ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КИТАЙ

  Бібліографічне посилання: Попок А.А., Трощинський В.П. КИТАЙ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Kytay (останній перегляд: 14.10.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 4: Ка-Ком ) в електронній біблотеці

КИТАЙ

КИТАЙ (самоназва Чжунґо – "Серединна країна"), з 1949 – Китайська Народна Республіка (транслітерація з китайської: Чжунхуа Женьминь Ґунхеґо), КНР. КНР – держава у Сх. і Центр. Азії. Омивається водами Жовтого, Східнокитайс. і Південнокитайс. морів, у їхній акваторії є понад 5,4 тис. о-вів заг. площею понад 80 тис. км², що належать К. Найбільші з них – Тайвань (36 тис. км²) та Хайнань (34 тис. км²). Заг. тяглість берегової лінії – 32 тис. км, кордону по суші – 22,8 тис. км. Суходолом межує з 14 д-вами: Монголією, РФ, Корейською Нар. Демократ. Республікою, В'єтнамом, Лаосом, М'янмою, Бутаном, Непалом, Індією, Пакистаном, Афганістаном, Таджикистаном, Киргизстаном, Казахстаном. Площа 9 млн 596,96 тис. км² (3-тє місце у світі після РФ та Канади), нас. 1 млрд 306 млн 313 тис. 812 осіб (2005), щільність нас. – 135 осіб/км² (1-ше місце у світі). Країна має 3-рівневий адм.-тер. поділ: 1) провінції, автономні райони та міста центр. підпорядкування; 2) округи; 3) повіти та волості. Нині в КНР 23 провінції (серед них – Тайвань), 5 автономних р-нів, 4 міста центр. підпорядкування. Після відновлення суверенітету К. над своїми тер. – Гонконгом (1997) і Макао (1999), що перебували під владою, відповідно, Великої Британії та Португалії, були створені спец. адм. р-ни (САР; кожен з них має високу ступінь автономії у внутр. справах, власне законодавство, суд. систему й грошову одиницю) – Сянґан і Аомень. Ці р-ни є також самостійними митними тер. і членами Світової організації торгівлі.

У К. проживає 56 національностей (зокрема – і, туцзя, дун, яо, бай, лі, дай, казахи, корейці), із них за чисельністю в заг. складі нас. абсолютну більшість (94 %) становлять хань (китайці). Серед меншин найбільш численними є чжуани, маньчжури, хуей, монголи, уйгури, мяо, тібетці.

Офіц. мова – пунтухуа (китайс.).

Найбільш поширеними реліг. віруваннями є конфуціанство, буддизм і даосизм.

Столиця – Пекін (Бейцзін).

Грошова одиниця – юань.

З часу утворення КНР у країні було ухвалено чотири конституції (1954, 1975, 1978, 1982). Згідно з чинною конституцією (1982, зі змінами 1993, 1999 і 2004), КНР – це унітарна багатонац. соціаліст. д-ва демократ. диктатури народу. Вищим органом влади в країні є Всекитайс. збори нар. представників (ВЗНП), вони складаються з 2979 депутатів, яких обирають регіональні збори нар. представників. Термін повноважень ВЗНП – 5 років, сесії відбуваються один раз на рік. ВЗНП обирають президента КНР і заступника президента КНР. У період між сесіями функції ВЗНП виконує Постійний к-т (ПК) ВЗНП на чолі з головою ПК КНР. До участі у виборах допускаються лише депутати від 9 партій: від Комуніст. партії Китаю та 8 т. зв. демократ. партій, що входять до Нар. політ. консультативної ради Китаю. Сянґан (Гонконґ) і Макао мають власні органи законодавчої влади.

Темпами екон. зростання К. 1978–2003 істотно випереджав відповідні світ. показники, зокрема, щорічне зростання ВВП К. за 1990–98 становило 10,3 %, за 1999–2001 – 10 %, за 2002– 05 – 9 % (відповідний середньосвіт. показник за 1980–2002 був на рівні 3,2 %). За обсягом ВВП, розрахованому за купівельною спроможністю валют, на поч. 21 ст. К. посідав 2-ге (після США) місце у світі. Обсяг зовн. торгівлі К. станом на 2004 перевищував 850 млрд дол. США.

К. – чл. Організації Об'єднаних Націй (з 1945).

Дипломатичні відносини з Україною встановлено 4 січ. 1992 (див. Китайці в Україні).

Історію К. дослідники ділять на такі періоди: раннього К., стародавнього К., середньовічного К., постсередньовічного К., Китайс. Республіки, Китайс. Нар. Республіки.

Ранній Китай. За даними археол. досліджень, людина мешкає на теренах К. з часів раннього палеоліту: у печері Чжоукоудянь (поблизу Пекіна) знайдено скам'янілі рештки викопного архантропа (ін. назва – синантроп). Епоха неоліту представлена ранньоземлеробськими к-рами Яншао і Луншань: у 3-му – 1-й пол. 2-го тис. до н. е. вони поширилися в долині р. Хуанхе, з-поміж ін. археол. культур свого часу вирізнялися високою майстерністю виготовлення кераміки й шліфування каменю. Соціально-політ. життя неолітичного К. описав Сима Цянь (145–86 до н. е.) – "батько китайської історичної науки" – в "Історичних записках", він зарахував неолітичний К. до часів напівлегендарної першої династії китайс. правителів Ся (23–18 ст. до н. е.).

Стародавній Китай. Початок епохи бронзи (див. Бронзовий вік) на землях К. датується серед. 2-го тис. до н. е. Традиційна китайс. історіографія зараховує цей період до часів династії Шан-Інь (16–11 ст. до н. е.). Окрім бронзоливарництва іньці опанували іригаційне землеробство, шовківництво, конярство; навчилися будувати міста і творити зрілі політ. інститути. У цей період зародилася ієрогліфічна писемність. Не виключено, що деякі елементи іньського ранньоцивілізаційного синтезу (іригація, сакралізація влади, масштабне храмове й заупокійне буд-во, розвинена міська арх-ра, тактика кінних бойових колісниць) мають близькосх. коріння. Екстенсивний тип іньської іригації близькосх. типу спричинив екологічні негаразди, а постійні війни з сусідами та надлишкове храмово-заупокійне буд-во виснажили економіку іньського К., що завершилося падінням династії Шан-Інь. У 11 ст. до н. е. владу над долиною р. Хуанхе захопили близькі до іньців в етнічному відношенні чжоу. Попри певні спроби етнічної сегрегації (відокремлення), що були пов'язані з системою чжоуських спадкових рангів, вони поступово злилися з іньцями в єдиний синкретичний давньокитайс. етнос. Чжоуська система спадкових рангів відкривала широкі можливості для регулювання в країні соціальних процесів при мінімальному втручанні в них центр. влади. Це спричинило фактичний розпад д-ви Чжоу. На її уламках утворилися номінально залежні від чжоуських династів, а фактично суверенні 71 царство. Проте існуюча в долині р. Хуанхе розгалужена іригаційна система могла результативно функціонувати лише за наявності єдиного централізованого управління, тому для епохи Чжоу (11–3 ст. до н. е.) характерні не лише політ. роздробленість, а й спроби її подолати через воєнно-експансіоністську активність найпотужніших чжоуських "царств" та шляхом створення філос.-ідеологічних доктрин об'єднавчої спрямованості, найавторитетнішими з них стали доктрина фацзя, що була розроблена китайс. легістами і спрямовувалася на побудову жорсткої правової держави, та соціально-етичне вчення "батька китайської нації" Конфуція (551–479 до н. е.).

Легістські реформи, проведені в серед. 4 ст. до н. е. за ініціативою першого міністра Шан Яна в західнокитайс. царстві Цинь, настільки посилили військ.-мобілізаційний потенціал цього царства, що після серії вдалих воєн циньці здолали опір ін. китайс. держав і 221 до н. е. завершили возз'єднання "Серединної країни". У К. була створена перша централізована імперія Цинь (221–207 до н. е.). Її перший імператор Цинь Шихуанді запровадив єдині закони, уніфікував писемну й грошову системи, стандартизував міри ваги й довжини, ввів єдиний розмір відстані коліс на возах, поширив на весь К. легістські порядки "правової держави", керованої за допомогою централізованого бюрократичного апарату методом покарань і заохочень, істотно розширив кордони імперії на пд.. і пн. сх. За його ініціативою система розпорошених оборонних споруд, збудованих на пн. К. для захисту від набігів кочовиків, була з'єднана у Великий китайс. мур. Надмірні воєнні й буд. видатки розорили циньську економіку, а жорсткість легістських порядків спричинила масове нар. невдоволення. Невдовзі після смерті Цинь Шихуанді (210 до н. е.) імперія Цинь була знищена в результаті нар. повстання, тоді ж один з його лідерів – Лю Бан став новим імператором К. і засновником династії Хань (206 до н. е. – 220 н. е.). Офіц. релігією імперії Хань було проголошене істотно гуманніше від легізму конфуціанство. Найвизначнішим технологічним досягненням епохи стало винайдене саме в ханьські часи виготовлення паперу.

У часи імперії Хань завершилося формування держ. політ. доктрини цивілізаційного китаєцентризму. Вона стверджувала, що у всьому світі (його ханьці називали "Піднебесною") є лише одна справжня цивілізація (вона іменувалася "Серединною") – це та соціальна орг-ція, яку створили китайці, всі ін. соціальні орг-ції ін. народів не є і не можуть бути цивілізованими доти, доки вони відрізнятимуться від єдино правильного стандарту цивілізованого життя – китайс. способу життя. Нецивілізовані народи (а це всі, окрім китайців, народи Піднебесної) є "варварами" з "людськими обличчями та звірячими серцями". "Варвари" поділялися на "заспокоєних" – тих, хто продовжує зберігати власну етнокульт. та госп. ідентичність, але вже визнає воєнно-політ. панування китайс. імператора ("сина Неба") і поступово долучається до "благотворних" стандартів єдино можливої китайс. цивілізації, та "тимчасово бунтуючих" – тих, хто поки що не визнає світ. панування китайс. імператора, але обов'язково визнає його в перспективі. Відтоді дипломатія традиційного К. визнала неприпустимим застосовувати у стосунках з ін. народами принцип рівноправності й тому розвивала ці стосунки виключно у формі "данницьких відносин" "варварів" з апріорі вищим за статусом китайс. імператором. Навіть дипломатичні дари, з якими приїздили до К. іноз. посли чи купці із суверенних д-в, розцінювались офіц. китайс. пропагандою як данина та свідчення "виявлення покірності з боку варварів". Намагання втілити цю доктрину в життя призводили до спроб ханьських імператорів поширити свою владу на сусідні народи (зокрема, хуннів, сяньбі, в'єтів) воєн. шляхом і наштовхувалися на спротив останніх. Агресивна зовнішня політика виснажила ханьське господарство та розорила підданих імперії. Ситуацію ускладнили чвари у владних структурах, у боротьбі за домінування ворогували кланові угруповання цивільних чиновників, армійської верхівки і зв'язаних з гаремними інтригами придворних євнухів. Особливої гостроти ця боротьба набула на поч. 1 ст., її результатом став розвал держ. апарату, в 9 р. колиш. перший міністр ханьського уряду Ван Ман захопив китайс. престол і проголосив себе засновником "Нової" (Сінь) династії (9–23). З метою стабілізації ситуації Ван Ман ліквідував приватне землеволодіння і рабство, запровадив систему архаїчного зрівняльного тотально одержавленого землекористування, держ. регулювання ціноутворення. Впровадження реформ здійснювалося методами жорстких покарань і заохочень. Усе це спричинило спочатку колапс економіки, а потім повстання "червонобрових", у ході якого Ван Ман був убитий. Престол повернувся до династії Хань. Однак намагання імператорів дотримуватися політики, заснованої на доктрині ханьського китаєцентризму, не дало змоги династії перебороти кризу. Після ще одної нар. війни "жовтих пов'язок" (184–205) імперія Хань розпалася. Владу над окремими областями країни захопили командувачі каральних армій, 220 династія Хань припинила існування.

Середньовічний Китай. Після падіння династії Хань К. розпався на 3 д-ви, однак усвідомлення необхідності колективного утримання на належному функціональному рівні єдиного іригаційного комплексу та необхідності організації спільної оборони від войовничих сусідів, а також ментальне відчуття етнічної всекитайс. єдності ініціювали політ. об'єднання країни, яке воєн. шляхом завершив 280 імп. Сима Янь із династії Цзінь (265–420). Основою соціально-екон. відродження Цзіньської імперії стала запроваджена 280 держ. надільна система, її реалізація була неможливою без централізовано керованої бюрократичним апаратом планової командно-адм. економіки та тотального одержавлення всіх земель. Її суть полягала в тому, що з фонду держ. землі кожна сел. родина отримувала в користування певного розміру ділянку, площа якої визначалася пропорційно кількості членів сім'ї. Подальшій стабілізації завадили, однак, навали войовничих сусідів (хуннів, кулів, табгачів, сяньбі, ді, цянів та ін.), внаслідок яких імперія Цзінь 316 втратила контроль над долиною р. Хуанхе й існувала надалі лише в межах долини р. Янцзи. К. розділився на дві частини: на пн. володарювали династії "варварського" походження, на пд. в умовах внутр. політ. нестабільності місц. китайс. династій ішов процес етно-демографічного, госп. й мовного "окитаєння" аборигенних народів (яо, мяо, мань, лоло та ін.).

Нас. К. зневірилося в культових ханьських традиціях, це сприяло поширенню тут буддизму, який принесли в "Серединну країну" проповідники із Індії та Согду. Тоді ж завдяки масовому переселенню китайців на пд. у повноводну й теплу долину р. Янцзи основою китайс. аграрного комплексу стало поливне рисівництво (відтоді рис є базовим продуктом китайс. системи харчування).

Тривала роздробленість і нац. приниження гнітили ханьців, тому коли вдалий полководець Ян Цзянь, здійснивши переворот в одному з центральнокитайс. царств, проголосив 581 себе імператором династії Суй (581–618) і взяв курс на об'єднання країни на засадах доктрини ханьського китаєцентризму, він отримав широку підтримку й розуміння більшості співвітчизників. 589 династія Суй об'єднала К. Видатним здобутком цієї династії стала добудова Великого китайс. каналу, що з'єднав у єдину іригаційну систему аграрні комплекси долин річок Хуанхе і Янцзи. Але після смерті засновника династії імперія Суй надірвалася на реалізації китаєцентристської доктрини. Виснажливі війни з тюрками і тибетцями, у В'єтнамі й Кореї зруйнували госп-во і спричинили мільйонні жертви, після чого в К. "заколотники, як бджолиний рій, піднялись". 618 династія Суй впала, а владу над країною виборов колиш. військ. провінційний намісник Лі Юань – засновник династії Тан (618–907).

Справжнім творцем імперії Тан став син Лі Юаня Лі Шимінь (626–49). Виборюючи престол, він знищив двох своїх братів і, відсторонивши від влади батька, став 626 "сином Неба". Відкинувши доктрину ханьського китаєцентризму, Лі Шимінь почав творити синкретичну "світову імперію" на засадах зрівняння в правах усіх танських підданих незалежно від етнокульт. і мовних ознак, однак за умови, що вони визнають владу танського імператора, платять податки, служать в танській армії й дотримуються танських законів. Така практика (вона офіційно називалася політикою "довгого поводу") дала Танам змогу долучити до підданства численні степові народи (тюрків, уйгурів, байирку, тонґрів та ін.) й істотно розширити кордони імперії, включивши до її складу Корею і значну частину Центр. й Середньої Азії. Але більшість етнічних китайців не сприйняли новаторство Лі Шиміня, і після його смерті в політику поступово повернулися старі китаєцентристські звичаї. Лідером прихильників такого політ. курсу стала імператриця У Цзетянь. 690 вона символічно ліквідувала династію Тан, замінивши її назву на власну – Чжоу (690–705). Однак з-під влади цієї династії вийшли некитайс. народи, і імперія знову повернулася до геогр. меж іригаційних комплексів долин річок Хуанхе і Янцзи. Після смерті У Цзетянь її син-наступник повернув династії назву Тан, але повернути втрачені тер. не зміг. Паралельно стався розклад держ. надільної системи, а за екон. занепадом прийшов розвал армії і держ. управління. Воєнну могутність Танів остаточно підірвав заколот провінційного воєнізованого намісника Ань Лушаня (755–63). Останній удар династії Тан завдала сел. війна під проводом кримінального ватажка Хуан Чао (874–84): витрата ресурсів на її придушення повністю виснажила сили імперії. 907 династія Тан припинила існування, а в К. запанувала півстолітня воєнно-політ. анархія.

Новим об'єднавцем К. став колиш. командувач столичної гвардії Чжао Куан'інь. Після військ. перевороту він проголосив себе імператором династії Сун (960–1279). 979 ця династія завершила воєнно-політ. об'єднання К. Сунські імператори обмежили зовнішньополіт. експансію, і це дало їм можливість зосередити ресурси на вдосконаленні китайс. економіки. Із В'єтнаму завезли нові високоврожайні сорти рису, було модернізовано плуг, а також були винайдені й почали використовуватися компас, косе вітрило й порох, значних масштабів набуло створене ще в танську епоху фарфорове вир-во (порцеляну виготовляли 28 з-дів), а обсяги виплавлювання заліза сягнули 150 тис. т на рік. В обігу з'явилися паперові гроші, запрацювали банки, сунські монети стали світ. валютою, що ходила в обігу в 50 тогочасних афро-азіат. д-вах. Екон. піднесення, назване істориками "сунським бумом", дало змогу Сунам певний час відкупатися від нападів сусідів, але в серед. 11 ст. пн. частину К. (долину р. Хуанхе) завоювали чжурчжені (предки маньчжурів), а 1279 весь К. був завойований монголами.

Епоха монгол. правління в К. (1279–1368) іменується в історіографії імперією Юань, оскільки саме таке офіц. ім'я мала династична гілка Чингізидів, що володарювала над Монголією, К. і Кореєю.

1368 в результаті всенарод. повстання монголи були вигнані з К., і престол знову обійняла китайс. династія. Це була династія Мін (1368–1662). Її засновник Чжу Юаньчжан, будучи вихідцем із селян, висунувся в лідери антимонгол. війни завдяки своїм орг. і полководницьким здібностям. Ставши імператором, Чжу Юаньчжан жорсткими методами поновив держ. управління (за недбалість були страчені 50 тис. чиновників), наділив селян землею з маєтностей, конфіскованих у вигнаних монгол. ханів і їхніх пособників, приділив держ. увагу відбудові та вдосконаленню іригаційної системи. Рисові поля почали не засівати, а засаджувати розсадою, це дало змогу поширити рисові посіви на долину р. Хуанхе. З'явилося тютюнярство, створювалися мануфактури. Великим попитом у світі користувалися китайс. фарфор, шовк і чай. Наступні мінські імператори спробували поширити вплив К. на акваторію Індійського океану, для цього вони 1405–33 спорядили і направили туди 7 мор. експедицій під кер-вом адмірала-євнуха Чжен Хе. Кораблі Чжен Хе відвідали Індокитай, Індонезію, Індію і Бл. Схід, досягли Сх. Африки, але витрати на експедиції були настільки великими, що 1434 від них довелося відмовитися, океанічний флот Мінів за наказом імператора був знищений.

Наприкінці 16 ст. К. досяг максимально можливого рівня розвитку традиційної цивілізаційної структури конфуціанського типу. Всі придатні для рисівничо-іригаційного застосування землі в регіоні були освоєні і включені в госп. цикл, у підвладних Мінам тер. неосвоєними залишалися тільки гори, ліси й пустелі, де традиційні китайс. способи аграрного вир-ва не спрацьовували. Але нас. імперії продовжувало зростати. Це призвело до того, що обсяг ВВП на душу нас. різко зменшився, в результаті – відбулося скорочення податкових надходжень і зменшення бюджетних видатків на армію, науку і освіту. Криза спричинила нову сел. війну під проводом Лі Цзичена. Захопивши 1644 столицю, Лі Цзичен проголосив себе імператором династії Шунь. Намагаючись придушити повстання, мінський генералітет запросив до К. войовничих маньчжурів. Останні допомогли придушити повстання, але не пішли з К., а, захопивши долину р. Хуанхе, приступили до завоювання всієї "Серединної країни". Міни трималися в долині р. Янцзи до 1662, доки не зазнали цілковитої поразки: династія Мін припинила існування. 1683 захопленням о-ва Тайвань маньчжурське завоювання К. завершилося. У Чжунґо запанувала маньчжурська династія Цин (1616/1636–1912/1945).

Постсередньовічний Китай. Перед Цинами постали ті ж проблеми, що і перед пізніми Мінами: демографічне перенаселення, нестача земель і коштів, прогресуюча інтелектуально-технологічна відсталість від Заходу. Протягом 18 ст. Цини намагалися перебороти ситуацію шляхом зовн. завоювань. Вони більш ніж удвічі збільшили терени своєї імперії, включили до її складу, окрім Маньчжурії і К., Монголію, Сіньцзян-Уйгурію, Тибет, обширні території на пд. і пд. зх. регіону. Але війни лише виснажили казну, оскільки завойовані землі з природно-кліматичної точки зору виявилися непридатними для китайс. типу землеробства. Посилився експансіоністський тиск на імперію з боку бурж. держав Заходу, це змусило Цинів 1757 закрити країну для іноземців. Щоб прорватися на китайс. ринок, Велика Британія почала активно сприяти контрабандній торгівлі опіумом, він масово вирощувався в британ. володіннях в Індії, після чого різними шляхами доставлявся до К. Опіумна агресія негативно вплинула на фінанси й зовнішньоторг. сальдо імперії, спричинила корупційний розклад цинської бюрократії і фізичне вироджування китайс. нації. У боротьбі з опіумною експансією Цини вдалися до силових акцій, однак після програшу двох "опіумних війн" (1840–42 і 1856–60) з Англією і Францією змушені були відкрити свій ринок для необмеженої експансії зх. пром. товарів. Вкрай руйнівним для імперії стало повстання тайпінів 1851–64, воно відбувалося під псевдохристиян. і сел.-егалітарними гаслами й мало одночасно антицинський, антиконфуціанський, тоталітарно-деспотичний, мілітарно-теократичний і китайс.-націоналістичний характер. Намагаючись знайти вихід із кризового становища, Цини ініціювали проведення в країні політики "самопосилення": планувалося модернізувати китайс. економіку і армію шляхом запозичення зх. технологічних новинок при збереженні глибинних духовних основ конфуціанського сусп-ва. З метою притишення маньчжуро-китайс. міжетнічних суперечок було введено практику ширшого залучення до служби в держ. і військ. органах імперії етнічних ханьців. Проте половинчастість реформ "самопосилення" зробила їх неефективними: бізнес залишився цілковито залежним від влади, процес формування буржуазії відбувався повільно, їй так і не було надано належних політ. прав, простолюдинів залишили підданими, а не громадянами. В імперії майже не додалося політ., ідеологічних та екон. свобод, не виникли виборні органи влади, не з'явилася правова захищеність особи перед сваволею всесильних чиновників, зате відбувся процес руйнівної децентралізації війська та управлінських ін-тів. "Самопосилення" виявилося ілюзорним, це довели розгромні поразки Цинів у Франко-цинській війні 1884–85 (французи витіснили Цинів з Індокитаю) і Япон.-цинській війні 1894–95 (Японія відібрала в К. о-в Тайвань і о-ви Пенхуледао та витіснила Цинів з Кореї).

Воєнні поразки продемонстрували цілковите безсилля Цинської імперії, цим одразу скористалися тогочасні капіталіст. агресори, уже наприкінці 19 ст. вони почали ділити К. на зони впливу, намагаючись насадити в країні колоніальні порядки. Щоправда, встановити в К. класичний колоніальний режим не вдалося: занадто великими були розміри його тер. та чисельність нас., а жодна з конкуруючих капіталіст. імперій не змогла отримати в боротьбі за К. істотних переваг над суперниками. Протистояння "великих держав" привело до фактичного поділу цинських володінь на "сфери впливу". Причому цей поділ формально підвладних Цинам земель відбувався без участі цинського імператорського уряду: європ., амер. й япон. колонізатори самі домовлялися про це між собою. Наприкінці 19 ст. імперія Цин як єдина д-ва фактично перестала існувати, збереглися лише церемоніальні атрибути владного суверенітету. Велика Британія на додаток до колонізованого Гонконґу включила у сферу свого впливу долину р. Янцзи і порт Вейхайвей, Франція залишила за собою пд. й пд.-сх. провінції К., Німеччина дістала від Цинів "згоду" на утвердження нім. концесій в Ханькоу і Тяньцзіні та окупувала Шаньдунський п-ів, де отримала монопольні права на розробку родовищ і буд-во залізниці, вона також "взяла в оренду" на 99 років порт Циндао для розбудови там нім. військ.-мор. бази. Російська імперія отримала аналогічні права на Ляодунському п-ові (з портами Дальній (нині м. Далянь) і Порт-Артур (нині м. Люйшунь) і здобула права на спорудження через Маньчжурію знаменитої КВЖД ("Китайско-Восточной железной дороги" – Китайс. Чанчуньської залізниці). Японія витребувала в Цинів обіцянку "не здавати в оренду жодній іноземній державі" провінцію Фуцзянь – материкову зону навпроти захопленого японцями о-ва Тайвань (Формоза), яка ставала япон. зоною впливу. У липні 1898 цинський уряд змушений був під тиском "великих держав" відкрити для вільного іноз. судноплавства всі ріки та внутр. водоймища імперії, передати в іноз. концесії права на розробку майже всіх розвіданих у К. родовищ корисних копалин та на буд-во залізниць заг. довжиною в 7500 миль. Наприкінці 19 ст. К. перестав бути суверенною цілісною д-вою. Він перетворився на органічну складову світ. колоніальної системи і являв собою конгломерат залежних від іноземців напівколоніальних територій.

Китайська Республіка. Криза держ. територіальної цілісності, нац. приниження китайс. етносу з боку імперіалістичних д-в і маньчжурської за походженням династії Цин спричинили нац.-визвол. бурж.-демократ. революцію в К., яка увійшла в історію під назвою Сіньхайської (її початок припав на 1911, а цей рік іменувався за традиційним китайс. календарем роком "білої свині під знаком металу" – по-китайс. сіньхай). 12 лют. 1912 в К. була ліквідована монархія, її заступила Китайс. Республіка (КР). Першим президентом КР став лідер антицинського демократ. руху Сунь Ятсен (1866–1925). Однак невдовзі владу в К. захопили мілітаристські кліки, структуровані в кілька пн. і пд. угруповань. Намагаючись зберегти революц. завоювання і дати відсіч найконсервативнішим колам мілітаристських клік, нац.-демократ. сили утворили Нац. партію Гоміньдан, яка виступала за збереження респ. ладу та його демократизацію шляхом зміцнення органів місц. самоврядування. За відсутності власних ЗС партія Гоміньдан вступила в союз з лідерами пд. мілітаристських клік, утворивши з ними 1917 спільний уряд на чолі з Сунь Ятсеном.

У лип. 1921 у Шанхаї відбувся 1-й установчий з'їзд Комуніст. партії Китаю (КПК), що була створена в обстановці революц. піднесення в країні й у світі. В інтересах спільної боротьби проти пн. мілітаристів 1924 КПК, зберігаючи політико-орг. самостійність, увійшла в партію Гоміньдан, делегувавши своїх лідерів у керівні органи Гоміньдану та в уряд Сунь Ятсена, що дало змогу останньому отримати підтримку фінансами, зброєю та військ. й політ. радниками від СРСР. За цієї підтримки була створена Нац.-революційна армія Китаю (НРАК), її головнокомандуючим був призначений лідер "лівого крила" Гоміньдану Чан Кайши (1887–1975). Після смерті Сунь Ятсена 1925 Чан Кайши став лідером усього Гоміньдану, 1926–27 він командував НРАК під час її Пн. походу: тоді були розгромлені осн. армії пн. мілітаристів. У квіт. 1927 Чан Кайши очолив гоміньданівський Нац. уряд, що претендував на статус єдиного легітимного загальнокитайс. центру влади. Проте гоміньданівська претензія на владну монополію викликала спротив з боку КПК, яка сформувала власні ЗС (Червону армію Китаю) та почала утворювати в різних регіонах К. "звільнені райони" ("звільнені" від гоміньданівців), де під кер-вом КПК встановлювалася влада рад.-комуніст. типу. 7 листоп. 1931 у Жуйцзіні (центрі найкрупнішого звільненого району на пд. К.) було проголошено утворення Китайс. Рад. Республіки (КРР), уряд якої очолив гол. політ. комісар Червоної армії Китаю Мао Цзедун (1893–1976). Гоміньданівські війська, маючи чисельну і воєнно-тех. перевагу, спробували силою знищити КРР. Це змусило комуністів передислокувати КРР із Пд. в Пн-Зх. К., що було здійснено під час Великого походу 1934–36. 1935 для керування КПК в умовах "воєнного часу" був створений новий надзвичайний орган парт. управління – Революц. військ. рада. Її очолив Мао Цзедун.

Громадян. війною в К. скористалася Японія, вона розгорнула 1931 воєнну агресію проти К. і, захопивши Маньчжурію, проголосила створення там залежної від Токіо маріонеткової Маньчжурської д-ви Маньчжоу-Ґо, на її чолі був поставлений у статусі номінального "імператора" останній представник цинської династії Генрі Пу І (позбавлений престолу під час Сіньхайської революції 1911).

З початком Другої світової війни антияпон. війна китайс. народу зробила К. членом антигітлерівської коаліції. 2 верес. 1945 Японія капітулювала. А в К. знову поновилася громадян. війна між КПК (яку з початком "холодної війни" підтримав СРСР) і Гоміньданом (його підтримали США). Воєнна фаза конфлікту скінчилася в листоп. 1949 перемогою комуністів, які здобули контроль над усім континентальним К. У межах цих територій 1 жовт. 1949 було проголошено утворення Китайс. Нар. Республіки (КНР), її уряд очолив Мао Цзедун. Залишки гоміньданівських органів влади на чолі з Чан Кайши, а також рештки гоміньданівської армії разом з цивільними прихильниками гоміньданівської держ.-політ. ідеї були за допомогою ВМС США евакуйовані на о-в Тайвань, тут керована Чан Кайши острівна д-ва продовжила існування як окрема від КНР самостійна політ. тер. під офіц. назвою Китайс. Республіка.

Китайська Народна Республіка. З часу проголошення КНР 1949 і до 1956 в К. за допомогою СРСР було проведено націоналізацію пром-сті і колективізацію с. госп-ва, створено базові галузі пром-сті, розгорнуто масоване соціаліст. буд-во. 1956 на 8-му з'їзді КПК було проголошено новий курс, який, після перемоги серед партійців ідей Мао Цзедуна, 1958 переріс у курс "3-х червоних знамен": ген. лінії, "великого стрибка" і нар. комуни (проводилася до 1966). Результатом подальшої боротьби двох ліній в кер-ві КПК щодо розвитку країни стала політика "культурної революції" (1966–76), її осн. постулатами були: посилення класової боротьби в ході буд-ва соціалізму і "особливий шлях" К. в державотворенні. Перший із цих постулатів реалізовувався шляхом організації публічних судів над нечесними політиками, хунвейбінів ("червона сторожа" – загони учнів і студентів, які використовувалися для розправ над політ. та громад. діячами) тощо, а другий зводився до заперечення товарно-грошових відносин, недерж. форм власності, згортання зовнішньоекон. зв'язків. Згодом ця політика була засуджена. 3-й пленум ЦК КПК 11-го скликання (груд. 1978) проголосив курс на соціаліст. ринкову економіку, на поєднання планово-екон. та ринкової систем, на широке залучення іноз. інвестицій, на збільшення госп. самостійності підпр-в, введення сімейного підряду на селі, скорочення частки держ. сектору в економіці, на утворення вільних екон. зон, подолання бідності, розвиток науки і техніки.

Наприкінці 1980-х – поч. 1990-х рр. К. вдалося повністю розв'язати проблему забезпечення нас. продуктами харчування, розвинути високі темпи зростання ВВП і пром. вир-ва, підняти рівень життя людей. Реформи, розпочаті Ден Сяопіном, були продовжені і його наступниками – Цзян Цземінем (з 1993) і Ху Цзіньтао (з 2002).

У жовтні 2005 пленум ЦК КПК затвердив черговий, 11-й
5-річний план, стратегічною метою якого проголошено "побудову в Китаї гармонійного суспільства".

Дж.: Леонтиев А.Л. Кратчайшее описание городам, доходам и протчему Китайского государства, а притом и всем государствам, королевствам и княжествам, кои Китайцам сведомы. Выбранное из Китайской государственной географии, коя напечатана в Пекине на китайском языке при нынешнем хане Кянь Луне. СПб., 1778; Бичурин Н.Я. (Иакинф). Китай, его жители, нравы, обычаи, просвещение. СПб., 1840; Спафарий Н.Г. Описания первыя части вселенныя, именуемой Азии, в ней же состоит Китайское государство с прочими его городы и провинции. Казань, 1910; Бичурин Н.Я. (Иакинф). Китай в гражданском и нравственном состоянии. Пекин, 1912; Книга Марко Поло. М., 1955; Тайпинское восстание 1850–1864. Сборник документов. М., 1960; Хрестоматия по истории Китая в средние века (XV–XVII вв.). М., 1960; Виноградский Н. Китай. Географическое, этнографическое и статистическое описание Китайской империи. М., 1968; Синьхайская революция. 1911–1913: Сборник документов и материалов. М., 1968; Сыма Цянь. Исторические записки (Ши цзи), т. 1–7. М., 1972–96.

Літ.: Cordier H. Histoire generale de la Chine, vol. 1–4. Paris, 1920–22; Фань Вэньлань. Новая история Китая, т. 1. М., 1955; Його ж. Древняя история Китая. М., 1958; Очерки истории Китая с древности до "опиумных" войн. М., 1959; Переломов Л.С. Империя Цинь – первое централизованное государство в Китае. М., 1962; Новая история Китая. М., 1972; История Китая с древнейших времен до наших дней. М., 1974; Конрад Н.И. Избранные труды. История. М., 1974; Кучера С. Китайская археология. М., 1977; Чебоксаров Н.Н. Древние китайцы: проблемы этногенеза. М., 1978; Крюков М.В. и др. Китайский этнос на пороге средних веков. М., 1979; Новейшая история Китая: 1917–1927. М., 1983; Древние китайцы в эпоху централизованных империй. М., 1983; Кузнецов В.С. Гоминьдановский режим в Китае (1928–1937), ч. 1–2. М., 1984; Китайский этнос в средние века (VII–XIII вв.). М., 1984; Новейшая история Китая: 1928–1949. М., 1984; Сапожников Б.Г. Китай в огне войны (1931–1950). М., 1984; The Cambridge History of China. London–New York, 1986; Крюков М.В. и др. Этническая история китайцев на рубеже средневековья и нового времени. М., 1987; Китай в период войны против японской агрессии (1937–1945). М., 1988; Энциклопедия нового Китая. М., 1989; История китайской философии. М., 1989; Кузнецов В.С., Кульпин Э.С. Человек и природа в Китае. М., 1990; Нефедов С.А. История Поднебесной. Роман истории. Екатеринбург, 1992; Васильев Л.С. Древний Китай, т. 1–3. М., 1995; Тихвинский С.Л. Путь Китая к объединению и независимости. 1898–1949: По материалам биографии Чжоу Еньлая. М., 1996; Кучера С. Древнейшая и древняя история Китая. Древнекаменный век. М., 1996; Алимов И.А. и др. Срединное государство. Введение в традиционную культуру Китая. М., 1998; Фицджеральд С.П. Китай: Краткая история культуры. СПб., 1998; Белов Е.А. Краткая история Синьхайской революции. 1911–1913. Учебное пособие. М., 2001; Кіктенко В.О. Нарис історії українського китаєзнавства. XVIII – перша половина XX ст.: дослідження, матеріали, документи. К., 2002; Кравцова М.Е. История культуры Китая. СПб., 2003; История Китая. М., 2004; Шорт Ф. Мао Цзедун. М., 2005; Фенби Дж. Генералиссимус Чан Кайши и Китай, который он потерял. М., 2006.

В.А. Рубель.

Українці в Китаї. Українці почали відвідувати К. у 1-й чв. 17 ст. у складі рос. посольств, реліг. і торг. місій тощо. Після укладення між Рос. д-вою і К. Нерчинського договору (1689) в Пекіні було відкрито постійну духовну правосл. місію, що мала задовольняти духовні потреби "російської сотні" (так у договорі іменувалися піддані рос. царя, полонені маньчжурами під час нападу 1685 на рос. укріплення Абазин; нині це тер. біля м. Благовєщенськ Амурської обл., РФ). Серед персоналу цієї місії, у т. ч. її головами були й українці. Зокрема, першим головою місії (з 1716) був архімандрит Іларіон (Лежайський, родом з Чернігова), другим (з 1729) – архімандрит Антоній (Платковський), третім (з 1735) – архімандрит І.Трусов, четвертим (з 1743) – архімандрит Гервасій (Ленцовський, випускник Київської акад.), сьомим (з 1768) – архімандрит Микола (Цвіт), восьмим (з 1794) – архімандрит Софроній (Грибовський; багато дослідників вважають його першим рос. істориком К.), одинадцятим – архімандрит В.Морачевич.

Вагомий внесок у вивчення К. зробили укр. історик та археограф М.Бантиш-Каменський (укладач зб. документів "Дипломатическое собрание дел между Российским и Китайским государствами с 1619 по 1792 год", 1882), укр. синолог і мандрівник Юрій Тимківський (автор "Путешествия в Китай через Монголию 1820 и 1821 гг.", 1824). Тривалий час імператорським послом у Пекіні був талановитий дипломат Іван Коростовець, родом з Чернігівщини. Від 1819 по 1832 у Пекіні працював укр. лікар, випускник Петерб. медико-хірургічної академії Войцехівський, який особливо відзначився у боротьбі з епідеміями холери. Ще за його життя китайці поставили йому в Пекіні пам'ятник (1829).

Наприкінці 19 ст. досить великі групи українців у пошуках роботи почали виїжджати до Маньчжурії. Там Росія за домовленістю з китайс. урядом будувала Китайс. Чанчуньську залізницю (нині Харбінська залізниця). Значна група українців прибула в Маньчжурію з Туркестану разом з ген. Д.Хорватом, там вони під його кер-вом брали участь у буд-ві Закаспійської залізниці. Після закінчення буд-ва багато українців залишилися працювати на Китайс. Чанчунській залізниці як службовці.

Наприкінці 19 ст. Рос. правосл. церква мала в Маньчжурії, вздовж залізниці, кілька парафій. Усі вони підпорядковувалися єпископу Приморському, офіц. резиденція якого знаходилася в м-ку Седанка поблизу м. Владивосток (нині місто в РФ). Серед священиків Маньчжурії та сусіднього Примор'я були й українці.

Активізація українців Маньчжурії у напрямі створення своєї власної нац. церкви відбулася під впливом відродження нац. церк. життя в Україні. У Харбіні цей рух очолив С.Кукуруза. Результатом стало заснування 1921 Укр. Свято-Покровського братства в Харбіні на чолі з о. Леонтієм Пекарським, відомим ще й тим, що влітку 1917 він відправив першу панахиду "...у пам'ять Полтавської битви, по гетьману Іванові Мазепі в кафедральному соборі". Перша Служба Божа укр. мовою правилася на Благовіщення 1924. Після цього служби укр. мовою правилися, як правило, раз на місяць, в ін. дні – старослов'ян. мовою. Першим священиком і настоятелем укр. церкви став протоієрей Прокіп Гордзієвський, який ще за дореволюційних часів брав участь у роботі таємних укр. гуртків у Примор'ї. Пізніше о. Прокіп був активним діячем у Хабаровську (нині місто РФ), де входив до складу редколегії тижневика "Хвилі України".

Існувала в Маньчжурії й греко-катол. місія, яку очолював архімандрит Ф.Абрантович, білорус за походженням. Як і всі ін. катол. орг-ції та установи, що діяли на той час в Азії, місія була під захистом консульства Франції.

Найбільша кількість укр. поселенців у Маньчжурії осіла в Харбіні (це місто було засноване 1898 і невдовзі стало центром усієї Пн. Маньчжурії). За непрямими підрахунками, у 1920–30-х рр. у м. Харбін проживало бл. 15 тис. українців. Всього в Маньчжурії (Харбін, Дайрен (нині Далянь), Мукден (нині Шеньян), Гірін та ін. містах) у ті роки, за різними оцінками, мешкало від 30 до 45 тис. українців.

Поза Маньчжурією укр. громади в К. в 1920–1940-х рр. існували в містах Шанхай, Тяньцзінь, Циндао та Ганьгоу. В Шанхаї проживало бл. 4 тис. українців, майже 250 з них входили до складу Громади (1938; Укр. громада в м. Шанхай постала 1905, вона об'єднувала підприємців і урядовців укр. походження, що працювали в тогочасних рос. установах).

Першою укр. орг-цією на теренах К. став гурток укр. аматорів, він почав діяти в м. Ляоян 1903. Під час російсько-японської війни 1904–1905 цей гурток перебрався до м. Харбін. Спочатку його керівником був артист П.Українцев, пізніше – К.Слоновська. 7 груд. 1907 на основі гуртка укр. аматорів, що діяв у Харбіні при літ.-муз.-драм. т-ві "Емельде", було засновано Укр. клуб, це була друга офіц. зареєстрована укр. орг-ція на Далекому Сх. (після укр. студентської громади при Сх. ін-ті у Владивостоці). Клуб мав за мету пробуджувати серед українців інтерес до рідного краю, сприяти пізнанню рідної історії, літ., музики, а також матеріально допомагати своїм членам. Крім того, активно діяв хор під кер-вом П.Машина. Заходами клубу 1916 вдалося відкрити першу на Далекому Сх. укр. початкову школу.

Під впливом подій в Україні 16 лип. 1917 у Харбіні була утворена Маньчжурська окружна укр. рада – нац. виборний орган, що мав представляти інтереси укр. нас. Маньчжурії. Раду очолив І.Мозолевський, заступниками голови стали П.Твардовський та С.Кукуруза, писарями – А.Довганюк та М.Юрченко, скарбником – С.Головко. Рада організовувала свою роботу в 4-х секціях: культ.-освіт., агітаційно-політ., військ. та фондовій. Культ.-просвітню працю Рада поєднувала з політ., яка з часом стала превалюючою. У лют. 1918 Раду очолив А.Радіонов. 1921 вона припинила своє існування. На добровільні пожертви було збудовано Укр. нац. дім, в якому розміщувалися школа, б-ка, муз. гуртки, а певний час і укр. парафія.

Із встановленням 1922 на рос. Далекому Сході рад. влади Маньчжурія, куди перебралося багато діячів з України та Зеленого Клину, залишалася єдиним центром активного сусп.-культурницького та громад.-політ. життя українців на Далекому Сх. Тому саме сюди перебралися, зокрема, колишні старшини січових стрільців І.Паславський та П.Марчишин, голова Забайкальської укр. ради С.Шведин, деякі організатори та учасники далекосх. укр. з'їздів на чолі з О.Ступаком, полковник Армії Української Народної Республіки Ю.Рой, член Української Центральної Ради Й.Сніжний, громад. діяч з Амурщини В.Кушнаренко, засуджені в Читі 1923–24 П.Горовий, П.Яхно, Ф.Смульський та Р.Барилович. З Польщі до Маньчжурії приїхали лікар Д.Барченко й інж. О.Вітковський, з Праги – проф. І.Шлендик.

Починаючи з 1923 китайс. власті, з огляду на зближення з СРСР, почали вороже ставитися до діяльності укр. орг-цій. В Маньчжурії були закриті майже всі укр. орг-ції, і навіть конфісковане майно Укр. клубу та його дім.

1924, згідно з Мукденським договором, Китайс. Чанчуньська (Харбінська) залізниця перейшла у спільне китайс.-рос. управління, це змусило значну кількість українців задля збереження місця своєї праці на залізниці прийняти рад. громадянство, що призвело до майже цілковитого занепаду укр. орг-цій.

Від 1926 до осені 1931 "Просвіта" (див. Просвіти) була єдиною активною суто нац. орг-цією на всьому Далекому Сх.

Після захоплення Японією пн.-сх. К. і утворення там 1932 васальної д-ви Маньчжоу-Го в Харбіні значно посилився вплив япон. кіл. 15 листоп. 1933 укр. громаді було повернуто Укр. дім, вони знову могли організовуватися для повнокровного громад. життя.

Разом з тим між новоприбулими укр. емігрантами та "старою" місц. укр. діаспорою, основу якої становили залізничники, "середньо-заможне міщанство" та домовласники, розгорнулася гостра боротьба з приводу цілей укр. руху в Маньчжурії. Перше покоління емігрантів вже значною мірою зденаціоналізувалося, більша частина його впевнено стояла на ногах, могла купувати землю, займатися спорудженням на ній будинків.

Перші укр. поселенці разом з росіянами були в Маньчжурії (як і на Зеленому Клині) піонерами культ. та екон. розбудови цього краю. Тривалий час усі вони мешкали разом – певною мірою відокремлено від місц. нас. Проте росіяни домінували, і поступово це призвело до того, що багато тамтешніх українців, щоб мати добре місце праці на залізниці або в різних сферах її обслуги, переставали називати себе українцями, вживати рідну мову й взагалі відстоювати свою нац. ідентичність.

До цієї категорії українців належали також комерсанти, які зуміли поставити свої підприємства, витримати конкуренцію з боку китайців та пережити важкі часи частих змін влади. Серед них були й т. зв. пенсіонери Китайс. Чанчуньської залізниці, які мали свої збереження та добре забезпечення. Ті, хто прибув до К. дещо пізніше, а це найбільш чисельна група українців у Маньчжурії, працювали службовцями різних комерційних та пром. підпр-в, закордонних контор, фірм і банків, а також були власниками невеликих крамниць, продавцями у магазинах тощо. Вони були істотно гірше, ніж "старожили", матеріально забезпечені, проте загалом давали собі раду.

Провідну роль у цьому таборі заможних і більш-менш заможних українців відігравала Укр. нац. громада на чолі з В.Кулябко-Корецьким.

Політичні емігранти, які покинули Україну та Зелений Клин після остаточної перемоги там рад. влади, були найменш матеріально забезпеченими, проте саме вони були найбільш національно свідомими українцями. Вони не визнавали світоглядних компромісів і не бажали мати нічого спільного з рос. еміграційними установами в Маньчжурії і гуртувалися насамперед навколо Союзу укр. емігрантів, створеного наприкінці 1933, де на перших ролях були діячі з т. зв. чвірки (Д.Барченко, П.Марчишин, І.Світ, П.Яхно).

В центрі боротьби між новоприбулими українцями і старожилами виявився Укр. нац. дім. Керівники Союзу укр. емігрантів вбачали в прибутках від експлуатації дому джерело для нац. пропаганди та культурної діяльності. Представники ж Укр. нац. громади були згідні на те, щоб користуватися домом спільно з рос. орг-ціями.

Як свідчив І.Шлендик, який дописував до "Тризуба" під псевдонімом Ткач-Олійник, "першим і найреальнішим наслідком цієї боротьби був відхід членів од обох організацій, що боялися скомпромітувати себе хоч би й побічною відповідальністю за таку "корисну" діяльність провідників..."

У черв. 1935 була створена спільна для всіх українців Укр. нац. колонія, вона тривалий час становила собою єдину легальну укр. орг-цію після заборони 1937 японс. військ. владою всіх ін. укр. т-в.

У різні роки в Маньчжурії виходили: тижневики "Маньчжурський вісник" та "Українське життя", неперіодичний ж. "Вісті Української Національної Колонії в Манджу-Го", ж. та газ. "Далекий Схід", підпільні неперіодичні видання "Сурма" та "Листи з Далекого Сходу", ж. "Засів", місячник "Вимоги життя", часописи "Шанхайська громада" та "Український голос на Далекому Сході" тощо.

Організоване укр. життя в Маньчжурії перестало існувати із вступом 1945 на її територію рад. військ, а в ін. районах К. – на поч. 1949, перед падінням гомінданівської влади. Більшість активних членів укр. громад були заарештовані й засуджені на різні терміни позбавлення волі, а Ю.Рой та І.Шлендик – до розстрілу. Українці, які належали до укр. громад у Тяньцзіні, Циндао і Шанхаї, а також деякі неорганізовані шанхайські українці були евакуйовані трьома групами на Філіппіни для подальшого їх відправлення до Австралії, Аргентини, Канади та США.

За даними сучасного китайс. українознавця проф. Хе Жунчана, нині в Китаї проживає бл. 20 тис. осіб укр. походження, очевидно, цілком асимільованих й інтегрованих в сусп. життя цієї країни.

дата публікації: 2007 р.

Література:
  1. Паславський І. Громадське життя українців Маньджуго (1905–1932 рр.). "Маньджурський вістник" (Харбін), 1932, 12 серп.
  2. Світ І. Український національний дім. Харбін, 1936
  3. Тоцький Ф. Українське життя в Харбіні в минулому (спогади). "Далекий Схід" (Харбін), 1938, № 3
  4. Світ І. Українсько-японські взаємини 1903–1945: історичний огляд і спостереження. Нью-Йорк, 1972.
  5. Малицький О. Українські й тематично українські періодичні видання в Китаї. "Journal of ukrainian studies" (Edmonton–Alberta, Canada), 1987, ч. 23
  6. Трощинський В. Українська етнічність в Китаї. В кн.: Українська діаспора, ч. 8. К.–Чикаго, 1995
  7. Аурилене Е. Бюро по делам российских эмигрантов в Маньчжурской империи: возникновение, структура, роль в судьбе российской эмиграции. "Белая армия. Белое дело" (Екатеринбург), 1996, № 1
  8. Ван Цзиньхуа та ін. Українці в Китаї. В кн.: Українська діаспора, ч. 10. К.–Чикаго, 1997
  9. Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі, т. 15. К., 1999
  10. Попок А. Українські поселення на Далекому Сході. Історико-соціологічний нарис. К., 2001
  11. Усов В. Советская разведка в Китае. 20-е годы XX века. М., 2002
  12. Телицын В. Пылающий Китай. Военные конфликты в Китае и советские "добровольцы". М., 2003
  13. Усов В. Последний император Китая Пу И (1906–1967). М., 2003
  14. Попок А. Українці на Далекому Сході: організації, події, персоналії. К., 2004.

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ У ІІ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
  • АРМІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
  • БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
  • БРОНЗОВИЙ ВІК
  • БУРЖУАЗІЯ
  • ЧЕРНІГІВ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ДАНИНА
  • ДЕРЖАВА
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ЕТНОС
  • КАНАДА
  • ХОЛОДНА ВІЙНА
  • ХВИЛІ УКРАЇНИ
  • КОНЦЕСІЯ
  • КУКУРУЗА СТЕПАН
  • КУЛЯБКО-КОРЕЦЬКИЙ ВІКТОР
  • КИТАЙЦІ В УКРАЇНІ
  • МАНУФАКТУРА
  • МИЛЯ
  • НЕОЛІТ, НОВОКАМ'ЯНИЙ ВІК
  • ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ
  • ПАЛЕОЛІТ
  • ПРОСВІТА (1868–1939)
  • РОЙ ЮРІЙ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКА ВІЙНА 1904–1905
  • ШЛЕНДИК ІВАН
  • СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СВІТОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ТОРГІВЛІ (СОТ)
  • ТЮРКИ
  • ТРИЗУБ, ОСН. ЕЛЕМЕНТ ДЕРЖ. ГЕРБА УКРАЇНИ
  • ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
  • ВЛАДА
  • ЗЕЛЕНИЙ КЛИН

  • Пов'язані терміни:
  • КОМУНІЗМ, ЯК ТЕРМІН
  • КУКУРУЗА СТЕПАН
  • КИТАЙЦІ В УКРАЇНІ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)