ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КРИМЧАКИ ТА СТАРОДАВНЄ ЄВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ КРИМУ

  Бібліографічне посилання: Тяглий М.І. КРИМЧАКИ та стародавнє єврейське населення Криму [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2008. - 568 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Krimchaki (останній перегляд: 16.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 5: Кон - Кю ) в електронній біблотеці

КРИМЧАКИ ТА СТАРОДАВНЄ ЄВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ КРИМУ

КРИМЧАКИ та стародавнє єврейське населення Криму. К. – єврейс. етнолінгвістична (тюркомовна) група. Сформувалася на тер. Крим. п-ова в 14–16 ст. У різні істор. періоди налічувала від кількох сотень до кількох тисяч осіб. За даними перепису нас. України 2001, у Криму було зареєстровано 204 К. На думку більшості істориків, К. є відгалуженням стародавнього єврейс. нас. Криму, яке за своїми віруваннями належало до іудаїзму талмудичного, а не караїмського (див. Караїми) зразка. К. перейняли у татар багато звичаїв і традицій і від 13 ст. стали тюркомовними (окремі дослідники припускають, що предки К. могли засвоїти тюркську мову ще раніше). Власне кримчацький етнолект кримськотатар. мови сформувався на основі кількох мов і діалектів: а) мови євреїв-тюркофонів домонгольського періоду, б) середньокримського і південнобережного діалектів кримськотатарської мови, в) ін. мов, що вживалися в єврейських громадах регіону, г) давньоєврейс. мови іврит як мови культу і ділового листування. Він належить до кипчацької групи тюркських мов. Від кримськотатар. мови його відрізняють говіркові особливості, а також великий пласт лексики іврито-арамейського походження: "адоні" – пан, "ходеш" – місяць, "мазон" – їжа тощо. Івритські слова піддалися в кримчацькій мові фонетичній адаптації. Кримчацький автор Нісім Леві Чахчір називав цю мову "татарською мовою, на якій ми говоримо між собою".

До поч. 20 ст. для К. осн. мовою літургії, богослужіння, ділового листування, надгробних епітафій, наук. і теологічних праць залишався іврит.

Назва "кримчаки" є скороченим варіантом більш повної назви "кримчаки-євреї", що, у свою чергу, є калькою з кримськотатар. назви "яхуділер киримча" (тобто "євреї кримського зразка"; кримськотатар. скорочення цієї назви – "кримчахлар"). Імовірно, що саме так після приєднання Криму до Російської імперії могли представити татар. чиновники російській адміністрації крим. євреїв-талмудистів, які не знали рос. мови. Лише в 2-й пол. 19 ст. термін "кримчаки" стає осн. для означення даної етнічної групи в офіц. рос. документах (спочатку він використовувався для розрізнення місц. тюркомовних євреїв-талмудистів і тих євреїв, які почали селитися в Криму після 1783) і тільки наприкінці цього ж століття – на поч. 20 ст. він стає самоназвою самих К. 1818 у петиції до рос. імп. Олександра I К. іменували себе "бені Ісраєл" (мовою іврит це означає сини Ізраїлю). У період до російського завоювання Криму вони називали себе або "ехуді", що на івриті означає "євреї", або "срел балалари", що на кримськотатар. означає "сини Ізраїлю".

Стародавнє єврейське населення Криму. Перші свідчення про євреїв у Криму належать до 1 ст. Очевидно, вони прибули з Малої Азії. Збереглися документи Боспорського царства 1 ст. – 1-ї пол. 2 ст. (записи на кам'яних плитах), у яких ідеться про звільнення рабів і про те, що звільнені мають регулярно відвідувати синагогу (як правило, у ті часи звільнені раби мали залишатися під контролем свого колиш. господаря). Ці документи засвідчують, по-перше, що елінізовані єврейс. громади Боспорського царства були вільними від переслідувань і обмежень, а по-друге, що вони могли чисельно поповнюватися за рахунок навертання в іудаїзм звільнених рабів. Значний вплив єврейс. релігії на перебіг життя в Боспорському царстві зберігався і на поч. 4 ст., про це говорить один з написів місц. чиновника про будівлю синагоги в Пантікапеї. У 2–3 ст. євреї мігрували з Боспорського царства вздовж пд. узбережжя Криму на зх. Вторгнення до Криму гунів (370-ті рр.) зруйнувало Боспорське царство і стало одним з факторів деелінізації євреїв Криму. На поч. 6 ст. тер. колиш. Боспорського царства була захоплена Візантією. У серед. 7 ст. частина Криму була підкорена хозарами: їхні володіння містили пд.-сх. Крим (колиш. тер. Боспорського царства), степи пн. Криму і гірську область на пд. зх. Криму – Готію (див. Готи). На поч. 8 ст. після тривалих зіткнень установився мир між Візантією, що змогла зберегти у своїх руках лише Херсон (див. Херсонес Таврійський), і Хозарським каганатом, під владою якого опинилася майже вся тер. Криму. Крим перетворився на одну із зх. прикордонних областей Хозар. д-ви. Можливо, євреї Криму зіграли значну роль у процесі юдаїзації Хозар. д-ви, що завершився наприкінці 8 ст. – на поч. 9 ст. прийняттям іудейської релігії її правлячим прошарком і частиною населення. Заг. кількість євреїв у Криму в цей час збільшилася за рахунок єврейс. біженців до Хозар. д-ви з ін. д-в, переважно з Візантії, де періодично відбувалися гоніння на євреїв (843, 873–74 і 943).

Після поразки хозар. війська в битві з військами вел. кн. київ. Святослава Ігоровича 965 починається занепад Хозар. каганату.

1096 візант. імп. Алексій I Комнін розпорядився вигнати з Херсона всіх євреїв і конфіскувати їхнє майно. Херсонські вигнанці осіли, очевидно, у невізант. районах Криму. Але і через 60–70 років євреї все ще населяли його візантійську частину. Громада євреїв-рабанітів існувала у м. Солдайя (нині м. Судак) – одному з найважливіших кримських портів.

1239 степова частина Криму була захоплена монголами і ввійшла до складу Золотої Орди.

Починаючи з 1266 на пд. узбережжі Криму одна за одною з'являються колонії генуезців: Кафа (нині м. Феодосія), Солдайя, Чембало (нині м. Балаклава), Воспоро (нині м. Керч; див. Італійська колонізація Північного Причорномор'я). Це перетворює Крим на важливий центр торгівлі, що привабив до себе значне число єврейс. іммігрантів із країн Сходу (Персії, Малої Азії, Єгипту) і Заходу (Італії, потім Іспанії).

Екон. процвітання єврейс. громад Криму сприяло їхньому культ. підйому. Книга Аврахама Кірімі (тобто Кримського) "Сфат ха-ємет" ("Мова істини", 1358) є першим оригінальним твором, що зберігся від євреїв Криму. Це коментар до П'ятикнижжя, написаний з раціоналістичних позицій.

Занепад у 15 ст. в Криму торгівлі привів до збільшення питомої ваги ремесла і с. госп-ва серед занять місц. євреїв. На Мангупі і Чуфут-Кале багато євреїв займалися вичинюванням шкір і гірським городництвом, у пд.-зх. Криму і біля Кафи – садівництвом і виноградарством.

Для захисту себе та свого майна від зазіхань місц. феодалів євреї-купці намагалися одержати ярлики ханські. З відомих на сьогодні таких ярликів перші були видані євреям Карасубазара (нині м. Білогірськ) і Чуфут-Кале наприкінці 16 ст. – на поч. 17 ст., але, можливо, вони видавалися і раніше. Специфічним заняттям крим. євреїв було посередництво у справах, пов'язаних з викупом євреїв, які були захоплені татарами при набігах на Польс.-Литов. д-ву, а також надання притулку євреям-вигнанцям.

Кримчаки є нащадками євреїв-рабанітів, які прибули до Криму в складі різних хвиль єврейс. міграції і поступово там консолідувалися в єдину громаду. У розмовній мові кримських татар євреї-рабаніти іменувалися "зюлюфлю чуфутлар" (євреї з пейсами), а караїми – "зюлюфсюз чуфутлар" (євреї без пейсів). Від 14 ст. велика частина євреїв-рабанітів проживала в Солхаті (нині м. Старий Крим), дещо пізніше – у Карасубазарі. Однак їхня найбільша громада була в Кафі. Згідно з даними перепису, проведеного в часи султана Сулеймана I (1520–66), у Кафі жили 92 єврейс. родини та один єврей-бобиль, тобто загалом бл. 460 євреїв. Орієнтовна ж заг. кількість євреїв-рабанітів у Криму була тоді 500–700 осіб. Переважну більшість їх складали К.

Наприкінці 18 ст. більшість євреїв-рабанітів проживала в Карасубазарі (до серед. 1920-х рр. це місто було осн. центром кримчацького общинного життя). Згідно з офіц. рос. даними кін. 18 ст., у Карасубазарі було 93 єврейс. доми, тобто загалом там проживало бл. 460–470 євреїв. У вже згадуваній петиції до імп. Олександра I (1818) говориться про 150 дворів, тобто про 750 осіб. У 1847 у Криму було 2837 євреїв-рабанітів. Згідно з даними перепису 1897, в Криму проживало 3345 К., водночас у перепису зазначено, що на Чорномор. узбережжі Кавказу мешкали 153 євреї-рабаніти, які говорили "татарсько-турецькою" мовою.

Протягом усієї своєї історії єврейс. громада Криму постійно асимілювала євреїв-вихідців з Вавилонії, Візантії, Хозар. каганату, Італії, з Кавказу, а також ашкеназів (див. Ашкеназі), які переселялися до Криму з екон. причин чи тікали туди від погромів або потрапляли як татар. бранці.

Про різне походження євреїв Криму свідчать їхні прізвища: більшість із них характерна для євреїв тюркомовних країн (Демерджі, Кая, Колпакчі, Бакші, Куюмжі та ін.); деякі вказують на зв'язок з Малою Азією (Токатли, Ханбулі, Ізмерлі) та з Кавказом (Абаєв, Гурджі); ін. – на походження з Італії й Іспанії (Анджело, Конфіно, Ломброзо, Піастро, Манто, Чапічо); є прізвища ашкеназького ряду (Берман, Варшавський, Вайнберг, Лур'є, Зельцер, Фішер), деякі несуть у собі іврито-арамейський елемент (Рофе, Шамаш, Бахур, Нееман, Гібор, Хахам, Песах, Пурім, Кохен, Леві, Шалом, Мізрахі, Ашкеназі, Рабі).

На поч. 16 ст. рабанітська громада Кафи була поділена на кілька земляцтв, кожне з яких молилося за окремим ритуалом – ашкеназьким, романіотським чи вавилонським. Представники цих громад час від часу намагалися об'єднатися на основі приналежності до іудаїзму талмудичного зразка. Виробленню єдиної форми обряду сприяла поява в Криму рабина Моше бен Яакова з Києва (Моше га-голе), він склав новий молитовник "Махзор мінхаг Кафа" і установив правила общинного устрою.

Остаточно кримчацький молитовний ритуал оформився в 16–17 ст. під впливом євреїв-талмудистів Константинополя і Палестини.

У 18 ст. єврейс. громаду Карасубазара очолював талмудист Давид Лехно (п. 1735), автор вступу до молитовника "Махзор мінхаг Кафа", що містить інформацію про життя і звичаї К., творів "Мішкан Давид" ("Обитель Давида"), присвяченого граматиці мови іврит, і "Двар сфатаїм" ("Вислів вуст"), що являв собою хроніку крим. ханів.

До поч. 19 ст. серед К. було поширеним багатожонство, до кінця 19 ст. їхні родини жили за патріархальними порядками. Дівчата виходили заміж у ранньому віці; допускалися шлюби між порівняно близькими родичами (напр. між дядьком і племінницею). Удови не вступали в другий шлюб, оскільки чоловік і дружина вважалися нерозлучними навіть після смерті. Побут К. нагадував побут крим. татар. Серед К. були поширені різні марновірства, пов'язані з посиленими заняттями кабалою (містична течія в іудаїзмі). Особливого значення К. надавали доброчинності, турботі про вдів і сиріт. Жебраків серед них не було, бідняки одержували від громади дрова, борошно і свічки. Більшість К. займалася ремеслами, меншість – землеробством, садівництвом і виноградарством, деякі – торгівлею. 140 кримчаків заснували 1840 с.-г. колонію Рогатликой, однак уже 1859 євреї-хлібороби цієї колонії були переведені в статус міщан міста Карасубазар, а їхні землі передані рос. переселенцям-християнам.

У 19 ст. громада К. була досить бідною, про це свідчить, зокрема, задокументоване прохання кримчацької громади Карасубазара за 1844 звільнити її від свічкового збору. Влада, однак, не задовольнила цього прохання.

К. утримувалися від контактів з новими євреями-переселенцями і не визнавали нав'язуваних їм рос. властями казенних рабинів з числа ашкеназів, надаючи перевагу гахамам-сефардам з Туреччини. 1866–99 гол. рабином Карасубазара був уродженець Єрусалима Хаїм Хезекія Медіні (1832–1904). Він запровадив низку змін у звичаях громади, заснував кілька шкіл і ешіву, написав багатотомну працю "Сдей хемед" ("Поля краси"), в якій докладно описав традиції К. 1899 він повернувся до Палестини і видавав там реліг. літ. з перекладами текстів на кримчацьку мову.

В останній третині 19 ст. почалося розселення К. з Карасубазара (тут 1897 їх було 1912 осіб) по ін. містах Криму. У 1890-х рр. у Сімферополі проживало бл. 100 К., у Бахчисараї – бл. 200. 1902 окремі родини К. мешкали у Феодосії, Алушті, Ялті, Євпаторії та Керчі.

1901–02 кримчацькі активісти в Карасубазарі видавали газ. "Газетхаберлері" кримчацькою мовою з використанням єврейс. графіки.

1902 рос. влада відкрила у Сімферополі для дітей К. початкову школу з викладанням рос. мовою, 1907 така сама школа була відкрита в Карасубазарі. Від 1911 до 1921 дир. цієї школи був І.Кая (1887–1956). Це був перший кримчак, який отримав вищу освіту (закінчив Віленський єврейс. учительський ін-т). Він вів просвітницьку роботу серед К., написав багато праць, присвячених історії та етнографії своїх земляків.

1912 кількість К. у Рос. імперії становила 7500 осіб. З них у Карасубазарі проживали 2487, приблизно стільки ж – у Сімферополі, 750 – у Феодосії, 500 – у Керчі, 400 осіб – у Севастополі, решта – у 28 ін. містах Криму і Кавказу.

Соціально-демографічні перетворення традиційного общинного устрою і соціальних зв'язків К., спричинені їхнім розселенням та підвищенням рівня освіти, прискорилися після Російської революції 1917–1918. Почався процес розпаду традиційного їхнього побуту.

Під впливом атеїстичної пропаганди та внаслідок владного тиску перестали функціонувати майже всі синагоги К. (остання з них протрималася до кін. 1930-х рр. в Карасубазарі), були закриті реліг. школи (мідраші та карасубазарська "Талмуда-Тора"). Одночасно почали створюватися світські кримчацькі клуби та культ.-освіт. т-ва. 1926 був проведений 1-й Всекрим. з'їзд цих установ, почалася робота з реформи шкільної освіти і створення літ. мови з використанням лат. алфавіту. Наприкінці 1920-х рр. був випущений кримчацький буквар і підручник для початкової школи. 1930 усі 3 кримчацькі школи (у Сімферополі, Карасубазарі і кримчацькій сільраді Табулди, створеній за підтримкою Т-ва землевпорядкування єврейс. трудящих та К-ту із землевпорядкування єврейс. трудящих) перейшли з рос. на двомовну систему навчання. При введенні паспортної системи в СРСР (див. також Паспортизація населення) у відповідних документах у графі "національність" робився запис "кримчак", "кримчачка".

Наприкінці 1930-х рр. кримчацькі клуби, культ.-освіт. т-ва і школи були закриті.

Перепис населення СРСР 1926 зафіксував зменшення чисельності К.: у всій країні їх налічувалося 6383 особи, з них 6 тис. – у Криму. Зменшення чисельності було пов'язане з громадян. війною 1918–20 і голодом 1921–22 (див. також Голод 1921–1923 років в УСРР), під час якого загинуло бл. 700 чл. громади (голод змусив також значну частину громади Карасубазара переселитися в Сімферополь). Частина К. емігрувала до Палестини (бл. 200 осіб) і США (бл. 400 осіб). Згідно з даними цього перепису, 98,4 % К. жили в містах, 25,9 % визначили рос. мову як рідну. Посилилася тенденція до консолідації К. з ашкеназами в рамках заг. єврейс. етносу (див. Євреї в Україні). Це проявилося у збільшенні кількості шлюбів між представниками двох громад, участі К. у діяльності єврейс. громад. орг-цій (Т-ва землевпорядкування єврейс. трудящих та ін.). Під час паспортизації 1932 частина К. обрала етнонім "єврей", "кримський єврей".

Напередодні 1941 заг. кількість К. в СРСР становила 9,5–10 тис. осіб. Більшість з них проживала в Сімферополі, Карасубазарі, Керчі, Феодосії і Севастополі; 500–700 К. – на Чорномор. узбережжі Кавказу (у Новоросійську, нині місто Краснодарського краю, РФ, та в Сухумі, нині місто в Грузії); 200–300 – в ін. містах країни, здебільшого в її європ. частині.

У листоп. 1941 Крим був окупований гітлерівськими військами. Лише незначній частині К. вдалося евакуюватися. Не будучи упевненими в належності К. до "єврейської раси", окупаційні власті (командир айнзацгрупи "Д" О.Олендорф) зробили відповідний запит до Головного управління імперської безпеки Німеччини в Берліні й одержали відповідь, що К. повинні бути знищені. Згідно з даними звіту айнзацгрупи "Д", за період з 16 листоп. по 15 груд. 1941 у зх. Криму було вбито 2504 К. Як засвідчують ін. джерела, 9–11 груд. було розстріляно бл. 1,5 тис. К. Сімферополя; 12 груд. – 245 К. Феодосії, наприкінці грудня – бл. 150 К. Євпаторії. У черв. 1942 після повторної окупації Керчі усі кримчаки міста були вбиті. 17–18 січ. 1942 у Карасубазарі 468 К. були отруєні газом у "душогубках".

К. боролися в рядах Червоної армії (див. Радянська армія) і партизан. загонах. У боях з гітлерівцями героїчно загинув кримчацький поет Я.Чапічев (1909–45), посмертно йому було присвоєно звання Героя Рад. Союзу. У партизан. діях відзначилися Я.Манто, С.Бакши і багато ін. кримчаків.

Після Другої світової війни в СРСР залишилося в живих не більше 1,4–1,5 тис. К. Гітлерівці знищили бл. 3/4 групи. Бл. 1 тис. К. знаходилися в Палестині і США.

Згідно з даними 1948, в Карасубазарі проживало 10 К. (дві родини), у Феодосії – 150, у Керчі – 100, у Сімферополі – 400, по кілька осіб мешкало в Євпаторії, Севастополі і Джанкої. В Криму в цілому було 700–750 кримчаків.

В умовах посилення в СРСР держ. антисемітизму (див. Антисемітизм в Україні) поміж К. почали наростати етносепаратистські тенденції і етногрупова консолідація. 1955 зусиллями кримчацької інтелігенції було відновлено скасоване після війни записування в паспортах, що ви-давалися К., у графі національність – "кримчак". Висловлювалася ідея відродження кримчацьких нац. клубів. 1963 з ініціативи Е.Пейсаха (за походженням кримчак, проживав у Ленінграді, нині м. Санкт-Петербург, займався дослідженням кримчацького фольклору) при Раді сприяння Держ. музею етнографії народів СРСР була створена ініціативна група з двох десятків К., робота якої полягала в пошуку і збереженні культ. спадщини К., проведенні пропагандистських сусп. заходів, щорічних жалобних зборів у пам'ять про масову загибель К. у роки війни (тъкун). Одночасно вчинялися спроби довести "кримчацький етнічний міф", згідно з яким К. мають не єврейс., а тюркське походження, або є автохтонним нас. Криму. Разом з тим підсилювалися асиміляційні тенденції. За даними перепису 1959, з 1,5 тис. К. лише 189 назвали своєю рідною мовою кримчацьку. Дослідження про кількість К. в СРСР, які проводилися в 1970–80-х рр., не є точними: за одними джерелами, протягом 1970–80 заг. кількість К. в СРСР складала 900 осіб (тобто на цей період вона скоротилася на 15 %), за ін. – вона становила в 1982 бл. 2 тис. осіб. З метою відродження нац. к-ри К. 1989 було створено культ.-освіт. т-во "Къримчахлар", однак зупинити процес швидкої асиміляції К. не вдалося. Сучасні К. лише незначною мірою зберігають свої етнічні особливості й свою етнічну самосвідомість.

К. створили багатий фольклор. Виявлено їхні збірники легенд, пісень, загадок і прислів'їв ("джонки"), написані від руки єврейс. алфавітом. Зразки їхнього фольклору не раз публікувалися в оригіналі й у перекладах на рос., ідиш та іврит. Найбільша колекція книг і рукописів на кримчацькій мові (фольклорні твори та переклади реліг. текстів) зберігається в Публічній б-ці ім. М.Салтикова-Щедріна в С.-Петербурзі.

Різними аспектами історії та етнографії К. займалися П.Лякуб, І.Кая, В.Філоненко, Б.Ачкіназі, М.Куповецький, І.Ачкіназі, Д.Ребі. Велику колекцію кримчацького фольклору зібрав Е.Пейсах, він працював також над укладанням кримчацько-рос. і рос.-кримчацького словників. Матеріали з історії та к-ри К. збирали ізраїл. дослідник І.Керен (1911–81) та син І.Кая – Л.Кая (1912–88).

дата публікації: 2008 р.

Література:
  1. Loewenthal R. The Extinction of the Krimchaks in World War 2. "The American Slavic and East European Review", 1951, № 10
  2. Green W. The Fate of the Crimean Jewish Community: Askenazim, Krimchaks and Karaites. "Jewish Social Studies", 1984, № 46 (2)
  3. Крымчаки. В кн.: Краткая еврейская энциклопедия, т. 4. Иерусалим, 1988
  4. Куповецкий М.С. К этнической истории крымчаков. В кн.: Этноконтактные зоны в Европейской части СССР: (География, динамика, методы изучения). М., 1989
  5. Khazanov A. The Krymchaks: A Vanishing Group in the Soviet Union. Jerusalem, 1989
  6. Ачкинази И.В. Крымчаки: Историко-этнографический очерк. Симферополь, 2000
  7. Кизилов М.Б. Крымчаки. В кн.: От киммерийцев до крымчаков. Народы Крыма с древнейших времен до конца XVIII века. Симферополь, 2004
  8. Реби Д.И. Крымчакский язык. Крымчакско-русский словарь. Симферополь, 2004.

Посилання:
  • АЛУШТА
  • АНТИСЕМІТИЗМ В УКРАЇНІ
  • АШКЕНАЗІ
  • АСИМІЛЯЦІЯ
  • БАХЧИСАРАЙ
  • БАЛАКЛАВА
  • БІЛОГІРСЬК
  • БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО
  • ЧУФУТ-КАЛЕ
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДЖАНКОЙ
  • ЄРУСАЛИМ
  • ЄВПАТОРІЯ
  • ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ
  • ФЕОДОСІЯ (КАФА), МІСТО АРК
  • ГОЛОД 1921–1923 РОКІВ В УСРР
  • ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ІМПЕРСЬКОЇ БЕЗПЕКИ НІМЕЧЧИНИ (РСХА)
  • ГОТИ
  • ГУНИ
  • ІТАЛІЙСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
  • ІУДАЇЗМ В УКРАЇНІ
  • КАРАЇМИ
  • КЕРЧ
  • ХАН
  • ХЕРСОНЕС ТАВРІЙСЬКИЙ, АНТИЧНЕ І ВІЗАНТ. МІСТО В КРИМУ
  • ХОЗАРСЬКИЙ КАГАНАТ
  • ХОЗАРИ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬ
  • КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • КИЇВ
  • МАНГУП (МАНГУП-КАЛЕ), АРХЕОЛОГІЧНА ПАМ'ЯТКА І ДАВНЄ МІСТО
  • МІЩАНИ
  • ОЛЕКСАНДР І
  • ПАНТІКАПЕЙ
  • ПАСПОРТИЗАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ
  • РАДЯНСЬКА АРМІЯ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1918
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СЕВАСТОПОЛЬ, МІСТО АРК
  • СІМФЕРОПОЛЬ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТАРИЙ КРИМ, МІСТО АРК
  • СУДАК - СМТ АРК
  • СУЛЕЙМАН I КАНУНІ
  • СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ
  • СИНАГОГА
  • ВІЗАНТІЯ
  • ЯЛТА, МІСТО АРК
  • ЯРЛИКИ ХАНСЬКІ НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ КІНЦЯ 14 – СЕРЕДИНИ 16 СТ.
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ

  • Пов'язані терміни:
  • ДЕМОГРАФІЧНІ ВТРАТИ УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 20 СТ.
  • ЕТНІЧНИЙ СКЛАД ТА ЕТНОМОВНА КОМПЕТЕНЦІЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЗА ПЕРЕПИСАМИ НАСЕЛЕННЯ 1959, 1970, 1979, 1989, 2001 ТА РЕЗУЛЬТАТАМИ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 1994 ТА 2001
  • ІУДАЇЗМ В УКРАЇНІ
  • ИЗВЕСТИЯ ТАВРИЧЕСКОГО ОБЩЕСТВА ИСТОРИИ, АРХЕОЛОГИИ И ЭТНОГРАФИИ
  • КАФИНСЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • КАРАЇМИ
  • ХОЗАРСЬКІ МІФИ
  • КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • КРИМСЬКИЙ ХАНАТ
  • КРИМСЬКИЙ РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
  • НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ
  • РАДА НАРОДНИХ ПРЕДСТАВНИКІВ
  • ТОВАРИСТВА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ В УКРАЇНІ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)