ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

"КИЇВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ЦЕНТРУ ДІЇ" СПРАВА 1923–1924

  Бібліографічне посилання: Усенко І.Б. "КИЇВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ЦЕНТРУ ДІЇ" СПРАВА 1923–1924 [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Kyivskogo_obl_centru_dii (останній перегляд: 20.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 4: Ка-Ком ) в електронній біблотеці

КИЇВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ЦЕНТРУ ДІЇ СПРАВА 1923–1924

"КИЇВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ЦЕНТРУ ДІЇ" СПРАВА 1923–1924 – показовий суд. процес у справі нібито контрреволюц. діяльності т. зв. Київ. від-ня закордонної рос. емігрантської орг-ції "Центр дії". Ця справа наклала значний відбиток на академічне життя в Україні. Фактичний її бік детально висвітлено в книзі Д.Голинкова "Крушение антисоветского подполья в СССР" та в стенографічному звіті суд. процесу в справі "Київського обласного центру дії" (КОЦД). Зберігся також архів "Центру дії" в Парижі (Франція), який свого часу був переданий т. зв. Рос. закордонному архівові й після Другої світової війни потрапив до Москви. Нині він складає окремий фонд Держ. архіву РФ.

Початок історії цієї справи було покладено 1921 в Парижі, де рос. емігранти А.Карташов, М.Вакар, М.Чайковський та ін. діячі кадетської (див. Конституційно-демократична партія) і близьких до неї партій створили політ. центр. Як вказувалося в одному з документів, центр ставив за мету "пробудження життя в легальних товариствах і організаціях, що існують в Росії, порушення в них різноманітних громадських питань і політична пропаганда серед селянства, робітників, червоноармійців та учнівської молоді". Філії центру згодом виникли в Празі (Чехословаччина), Стамбулі, Варшаві, Берліні (Німеччина) та деяких ін. містах. Проте на рад. тер. ця орг-ція спочатку не мала жодних осередків. Врешті-решт найенергійнішим діячам центру М.Вакару та Б.Євреїнову (резиденту в Польщі) вдалося за допомогою колиш. денікінського офіцера Б.Куцевалова, який запропонував їм свої послуги, налагодити т. зв. лінію зв'язку з Києва до Польщі, а звідти до гол. штаб-квартири центру в Парижі.

"Лінія зв'язку" була заснована приблизно в берез. 1921 і за 2 роки свого існування змінила кілька керівників. До цього часу достовірно повністю так і не з'ясовано, хто, коли і з якою метою її використовував: зокрема добре поінформований Д.Голинков залишив записи, які свідчать про те, що "лінія зв'язку" спочатку належала "Народному союзу защиты родины и свободы" і лише 1922 Б.Савінков передав її (як лінію зв'язку на фінському кордоні) за домовленістю з М.Чайковським і М.Вакаром "Центру дії". "Лінією зв'язку" переправлялися особисті листи, контрабанда, шпигунська інформація, а також вивозилися за кордон сім'ї деяких заможних емігрантів.

Контакти з "Центром дії" через "лінію зв'язку" підтримував помічник одного з київ. старших нотаріусів А.Вельмін, проте, можливо, він діяв і на власний розсуд. У квіт. 1922 М.Вакар відвідав Київ з метою створення тут місц. осередку "Центру дії". А.Вельмін познайомив його з колиш. прокурором Київ. суд. палати, а також зі службовцем комунгоспу С.Чебаковим. М.Вакар попросив С.Чебакова звести його з братами М.Василенком і К.Василенком (відомий у минулому соціал-демократ (меншовик), адвокат за професією, у той час був службовцем Київ. стат. бюро), про яких він багато чув за кордоном від спільних знайомих. Акад. М.Василенко усвідомлював певний ризик спілкування з М.Вакаром, який нелегально приїхав із-за кордону, однак погодився зустрітися з ним.

Протягом трьох вечорів (двічі в М.Василенка і один раз у П.Смирнова) невеликий гурт старих знайомих: брати Василенки, С.Чебаков, професор-історик П.Смирнов (1921 він деякий час був співробітником академічної Комісії для виучування історії західноруського та українського права) та колиш. колега М.Василенка по кадетській партії адвокат Л.Чолганський – спершу уважно вислуховували, а потім обговорили розповіді М.Вакара про думки і настрої еміграції. Надзвичайна необізнаність М.Вакара, а отже, і тих, хто стояв за ним, з подіями на батьківщині надихнула їх на ідею видання за кордоном часопису, однаково вільного від рад. цензури і емігрантських перехльостів. М.Вакар виявив готовність стати ред.-видавцем такого журналу і просив киян періодично надсилати йому інформацію про справжнє становище в Росії і Україні, а також висловлювати свої міркування з теор. проблем, що хвилюють еміграцію.

Учасники зустрічі, мабуть, навіть і не здогадувалися, що після неї М.Вакар доповідатиме за кордоном про створення "старшої п'ятірки Київського обласного центру дії". З матеріалів слідства в справі КОЦД випливає, що в ході спілкування з М.Вакаром на квартирі в П.Смирнова хтось із присутніх зронив мимохідь назву "Київський центр дії", але більшість поставилася до неї байдуже, сприйнявши її як щось на зразок псевдоніма в листуванні, а К.Василенко зауважив, що ця назва не дуже вдала, і запропонував підписуватися "Катя". М.Василенко взагалі не пам'ятав про якийсь "центр", оскільки не брав участі у розмові на квартирі в П.Смирнова.

Зв'язок із закордоном попросили підтримувати С.Чебакова. М.Вакар познайомив його із завідуючим "лінією зв'язку" Б.Павловським і запропонував усю інформацію, яка надходитиме до С.Чебакова від кореспондентів, передавати через нього.

Під час перебування в Києві М.Вакар розшукав також свого гімназійного товариша О.Яковлєва, якого загітував створити групу молодих інтелігентів, що сприяла б "пожвавленню громадських сил", брала участь у діяльності журналу. О.Яковлєв створив невеличкий гурток, до якого ввійшли його колега по роботі в цукротресті О.Москвич (його спершу не хотіли приймати до групи, оскільки колись він був близький до відомого лідера рос. шовіністів у Києві В.Шульгіна), аспірант Л.Венгеров, викл. Волин. ін-ту нар. освіти П.Тартаковський. Ця т. зв. молодша група КОЦД не мала самостійного зв'язку із закордоном.

Із Києва М.Вакар поїхав до Москви, де також створив невеликий осередок сприяння "Центру дії" й майбутньому журналу. Представник цієї моск. групи – колиш. киянин професор Моск. кооп. ін-ту (правознавець) П.Ісиченко потім кілька разів приїжджав до Києва, але спільної мови з киянами не знайшов.

Після повернення М.Вакара за кордон "Київський центр дії" по суті нічим себе не виявляв. Лише О.Яковлєв намагався демонструвати активність: час від часу він приходив зі своїми пропозиціями до деяких членів "старшої групи", але ті просто відмахувалися від нього, вважаючи людиною молодою і легковажною. Тим самим "молодша група" виявилася повністю усунутою від контактів із закордоном.

Не надто активне листування з "Центром дії" у Парижі, однак, підтримувалося. Через "лінію зв'язку" до "старшої п'ятірки" надійшло кілька листів, де сповіщалося про перспективи видання запланованого журналу під назвою "Новь", а також тексти трьох підготовлених окремими представниками еміграції записок з питань аграрної політики, фінансів та адм. управління. Було також надіслано для інформації кілька виданих за кордоном брошур, а наприкінці 1922 надійшли примірники перших двох номерів ж. "Новь" (усього вийшло 4 номери, але останні 2 до М.Василенка та його друзів не потрапили). М.Василенко згадував, що матеріали з Парижа в Києві обговорювалися спочатку двічі на місяць, а у 2-й пол. 1922 вже тільки раз на місяць, з берез. наступного року "група" і зовсім перестала збиратися.

Наслідком цих обговорень стало кілька листів К.Василенка до редакції ж. "Новь" і особисто до М.Вакара й тих осіб з еміграції, яких М.Вакар представляв. Це були особисті звернення, які К.Василенко не погоджував і навіть в основному не показував своїм товаришам, хоча в цілому вони відображали заг. позицію. Ін. члени "старшої п'ятірки" не написали за кордон жодного рядка.

Ставлення "групи" до правлячої партії було загалом опозиційним. Але про щось більше не було жодної мови. Більше того, екстремістські заклики до революц. змін, що проголошувалися еміграцією, категорично засуджувалися. Обурення, зокрема, викликали "пропагандистські виверти", що містилися в першому номері "Нови", а також нехарактерний для наук. видань, з претензією на сенсаційність поліграфічний друк (шрифти, інтервали в тексті, виділення тощо). М.Василенко відтоді втратив будь-який інтерес до журналу.

Один з діячів "Центру дії" в Парижі в листоп. 1922 занотував, що "КОЦД забився як миша в нору, ні з Москвою, ні з Харковом, ні з якимось іншими великими центрами суспільної думки зв'язку не налагоджує через відсутність коштів. Кореспонденції його до Вас не варті ні того страшного ризику, ні тієї праці, якими супроводжується їхнє транспортування до Вас... А новонароджений журнал зав'яне швидше, ніж бажали б його засновники, без тієї користі, на яку вони сподіваються". Ці слова виявилися пророчими. Через кілька місяців уся мережа реальних "Центрів дії" з штаб-квартирою в Парижі, по суті, розпалася. У М.Чайковського, М.Вакара та ін. членів центру не було коштів на утримання "Нови" та "лінії зв'язку". Варшавський резидент Б.Євреїнов перебрався до Праги, де почав шукати собі нових спільників. У берез. 1923 він запропонував киянам співробітничати з новою орг-цією і новим журналом, що мав бути створений на основі емігрантського час. "Крестьянская Россия". Але про це вже не могло бути й мови: якщо М.Чайковський та деякі ін. члени "Центру дії" мали авторитет солідних політиків і викликали довіру, то з ін. емігрантськими діячами кияни навіть не хотіли мати справу. На цьому, власне, і припинився всякий зв'язок киян з "Центром дії", хоча в документах Паризького центру названа трохи пізніша дата – трав. 1923.

Фактично вся співпраця "старшої п'ятірки" з "Центром дії" в Парижі звелася до нелегального листування К.Василенка із закордонним журналом, однак у справі КОЦД фігурував ще один важливий епізод. О.Яковлєв у пошуках матеріалів, які б зацікавили редакцію "Нови", а можливо, і не тільки її, через свого знайомого Г.Швайковського познайомився з відповідальним службовцем штабу Київського військового округу (невдовзі реорганізованого в штаб Українського військового округу) С.Єдиневським. У серед. літа 1922 останній через Г.Швайковського передав О.Яковлєву фрагмент секретного мобілізаційного плану округу. Той, у свою чергу, показав документ більш досвідченому в літ. справах О.Москвичу, щоб з'ясувати, чи згодиться він для публікації в журналі. Документ упродовж доби знаходився в О.Москвича, який показав його проф. П.Смирнову. Останній був збентежений написом на документі "таємно" та іншими розміщеними на ньому застерігаючими грифами і тому показав папери С.Чебакову, щоб порадитися, як він потім стверджував, чи не провокує їх часом О.Яковлєв. Разом вони вирішили, що їм слід проконсультуватися щодо достовірності паперів у якогось військ. спеціаліста і, як згодом запевняв С.Чебаков, саме з цією метою передали мобілізаційний план колиш. офіцерові Б.Павловському (керівнику "лінії зв'язку"), який начебто без відома С.Чебакова передав секретні папери за кордон. Ось ця неприємна і до кінця не з'ясована історія каменем потягла на дно увесь КОЦД, хоча проти братів М. і К.Василенків та Л.Чолганського звинувачення у шпигунстві навіть не висувалося.

Достовірної інформації про те, як Державне політичне управління УСРР натрапило на слід діяльності напівміфічного "Київського центру дії", поки що немає. У Парижі були впевнені, що киян видав після арешту в Києві член московської групи П.Ісиченко. Зрадником назвали вони і кур'єра "лінії зв'язку" М.Онищенка-Павлюка, який на попередньому і суд. слідствах дав дуже широкі й обтяжуючі для цієї орг-ції свідчення. Проте документи архівно-слідчої справи "КОЦД", яка нині зберігається в архіві Служби безпеки України, свідчить, що П.Ісиченко не був зрадником, а навпаки, був єдиним з усіх звинувачених, кого в позасудовому порядку 19 трав. 1924 стратили органи ОДПУ СРСР. З Києва його терміново відправили до Москви, оскільки місц. чекісти припускали, як вказувалося в телеграмі до ОДПУ СРСР, що він "розшифрував агентуру, у т. ч. одного з наших агентів, який веде велику роботу". Конкретно про цю "велику роботу" в телеграмі не йшлося, але в свідченнях П.Ісиченка у справі є згадка про його зустріч з ад'ютантом Б.Савінкова І.Фомичовим. А ця зустріч безпомилково відсилає до відомої чекістської операції "Синдикат-2", описаної в худож. формі в романі В.Ардаматського "Возмездие". Там, зокрема, написано, що П.Ісиченко вийшов на контакт із савінковцями і створеною чекістами підставною антирад. орг-цією "Ліберальні демократи" і що тривалий час у нього повною довірою користувався відомий чекіст Г.Сироєжкін. Цей же сюжет описано і в худож.-документальному нарисі про Г.Сироєжкіна у збірнику "Чекісти". Таким чином, найімовірніше, саме через П.Ісиченка чекісти вийшли на слід "КОЦД".

У ході процесу та після нього в кулуарах і навіть на шпальтах деяких емігрантських видань часто висловлювалася думка, що весь епізод з мобілізаційним планом був провокацією з боку ДПУ УСРР. На користь цього твердження говорило те, що ні Г.Швайковський, ні О.Москвич до відповідальності не притягалися. Перший задовго до хвилі арештів виїхав з Києва, а в ордері на арешт другого переплутали ім'я та по батькові, в результаті чого він не був взятий під варту і теж зник у невідомому напрямку. Однак конкретних фактів, які б категорично спростовували чи підтверджували цю версію, невідомо.

Через кілька місяців по тому, як КОЦД сам по собі припинив діяльність, почалися арешти. Останнім 24 верес. 1923 заарештували М.Василенка. Крім Г.Швайковського і О.Москвича, уникнути арешту вдалося А.Вельміну. 20 берез. 1924 у приміщенні Пролетарського зібрання (колиш. Купецькому зібранні) о 18 годині розпочалося слухання справи "Київського обласного центру дії" міськ. судом під головуванням Ф.Мазура. Держ. звинувачення підтримували прокурор Києва М.Михайлик та його заст. Л.Ахматов. Було також два громад. обвинувача. Захищала підсудних група адвокатів на чолі з відомим ще по знаменитій Бейліса справі досвідченим київ. адвокатом і громад. діячем М.Пухтинським.

Процес тривав упродовж майже 3-х тижнів і завершився невтішним для "старшої п'ятірки" вироком. С.Чебакова засудили до смертної кари, М. і К.Василенків, Л.Чолганського і П.Смирнова – до 10-річного ув'язнення. Щодо ін. підсудних, то смертні вироки дістали С.Єдиневський, О.Яковлєв та В.Виноградова (завідуюча "лінією зв'язку"), а решті випало від 5 до 10 років в'язниці. Четверо були умовно покарані, виправдали Б.Язловського. Касаційна інстанція – Верховний суд УСРР – залишила вирок без змін.

10 квіт. 1924 бюро Київ. губкому КП(б)У надіслало до ЦК ВКП(б) лист про наслідки процесу "КОЦД" у зв'язку з розглядом питання про помилування. У ньому зазначалося, що процес пройшов без ускладнень і політ. тон його був цілком витриманий. Бюро запропонувало залишити присуд у силі стосовно всіх засуджених, але, "враховуючи безсумнівну цінність Василенка Миколи і Смирнова (професор) та їх громадське становище, вважає можливим тільки щодо їх провести пом'якшення".

У трав. ВУЦВК розглянув клопотання підсудних та їх близьких про помилування: М.Василенку, П.Смирнову та Л.Чолганському строк ув'язнення було скорочено до 5 років. С.Чебаков замість смертної кари дістав 10 років позбавлення волі. Пом'якшили міру покарання й ін. засудженим. Найгірше складалися справи в К.Василенка, який зробив спробу перетворити процес у політ. трибуну для пропаганди своїх поглядів. Відмовився він подати і заяву про помилування, хоча відповідне клопотання порушила перед ВУЦВК його сестра Катерина Прокопівна Василенко. В результаті вирок йому було залишено без змін.

Наприкінці 1930 органи ДПУ УСРР знову повернулися до справи "КОЦД". Оскільки кілька колиш. засуджених вже відбули свої строки покарання, то їх заарештували повторно (за ґратами, зокрема, опинився колиш. прокурор Б.Толпиго, проф. П.Смирнов, проф.-рентгенолог М.Воскресенський, адвокат С.Ткаченко, два брати А.Вельміна, якому вдалося уникнути суду 1923, та ін. особи). 26 січ. 1931 арештували В.Романовського – співробітника Комісії для виучування історії західнорус. та укр. права і відомого архівіста (у цей час разом з М.Василенком він працював над виданням збірки грамот на магдебурзьке право містам України; раніше під час слідства у справі КОЦД він уже заарештовувався, але ще до суду був виключений з числа звинувачених). Він пробув під вартою до 18 жовт. 1931, а 18 жовт. 1931 Суд. колегія ОДПУ СРСР стосовно нього прийняла соломонове рішення "зарахувати в покарання строк попереднього ув'язнення, з-під варти звільнити".

Доля ін. ув'язнених була значно гіршою: 5–10 років ув'язнення в таборах (для більшості) або щонайменше висилка в Казахстан на 3 роки. До речі, ця справа – своєрідний "КОЦД-2" – дає змогу пролити світло на деякі деталі, що залишилися непоміченими під час першого розгляду. Зокрема, стало ясно, що члени т. зв. старшої п'ятірки КОЦД, хоча і не створювали ніякої контрреволюційної структури, все ж таки складали певну орг-цію, бо всі вони належали до масонської ложі "Зоря" (див. Масонство). Саме "масонське братство" пов'язувало їх з М.Вакаром, К.Кусковою та ін. діячами закордонного "Центру дії". У свідченнях підслідних як масони і контрреволюціонери також фігурували померлий на той час співробітник Комісії для виучування історії західнорус. та укр. права І.Балінський і співробітник цієї ж комісії, історик-архівіст В.Новицький (останній переховував А.Вельміна; проте покарання його оминуло, можливо, дякуючи тому, що він погодився співробітничати з НКВС УСРР: у його архівно-слідчій справі є згадка, що 1932–33 він 8 місяців утримувався під вартою, дав підписку про співробітництво, але дворушничав, тобто реальної роботи як секретний співробітник не здійснював).

дата публікації: 2007 р.

Література:
  1. Дело Киевского областного центра действия. Х., 1927
  2. Полонська-Василенко Н.Д. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків. В кн.: Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. Париж–Чікаго, 1962
  3. Кістерська Л.Д.та ін. Микола Прокопович Василенко. К., 1991
  4. Жертвы репрессий. К., 1993
  5. Полонська-Василенко Н.Д. Українська академія наук. Нарис історії. К., 1993
  6. Очеретенко В.І. Переслідування української інтелігенції в першій половині 20-х років (за матеріалами фондів "Російського зарубіжного архіву" Державного архіву Російської Федерації). "З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ", 1997, № 1–2
  7. Усенко І.Б. Репресоване правознавство: трагічні сторінки історії ВУАН. В кн.: Правова держава, вип. 9. К., 1998.

Посилання:
  • БЕЙЛІСА СПРАВА
  • ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА
  • ДЕРЖАВНЕ ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ УСРР
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (КАДЕТИ)
  • КОМІСІЯ ВУАН ДЛЯ ВИУЧУВАННЯ ІСТОРІЇ ЗАХІДНОРУСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ОКРУГ
  • МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО
  • МАСОНСТВО, ФРАНКМАСОНСТВО
  • МОСКВА
  • НОВИЦЬКИЙ ВІКТОР ІЗМАЙЛОВИЧ
  • РОМАНОВСЬКИЙ ВІКТОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • САВІНКОВ БОРИС ВІКТОРОВИЧ
  • ШУЛЬГИН ВАСИЛЬ ВІТАЛІЙОВИЧ
  • СТАМБУЛ
  • УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ОКРУГ
  • ВАРШАВА
  • ВАСИЛЕНКО КОСТЯНТИН ПРОКОПОВИЧ
  • ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • КОМІСІЯ ВУАН ДЛЯ ВИУЧУВАННЯ ІСТОРІЇ ЗАХІДНОРУСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА
  • МАСОНСТВО, ФРАНКМАСОНСТВО
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
  • ВАСИЛЕНКО КОСТЯНТИН ПРОКОПОВИЧ
  • ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)