ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЛЮТЕРАНСТВО

  Бібліографічне посилання: Любащенко В.І. ЛЮТЕРАНСТВО [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lyuteranstvo (останній перегляд: 23.07.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛЮТЕРАНСТВО

ЛЮТЕРАНСТВО (Lutheranism, Lutheran Church) – протестантська течія (див. Протестантизм), що виникла в 16 ст. у ході нім. Реформації, об'єднує послідовників учення М.Лютера (1483–1546). На її становлення вплинула низка істор. подій, зокрема: підтримка М.Лютера після його офіц. розриву (1521) з Римом (див. Ватикан) деякими північнонім. князями, які прагнули незалежності від імператора "Священної Римської імперії германської нації"; повстання нім. рицарів (1522–23) проти засилля Церкви і князів; сел. війна в Німеччині 1524–26, спрямована проти соціального гніту, під час якої виокремилося два крила нім. Реформації – помірковане (прихильники реформи Церкви) і радикальне (ініціатори створення нової Церкви – анабаптисти); проголошення на Шпейєрському рейхстазі (1529) 6-ма князями, прибічниками ідей М.Лютера, і представниками 14-ти нім. міст "Протестації" з обґрунтуванням принципу свободи совісті. 1530 сподвижник М.Лютера, професор Віттенберзького ун-ту Філіпп Меланхтон (1497–1560) виступив у рейхстазі в Аугсбурзі (Німеччина) з викладом осн. тез нового віросповідання (вони отримали назву "Аугсбурзьке віросповідання" і ґрунтувалися на вченні М.Лютера). У них ішлося про реформу Церкви, зокрема, главою Церкви оголошувався не папа, а світський володар, скасовувалися пишна церк. обрядовість, шанування ікон і мощів, урочиста меса замінялася простою літургією з проповіддю пастора. Частина присутніх на рейхстазі висловилася за схвалення таких реформ. Однак герм. імп. Карл V Габсбург відмовився визнати "Аугсбурзьке віросповідання". Згодом (уже після смерті М.Лютера) князі, які визнали вчення М.Лютера, за підтримки деяких імперських міст і в союзі з франц. королем Генріхом II Валуа виступили проти герм. імп. Карла V Габсбурга і 1552 перемогли його в 2-й Шмалькаденській війні. 1555 катол. і протестантські князі уклали Аугсбурзький реліг. мир, він встановив принцип cujus region – ejus religio ("чия країна, того і віра"), що поширювався на імперські стани – курфюрстів, світських і духовних князів, на вільні міста і рицарів. Визнавалося також право на еміграцію тих мешканців князівств, які не поділяли віру свого володаря. Усе це здетонувало міждерж. конфлікти в Європі, призвело до утворення двох військово-політ. угруповань – Протестантської унії і Катол. ліги (1608–09). Поступово Л. набуло поширення в пн.-зх. землях Німеччини і Пн. Європі (Скандинавія, Прибалтика), у Франції, Голландії, Угорщині, Австрії, Польщі, а завдяки еміграційним процесам 17–19 ст. – у Пн. Америці.

Формування осн. принципів Л. як окремої протестантської традиції відбувалося спочатку у ході суперечок між М.Лютером та ін. німецькими (Андреас Карлштадт, 1477–1541; Томас Мюнцер, бл. 1490–1525) і швейцарським (Ульріх Цвінглі, 1484–1531) реформаторами. Неприйняття радикалізму анабаптистів і поглядів У.Цвінглі на доктрину перетворення (заперечував буквальну присутність тіла і крові Христових у хлібі і вині під час Євхаристії) зумовило поміркований перегляд М.Лютером католицьких вчення і практики. Як продукт магістерської Реформації Л. запропонувало реформу Церкви, здійснювану в контексті істор. християнства, з акцентом на збереженні апостольських традицій Вселенської Церкви. Це зумовило подальші ідейні розбіжності між послідовниками М.Лютера і анабаптистами й кальвіністами (див. Кальвінізм), а згодом – і в середовищі лютеран. Ф.Меланхтон, який очолив лютеран після смерті М.Лютера, допускав можливість компромісу щодо католицького і протестантського вчень. Ін. богослови (Мартін Хемніц, 1522–86) наполягали на "чистому вченні" М.Лютера. У ході богословських суперечок (питання антиномізму, синергізму, адіафори) викристалізувалися доктринальні особливості Л.

Доктринальна система Л. викладена в 6-ти символічних книгах. Це: Малий (1528) і Великий (1529) катехізиси М.Лютера, "Аугсбурзьке віросповідання" (Ф.Меланхтон, 1530), "Апологія аугсбурзького віросповідання" (Ф.Меланхтон, 1531), "Шмалькальденські члени" (М.Лютер, 1537), "Формула згоди" (1577, з 1580 – "Книга згоди"). Остання книга узагальнила ідейне надбання Л. в його розбіжностях з ін. протестантськими течіями, які виникли в ході європейської Реформації. Л. визнає Апостольський, Нікейський (із збереженням Filioque) і Афанасієвий символи віри та приймає догматичні рішення перших 6-ти Вселенських Соборів (див. Собори Вселенські). Однак головним авторитетом віри визнає лише Біблію як єдине джерело Божественної істини.

У центрі Л. – учення про виправдання самою вірою як гол. умовою спасіння. Прощення гріхів здійснюється не посередництвом Церкви і духовенства, не виконанням формальних церк. приписів ("добрих діл") та завдяки заслугам, а виключно благодаттю Господа, даною людині через її увірування в Його страждання і смерть. Усе, що входить до змісту поняття церк. "добрих діл" (виконання обрядів, дотримання традицій, чернечі обітниці, вшанування мощів і реліквій), не може звільнити від гріха. Переосмислення функції Церкви привело до нового розуміння священства. У Л. немає сакраментального поділу на клір і мирян; останні також служать Господу в міру своїх дарувань і прагнень. Своєю вірою і гідним виконанням сімейних, професійних, сусп. обов'язків віруючі в Господа стають "істинними святими". Л. заперечує святих як особливу групу людей, які "накопичили" церк. "добрі діла".

Наслідуючи вчення М.Лютера про видиму і невидиму Церкву (взяте ним у св. Августина), Л. заперечує формальні ознаки приналежності особи до Церкви (за місцем проживання чи національністю). Церква – не зовн. установа, а духовна єдність "істинних святих". У своїй видимій формі вона складає установу, в якій чиняться справжні таїнства і проповідь Слова Божого.

Л. залишило лише два християн. таїнства: хрещення і Причастя. Вони встановлені Ісусом Христом і передають Божественну обітницю благодаті (однак без віри тих, хто здійснює і приймає таїнства, вони не чинні). При цьому Л. визнало за необхідне хрещення немовлят, а катол. транссубстанцію (вчення про перетворення хліба і вина в тіло і кров Христові під час Євхаристії) замінило консубстанцією (вченням, згідно з яким поряд із хлібом і вином у містичний спосіб виявляють свою присутність також тіло і кров Христові). Таїнство миропомазання замінено обрядом конфірмації. Не мають статусу таїнства також вінчання, відспівування та ординація. Остання, проте, вважається завдатком отримання священиком особливих Божих дарів ("Апологія", 13-й артикул), священик у Л. відпускає гріхи. У більшості лютеранських церков він визнаний особою, через яку функціонально, а не історично здійснюється зв'язок з апостольською Церквою. В Л. часткового збережено ієрархію (консисторіальне управління з синодом як вищим органом, інститут єпископів), а також, з кінця 19 ст., утворення спільнот, які ведуть чернече життя. Целібат заперечено. Л. залишило деякі елементи інституційної Церкви: Літургію (в її центрі – проповідь пастора), атрибутику (розп'яття, свічки, визнані корисними в реліг. напученні осіб ікони, у нім. парафіях – оргáн), облачання священиків. Лютерани дотримуються християн. свят і мають свої особливі свята (День Реформації).

Наприкінці 17 ст. проти богословської ортодоксії і церк. формалізму Л. виступив рух пієтистів (від лат. pietas – благочестя), започаткований "колегією пієтатіс" – зібранням парафіян для домашнього вивчення Біблії, заснованим 1669 у Франкфурті (нині м. Франкфурт-на-Майні, ФРН) Філіппом-Якобом Шпенером (1635–1705). Пієтизм прагнув відновлення початкових ідеалів Л., безпосереднього зв'язку особи з Богом, повернення засад апостольського життя. Наприкінці 18 – у 1-й пол. 20 ст. Л. пережило низку викликів, пов'язаних з бібл. критицизмом тюбінгенської і міфологічної шкіл, ліберальною теологією, діалектичною теологією, або неортодоксією.

Згідно з соціальною етикою Л., будь-яка держава поставлена Богом і діє за Його Законом. Виявляючи слухняність д-ві чи працедавцеві, лютеранин служить, передусім, Господу. Л. приймає і монархічні (Швеція, Данія, Норвегія), і республіканські (США, Фінляндія, Ісландія) устрої, демонструючи непротивлення владі, навіть тоталітарній. Так, у СРСР лютерани не приєдналися до опозиції, яку виявили режимові правосл. катакомбна церква, греко-катол. підпілля та євангельські громади. А в Німеччині після приходу до влади А.Гітлера було створено профашистську Нім. євангелічну церкву. Все ж значна частина віруючих і пасторів у Німеччині об'єдналась у Сповідальну церкву Німеччини, що прийняла Барменську декларацію (1934), якою засудила співпрацю з нацистським режимом. Нім. богослов Дитріх Бонгоффер (1906–45) взяв участь у заколоті проти А.Гітлера і був страчений.

Аполітизм Л. віруючі компенсують індивідуальною активністю в галузях к-ри, освіти, науки, філантропії.

Сучасне Л. поділене на кілька течій, кожна з них має певні відмінності у ставленні до богословських і суспільно-політ. питань. Ліберальні лютерани дозволяють критику Біблії, визнають жін. священство, одностатеві шлюби і навіть ординацію геїв і лесбіянок (у Швеції), активні в політ. житті, в екуменічному русі (див. Екуменізм релігійний), заперечують активне місіонерство. Конфесійні лютерани консервативні у ставленні до Біблії і вчення М.Лютера, до політики та екуменізму, заперечують ліберальну теологію, заохочують місіонерство. Осн. об'єднаннями Л. є Всесвітня лютеранська федерація (ВЛФ; заснована 1947, до її складу входять 147 церков ліберальної традиції) і Конфесійна євангелічна лютеранська конференція (заснована 1993, до її складу входять 30 церков консервативної традиції). Існує чимало автономних церков, що виступають за послідовне втілення принципу свободи совісті, дотримуються конгрегаціоналізму (незалежності помісної церкви). Деякі з них тяжіють до пієтичної традиції. Від 1980-х рр. в середовищі Л. поширився харизматичний рух.

31 жовтня 1999 в Аугсбурзі (Німеччина) ВЛФ і Римо-катол. церква підписали "Декларацію стосовно доктрини виправдання", якою зняли взаємні засудження 16 ст. між лютеранами і католиками. Документ не прийняли конфесійні спільноти, серед них найбільші Місурійський і Вісконсінський синоди в США, консервативні церкви Бразилії, Канади, деяких європейських країн.

Тривалий час лютеранські церкви були державними у Фінляндії (до 1919) і Швеції (до 2000). Формально зберігають цей статус у Норвегії, Данії, Ісландії.

У СРСР Л. існувало переважно в Прибалтиці і регіонах нім. колонізації (в Україні, в РФ – на Поволжі, в Казахстані), але діяльність за рад. режиму була обмежена.

На поч. 21 ст. Л. існує в багатьох країнах світу, налічуючи від 75 до 80 млн прихильників. У країнах Пн. Європи Л. є пануючою конфесією: Євангелічно-лютеранська церква Ісландії об'єднує 92 % населення країни, Євангелічно-лютеранська церква Данії – 89, Євангелічно-лютеранська церква Норвегії – 85, Євангелічно-лютеранська церква Фінляндії – 80, Євангелічно-лютеранська церква Швеції – 75, Євангелічно-лютеранська церква Німеччини – 45 % (об'єднує лютеранські, реформатські і лютерансько-реформатські громади). Ці церкви і Євангелічно-лютеранська церква Америки (5 % населення США) дотримуються ліберальних традицій і входять до Всесвітньої ради церков (керівний центр світ. екуменізму).

У країнах "третього світу" Л. поширене на Мадагаскарі (7 %), у Танзанії (5 %), Ефіопії, Південноафр. Республіці та Індонезії (по 2 %), Папуа–Новій Гвінеї (25 %).

Питому вагу в реліг. статистиці Л. має в Естонії (36 % населення) і Латвії (18 %). Є чимало спільнот у Росії, найбільші – Нім. євангелічно-лютеранська церква Росії (складова Нім. євангелічно-лютеранської церкви Росії, України, Казахстану і Середньої Азії) та Євангелічно-лютеранська церква Інгрії (фінсько-шведська спадщина) входять у ВЛФ.

У країнах Співдружності Незалежних Держав консервативних традицій дотримуються Конфесійна лютеранська церква Латвії, Євангелічно-лютеранська церква "Конкордія" (РФ), Євангелічно-лютеранська церква в Республіці Білорусь, Євангелічно-лютеранська церква в Молдові, Українська лютеранська церква та ін.

На теренах України перші лютеранські громади з'явилися в серед. 16 ст. зусиллями нім. колоністів і за підтримки польс. шляхти. Маючи незначне поширення (з десяток громад на Холмщині, Поділлі, у Підляшші, Галичині, Закарпатській Україні), вони, однак, залишили певний слід в церк. історії цих земель своєю просвітницькою діяльністю (бібл. переклади і богословські твори Яна Секлюціяна, Станіслава Лютомирського, Самійла Домбровського, Матвія Твердохліба). Під час Хмельниччини розвиток протестантизму в Україні зупинився. Його відновлення почалося наприкінці 18 ст. і знову переважно серед нім. населення. У пд.-сх. регіоні найбільші громади діяли в колоніях Мюнхен Харківської губернії, Рорбах, Вормс, Баден, Кассель і в Одесі Таврійської губернії, у Києві (тут 1765 засновано першу громаду, 1857 збудовано храм). У Зх. регіоні – у колоніях Брігідау, Дорнфельд, Унтервальден, у Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Львові, Дрогобичі, Станіславі (нині м. Івано-Франківськ); у 1920–30-х рр. у Галичині діяло найбільше в Сх. Європі лютеранське об'єднання з домінацією нім. громад – Союз церков євангелічно-аугсбурзького і гельвецького визнання. На поч. 20 ст. Л. почало поширюватися серед українців: з 1925 діє Укр. лютеранська церква (суперінтендатура в Станіславі), заснована колиш. греко-катол. священиками. До 1939 церква мала кілька десятків громад у Галичині і на Волині, 15 пасторів і до 2 тис. парафіян. Виявляла активність у видавничій (часописи "Прозри!", "Стяг", "Новий світ", переклади лютеранської класики) і культурно-освіт. діяльності. За рад. режиму діяльність лютеран знову призупинилася, наприкінці 1990-х рр. почала відновлюватися.

На поч. 21 ст. Л. в Україні представлене 3-ма церквами: Нім. євангелічно-лютеранською церквою України, Укр. лютеранською церквою, Братською євангелічно-лютеранською церквою.

Нім. євангелічно-лютеранська церква України була відновлена 1991 як складова Нім. євангелічно-лютеранської церкви Росії, України, Казахстану і Середньої Азії. Має парафії в Києві (центр. храм св. Катерини) і в місцях колиш. нім. колонізації: на зх. – у Львові, Луцьку, на пд. – в Одесі (суперінтендатура, храм св. Павла), Херсоні, Миколаєві, Сімферополі, Севастополі, на сх. – у Запорізькій області, Полтавській області, Харківській області, Дніпропетровській області. На поч. 2009 налічувала 39 громад; має семінарію (Одеса). Посідає ліберальні традиції, помітна в культурно-освіт. діяльності, доброчинності, екуменізмі.

Укр. лютеранська церква поєднує лютеранське вчення і сх. літургію, дотримується юліанського календаря. Має Київську, Галицьку і Таврійську єпархії (єпископат у Києві), семінарію св. Софії (Тернопіль). На поч. 2009 налічувала 43 громади. Видає час. "Стяг", бере участь у підготовці укр. перекладів праць М.Лютера, відомих лютеранських богословів, час. "Добра звістка". Дотримується консервативної традиції, активна в суспільно-культ. житті і міжконфесійному діалозі; зорієнтована на укр. к-ру і мову.

Братська євангелічно-лютеранська церква презентує традиції пієтизму. Налічує 19 громад (найбільші на пд.). Має місію і бібл. курси (Одеса), видає газ. "Библейское слово".

Символічні і богослужбові книги Л., перекладені в Україні: "Аугсбурзьке віросповідання" (Тернопіль, 1995); "Збірник віросповідань євангелицько-лютеранської церкви" (Тернопіль, 2000); "Український лютеранський служебник" (Київ, 2003); "Concordia. Злагода: Віросповідання євангельської лютеранської церкви" (Київ, 2005) та ін.

дата публікації: 2009 р.

Література:
  1. Dalton H. Beitráge zür Geschichte der Evangelischen Kirche in Russland, bd 1–4. Gotha, 1887–1905
  2. Ostapczyk T. Die Religionsbewegungen in Gross-Ukraina. Berlin, 1895
  3. Бецольд Ф. История Реформации в Германии, т. 1–2. СПб., 1900
  4. Кареев Н.И. История Западной Европы в новое время, т. 2. СПб., 1904
  5. Zockler T. Das Deutschtum in Galizien. Dresden, 1927
  6. Schebetz H. Das Evangelium in der Ukraine. Erlangen, 1932
  7. Hennig M. Die evangelische-lutherische Kirche in Polnisch-Wolhynien. Leipzig, 1933
  8. Langholf J. Luthers Kirche bei den Ukrainern. Nendettelsan, 1933
  9. Schneider L. Die evangelische Kirchengemeinde in Lemberg, bd 1–2. Lemberg, 1935
  10. Zurakowsky M. Reformierte Ukraine. Wernigerode am Hart, 1937
  11. Elert W. The Structure of Lutheranism, vol. 1–2. Saint Louis, 1962
  12. Arden G.E. Augustana Heritage: History of the Augustana Evangelical Lutheran Church. Rock Island, 1963
  13. Encyclopedia of the Lutheran Church, vol. 1–3. Minneapolis, 1965
  14. Bergendoff C. The Church of the Lutheran Reformation: a historical survey of Lutheranism. Saint Louis, 1967
  15. Чанышев А.Н. Протестантизм. М., 1969
  16. Jabker P.W. Holy Cross Lutheran Church: a Typical Lutheran Church in the Growth. Saint Louis, 1975
  17. Kahle W. Evangelische Christen in Rußland und der Sowjetunion. Wuppertal–Kassel, 1978
  18. Maurer W. Historical Commentary on the Augsburg Confession. Philadelphia, 1986
  19. Bachmann E. Lutheran Churches of the World. Minneapolis, 1989
  20. Кернс Э. Дорогами христианства. М., 1992
  21. От Лютера до Вайцзеккера: Великие протестантские мыслители Германии. М., 1994
  22. Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні. К., 1996
  23. Зассе Г. Хто такі лютерани? К., 1998
  24. Lagerquist L. The Lutherans. Westport, 1999
  25. Lohse B. Martin Luther's Theology: Its Historical and Systematic Development. Philadelphia, 1999
  26. Huber D.L. World Lutheranism. Lanham, 2000
  27. Колб Р. Християнська віра в лютеранському викладі. К., 2000
  28. Церковь св. Екатерины. Церковь. Община. Вера. Праздничное издание ко дню повторного освящения церкви. К.–Мюнхен, 2000
  29. Хегглунд Б. История теологии. СПб., 2001
  30. Gritsch E.W. A History of Lutheranism. Minneapolis, 2002
  31. Курило О. Лютеране в России: XVI–XX вв. М., 2002
  32. Спиц Л.В. История Реформации, т. 1–2. М., 2002
  33. Эпоха Реформации: Европа. Минск, 2002
  34. Preus R. The Theology of Post-Reformation Lutheranism, vol. 1–2. Saint Louis, 2003
  35. Рид Л.Д. Лютеранская литургия. Минск, 2003
  36. Werner E. The Structure of Lutheranism. Saint Louis, 2003
  37. Смирнов М.Ю. Реформация и протестантизм: Словарь. СПб., 2005.

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АНАБАПТИСТИ
  • БІБЛІЯ
  • ДЕРЖАВА
  • ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ДРОГОБИЧ
  • ДУХОВЕНСТВО
  • ЕКУМЕНІЗМ РЕЛІГІЙНИЙ
  • ГАЛИЧИНА
  • ГІТЛЕР АДОЛЬФ
  • ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
  • КАЛЬВІНІЗМ
  • КАТАКОМБНА ЦЕРКВА
  • ХАРКІВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ХАРКІВСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ХЕРСОН, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ХОЛМЩИНА
  • ХРИСТИЯНСТВО
  • КЛІР
  • КИЇВ
  • ЛУЦЬК
  • ЛЬВІВ
  • ЛЮТЕР МАРТІН
  • МИКОЛАЇВ
  • ОДЕСА
  • ПІДЛЯШШЯ
  • ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ПРОТЕСТАНТИЗМ
  • РЕФОРМАЦІЯ
  • СЕВАСТОПОЛЬ, МІСТО АРК
  • ШЛЯХТА, ШЛЯХЕТСТВО
  • СІМФЕРОПОЛЬ
  • СОБОРИ ВСЕЛЕНСЬКІ
  • СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ (СНД)
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ ГЕРМАНСЬКОЇ НАЦІЇ
  • ТАВРІЙСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ТЕРНОПІЛЬ
  • ВАТИКАН
  • ВЛАДА
  • ВОЛИНЬ
  • ВСЕСВІТНЯ РАДА ЦЕРКОВ (ВРЦ)
  • ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА, ЗАКАРПАТТЯ
  • ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ

  • Пов'язані терміни:
  • БІБЛІЯ
  • ЄРЕСІ
  • ФІНЛЯНДІЯ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • КАЛЬВІНІЗМ
  • КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
  • КНИГОЗБІРНІ ВИКЛАДАЧІВ ТА ВИПУСКНИКІВ КИЇВСЬКОЇ АКАДЕМІЇ
  • КОНТРРЕФОРМАЦІЯ
  • ЛІТУРГІЯ
  • ЛЮТЕР МАРТІН
  • МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ
  • НІМЕЦЬКА ЄВАНГЕЛІЧНО-ЛЮТЕРАНСЬКА ЦЕРКВА
  • НОВА ІСТОРІЯ
  • ПРОТЕСТАНТИЗМ
  • РЕФОРМАЦІЯ
  • РОЗУМОВСЬКІ
  • ВІЛЬНЮС


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)