ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ

  Бібліографічне посилання: Осташко Т.С. ЛИПИНСЬКИЙ В'ячеслав (Вацлав-Вікентій) Казимирович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lipinsky_V_K (останній перегляд: 18.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ

ЛИПИНСЬКИЙ В'ячеслав (Вацлав-Вікентій) Казимирович (криптоніми і псевдоніми – В.Л., W.L., Василь Безрідний, В.Правобережець, Civis, Ukrainiec; 05.04.1882–14.06.1931) – історик, соціолог, публіцист, громад. і політ. діяч, ідеолог консервативного напряму в укр. суспільно-політ. думці (див. Консерватизм) й основоположник державницького напряму в українській історіографії, засновник укр. монархічного руху. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1914). Н. в с. Затурці (нині село Локачинського р-ну Волин. обл.). Його мати – Клара – походила з польс. роду Рокицьких. Його батько – Казимир – належав до однієї з гілок старовинного мазовецького шляхетського роду: її представники в 16 і 17 ст. почали іменувати себе за назвою своєї гніздової осілості в землі Нурській – "de Antiqua Lipiny", а на поч. 18 ст. деякі з їхніх нащадків перебралися в Україну – на Поділля, придбали там значні земельні маєтки і впродовж двох століть займали різні земські й військ. посади. Село Затурці батько успадкував по своїй матері з волин. шляхетського роду Бєчковських.

Початкову освіту Л. здобув удома. 1893 був зарахований одразу до 2-го від-ня 2-го класу Житомир. чол. г-зії. Через погіршення здоров'я Л. батьки перевезли його спочатку до Луцька, а потім до Києва. У Києві навчався у 1-й класичній г-зії. Від 1900 брав активну участь у громад. житті київ. молоді. 1900 заснував серед членів польс. гімназійної корпорації "Товариство українців-католиків", налагодив контакти з укр. студентськими гуртками, очолюваними студентом Київ. ун-ту К.Квіткою. 1901, після того, як делегати від польс. гімназійної корпорації на з'їзді гімназійних союзів не підтримали його пропозицію об'єднатися з представниками правосл. укр. гімназійних корпорацій, він вийшов зі складу польс. корпорації 1-ї Київ. г-зії й спільно з К.Квіткою та Б.Матюшенком очолив громаду, в якій об'єдналась укр. молодь правосл. і катол. віросповідань. Водночас на відміну від більшості своїх ровесників-українців, які захоплювалися соціал-демократ. ідеями, прагнув, як згодом згадував сам, протистояти "ідейним соблазнам" соціалізму та радикалізму лівого толку й сповідувати консервативні цінності та національно-державницьку ідеологію. 1902 закінчив г-зію й став служити у драгунському Ризькому полку (дислокувався в Кременці).

Невдовзі військ. комісія визнала його нездатним до служби через слабке здоров'я. Щоб отримати практичну спеціальність, 1903 вступив на агрономічний ф-т Ягеллонського ун-ту в Кракові. Через деякий час, однак, аби посилити й поглибити раціональні засади свого світогляду, перевівся на філос. ф-т. Його наук. керівником став В.Яворський (1865–1930), відомий тоді представник польс. консервативної історичної школи. 1906 одружився з полькою Казимирою Шумінською (згодом через своє захоплення українством не знайшов у неї підтримки в справі виховання їхньої доньки) й виїхав з дружиною до Женеви (Швейцарія), щоб студіювати там у Вищій школі політ. наук теорії соціального конфлікту (Г.-В.Геґеля, К.Маркса, Л.Гумпловича, Л.Ратценгофера, Ф.Оппенгеймера); теорію ірраціональних впливів (М.Вебера), теорії еліт (Г.Моски, Р.Міхелса) та циркуляції еліт (В.Парето); теорії держ. життя (Л. фон Ранке, Ф.Рацеля). 1907 повернувся до Кракова й продовжив навчання в Ягеллонському ун-ті. Цього ж року опублікував свою першу істор. розвідку "Антоній Прохаска – самоврядування воєводства Руського у боротьбі з опришками", наступного року побачила світ його наук. праця "Ludwik Boratyński – Studya nad nuncyaturą polską Bolognettego (1581–1585)". 1908 закінчив навчання й розпочав, мешкаючи в Кракові (лише напередодні Першої світової війни, отримавши від дядька по матері Адама Рокицького маєтності на Уманщині – Русалівські Чагари, переїхав в Україну), активну діяльність із навернення польс. та полонізованої укр. шляхти Правобережної України до українства. У цій справі отримав підтримку групи однодумців (бл. 30 осіб), які називали себе "українцями польської культури" або "римо-католицькими українцями". Висунув і обґрунтував ідею активної участі шляхетської верстви в укр. суспільно-політ. русі. На відміну від своїх попередників – таких само, як і він, вихідців зі шляхетського середовища, які стали на шлях служіння Україні, однак робили це винятково у сфері культурно-освіт. діяльності та займали при цьому аполітичну позицію (такими були, зокрема, В.Антонович, К.Михальчук, Т.Рильський, Б.Познанський), – гол. увагу приділяв укр. політично-нац. справі. Аби привернути спольщену укр. шляхту до українського національного відродження, разом зі своїми однодумцями видавав у Києві двотижневик "Przegląd Krajowy" (1909), на сторінках якого піднімав питання ідентичності національної. З цією ж метою 22 лютого 1909 провів у Києві з'їзд українців польс. к-ри. Продовжував наук. працю. Написав і опублікував низку досліджень, зокрема, "Данило Братковський – суспільний діяч і письменник кінця 17 століття", "Генерал артилерії Великого Князівства Руського", "Nasze stanowisko na Rusi-Ukrainie", "Szlachta na Ukraine", "Аріянський соймик в Киселині в маю 1638". Відстоював у них ідею необхідності участі в укр. русі не лише інтелігенції, а й шляхетської верстви, причому на засадах збереження нею своїх корпоративних ознак і класових інтересів.

З перших кроків своєї політ. діяльності послідовно демонстрував прихильність до суверенної укр. державності. Ідея самостійної України вперше була сформульована ним на таємній нараді гуртка емігрантів з Великої України і галицьких діячів, що відбулася 4–6 березня 1911 у Львові. На цій нараді він виступив з доповіддю, в якій виклав концепцію конституційної монархії в Україні, розглянув різні комбінації щодо можливості відновлення спадкової правлячої династії, остаточний вибір якої мав бути закріплений конституційним органом майбутньої суверенної укр. д-ви.

1912 побачили світ його монографія "Stanisław Michał Krzyczewski", а також зредаговане ним фундаментальне дослідження "Z dziejόw Ukrainy", до якого увійшла низка його власних праць, зокрема, "Dwe chwile z dziejόw porewolucyjnej Ukrainy", "U szczytu potęgi", "Na przełomie", "Dokumenty Ruiny", "Szlakiem Bohdanowym", "Nazwy "Ruś" i "Ukraina" i ich znaczenie historyczne".

У грудні цього ж року підготував проект "Меморіалу до Українського інформаційного комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі", в якому сформулював концепцію суверенної укр. держави й обґрунтував необхідність ведення організованої боротьби за держ. незалежність України в умовах можливого вибуху світ. війни. Цим же документом започаткував створення таємних інституцій для здійснення цього наміру. 1914 на ґрунті таких інституцій виникли "Союз українських державників (імперіалістів)" – "Союз визволення України" та Український інформаційний комітет у Лозанні (Швейцарія). Л. вважав, що пропаганда й здійснення соціаліст. демократії в Україні є не на часі, більше того, вони навіть шкідливі в контексті боротьби за укр. державність, оскільки в умовах імперії працюють перш за все на оновленння Великої Росії. У зв'язку з цим він виступав рішуче проти участі українців у демократ. русі в Росії, наголошував на тому, що рос. революція поглине сили укр. політ. еліти й посилить процес її русифікації.

З початком Першої світової війни був мобілізований як старшина запасу. Служив у 4-му драгунському Новотроїцько-Єкатеринославському полку (разом з ним брав участь у Східнопрусській операції 1914 в складі рос. 2-ї армії ген. від кавалерії О.Самсонова). 1915 через недугу був переведений у кінні резерви, які дислокувалися спочатку в Дубно, потім – в Острозі – і врешті – в Полтаві. Після Лютневої революції 1917 залишив службу. Влітку того ж року став одним з лідерів Української демократичної хліборобської партії. Написав для партії політ. програму (опубл. в жовтні), значно розширивши політ. та екон. засади діяльності партії, що були проголошені при її заснуванні (у травні 1917). Новими для діяльності партії стали положення, зокрема, про необхідність формування провідної верстви сусп-ва з державницькою свідомістю, про співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння, про встановлення держ. контролю за нац. госп-вом.

З приходом до влади в Україні гетьмана П.Скоропадського був призначений (у травні 1918) послом Української Держави в Австро-Угорщині. Гетьман уповноважив його провести від імені Укр. Д-ви обмін ратифікаційними грамотами з усіма країнами, що підписали Брестський мирний договір УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918. У зв'язку з цим Л. мав зустрічі з уповноваженими представниками Болгарії (15 липня), Німеччини (24 липня) та Туреччини (22 серпня). Після протигетьманського повстання 1918 Директорії, яке Л. вважав трагічною помилкою в укр. історії, залишився дипло-матичним представником Української Народної Республіки в Австрії і докладав чималих зусиль для міжнар. визнання нової держ. влади в Україні. Розстріл полк. П.Болбочана, а також непослідовні політ. кроки Директорії УНР, її репресії проти державницьки налаштованих діячів зрештою змусили його вдатися до демісії. Від червня 1919 перебував на еміграції в Австрії.

1920 став ініціатором і одним із засновників позапарт. орг-ції "Український союз хліборобів-державників" (УСХД), написав її статут і регламент, очолив її керівний орган – Раду присяжних. 1920–25 редагував неперіодичний друкований орган УСХД "Хліборобська Україна", оприлюднив там свій політ. трактат "Листи до братів-хліборобів", в якому виклав свої філос. погляди і політ. програму (а також свою теорію еліт і їх циркуляції). Відстоюючи державницьку позицію, критикував укр. революц. демократію і діяльність створених нею держ. інституцій (Українську Центральну Раду та Директорію УНР) за те, що вони в ході національно-визвол. змагань намагалися розв'язати не найголовніше для цих змагань питання – тво-рення суверенної д-ви, а прагнули вирішити поточні соціальні проблеми. Вони зігнорували державотворчий потенціал середнього і заможного селянства – "хліборобів" – і укр. буржуазії й оперлися на підтримку пролетаризованого та напівпролетаризованого селянства, робітництва й нар. інтелігенції, інтереси яких, однак, так і не змогли задовольнити. На думку Л., укр. нац. демократія не змогла трансформувати сплеск нац. свідомості широких нар. верств у свідомість державницьку і цим самим фактично змарнувала їхню енергію. Аналізуючи причини поразки Директорії УНР у боротьбі за укр. д-ву, Л. однією з гол. її причин вважав відсутність у респ. лідерів чіткої концепції побудови д-ви ("ідея держави була неясна і туманна"), а також "брак єдності між нашими провідниками".

Ключовими поняттями в його аналізі укр. історії були поняття "держава" і "нація". При цьому він стверджував, що ці поняття певною мірою є тотожними. На його думку, лише після постання укр. д-ви на землях укр. народу може сформуватись нація українська, яка об'єднає всіх мешканців України без різниці їхньої нац., соціальної, політ. та реліг. приналежності. Разом з тим він доводив, що виключно в середовищі "верхів" народу (тобто серед еліти, незалежно з яких класів чи станів вона походить), а не в середовищі його "низів", формуються й розвиваються державницький ідеал і відповідні прагнення та політ. воля до реалізації цього ідеалу. Звідси – здійснювана ним переоцінка традиційного на той час бачення укр. історичного процесу і, зокрема, "Хмельниччини". На думку Л., потенційним носієм укр. державницької свідомості є хліборобський клас – усі землевласники – і саме на цей клас мають спертися ті політ. сили, які дійсно прагнуть створити суверенну укр. д-ву. При цьому найважливіше політ. завдання він вбачав у тому, щоб організувати консервативні хліборобські сили і водночас створити "таку одну, тверду і непорушну точку, біля якої всі консервативні, здержуючі сили могли б об'єднатись і витворити в той спосіб базу, підставу, для дальшого органічного і ритмічного розвитку держави і нації". Гол. гарантом стабільності в д-ві, згідно з його баченням, мало бути легітимне гетьманство, яке історично є традиційною формою нац. державності в Україні (див. Гетьманату інститут). При цьому Л. наголошував, що, по-перше, гетьманство повинно бути не виборним, а спадковим, і по-друге, що владу гетьмана слід обмежити конституцією і парламентом (по суті, мова йшла про конституційну монархію). Інститут гетьманства, на його думку, мав виконувати консолідуючі й представницькі функції в сусп-ві.

Свою концепцію укр. "класократичної" трудової монархії він базував на принципах: 1) сусп. плюралізму – Україна повинна розвинути диференційовану класову структуру, що охоплювала б усі верстви, потрібні для забезпечення існування зрілої нації та самостійної д-ви (див. також Класи суспільні); 2) відродження нац. аристократії, яка могла б стати сполучною ланкою між "старою" і "новою" Україною і внести елемент стабільності в нац. життя; 3) політ. плюралізму – необхідності існування політ. опозиції гетьман. владі, яка своїм тиском на держ. апарат не допускала б його бездіяльності; 4) територіального патріотизму – усі мешканці України є її громадянами (див. Громадянство); 5) реліг. плюралізму – рівність усіх конфесій і неможливість ототожнення національності з будь-яким віровизнанням.

У центрі істор. досліджень Л. була козац. революція 17 ст. під проводом гетьмана Б.Хмельницького (див. також Національна революція 1648–1676). Присвячена цій проблемі монографія "Україна на переломі" з'явилася одразу після невдалих спроб держ. буд-ва 1917–1920-х рр. і є розширеною версією його давнішої праці "Dwe chwile z dziejόw porewolucyjnej Ukrainy" (1912). Він розглядає в ній три проблеми укр. історії: буд-во укр. козац. д-ви; місце та роль еліти (аристократії) в її становленні і розвитку; характер гетьманської влади Б.Хмельницького. На відміну від своїх попередників Л. вважав Б.Хмельницького найбільш свідомим будівничим укр. д-ви, якому були властиві непересічні політ., військ. та орг. здібності і який добре розумів, що традиційне виборне козацьке гетьманство не може забезпечити стабільність козац. д-ви, зміцнення авторитету її інститутів в очах усього сусп-ва на тривалу істор. перспективу, і тому прагнув усунути дві небезпечні для майбутнього України речі: виборність гетьмана і залежність його від чужих д-в. Він доводить, що під кінець свого життя Б.Хмельницький прагнув надати гетьман. владі нового змісту, перетворити її на інститут спадкової влади і, встановивши союз зі Швецією, вийти із залежності від рос. царя. Ці особливості діяльності Б.Хмельницького ігнорувалися народницькою історіографією (див. Народницький напрям в українській історіографії) і заперечувалися главою народницької школи істориків М.Грушевським (для М.Грушевського доба козац. революції 17 ст. була винятково проявом стихійних прагнень нар. мас до звільнення від іноз. панування).

Інакше, ніж його попередники, Л. трактував і Переяславську угоду 1654 (див. Березневі статті 1654). Політ. суть останньої, на його думку, лежить не в якихось нац. "возсоединеніяхъ", сфабрикованих пізнішими "малоросійськими письменниками", а в зміцненні укр. консерватизму, спроможного забезпечити самостійне держ. існування України. Згідно з аргументами Л., для Б.Хмельницького союз із Москвою був засобом реалізації його намірів остаточно легітимізувати відрив України від Польщі і приєднати до Війська Запорозького всі зх. укр. землі й частину земель Білорусі, які перебували під польс. владою. На думку Л., ціною цих масштабних територіальних досягнень нової козац. д-ви було визнання сюзеренітету або протекторату рос. царя.

Як доводить Л., відродження укр. державності в той період стало можливим завдяки тому, що: по-перше, відбулося об'єднання всіх верств укр. сусп-ва навколо козацтва, яке в ході війни залучило до держ. буд-ва селян, міщан і шляхту (при цьому осн. джерелом еліти, тобто козацької старшини, стали представники старого реєстрового і січового козацтва); по-друге, активну участь у визвол. війні 1648–57 взяла укр. шляхта, яка сприяла піднесенню загальнокульт. рівня козацтва (на відміну від представників народницької історіографії, які заперечували креативну роль укр. шляхти у визвол. боротьбі, Л. підкреслював, що саме приєднання до повстання цієї верстви стало запорукою успішного буд-ва укр. д-ви); по-третє, було утверджено селянсько-козац. землеволодіння і ліквідовано колоніально-паразитарне господарювання польс. магнатерії; по-четверте, визвол. боротьбу освятила правосл. Церква.

Узагальнюючи досвід козац. революції, а також беручи до уваги досвід революц. Франції, Німеччини, Чехії, Польщі, він дійшов висновку, що тільки ті з революцій можуть мати успіх, які за допомогою аристократії, "відродженої в інших соціальних формах", зуміють захопити у свої руки старий адм. апарат і більшу частину армії.

Істор. праці Л., насамперед "Україна на переломі, 1657–1659" започаткували новий державницький напрям в укр. історіографії. До появи цих праць укр. історіографія перебувала під впливом народницької концепції історії, гол. представниками якої були М.Костомаров, В.Антонович, О.Лазаревський, М.Грушевський. У полі їхнього зору був насамперед народ, під яким головно розуміли селянство. Саме народ – його соціальні інтереси, на їхню думку, були осн. рушійним чинником історії. На переконання представників народницької історіографії, інтереси всіх соціальних груп укр. сусп-ва мали бути підпорядковані "соціальному визволенню" народу. Інститут д-ви вони кваліфікували лише як інститут насильства, а тому, по суті, були в опозиції до нього. Натомість Л. та його послідовники вважали, що нац. д-ва відіграє творчу роль в організації сусп-ва та оптимізує його поступ.

Розробляючи ідеологію модерного укр. монархізму, Л. наголошував на необхідності перебороти існуючу "однобічність" еволюції укр. нації, зміцнюючи праве консервативне крило укр. суспільно-політ. життя. Його концепція трудової дідичної монархії, яка мала бути реалізована в традиційній для України формі гетьманства, передбачала об'єднання сусп. течій у рамках єдиної політ. системи і спільного для всіх закону.

1925 побачила світ його праця "Релігія і церква в історії України".

Від 1926 (і до 1927) він мешкав у Німеччині, очолював кафедру історії укр. державності Українського наукового інституту в Берліні. Цього ж року оприлюднив дослідження "Покликання варягів чи організація хліборобів". Написав книгу "Теорія правління" (подальша доля рукопису дослідникам його творчості поки що невідома).

На еміграції Л. став лідером укр. монархічного руху. 1929 розійшовся з гетьманом П.Скоропадським у поглядах на тактику та основні засади подальшої діяльності УСХД, проголосив розпуск союзу і разом з кількома своїми послідовниками (М.Кочубеєм, В.Залозецьким-Сасом, В.Кучабським та ін.) заснував "Братство українських класократів-монархістів, гетьманців" (друкований орган – "Збірник Хліборобської України", Прага, 1930–31).

Після тяжкої хвороби на туберкульоз легенів помер у санаторії Віннервальд, поблизу Відня. Згідно з його заповітом, був похований у родинному маєтку в с. Затурці.

Послідовниками Л. були Н.Полонська-Василенко, Д.Дорошенко, С.Томашівський, І.Крип'якевич, Б.Крупницький, В.Кучабський, В.Заїкін, О.Оглоблин, Л.Окіншевич, Д.Олянчин, М.Петровський, М.Слабченко та ін.

На честь Л. названо Східноєвропейських досліджень інститут у Філадельфії (шт. Пенсильванія, США). В с. Затурці створено меморіальний музей Л.

дата публікації: 2009 р.

Праці:
  1. Szlacta na Ukraine. Krakόw, 1909
  2. Z dziejόw Ukrainy. Kiew–Krakόw, 1912
  3. Україна на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в 17-ім столітті. Відень, 1920
  4. К., 1997
  5. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. Нью-Йорк, 1954
  6. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. В кн.: Твори, т. 2. Історична секція. Філадельфія, Пенсильванія, 1980
  7. Релігія і церква в історії України. К., 1995
  8. З епістолярної спадщини: Листи до Д.Дорошенка, І.Кревецького, Р.Метика, О.Назарука, С.Шелухіна. К., 1996
  9. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування, т. 1. К.–Філадельфія, 2003
  10. Листи В'ячеслава Липинського до Осипа Назарука (1921–1930). Львів, 2004.
Література:
  1. Забаревський М. Вячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. Відень, 1925; Авґсбург, 1946
  2. В. Липинський як політик і ідеолог. Ужгород, 1931
  3. Босий В. Вячеслав Липинський – ідеолог української трудової монархії. Торонто, 1951
  4. The Political and Social Ideas by Vjaceslav Lypyns'kyj. "Harvard Ukrainian Studies", 1985, vol. 9, n. 3–4
  5. В'ячеслав Липинський: Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. К.–Філадельфія, 1994
  6. Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський: державний муж, історик та мислитель: Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу. В кн.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, т. 2. К., 1994
  7. Масненко В. Історичні концепції М.С. Грушевського та В.К. Липинського. К.–Черкаси, 2000
  8. Вячеслав Липинський (1882–1931): до 120-річчя від дня народження. "Молода нація", 2002, № 4
  9. Gancarz B. My, szlachta ukraińska…: Zarys życia i działalności Wacława Lipińskiego 1882–1919. Krakόw, 2006
  10. В'ячеслав Липинський та його доба: науковий збірник. К.–Житомир, 2008.

Посилання:
  • АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
  • АРИСТОКРАТІЯ
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 Р.
  • БОЛБОЧАН ПЕТРО ФЕДОРОВИЧ
  • БРАТСТВО УКРАЇНСЬКИХ КЛАСОКРАТІВ-МОНАРХІСТІВ, ГЕТЬМАНЦІВ
  • БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР З ДЕРЖАВАМИ ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ 9 ЛЮТОГО 1918 Р.
  • БУРЖУАЗІЯ
  • ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
  • ДЕРЖАВА
  • ДОРОШЕНКО ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ДУБНО
  • ЕЛІТА
  • ГЕҐЕЛЬ ГЕОРГ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ
  • ГЕТЬМАНАТУ ІНСТИТУТ (1649–1764)
  • ГРОМАДЯНСТВО
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ
  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС
  • ХЛІБОРОБСЬКА УКРАЇНА - ЗБІРНИК, ВІДЕНЬ (1920-1925)
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН
  • КЛАСИ СУСПІЛЬНІ
  • КОНСЕРВАТИЗМ: ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА І РЕАЛЬНА ПОЛІТИКА
  • КОНСТИТУЦІЯ
  • КОНСТИТУЦІЙНА МОНАРХІЯ
  • КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • КОЗАЦЬКА СТАРШИНА
  • КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ
  • КРАКІВ
  • КРЕМЕНЕЦЬ
  • КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • КУЧАБСЬКИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
  • КВІТКА КЛИМЕНТІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
  • КИЇВ
  • ЛАЗАРЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР МАТВІЙОВИЧ
  • ЛУЦЬК
  • ЛЬВІВ
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МАРКС К.
  • МАТЮШЕНКО БОРИС ПАВЛОВИЧ
  • МІЩАНИ
  • МИХАЛЬЧУК КОСТЯНТИН ПЕТРОВИЧ
  • НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ
  • НАЦІЯ
  • НАЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648–1676
  • НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ
  • ОГЛОБЛИН ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ
  • ОКІНШЕВИЧ ЛЕВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ОЛЯНЧИН ДОМЕТ ГЕРАСИМОВИЧ
  • ОСТРОГ
  • ПАРЛАМЕНТ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕТРОВСЬКИЙ МИКОЛА НЕОНОВИЧ
  • ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО НАТАЛІЯ ДМИТРІВНА
  • ПОЛТАВА
  • ПОЗНАНСЬКИЙ БОРИС СТАНІСЛАВОВИЧ
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • ПРОТЕКТОРАТ
  • ПРОТИГЕТЬМАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1918
  • РАНКЕ ЛЕОПОЛЬД
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • РИЛЬСЬКИЙ ТАДЕЙ РОЗЕСЛАВОВИЧ
  • СЕЛЯНСТВО
  • ШЛЯХТА, ШЛЯХЕТСТВО
  • СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ, СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІНСТИТУТ ІМЕНІ В. ЛИПИНСЬКОГО
  • СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
  • СЛАБЧЕНКО МИХАЙЛО ЄЛИСЕЙОВИЧ
  • СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ)
  • СОЦІАЛІЗМ
  • ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН ТЕОДОРОВИЧ
  • ЦАР
  • УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
  • УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ХЛІБОРОБСЬКА ПАРТІЯ
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
  • УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
  • УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ В БЕРЛІНІ (1926-1945)
  • УКРАЇНСЬКИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ КОМІТЕТ (1912-1914)
  • УКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ХЛІБОРОБІВ-ДЕРЖАВНИКІВ
  • ВЕБЕР МАКС
  • ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ
  • ЗАЇКІН В'ЯЧЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ
  • ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ–САС ВОЛОДИМИР РОМАНОВИЧ
  • ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

  • Пов'язані терміни:
  • АГРАРИЗМ
  • АРХЕОГРАФІЧНІ КОМІСІЇ УКРАЇНИ
  • АРИСТОКРАТІЯ
  • АВСТРІЯ
  • БІЛАС ЛЕВ-РОСТИСЛАВ РОСТИСЛАВОВИЧ
  • БРАТСТВО УКРАЇНСЬКИХ КЛАСОКРАТІВ-МОНАРХІСТІВ, ГЕТЬМАНЦІВ
  • ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
  • ДІЛО
  • ДЗВОНИ
  • ЕЛІТАРИЗМУ ПІДХІД В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • ЕТНОГЕНЕЗ
  • ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ НАН УКРАЇНИ
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛИ
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ ТА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ
  • ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
  • ІСТОРІОСОФІЯ, ІСТОРІОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ
  • ЯСЬ ОЛЕКСІЙ
  • КОНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ (ДО ПОЧАТКУ 1990-Х РОКІВ)
  • КРАКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • КРЕМЕНЕЦЬ
  • КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • КУЧАБСЬКИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСТНИК
  • ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ІВАН ПАВЛОВИЧ
  • МІФ ІСТОРИЧНИЙ
  • МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  • МОНАРХІЯ
  • НАРАДА ПОСЛІВ І ГОЛІВ ДИПЛОМАТИЧНИХ МІСІЙ УНР (1919-1920)
  • НАЦІОНАЛЬНА АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНОЗНАВЦІВ
  • НАУКОВІ НАПРЯМИ, ШКОЛИ, ТЕЧІЇ, ГУРТКИ
  • НАЗАРУК ОСИП ТАДЕЙОВИЧ
  • НЕОРОМАНТИЗМ
  • НІМЕЧЧИНА
  • НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ
  • ОЛЯНЧИН ДОМЕТ ГЕРАСИМОВИЧ
  • ОРГАНІЦИЗМ
  • ОСОБИСТІСТЬ В ІСТОРІЇ
  • ПЕЛЕНСЬКИЙ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ
  • ПЕТРАНОВСЬКИЙ ЯРЕМА
  • ПОЛОНІЗАЦІЯ
  • РАДА НАРОДНИХ МІНІСТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (РНМ УНР)
  • ШЕМЕТ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • ШЕВЧУК ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ, СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІНСТИТУТ ІМЕНІ В. ЛИПИНСЬКОГО
  • СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
  • СКОРОПИС-ЙОЛТУХОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ФІЛАРЕТОВИЧ
  • СОЮЗ ГЕТЬМАНЦІВ-ДЕРЖАВНИКІВ (СГД)
  • СТАРОЖИТНОСТІ, ГАЗЕТА
  • ТЕРЕЩЕНКО ЮРІЙ ІЛАРІОНОВИЧ
  • ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН ТЕОДОРОВИЧ
  • ВОЛИНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
  • ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ–САС ВОЛОДИМИР РОМАНОВИЧ
  • ЖУК АНДРІЙ ІЛЛІЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)