ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЛЮБЧЕНКО ПАНАС ПЕТРОВИЧ

  Бібліографічне посилання: Рубльов О.С. ЛЮБЧЕНКО Панас Петрович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lyubchenko_P_P (останній перегляд: 19.11.2018)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛЮБЧЕНКО ПАНАС ПЕТРОВИЧ

ЛЮБЧЕНКО Панас Петрович (14(02).01.1897–30.08.1937) – парт. і держ. діяч. Н. в м. Кагарлик у сел. родині. Закінчив 2-класну сільс. школу, з 1909 навч. в Київ. військово-фельдшерській школі. Від 1913 – учасник есерівської течії революц. руху (див. Партія соціалістів-революціонерів). 1914 став військ. фельдшером. З початком Першої світової війни служив у 33-му Єлецькому піх. полку на Південно-Західному фронті, був двічі поранений. Одужавши, працював фельдшером Київ. окружного військ. госпіталю. Від 1916 почав друкуватися в пресі, співробітничав з часописами "Соціалістична думка" і "Наше слово". Після Лютневої революції 1917 став членом Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), входив від неї до Київ. ради робітн. депутатів, а потім також до Української Центральної Ради. Належав до лівої фракції, що виступала за встановлення на укр. землях рад. влади й співпрацю з рос. більшовиками. Тоді ж екстерном склав іспити на атестат зрілості й рік учився на мед. ф-ті Київ. ун-ту. Паралельно слухав лекції на правничому ф-ті цього ж ун-ту.

Від березня 1919 – член новоствореної УПСР (комуністів; з серпня цього ж року – Українська комуністична партія (боротьбистів); УКП(б)). Належав до кер-ва партії. У березні наступного року разом з переважаючою більшістю лідерів УКП(б) – О.Шумським, Г.Гриньком, Г.Михайличенком та ін. – увійшов до складу КП(б)У. Був призначений секретарем Київ. губкому КП(б)У. Згодом став заст. нач. політвідділу Другої Кінної армії. Деякий час керував Черніг. губернським виконкомом. Від 1922– заст. голови Донец. губернського виконкому. Цього ж року призначений головою правління Спілки с.-г. кооперації УСРР. Від 1925 – голова Київ. губернського виконкому (з 1926 – Київ. окружний виконком) й канд. у члени ЦК КП(б)У.

У ці роки не раз виступав на зібраннях учених і ювілейних вечорах. Акад. С.Єфремов у вересні 1926 у своєму щоденнику занотував, зокрема, що Л. на з'їзді геологів "навчав геологів геології" і при цьому щиро вважав, що геологія й археологія – це, по суті, одна й та ж наука, якою рад. влада "користується для антирелігійної пропаганди". У спогадах літературознавця Г.Костюка про ювілей М.Грушевського в Києві 3 жовтня 1926 є згадка про виступ Л. під час урочистостей, а також дано коротку характеристику Л.: "Гарний, інтелігентного вигляду, з русявою борідкою клинцем і хвилястим чубом, досвідчений промовець, колишній член Центральної Ради від УПСР, пізніше – опозиціонер, боротьбист, а через 6 років – голова всієї Київщини. Минув той час, коли він, ще зовсім молодий запальний хлопець, бігав коридорами Центральної Ради “у жовтих чобітках”, як іронічно про нього занотував десь у свій щоденник Винниченко, і жадібно прислухався до авторитетного голови ЦР. Тепер доля жартівливо ролі поміняла. Колишній авторитет і голова відродженої української держави повернувся з еміграції в ролі тільки скромного вченого-історика, а колишній скромний юнак, що “бігав у жовтих чобітках” у Центральній Раді, тепер уже в поважній ролі господаря не тільки Києва, але й цілої Київської округи. Він прийшов на ювілейне засідання вже як влада, як представник держави і керівної партії".

Від 1927 займав посаду секретаря і був членом ЦК КП(б)У. Від 1929 – канд. у члени політбюро ЦК КП(б)У. 1930 виступив як "громадський обвинувач" на процесі "Спілки визволення України" (див. "Спілки визволення України" справа 1929–1930). Як свідчать документи, невдовзі потому став відігравати керівну роль у колективізації сільського господарства в УСРР й конфіскації продовольства у селян (врешті-решт це призвело до голодомору 1932–1933 років в УСРР). Від 1933, будучи секретарем ЦК КП(б)У, одночасно працював 1-м заступником голови РНК УСРР. Цього ж року на листопадовому об'єднаному пленумі ЦК і Центр. контрольної комісії КП(б)У слідом за П.Постишевим і С.Косіором виголосив погромницьку промову "Огонь по націоналістичній контрреволюції та по націонал-ухильниках" (22 листопада 1933).

28 квітня 1934 став головою РНК УСРР. Цього ж року був обраний членом політбюро ЦК КП(б)У і канд. у члени ЦК ВКП(б).

Обирався членом Президії ВУЦВК і членом ЦВК СРСР. Був делегатом: ХV–ХVII з'їздів ВКП(б), IV, V, VII й VIII конференцій, IХ–ХIII з'їздів КП(б)У.

1935 нагороджений орденом Леніна.

29 серпня 1937 на пленумі ЦК КП(б)У по доповіді С.Косіора на розгляд було поставлено санкціоноване Й.Сталіним (на основі наданих слідчими органами "свідчень" колиш. боротьбистів, колег Л., зокрема А.Хвилі) питання "Про буржуазно-націоналістичну організацію колишніх боротьбистів і про зв'язок з цією організацією Любченка П.П.". Наступного дня до обіду Л. виступив із промовою і категорично відкинув усі висунуті проти нього обвинувачення. Від 15-ї до 18-ї години в роботі пленуму було оголошено перерву.

Одразу після перерви й за відсутності Л. пленум ЦК КП(б)У ухвалив: "На підставі матеріалів слідства та очних ставок Любченка з заарештованими учасниками контрреволюційної націоналістичної організації […], а також на підставі заяви Хвилі на ім'я т. Єжова, Пленум ЦК КП(б)У вважає встановленим, що Любченко П.П. не тільки був особисто тісно зв'язаний з керівною групою націоналістичної української контрреволюційної організації, а й входив до складу керівництва цієї антирадянської організації". У зв'язку з цією ухвалою було також вирішено: "1. Виключити Любченка П.П. з Політбюро та зі складу членів ЦК КП(б)У. 2. Зняти Любченка П.П. з поста голови Раднаркому УРСР. 3. Поставити перед ЦК ВКП(б) питання про виведення Любченка П.П. зі складу кандидатів у члени ЦК ВКП(б) та про виключення його з рядів партії. 4. Передати справу Любченка П.П. у НКВС".

Одразу потому присутнім на пленумі повідомили, що в перерві між засіданнями пленуму Л. застрелив дружину й застрелився сам. С.Косіор з цього приводу додав: "Поки ми з вами приймали рішення, Любченко застрелився, підтвердивши тим самим, що ми правильно цю справу розібрали".

У літературі з приводу смерті Л. існують різні версії, зокрема й та, що і його самого, і його дружину вбили енкаведисти.

Для сучасників Л., які жили за кордоном, зокрема в Польщі, трагічна смерть Л. не стала сенсацією. Як зауважив варшавський час. "Biuletyn polsko-ukraiński", "самогубство П.Любченка, серед низки інших самогубств, часом високих достойників СССР (хоча б Гамарника), не може все ж таки нікого ані спеціально здивувати, ані вразити". Далі часопис наголошував, що покійний, попри гучний титул "прем'єра Української Совєтської Республіки", був фактично декоративною постаттю, як, зрештою, й увесь "кабінет міністрів" УСРР. Разом з тим трактована як самогубство смерть "прем'єра" УСРР з "типово українським прізвищем" зробила його самого символічною фігурою. З'явився навіть аналіз "феномена Любченка". Зокрема, той же варшавський бюлетень писав: "Любченко належав насамперед до класичного – на теренах колишньої Росії – типу ренегата-кар'єриста, популярно званого “малороссом”. Але цей ренегат, піддаючись за часів молодості певним національним почуттям й пориванням (все ж таки належав до у к р а ї н с ь к о ї [виділення в тексті зроблено за оригіналом] політичної партії за часів царату), безперечно, зберігав у власній психіці певне п р и г а д у в а н н я тих почуттів й тих поривань […]. На все йшов цей ренегат. Будь-які совєтські векселі підписував in blanco цей колишній українець. Крізь трупи проходив безжурно усміхненим… Але десь у темному закамарку ренегатської душі жевріла ще “виправдувальна” думка, що “як-не-як існує українська початкова школа”, що “як-не-як виставляється Н а т а л к а-П о л т а в к а у театрі”, що “як-не-як не скасовано ще мови”. Й – можливо навіть охоплювала його також наївна “особиста гордість”, що це він, все ж таки Л ю б ч е н к о, не якийсь там “Іванов”, стоїть – хоча б навіть фіктивно, але формально й de jure – на “чолі уряду України”". Але невдовзі й ці виправдувальні міркування зазнали фіаско: "Й оце на тлі щораз виразнішої на “соціалістичних” теренах СССР – такої знайомої з царських часів – і с т о р и ч н о ї Росії, що поставала, серед щоденних барабанів “нашої є д и н о ї вітчизни” й “великого р о с і й с ь к о г о народу"” (навіть вже не “совєтського”), під зростаючим натиском жандармсько-чекістського “патріотизму” й “любові” до Москви – настав крах навіть… навіть совєтсько-малоросійської “ідеології” Любченка. Й Любченко надзвичайно реально побачив й збагнув, що потвора правдивої “матушки” – Росії, яка поставала у нібито революційній “батьківщині”, неминуче розчавить не лише “ідеологію” ренегатів, а й самих ренегатів".

дата публікації: 2009 р.

Праці:
  1. Документ про контрреволюційні змови і запроданство: [Про СВУ]. "Комуніст", 1931, 2 серпня
  2. Передмова. В кн.: "Спілка визволення України": Стенографічний звіт судового процесу, т. 1. Х., 1931
  3. Про деякі помилки на теоретичному фронті. "Комуніст", 1933, 4 липня
  4. "Вісті ВУЦВК", 1933, 6 липня
  5. Огонь по націоналістичній контрреволюції та по націонал-ухильниках: Промова на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У 22 листоп. 1933 р. Х., 1933
  6. Виступ тов. П.П. Любченка на пленумі Харківського обкому КП(б)У. "Пролетарська правда", 1934, 10 червня
  7. Промова на першому з'їзді письменників України. "Комуніст", 1934, 9 липня
  8. "Вісті ВУЦВК", 1934, 9 липня
  9. Промова на VIII з'їзді Рад у відповідь на доповідь Сталіна. "Вісті ВУЦВК", 1936, 27 листопада
  10. Про проект нової Конституції УРСР. "Комуністична освіта", 1937, № 2
  11. Привітальне слово художній нараді. "УІЖ", 1990, № 2.
Література:
  1. Małyj M. Samobójstwo w Kijowie: [P.Lubczenki]. "Biuletyn polsko-ukraiński", 1937, 12 września, nr. 33 (224)
  2. Nowe samobójstwo: [P.Lubczenki]. Там само
  3. Kowalewski M. Polityka narodowościowa na Ukrainie Sowieckiej: Zarys ewolucji stosunków w latach 1917–1937. Warszawa, 1938
  4. Бачинський П. Панас Петрович Любченко. К., 1970
  5. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади, кн. 1. Едмонтон, 1987
  6. Бачинский П.П., Табачник Д.В. Афанасий Петрович Любченко. "Вопросы истории", 1990, № 12
  7. Пирог Р.Я. Как погиб председатель Совнаркома Украинской ССР П.П. Любченко. "Известия ЦК КПСС", 1990, № 10
  8. Шаповал Ю.І. Україна 20–50-х років: Сторінки ненаписаної історії. К., 1993
  9. Костюк Г. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки): Дослідження і спостереження сучасника. К., 1995
  10. Єфремов С.О. Щоденники, 1923–1929. К., 1997
  11. Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998
  12. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. К., 1999
  13. Рубльов О.С. Любченко Панас Петрович. В кн.: Уряди України у ХХ ст.: Науково-документальне видання. К., 2001
  14. Лозицький В.С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). К., 2005
  15. ЦК РКП(б)–ВКП(б) и национальный вопрос, кн. 1: 1918–1933 гг. М., 2005.

Посилання:
  • БІЛЬШОВИКИ
  • BIULETYNIE POLSKO-UKRAINSKIM
  • ДРУГА КІННА АРМІЯ
  • ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УСРР
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ГРИНЬКО ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ
  • КАГАРЛИК
  • ХВИЛЯ АНДРІЙ АНАНІЙОВИЧ
  • КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В УСРР/ УРСР
  • КОСІОР СТАНІСЛАВ ВІКЕНТІЙОВИЧ
  • КОСТЮК ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МИХАЙЛИЧЕНКО ГНАТ ВАСИЛЬОВИЧ
  • ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ФРОНТ (ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА)
  • ПОСТИШЕВ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
  • ШУМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ
  • СПІЛКА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ- СПРАВА (1929-1930)
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • УКРАЇНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ (БОРОТЬБИСТІВ)
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
  • УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (УПСР)

  • Пов'язані терміни:
  • БІЛЬШОВИК УКРАЇНИ - ЖУРНАЛ
  • БОНДАРЕНКО МИХАЙЛО ІЛЛІЧ
  • БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ КОЛИШНІХ БОРОТЬБИСТІВ СПРАВА 1937
  • ЧЕТВЕРТИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД (1920)
  • ЄЖОВЩИНА
  • КАГАРЛИК
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ
  • КОМУНА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА
  • КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В СРСР 1936
  • КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНОЇ БОРОТЬБИСТСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СПРАВА 1935
  • КУДРЯ ДАНИЛО ЄВМЕНОВИЧ
  • ЛІКВІДАЦІЯ КУРКУЛЬСТВА ЯК КЛАСУ
  • ЛІТОПИС РЕВОЛЮЦІЇ
  • НАЦІОНАЛ-БІЛЬШОВИЗМ
  • НАЦІОНАЛ-УХИЛЬНИЦТВО
  • ПОСТИШЕВ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
  • РАДА НАРОДНИХ КОМІСАРІВ УРСР
  • РІЧИЦЬКИЙ АНДРІЙ
  • РОЗКУРКУЛЕННЯ ПОЛІТИКА


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)