ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

СМУГА ОСІЛОСТІ, СМУГА ПОСТІЙНОЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ ОСІЛОСТІ

  Бібліографічне посилання: Любченко В.Б. СМУГА ОСІЛОСТІ, смуга постійної єврейської осілості [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Mezha_osilosti (останній перегляд: 18.02.2020)
СМУГА ОСІЛОСТІ, СМУГА ПОСТІЙНОЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ ОСІЛОСТІ

СМУГА ОСІЛОСТІ, смуга постійної єврейської осілості (рос. — "черта постоянной еврейской оседлости") — система дискримінаційних норм рос. законодавства, спрямована на обмеження вільного права мешкання євреїв — головно територіями, які раніше належали Речі Посполитій, а також Новоросійським краєм. Водночас — це також система преференційних і заохочувальних юрид. норм, що надавали право повсюдного мешкання в Рос. імперії окремим ("корисним" в очах центр. влади) групам єврейс. населення, чий досвід мав слугувати прикладом для наслідування єврейс. загалові.

До 1-го поділу Речі Посполитої (1772; див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) євреї не тільки не мали права підданства в Рос. д-ві, а й взагалі не допускалися в її межі навіть тимчасово. Проте на території автономної Гетьманщини, а також Смоленщини (які свого часу входили до складу Речі Посполитої), з огляду на незабуті традиції використання ділових навичок євреїв, останні, всупереч законам, із негласного дозволу місц. влади почали знову оселятися з кінця 17 ст., займаючись гол. чин. шинкарським промислом у володіннях представників козацької старшини та місц. адміністрації. За переписом 1739, в маєтностях козац. старшини та рос. дворян у Гетьманщині мешкало 573 євреї (292 чоловіки і 281 жінка). Також євреї-купці — піддані Речі Посполитої — приїздили в значній кількості до Гетьманщини для участі в ярмарках, у першу чергу — в Ніжині. У 1720—40-ві рр. центр. рос. влада не раз видавала розпоряджен- ня про вигнання всіх євреїв; на це були спрямовані: виданий 15 липня 1721 на вимогу царя Петра I універсал гетьмана І.Скоропадського; іменні укази: 26 квітня 1727 — імп. Катерини I, 11 червня 1740 — імп. Анни Іванівни, і найсуворіші 2 грудня 1742 та 16 грудня 1743, якими було заборонено навіть на короткий термін впускати купців-євреїв та дозволено залишитися в межах Рос. імперії тільки євреям-вихрестам, — імп. Єлизавети Петрівни; а також сенатські — 15 березня 1743 та 25 січня 1744. На відміну від попередніх укази Єлизавети Петрівни про висилку за кордон усіх євреїв було педантично виконано.

Нова імператриця Катерина II, посівши рос. престол, хоча й не наважилася офіційно зламати усталений у д-ві стан справ щодо євреїв, проте негласно вже від 1764 сприяла оселенню євреїв як іноземців (без зазначення їхньої національності та віросповідання) на теренах Новоросії, розглядаючи їх як важливу складову госп. колонізації краю. Із набуттям Рос. імперією 1772 внаслідок 1-го поділу Речі Посполитої частини білорус. земель зі значним єврейс. населенням та даруванням останньому всіх прав підданства, а також із ліквідацією 1775 Запорозької Січі процес переселення євреїв через заохочення їх до цього на землі Півдня сучасної України, головно з території суміжних укр. воєводств Польсько-Литов. д-ви, набув уже відкритих офіц. форм.

Початок власне формуванню в Рос. імперії майбутньої С.о. поклав указ імп. Катерини II від 23 грудня 1791, який, у відповідь на скарги моск. і смоленських купців-християн, заборонив євреям записуватися в купецтво цих міст та ін. міст внутр. губерній Рос. імперії. Натомість цей указ поширив право вільного мешкання євреїв (окрім тих білорус. земель, що від часу 1-го поділу Речі Посполитої разом зі своїм єврейс. населенням перебували у складі Рос. імперії) на землі півдня сучасної України — Катеринославське намісництво і Таврійську область, які першими з укр. земель увійшли до С.о., що тільки починала тоді формуватися.

Після 2-го поділу Речі Посполитої (1793) указ імператриці від 23 червня 1794 закріпив право вільного мешкання євреїв за наступними територіями Рос. імперії: білоруськими Мінсь- кою губ., Полоцьким та Могильовським намісництвами, українськими Ізяславським намісництвом, Брацлавським намісництвом, Київським намісництвом, Чернігівським намісництвом, Новгород-Сіверським намісництвом, а також Катериносл. намісництвом і Таврійською обл. Таким чином, окрім новоприєднаних за цим поділом до Рос. імперії земель (з українських — Правобережна Україна), право вільного мешкання євреїв додатково також було поширено на Лівобережну Україну — територію колиш. Гетьманщини — на тій підставі, що раніше (до серед. 17 ст.) євреї тут уже жили. Слобідська Україна (майбутня Харківська губернія) на цій же підставі (її землі ніколи не входили до складу Речі Посполитої, і, відповідно, євреї тут офіційно ніколи не мешкали) єдиною з усіх укр. земель у складі Рос. імперії опинилася поза межами С.о.

За 3-м поділом Речі Посполитої (1795) до складу Рос. імперії та С.о. були долучені пн.-зх. окраєць колиш. Волинського воєводства, решта білорус. земель, Литва, Пільтенський округ із центром у м. Газенпот (нині м. Айзпуте, Латвія) та Велике герцогство Курляндське; щоправда, єврейс. населення останнього права рос. підданства (однакові з євреями ін. приєднаних територій) отримало пізніше — за законом від 14 березня 1799, але справедливо говорити про існування особливої "паралельної смуги" в Курляндській губ. (євреям ін. губерній С.о. не дозволялося переселятися сюди, а місц. євреї, що деякий час мешкали за межами губернії, втрачали право повернутися назад).

Перший системний кодекс юрид. норм Рос. імперії щодо єврейс. населення, підписаний імп. Олександром I, — "Положение об устройстве евреев" (1804) — серед іншого офіційно затвердив С.о. як постійно діючу норму (раніше вона мала характер тимчасової) рос. законодавства. До С.о. додатково були включені Астраханська губ. та Кавказька обл., до оселення на території яких уряд тоді мав намір заохотити євреїв. Водночас фактично виключалася зі С.о. сільс. місцевість (залишаючись відкритою лише для євреїв-землеробів), звідки у випадку укр. губерній: малоросійських (Лівобережжя) і новоросійських (Південь) — євреї мали бути переселені в міста і містечка до 1 січня 1807, а з решти (Правобережжя) — до 1 січня 1808. До практичного виселення євреїв (кілька хвиль) із сільс. місцевості справа дійшла в частині білорус. губерній (виконано у Вітебській і Могильовській), в українських же — євреїв із сіл не виселяли, аж поки не було 1821 видано розпорядження про виселення євреїв та заборону їм мешкати в скарбових (казенних) та козац. селах Чернігівської губернії. 1822 дію цієї заборони було поширено також на скарбові та козац. села Полтавської губернії.

1815 до складу Рос. імперії ввійшли польс. землі зі значним єврейс. населенням, проте загальнорос. законодавство щодо С.о. не поширювалося на Царство Польське, де було створено своєрідну "паралельну смугу", право мешкання євреїв в якій регламентувалося його внутр. юрид. нормами, що відокремили місц. євреїв від євреїв С.о. Натомість із приєднанням до Рос. імперії 1818 Бессарабії Бессарабську обл. (із 1873 — Бессарабська губ.) було включено до С.о.

Наказ 1812 про виселення із сіл та хуторів 50-верстової смуги вздовж кордону з Австрійс. імперією у Волинській губернії не приписаних до місцевих кагалів євреїв відкрив майже столітню епоху боротьби рос. уряду з контрабандистами в прикордонній смузі вздовж зх. кордону імперії шляхом спроб часткового або й повного виселення звідси єврейс. населення. 11 квітня 1825 імп. Олександр I затвердив нову, більш загальну, доповідь Комітету міністрів Російської імперії про виселення із сіл та хуторів усієї 50-верстової смуги вздовж зх. кордону імперії (з укр. губерній наказ мав торкнутися Подільської губернії та Волин. губ.) євреїв, що, не будучи приписаними до місцевих кагалів, тримали тут в оренді будинки, млини та корчми. Залишитися в селах та хуторах 50-верстової смуги дозволили лише тим немісц. євреям, які володіли тут нерухомістю на правах власності, без права продавати її ін. євреям. Фактично цей наказ не виконали — роки минали в тривалих з’ясуваннях, визначенні меж смуги тощо.

Характерною рисою правління імп. Миколи I щодо С.о. було поступове повне або часткове вилучення з неї окремих міст та територій. З огляду на мотиви релігійні (перебування євреїв у місті, де "спочивають останки святих угодників"), військово-інженерні (плани буд-ва Київської фортеці, в еспланаду якої потрапили майже всі із 70-ти єврейс. будинків міста включно із синагогою та двома школами) та історичні (привілей польс. короля Сигізмунда III 1619, яким євреям не дозволялося торгувати та мешкати в місті) 2 грудня 1827 імператор підписав указ про заборону нового оселення євреїв у Києві та про надання однорічного терміну для висилки з міста всіх євреїв, що не володіють нерухомістю, і двохрічного — для тих, що таку нерухомість мають. Із височайшого дозволу граничні терміни виселення євреїв із Києва (749 осіб станом на 1828, із них — 18 купців та 180 ремісників із родинами) двічі переносилися, востаннє — до 1 лютого 1834, після чого євреїв до 1835 з міста виселили. За 10 років на пропозицію генерал-губернатора в Києві було створено два "єврейські подвір’я" (гетто) — у Либідській і Плоскій частинах, за межами яких не могли ночувати євреї, які тимчасово приїздили в місто. За повелінням імператора від 1829, з огляду на інтереси держ. оборони, із гол. баз Чорномор. флоту — Севастополя та Миколаєва — мали бути виселені всі євреї, окрім тих, що перебували на військ. службі, за тією ж процедурою, що й київські. Хоча граничні терміни кілька разів офіційно відсувалися в часі, станом на 1833 виселення євреїв із Севастополя та Миколаєва було здійснено. 1837 на усну вимогу імператора, яку він дав під час відвідин Криму (законодавчо в період правління Миколи I це рішення не було оформлене, проте суворо виконувалося), євреям також заборонили оселятися в Ялті. 1833 євреям Кам’янця-Подільського заборонили будувати нові будинки в усіх частинах міста, окрім однієї. Від 1854 євреї Житомира не мали права мешкати на території визнаних найкращими та найголовнішими кварталів міста, і хоча володіти там нерухомістю євреям було дозволено, але за умови здачі її в найом виключно християнам. 1830 вийшов указ про виселення євреїв із сіл та хуторів Київської губернії, проте його скасували ще до початку практичних дій, спрямованих на його виконання.

Нове "Положение о евреях" (1835) затвердило вилучення зі С.о. Києва, Севастополя, Миколаєва, скарбових і козац. сіл Чернігівської та Полтавської губерній, а також закрило для проживання євреїв Астраханську губ. та Кавказьку обл.

На відміну від свого попередника імп. Микола I намагався радикально вирішити проблему 50-верстової смуги вздовж зх. кордону імперії. 20 квітня 1843 він підписав указ про поголовне виселення "без жодних відмовок" в середину губерній із 50-верстової смуги вздовж кордону із Пруссією та Австрією всіх євреїв (не тільки сільських, але й містечкових і міських), із наданням права тим із них, хто володів у прикордонній смузі нерухомістю, продати її у 2-річний термін. Лише вздовж кордону з Австрією в Подільській та Волинській губерніях указ мав торкнутися 100—150 тис. душ єврейського населення, зокрема й таких міст, як Кам’янець-Подільський, Дубно, Луцьк, Володимир-Волинський та Кременець. З огляду на неможливість фінансово забезпечити виселення такої значної кількості людей уже в січні 1844 граничний термін продовжили ще на два роки (до січня 1847), але коли й він минув, то погодження планів виселення тривали і далі, аж поки в січні 1850 не було ухвалене височайше рішення обмежитися на першому етапі виселенням із прикордонної смуги лише тих євреїв, яких помітили в занятті контрабандою. У складанні й погодженні списків таких євреїв і минули останні роки правління Миколи I.

Від 1835, коли "Положение о евреях" надало право постійного мешкання на всій території Рос. імперії дуже вузькій групі осіб — євреям-лікарям, удостоєним ученого ступеня доктора і медика-хірурга, і то лише за умови надання їм персонального височайшого дозволу вступати на службу цивільну та по навч. відомству, і до кінця правління Миколи I, — жодна ін. категорія єврейс. населення не отримала такого права.

У добу Великих реформ ча-сів правління імп. Олександра II практика надання права постійного проживання за межами С.о. (зокрема у місцевостях, що становили виняток усередині С.о.) різним толерованим рос. владою "корисним" категоріям єврейс. населення була однією з гол. складових держ. політики, спрямованої на поступову емансипацію євреїв. 1859 закон надав євреям-купцям 1-ї гільдії (див. Купецькі гільдії), які мали 5-річний стаж перебування в ній, право приписуватися до всіх міст Рос. імперії на заг. засадах свого стану разом із родинами та певною кількістю слуг-євреїв; після ж безперервного 10-річного перебування в 1-й гільдії поза межами С.о. такі купці мали право залишатися в місцях проживання й після вибуття з гільдії. Закон від 27 листопада 1861 надав право повсюдного проживання євреям, удостоєним учених ступенів (доктора, магістра, кандидата). Таке ж право закон від 28 червня 1865 надав євреям-механікам, пивоварам, майстрам і ремісникам; щоправда, приписуватися до нових товариств їм не дозволялося і вони мали рахуватися за старими. Закон 1867 дозволив відставним та безстроково-відпускним нижнім чинам-євреям, які відслужили тривалі строки за рекрутськими наборами, оселятися поза межами С.о. Нарешті закон від 19 січня 1879 надав право повсюдного мешкання євреям, що закінчили вищі навч. заклади, а також аптекарським помічникам, дантистам, фельдшерам, повивальним бабкам та особам, які вивчають фармацію, фельдшерську та повивальну справи.

Ще одним інструментом держ. політики щодо євреїв доби Великих реформ було поступове часткове послаблення або й повне скасування низки місц. обмежень, що діяли всередині С.о. в територіальних "анклавах-винятках" із заг. правила. Так, якщо взяти укр. губернії, 1858 були повністю скасовані місц. обмеження на право мешкання в Житомирі, 1859 — у Кам’янці-Подільському. 1859 купцям-євреям усіх трьох гільдій дозволили на постійно оселятися зі своїми родинами та певним числом прикажчиків у Севастополі та Миколаєві, наступного року — в Ялті. Закон 1860 надав відставним нижнім чинам-євреям право оселятися в Миколаєві з дозволу місц. військ. начальства; 1861 Севастополь та Миколаїв було відкрито для поселення ремісників-євреїв; 1866, із наданням дозволу постійно мешкати в ньому євреям-міщанам, Миколаїв остаточно розчинився в правовому полі С.о. 1857 вийшов указ про закриття гетто ("єврейського подвір’я") в Києві, але деякий час воно ще функціонувало, оскільки давало місту щорічний прибуток у понад 5 тис. рублів. Закон від 11 грудня 1861 визначив Либідську та Плоску адміністративні частини Києва дозволеними для постійного проживання євреїв у місті, в усіх ін. частинах могли мешкати тільки ті євреї, що належали до категорій, представники яких мали право повсюдного проживання в імперії (окрім євреїв-купців 1-ї гільдії, 1861 право вільно селитися в Києві додатково отримали й купці 2-ї гільдії). Указом Правительствуючого Сенату від 25 січня 1856 євреям дозволили жити в селах, присілках і хуторах у межах С.о.

Законодавчі послаблення торкнулися також 50-верстової смуги вздовж зх. кордону імперії. 1857, з огляду на скасування внутр. кордону між імперією та Царством Польським, євреям дозволили вільно оселятися вздовж цієї вже неіснуючої ділянки зх. кордону. Наступного року, 28 жовтня, скасували всі попередні розпорядження про виселення євреїв із 50-верстової прикордонної смуги (зокрема у Волинській та Подільській губерніях): приписані до місц. громад євреї, а також не приписані, але такі, що володіли тут нерухомістю, отримали можливість залишитися в прикордонній смузі на постійне проживання, проте нові зарахування євреїв до громад смуги чи придбання в ній нерухомості немісц. євреями заборонялися.

1868 відбулася уніфікація: імперське законодавство щодо С.о. (зокрема і заг. закони про право окремих категорій євреїв на повсюдне мешкання) було поширене на губернії Царства Польського; відтоді євреї останнього отримали право вільного переходу на мешкання в будь-які місцевості, що належали до С.о., у свою чергу євреї імперії отримали можливість вільно оселятися в губерніях Царства Польського.

Із воцарінням 1881 імп. Олександра III докорінно змінився курс попередніх кількох правлінь в єврейс. питанні: від політики "батога та пряника", спрямованої на емансипацію та інтеграцію єврейс. населення, царська влада перейшла до послідовної політики створення умов для його витіснення (спонукання до еміграції) за межі Рос. імперії. Одним із наслідків хвилі погромів єврейських 1881—82 було затвердження імператором 3 травня 1882 "Тимчасових правил", якими, серед іншого, заборонялися нові оселення євреїв (зокрема, і належних до частини привілейованих категорій, що користувалися правом повсюдного мешкання) в сільс. місцевості. 1887 зі С.о. з передачею від Катеринославської губернії в Область Війська Донського було вилучено Таганрозьке градоначальство та Ростовський-на-Дону повіт. У вилучення ("в изъятие") із законів, що надавали право повсюдного мешкання певним категоріям єврейс. населення, почали практикувати виселення представників цих груп з окремих місцевостей на підставі нових розпоряджень влади. Напр., за височайшим повелінням 1891 з Москви та Моск. губ. були виселені ремісники-євреї; наступного року така ж доля спіткала відставних нижніх чинів, що служили за рекрутськими наборами; згодом — осіб, які вивчали фармацію, фельдшерську та повивальну справу. Закон 1893 офіційно вилучив зі С.о. Ялту, де влітку мала звичай відпочивати імператорська родина, та спричинився до виселення з міста майже всіх категорій єврейс. населення і до заборони євреям знову селитися в ньому.

Деякі послаблення в законодавстві щодо євреїв у частині регламентування С.о. були здійснені 1904 за правління імп. Миколи II. Так, на пропозицію міністра внутр. справ В.Плеве ліквідували закриту від 1858 для нового поселення євреїв 50-верстову смугу вздовж зх. кордону імперії, Височайший указ від 11 серпня 1904 скасував дію "Тимчасових правил" щодо категорій єврейс. населення, які мали право повсюдного мешкання. Того ж року право повсюдного мешкання надали нижнім чинам-євреям — учасникам бойових дій на театрі російсько-японської війни 1904—1905.

Попри те, що в останні десятиріччя існування Рос. імперії боротьба за відміну С.о. перебувала в центрі громадсько-політ. дискурсу, рішучих законодавчих кроків у цьому напрямі не було зроблено навіть під час революції 1905—1907. Микола II не наважився підписати поданий йому на затвердження журнал Ради міністрів Російської імперії, що містив пропозицію уряду на чолі з П.Столипіним повністю скасувати всі обмеження щодо права мешкання євреїв усередині С.о. (відповідно мали втратити чинність "Тимчасові правила" 1882 та місц. обмеження в Києві, Ялті тощо) та для категорій, що мали право повсюдного проживання — за межами С.о.

Фактично С.о. була знесена обставинами Першої світової війни, коли сотні тисяч євреїв-біженців та примусових виселенців із прифронтової смуги опинилися поза її межами у внутр. губерніях Рос. імперії. Циркуляр міністра внутр. справ від 25 серпня 1915, виданий із дозволу імператора в надзвичайному порядку (тобто в обхід законів та без затвердження Державною думою Російської імперії), надав на час війни євреям право вільно мешкати в міських поселеннях, за винятком столиць і тих місцевостей, що перебували у віданні мін-в імператорського двору та військового.

Остаточно і в повному обсязі С.о. була ліквідована в березні 1917 постановою Тимчасового уряду про відміну всіх "обмежень у правах російських підданих, обумовлених належністю до того чи іншого віросповідання, віровчення чи національності".


Література:
  1. Оршанский И. Русское законодательство о евреях. СПб., 1877
  2. Галант И. Черта еврейской оседлости. К., 1910
  3. Гессен Ю. Закон и жизнь: Как созидались ограничительные законы о жительстве евреев в России. СПб., 1911
  4. Виселення жидів із 50-верстового узграниччя на Волині й Поділлі в першій половині ХIХ в. В кн.: Збірник праць Жидівської історично-археографічної комісії, кн. 1. К., 1928
  5. Галант І. Виселення жидів із Київа року 1835-го. Там само
  6. Рибинський В. До історії жидів на Лівобережній Україні в половині XVIII ст. Там само
  7. Василенкова-Полонська Н. Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні. В кн.: Збірник праць Єврейської історично-археографічної комісії, т. 2. К., 1929
  8. Klier J.D. Imperial Russia’s Jewish Question, 1855—1881. Cambridge, 1995
  9. Клиер Дж.Д. Россия собирает своих евреев: Происхождение еврейского вопроса в России: 1772—1825. М.—Иерусалим, 2000

Посилання:
  • АННА ІВАНІВНА
  • БЕССАРАБІЯ
  • БРАЦЛАВСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
  • ЧЕРНІГІВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ЧЕРНІГІВСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
  • ДЕРЖАВНА ДУМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • ДУБНО
  • ЄЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНА
  • ГЕТЬМАНЩИНА
  • ІЗЯСЛАВСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
  • КАГАЛ
  • КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • КАТЕРИНОСЛАВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • КАТЕРИНОСЛАВСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
  • ХАРКІВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • КОМІТЕТ МІНІСТРІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • КОЗАЦЬКІ СТАРШИНИ
  • КРЕМЕНЕЦЬ
  • КУПЕЦЬКІ ГІЛЬДІЇ
  • КУПЕЦТВО
  • КИЇВСЬКА ФОРТЕЦЯ
  • КИЇВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • КИЇВСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
  • ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ЛІВОБЕРЕЖЖЯ
  • ЛУЦЬК
  • МОСКВА
  • МИКОЛА І, МИКОЛА ПАВЛОВИЧ
  • МИКОЛА II
  • МИКОЛАЇВ
  • НІЖИН
  • НОВГОРОД-СІВЕРСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
  • НОВОРОСІЙСЬКИЙ КРАЙ, НОВОРОСІЯ
  • ОБЛАСТЬ ВІЙСЬКА ДОНСЬКОГО
  • ОЛЕКСАНДР І
  • ОЛЕКСАНДР ІІ
  • ОЛЕКСАНДР ІІІ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПОДІЛЬСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ 1772, 1793, 1795
  • ПОГРОМИ ЄВРЕЙСЬКІ
  • ПОЛТАВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • РАДА МІНІСТРІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 В УКРАЇНІ
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКА ВІЙНА 1904–1905
  • РУБЛЬ
  • СЕВАСТОПОЛЬ, МІСТО АРК
  • СКОРОПАДСЬКИЙ ІВАН ІЛЛІЧ
  • СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА
  • СТОЛИПІН ПЕТРО АРКАДІЙОВИЧ
  • СИГІЗМУНД ІІІ ВАЗА
  • ТАВРІЙСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ЦАРСТВО ПОЛЬСЬКЕ
  • ТИМЧАСОВИЙ УРЯД
  • ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ
  • ВОЛИНСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ВОЛИНСЬКЕ ВОЄВОДСТВО
  • ЯЛТА, МІСТО АРК
  • ЯРМАРОК
  • ЗАПОРОЗЬКА СІЧ
  • ЖИТОМИР

  • Пов'язані терміни:
  • ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)