., 1981
  67. Крым. Памятники славы и бессмертия. Симферополь, 1985
  68. Крым: прошлое и настоящее. М., 1989
  69. Крымская АССР (1921–1945). Симферополь, 1990
  70. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. М., 1992
  71. Крым: эпос и история. Легенды, мифы, сказания, исторические справки. К., 1992
  72. Бойко Я.В. Заселение Южной Украины. 1860–1890 гг. Черкассы, 1993
  73. Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Голод в Крыму (1921–1923). "Клио" (Симферополь), 1995, № 1–4
  74. Чумак В. Україна і Крим. Спільність історичної долі: феномен на межі Європи і Сходу. К., 1995
  75. Вопросы развития Крыма. В кн.: Научно-практический дискуссионно-аналитический сборник документов, вып. 3. Симферополь, 1996
  76. Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. Симферополь, 1997
  77. Урсу Д. Очерки истории культуры крымскотатарского народа (1921–1941 гг.). Симферополь, 1999
  78. Брошеван В.М., Черная В.Г. Крым в составе Украины, кн. 1. Крым. 1921–1991 гг.: Историко-документальный очерк. Симферополь, 1999
  79. Д'Асколі Е. Опис Криму і татар. "Хроніка (Український культурологічний альманах)", 2000, вип. 33
  80. Сергійчук В. Український Крим. К., 2001
  81. Уряди України у ХХ ст.: Науково-документальне видання. К., 2001
  82. Копиленко О.Л. Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу. К., 2002
  83. Володарский Я.Е. и др. Население Крыма в конце ХVIII – конце ХХ веков (Численность, размещение, этнический состав). М., 2003
  84. Дюличев В.П. Рассказы по истории Крыма. Симферополь, 2003
  85. Омельчук Д.В. и др. Политические репрессии в Крыму (1920–1940 годы). Симферополь, 2003.

Посилання:
  • АДЖИМУШКАЙСЬКІ КАТАКОМБИ
  • АЛАНИ
  • АЛУШТА
  • АМАГА
  • АНТАНТА
  • АНТАНТИ ВІЙСЬКОВА ПРИСУТНІСТЬ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ
  • АНТИЧНІСТЬ
  • АШЕЛЬСЬКІ ПАМ'ЯТНИКИ КРИМУ
  • АТЕЙ
  • АТТІЛА
  • АВСТРО-НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК КОНТРОЛЬ 1918
  • АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ
  • АЗОВСЬКЕ МОРЕ (МЕОТИДА)
  • БАГАТОВАЛИКОВОЇ (БАГАТОПРУЖКОВОЇ) КЕРАМІКИ КУЛЬТУРА, БАБИНСЬКА КУЛЬТУРА
  • БАХЧИСАРАЙ
  • БАЛАКЛАВА
  • БАТИЙ, БАТУ, САЇН-ХАН
  • БІЛОГІРСЬК
  • БІЛОЗЕРСЬКА КУЛЬТУРА
  • БОНЧ-ОСМОЛОВСЬКИЙ ГЛІБ АНАТОЛІЙОВИЧ
  • БОСПОР КІММЕРІЙСЬКИЙ
  • БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО
  • ЧОРНЕ МОРЕ (ПОНТ ЕВКСИНСЬКИЙ)
  • ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ
  • ЧУФУТ-КАЛЕ
  • ДЕНІКІН АНТОН ІВАНОВИЧ
  • ДЕПОРТАЦІЇ НАРОДІВ КРИМУ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
  • ДЕСЯТИНА
  • ДІОДОР СИЦИЛІЙСЬКИЙ
  • ДОБРОВОЛЬЧА АРМІЯ
  • ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ, СПІВРОБІТНИЦТВО І ПАРТНЕРСТВО МІЖ УКРАЇНОЮ І РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ 1997
  • ДИРЕКТОРІЯ КРИМУ
  • ЄПАРХІЯ
  • ЄВПАТОРІЯ
  • ЄВПАТОРІЙСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ДЕСАНТ 1942
  • ФЕОДОРО, КНЯЗІВСТВО
  • ФЕОДОСІЯ (КАФА), МІСТО АРК
  • ГЕРОДОТ ТА ЙОГО ІСТОРІЇ ПРО СКІФІЮ
  • ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
  • ГОЛОД 1921–1923 РОКІВ В УСРР
  • ГОТИ
  • ГУНИ
  • ГУРЗУФ
  • ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ, РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ, СРСР, ЛІВОБЕРЕЖНІЙ ТА ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ, УРСР
  • ІТАЛІЙСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
  • КАГАН
  • КАТАКОМБНА КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА СПІЛЬНІСТЬ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • КЕМІ-ОБИНСЬКА КУЛЬТУРА
  • КЕРЧ
  • КЕРЧЕНСЬКО-ЕЛЬТИГЕНСЬКА ДЕСАНТНА ОПЕРАЦІЯ 1943
  • КЕРЧЕНСЬКО-ФЕОДОСІЙСЬКА ДЕСАНТНА ОПЕРАЦІЯ 1941–1942
  • КЕРКІНІТИДА
  • ХЕРСОНЕС ТАВРІЙСЬКИЙ, АНТИЧНЕ І ВІЗАНТ. МІСТО В КРИМУ
  • ХОЗАРСЬКИЙ КАГАНАТ
  • ХОЗАРИ
  • ХРИСТИЯНСТВО НАРОДНЕ
  • КІМЕРІЙЦІ
  • КІТЕЙ
  • КОЛЧАК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬ
  • КОРСУНСЬКИЙ ПОХІД ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВИЧА
  • КОЗАК, СЛОВО
  • КРИМ СОЛОМОН САМІЙЛОВИЧ
  • КРИМСЬКА АВТОНОМНА СОЦІАЛІСТИЧНА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • КРИМСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945, ЯЛТИНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945
  • КРИМСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА (КСРР)
  • КРИМСЬКА ВІЙНА 1853–1856, СХІДНА ВІЙНА 1853–1856
  • КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • КРИМСЬКИЙ ХАНАТ
  • КРИВОШЕЇН ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ
  • КУБАНЬ
  • КУЛЬ-ОБА
  • КУРУЛТАЙ
  • КИЇК-КОБИНСЬКА КУЛЬТУРА
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • КЮЧУК-КАЙНАРДЖІЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1774
  • ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
  • ЛІВАДІЯ
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МАРІУПОЛЬСЬКА КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ОБЛАСТЬ
  • МЕДЖЛІС КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ
  • МЕЗОЛІТ
  • МІЛЛІ-ФІРКА
  • МІРМЕКІЙ
  • МІТРІДАТ VI, МІТРІДАТ ЄВПАТОР
  • МОКРОУСОВ ОЛЕКСІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
  • МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА
  • МОСКВА
  • МУСТЬЄР
  • НЕАПОЛЬ СКІФСЬКИЙ
  • НЕОЛІТ, НОВОКАМ'ЯНИЙ ВІК
  • НІМФЕЙ
  • НОГАЙЧИКСЬКИЙ КУРГАН
  • НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
  • ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ПАЛАК
  • ПАЛЕОДЕМОГРАФІЯ
  • ПАЛЕОЛІТ ПІЗНІЙ
  • ПАЛЕОЛІТ
  • ПАНТІКАПЕЙ
  • ПЕЧЕНІГИ
  • ПЕРЕКОП
  • ПОЛІЕН
  • ПОЛОВЦІ
  • ПОНТ ЕВКСИНСЬКИЙ
  • ПОНТІЙСЬКЕ ЦАРСТВО
  • РАДА НАРОДНИХ ПРЕДСТАВНИКІВ
  • РАДЯНСЬКА АРМІЯ
  • РАДЯНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РЕСПУБЛІКА ТАВРИДИ
  • РОКСОЛАНИ
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1768–1774
  • САБАТИНІВСЬКА КУЛЬТУРА
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • САРМАТИ
  • СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861
  • СЕВАСТОПОЛЬ, МІСТО АРК
  • СЕВАСТОПОЛЬСЬКА ОБОРОНА 1941–1942
  • СЕВАСТОПОЛЬСЬКА ОБОРОНА 1854–1855
  • СІМФЕРОПОЛЬ
  • СКІФИ
  • СКІЛУР
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТРАБОН
  • СУДАК - СМТ АРК
  • СУЛЬКЕВИЧ СУЛЕЙМАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ
  • ТАТАРИ (ЛІТОПИСНІ)
  • ТАВРІЙСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ТАВРІЙСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ТАВРОСКІФИ
  • ТАВРИ
  • ТАВРИКА
  • ТІРІТАКА
  • ТМУТОРОКАНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ТИМЧАСОВИЙ УРЯД
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
  • УРЯД ПІВДНЯ РОСІЇ
  • ВАСИЛІЙ II БОЛГАРОБІЙЦЯ
  • ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 1941-1945 РР.
  • ВІДРО, МІРА
  • ВІЗАНТІЯ
  • ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ СВЯТИЙ
  • ВРАНГЕЛЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  • ВСЕРОСІЙСЬКІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ
  • ЯЛТА, МІСТО АРК
  • ЯМНА КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА СПІЛЬНІСТЬ
  • ЯСИР
  • ЗАЛІЗНИЙ ВІК
  • ЗЕМЛЕРОБСТВО
  • ЗЕМСЬКІ УПРАВИ
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ
  • ЗРУБНА КУЛЬТУРНО–ІСТОРИЧНА СПІЛЬНІСТЬ

  • Пов'язані терміни:
  • ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ, СПІВРОБІТНИЦТВО І ПАРТНЕРСТВО МІЖ УКРАЇНОЮ І РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ 1997
  • ДУХОВНЕ УПРАВЛІННЯ МУСУЛЬМАН КРИМУ
  • ЄВРОПЕЙСЬКО-АЗІАТСЬКИЙ ТРАНСПОРТНИЙ КОРИДОР
  • ІУДАЇЗМ В УКРАЇНІ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • КЕППЕН ПЕТРО ІВАНОВИЧ
  • КОРДОНИ ДЕРЖАВНІ УКРАЇНИ, ПРИНЦИПИ ТА ІСТОРИЧНА ПРАКТИКА ЇХ ВИЗНАЧЕНЬ
  • КОРНІЛОВ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • КРИЛОВ МИКОЛА МИТРОФАНОВИЧ
  • КРИМ СОЛОМОН САМІЙЛОВИЧ
  • КРИМСЬКА ОБОРОННА ОПЕРАЦІЯ 1941
  • КРИМСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА (КСРР)
  • КРИМСЬКА ВІЙНА 1853–1856, СХІДНА ВІЙНА 1853–1856
  • КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ
  • КУБІЙОВИЧ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
  • КУРЧАТОВ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ
  • МАРМОН (MARMONT) ОГЮСТ-ФРЕДЕРІК-ЛУЇ
  • МАРТІН І
  • ОЛЕКСІЇВСЬКА КУЛЬТУРА
  • ОРЛОВ МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ
  • ОСТЕН-САКЕН ДМИТРО ЄРОФІЙОВИЧ
  • ПЕЧЕРНІ МІСТА КРИМУ
  • ПЕРЕКОП
  • ПЕРЕКОПСЬКІ РІВ І ВАЛ
  • ПОТОЦЬКА СОФІЯ КОСТЯНТИНІВНА


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)