ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КРИМСЬКИЙ ХАНАТ

  Бібліографічне посилання: Галенко О.І. КРИМСЬКИЙ ХАНАТ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2008. - 568 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Krimskii_Hanat (останній перегляд: 22.11.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 5: Кон - Кю ) в електронній біблотеці

КРИМСЬКИЙ ХАНАТ

КРИМСЬКИЙ ХАНАТ – д-ва на зразок степових імперій (рах nomadica), що існувала на пд. України, в Прикубан'ї та на Пн. Кавказі від бл. 1430 до 1783.

Назва і територія. У титулатурі крим. ханів належна їм д-ва називалася метафорично "Тахт- і-Крим" ("Кримський престол") або "Тахт-і-Крим ве Дешт- і-Кипчак" ("Престол Криму та Кипчацького степу"). Цій назві передували означення, також метафоричні, що стосувалися Золотої Орди – "Улу(г) Орда" ("Велика Орда") – та її метрополії в Нижньому Поволжі – "Улу(г) Юрт" ("Велика вотчина"). Від 1502 хани вживали також титул імператорського рангу "падишаг" (див. Падишах), але не користувалися ним у стосунках з осман. султанами. У 1-й пол. 16 ст. крим. хани претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингізхана як "імператорів усіх монголів" (barça Mogol padişahі).

Д-ву крим. ханів османці та їхні європ. сусіди називали "Кримським ханатом" (за назвою столичного міста Крим/Солхат). Європейці іменували її також "Малою Татарією" на протиставлення "Великій Татарії" – Євразійському Степові та Монгол. імперії Чингізхана. У Речі Посполитій та Рос. д-ві її називали "Перекопською Татарією" (Tartaria Praecopensis, Tartaria Precopensis) та "Перекопською ордою" (за калькою назви м. Крим, а згодом пограничної фортеці Ор – "Перекоп").

Литов. та моск. великі князі визнавали імператорський статус крим. ханів і титулували їх "царями кримськими" (або "перекопськими", Caesar Praecopensis).

Від серед. 16 ст. повний титул крим. хана було стандартизовано – "Ulu Orda ve Ulu Yurtniη ve taht-i Krim ve Deşt-i Kipçakniη ve cumle Tatar ve bi-hesab Nogayniη ve Tat ve Tavgaçniη ve Daǧ Çerkaçniη ulu padişah" ("Великий падишаг Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кипчацького степу, усіх татар, незліченних ногаїв, татів, тавгачів та гірських черкесів"). Неофіційно хани та їхні підданці називали свою д-ву "Крим юрт" ("Кримська вотчина").

Окрім Крим. п-ова, під правлінням крим. ханів на засадах тих чи ін. форм залежності були степові тер. Пн. Причорномор'я, населені кочовими племенами, переважно ногайцями, – "Ор-ташраси" ("Заор'я", "Земля за Перекопом"), а також деякі тер. Прикубання й Пн. Кавказу, населені ногайцями, черкесами та абхазами.

Правляча династія кримських ханів. Ханатом правив рід Ґереїв (див. Гіреї). Своє походження він виводив від Тоґа-Темюра (Тука-Тімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингізхана. Власне ім'я Ґерей династія перейняла від імені монгол. племені кереї-тів (на припущення Д.Немета, остання назва походить від монгол. ker – велетень та зменшувального суфікса -ey, множина – кереїт), яке в ході завоювань Чингізхана розселилося в Центр. Азії та Сх. Європі. Кереїти були одним з чотирьох провідних племен (кешік) Золотої Орди. Політ. зв'язки династії Ґереїв з кереїтами відобразилися в крим. легенді, за якою один з ханських предків Гияседдін виховувався названим батьком-опікуном (аталиком) з кереїтів. Родовим символом (тамгою) династії Ґереїв був тарак ("гребінь") – знак у вигляді тризуба із повернутими додолу зубцями – символ одного з відділів кереїтів, відомого за назвою цього різновиду тамги – таракли. Прізвисько (лакаб) Ґерей взяв засн. династії Гаджжі (див. Хаджі-Гірей), але тільки один з його синів Менглі (див. Менглі-Гірей I) та його нащадки іменували себе Ґереями. Цей факт дає змогу припустити, що лінія Ґереїв пішла від однієї з дружин Гаджжі-Ґерея, імовірно, кереїтки за походженням.

Будучи чингізидами, усі Ґереї від народження мали право на титул хана, але в К.х. його носили тільки ті з них, хто хоч раз посідав престол. Імператорський титул падишагів хани з роду Ґереїв ввели до свого титула після завоювання 1502 Великої Орди – метрополії Золотої Орди. Усі принци та ханські доньки мали титул султан (султанка).

Після встановлення залежності К.х. від Османської імперії остання почала практикувати "почесне заручництво" Ґереїв. Суть його полягала в тому, що хтось із принців з роду Ґереїв, зазвичай братів хана, перебував у "полоні" в осман. султана. У Стамбулі не раз добровільно мешкали амбітні пошукачі крим. трону.

Престол за традицією переходив до старшого в роду. Від поч. 1475 було введено посаду першого заст. хана – калги (тюркське "калга", "кагилга", як припускає Й.Матуц, означає "ставленик"). Той з Ґереїв, хто займав цю посаду, також вважався спадкоємцем трону. Починаючи з правління Мегмед-Ґерея II (1577–84; див. Мухаммед-Гірей II) було введено посаду другого заст. і спадкоємця – нуреддина (араб. "світоч віри"; див. Нуреддин-султан). На посаду калги призначали лише братів хана, на посаду нуреддина – допускалися і сини. 24 хани зійшли на престол з посади калги і 5 – з посади нуреддина.

Степова традиція допускала також "відкрите престолонаслідування", що супроводжувалося вбивством гол. претендентів на престол – братів, дядьків та племінників. Утеча від переслідувань за межі Кримського півострова в степи чи на Кавказ і козакування там ("вільне життя" у вигнанні) з побратимами (кунаками) під опікою названого батька (аталика) вважалися нормою життя крим. царевичів.

Легітимність престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, починаючи із серед. 16 ст. право вибору кандидата на ханство поступово переходить до осман. султанів. Остаточно ця практика закріпилася наприкінці 17 ст. Усунуті з престолу хани перебували на засланні в султанських помістях, часто на о-ві Родос (Середземне м.). Деякі представники династії сходили на трон двічі й навіть тричі (ель-Гаджж Селім-Ґерей I правив чотири терміни між 1671 та 1704). Осман. султани мали право страчувати усунутих із престолу ханів. Два хани – Мегмед-Ґерей II та Інайєт-Ґерей – були страчені, відповідно 1584 та 1637, навіть перебуваючи при владі.

Репродуктивна політика Ґереїв зводилася до конкубінажу (унормованого спільного життя як форми одруження) із невільницями, які були або захоплені в полон у різних краях, або привезені як данина від черкеських племен. Династичні шлюби Ґереї не практикували, за винятком видачі Менґлі-Ґереєм I своїх доньок за осман. принців Мегмеда (п. 1505, син султана Баєзіда II) та Сюлеймана (майбутній султан Сулейман I Законодавець) під час їхніх перебувань у Кафі (нині м. Феодосія) як губернаторів провінції.

Султанок роду Ґереїв переважно видавали заміж за представників родової аристократії К.х. Як нащадки чингізидів Ґереї мали особливо значний авторитет і вважалися спадкоємцями Османів у разі вигасання в останніх чол. лінії.

Ханські наложниці (хатун), попри невільницьке походження, визнавалися членами династії. Старша конкубіна (наложниця) – валіде султан або улу султан – мала ранг третьої особи в К.х. слідом за калгою. Султанки мали право на дипломатичне листування. Відсутність законних шлюбів забезпечувала спадковість династії лише одній чол. лінії. Відоме лиш одне відгалуження династії – Чобан-Ґереї (слово "чобан" означало зневажливе "пастух"), що утворилося від нащадків однієї з наложниць калги Фетг-Ґерея (загинув 1596), нібито Марії Потоцької. Один із представників цієї лінії Аділь Чобан-Ґерей був ханом (1665–70), але в подальшому Чобан-Ґереям було відмовлено в праві на ханство.

Утворення Кримського ханату. Формування центр. тер. д-ви почалося у зв'язку з монгол. завоюванням (див. Монголо-татарська навала). За свідченням Плано Карпіні (1246), межиріччя Дніпра та Дону було віддане в правління Мауці (Моджи Яя; другий син Чагатая, внук Чингізхана). Ця тер. як окреме володіння згодом була виділена ханом Золотої Орди Мунґке-Тімуром (1267–80) у нунтух (уділ) своєму сину Уранґ-Тімуру. Від цього часу дана тер. дістала назву "Кримський край" (від назви ставки намісника – Крим; це слово, імовірно, означало "рів"; ін. назва ставки – Солхат; нині м. Старий Крим). Згодом ця тер. була пожалувана в окреме володіння (ікта) сельджуцькому султану Ізз-ед-Діну Кейкаусу (п. 1278), котрий прибув до Криму, тікаючи з Малої Азії. 1299 темник Ногай, чингізид і претендент на утворення незалежного ханату, захопив і пограбував Судак через конфлікт із містом з приводу податків. На поч. 14 ст. Крим. улус (див. Улус) мав статус тумена Золотої Орди, тобто намісництва, що виставляло 10 тис. війська. У 1360–80-х рр. улус перебував у руках темника Мамая, який також контролював зх. половину всієї Золотої Орди (див. Біла Орда). Судячи з монет, карбованих у м. Крим 796 та 797 років гіджри (за н. ст. – 1393–95), п-ів Крим у цей час був окремим улусом Золотої Орди під правлінням Таш-Тімура. Після того, як в управлінні Золотою Ордою виник безлад, спричинений поразкою військ хана Тохтамиша в бою з військами Тімура і втечею Тохтамиша до Литви (1395), Крим. улус стає плацдармом для кількох претендентів на золотоординський престол. 1419 у м. Крим карбує монету Гияс-ед-дін, син Таш-Тімура, а його брат Девлет-Бірди 1427 відправляє з м. Крим посольство до єгип. султана Барсбая.

Вел. кн. литов. Вітовт, зазнавши під час походу на землі Золотої Орди поразки на прит. Дніпра – р. Ворскла 1399 (див. Ворскла, битва на річці), продовжив, однак, експансивну політику в Пн. Причорномор'ї, надаючи нащадкам і союзникам Тохтамиша фінансову і воєн. допомогу, а також притулок у Литві. На поч. 15 ст. він прагнув установити протекторат над генуезькою Кафою, але не досягнув у цьому успіху. У свою чергу, кримці та ординці взяли участь у громадян. війні у Великому князівстві Литовському між Свидригайлом та Сигізмундом, що принесло їм багату здобич, передусім ясир.

Екон. фундаментом Крим. улусу була міжнар. торгівля Золотої Орди, яка здійснювалася через м. Солхат (Крим), а також генуезькі порти Судак та Кафа (з кін. 13 ст.), що номінально належали монголам і платили їм данину. Через ці порти велася торгівля тканинами, рибою та предметами розкоші, передусім хутром та невільниками, які звідси вивозилися до Зх. Європи та на Близький Схід. Торгівля невільниками базувалася, зокрема, на спец. договорах, укладених мамлюцькими султанами Єгипту із золотоординським ханом Берке (1261) та візант. імп. Михаїлом VIII Палеологом (1281).

Занепад торгівлі з Китаєм після 1342 внаслідок розпаду Монгол. імперії та поразка Золотої Орди від Тімура 1395 привели до занепаду Сарая-Берке і ще більше піднесли екон. значення Кафи, яка переорієнтувалася на вивіз місц. товарів – зерна, риби, рабів, хутра, солі, шкіри. Це сприяло також посиленню правителів Крим. улусу, на користь яких ішла частина податків від цієї торгівлі, яку збирала татар. адміністрація в Кафі на чолі з тудуном. Екон. процвітання стимулювало міграцію до Криму золотоординських кланів, зокрема Конграт, Ширін, Барин.

На поч. 15 ст. у Пд.-Зх. Криму посилюється князівство Феодоро. Його правляча династія Гаврасів-Таронітів мала за політ. союзників Трапезундську імперію, Молдавське князівство, Велике князівство Московське та Крим. улус.

На поч. 1430-х рр. Гаджжі-Ґерей досяг певного консенсусу із золотоординськими кланами, що розселилися в Криму. Однією з важливих його поступок кланам стала згода призначати на посаду тудуна Кафи ширінського бея, наймогутнішого з кланових чільників. Як результат 1434 спільно з феодоритами він розгромив 6-тис. корпус К.Ломмеліно, посланий з Генуї (Італія) на допомогу Кафі. Гаджжі-Ґерей карбував монети 1441 і 1443 у Солхаті та Кирк-Орі. 1445 укладає союз із вел. кн. литов. (з 1447 також королем польс.) Казимиром IV Ягеллончиком. У серп. 1449 формально проголошує себе незалежним правителем Криму, при цьому не полишаючи претензій на золотоординський престол. Статус своїх володінь він визначає як "улуг улус" ("великий улус", – тобто суверенний улус). Завдає поразки ханам Золотої Орди: 1452 – на Поділлі і 1466 – на р. Дон.

Пошук союзників проти Кафи та Золотої Орди штовхає Гаджжі-Ґерея до союзу з османцями, які з 1446 проявляють активність на пн. Чорного моря. 1454 він приєднується до осман. флоту під час блокади Кафи, діставши 1,2 тис. золотих (див. Дукат) данини. Однак по смерті Гаджжі-Ґерея його син хан Нур-Девлет виступає за підданство хану Золотої Орди Ахмату. Ін. син Менґлі-Ґерей був вороже налаштований проти Ахмата і тому орієнтувався на союз з Османами (відомий його лист 1469 до султана Мегмеда II). За сприяння місц. кланів Менґлі-Ґерей утвердився в зх. частині п-ова, а 1471 оволодів Солхатом. 1474 він пропонує наступальний союз проти Золотої Орди вел. кн. моск. Івану ІІІ Васильовичу.

Османські завоювання в Криму. Дії Менґлі-Ґерея I, спрямовані на посилення контролю над посадою тудуна Кафи, спричинили 1473 спротив беґа Ширінів Емінека та ін. кланів. Конфлікт переріс у повстання невдоволених проти Менґлі-Ґерея I і той змушений був тікати до Кафи, де генуезці кинули його до в'язниці. Вожді кланів закликали Османів допомогти покласти край анархії. Мегмед II скористався цією нагодою для захоплення економічно й стратегічно важливої генуезької Газарії та розправи з князівством Феодоро, союзником ворожого йому молдов. господаря Стефана III Великого. 6 черв. 1475 осман. корпус на чолі з візирем Ґедюком Агмедом-пашою захопив Кафу, а в груд. – столицю феодоритів Мангуп. На завойованій тер. османці утворили провінцію із центром у м. Кафа (Кефе). На тер. Крим. улусу вони не вступали і не завойовували його. Статус Крим. улусу не змінився. На трон повернувся Нур-Девлет. Менґлі-Ґерей був відправлений до двору султана.

1476 внаслідок безвладдя в Криму утвердився Джанібек, ставленик золотоординського хана Ахмата. Внутр. анархія та загроза відновлення влади Золотої Орди над Крим. улусом змусили крим. клани відновити на ханстві Менґлі-Ґерея I. Це влаштовувало і Мегмеда II, оскільки, будучи визволеним з генуезької в'язниці під час осман. завоювання Кафи, Менґлі-Ґерей визнав особисте підданство осман. султану Мегмеду II і засвідчив це листом на початку лип. 1475 (згодом це створило прецедент для підпорядкування династії Ґереїв дому Османів, хоча формального договору щодо цього між двома династіями – Османів та крим. чингізидів – ніколи не існувало, але цьому сприяло тривале царювання Менґлі-Ґерея I та витіснення з Криму його братів, що забезпечило престолонаслідування лише по лінії Менґлі-Ґерея I). 1478 Мегмед II відпустив Менґлі-Ґерея і той прибув до Криму.

Змагання за золотоординську спадщину. Після повернення до влади Менґлі-Ґерей I зрікся союзу з Великим князівством Литов. і встановив союз з вел. кн. моск. Іваном III Васильовичем. Унаслідок спільних дій союзники відбили наступ золотоординського хана Ахмата на Велике князівство Московське 1480. Поразка золотоординців спричинила заколот проти Ахмата, у ході якого останнього 1481 було вбито. Після цього Менґлі-Ґерей I допомагав великим князям моск. Івану III Васильовичу та Василію III Івановичу воювати з великими князями литов. і сам почав практикувати набіги на укр. землі, що входили до складу Великого князівства Литов. Водночас він сам на сам воював з нащадками Ахмата, 1502 завоював Астрахань (нині місто в РФ), і це поклало кінець Золотій Орді.

Крим. хани надалі ще кілька разів збройно підкоряли астраханських ханів; крім того, 1521–24 Сагіб-Ґерей, а 1524–34 та 1546–49 Сафа-Ґерей займали трон у Казані (нині столиця Татарстану, РФ). На певний час це сприяло відновленню колиш. Золотої Орди під правлінням династії Ґереїв. Але віддаленість її осн. територій від Криму, а також занепад там госп-ва і торгівлі, особливо в Нижньому Поволжі, перешкодили зміцненню влади Ґереїв як володарів Золотої Орди, осердям їхньої д-ви залишався Крим.

Водночас Рос. д-ва, що перетворювалася на екон., а разом з тим і політ. центр Сх. Європи, також розпочала боротьбу за золотоординську спадщину. Це стало причиною ворожнечі К.х. і Рос. д-ви. Починаючи з Мегмед-Ґерея I (1515–23; див. Мухаммед-Гірей I), крим. хани проводили виразно протирос. політику. Але внутр. нестабільність Криму, посилена 1551 вбивством Сагіб-Ґерея I (див. Сагіб-Гірей I) унаслідок втручання Османів, послабила К.х. і сприяла тому, що 1552 рос. цар Іван IV завоював Казань, а 1556 з допомогою ногайців (див. Ногайська орда) – також Астрахань. На поч. 1560-х рр. Іван IV утвердився на Пн. Кавказі, впритул наблизившись до володінь К.х. та Осман. імперії. Відсутність злагоди між крим. ханами та османцями зірвала їхні спроби відвоювати колиш. золотоординські землі й покласти край посиленню Рос. д-ви. Осман. експедиція 1569 з метою завоювання Астрахані та спорудження каналу між Волгою і Доном скінчилася безрезультатно. Спустошливі набіги кримців на Рос. д-ву, навіть спалення Москви Девлет-Ґереєм I (див. Девлет-Гірей I) 1571 не дали політ. наслідків. У 16 ст. Рос. д-ва зуміла організувати ефективну оборону пд. кордонів, зокрема, завдяки спорудженню "засєчних черт" та прийняттю на військ. службу ординців. Останній похід усіх сил К.х. на Москву взимку 1591 скінчився поразкою кримців. Договір 1593 між Ґазі-Ґереєм II (див. Газі-Гірей II) та рос. царем Федором Івановичем про замирення означав перемогу Москви у змаганні за Улуг Юрт.

Відгомоном претензій К.х. на спадщину Золотої Орди до поч. 18 ст. було їхнє право на данину з Рос. д-ви та Речі Посполитої.

Перетворення Кримського ханату на провінцію Османської імперії. Стосунки К.х. з Осман. імперією ґрунтувалися не на праві завоювання, а на праві міждинастійної унії, згідно з якою Ґереї визнавали зверхність Османів, включно з правом останніх призначати та усувати крим. ханів. Упродовж першого століття по осман. експедиції в Крим 1475 крим. хани мали всі формальні атрибути суверенітету, визнані в ісламському праві, а саме: право карбувати власну монету і право на хутбе (заздравиці на свою честь під час соборної пополуденної молитви по п'ятницях). Тільки починаючи з Іслам-Ґерея II (1584–88; він створив прецедент, відмовившись від згадування свого імені на першому місці під час хутбе), імена крим. ханів стали згадуватися в хутбе після імені султана. Судочинство за приписами ісламського права (шаріату), спільного для Осман. імперії та К.х., здійснювалося в Криму суддями (кадіями), які призначалися відомством кадіаскера Румелії (в ті часи охоплювала, крім Болгарії, сучасну Македонію, пн. ч. Греції, ч. Сербії, Албанії, Боснії і Герцеговини та ч. сучасної Туреччини) в Стамбулі. Проте султанське право (канун) на К.х. не поширювалося. Тут діяло традиційне право (адат або тьоре). Хан Мурад-Ґерей (1678–83) навіть збирався, щоправда марно, запровадити судочинство виключно за нормами тьоре.

Особливий правовий статус К.х. в його союзі з Осман. імперією проявлявся і в тому, що ханат не входив до жодної імперської митної зони, а тому товари, зокрема невільники, які перетинали осман.-крим. кордон, обкладалися як з одного, так і з ін. боку ввізним митом як імпортні. Хани під час свого правління були повновладними суверенами К.х., мали право на самостійні зовн. зносини, право призначати і збирати податки, право видавати закони тощо.

Чимало ханів намагалися проводити справді незалежний політ. курс і робили різкі заяви на адресу Осман. імперії, що призводило до відкритих конфліктів з султанами. Прагнення Ґереїв позбутися контролю з боку Османів спонукало Сагіб-Ґерея I перенести на поч. 1530-х рр. столицю своєї д-ви з Солхата в Бахчисарай (подалі від Кафи з її сильною фортецею, гарнізоном та осман. намісником).

Осман. султани мали тільки дві політ. прерогативи стосовно крим. ханів: по-перше, усувати і призначати ханів за власним бажанням, а по-друге, викликати крим. війська на імперські воєн. кампанії. І хоч здійснення цих прав потребувало узгодження з правлячим класом К.х., осман. султани мали чимало засобів заохочення та тиску для цього. З формального боку К.х., починаючи з 1475, завжди був союзною д-вою Осман. імперії, однак, з огляду на частоту втручання осман. влади в престолонаслідування та використання крим. війська для власних воєн. кампаній у більш пізній період, він з часом фактично перетворився і на осман. провінцію.

Осман. політика щодо К.х. визначалася низкою факторів, зокрема її планами стосовно д-в Сх. Європи. Віддаленість Сх. Європи від центр. земель імперії, з одного боку, і важливість цього регіону для постачання в імперію невільників, з другого, блокували плани територіальної експансії імперії в цьому напрямку. Підтримання мирних стосунків з Річчю Посполитою обумовлювалося також завданням запобігати її союзу з австрійс. Габсбургами, що мало стратегічне значення для утримання осман. контролю над Угорщиною. Нарешті, стабільність у Сх. Європі була важ-ливою умовою для транспортування через її тер. товарів, насамперед хутра, з Рос. д-ви. Воєн. домінування і автономний статус К.х. у цьому регіоні відповідали інтересам Осман. імперії, ханат оберігав осман. кордони, постачав невільників і при цьому не потребував дотації держ. коштів (більше того, хани мали право стягати данину з Речі Посполитої – 15 тис. флоринів щорічно – та з Рос. д-ви – бл. 10 тис. рублів на рік; а також мали зиск від іноз. посольств, які привозили ханам подарунки та платили за їх утримання). Так, загалом за 1-шу пол. 17 ст. К.х. стягнув з Рос. д-ви бл. 1 млн руб. Значні прибутки приносили работоргівля та викуп полонених.

К.х. самостійно організовував воєн. кампанії в Пн. Причорномор'ї, передусім набіги за ясирем, що зазвичай не переслідували політ. цілей. Водночас хани брали участь і в осман. походах у цьому регіоні. Уперше Османи запросили крим. війська взяти участь у воєн. кампанії – поході на Молдав. князівство – 1476. Однак тоді, через внутр. чвари та золотоординське втручання, похід не відбувся. Уперше крим. військо на чолі з ханом Менґлі-Ґереєм I приєдналося до османців під час завоювання 1484 фортець Кілія та Акерман (нині м. Білгород-Дністровський), це було зроблено у відповідь на запрошення султана Баєзіда II. 1538 кримці брали участь у поході османців на Молдову. Проте 1569 Девлет-Ґерей I саботував осман. похід на відвоювання Астрахані.

Кримці брали участь в організації оборони осман. володінь від укр. козацтва, а з поч. 1560-х рр. – також військ Рос. д-ви.

Однак Пн. Причорномор'я дуже рідко ставало ареною спільних осман.-крим. походів. Османи не раз ігнорували інтереси К.х. Вони намагалися стримувати (відповідними наказами) татар. напади на землі Великого князівства Литов. та Корони Польс. (з 1569 – Річ Посполита), а 1538 задля посилення контролю в Пн. Причорномор'ї окупували фортеці Тягиня та Очаків, відібравши останню в хана Сагіб-Ґерея I. Щоб усунути причину для пограничних конфліктів, Осман. імперія 1542 ініціювала впорядкування своїх кордонів з Великим князівством Литов. та Короною Польс., хоча й не досягла бажаного результату.

Висунута рос. історіографією теза про повну узгодженість політики крим. ханів з політ. курсом Осман. імперії є перебільшенням.

Хани самостійно укладали союзи та приймали рішення про воєн. походи в Сх. Європі. Гол. завданням крим. політики тут була воєн.-політ. гегемонія. Вона, звичайно, досягалася воєн. набігами на сусідів та укладанням тимчасових союзів К.х. з одними д-вами проти ін., що було засобом підтримування вигідного для Криму балансу сил у регіоні. Саме керуючись цією політикою, Іслам-Ґерей III (див. Іслам-Гірей III) уклав 1648 союз із Б.Хмельницьким, і це мало вирішальне значення в боротьбі останнього з військами Речі Посполитої. Хан тримався цього союзу до груд. 1653, а потім, з огляду на намір Б.Хмельницького прийняти підданство рос. царя Олексія Михайловича, уклав союз із Річчю Посполитою.

1709–34 К.х. дав притулок запороз. козакам, які шукали у володіннях хана прихисток від репресій рос. царя Петра І за союз із швед. королем Карлом XII.

Осн. метою походів крим. військ була воєн. здобич, передусім полонені, яких потім кримчаки збували на невільничих ринках або звільняли за гроші. Часто-густо набіги здійснювалися всупереч стратегічним політ. цілям К.х. та його міжнар. зобов'язанням. Особливо страждали від цих набігів укр. землі Речі Посполитої, причому і тоді, коли між Осман. д-вою та Річчю Посполитою йшла війна, і тоді, коли був стан миру. Кримці брали ясир на територіях осман. союзників.

Воєн. і політ. активність К.х. в Сх. Європі, що збагачувала правлячу верхівку д-ви, стимулювала її сепаратистські настрої відносно Осман. д-ви. Деякі крим. хани, які прагнули проводити незалежну політику, навіть ішли на союз із супротивниками османців. Цьому сприяла слабкість центр. осман. уряду, особливо протягом перших двох третин 17 ст. Так, 1624–28 уряд хана Мегмед-Ґерея III (Мухаммед-Гірей III; див. також Шагін-Гірей) тримався при владі, спираючись на підтримку укр. козаків під проводом М.Дорошенка. 1624 спільними зусиллями козаки і кримці дали відсіч яничарському десантові біля Кафи. 1637 хан Інайєт-Ґерей, заручившись підтримкою козаків, розбив ногайські війська Кан-Теміра. Навзаєм татари потурали мор. нападам козаків на Чорномор. узбережжя Анатолії та Румелії. Цей період був кризовим для осман.-крим. стосунків.

Крим. війська добре проявили себе в далеких походах османців: у війнах із сефевідським Іраном (велися від 1570-х рр.) та з Габсбургами (починаючи з "довгої" війни; 1593–1606) в Угорщині.

Здебільшого кримці воювали за звичною тактикою – робили раптові короткотривалі набіги на ворожу тер., руйнували тил та комунікації ворога й відступали, забираючи з собою полонених.

Для союзників татар. війська були досить корисними при стратегічних оточеннях та організації блокад міст, але до ген. баталій їх залучали лише зрідка через їхню недисциплінованість.

Крим. загони не раз потрапляли в полон до персів і переходили до них на службу. Так, 1579 Аділь-Ґерей (калга Мегмед-Ґерея II) потрапив у оточення шаха Мохаммеда I, 1614–23 Шагін-Ґерей (майбутній калга хана Мегмед-Ґерея III) воював проти османців та своїх побратимів на боці перського шаха Аббаса I.

Незадоволення діями крим. військ не раз ставало причиною серйозних конфліктів між Бахчисараєм і Стамбулом. 1583 хан Мегмед-Ґерей II самовільно залишив театр воєн. дій у Закавказзі й проігнорував наказ повернутися, переданий через бейлербея Кафи, натомість сам узяв у облогу Кафу. У відповідь на це османці організували заколот, у результаті якого хан зазнав поразки, втік і, зрештою, був страчений. 1637 Інайєт-Ґерей відмовився йти походом у Закавказзя. Осман. імперія знову організувала збройний заколот, цього разу підбуривши проти хана ногайців під проводом Кан-Теміра. Хан з допомогою укр. козаків Т.Федоровича завдав поразки ногайцям, але коли з'явився на аудієнцію до султана Мурада IV, то його там удавили.

З останньої третини 17 cт. Осман. д-ва спромоглася поставити К.х. під значно жорсткіший контроль. До цього османців спонукали, по-перше, провали у власній обороні в Угорщині, а по-друге, активізація експансіоністської політики Рос. д-ви в Пн. Причорномор'ї після укладання останньою союзу з укр. козацтвом.

Поступово буферна зона степу, що відділяла К.х. від його пн. сусідів, була приєднана до Рос. д-ви, і це привело до того, що власна тер. К.х. перетворилася на театр воєн. дій. Тим часом татар. кіннота стала менш ефективною у боротьбі з військами, оснащеними вогнепальною зброєю. Крим. хани змушені були вдатися до укріплення кордону своєї д-ви й організації оборони, а отже, й до посилення дисципліни в країні і до розширення політики лояльності до Стамбула.

Прихід до влади і тривале правління в Осман. імперії великих везірів (візирів) з родини Кьопрюлю мало своїм результатом упорядкування фінансів та централізації уряду, що позначилося й на стосунках з К.х. Крим. хани почали частіше мінятися на престолі, строки їхнього царювання стали коротшими, вони по кілька разів сходили на трон. Воєн. досвід та талант разом з лояльністю до султана стають гол. критеріями у відборі кандидатів на ханство, тоді як воєн. невдача або невправність служили достатнім приводом для усунення навіть заслуженого хана. Так, 1677 після невдачі під Чигирином (див. Російсько-турецька війна 1676–1681) було усунуто з ханства Селім-Ґерея I, а 1683 за ігнорування походу на Відень (див. Віденська битва 1683) – Мурад-Ґерея. По кілька разів сходили на трон: ель-Гаджж Селім-Ґерей I (правив 4 рази упродовж 1670–1704), Девлет-Ґерей II (правив двічі між 1699 та 1713), Каплан-Ґерей I (царював тричі між 1707–36), Селім-Ґерей II Кати ("Суворий"; правив 1743–48, уславився в походах на Персію), Крим-Ґерей (пробув на ханстві два терміни між 1758 та 1769).

Хани поступово втрачають зовнішньополіт. ініціативу і мусять вступати в союзи, укладені Осман. імперією. Так, стратегічно важливий для К.х. союз з Річчю Посполитою, спрямований проти Рос. д-ви, було залишено внаслідок прийняття укр. гетьманом П.Дорошенком осман. протекторату та участі Речі Посполитої в протиосман. "Священній лізі". Водночас кримці майже щорічно в інтересах Осман. імперії проводять походи в Угорщину та Трансильванію (істор. обл. на пн. Румунії). Тим часом рос. військо і запороз. козаки під час Кримських походів 1687 і 1689 досягають Перекопа. 1695 К.х. втрачає свої фортеці у нижній течії Дніпра (див. Азовсько-Дніпровські походи 1695–1696).

Щоб компенсувати втрату Азова (1696), османці будують фортецю Єнікале та укріплюють Очаків.

Одними з останніх проявів самостійної політики К.х. були плани Девлет-Ґерея II (1708–13) приєднатися до союзу укр. гетьмана І.Мазепи зі швед. королем Карлом XII (перемога Петра I в Полтавській битві 1709 зірвала ці плани), а також прийняття в підданство запороз. козаків, які заснували на землях ханату Олешківську Січ, і визнання К.х. гарантом вольностей Війська Запорозького за конституцією П.Орлика.

Наступ Російської імперії і завоювання Кримського ханату. Прутська кампанія 1711 (див. Прутський похід 1711), що скінчилася поразкою рос. армії, стала останнім стратегічним успіхом К.х. в боротьбі проти Рос. д-ви. Крим. військо на чолі з Девлет-Ґереєм II відіграло ключову роль в оточенні і блокуванні військ Петра I. Однак уже під час російсько-турецької війни 1735–1739 війська Російської імперії двічі проривалися в Крим: 1736 – через Перекоп, а 1739 – по Арабатській Стрілці. 1736 було захоплено столицю Бахчисарай і спалено ханський палац.Бєлградський мирний договір 1739 не завдав К.х. територіальних втрат, але зречення Осман. імперією прав на укр. землі привело до зростання екон. та воєн. присутності Росії в Пн. Причорномор'ї. Зокрема, Рос. імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному м. (хоч і на кораблях осман. підданців) і отримала право будувати фортеці на тер. Гетьманщини.

Наступні чверть століття осман. уряд намагався стабілізувати стосунки з Рос. імперією різними миротворчими заходами. Було облаштовано сухопутний кордон, організовано комісію для врегулювання взаємних прикордонних претензій між К.х. та Військом Запороз., у Бахчисараї відкрито спочатку укр. консульську місію (проіснувала до 1758), а згодом – і рос. (проіснувала від поч. 1750-х рр. до 1764).

У 18 ст. крим. хани змушені були погодитися на буд-во осман. фортець на своїй тер. (Єнікале і Арабат) і розміщення осман. гарнізонів у власних фортецях. Самостійно здійснювати буд-во своїх фортець на Дніпрі вони не могли.

1758 рос. уряд підбурив ногайців до повстання проти хана Халім-Ґерея.

Пропозиція прусського короля Фрідріха II Крим-Ґерею 1761 укласти наступальний союз проти Росії скінчилася нічим.

У ході російсько-турецької війни 1768–1774 осман. війська зосереджувалися переважно в Подунав'ї, у цей час К.х. змушений був самостійно обороняти свої пн. кордони. Власними силами він спромігся провести лише один раптовий рейд в укр. землі взимку 1768–69.

Пророс. симпатії ногайських кланів ще більше послабили оборону К.х. У лип. 1771 рос. війська під командою кн. В.Долгорукова легко зайняли весь Крим. п-ів, включно з осман. Кафинським ейялетом.

За умовами Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 К.х. став незалежною державою, причому до нього прилучалася колиш. тер. Кафинського ейя-лету. За Айнали-Кавакською конвенцією 1779 осман. султан визнавався главою мусульман у К.х. Проте Росія зберігала за собою фортеці Керч та Єнікале, а її війська залишилися на п-ові.

Правління хана Шагін-Ґерея (1777–83; див. Шагін-Гірей) було позначене рішучими заходами з модернізації д-ви. Столицю К.х. разом з резиденцією хана було перенесено з м. Бахчисарай до м. Кафа. Було створено уряд у складі 12 міністрів, постійне наймане 6-тис. військо "бешлю" європ. зразка, налагоджено карбування якісної срібної монети. Частину доходів від вакфів було відібрано в реліг. інституцій і передано в розпорядження д-ви, а священнослужителів відправлено на держ. пенсію.

1778 за наказом імп. Катерини ІІ правосл. грец. нас. Криму було депортоване в Приазов'я (див. Переселення християнського населення (греків) Кримського ханства до Північного Приазов'я 1778–1779), що істотно підірвало екон. потенціал К.х.

Наприкінці 1770-х рр. фінансові, екон. та демографічні втрати повністю дестабілізували внутр. ситуацію в К.х. Це спровокувало спочатку повстання ногайців 1781, потім – заколот двох братів хана і врешті – повстання війська. Навесні 1782 хан Шагін-Ґерей змушений був тікати під російську протекцію. Невдовзі рос. війська відновили його владу.

8 лют. 1783 імп. Катерина II видала маніфест про приєднання Криму до Росії. Хан Шагін-Ґерей був засланий до м. Калуга (нині місто в РФ), згодом йому дозволили переїхати до Туреччини, що він і зробив на поч. 1787. У шеввалі (лип.–серп.) 1787 його було страчено на о-ві Родос.

З початком російсько-турецької війни 1787–1791 титул хана було пожалувано Шагбаз-Ґерею (призначити хана татарам Буджаку Туреччина планувала ще 1785), пізніше Бахт-Ґерею (обидва хани билися на чолі загонів буджацьких татар).

Остаточно Осман. імперія визнала рос. анексію К.х. за Ясським мирним договором 1791.

Державний та соціальний устрій Кримського ханату. К.х., будучи степовою імперією, становив собою воєн. конфедерацію кочових племен на чолі з воєн. ватажком, який водночас був патримоніальним володарем. Військо забезпечувало як внутр. порядок і законність (араб. адалет – "справедливість") у країні, так і отримання матеріальних благ з сусідніх д-в воєн. шляхом. Воєн. характер К.х. позначився в одній з його осн. метафоричних назв орда (перське слово "орду" має два значення – ставка головнокомандуючого і військо).

Хан у К.х. був верховним головнокомандуючим, правителем і власником. Він мав право: на збереження життя і заподіяння смерті своїм підданим, на власний розсуд розпоряджатися їхньою землею та майном, на встановлення законів. Він міг вимагати від своїх підданих служби у війську, йому належала п'ята частина воєн. здобичі. Усі ці права становили собою норми неписаного звичаєвого права (тьоре, яса). Однак реальне їх здійснення залежало від персонального авторитету хана. Згідно ж із принципами степової релігії тенґріанства (монгол. Тенґрі – "Небо", Бог), авторитет хана підпорядковувався його небесній харизмі ("кут"), гол. проявами якої були воєн. щастя хана та його багатство. Брак цих проявів особистої харизми був підставою для непокори і навіть збройного повстання підданих.

З виявом харизми в ході престолонаслідування був пов'язаний звичай, згідно з яким новопоставлений хан розправлявся зі своїми суперниками та сам призначав собі заступників (калгу й нуреддина) за власним бажанням.

Хани мали резиденцію (початково це було м. Солхат, з 1530-х рр. – м. Бахчисарай, від 1777 – м. Кафа), однак не мали власного домену.

При ханові діяв дорадчо-виконавчий орган (спочатку мав назву корниш, з кін. 16 cт. – діван) у складі заступників та співправителів хана – калги і нуреддина, везира (дувана, у 18 ст. каймакана), муфтія та/або казиаскера (гол. тлумача ісламу та/або судді), ор-беґа (перекопського беґа, у 18 ст. каймакана), ватажків крим. та ногайських кланів. Про постійні розпорядчі органи К.х. відомостей немає.

Калга і нуреддин призначалися правлячим ханом і за його дорученням перебирали на себе ті чи інші воєн. та адм. повноваження. Вони мали пріоритетне право успадковувати престол. У ролі співправителів вони мали власні постійні резиденції (спочатку в Ак-Мечеті, нині м. Сімферополь, а потім – поблизу р. Альма) і дорадчі органи (дівани), їхня згода і присяга були обов'язковою умовою чинності укладених К.х. міжнар. угод.

Для переписів нас., збирання центр. податків та управління прибутковими одиницями хан призначав комісарів (араб. емін – довірена особа) зі свого оточення.

Адм.-тер. одиницями К.х. впродовж майже всього його існування були бейлики, на тер. кожного з них уся повнота адм. влади належала беєві. В міру утворювання осілих поселень формувалися суд. округи – кадилики. В істор. джерелах поч. 16 ст. є повідомлення про існування кадилика (кадиликів) для степу, а також кадилика для ханських підданців, які мешкали на тер. осман. провінції Кефе. 1666 налічувалося 24, а 1740–48 кадиликів. На їхній основі після відокремлення К.х. від Осман. імперії було запроваджено цивільний адм.-тер. та суд. поділ д-ви. Він складався з 6 повітів (каймакамликів) та 42 кадиликів.

Для створення противаги родовій аристократії хани утримували власне військо, штат невільників (капи-кулу) та служилого дворянства (ічкі-беґлері). Останні з серед. 1550-х рр. почали діставати умовні пожалування.

Кримські клани становили собою розгалужені племінні об'єднання, утворені як із кровно споріднених племен та родів, так і тих кримців, які виявляли лояльність до тієї чи ін. кланової верхівки. Кожен із кланів мав постійну тер. для кочування й виставляв окреме військо. Правлячу верхівку клану утворювала родина на чолі з беґом (він також називався карачу-беґом або крим-беґом), який, як правило, був старійшиною клану. Родичі бега мали титул мурз (від арабсько-перського емір-заде – син правителя).

Гол. були 4 крим. клани, початково – Ширін, Барин, Кипчак та Аргин, а наприкінці 17 ст. – Ширін, Барин, Аргин (Арин) та Яшлав. Найвпливовішим з них був Ширін, беґ цього клану вважався старшим з карачу-беґів, він один міг виставити до 20 тис. війська; його мірзи вважалися достойними для одруження з султанками Ґереїв.

Ватажки крим. кланів мали право збиратися на заг. з'їзд – курултай (проводився або в Солхаті, або біля скелі Ак-Кая – Біла скеля, на пн. від м. Карасу-Базар; нині м. Білогірськ), який міг усувати і обирати ханів. Повноваження курултаю ґрунтувалися на давній степовій політ. традиції і нових традиціях К.х.

Ногайські клани. Крім кланів тюркського походження, що мали свої землі на Крим. п-ові, владу хана визнавали численні ногайські племена і клани, які кочували між Дунаєм та Кубанню, хоча мали свої тер. і в Криму. Найвпливовішим з них був клан Мангит (Мансур), він оселився в Криму біля Ґьозлеве (нині м. Євпаторія). У 18 ст. вплив Мансурів у К.х. був майже таким самим, як і Ширінів. Склад кланів, які мешкали поза Кримом, як і їхнє підданство Ґереям, не був сталим. Ногайські племінні об-ня відомі як під умовними назвами, напр., Білгородська орда (Акерманська орда, Буджацька орда, очаківські татари; 16–17 ст.), так і під власними, напр., Єдисан, Єдичкуль, Джамбуйлук (18 ст.; див. Єдисанська орда, Єдичкульська орда, Джамбуйлуцька орда). Вони мали власну структуру і правлячі роди.

Витіснені зі сх., ногайські клани вподобали Пн. Причорномор'я і були зацікавлені залишитися тут, незважаючи на те, що крим. хани не раз піддавали їх тяжким і принизливим поборам. Разом з тим, маючи власні держ. амбіції, ногайці часто виявляли непокору, зокрема, 1523 вони вбили Мегмед-Ґерея I, а 1541 зірвали Сагіб-Ґерею I похід на Москву (за це їхнього ватажка Баки пізніше було вбито). 1548 ногайці зазнали страшенного розгрому біля Перекопа (ця подія увійшла в історію як "Ногай киргини" – "ногайська різанина").

Осман. імперія використовувала ногайців як засіб нейтралізації занадто непокірних крим. ханів. Так, за вказівкою зі Стамбула 1628 ногайці вбили Мегмед-Ґерея III, а 1637 повстали проти Інайєт-Ґерея.

У 18 ст. суперечності між лідерами ногайців і крим. ханами у власних цілях використовувала Рос. імперія.

Ногайські племена складали периферію К.х. У 17 ст. головнокомандувачем ногайців був Ор-беґ (перекопський беґ). У 18 ст. хани призначали кожній орді сераскера (слово перського походження, означає – командуючий) із султанів роду Ґереїв та каймакама (адміністратора).

Черкеські племена Північного Кавказу. Ці племена вважалися підневільними крим. ханів, і осман. султани визнавали такий суверенітет. Данина черкесів крим. ханам та осман. султанам складалася з полонених. Черкеські племена часто повставали. Разом з тим у племені Бесленей виховувалися молоді Ґереїди.

Немусульманська частина населення Кримського ханату. Ця частина підданих К.х. була досить значною, переважно це були жителі міст. Відповідно до віро-сповідання вони організовувалися в самоврядні громади правосл. греків, вірмен та іудеїв. Незважаючи на суд. іммунітет цих громад, їхні члени могли звернутися в суд. справах до мусульманського судді.

На тер. К.х. кочували також цигани, однак відомостей про їхній статус у д-ві немає.

Раби в Кримському ханаті. Кількість рабів (у Криму їх називали запозиченим з араб. мови словом "есір", що в укр. звучанні передавалося словом "ясир" – "бранець") не піддається точним підрахункам. За даними осман. мандрівника Евлії Челебі, 1666 на 187 тис. підданих крим. хана припадало 920 тис. невільників. Есірами в Криму володіли не лише мусульмани, а й немусульмани. Досить поширеною була характерна для мусульманських сусп-в практика відпускати невільників на волю. Завдяки відкритості степових кланів (їхніми членами були не лише кровноспоріднені особи, а й ті, хто визнавав авторитет вождів клану) колишні невільники, які залишалися жити в Криму, упродовж одного-двох поколінь асимілювалися місц. нас., ставали членами тих чи ін. громад за віросповіданням, підтримуючи цим самим певний рівень їх відтворення.

Економіка Кримського ханату. Надійні джерела про економіку К.х. до 1774 на сьогодні невідомі. Дані, що відображають стан економіки ханату після цієї дати, мають дві принципові "вади": по-перше, включають показники економіки осман. провінції Кефе, а по-друге, не показують прибутків від работоргівлі, що на той час була припинена. На початковому етапі існування К.х. його екон. основу становило кочове скотарство, а також продаж в Осман. імперію та ін. сусідам худоби, зокрема коней, продуктів тваринництва – шкір та масла (останнє постачалося султанським кухням, а його доставкою відав спеціальний комісар у Кефе).

Заселення земель К.х. спричиняло дефіцит пасовиськ, а вигідні умови для торгівлі хлібом з Осман. імперією стимулювали осідання кочовиків і перехід їх до землеробства. Доступність дешевої рабської сили стимулювала розвиток місц. госп-в, які спеціалізувалися на вирощуванні зерна (передусім пшениці). У 18 cт. пшеницю на продаж почали вирощувати також на материкових тер. К.х., це змусило ханів розробляти плани буд-ва при своїх фортецях на Дніпрі портів, придатних для завантаження хлібоперевізних кораблів.

Як свідчать істор. джерела, з К.х. вивозили, окрім пшениці, багато льону та меду.

Ремісниче вир-во в К.х. було обмежене потребами натурального госп-ва. Найбільшим центром ремесел було м. Бахчисарай, місцеві ремісники обслуговували потреби двору та родин чиновників.

На експорт вироблялися дрібні залізні вироби, насамперед ножі, виготовлені з місц. та привозного заліза. У Сх. Європі та в Осман. імперії користувалися попитом татар. луки.

Значним був видобуток солі в соляних озерах. Її експортували на укр. землі, але найбільше – до Осман. імперії, де тамтешні господарі використовували її, зокрема, для засолювання риби та кав'яру (ікри).

Після укладання союзу крим. ханів з вел. кн. моск. Іваном III Васильовичем почала розвиватися торгівля з Рос. д-вою. Хани взяли під свою опіку дороги, мости та переправи. Однак через слабкість своєї влади на материковій частині д-ви вони не змогли забезпечити стабільність цього торг. напрямку. Обмін посольствами залишився осн. способом доставки торг. караванів між К.х. та пн. краями. Тому осн. торг. партнером К.х. була Осман. імперія. Зовн. торгівлю К.х. провадили переважно купці з греків, вірмен та євреїв.

Найбільші прибутки нас. К.х. мало від воєн і работоргівлі. За даними відкупів мита на ввізних невільників до Кафи, щорічна кількість невільників, які продавалися в цьому місці, сягала 17,5 тис. Невідомо, скільки рабів ввозилося крим. підданими через ін. митниці – в Акермані, Очакові, Ґьозлеве. Так само невідомо, скільки невільників осідало в Криму. Упродовж 16–17 ст. К.х. був найбільшим постачальником рабів для Осман. імперії. Однак у цілому кошти від війн та работоргівлі давали змогу забезпечувати лише прожитковий мінімум існування осн. маси населення. У країні постійно відчувався брак вільних коштів місц. землеробів і скотарів (данина, визискувана з сусідніх тер., споживалася виключно ханом та його оточенням). Відтоді, як масштаби ра-боторгівлі істотно зменшилися (останнім крим. набігом за ясиром був рейд Крим-Ґерея взимку 1768–69), постала гостра потреба в реформуванні економіки ханату.

Культура Кримського ханату. Культура К.х., як і його нас., була неоднорідною. Кочове нас. творило к-ру, властиву степовим кочовикам Євразії. Кожен народ К.х. розвивав власну, окрему к-ру. Разом з тим у К.х. набули поширення й синкретичні культ. взірці, що увібрали в себе впливи к-р Середземномор'я, Бл. Сходу, Кавказу, слов'ян. країв.

Серед ремесел найбільшого розвитку набули оздоблення металевих виробів (чеканка, філігрань, черніння, ковка, інкрустація), вир-во шкіри, килимів, повсті, обробка кістки. З місц. тканин найбільше виготовлялося льонових. Шовкарство було зосереджене головно в Кафі. Популярною була вишивка різноманітними стилями.

Архітектура 15–16 ст. має відчутний вплив Центр. Азії та сельджукідської Анатолії. Від серед. й до кін. 16 ст. в Криму поширюються осман. моделі. Архіт. пам'ятки зазнали значної руйнації по рос. завоюванні; ханський палац у Бахчисараї дуже постраждав від пожежі 1736 і нині становить собою відновлену будівлю зі значними осман. впливами. З оригінальних пам'яток краще збереглися мавзолеї (тюрбе), фонтани, у поганому стані – мечеті та караван-сараї.

Усна нар. творчість досить багата і має специфічно крим. сюжети як у кримських татар, так і в ін. народів К.х.: греків, караїмів, кримчаків, вірмен. Крим. татари творили кримськотатар. мовою, що зберігає три діалекти (степовий, гірський та південнобережний), які розрізняються ступенем впливу кипчацьких (степовий діалект) та огузьких (південнобережний діалект) говірок. Нетюркські народи витворили власні мови, що були близькі до кримськотатар. Для цих мов крим. греки та вірмени пристосували традиційну писемність. Разом з тим нетюркські народи зберегли свої оригінальні мови і до певної міри усну нар. творчість.

Література К.х. творилася під значним осман.-перським мовним впливом і літ. традиціями, що зумовило входження однієї з її складових – придворної високої літератури – до осман. літ. спадщини. Її вирізняли сюжети і стиль. Літ. твори, що збереглися, представлені насамперед ліричною поезією, що належала перу крим. ханів – починаючи від Менглі-Ґерея I. Особливо образно багатим і оригінальним був доробок Ґазі-Ґерея II. Серед ін. авторів помітними постатями були поет Ашик Умер (1621–07), поети-суфії 17 ст. Афіфеддін Абдуллаг та Абдульазіз. У жанрі ґаза-наме відомі поеми Мегмеда Сенаї про похід Іслам-Ґерея III та Джан-Мугамеда – про Тоґай-бея (див. Тугай-бей; ця поема втрачена). Істор. твори представлені кількома роботами, зокрема працею Реммаля Ходжи "Історія хана Сагіб-Ґерея" (серед. 16 ст.), анонімним рукописом "Історія Дешт-і Кипчака" (до 1640 ), книгами Сеїда Різи "Сім планет" (бл. 1750) та Галім-Ґерея "Розарій Ханів" (1811).

Центром розвитку місцевих к-р грец., вірм. та іудейських діаспор було м. Кафа. Зразком слов'ян. літ. творчості в К.х. є поеми, складені наприкінці 17 ст. смоленським шляхтичем Поплонським на честь перекопського бея.

Дж.: Peyssonnel Ch. de. Traité sur le commerce de la Mer Noire, vol. 1–2. Paris, 1787; Материалы для истории Крымского ханства. СПб., 1864; Абул-Гачи Баядур Хан. Родословная история о татарах, т. 1–2. СПб., 1871; Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Ногайскою ордою и Турциею, т. 1. [Сборник Русского исторического общества , т. 41], СПб., 1884; т. 2 [Сборник Русского исторического общества, т. 95], СПб., 1895; Сборник документов по истории крымско-татарского землевладения. "Известия Таврической ученой архивной комиссии", 1895, № 22–23; 1896, № 24–25; 1897, № 26; Halim Gerey. Gülbün-i Hanan. Istanbul, 1327, 1909; Kurat A.N. Topkapi Sarayi Müzesi Arşivivndeki Altinordu, Kirim ve Türkistan Hanlarina Ait Yarlik ve Bitikler. Istanbul, 1940; Senai Mehmed. Historija Chana Islam Gereja III. Warszawa, 1971; Tarih-i Sahib Giray Han (Histoire de Sahib Giray, Khan de Crimée de 1532 а 1551). Ankara, 1973; Matuz J. Krimtatarische Urkunden im Reichsarchiv zu Kopenhagen: Mit historisch-diplomatischen und sprachlichen Untersuchungen. Freiburg, 1976; Le Khanat de Crimée dans les Archives du Musée du Palais de Topkapl. Paris – La Haye, 1978; Османская империя в первой четверти XVII века: Сборник документов и материалов. М., 1984; Тунманн Й.-Е. Крымское ханство. Симферополь, 1991; Гаркавець О. Вірмено-кипчацькі рукописи в Україні, Вірменії, Росії: Каталог. К., 1993; Эвлия Челеби. Книга путешествий. Турецкий автор Эвлия Челеби о Крыме (1666–1667 гг.). Симферополь, 1999.

дата публікації: 2008 р.

Література:
  1. Хартахай Ф.А. Историческая судьба крымских татар. "Вестник Европы", 1866, № 2; 1867, № 2
  2. Лашков Ф. "Исторический очерк Крымско-татарского землевладения. "Известия Таврической ученой архивной комиссии", 1894, № 21; 1895, № 22–23; 1896, № 24–25
  3. Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII века. СПб., 1887
  4. Його ж. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты в XVIII столетии. Одесса, 1889
  5. Кримський А.Ю. Література Кримських татар. В кн.: Студії з Криму. К., 1930; Inalcik H. Yeni vesikalara göre Kirim Hanliginin OsmanlR tâbiliğine girmesi ve ahidname meselesi. "Belleten", 1944, № 30
  6. Fisher a.W. The Crimean Tatars. Stanford, 1978
  7. Manz B.F. The Clans of the Crimean Khanate, 1466–1532. "Harvard Ukrainian Studies", 1978, vol. 2, N 2, September
  8. Inalcik H. The Servile Labor in the Ottoman Empire. В кн.: The Mutual Effects of the Islamic and judeo-Christian Worlds: The East-European Pattern. New York, 1979
  9. Inalcik H. Power relationship between Russia, the Crimea and the Ottoman Empire as reflected in Titulature. В кн.: Passe turco-tatar present sovietique: Études offertes á alexandre Bennigsen. Paris, 1986
  10. Акчокракли О. Татарська поема Джан-Мухамедова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу 1648–1649 рр. (За рукописом з матеріалів етнографічної експедиції Кримського НКО по Криму влiтку 1925 року). "Cхідний світ", 1993, № 1
  11. Economic and Social History of the Ottoman Empire, 1300–1914. Cambridge, 1994
  12. Усеинов Т.Б. Къырымтатар эдебиятынынъ орта асырлар девири. Симферополь, 1999
  13. Галенко О. Дипломатія Кримського Ханату (середина XV ст. – 1783). В кн.: Нариси з історії дипломатії України. К., 2001
  14. Williams B.G. The Crimean Tatars. The Diaspora Experience and the Forging of a Nation. Leiden, 2001
  15. Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. М., 2002
  16. Бушаков В.А. Лексичний склад історичної топонімії Криму. К., 2003.

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АЙНАЛИ-КАВАКСЬКА КОНВЕНЦІЯ 1779
  • АРИСТОКРАТІЯ
  • АЗОВСЬКО-ДНІПРОВСЬКІ ПОХОДИ 1695-1696
  • БАХЧИСАРАЙ
  • БЕЙ
  • БЕЙЛИК
  • БЄЛГРАДСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1739 Р.
  • БІЛА ОРДА
  • БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ
  • БІЛГОРОДСЬКА ОРДА
  • БІЛОГІРСЬК
  • БУДЖАК
  • ЧИГИРИН, МІСТО ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛ.
  • ЧИНГІЗ-ХАН
  • ДАНИНА
  • ДЕВЛЕТ-ГІРЕЙ I
  • ДОЛГОРУКОВ ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ
  • ДОРОШЕНКО МИХАЙЛО
  • ДОРОШЕНКО ПЕТРО ЯКОВИЧ
  • ДУКАТ
  • ДВІР
  • ДЖАМБУЙЛУЦЬКА ОРДА
  • ЄДИЧКУЛЬСЬКА ОРДА
  • ЄДИСАНСЬКА ОРДА
  • ЄНІКАЛЕ
  • ЕВЛІЯ ЧЕЛЕБІ
  • ЄВПАТОРІЯ
  • ФЕДОРОВИЧ ТАРАС
  • ФЕОДОРО, КНЯЗІВСТВО
  • ФЕОДОСІЯ (КАФА), МІСТО АРК
  • ФЛОРИН, ЗОЛОТА МОНЕТА
  • ГАЗІ-ГІРЕЙ II
  • ГЕТЬМАНЩИНА
  • ГІРЕЇ
  • ГАБСБУРГИ
  • ІМПЕРІЯ
  • ІСЛАМ-ГІРЕЙ III
  • ІВАН III, ІВАН III ВАСИЛЬОВИЧ
  • ІВАН IV, ІВАН IV ВАСИЛЬОВИЧ ГРОЗНИЙ
  • КАДІЙ
  • КАДИЛИК
  • КАФИНСЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • КАЛГА, КАЛГА-СУЛТАН
  • КАПИ-КУЛУ
  • КАРАЇМИ
  • КАРЛ XII
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • КАЙМАКАМ, ЯК ТЕРМІН
  • КАЗИМИР ІV ЯГЕЛЛОНЧИК
  • КЕРЧ
  • ХАДЖИ-ҐЕРЕЙ
  • ХАН
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН
  • КІЛІЯ
  • КОНФЕДЕРАЦІЯ
  • КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ
  • КОЗАК, СЛОВО
  • КРИМЧАКИ ТА СТАРОДАВНЄ ЄВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ КРИМУ
  • КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1687 І 1689
  • КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • КУРУЛТАЙ
  • КЮЧУК-КАЙНАРДЖІЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1774
  • МАМАЙ
  • МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ
  • МЕНГЛІ-ҐЕРЕЙ I
  • МОЛДАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА
  • МОСКВА
  • МУХАММЕД-ГІРЕЙ І
  • МУХАММЕД-ГІРЕЙ ІІ
  • МУРЗА
  • МИТО
  • НОГАЙ
  • НОГАЙСЬКА ОРДА
  • НУРЕДДИН, НУРЕДДИН-СУЛТАН
  • ОЧАКІВ
  • ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ
  • ОРДА
  • ОРЛИК ПИЛИП
  • ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ПАДІШАГ
  • ПЕРЕКОП
  • ПЕРЕСЕЛЕННЯ ХРИСТИЯН КРИМСЬКОГО ХАНАТУ ДО ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я 1778–1780
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПЛАНО КАРПІНІ
  • ПЛЕМ'Я
  • ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПОЛТАВСЬКА БИТВА 1709
  • ПРОТЕКТОРАТ
  • ПРУТСЬКИЙ ПОХІД 1711
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РОД
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1676–1681
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1735–1739
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1768–1774
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787–1792
  • РУБЛЬ
  • САГІБ-ҐЕРЕЙ I
  • САРАЙ БЕРКЕ
  • ШАГІН-ГІРЕЙ
  • ШАРІАТ
  • СІМФЕРОПОЛЬ
  • СТАМБУЛ
  • СТАРИЙ КРИМ, МІСТО АРК
  • СУДАК - СМТ АРК
  • СУЛЕЙМАН I КАНУНІ
  • СУЛТАН, ТИТУЛ
  • СВЯЩЕННА ЛІГА
  • СВИДРИГАЙЛО, СВИДРИГАЙЛО-БОЛЕСЛАВ ОЛЬГЕРДОВИЧ
  • СИГІЗМУНД I СТАРИЙ
  • ТЯГИНЯ
  • ТОХТАМИШ
  • ТРАПЕЗУНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ТУГАЙ-БЕЙ
  • УЛУС, УДІЛЬНЕ ВОЛОДІННЯ В ПОСТМОНГОЛ
  • ВАКФ, ВАКУФ
  • ВАСИЛІЙ ІІІ ІВАНОВИЧ
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО МОСКОВСЬКЕ
  • ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ
  • ВІДЕНЬ
  • ВІДЕНСЬКА БИТВА 1683 Р.
  • ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ
  • ВІТОВТ (ВІТАУТАС)
  • ВІЗИР
  • ВОРСКЛА, БИТВА НА РІЧЦІ 1399
  • ЯССЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1792 (1791)
  • ЯСИР
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ
  • ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО

  • Пов'язані терміни:
  • УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ ТА ІСТОРІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ
  • УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • ЧОРНА РАДА 1663
  • ЧОРНОМОРСЬКЕ (АК-МЕЧЕТЬ), АРК
  • ЧУДНІВСЬКА КАМПАНІЯ 1660
  • ЧУФУТ-КАЛЕ
  • ЧИНГІЗ-ХАН
  • ФАСТІВСЬКИЙ ПОЛК
  • ФЕОДАЛІЗМ В УКРАЇНІ
  • ФЕОДОРО, КНЯЗІВСТВО
  • ФЕОДОСІЯ (КАФА), МІСТО АРК
  • ФЕТХ-ГІРЕЙ І
  • ФРОНТИР УКРАЇНИ
  • ЯРЛИК
  • КАФИНСЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • КАЛГА, КАЛГА-СУЛТАН
  • КАМ'ЯНЕЦЬКИЙ ДОГОВІР 1653
  • КАПИ-АГАСИ
  • КАПИ-КУЛУ
  • КАРАЇМИ
  • КАЙМАКАМ, ЯК ТЕРМІН
  • КАЙРСЬКИЙ ДОГОВІР 1711
  • ХАДЖИ-ҐЕРЕЙ
  • ХАН
  • ХЕРСОНСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЮРІЙ
  • КОЧІВНИЦТВО
  • КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1700
  • КОРОБКА ФЕДІР І РІД КОРОБОК. К.
  • КОРОТКИЙ ВИВІД ПРИЧИН, ЯКИМИ УКРАЇНА З ВІЙСЬКОМ ЗАПОРОЗЬКИМ ПОБУДЖЕНА АБО ВЛАСТИВО ЗМУШЕНА БУЛА ВИЙТИ З МОСКОВСЬКОЇ ПРОТЕКЦІЇ 1709
  • КОРСУНСЬКА РАДА 1657
  • КОЗАЦЬКІ ВІЙСЬКА
  • КРИМ, ПЕРЕБІГ ОСНОВНИХ ДОІСТОРИЧНИХ ТА ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ НА ПІВОСТРОВІ КРИМ
  • КРИМСЬКЕ ХАНСТВО
  • КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1687 І 1689
  • КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1736–1738
  • КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • КРИМСЬКИЙ ШЛЯХ, ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
  • КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР, КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР
  • КРУЗ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ, ФОН
  • КУБАНЬ
  • КУМЕЙКИ, БИТВА 1637
  • КУРІННІ СТАНИЦІ ЧОРНОМОРСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА
  • КУРУЛТАЙ
  • КУТУЗОВ МИХАЙЛО ІЛАРІОНОВИЧ
  • КЮЧУК-КАЙНАРДЖІЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1774
  • ЛАШКОВ ФЕДІР ФЕДОРОВИЧ
  • ЛЕСНИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ
  • ЛІЛІЄКРОНА (ЛІЛЬЄКРОНА; LILIENCRONA) ГУСТАВ
  • ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ
  • ЛИТОВСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1507–1508
  • ЛИТОВСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1534–1537
  • ЛИЗЛОВ АНДРІЙ ІВАНОВИЧ
  • ЛОБАНОВ-РОСТОВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ЛУПУ (ЛУПУЛ) ВАСИЛЬ
  • ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569
  • МАКСИМОВИЧІ
  • МАЛАШЕВИЧ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • МАЛИНОВИЙ КЛИН
  • МАНГУП (МАНГУП-КАЛЕ), АРХЕОЛОГІЧНА ПАМ'ЯТКА І ДАВНЄ МІСТО
  • МАРІУПОЛЬ
  • МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ
  • МАЗЕПИНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ
  • МЕНГЛІ-ҐЕРЕЙ I
  • МЕЖОВА КОМІСІЯ 1705
  • МОГИЛА (МОГИЛЕНКО, МИГУЛА) АНДРІЙ
  • МОКІЄВСЬКИЙ КОСТЯНТИН
  • МОЛДАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ
  • МУРЗА
  • МУРЗАКЕВИЧ МИКОЛА НИКИФОРОВИЧ
  • МИРОВИЧІ
  • МИСАЇЛ
  • МИТНА КОМОРА
  • МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
  • НАХИМОВСЬКИЙ ФЕДІР
  • НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648–1676
  • НОВА СІЧ
  • ОБЛАСТЬ ВІЙСЬКА ДОНСЬКОГО
  • ОДЕСЬКЕ ТОВАРИСТВО ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ
  • ОХМАТІВСЬКА БИТВА 1655
  • ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ
  • ОЛЕВЧЕНКО
  • ОПАРА СТЕПАН
  • ОР-БЕЙ
  • ОРДА
  • ОРЛИК ПИЛИП
  • ОРИШОВСЬКИЙ ЯН
  • ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ОССОЛІНСЬКИЙ ЄЖИ
  • ОСТРОЗЬКИЙ КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ
  • ОСВІЧЕНИЙ АБСОЛЮТИЗМ
  • ПАЇСІЙ
  • ПАКТИ ТА КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО 1710
  • ПАЛІЙ (ГУРКО) СЕМЕН ПИЛИПОВИЧ
  • ПАРА
  • ПЕРЕКОП
  • ПЕРЕКОПСЬКІ РІВ І ВАЛ
  • ПЕРЕСЕЛЕННЯ ХРИСТИЯН КРИМСЬКОГО ХАНАТУ ДО ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я 1778–1780
  • ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
  • ПЕРВОМАЙСЬК
  • ПІДГАЄЦЬКИЙ ДОГОВІР УКРАЇНИ З ПОЛЬЩЕЮ 1667
  • ПІКІНЕРСЬКІ ПОЛКИ
  • ПУШКАРЯ І БАРАБАША ПОВСТАННЯ 1658
  • ПИЛЯВЕЦЬКА БИТВА 1648
  • РАБСТВО В УКРАЇНІ
  • РАРЕШ ПЕТРО ІV
  • РІШИТЕЛЬНІ ПУНКТИ 1728
  • РОМОДАНІВСЬКИЙ ШЛЯХ
  • РОСІЯ
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787–1791
  • РОСІЙСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1654–1667
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1676–1681
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1686–1700
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1735–1739
  • РОСТАВИЦЬКА УГОДА 1619
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • СЕАДЕТ ГЕРЕЙ I
  • САГІБ-ҐЕРЕЙ I
  • САВИЧ СЕМЕН
  • ЩЕБЕТОВКА, СМТ АРК
  • СЕМЕН ОЛЕЛЬКОВИЧ
  • СЕНАЇ МЕХМЕД ГАДЖІ
  • ШАГІН-ГІРЕЙ
  • ШЕРЕМЕТЄВ БОРИС ПЕТРОВИЧ
  • ШТЕФАН III ВЕЛИКИЙ
  • ШУМЛЯНСЬКИЙ ЙОСИП
  • СІМЕЇЗ - С-ЩЕ МІСЬК. ТИПУ АРК
  • СІМФЕРОПОЛЬ
  • СІРКО ІВАН
  • СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА
  • СЛОВ'ЯНОСЕРБІЯ
  • СМИРНОВ ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ
  • СОФІЯ ОЛЕКСІЇВНА
  • СОКАЛЬСЬКА БИТВА 1519
  • СОМКО ЯКИМ СЕМЕНОВИЧ
  • СТАМБУЛ
  • СТАРОДУБСЬКИЙ ПОЛК
  • СТАРИЙ КРИМ, МІСТО АРК
  • СТЕФАНОВИЧ ВАСИЛЬ
  • СТРІЛЬЦІ
  • СТРИЙКОВСЬКИЙ МАЦЕЙ
  • СУДАК - СМТ АРК
  • СУДОВІ ПАЛАТИ
  • СУХОВІЄНКО ПЕТРО
  • СУЛЕЙМАН I КАНУНІ
  • СУЛТАН, ТИТУЛ
  • СИГІЗМУНД I СТАРИЙ
  • ТАТАРИ СЛУЖИВІ
  • ТАТАРИ В УКРАЇНІ
  • ТАВРІЙСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ТАВРІЙСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ТАВРИКА
  • ТОТТ ФРАНСУА ДЕ
  • ТУГАЙ-БЕЙ
  • ТУНМАНН ЙОГАНН-ЕРІХ
  • УДІЛЬНІ ЗЕМЛІ
  • УЛУ-СУЛТАН
  • УЛУС, УДІЛЬНЕ ВОЛОДІННЯ В ПОСТМОНГОЛ
  • ЯБЛОНОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ-ЯН
  • ЯЛТА, МІСТО АРК
  • ЯН II КАЗИМИР ВАЗА
  • ЯРЛИКИ ХАНСЬКІ НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ КІНЦЯ 14 – СЕРЕДИНИ 16 СТ.
  • ЯССЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1792 (1791)
  • ЯСИР


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)