ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ВЕНІАМІНОВИЧ

  Бібліографічне посилання: Білокінь С.І. МАРЧЕНКО Валерій Веніамінович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Marchenko_V_V (останній перегляд: 18.07.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ВЕНІАМІНОВИЧ

МАРЧЕНКО Валерій Веніамінович (прізв. батька – Умрилов; псевд. – Валентин Розум; 16.09. 1947–07.10.1984) – правозахисник, журналіст, перекладач, учений-сходознавець. Онук історика М.Марченка. Н. в м. Київ. 1967–70 під час навчання на філол. ф-ті Київ. ун-ту перебував на стажуванні в Бакинському ун-ті, де широко друкувався в азербайджанській пресі. З 1970 працював у редакції газ. "Літературна Україна", де підготував бл. 100 публікацій. Підготував розвідки про акад. А.Кримського як дослідника азербайджанської літератури, професора Бакинського ун-ту Олександра Багрія та ін., перекладав з азербайджанської й польської. Рано сформувався в середовищі київ. літераторів і журналістів як борець "проти цілої імперії брехні". Дав відвертий і нищівний огляд "ідейно витриманих" творів М.Нагнибіди, В.Козаченка, виплеканих і рекламованих парт. кер-вом як зразки літ. творчості (стаття "За параваном ідейності"). Викривши політику влади, спрямовану проти укр. к-ри ("Київський діалог"), став однією з жертв маланчукізму (див. В.Маланчук). 25 червня 1973 заарештований. На суді 25–27 грудня йому інкримінували написання згаданих творів, агітацію в усній та письмовій формі, читання й розповсюдження праці І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація ". 29 грудня 1973 засуджений до 6 років таборів суворого режиму та 2 років заслання (с-ще Саралжін, нині Актюбінської обл., Казахстан) за ст. 62, ч. 1 Карного кодексу (КК) УРСР. Спільне перебування в таборі зі старшими за нього й досвідченішими в'язнями – вояками Української повстанської армії, укр. громад. й політ. діячами завершило його формування як особистості. У відкритому листі з табору суворого режиму (ст. Всесвятська на території Пермської обл., РФ) до діда, історика М.Марченка в липні 1975 писав: "Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування".

Протестував проти переслідувань укр. к-ри і себе особисто в листах до Президії ВР СРСР (9 грудня 1974), Ю.Андропова (20 липня 1983), старшого слідчого в особливо важливих справах КДБ УРСР М.Слобоженюка, який вів його справу (грудень 1983), Київ. міськ. суду (12 березня 1984), Верховного суду УРСР (25 березня 1984). Перебуваючи в ув'язненні, збирав і нелегально відсилав за кордон інформацію про становище в'язнів в СРСР, колективні й особисті заяви – до Ген. дир. ЮНЕСКО А.-М.М'Боу (липень 1976), Ген. секретаря ООН К.-Й.Вальдгайма (10 грудня 1978), голови Всесвітньої асоціації нефрологів, дир. Ін-ту нефрології у Швеції Н.Альвала (10 жовтня 1979). Як важливі істор. першоджерела сприймаються тепер його нариси, написані на підставі власних інтерв'ю у вояків УПА Дмитра Басараба (Урал, січень 1976: 23 роки концтаборів), Антона Олійника (Урал, 1976), Олекси Киселика (Київ, КДБ, 1977), Степана Мамчура (Урал, 1978), Василя Підгородецького (Урал, 1978: 27 років концтаборів), Мирослава Симчича (с-ще Саралжін, 1980). Узяв інтерв'ю в Б.Антоненка-Давидовича й Н.Суровцової.

У травні 1981 повернувся із заслання до Києва, працював сторожем у респ. дослідному госп-ві рослинництва в м. Київ. 1982 написав нарис про кирило-мефодіївця М.Гулака, висвітливши долю інтелігента в умовах тоталітаризму (див. також Тоталітаризм).

Востаннє ув'язнений 21 жовтня 1983. З цього дня М. – член Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Інкримінувалася йому та сама 62-га стаття, ч. 2: виготовлення і розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити рад. держ. і сусп. лад. Під час слідства, що тривало 3 місяці, на суді й після нього, знайомлячись із протоколами допитів, юридично фахово аналізував і викривав фальсифікаторські заходи слідчих, оскаржував порушення елементарної логіки тощо.

13 березня 1984 Київ. міськ. суд визнав М. особливо небезпечним рецидивістом і засудив смертельно хвору людину (хронічний нефрит, гіпертонія) до 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

2 квітня 1984 М. взяли на етап – 55 діб по пересильних тюрмах, у "столипінських" вагонах. Його привезли в табір особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., РФ, де разом з М.Горинем, І.Кандибою, В.Овсієнком та ін. він перебував з 27 травня до 20 серпня 1984. На активну вимогу світ. громадськості етапований до тюремної лікарні м. Перм (місто в РФ), пізніше – м. Ленінград (нині м. Санкт-Петербург). Попри висновок Мед. управління МВС СРСР, що М. слід звільнити як невиліковно хворого, Комітет державної безпеки СРСР відмовився це зробити. Помер у тюремній лікарні ім. І.Гааза в Ленінграді. Похований на кладовищі в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. біля родичів. З приводу загибелі М. із заявами виступили президент США Р.Рейган і Держ. департамент США.

1991 посмертно реабілітований.

дата публікації: 2009 р.

Праці:
  1. Листи до матері з неволі. К., 1994
  2. Творчість і життя. К., 2001
  3. Вірити – і тільки. Дрогобич, 2005.
Література:
  1. Про Валерія Марченка і його літературну працю та переклади. "Сучасність", 1976, ч. 12
  2. Листи Зоряна Попадюка до Валерія Марченка. Там само, 1984, ч. 5
  3. Білокінь С. Апостол чистої правди. "Слово і час", 1991, № 1 (361)
  4. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Вильнюс–М., 1992
  5. Коваль В. За що?..: Валерій Марченко – спецкор "Літературної України". "ЛУ", 1993, № 49 (4562), 9 грудня
  6. Сверстюк Є. Блудні сини України. К., 1993
  7. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. К., 1995
  8. УЛЕ, т. 3. К., 1995
  9. Алла Горська: Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. К., 1996
  10. Українська журналістика в іменах, вип. 6. Львів, 1999
  11. Тисячна Н. Право на любов до життя. "Українське слово", 2000, ч. 42, 19–25 жовтня
  12. Міщанчук Н. Кращій з матерів. "Шлях перемоги", 2004, ч. 6 (2594), 4 лютого
  13. Овсієнко В. Світло людей, т. 1–2. К.–Х., 2005
  14. Романюк Н. Світ тримається на одержимих. "Дзеркало тижня", 2005, № 21 (549), 4 червня
  15. Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР, т. 1: Україна, ч. 1. Х., 2006
  16. Глузман С. Соузник. "Известия в Украине", 2009, № 19 (748), 2 февраля.

Посилання:
  • АНДРОПОВ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ БОРИС ДМИТРОВИЧ
  • ДЗЮБА ІВАН МИХАЙЛОВИЧ
  • ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ
  • ГУЛАК МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • КАНДИБА ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ СРСР ТА КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ УРСР
  • КОЗАЧЕНКО ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
  • КРИМСЬКИЙ АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ
  • КИЇВ
  • МАЛАНЧУК ВАЛЕНТИН ЮХИМОВИЧ
  • МАРЧЕНКО МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СУРОВЦОВА-ОЛИЦЬКА НАДІЯ ВІТАЛІЇВНА
  • ТОТАЛІТАРИЗМ
  • УКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ГРУПА СПРИЯННЯ ВИКОНАННЯ ГЕЛЬСІНК. УГОД
  • УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)

  • Пов'язані терміни:
  • ДИСИДЕНТСЬКІ (ОПОЗИЦІЙНІ) РУХИ 1960–1980-Х РОКІВ В УКРАЇНІ
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • МАРЧЕНКО МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ
  • ШІСТДЕСЯТНИЦТВО


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)