ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЛУКОМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ

  Бібліографічне посилання: Грузін Д.В. ЛУКОМСЬКИЙ Олександр Сергійович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lukomsky_O_S (останній перегляд: 16.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛУКОМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ

ЛУКОМСЬКИЙ Олександр Сергійович (22(10).07.1868–25.02. 1939) – військовик, генерал-лейтенант (1914), діяч Білого руху, мемуарист. По батьківській лінії походив від литов. князів Лукомських (один з їхніх представників наприкінці 17 ст. переїхав на Полтавщину, його нащадки мешкали у с. Журавка – нині село Варвинського р-ну Черніг. обл., – звідти родом був батько Л. – Сергій Родіонович). Батько служив військ. інженером. У дитячі роки Л. жив переважно біля матері – Віри Володимирівни Шпіцберг. Від 1876 мешкав у м. Севастополь. 1879 був зарахований до 2-го класу Симбірської військ. г-зії, наступного року переведений до Полтав. військ. г-зії (від 1882 – Петровський кадетський корпус у м. Полтава). По закінченні 1885 корпусу був направлений в Санкт-Петербург для продовження навчання в Павловському військ. уч-щі. Через 2 роки отримав звання портупей-юнкера і перейшов на 3-й курс до Миколаїв. інженерного уч-ща. 1888 отримав звання офіцера і був направлений на службу в Одесу – в 11-й саперний імператора Миколи I батальйон. 1894 поступив для подальшого навчання до Миколаїв. академії Ген. штабу в С.-Петербурзі. По її закінченні 1897 за власним бажанням направлений служити у Київський військовий округ.

По дорозі до Києва відвідав Бердянськ, де його батько будував комерційний порт. У Київ. військ. окрузі служив спершу старшим ад'ютантом штабу 12-ї піх. д-зії (дислокувалася в м. Проскурів; нині м. Хмельницький), потім (з травня 1998) – помічником (від жовтня 1899 один рік командував 16-ю ротою в 131-му піх. Тираспольському полку), а від 1902 – старшим ад'ютантом окружного штабу в Києві. Узяв шлюб (вдруге, перша його дружина – Ольга Перетц – покінчила життя самогубством, коли він навч. на останньому курсі академії) з донькою командуючого Київ. військ. округом ген. М.Драгомирова – Софією. Спеціалізувався на питаннях мобілізації військ і зосередження армії на кордоні після її мобілізації. 1904 кілька місяців командував батальйоном 131-го піх. Тираспольського полку. Цього ж року брав участь у наведенні порядків серед солдатів Полтав. полку, який напередодні відмовився виконувати наказ командира (винні були арештовані й передані до суду). Від початку революції 1905–1907 став одним з організаторів гуртка офіцерів Ген. штабу, які виступали за вживання жорстких заходів для захисту правопорядку. Вважав, що "холості" залпи чи постріли поверх голів натовпу лише провокують натовп до агресивних дій і сприяють "братанню" військ із заколотниками, а в підсумку призводять до значних жертв, що обов'язково матимуть місце там, де влада діє безвідповідально. Влітку 1905 зініціював виступ карального підрозділу проти київ. демонстрації, до якої приєдналися 4-й і 5-й понтонні батальйони. В районі Єврейс. площі демонстрацію розстріляли – 20 осіб було вбито, бл. 100 поранено.

Влітку 1906 пройшов курс артилер. підготовки на Київ. артилер. полігоні.

У грудні 1907 назначений нач. штабу 42-ї піх. д-зії (штаб розташовувався в Києві).

Улітку 1908 відряджений до м. Ровно для розробки там проекту укріплення міста. Восени цього ж року був викликаний до С.-Петербурга для головування в комісії, що проводила ревізію Мобілізаційного відділу Ген. штабу ЗС Росії. 1909 призначений керівником цього відділу. Наступного року (не маючи належної вислуги років у чині полковника) отримав чин генерал-майора. 1913 переведений на посаду помічника нач. канцелярії військ. міністра В.Сухомлинова, у березні 1914 став нач. цієї ж канцелярії. З початком Першої світової війни здійснив заг. мобілізацію рос. армії (за це – вперше у практиці нагород – був удостоєний ордена св. рівноапостольного кн. Володимира 4-го ст. на Георгіївській стрічці). У серпні 1915 назначений пом. міністра на час війни із залишенням на посаді нач. канцелярії Військ. мін-ва. Від квітня 1916 служив начальником 32-ї піх. д-зії на Південно-Західному фронті, потім – нач. штабу 10-ї армії.

За успішні дії із захоплення м. Чернівці нагороджений орденом св. Георгія 4-го ст.

Від листопада 1916 – генерал-квартирмейстер Верховного головнокомандуючого (Верховним головнокомандувачем тоді був імп. Микола II), товариш (заст.) голови Особливої наради із захисту д-ви.

Після Лютневої революції 1917 – знову на фронті: командував 1-м армійським корпусом. Від 16 червня 1917 – нач. штабу Верховного головнокомандуючого (Верховним головнокомандувачем на той час став генерал від кавалерії О.Брусилов). У серпні звільнений з посади у зв'язку з притягненням до суду за участь "у заколоті" (див. Корнілова заколот). Разом з генералом від інфантерії Л.Корніловим і генералом-лейтенантом А.Денікіним утримувався під арештом у Бихові (нині місто Могильовської обл., Білорусь). Після взяття у листопаді керованими більшовиками частинами ставки Верховного головнокомандуючого генерал-лейтенанта М.Духоніна в м. Могилів (нині місто в Білорусі; перед цим Л. радив М.Духоніну перенести ставку до Києва) і жорстокого вбивства М.Духоніна інкогніто перебрався на Дон. Там брав участь у створенні Добровольчої армії (у січні–лютому 1918 очолював її штаб). Потому таємно направлений в Єкатеринодар (нині м. Краснодар) як представник Добровольчої армії при уряді Кубанської Народної Республіки. Був схоплений більшовиками, проте втік. Перебрався до Києва (на той час укр. землі перебували під контролем австро-нім. військ; див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918). Зустрічався з гетьманом П.Скоропадським, той запропонував йому очолити військ. мін-во Української Держави, однак він відмовився, зіславшись на те, що повинен був, за його власними спогадами, повернутися в Добровольчу армію, а головне – "никогда и ни при каких условиях не мог согласиться работать с немцами". Мав зустріч з П.Мілюковим (той прибув до Києва, щоб вести переговори з нім. командуванням про боротьбу з більшовиками), намагався довести йому, що Німеччина обов'язково програє війну.

У липні 1918 прибув до штабу Добровольчої армії. Був назначений пом. головнокомандуючого і нач. військового та морського управлінь. Від жовтня 1919 – голова Особливої наради при головнокомандувачеві Збройних сил Півдня Росії, з грудня – голова уряду при ньому.

У лютому 1920 наказом ген. А.Денікіна увільнений (разом з генералами П.Врангелем, П.Шатіловим і віце-адміралами Д.Ненюковим і О.Бубновим) від служби за підтримку кандидатури П.Врангеля на місце командувача в Криму замість ген. М.Шилінга.

У березні 1920 призначений П.Врангелем в якості представника Рос. армії при союзному командуванні Антанти в Стамбулі. На еміграції став помічником вел. кн. Миколи Миколайовича – дядька Миколи II. 1921–22 оприлюднив спогади. За дорученням вел. кн. Миколи Миколайовича з серпня 1923 до жовтня 1924 був у США, потім здійснив поїздку на Далекий Схід. 1926 брав участь у роботі закордонного з'їзду рос. емігрантів. 31 липня 1926 став головою всіх військ. союзів і орг-цій на Далекому Сх. та в Америці (виконував ці обов'язки до 1928). Після смерті вел. кн. Миколи Миколайовича відійшов від політ. діяльності. Від 1928 був у розпорядженні голови Рос. військ. союзу.

1937 завершив "Очерки из моей жизни" (рукопис не опублікував; 1938 передав його разом з ін. документами в пакеті з приписом "Відкрити після 1950" до Рос. закордонного істор. архіву в Празі; після Другої світової війни ці рукописи були перевезені до Москви).

П. у м. Париж (Франція).

дата публікації: 2009 р.

Праці:
  1. Воспоминания, т. 1–2. Берлин, 1922
  2. Очерки из моей жизни. "Вопросы истории", 2001, № 1–12.
Література:
  1. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. К.–Філадельфія, 1995
  2. Брусилов А.А. Мои воспоминания. М., 2001
  3. Волков С.В. Белое движение. СПб., 2002
  4. Рутыч Н.Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных сил Юга России: Материалы к истории Белого движения. М., 2002
  5. Залесский К.А. Кто был кто в Первой мировой войне. Биографический энциклопедический словарь. М., 2003.

Посилання:
  • АНТАНТА
  • АВСТРО-НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК КОНТРОЛЬ 1918
  • БЕРДЯНСЬК
  • БІЛИЙ РУХ В УКРАЇНІ
  • БРУСИЛОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ЧЕРНІВЦІ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ДЕНІКІН АНТОН ІВАНОВИЧ
  • ДОБРОВОЛЬЧА АРМІЯ
  • ДРАГОМИРОВ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • КОРНІЛОВ ЛАВР ГЕОРГІЙОВИЧ
  • КОРНІЛОВА ЗАКОЛОТ 1917
  • КРАСНОДАР
  • КУБАНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА, САМОСТІЙНА КУБАНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА, КУБАНСЬКИЙ КРАЙ
  • КИЇВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ОКРУГ
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МІЛЮКОВ ПАВЛО МИКОЛАЙОВИЧ
  • МОСКВА
  • МИКОЛА І, МИКОЛА ПАВЛОВИЧ
  • МИКОЛА II
  • ОДЕСА
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ФРОНТ
  • ПОЛТАВА
  • РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 В УКРАЇНІ
  • РІВНЕ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СЕВАСТОПОЛЬ, МІСТО АРК
  • СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
  • СТАМБУЛ
  • СУХОМЛИНОВ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
  • ВРАНГЕЛЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  • ЗБРОЙНІ СИЛИ ПІВДНЯ РОСІЇ (ЗСПР)

  • Пов'язані терміни:
  • ОСОБЛИВА НАРАДА
  • СОШЕНКО ІВАН МАКСИМОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)