ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КИПРІЯН

  Бібліографічне посилання: Шабульдо Ф.М. КИПРІЯН [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Kypriyan_mytropolyt (останній перегляд: 16.12.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 4: Ка-Ком ) в електронній біблотеці

КИПРІЯН

КИПРІЯН (бл. 1330 – 16.09. 1406) – митрополит Київський і всієї Русі (1380–1406), ієрарх і дипломат візант. церкви, письменник-богослов і яскравий публіцист, редактор, перекладач, переписувач книг. Канонізований РПЦ. Дні пошанування – 27 трав. та 16 верес. за ст. ст. За народженням – пд. слов'янин, найімовірніше, болгарин з аристократичної великотирновської родини Цамблаків. За вихованням, освітою й світоглядом – афонський чернець-ісихаст (див. Ісихазм). Чернечий постриг прийняв, імовірно, у Кіліфарівському монастирі (у Пн. Болгарії), де зблизився з Євфимієм, навчаючись разом ідей ісихазму в засновника монастиря Феодосія Тирновського (Н.Дончева-Панайотова). Згодом Євфимій cтав болг. патріархом (1375–93) і засн. центру книгописання у Великому Тирнові (нині м. Велико-Тирново, Болгарія), що в останній чверті 14 ст. набув значення одного з найважливіших каналів поширення на Русі т. зв. другого південнослов'ян. культ. впливу. 1363 разом з Євфимієм, Феодосієм Тирновським і ще двома його учнями прибув до Константинополя, де був представлений патріархові Каллісту й кілька місяців навчався в Студійському монастирі, а по смерті Феодосія (27 листоп. 1363) – на Афоні. За ін. версією, К. став ченцем лише на поч. 1370-х у Константинополі (Д.Оболенський). На Афоні почалася дружба К. і Філофея Коккіна – вселенського патріарха 1347–54 і 1364–76 рр. На поч. 1370-х, після повернення Філофея Коккіна на патріаршество у Константинополі, К. стає "наближеним його ченцем". 1373, невдовзі після трьох безуспішних походів правителя Литви Ольгерда на Москву й розколу митрополії Київської і всієї Русі на моск. та литов. частини (розкол почався 1316 й набув особливо загрозливих форм з поч. 1350-х рр.), К. був посланий патріархом у Литву і на Русь у ранзі "довіреної особи" (порученця). Метою цієї місії було примирення литов.-руських і тверського князів з тоді фактично моск. митрополитом Алексієм з тим, щоб запобігти остаточному поділові Церкви між Вільном і Москвою за політ. ознакою. Імовірно, що взимку того ж року К. уперше побував у Києві та в ін. містах і землях Великого князівства Литовського (ВКЛ) з правосл. нас. 9 берез. 1374 був присутнім у Твері (нині місто в РФ) на посвяченні тверського єпископа Євфимія, потім разом з митрополитом Алексієм поїхав до Переславля-Залєського (нині місто Ярославської обл., РФ). У Константинополь вернувся з Литви, маючи при собі листа від правосл. литов. рус. князів з проханням до патріарха висвятити його на митрополита Литовського. В обстановці нового загострення литов.-моск. відносин після взяття Твері (серп. 1375) моск. військами, перед потенційною загрозою покатоличення правосл. нас. ВКЛ і щоб не допустити остаточного розколу митрополії на Русі, Філофей погодився задовольнити давнішні клопотання вел. кн. литов. Ольгерда щодо створення окремої митрополії у ВКЛ, а також останнє побажання його правосл. князів мати К. своїм митрополитом. 2 груд. 1375 він висвятив у Константинополі К. на митрополита "Київського, Руського і Литовського", але з умовою, що по смерті похилого віком митрополита Алексія він стане митрополитом Київським і всієї Русі й об'єднає під своєю владою всю митрополію. 6 черв. 1376 К. прибув у Київ – свою резиденцію і спробував негайно домогтися визнання своїх прав на загальнорус. митрополію від вел. кн. моск. Дмитрія Івановича (див. Дмитрій Донской), Новгорода і Пскова, але зазнав невдачі. Можливо, до цього спричинилися вісті з Константинополя: там 12 серп. 1376 в результаті двірцевого заколоту владу узурпував Андронік IV, син імп. Іоанна V Палеолога. Він змістив патріарха Філофея, який через рік помер на засланні. Новий патріарх Макарій письмово запевнив Дмитрія Московського в тому, що заперечує претензії К. на церкву Великої Русі та запропонував відпровадити в Константинополь великокнязівського висуванця Михаїла-Митяя, архімандрита Спаського монастиря, для висвячення його на митрополита. Влітку 1378, по смерті митрополита Алексія (12 лют. 1378), К. зробив рішучу спробу всупереч великокнязівській волі реалізувати своє право на загальнорус. митрополію, та не був допущений у Москву. Попри несприятливі обставини К. наприкінці жовт. 1378 вирушив до Константинополя, щоб обстояти своє право, надане патріархом Філофеєм. Він домігся визнання за ним титулу "митрополита Київського і всієї Русі" ретронізованим імп. Іоанном V Палеологом (12 серп. 1379) і новим патріархом Нилом (верес. 1379–88). Але приїзд у Константинополь делегації моск. церковників (29 верес. 1379; Г.М.Прохоров) ускладнив ситуацію – замість раптово померлого по приїзді в Царгород Михаїла-Митяя вони висунули кандидатуру Пимона й, заперечуючи канонічність поставлення К., вимагали зробити загальнорус. митрополитом саме свого ставленика. При цьому Пимон вдався до підкупу найвищих візант. сановників, що спокусило їх вчинити хитромудру комбінацію. В результаті К. був змушений залишити Константинополь у жовт. 1379, до закінчення слідства й остаточного вироку патріаршого собору, тоді як Пимон ще майже рік залишався у візант. столиці. Ухвалене собором рішення (черв. 1380) було не на користь К.: йому залишено звання митрополита "Малої Русі й Литви" (із вилученням Києва), натомість Пимона патріарх Нил поставив митрополитом "Київським і Великої Русі" з правом посісти місце К. у випадку смерті останнього. Невдовзі, однак, Дмитрій Московський, дізнавшись, що Михаїл помер, а Пимон самовільно домагається сану митрополита, запросив К. (лют. 1380) приїхати до Москви на правах загальнорус. митрополита. 3 трав. 1380 К. урочисто в'їхав до Москви. Проте співробітництво К. з Дмитрієм Донським виявилося нетривалим: засноване гол. чин. на антиординському ґрунті (його результатом був нищівний розгром військ еміра Мамая 9 верес. 1380), воно закінчилося з відновленням панування Золотої Орди над Пн.-Сх. Руссю після каральної експедиції хана Тохтамиша, облоги й спалення Москви (1382). Боротьба К. за загальнорус. митрополію з моск. претендентом Пимоном (1383–84 також із суздальським архієпископом Діонісієм) тривала ще 8 років. Лише в лют. 1389 собор, скликаний патріархом Антонієм, відновив єдність митрополії, остаточно визнавши К. "справжнім архієреєм всієї Русі". 6 берез. 1390 К. прибув до Москви, яку мав за постійну резиденцію до кінця свого життя. На Русі К. прожив майже 30 років, з них у Києві (з перервами) – до 12. Він був послідовним противником залежності земель Русі від Золотої Орди, поборником ідеї їхньої політ. консолідації. На відміну від своїх попередників-митрополитів, К. не їздив до Орди і не згадував у молитвах ординських "царів". У цілому залишився вірним політ. курсові патріарха Філофея Коккіна й імп. Іоанна VI Кантакузена (1347–54), спрямованому на забезпечення орг. цілісності Церкви на Русі й підтримку Москви як гол. загальнорус. об'єднавчого центру, що заперечувало визнання такої ж ролі за ВКЛ. Як глава церкви К. дбав про зміцнення екон. засад її існування й зменшення залежності від великокнязівської влади. Деякі історики саме йому приписують ініціативу появи так і не здійсненого 1384 (за ін. версією – 1381) проекту унії ВКЛ з Великим князівством Московським, основу якої мали скласти хрещення Ягайла Ольгердовича за правосл. обрядом та його шлюб з донькою Дмитрія Донського. В обстановці поширення й зміцнення позицій католицизму у ВКЛ після Кревської унії 1385 імп. Іоанн V Палеолог 29 трав. 1387 послав К. з Константинополя в "Малу Русь" зі спец. місією й зобов'язанням вернутися впродовж року. Одним з результатів цієї місії було створення антиягайлівської коаліції на чолі з князем гродненським і берестейським Вітовтом Кейстутовичем, що виступила (1389–92) проти реалізації умов Кревської унії. Київ. митрополит був ініціатором шлюбу Софії, доньки вел. кн. литов. Вітовта, із сином та спадкоємцем Дмитрія Донського Василієм I (1389–90), що був оформлений як подія великого держ. значення. Після захоплення турками столиці 2-го Болг. царства, полону й смерті великотирновського патріарха Євфимія (1393) загострилися відносини митрополита К. з вищими властями Константинополя, проявом чого було, зокрема, вилучення імені візант. імп. Мануїла II Палеолога з церк. поминальних диптихів (у 1394–97 проти цього протестував у своїх листах патріарх Антоній, звертаючись здебільшого до вел. кн. моск. Василія Дмитровича), що не могло статися без санкції митрополита Київського і всієї Русі. Разом з тим, 1398 і 1400, коли патріарх Матвій звернувся до К. по допомогу Візантії у скрутний для неї час, саме за порадою митрополита їй були виділені великі грошові субсидії. Визнаною є позитивна роль К. у зміцненні антиординських за своєю спрямованістю союзницьких відносин між ВКЛ і Великим князівством Моск. у серед. 1390-х рр. Їх проявом, зокрема, була спільна для правителів обох д-в позиція збройного нейтралітету під час походу військ чагатспіського еміра Тімура в центр. райони Золотої Орди, що створювало загрозу їх нашестя й на Русь (влітку 1395). Весною 1396 К. приїхав у Київ, а вернувся до Москви 7 жовт. 1397. Півторарічне його перебування в Середній Наддніпрянщині позначене воєн. конфліктом ВКЛ із Золотою Ордою: 1397 і 1398 литов.-рус. війська Вітовта здійснили успішні походи у приазовські степи й у Крим, але були 1399 розгромлені у вирішальній битві біля р. Ворскла (прит. Дніпра; див. Ворскла, битва на річці 1399). Наприкінці 1396 король польс. і верховний кн. литов. Владислав II Ягайло і К. звернулися до Константинопольського патріархату з пропозицією скликати помісний собор на теренах литов. Русі й вирішити питання щодо унії правосл. та катол. церков. Через незгоду Константинополя цей проект залишився нездійсненим.

Приблизно тоді ж у найближчому оточенні митрополита К. були створені дві визначні пам'ятки письменства – Київський псалтир 1397 і остаточна редакція "Списку руських міст, далеких і близьких". Мабуть, під час цих же відвідин ВКЛ К. домігся скасування Галицької митрополії та поширив свою юрисдикцію на Молдовлахію і Галичину, навіть усупереч волі Константиноп. патріархату. 20 лип. 1404 востаннє виїхав з Москви до Вільна (нині м. Вільнюс), де його з великими почестями приймав вел. кн. литов. Вітовт, потім відвідав Київ і Луцьк. За вимогою Вітовта зняв сан з єпископа Турівського Антонія, звинуваченого в намовлянні ординського хана Шадібека до нападу на підвладні Польщі й Литві землі Русі. На зворотному шляху до Москви К. зустрівся у Милолюбові (1405) з Владиславом II Ягайлом і Вітовтом, з якими ще раз обговорив питання про унію церковну. Вернувся в Москву 1 січ. 1406.

П. у с. Голенищеве поблизу Москви.

Залишив по собі значну літ. спадщину. З іменем К. пов'язують нововведення у церк. літургії, переклад з грец. чималої кількості церковнослужбових книг і текстів, реформу й уніфікацію церк. співу та муз. нотації, активізацію монастирської колонізації рос. Півночі і буд-ва церков та їхнього розпису. На його час припадає рус. період творчості Феофана Грека та перші кроки у малярстві Андрія Рубльова. Був ідеологом моск. і загальнорус. літописання. Останнє завдячує йому своєю децентралізацією й пожвавленням місц. літописання. Шанування пам'яті К. як святого почалося не раніше 1805.

дата публікації: 2007 р.

Література:
  1. Щербатов М.М. Сочинения. История Российская от древнейших времен, т. 4, ч. 1. СПб., 1902
  2. Калайдович К. Об ученых трудах митрополита Киприана и о том, справедливо ли приписывается ему и митрополиту Макарию сочинение книги Степенной. "Вестник Европы", 1813, ч. 72
  3. Полное собрание русских летописей, т. 5, СПб., 1851; т. 8, СПб., 1859; т. 15, вып. 1, Пг., 1922; т. 24–25, Пг., 1921
  4. А. Л-дa[ Кавелин Л. ] Киприан до восшествия на Московскую митрополию. "Чтения в обществе истории и древностей российских", 1867, апрель-июнь, кн. 2, отд. 1
  5. Ключевський В.О. Древнерусские жития святых как исторический источник. М., 1871 (переизд.: М., 1988)
  6. Амфилохий, архим. Что внес Киприан, митрополит Киевский и всея России, а и потом Московский и всея России, из своего родного наречия и из переводов его времени в наши богослужебные книги. В кн.: Труды III Археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 г., т. 2. К., 1878
  7. Мансветов И.Д. Митрополит Киприан в его литургической деятельности. М., 1881
  8. Филаретa(епископ Черниговский) (Гумилевский ) Обзор русской духовной литературы, кн. 1. СПб., 1884
  9. Макарий. История Русской Церкви, т. 4–5. СПб., 1886
  10. Глубоковский Н.Н. Киприан, митрополит всея России (1374–1406) как писатель. "Чтения в обществе любителей духовного просвещения", 1892, февраль
  11. Сырку П. К истории исправления книг в Болгарии в XIV в., т. 1, вып. 1: Время и жизнь патриарха Евфимия Тырновского. СПб., 1898
  12. Голубинский Е.Г. История русской церкви, т. 2, 1-я половина. М., б/г
  13. Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV в. К., 1913
  14. Пресняков А.Е. Образование великорусского государства. Очерки по истории XIII–XV столетий. Пг., 1920
  15. Приселков М.Д. История русского летописания XI–XV вв. Л., 1940
  16. Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М.–Л., 1947
  17. Киселков В.С. Проуки и очерти по старобългарска литература. София, 1956
  18. Иванов Й. Българското книжовно влияние в Росия при митрополит Киприан (1375–1406). "Известията на Института за българска литература" (София), 1958, Кн. 6
  19. Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви, т. 1. Париж, 1959
  20. Снегаров И. К истории культурных связей между Болгарией и Россией в конце XIV – начале XV в. В кн.: Международные связи России до XVII в.: Сборник статей. М., 1961
  21. Мошин В. О периодизации русско-южнославянских литературных связей XIV–XV вв. "Труды отдела древнерусской литературы", 1963, т. 19
  22. Дмитриев Л.А. Роль и значение митрополита Киприана в истории древнерусской литературы: (К русско-болгарским литературным связям XIV–XV вв.). Там само
  23. Його ж. Литературно-книжная деятельность митрополита Киприана и традиции великотырновской школы. В кн.: Ученици и последователи на Евтимий Търновски: Втори международен симпозиум. Велико Търново, 20–23 май 1976. София, 1980
  24. Мейендорф И.Ф. О византийском исихазме и его роли в культурном и историческом развитии Восточной Европы в XIV в. "Труды отдела древнерусской литературы", т. 29, 1974
  25. Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже ХIV–XV вв.). М., 1975
  26. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні, т. 2. Рим–Нью-Йорк, 1976
  27. Бетин Л.В. Митрополит Киприан и Феофан Грек. Études balkaniques, v. 1. Sofia, 1977
  28. Прохоров Г.М. "Летописец Великий Русьский". Анализ его упоминания в Троицкой летописи. В кн.: Летописи и хроники. 1976. М., 1976
  29. Його ж. Избыточные материалы Рогожского летописца. "Вспомогательные исторические дисциплины" (Л.), 1976, т. 8
  30. Його ж. Центральнорусское летописание второй половины XIV в.: (Анализ Рогожского летописца и общие соображения). "Вспомогательные исторические дисциплины" (Л.), 1978, т. 10
  31. Його ж. Повесть о Митяе. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. М., 1978 (2-е изд.: СПб., 2000)
  32. Його ж. Древнейшая рукопись с произведениями митрополита Киприана. "Памятники культуры: Новые открытия". Ежегодник за 1978 г. Л., 1979
  33. Летописцы и историки. Киприан. "Труды отдела древнерусской литературы", 1985, т. 39
  34. Дончева-Панайотова Н.А. Цикл произведения за митрополит Петър от Киприан. В кн.: Търновска книжовна школа. 2. Ученици и последователи на Евтимий Търновски. Втори международен симпозиум. Велико Търново. 20–23 май 1976. София, 1980
  35. Дончева-Панайотова Н.А. Киприан, старобългарски и староруски книжовник. София, 1980
  36. Борисов Н.С. Социально-политическое содержание литературной деятельности митрополита Киприана. "Вестник Московского государственного университета", 1975, № 6, серия История
  37. Його ж. Русская церковь в политической борьбе XIV–XV веков. М., 1986
  38. Князевская О.А., Чешко Е.В. Рукописи митрополита Киприана и отражение в них орфографической реформы Евфимия Тырновского. В кн.: Търновска книжовна школа. Втори международен симпозиум. Велико Търново, 20–23 май 1976. София, 1980
  39. Чешко Е.В. Второе южнославянское влияние в редакции псалтырного текста на Руси (XIV–XV вв.). "Старобългаристика", 1981, № 4
  40. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987
  41. Дробленкова Н.Ф., Прохоров Г.М. Киприан. В кн.: Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вторая половина XIV–XVI в., ч. 1. Л., 1988 (крім списку видань творів К. тут наведено також повний перелік його творів)
  42. Прохоров Г.М. Этническая интеграция в Восточной Европе в XIV веке (от исихастских споров до Куликовской битвы). В кн.: Прохоров Г.М. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Статьи. СПб., 2000
  43. Його ж. Исихазм и общественная мысль в Восточной Европе в XIV веке. Там само; Його ж. Культурное своеобразие эпохи Куликовской битвы. Там само
  44. Його ж. О митрополите Киприане и Служебнике с его Поучением. Там само
  45. Його ж. Митрополит Киприан. Там само (тут зазначено список видань творів К. та літературу про нього)
  46. Ταχιάου Ά.-Ά. Ό μητρολίτης Ρωσίας Κυπριανός Τσαμηλάκ. «Έπιστημονικη Έπετερίς ѳεολογικής Σχολής», (ѳεσσαλονίκη), 1961, — τ. 6
  47. Ταχιάου Ά.-Ά. Έπιδράσεις τοϋ ήουχασμοϋ είς τήν έκκλησιατικήν πολιτικήν έν Ρωσιαή. 1328—1406. Έν ѳεσσαλοιη, 1962
  48. Holthusen J. Neues zur Erklärung des Nadgrobnoe Slovo von Grigorij Camblak auf den Moskauer Mitropoliten Kiprian. В кн.: Slawistischen Studien zum VI. Internatiolen Slavistenkongress in Prag. 1968. München, 1968
  49. Obolensky D. The Byzantine Commonwealth. New York – Washington, 1971
  50. Talev I. Some Problems of the Second South Slavic Influence in Russia. "Slavistische Beitrage" (München), 1973, bd 67
  51. Iovine M.S. Metropolitan Kiprian and the Orthodox Slavic Revival. В кн.: Bulgaria: Past and Present: Studies in History, Literature, Economics, Music, Sociology, Folclore and Lingguistics. Columbus, Chio, 1976
  52. Obolensky D. a Philorhomaios antropos: Mitropolitan Cyprian of Kiev and all Russia (1375–1406). "Dumbarton Oaks Papers" (Washington), 1978, vol. 32
  53. Mejendorff J. Byzantium and the Rise of Russia.
  54. alissandratos J. The Structure of Gregory Camblak's Eulogy of Cyprian. В кн.: Paleobulgarica, t. 6. Б/м, 1982
  55. Trajdos T.M. Metropolici Kijowscy Cyprian I Gregorg Camblak (bułgarscy duchowni prawoslawni) a problemy Cerkwi prawoslawnej w państwie polsko-litewskim u schylku XIV i w pierwszej ćwierci XV w. "Balcanica Poznaniensia" (Poznan), 1985.

Посилання:
  • АФОН
  • ДМИТРІЙ ДОНСЬКОЙ
  • ГАЛИЧИНА
  • ІСИХАЗМ
  • КАТОЛИЦИЗМ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
  • КРЕВСЬКА УНІЯ 1385
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКИЙ ПСАЛТИР 1397
  • ЛУЦЬК
  • МАМАЙ
  • МОСКВА
  • ОЛЬГЕРД
  • СПИСОК РУСЬКИХ МІСТ ДАЛЕКИХ І БЛИЗЬКИХ
  • УНІЯ ЦЕРКОВНА
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО МОСКОВСЬКЕ
  • ВІЛЬНЮС
  • ВІТОВТ (ВІТАУТАС)
  • ВОРСКЛА, БИТВА НА РІЧЦІ 1399
  • ЯГАЙЛО, ВЕЛ. КНЯЗЬ ЛИТОВ.
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ

  • Пов'язані терміни:
  • АГІОГРАФІЯ
  • ДМИТРІЙ ДОНСЬКОЙ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКІ ІЄРАРХИ, ЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕЛІК КИЇВСЬКИХ ЄПИСКОПІВ, АРХІЄПИСКОПІВ, МИТРОПОЛИТІВ І ПАТРІАРХІВ
  • КИРИЛИЧНА УКРАЇНСЬКА РУКОПИСНА ПИСЕМНІСТЬ 11–17 СТ.
  • ОЛЬГЕРД
  • ВІТОВТ (ВІТАУТАС)
  • ВОЛОДИМИР ОЛЬГЕРДОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)