ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ

  Бібліографічне посилання: Ісаєвич Я.Д. МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Mizhnarodni_kongresy_istorykiv (останній перегляд: 18.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ

МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ (Міжнародні конгреси історичних наук), обговорення на них проблем українознавства та участь учених з України – всесвітні конгреси дослідників історії та суміжних наук. Скликаються з 1900 щоп'ять років (з перервами під час двох світ. війн). Від 1928 їх організує Міжнародний комітет історичних наук (МКІН) за участю нац. к-ту істориків тієї країни, де проводиться черговий конгрес, співорганізаторами є нац. к-ти ін. країн, асоційовані з МКІН міжнар. об'єднання (к-ти, комісії) з різних галузей істор. знань. До 2005 проведено 21 конгрес, 22-й має відбутися в м. Амстердам (Нідерланди) 2010.

Документацію конгресів містять Бюлетень МКІН, (1926–1942), та Інформаційний бюлетень МКІН (від 1953, видання продовжується). Архів МКІН за 1926–45 зберігається в Лозанні (Швейцарія), за пізніший час – у Парижі (Франція), архів. спадщина організаторів та учасників конгресів є в різних збірках, зокрема у Федеральному архіві ФРН у Кобленці.

Ініціатором проведення Міжнародних конгресів істориків був Р. де Мольд Ла Клав'єр, ген. секретар Т-ва дипломатичної історії, яке діяло в Парижі від 1886. 1898 це т-во скликало в Гаазі (Нідерланди) 1-й Міжнар. конгрес дипломатичної історії, на якому було бл. 300 учасників, з них бл. 100 дипломатів і колиш. дипломатів, прибл. 60–70 професорів ун-тів та архівістів. На першому засіданні Р. де Мольд проголосив започаткування регулярних світ. зібрань істориків. Проте надалі Т-во дипломатичної історії усунулося від підготовки конгресу і нею зайнявся, під патронатом франц. уряду, к-т на чолі з постійним секретарем Франц. академії, істориком античності Ґ.Буасьє.

1-й конгрес (23–28 вересня 1900, Париж) мав назву Міжнар. конгрес порівняльної історії. Він став одним із форумів, скликаних у зв'язку з Паризькою світ. виставкою. Зареєстровано до 800 учасників, але активну участь взяли бл. 100–200 учених. Президент конгресу Ґ.Буасьє визначив як його завдання полегшення контактів між різними галузями істор. науки, поліпшення взаєморозуміння учених незалежно від нац. кордонів. Голова секції порівняльного вивчення права А.Есмейн говорив про засади історизму, які включають вплив істор. мислення на споріднені науки, а також про роль історії в самоусвідомленні індивідуального обличчя націй. Голова секції заг. і дипломатичної історії А.Усеє підставою історизму назвав позитивні знання, що спираються на максимально повне й адекватне використання джерел. Натомість у секції історії природничих наук Ґ.Міло стверджував обмеженість позитивізму О.Конта. Ректор Ясського ун-ту А.Ксенопол теж критикував позитивістський підхід, обстоюючи важливість творчих гіпотез, зокрема для обґрунтування концепції дако-румун. континуїтету. Угор. учасники, зокрема М.Дарваї, полемізували з цією теорією, покликаючись на вимоги позитивного методу (див. Позитивізм в історичній науці).

Чи не єдиним доповідачем, пов'язаним з Україною походженням і колом своїх наук. зацікавлень, був Макс.Ковалевський, на той час професор у Парижі. Він виступив з доповіддю "Робітниче законодавство у 2-й половині середньовіччя".

2-й конгрес істориків, 1–9 квітня 1903, Рим (Італія). Зареєстровано 2006 учасників, у т. ч. з Італії – 1144, з Німеччини – 358, з Франції – 194. Серед 85 учасників з австрійс. частини Габсбурзької монархії 61 приїхали з коронного краю Австрія, 12 – з Королівства Ґаліції і Лодомерії, 11 – з чеських земель; учасників з країв угор. корони було 12. Істориків з Російської імперії прибуло 47, в т. ч. 16 поляків, 2 фіни. З доповідями або повідомленнями виступили 266 учених, у т. ч. з Італії – 188, з Франції – 28, з Німеччини – 18, з Рос. імперії – 5 (у т. ч. 2 – з Королівства Польського). Конгрес проведено із значно більшим розмахом, ніж два попередні. Уряд Італії доручив кер-во підготовкою П.Вілларі, президентові Академії деї Лінчеї, голові Італ. істор. ін-ту, ген. секретарем був призначений Д.Ґорріні. Центр. місце зайняли доповіді визначних італ. учених. У вступній промові П.Вілларі пов'язав розвиток нац. історіографій з формуванням нац. свідомості народів, хоча й твердив, що історія є фундаментом соціальних наук. На відміну від назагал оптимістичних прогнозів на Паризькому конгресі, промовець нагадав, чим завершилася проповідь справедливості, братерства й миру ідеологами Французької революції кінця 18 століття. Ґ.Моно (Франція) у доповіді "Мішле та Італія" наголосив на позитивних аспектах італ.-франц. істор. взаємин. Віце-президент конгресу й почесний президент секції історії філософії та релігії А. фон Гарнак виступив з текстологічним аналізом Нового Завіту (див. Біблія). Ф.Поллок (Велика Британія) обґрунтовував потребу спільного застосування історично-генетичного та порівняльного методів в історії права й політ. наук. Р.Салей (Франція) вказав на заслуги Р. фон Ігерінґа у створенні концепції права як відображення конфлікту інтересів сусп. груп, інтерпретованих з позицій соціального дарвінізму. Ще послідовніше застосував ідеї Ч.-Р.Дарвіна до сусп. феноменів Л.Гартман, пов'язаний з Неапольською економічно-юрид. школою. Б.Кроче мав кілька доповідей. Зазнавши в минулому впливу ідей К.Маркса і Г.-В.Геґеля, він на той час виступив проти детермінізму й телеології, властивих істор. матеріалізмові, і водночас відкинув метафізичні елементи геґелівської філософії історії. Постулюючи, що історія є знанням, а не наукою, Б.Кроче підтримав тезу про відмінність історії від природничих наук. З університетів України мали доповіді дослідники старожитностей Пн. Причорномор'я Ю.Кулаковський (Київ) і Е.Штерн (Одеса). Виступив також В.Модестов, який 1864–93 (з перервами) був професором в Одесі, пізніше в Казані (нині столиця Татарстану, РФ), Санкт-Петербурзі і, врешті, в ун-тах Італії.

3-й конгрес, 6–12 серпня 1908, Берлін. 1042 учасники, з них 710 – з Німеччини і лише 332 – з ін. країн: Італії – 57, Рос. імперії – 43, Великої Британії – 33, Швеції – 30, австрійс. частини Габсбурзької монархії – 30 (у т. ч. 8 чехів, 2 поляки), угорської – 13 (у т. ч. 2 словаки), Франції – 23. Із 180 доповідачів: з Німеччини – 69, Італії – 20, Австро-Угорщини і Франції – по 15, з Великої Британії – 12.

Конгрес зібрався в умовах загострення міжнар. відносин, проте політ. заангажованість деяких істориків, як правило, не позначилася на тематиці й змісті доповідей. Не було секції з питань теорії та методології історії, методика конкретних досліджень обговорювалась на секціях сходознавства, стародавніх Греції та Риму, політ. історії, культурно-інтелектуальної історії середньовіччя і нової доби, історії Церкви, історії мист-ва, спец. істор. дисциплін. Секції очолювали берлінські професори А. фон Гарнак та ін. К.Лампрехт розповів про заснований ним у Лейпцигу (Німеччина) Ін-т культ. та заг. історії. Значний резонанс у наук. періодиці отримали доповіді на такі теми, як: поява істор. пам'яток у долині Нілу (Ґ.Масперо), генеза рим. колонату (М.Ростовцев), історіографія ісламу (Л.Каетано). М.Бубнов з Києва мав доповідь про походження і еволюцію араб. цифр. У секції антич. історії ун-ти України представляли В.Бузескул (Харків), Ю.Кулаковський (Київ), Е.Штерн (Одеса). Виступив також дослідник античних держав Північного Причорномор'я Б.Фармаковський із С.-Петербурга.

4-й конгрес, 3–9 квітня 1913, Лондон (Велика Британія). Бл. 680 учасників, з них із: Великої Британії – 450, Німеччини – 65, Рос. імперії – 30, Австрії – 25, США – 20, Угорщини – 25, Франції – 22. Доповідей і повідомлень – 190, у т. ч. доповідачів з: Великої Британії – 91, Німеччини – 28, Рос. імперії – 16 (у т. ч. з "Привісленського краю" (підрос. Польща) – 3), з Франції – 15.

На пленарних засіданнях заслухано доповіді Е.Бернгайма (Німеччина) "Вплив сучасного світогляду на інтерпретацію історії", К.Лампрехта (Німеччина) "Найновіші інтелектуальні течії в Німеччині", Ф.Вудса (США) "Історіометрія" (про кількісний аналіз як метод забезпечення наук. характеру істор. науці), А.Піренна (Бельгія) "Етапи соціальної історії капіталізму від 12 до 19 ст.", О.Лаппо-Данилевського (Росія) про "державну ідею" в Росії 17–18 ст. Активними були доповідачі з рос. ун-тів, зокрема П.Виноградов, який головував на історико-правничій секції, М.Ростовцев, Є.Тарле. Деякі з представників Петерб. АН були пов'язані походженням або тематикою праці з Україною: Макс.Ковалевський (доповідь про походження дрібної власності у Франції), петерб. дослідники Пн. Причорномор'я С.Жебельов, і Б.Фармаковський (доповіді в секції археології), були також: декан істор.-філол. ф-ту Київ. ун-ту (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка) М.Бубнов (доповідь з питань середньовічної науки), вихованець цього ж ун-ту, на той час доц. Варшавського ун-ту Л.Беркут. У Лондоні прийнято запрошення рос. учасників провести наступний конгрес 1918 в С.-Петербурзі.

5-й конгрес, 9–14 квітня 1923, Брюссель (Бельгія). 999 учасників, у т. ч. з Бельгії – 422, Франції – 222, Великої Британії – 74, США – 35, Польщі – 20, Іспанії та Швейцарії – по 18, Японії – 6, Нідерландів – 33. Усього 353 доповідачів, у т. ч. з Франції – 121, Бельгії – 86, Великої Британії – 40, Польщі – 18, США – 15, Нідерландів та Італії – по 10, Японії – 1. Нім. істор. установи не були запрошені. Питання щодо їх неучасті було осн. причиною, чому конгрес вдалося скликати лише після тривалих переговорів між керівниками нац. істор. т-в країн Антанти, організаторами попередніх конгресів. Франц. і бельг. вчені наполягали на повному бойкотуванні нім. професорів, які на початку Першої світової війни беззастережно підтримали агресію своєї держави. Завдяки зусиллям амер. істориків Д.Шотвела і У.Леланда, норвежця Г.Кута (Koht), авторитетного бельг. вченого А.Піренна було вироблено умови компромісу: підготовчий к-т, головою якого став А.Піренн, запросив т-ва й ун-ти держав – членів Ліги Націй, а пропозиції про участь учених ін. д-в мали подаватися і розглядатися в індивідуальному порядку. Історики з СРСР отримали запрошення як репрезентанти Російської академії наук. Була запрошена і Спілка рос. закордонних академічних груп (до неї належали такі визначні вчені, як П.Виноградов, М.Ростовцев і П.Струве).

Промову на відкритті конгресу А.Піренн присвятив методові істор. досліджень (див. Методи в історичній науці). Критикуючи науковців, котрі в роки I світ. війни відмовилися від вірності пошукові істини в ім'я нац. інтересів, він проголосив фундаментальним здобутком попередніх істор. конгресів засаду "наука не має Батьківщини". Завданням історика, за його словами, є аналіз фактів та їхній синтез, знаряддям якого він вважав порівняльний метод, а не філос. чи соціологічні концепції. Дуже активними на конгресі були польс. історики. У прочитаній у Брюсселі доповіді професора зі Львова Ф.Буяка йшлося про специфіку вияву в історії причинно-наслідкових зв'язків. Польс. економіст Я.Левінський критикував догматичне вирішення питання про дію екон. законів. За його словами, "лише тривале й копітке емпіричне дослідження може дати відповідь, чи розвиток у його економічній суті можна звести до кількох простих елементів". З ін. позицій виступив В.Козловський (уродженець Києва, на той час професор у Познані, Польща). Гол. чинниками сусп. акцій він назвав зміни ідей та ідеалів, які спонукають людей до дій. Франц. вчені Л.Февр і М.Блок, які незабаром стали співзасновниками Анналів школи, виступили з доповідями з царини історії ментальностей. Ч.Вебстер і Г.Темперлей з Великої Британії запропонували порівняння Віденського конгресу 1814–1815 і "Священного союзу" 1815 з Паризькою мирною конференцією 1919–1920, на якій було прийнято рішення про створення Ліги Націй. Л.Альфан (Бордо, Франція) мав доповідь про історію Європи і Азії як єдиний процес, зумовлений взаємовідносинами і взаємовпливами народів та цивілізацій.

Попри наявність новаторських текстів, спрямованих на пошук нових шляхів у науці, кількісно переважали доповіді й повідомлення, засновані на традиційній інтерпретації джерел. Прозвучали й расистські концепції: про автохтонність і творчий характер "раси блондинів" (О.-Ґ.Лекка з Румунії), про згубність "колективної психології" німців, зумовленої властивою їхній расі ментальністю (Ж.Блондель із Франції). Полеміка з расистськими теоріями велася з різних позицій і не завжди була послідовною. Важливим наслідком конгресу стала ухвала про створення МКІН.

6-й конгрес, 14–18 серпня 1928, Осло (Норвегія). Учасників – 950, з них із: Норвегії – 273, Франції – 132, Німеччини – 121, Великої Британії – 56, США – 51, Польщі – 40, Швеції – 30, Австрії – 23, Румунії – 18, СРСР – 15 (у т. ч. 2 – з України), Угорщини – 9. З доповідями і повідомленнями виступило 307 учених з: Франції – 77, Німеччини – 42, Польщі – 33, Італії – 15, Румунії – 12, США – 14, СРСР – 10 (у т. ч. з України – 2), Чехословаччини – 8, Угорщини – 3.

Гол. організатором конгресу був норвежець Г. Кут, який на першому пленарному засіданні мав доповідь "Національний дух і суверенність народу". Темі визначених своєю культ. специфікою націй і націй-держав присвятили свої виступи М.Гандельсман (Польща), Г.Онкен (Німеччина), Г.Штайнакер (Австрія). Жваву дискусію викликала пленарна доповідь А.Піренна про араб. експансію як вирішальний чинник перенесення центру тяжіння Європи з середземномор. регіону на північ. На заключному засіданні прозвучали доповіді А.Допша (Відень) "Натуральне і грошове господарство у світовій історії", М.Покровського (Москва) "Походження російського абсолютизму з точки зору історичного матеріалізму", Т.Зелінського (Варшава) "Людина старожитності і людина сучасна", Н.Йорги (Бухарест, Румунія) "Захід і Схід у середні віки". Уперше в міжнар. конгресі істориків взяли участь історики СРСР – усього 10, з них 6 – безпартійних (участь останніх у "Тижні російських істориків у Берліні", проведеному перед конгресом, за словами М.Покровського, спростовувала твердження, що в СРСР наук. праця дозволена лише марксистам). На берлінський "тиждень" і конгрес в Осло було запрошено й Україну в особі істор. установ ВУАН та їх керівника М.Грушевського. До програми конгресу М.Грушевський був включений як співкерівник секції нової і сучасної історії Європи, однак його виїзд заборонило Державне політичне управління УСРР через побоювання, що вчений не повернеться до УСРР. Не зміг прибути на конгрес і О.Федоровський з Харкова, хоч у програму ввійшли дві його доповіді: "Кам'яна доба і доба бронзи в Україні за новими даними" (секція преісторії та археології) і "Пам'ятки часу переселення народів на Україні" (секція серед. віків і візантиністики). З УСРР приїхали в складі рос. делегації і виступили на конгресі М.І.Яворський ("Вплив західних ідей на суспільний рух в Україні в 2–3-й чвертях 19 ст."; секція соціальних рухів) і В.Юринець ("Відображення в українській літературі соціальних процесів в Україні"; секція мист-ва і літ.). Свою доповідь на секції В.Юринець виголосив також на "Тижні російських істориків у Берліні". Учасник цього заходу Є.Пашуканіс ствердив, що доповідь була "блискуча із зовнішнього боку й цікава за змістом", автор "показав у ній усю свою різнобічну освіченість. У доповіді знайшли місце і поезія, і філософія, і українська історія. Тов. Юринець чудово говорить німецькою мовою, і німцям, слід гадати, було особливо приємно його слухати після незграбної німецької мови наших більш маститих учених". В Осло виступали з доповідями на секціях польс. професори зі Львова Ф.Буяк ("Про взаємини між германськими племенами і литовцями"), С.Закшевський ("Роль слов'ян у високому середньовіччі, 7–11 ст."), С.Вітковський ("Розвиток грецької історіографії після Фукідіда").

Підготовка наступного конгресу у Варшаві припала на роки світ. екон. кризи, активізації консервативного і революц. націоналізмів, посилення тиску на інтелігенцію в тоталітарних країнах. В Італії професорів переслідували за відмову присягнути на вірність фашистському режимові, в СРСР розпочалась хвиля політ. репресій, у т. ч. щодо вчених. МКІН прийняв декларацію із заг. осудом порушень академічної свободи, але не став на захист конкретних жертв переслідувань.

7-й конгрес, 21–27 серпня 1933, Варшава. Усього бл. 1210 учасників, з них: 600 громадян Польщі, 1083 – Франції, 86 – Італії, 59 – Німеччини, 51 – Великої Британії, 47 – США, 35 – Чехословаччини, 25 – Румунії, 14 – Іспанії, 10 – Латвії, 33 – з Туреччини. Українців було 12: від НТШ – М.Кордуба, М.Чубатий, Й.Скрутень, Я.Пастернак, Р.Зубик, від Національного музею у ЛьвовіІ.Свенціцький, від укр. наук. установ у Празі (Чехословаччина) – Д.Дорошенко, В.Щербаківський, від Українського наукового інституту у Варшаві – О.Лотоцький, від власного імені О.Елачин (проф. у Скоп'є, Югославія). Делегація СРСР була із 6-ти осіб: від Комуністичної академії – М.Лукін, П.Преображенський і Г.Панкратова, від АН СРСР – В.Волгін та М.Державін, а також президент АН Білорус. СРР П.Горін.

З ініціативи М.Кордуби й за його редакцією НТШ видало збірник доповідей укр. учасників тими мовами, якими вони мали виголошуватись. Він містив такі праці: Я.Пастернак "Східні периферії Унетицької культури"; В.Щербаківський "Проект символічних позначень для етнологічних студій"; М.Кордуба "Виникнення української нації"; М.Чубатий "Стан вивчення історії українського права"; І.Свенціцький "Східні і західні впливи в українському мистецтві 17–18 ст."; Р.Зубик "Економічна структура села в Галичині на зламі 18–19 ст."; Й.Скрутень "Півсторічна історія Василіянського Чину". Участь укр. істориків відображена і в публікаціях орг. к-ту Варшавського конгресу. Тексти цих доповідей, як і всіх ін., опубліковані в матеріалах конгресу, інформація про обговорення – у звітах про засідання, а короткий виклад – у збірниках резюме. Перша окрема публікація укр. доповідей на одному із всесвіт. конгресів істориків залишається досі єдиною.

На пленарному засіданні виголосили доповіді: Ш.Діль (Париж) – про актуальні проблеми візант. історії, Н.Йорга (Бухарест) – про початки й розвиток національної ідеї, С.Кутшеба (Краків) – про принципи авторитету та свободи в європ. державах від серед. віків до 20 ст. Організатори конгресу поєднали тематичний і хронологічний принципи структуризації (15 секцій, 13 засідань комісій, усього 291 доповідь). Історії Польщі та суміжних країн було присвячено 40 доповідей. У секції історії Сх. Європи жваву дискусію викликала доповідь Я.Бідло (Прага), який до цього регіону зарахував тільки правосл. слов'ян і румунів. П.Панайтеску (Ясси, Румунія) мав доповідь про торг. трактат султана Мегмеда ІІ з Молдовою і торг. шляхи з Польщі й України в напрямі Чорного м. Й.Матль (Ґрац, Австрія) виступив з доповіддю про еволюцію нац.-культ. ідеології. У дискусії за доповіддю М.Кордуби взяли участь Й.Ністор (Чернівці), П.Савицький (рос. емігрант з Праги).

8-й конгрес, 28 серпня – 4 вересня 1938, Цюріх (Швейцарія). Бл. 770 учасників, у т. ч.: 204 – із Швейцарії, 188 – Німеччини, 149 – США, 109 – Франції, 99 – Польщі, 89 – Італії, 83 – Великої Британії, 56 – Бельгії, 46 – Румунії. Виголошено 248 доповідей та повідомлень, у т. ч.: 53 – ученими з Франції, 28 – Польщі, 14 – Великої Британії, 11 – США, по 13 – з Угорщини і Чехословаччини. Були також учасники з: (по 1–3) Алжиру, Єгипту, Сирії, Туреччини. Історики з СРСР на конгрес не прибули.

Конгрес готувався у час надзвичайного загострення міжнар. відносин, лютування політ. терору в СРСР та Німеччині. Історики були під враженням повідомлень про переслідування в Італії і, особливо, в Німеччині вчених, яких тоталітарні режими вважали своїми ворогами. Після 7-го конгресу члени МКІН намагалися, але лише неофіц., сприяти тим, кого нацистська влада звільнювала з посад, або змушувала до еміграції. У той же ж час зх. фахівці тоді не усвідомлювали, що в СРСР становище істориків, творчість яких комуніст. партія вважала політично небажаною, було ще трагічнішим, ніж у Німеччині. На надісланий 1933 заклик Укр. к-ту з Лондона захистити засланого і хворого М.Грушевського МКІН не зреагував.

Програму 8-го Міжнар. конгресу істориків формував голова швейцарського оргкомітету Г.Набгольц. Щоб уникнути гострих політ. зіткнень забезпечити умови для вільного обміну думками, МКІН запропонував нац. к-там тематику доповідей обмежити періодом до 1914 (до початку I світ. війни). Нечисленні доповіді тих нім. та італ. авторів, в яких, переважно в завуальованій формі, відобразилися ідеологічні догми тоталітаризмів, ігнорувались більшістю учасників. Симпатії загалу вчених були на боці окремих нім. учасників конгресу, які досить обережно опонували нім. прорежимним доповідачам. Це стосується, зокрема, полеміки Ґ.Ріттера з О.Шеелем, який зображав М.Лютера (див. Лютеранство) героєм-революціонером, покликаним стати творцем нового порядку між людьми. Ґ.-В.Валльґартен, змушений на той час емігрувати з Німеччини до США, глибоко висвітлив вплив фінансового й банк. капіталу на нім. зовн. політику вільгельмівської доби (3-я третина 19 – поч. 20 ст.). А.Сапорі з Флоренції (Італія), підсумовуючи свої дослідження торгівлі в пізньосередньовічну добу, виступив проти тези В.Зомбарта щодо ранніх початків капіталізму. Н.Йорга у доповіді про довготривалі фактори істор. процесу, яка в дечому була провісником концепцій, пізніше розвинених школою Анналів, він назвав серед чинників тяглості геогр. розташування і природне середовище, "расу" як продукт довкілля та панівних ідеологій; при цьому відкидав расистське уявлення про незмінність расової належності й необхідність захисту чистоти раси від зовн. впливів. Доповідь Ш.Домановського (Будапешт, Угорщина) "Угорська нація-держава" викликала, як і на попередніх конгресах, полемічні виступи румун. дослідників історії Дунайсько-Карпатського регіону.

З українців на цюріхському конгресі виступили лише М.Кордуба ("Домінуюче становище Галицько-Волинської держави на сході Європи в другій половині XIII ст.") і Є.Перфецький з Братислави (Чехословаччина; "Ставлення польської анналістики до німецького і руського літописання в середніх віках"). Укр. тематика прозвучала, до певної міри, в доповідях Г.Флоровського (Прага) про діяльність чеських єзуїтів у Сх. Європі, З.Обертинського (Варшава) про паралелі між уніями церковними українсько-білоруської й вірменської церков з Римо-катол. церквою, Г.Вернадського (Нью-Гейвен, Коннектікут, США) та деяких ін. М.Кордуба зауважив у пізнішій статті про конгрес, що Г.Вернадський, "син президента київської академії наук, не вважає себе за українця і говорить тільки англійською і російською". Утім, Г.Вернадський визнав окремішність укр. історії у своїй англомовній біографії Б.Хмельницького, написав також передмову до англ. перекладу однотомної "Історії України" М.Грушевського.

Напередодні конгресу відбулися збори Федерації істор. т-в Сх. Європи, до якої належали також НТШ та Укр. наук. ін-т у Варшаві. До виконавчого к-ту федерації увійшов М.Кордуба як скарбник. У 7–8-му томі щорічного інформаційного бюлетня федерації, а також окремою книгою було опубліковано його огляд розвитку істор. літератури рад. України за 1917–31. Реферат М.Кордуби, виголошений на 8-му конгресі істориків, планувався до друку у 156 т. "Записок Наукового товариства імені Шевченка", який, разом з ін. готовими до друку матеріалами, було вилучено рад. цензурою і знищено після 1939.

9-й конгрес, 28 серпня – 3 вересня 1950, Париж (Франція). 1126 учасників: 327 – з Франції, 138 – Італії, 115 – Великої Британії, 96 – Бельгії, 74 – США, 64 – Швейцарії, по 34 – з Єгипту і Данії, менші групи – з ін. країн. Усього 255 доповідей і повідомлень. СРСР не зреагував на запрошення, учені з європ. країн, де при владі перебували партії комуніст. зразка, теж не змогли приїхати, але доповіді визначних польс. істориків екон. життя М.Маловіста та В.Кулі були включені до публікації матеріалів. У підготовці конгресу велику роль відіграли вчені з Франції, зокрема голова Франц. нац. к-ту істориків Р.Фавтьє і ген. секретар МКІН Ш.Моразе. На відміну від попередніх та наступних конгресів усі секції тут було присвячено осн. галузям істор. науки: "Культурна антропологія і демографія", "Ідеї та історія ментальностей", "Економічна історія", "Соціальна історія", "Історія культури", "Історія ладу", "Історія політичних подій". У секціях заздалегідь розіслали вступні проблемні доповіді про підсумки та перспективи досліджень для кожної з трьох великих епох – антич., середньовічної, нової і новітньої. Доповіді обговорювалися в першій пол. дня, післяобідній час займали повідомлення. Домінували концепції школи Анналів, однак свої доповіді виголосили і "традиціоналісти". Були й деякі марксисти із Зх. Європи, які, однак, не репрезентували концепцій догматичного "історичного матеріалізму", сформульованого в приписуваному Й.Сталінові "Короткому курсі історії ВКП(б)". Окремі доповідачі обґрунтовували потребу поєднання елементів традиційної і "нової" історіографії. Після доповіді Ж.Фрідмана про вплив технології та індустрії на культуру головуючий на засіданні А.-Дж.Тойнбі висловив сумнів щодо слушності марксистського погляду про уніфікацію соціальних систем як наслідок уніфікації технологій. Площину порозуміння між традиційною історією подій і новими теоріями намітив П.Ренувен, який підкреслював опосередкованість впливів соціально-екон. чинників на політ. події, а також гіпотетичність висновків про механізм цих впливів. Ґ.Ріттер зазначив корисність міждисциплінарного дослідження різних ділянок к-ри, підкреслив пізнавальну вартість спроб культурно-істор. синтезу й необхідність подолання спрощеного тлумачення таких понять, як типові для певних періодів "спосіб життя" чи "спосіб поведінки". Р.Бутрюш запропонував аналіз співвідношення феодалізму й маноріальної системи. Ґрунтовність вступних методологічних доповідей визначних істориків і участь у дискусіях репрезентантів різних шкіл та поколінь сприяли тривкості внеску Паризького конгресу в оновлення інструментарію істор. наук.

10-й конгрес, 4–10 вересня 1955, Рим. 1633 учасники, у т. ч. з: Франції – 320, Італії – 308, Німеччини – 150, США – 80, Югославії – 68; 220 доповідей та повідомлень, у т. ч. з: Франції – 72, Великої Британії – 25, США – 24, СРСР – 11. Уперше після довгої перерви СРСР надіслав свою делегацію, яка, за рад. джерелами, складала 29 учасників, за даними реєстрації – 13.

Рим. конгрес вирізнявся продуманою організацією і високим рівнем дискусії. Гол. секції сформовано за великими хронологічними періодами і щодо кожного з них доповіді про стан досліджень підготували визначні фахівці: А.Момільяно (античність), Ф.Веркаутерен (середньовіччя), Ґ.Ріттер (Новий час), П.Ренувен (новітня доба). Доповідачі обстоювали методологічний плюралізм, зокрема, П.Ренувен вказував, що дослідники мають починати з розгляду всіх можливих гіпотез, а не добирати аргументи до наперед відомих концепцій. Для кожної з епох визначено також по кілька "великих тем" синтетичного спрямування, напр., для середніх віків обговорювалися стосунки Заходу зі Сходом у ранньому середньовіччі, залежність селян у Франції, Німеччині й Київській Русі, взаємини імперій з нац. д-вами, нар. рухи і єресі, ідея хрестових походів. Післяобідні повідомлення згруповано за відповідними "великими темами". Окрему секцію становили галузеві комісії, яких тоді було п'ять (як і на попередньому конгресі). Питома вага доповідей, присвячених лише політ. проблематиці, скорочувалась. Гол. місце зайняли теми з соціальної та екон. історії, а також історії політ. інституцій, релігій, к-ри; політ. історія розглядалась, але радше крізь призму еволюції соціальних структур і установ, а не шляхом нагромадження фактів про події. Ж.Ґодешо (Тулуза, Франція) і Р.Палмер (Прінстон, США) запропонували концепцію атлантичної цивілізаційної спільноти (див. Євроатлантична цивілізація), яка прийшла на зміну обґрунтованій раніше Ф.Броделем середземномор. спільноті. Доповідь започаткувала полеміку (що продовжувалась і в наступні роки) між прибічниками атлантичної ідеї і тими, хто вважав цю ідею виявом політизації історії. Жвавою була й дискусія про гол. напрями історіографії США, а саме дослідження історії і конституційного ладу (О.Гендлін) і визначального впливу "великого кордону" (О.Латтімор). Значну увагу приділено питанням Стародавнього Сходу (доповідь С.Москаті про спірні питання хронології близькосх. цивілізацій, Г.Масмера з Гейдельбергу (ФРН) про грец. народність архаїчної і класичної доби. М.Палатіно з Риму зупинився на ролі італіків у заселенні Апеннінського п-ва), обстоюючи тезу про тяглість людності значної частини Європи від неоліту. Мовні зміни, пов'язані з контактами й запозиченнями, на думку дослідника, міг ініціювати вплив навіть порівняно невеликих груп туземців. Питання ранньосередньовічної історії укр. і суміжних земель порушувались у доповідях про формування Київ. Русі як д-ви (Б.Рибаков, Москва), А.Гейштора (Варшава) і К.Тимєнєцького (Познань) про початки польс. сусп-ва й д-ви. Б.Рибаков і А.Арціховський при обговоренні доповіді А.Стендер-Петерсена повторили типові для тодішньої історіографії аргументи проти норманістської теорії виникнення Київ. д-ви (див. Норманська проблема). М.Чубатий в обговоренні доповіді дир. Ін-ту історії АН СРСР А.Сидорова підкреслив, що причиною засудження ВКП(б) поглядів М.Покровського був перехід її ідеологів від критики рос. імперського шовінізму до сприйняття його осн. тез. Участь істориків СРСР у конгресі неминуче вела до ідеологічних зіткнень, однак в умовах спроби переходу від "холодної війни" до політики мирного співіснування рад. історики формулювали свої тези в дещо примирливішому тоні, ніж раніше. Засади побудови програми і структуризації засідань, вироблені організаторами Рим. конгресу, застосовувалися і на подальших конгресах.

11-й конгрес, 21–28 серпня 1960, Стокгольм (Швеція). 1509 учасників, у т. ч.: 192 – із Швеції, 167 – США, 159 – Франції, 142 – Великої Британії, 139 – ФРН і 61 – з НДР, 48 – СРСР (до делегації СРСР від України входив В.Голобуцький). З укр. учених зх. діаспори взяли участь Ю.Борис (Стокгольм), Б.-Т.Галайчук (Буенос-Айрес, Аргентина), Б.Кентржинський (Стокгольм), І.Лисяк-Рудницький (Філадельфія, США), Т.Мацьків (Нью-Гейвен, США), Я.Пеленський (Вілкіс Беррі, США), П.Феденко (Мюнхен, ФРН), М.Чубатий (Нью-Джерсі, США). Гол. ініціатором участі в конгресі професорів-українців був М.Чубатий.

Найдовшою була дискусія, започаткована доповіддю Г.Кона (США) "Націоналізм і інтернаціоналізм у 19 і 20 ст. ". Історики зі "Східної Європи" підкреслювали необхідність розрізнення між легітимним, з їхньої точки зору, нац. рухом пригноблених народів і великодерж. політикою панівних націй. При обговоренні питань новітньої історії, зокрема тез з історії I світ. війни, особливо чітко виявилася конфронтаційна спрямованість висновків істориків СРСР і, ще більше, НДР. Вважаючи себе репрезентантами марксистсько-ленінської (а не просто марксистської) ідеології, вони діяли не як індивідуальні науковці, а як члени офіц. затверджених парт. властями делегацій. Ідеологічна полеміка забирала час і відвертала увагу від суто наук. проблем. Т.Шідер (ФРН) доречно застерігав своїх колег від наслідування войовничої стилістики другої сторони. Єдиним виходом, на його думку, було висвітлення в кожному випадку конкретних недоречностей і суперечностей своїх опонентів, щоб утверджувати об'єктивніші і менш догматичні узагальнення. Саме так діяли вільні професори-українці. В обговоренні доповіді Е.Молнара (Угорщина) "Вплив історіографії Геґеля на марксистську історіографію" І.Лисяк-Рудницький ствердив, що авторитетність для "марксистської історіографії" спадщини К.Маркса ґрунтується на силовому престижі комуніст. д-ви в сусп-ві, і що рад. історики маніфестують свій "марксизм" цитатами з К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, натомість у конкретних дослідженнях їхні методи засадничо не різняться від тих, що їх застосовують т. зв. бурж. історики. У дискусії над доповіддю Ф.Ґілберта (США) "Культурна історія та її проблеми" той же І.Лисяк-Рудницький надавав порівняльному, плюралістичному підходові перевагу над спробами моністичної інтерпретації к-ри шляхом абсолютизації одного фактора або групи факторів. Ф.Цвіттер (Югославія) у доповіді "Національні проблеми в Габсбурзькій монархії" підтримав популярну серед політиків США думку, що зруйнування Австро-Угорської імперії було трагічною помилкою Антанти. Натомість І.Лисяк-Рудницький обстоював погляд, що 1867 династія й центр. уряд, які своїх колиш. союзників – хорватів, сербів, словаків, трансильванських румунів і закарп. українців – передали в руки мадярській олігархії, цим кроком зрадили ідею Австрії як понаднац. д-ви і підписали смертний вирок Габсбурзькій монархії.

У доповіді В.Блаватського (Москва) про антич. держави Пн. Причорномор'я розглядався вплив грец. колоністів на розвиток місц. к-р. Міськ. комунам 12–13 ст. було присвячено доповідь Е.Сестана. Ф.Ґраус розглядав початковий етап формування князівської влади в Чехії. На конкретному фактичному матеріалі була побудована доповідь В.Голобуцького "До питання про порівняльно-історичне тлумачення генезису капіталізму в Західній і Східній Європі".

З конгресом була пов'язана проведена в м. Упсала (Швеція) конференція Комісії славістичних студій МКІН, на якій з доповідями виступили М.Чубатий ("Київська Русь та формування трьох східнослов'янських народів") і Б.Кентржинський ("Мазепа та Велика Північна війна 1700–1721"). М.Чубатому опонували Б.Рибаков і М.Тихомиров з Москви, які відстоювали давньоруської народності концепцію. Гол. критиком доповіді Б.Кентржинського виявився В.Голобуцький, який мусив декларувати, що І.Мазепа проводив антинародну і антисоціальну політику. За оцінкою Я.Пеленського, "дискусійні виступи і доповіді проф. В.Голобуцького, хоч і виходили з обов'язкових в СРСР позицій, проте втримувалися в тих рамках, які визначають наукові дискусії".

12-й конгрес, 29 серпня – 5 вересня 1965, Відень. За матеріалами реєстрації, було 2189 учасників, на самому конгресі оргкомітет ствердив присутність 2500 делегатів з 42 країн (у т. ч. 381 – з ФРН, 282 – Франції, 202 – Великої Британії, 168 – Австрії, 193 – із США). Голова – Ф.Енґель-Яноші (Австрія). Президент Української вільної академії наук у Канаді Я.Рудницький (Вінніпеґ) увійшов до президії конгресу при його відкритті. Крім нього, укр. діаспорну науку представляли І.Лисяк-Рудницький (Ун-т Ля Саль, Філадельфія, США), Л.-Р.Білас з Гамбурга (ФРН), Т.Мацьків (Ун-т Акрон, шт. Огайо, США), І.Каменецький (Центральномічіґанський ун-т, США), Б.Осадчук (Берлінський вільний ун-т), П.Феденко (Український вільний університет, Мюнхен, ФРН). До офіц. делегації СРСР (58 осіб) входив директор Ін-ту історії України АН УРСР К.Дубина.

Секції сформовано в групи більш довільно, ніж на попередніх конгресах: "великі теми"; "історія континентів" (усі країни, крім європ. і США); засідання асоційованих міжнар. орг-цій і комісій, методологія і хронологічно впорядкована історія. Деякі з "великих тем" виявились надто широкими (роль еліт у сусп-вах усіх істор. періодів), або надто спеціальними ("баланс світу" станом на 1815 рік). Новітня тематика була репрезентована ширше, ніж на попередніх форумах. З більшості країн учасником, а отже, і дискутантом міг стати кожен, хто заплатив за реєстрацію, а доповідачем – той, чию доповідь прийняв міжнар. оргкомітет. З Польщі тільки частина були делегатами від Польс. АН та ун-тів, ін. прибули власним коштом, у т. ч. ті, хто перебував за кордоном як стипендіати. Назагал, історики зі "Східної Європи" були під меншим ідеологічним контролем, ніж історики із СРСР. Єдиним щодо цього винятком залишались учасники з НДР. Після Віденського конгресу керівники делегації НДР Ґ.Беккер і Е.Енґельберг ствердили на сторінках східноберлінського істор. журналу, що завдання дослідникам було сформульовано в матеріалах ідеологічної комісії, схвалених пленумом ЦК Соціаліст. єдиної партії Німеччини. Догматичний характер версії марксизму, яка в НДР була єдино дозволеною, засвідчила, зокрема, доповідь самого Е.Енґельберґа "Еволюція та революція у світовій історії".

Чимало питань, важливих з точки зору України, порушувались у дискусіях. У дискусії над доповіддю Р.Канна про феодалізм і феод. д-ви в історії І.Лисяк-Рудницький доводив фіктивність федеративної форми державності СРСР. П.Феденко в кількох виступах говорив про колоніальну політику Кремля щодо центрально- (поляки) і східноєвроп. та азійських народів. В обговоренні доповіді рад. істориків М.Нечкіної, В.Пашута і Є.Черняка (останні два не були присутні) Л.-Р.Білас наголосив на вкрай недостатній для ведення досліджень і вибірковій публікації істор. джерел в УРСР. У дискусії про те, наскільки поняття "акультурація" є важливим в етнології та соціології, Л.-Р.Білас запропонував вживати терміни "культура контактів", розрізняючи "енклавні", "симбіотичні" й "мішані" к-ри, які можна досліджувати діахронно або синхронно. В обговоренні доповіді Л.Черепніна та рос. літературознавця П.Палієвського про сусп. резонанс рос. літератури 19–20 ст. нім. історик Б. фон Ріхтгофен згадав про необхідність історикам взяти до уваги опубліковані якраз перед тим у мюнхенській "Сучасності" вірші В.Симоненка. Кер. делегації СРСР О.Губер у пізніше опублікованому звіті про конгрес висловив обурення тим, що Б. фон Ріхтгофен назвав діаспорних учених справжніми знавцями укр. культури. Ґ.Ріттер та деякі західнонім. учасники полемізували з висновком Ф.Фішера про навмисне спровокування I світ. війни кайзерівською Німеччиною. Т.Мацьків узяв участь у дискусії над тезою Г.-А.Крейґа (США) про те, що нім. генералітет у Другій світ. війні не відіграв такої значної ролі, як у першій.

На засіданні МКІН, яке відбулося у Відні після конгресу, прийнято запрошення делегації СРСР провести наступний конгрес у Москві. Передумовами цього рішення стали зменшення напруги в міжнар. відносинах, участь СРСР у конгресах 1955, 1960 і 1965, обіцянка Рад. к-ту істориків забезпечити свободу дискусії. Шок, викликаний військ. інтервенцією рад. блоку в Чехословаччину 1968 (див. "Празька весна" 1968), поставив моск. зустріч під загрозу зриву. Нац. к-т істориків Великої Британії відмовився від участі в ній. Однак у к-тах ін. держав переважив погляд про необхідність конгресів як дискусійних форумів і як одного із шляхів подолання, хоча б часткового, ізоляції істориків тоталітарних країн.

13-й конгрес, 16–23 серпня 1970, Москва. 3305 учасників (за офіц. даними МКІН), з них 1283 – із СРСР, 173 – Франції, 162 – Польщі, 160 – Болгарії, 130 – НДР, 117 – ФРН, 110 – Угорщини, 84 – Японії, 79 – Румунії, 68 – із Швеції. До делегації СРСР увійшла група учасників з УРСР (понад 50 осіб), яку очолював А.Скаба; жоден з них не мав доповіді, було лише кілька виступів при обговоренні другорядних тем. Деякі історики, у т. ч. Я.Ісаєвич, відвідували засідання, здобувши гостьові запрошення від моск. знайомих. Уперше (і поки що востаннє) в історії М.к.і. напередодні Моск. конгресу АН УРСР (нині Національна академія наук України) спромоглася видати брошуру (в укр., рос. та англ. версіях) про істор. науку в Рад. Україні, дуже поверхову й неповну. З укр. діаспори учасниками були І.Лисяк-Рудницький, Я.Пеленський, І.Шевченко із США, Р.Сербин і О.Войценко – з Канади.

Конгрес у Москві відкрив президент МКІН П.Арсен. Першою була виголошена доповідь Є.Жукова "Ленін та історія", однак започаткований нею симпозіум до 100-річчя з дня народження В.Леніна відбувався паралельно з конгресом, а не як його складова частина. На пленарних сесіях розглядались великі теми "Історія і соціальні науки", "Історія континентів", "Цифри як елемент інформації історика", "Роль і місце біографії в історичній науці". Велике зацікавлення викликала доповідь "Російський консерватизм 2-ї половини 19 ст." Р.Пайпса, якого в СРСР вважали одним з гол. ідеологів антибільшовизму. Прикладом компаративного дослідження стала колективна доповідь про сел. рухи і аграрні проблеми 18–20 ст., яку подала група франц. фахівців (А.Собуль, П.Бараль, Ф.Віж'є, Ж.Дро). Доповідачі з СРСР та деякі ін. історики-марксисти критикували зх. істор. науку з позицій істор. матеріалізму, під яким розуміли вчення про п'ять суспільно-екон. формацій та детермінованість процесу розвитку продуктивних сил і вироб. відносин (див. Марксизм в історичній науці). Інтерпретація марксизму вченими із "Східної Європи" часом була менш догматичною. Як і на двох попередніх конгресах, рад. делегати декларували необхідність мирного співіснування д-в, хоч і далі підкреслювали підтримку політики ідеологічної боротьби. Україністична тематика прозвучала в окремих доповідях з історії Київ. Русі (яку доповідачі ідентифікували переважно з Росією), а також при обговоренні в Комісії слов'ян. студій теми "Місто і його роль у формуванні національної свідомості"; укр. історики взяли участь лише як дискутанти: О.Касименко повідомив про багатотомну "Історію міст і сіл Української РСР", Р.Сербин вказав на подвійну роль міст як осередків групування інтелігенції української і водночас центрів русифікації, Ф.Шевченко звернув увагу на специфіку розвитку міст в умовах поділу України між Рос. імперією та Австро-Угорщиною. У центрі уваги Комісії візантиністики була полеміка І.Шевченка з рос. рад. вченими щодо автентичності "Записки грецького топарха". Доповідь В.Лазарєва, хоч називалась "Мистецтво середньовічної Росії і Захід: 11–15 ст.", широко висвітлювала добу Київ. Русі. У підсумкових статтях у рад. істор. журналах стверджувалося, що "на конгресі переконливо продемонстровано перевагу марксистсько-ленінської методології".

14-й конгрес, 22–29 серпня 1975, Сан-Франциско (США). 1465 учасників, з них із: США – 488, ФНР і НДР – 99, Франції – 82, СРСР – 82, Японії – 78, Італії – 72. Перед конгресом проведено Ген. асамблею МКІН, на якій обрані президентом К.-Д.Ердман (ФРН), 1-м віце-президентом – А.Гейштор (Польща), чл. бюро – М.Берза (Румунія), С.Чандра (Індія). На відкритті виголошено, зокрема, доповідь А.Біллінгтона (США) "Ковбої, індіанці і Земля Обітована", де йшлося про поверховість популярного стереотипу "дикого Заходу", а також колективну доповідь делегатів із СРСР "Історія і суспільство", яка започаткувала полеміку між прибічниками й критиками марксистських побудов. Дискусію продовжив Є.Топольський у доповіді "Історія в пошуках документації", де, як і в ін. своїх працях, засвідчив рух у напрямі недогматичного марксизму, що включав ідеї аналітичної епістемології – теорії пізнання, заснованої на аналітичній філософії. На методологічній секції Е.Енґельберг (НДР), декларуючи постулат про екон. базис і класову боротьбу як провідні чинники прогресу, водночас підкреслив, що усвідомлення динамічного взаємозв'язку сусп. структур виключає можливість однопричинності в поясненні явищ і процесів. С.Кімбара (Японія) в доповіді "Традиція й іновації в Азії та Африці" обґрунтував свою концепцію світ. історії. У секції "Центри і периферії античної цивілізації" обговорювалися, в числі інших, проблеми урбанізації, романізації і демократизації Стародавнього світу; жвавою була дискусія про генезу трьох далекосх. цивілізацій – китайс., корейської і япон. Турец. історик Т.Ґекбільґін схарактеризував зацікавленість Османської імперії європ. реформаційними рухами, в той же час підкреслив опір осман. влади спробам поширити Реформацію серед християн. підданих Порти. Й.Переньї (Угорщина) причиною турец. військ. успіхів назвав не чисельність війська (яку, на його думку, давніша історіографія перебільшувала), а краще командування і постачання армії – наслідок функціонування першої в регіоні абсолютистської д-ви (див. Абсолютизм). Як новаторська в ряді аспектів була оцінена доповідь Л.Черепніна та В.Пашута (СРСР) про формування Моск. д-ви, проте автори, зазначалось у дискусії, недостатньо залучили порівняльний матеріал про ін. держ. утворення. І.Пєтшак-Павловська (Варшава) аналізувала вплив 1-ї пром. революції на темп соціальних змін від кінця 18 ст. до перших десятиріч 20 ст. в Європі, США та Японії. М.Войцєховський (Варшава) розглянув еволюцію політики США щодо Німеччини та її сусідів у міжвоєнному двадцятиріччі (1919–39). Під егідою Комісії історії II світ. війни було обговорено стратегію і політику Німеччини, Великої Британії, Японії, СРСР та США. На думку деяких учасників, конгрес засвідчив наступ оновлених позитивістських концепцій і полеміку з ними "антипозитивістів", до яких зараховували себе й марксисти.

15-й конгрес, 10–17 серпня 1980, Бухарест. 2715 істориків із 67 країн, заслухано 158 доповідей. Уперше взяли участь учені з Китаю та В'єтнаму. Делегація СРСР налічувала 107 учасників; трохи більше, ніж на попередніх конгресах, були представлені історики союзних республік. Мотиви цього пояснили керівники делегації СРСР у статті про підсумки конгресу: мовляв, у своїх виступах, а також у розмовах з делегатами ін. країн "історики України, Казахстану, Молдови, Вірменії, Латвії, Азербайджану, Узбекистану і Дагестану говорили про результати радянської національної політики, про справжній розквіт національних культур у СРСР".

Беручи на себе організацію конгресу, уряд Румун. д-ви (Соц. Республіка Румунія), керувався національно-ідеологічними мотивами. Ще більшою мірою, ніж 10 років перед тим на Моск. конгресі, партійно-політ. керівники країни, що приймала конгрес, вважали осн. завданням пропагувати версію історії, проголошену ними у власній країні обов'язковою. Зокрема, йшлося про відзначення в 1980 р. "2050-річчя Румунії" і виникнення вже в 1 ст. до н. е. "єдиної централізованої незалежної Дакської держави" та про вищий рівень дако-гетської цивілізації від усіх сусідніх, тяглість істор. розвитку румун. народу з найдавніших часів до 20 ст. (доповіді Ш.Паску на спец. засіданні з нагоди ювілею і В. Кинді на заключному засіданні). До програми увійшла також сесія з нагоди "1300-річчя Болгарської держави" (доповідь Д.Ангелова "Болгарська держава і середньовічна Європа"). На урочистому відкритті конгресу в Палаці Республіки президент МКІН К.-Ф.Ердман виступив з доповіддю "Екуменічна спільнота істориків". Підкресливши гостроту протистояння між репрезентантами різних ідеологій, він закликав до фундаментального консенсусу на підставі таких елементарних правил, як необхідність нагромаджувати знання про об'єктивні факти, виясняти їхній причинний зв'язок та цінність. Керівники делегації СРСР С.Тихвинський і В.Тішков, визнаючи необхідність співробітництва істориків різних політ. орієнтацій, вважали обов'язком відмежуватися від думки про можливість конвергенції (взаємопроникнення через взаємне запозичення істотних рис) шкіл і напрямів на базі деполітизації історії.

Перші два дні роботи конгресу були присвячені засіданням внутр. комісій та асоційованих міжнар. орг-цій. Зокрема, в Міжнар. асоціації досліджень з візантиністики при обговоренні теми "Острови й прибережні райони як осередки контактів у візантійському світі 10–11 ст." обговорено політ. та культ. вплив Візантії в чорноморському регіоні. У Міжнар. комісії мор. історії розглядалися, в числі інших, питання мореплавства на Чорному морі. У Міжнар. комісії порівняльної історії Церков Є.Клочовський (Люблін, Польща) виступив з доповіддю "Східна Європа – перехрестя релігійних цивілізацій". На засіданнях Міжнар. комісії слов'ян. студій обговорювалась проблема сел. повстань і рухів до 17 ст.; в обговоренні цієї теми взяв участь Ю.Кондуфор. Новим президентом комісії був обраний Ю.Бардах (Варшава).

Як і на ін. конгресах, найбільшу увагу привертали т. зв. великі теми. Першим обговорювалося питання "Східна Європа – зона зустрічей цивілізацій", з якого осн. була доповідь румун. учених Е.Кондуракі та Р.Теодореску. Вони доводили безпосередній континуїтет (тяглість) культур пізнього неоліту, епохи бронзи й заліза з цивілізацією середньовічних Дунайських князівств і через них – із сучасною румун. нацією. Співдоповідь В.Типкової-Заїмової мала назву "Болгарські території – осередок давньої і нової цивілізації". Співдоповідь "Давня Русь – зона зустрічі цивілізацій" була подана групою рос. істориків. В її обговоренні Дж.Ґоромвельджі (Швейцарія) звернула увагу на важливість всебічного вивчення причин відносного цивілізаційного відставання країн Сх. Європи, а основну доповідь кваліфікувала як приклад "романтичного націоналізму", що полягає в ідеалізації історії власних етносу й нації. З великої теми "Федеративні і плюралістичні держави" спільну доповідь підготувала група під кер-вом польс. учених Ю.Бардаха і Г.Іздебського. Висвітлювалася історія федерацій від антич. доби (конфедерація Делона 5 ст. до н. е., Ахейська ліга 3 ст. до н. е.) і до 20 ст. Ц.Агаян (АН Вірм. РСР), А.Сумбатзаде (АН Азерб. РСР), зрозуміло, приєдналися до проголошеного істориками Москви твердження про принципову перевагу соціаліст. федералізму, розробленого і здійсненого більшовицькою партією, над усіма ін. федеративними устроями. В обговоренні на секції методології теми "Проблеми та методи усної історії" активну участь взяли вчені афр. країн (Сенегал, Нігерія, Камерун), для яких особливо важливим завданням залишається реконструкція передколоніальної історії своїх народів.

Проблеми, актуальні і для укр. істориків, розглядалися в хронологічних секціях: зокрема на секції антич. історії, серед інших, у доповідях рос. дослідників Е.Голубцової, Г.Копиленко (Росія) "Взаємовідносини між грецьким і місцевим елементами на узбережжі Чорного моря", Ж.Вольського (Польща) "Чорне море і Кавказ між Римом і Парфією"; на секції середньовічної історії – П.Раткоша "Колонізація на волоському праві і розвиток вівчарства у Словаччині", Ж.-П.Паха (Угорщина) "Шляхи левантійської торгівлі і Східна Європа", П.Брецці (Італія) "Соціальні зміни і економічні проблеми романо-варварських королівств Східної Європи у відображенні історіографії пізнього середньовіччя"; на секції нової історії – Ф.Гейла і Р.Пражака (ЧСР) "Типологія національного відродження в країнах Центральної і Південно-Східної Європи"; на секції новітньої історії – Я.Крачкара (Ватикан) "Папська дипломатія і Східна Європа (1918–1939)", І.Беренда (який тоді представляв Угорщину) "Криза 1929–1933 і Південно-Центральна Європа", Д.Боднара (США) про проблеми соціальної мобілізації робітників-іммігрантів до США від серед. 19 до серед. 20 ст.

Серед учасників конгресу розповсюджено брошуру "Акти переслідувань" ("Acta persecutionis"), що містила перелік (неповний) 145 чеських і словац. істориків, які 1969–70 стали жертвами політ. переслідувань і праці яких у їхній країні заборонили друкувати та цитувати. На заключному засіданні виступили переобраний президентом О.Гейштор і М.Франсуа, який протягом 30-ти років був Ген. секретарем МКІН.

16-й конгреc, 25 серпня – 1 вересня 1985, Штутгарт (ФРН). 1878 істориків (у т. ч. 534 – з ФРН, по 104 – із США і Японії, 100 – з Італії, 80 – Угорщини, 165 – Польщі, 68 – із СРСР), з них 182 мали доповіді або повідомлення. На відкритті виступили президент ФРН Р. фон Вайцзекер (ФРН), президент МКІН О.Гейштор.

Програмою було передбачено великі теми: "Опір фашизмові, націонал-соціалізмові і японському мілітаризмові" (осн. доповідачі – Ф.Бедаріда з Франції і М.Кропілак з Чехословаччини), "Індійський океан", "Образ інших: чужинці, меншини, маргінальні групи)". У методологічному циклі найжвавіша дискусія виникла при обговоренні теми "М.Вебер і методологія історії", зокрема історики з СРСР повели полеміку з концепцією, яка на той час ставала популярною в "Східній Європі", про соціологію М.Вебера як найпереконливішу альтернативу марксизмові, або, принаймні, істотне його доповнення. При обговоренні теми "Абсолютні монархії Європи і Азії", у якому виступила і дослідниця з України Л.Чіколіні, йшлося про специфіку азійських деспотій, наявність у них певних можливостей впливу сусп-ва на владні структури. Л.Чіколіні взяла участь також у роботі Федерації т-в з проблем Відродження. У групі хронологічних секцій окремі засідання були присвячені проблемам "Малі країни в умовах культурних, політичних і економічних змін, 1750–1917", "Парламенти і політичні партії до 1914", "Моторизація шляхового руху і її наслідки (1885–1985 рр.)" та ін. У Міжнар. комісії з історії міст розглядалась проблема "Місто й село в 13–18 ст.", а міські й сел. повстання на великому порівняльному матеріалі аналізував В.Рутенбург з Ленінграда (нині м.Санкт-Петербург).

Хоч Штутгартський конгрес відбувався в умовах пом'якшення протистояння між Сх. та Зх. й істотного потепління клімату міжнар. відносин, статті рад. істориків про цей форум починалися з декларації про значення для істор. науки висновків XXVI з'їзду КПРС щодо "необхідності принципової боротьби проти буржуазних та реформістської ідеологій, ревізіонізму й догматизму". Відповідно до цього доповідачі й дискутанти із СРСР, навіть у разі збігу їхніх висновків з висновками немарксистських авторів, вважали обов'язком декларативно відмежовуватися від "буржуазних" теорій.

17-й конгрес, 26 серпня – 2 вересня 1990, Мадрид (Іспанія). Бл. 1590 учасників із 49 країн (568 – з Іспанії, 117 – ФРН, 103 – Італії, 90 – США, окремі представники з держав Африки – Беніну, Буркіна-Фасо, Кот-д'Івуару, Сенегалу). Всього виголошено 535 доповідей та повідомлень. З України у складі делегації з СРСР були Ю.Кондуфор і А.Шлепаков, а в групі Комісії молодих дослідників – В. Репринцев із Києва, С.Жук і С.Плохій із Дніпропетровська, С.Лелик зі Львова.

Обираючи місце конгресу, МКІН врахував наближення 500-річчя відкриття Америки Х.Колумбом. Тому перша з великих тем була названа так: "Відкриття Америки європейцями та його наслідки". Координатором теми був Е. де ла Торре Вілар з Мексики, першою заслухано доповідь Л.Кесади "Іспанське оточення Христофора Колумба". М.Болсуновський говорив про колонізацію Росією північного заходу Америки (1732–1867). У світлі тогочасних подій особливо актуально сприймалася велика тема "Революції і реформи: їх вплив на історію суспільства". У нових умовах докорінно змінилась риторика доповідачів із СРСР. Більшість їх визнали кризу ортодоксально марксистського погляду на роль революцій, однак вважали надто радикальною доповідь Є.Топольського "Міф про революцію в історіографії". Остання з трьох великих тем конгресу – "Мегаполіс в історії: економічні, соціокультурні і політичні аспекти" – координувалась Т.Баркером з Великої Британії. Трьома "методологічними темами" були: "Концепція часу в європейській і азійській історіографії" (координатори – М.Міяке з Японії і О.Гейштор), "Антропологія і соціальна та культурна історія" (осн. доповідь Ю.Бромлея і В.Тішкова), "Історична біографія". У секції з проблем античності обговорювалась тема "Міфи і символи як джерела вивчення середземноморського світу", в секції серед. віків – "Феодальні системи в Азії". У циклі тем з новітньої історії розглядались нові дослідження міжнар. договорів напередодні та під час II світ. війни (координатори – Е.Єкель з ФРН і О.Чубар'ян з СРСР). Е. ді Нолфон (Італія) ствердив, що у 2-й пол. літа 1939 гітлерівська Німеччина опинилася в міжнар. ізоляції, тому радянсько-нім. пакт (див. Радянсько-німецькі договори 1939) істотно поліпшив її позиції напередодні війни. У ході дискусії зазначилася недостатня вивченість менталітету політ. керівників і стану громад. думки різних країн. Крім здійсненої МКІН повної публікації матеріалів конгресу, було видано тематичні збірники, серед них матеріали круглого столу "Прагматична письменність: Схід і Захід, 1200–1330". В одній із доповідей на засіданні, присвяченому Я.-А.Коменському, підкреслювалось, що відкриття Д.Чижевським невідомого раніше трактату великого чеського педагога стало переломною подією у вивченні його філос. спадщини.

У оглядовій статті про Мадридський конгрес кер. делегації СРСР С.Тихвинський стверджував: "Погляди радянських істориків, очищені від догматизму й навмисної конфронтаційності, та їхніх західних колег щодо широкого кола вузлових історичних проблем виявилися близькими". Більшість учасників оцінили цю ситуацію як поразку спроб марксистів нав'язати істор. науці свою версію ідеологізованої історіографії.

Під час конгресу відбулась ген. асамблея, на якій президентом МКІН був обраний Т.Баркер із Великої Британії, а ген. секретарем – Ф.Бедаріда з Парижа.

18-й конгрес, 27 серпня – 3 вересня 1995, Монреаль (Канада). 1754 учасники, у т. ч. з Канади – 445, США – 20, Італії – 123, Японії – 108, Франції – 81, Великої Британії – 95, Іспанії – 48, Росії – 39, Угорщини – 34, Румунії – 37, з Польщі – 22. Делегатами України були Я.Ісаєвич та О.Пріцак, україністичні установи Канади репрезентували З.Когут, С.Плохій, Ф.Сисин.

Конгрес у Монреалі – один із найзмістовніших в історії світ. форумів істориків, а для України особливо важливий тим, що напередодні його Укр. нац. к-т істориків був прийнятий до МКІН, а тому в програмі конгресу враховано й пропозиції укр. сторони. Конгрес включав одноденні пленарні сесії з гол. тем, спеціалізовані засідання (по півдня кожне) з 16-ти міжсекційних і порівняльних тем, понад 30 круглих столів для обговорення нових наук. напрямів. Засідання починались вступними оглядами, в яких узагальнювались подані на обговорення доповіді. Уперше в історії конгресів резюме доповідей було заздалегідь розміщено в Інтернеті.

Перший робочий день конгресу присвячено темі "Нації, народи і форми держав: етнічні групи і корінні народи, національні та багатокультурні держави, давні й нові націоналізми" (автори вступного огляду – Ф.Бедаріда і Н.Русельє; обидва з Парижа). Від України на цьому засіданні виступив О.Пріцак з доповіддю про "рухомі" протодерж. та держ. утворення в ранньосередньовічній Євразії. Наступного дня розглядались доповіді про гендерний фактор, зокрема, про його роль у великих істор. трансформаціях – політ., соціальних, реліг. Обговорення великої теми про діаспори було плідним завдяки залученню до порівняльного розгляду матеріалів з різних континентів і країн. Розмаїття проблематики конгресу ілюструють і назви спеціалізованих засідань: "Влада й свобода історичних досліджень та публікації" (автор вступу О.Чубар'ян з Москви), "Літературна фікція, історичний наратив, об'єктивність" (Масакі Міяке з Японії; Н.Партнер з Канади), "Переосмислення наукових революцій" (М.Гейд, П. Редонді), "Занепад як історичне поняття" (А.Мончак), "Усна історія: 25 років методологічних пошуків і праці" (Ф.Жутар), "Релігійні рухи між прозелітизмом, нетолеранцією і свободою" (К.Ельм), "Арктичні й субарктичні народи та суспільства" (І.Сіґурдссон), "Старість і старіння" (П.Джонсон), "Падіння імперій: порівняльна перспектива" (К.Руссо, К.Емслі), "Покарання і в'язниці впродовж історії" (А.Демандт), "Економія та екологія: вороги чи союзники" (Ж.Пуссу, Е.Крузе-Паван), "Банки та їх вплив на торговий і промисловий капіталізм в Європі, Америці та Азії 19–20 ст." (А.Тейхова й ін.). На круглих столах переважали теми з нової і новітньої історії, зокрема: "Політична роль робітничого класу: міфи й реальність", "Ісламський урбанізм в історії: політична влада і соціальні структури", "Утопії в історії", "Християнізація Америки й дехристиянізація Європи в 19 і 20 ст." та ін. На круглому столі "Роль еміграційних груп у відродженні держав у Центрально-Східній Європі" О.Драган (США) схарактеризувала впливи інформаційної служби "Голосу Америки", зокрема передач на істор. теми на нац. свідомість народів регіону.

У дні конгресу діяла виставка істор. наук. публікацій, на якій була й експозиція, організована Укр. нац. к-том істориків.

19 конгрес, 6–13 серпня 2000, Осло. 1839 учасників, у т. ч. 318 – з Норвегії, 208 – США, 126 – Великої Британії, 100 – Японії, 19 – Росії, 8 – з Польщі. Українознавчу тематику репрезентували Я.Ісаєвич (НАН України), З.Когут, С.Плохій, Ф.Сисин (Канадський інститут українських студій).

Осло стало першим містом, в якому історики світу збиралися вже вдруге. Як і на попередніх зустрічах, у центрі уваги були кардинальні питання інтерпретації істор. процесу, методології та методики досліджень. Їм присвячено три гол. теми, які розглядалися на пленарних засіданнях. На першому з них йшлося про концепцію загальносвіт. історії і необхідність конструювання її таким чином, щоб висвітлити багатоманітність та оригінальність внеску до світ. цивілізації націй, континентів, регіонів. На наступному пленарному засіданні обговорювалась тема: "Тисячоліття: час і історія". У вступній доповіді япон. історик Масаюкі Сато підкреслив: з усіх істот, що живуть на землі, тільки людина свідомо ставиться до свого минулого і для осмислення його мусить вносити певний порядок у хаос подій та явищ, саме цьому й служать різні системи хронології та періодизації. Спільним рисам і відмінностям обліку часу й форм зберігання пам'яті про минуле, прийнятим у різний час і в різних цивілізаціях, було присвячено низку доповідей та дискусійних виступів. У зв'язку з кінцем тисячоліття порушувалась і тема "кінця світу". А.Воше звернув увагу на те, що більшості культур, як давніх, так і нових, властиві уявлення, що в майбутньому має настати доба, цілком відмінна й принципово краща від усього, що діялося раніше. Про позитивні й негативні аспекти таких вірувань, їхню роль у політ. житті і залученні людей до тих чи ін. соціальних рухів, ішлося в кількох доповідях і дискусійних виступах. Остання гол. тема мала назву: "Корисність історії і зловживання нею, відповідальність історика в минулому і тепер". Ішлося про те, як максимально поєднати наук. об'єктивність з прагненням істориків відповідати на запити й потреби сусп-в, у яких вони живуть. Велась дискусія про значення ідеалу інтелектуальної чесності, необхідність дотримуватися засад логічного мислення, протиставити його ірраціоналізмові, тенденційному використанню істор. міфологій. Це питання розглядалось у загальнотеор. плані і на прикладі історіографії різних д-в і народів. Зокрема, рос. історик С.Журавльов характеризував утвердження в 1930-х рр. сталіністської моделі рос. історії. Як зазначив Я.Ісаєвич, доповідач обійшов надзвичайно важливий аспект радянської істор. науки тієї доби: обов'язковість ідеалізації рос. імперської ідеології. Під егідою МКІН та ЮНЕСКО відбувся симпозіум на тему "Кордони і зміни національних територій у Центрально-Східній Європі: на прикладі чотирьох сусідніх країн – Білорусі, Литви, Польщі, України" (координатор проекту – президент Федерації ін-тів Центрально-Сх. Європи Є.Клочовський з Любліна, Польща). Проблеми, пов'язані зі своїми країнами, висвітлювали, зокрема, Ю.Кавп'єне (Литва), Г.Самсонович (Польща), А.Камінський (США), Я.Ісаєвич (Україна). Останній зупинився на принципово різних підходах до питань нац. території. Ті народи, яким доводилося відстоювати своє право на існування, як правило, нац. територію визначали в етнічних межах, натомість народи, які мали привілейовану позицію в багатонац. д-вах, вважали законними т. зв. істор. права на завойовані в давнину землі, населені ін. народами. Україністична тематика була представлена й на ін. засіданнях та секціях. С.Плохій і З.Когут, Ф.Сисин взяли участь у праці круглого стола з питань порівняльної ролі шляхетського стану в різних країнах (див. Шляхта, Дворянство). На заключному засіданні виголосив доповідь Є.Клочовський, який узагальнив досвід співпраці істориків, зупинився на спільних проектах МКІН з ЮНЕСКО. У дні конгресу діяла виставка істор. наук. публікацій, на якій була і експозиція, організована Укр. нац. к-том істориків.

20-й конгрес, 3–9 липня 2005, Сидней (Австралія). Понад 1000 вчених із 72 країн. Найбільшими були делегації Австралії, США, Німеччини, Великої Британії, Японії та Італії. Попри збільшення кількості учасників конгресу з Центрально-Сх. Європи й їхню дедалі активнішу участь не лише в засіданнях, присвячених цьому регіонові (це, зокрема, стосується польс. делегації), і надалі відчутною залишилася кількісна і світоглядна перевага науковців із Зх. і Центрально-Зх. Європи, США і Японії, що позначилося також на тематичних пріоритетах програми конгресу.

Гол. теми: "Людство і природа в історії" (з підтемами: "Екоісторія: нові теорії та підходи", "Природні катастрофи і як до них ставилися"), "Міт та історія" (з підтемами: "Міти заснування в історії й конструювання ідентичностей", "Міти, влада і історія, або Відповідальність історика", "Історія та утопія"), "Війна, мир і міжнародний порядок в історії" (з підтемами: "Bellum justum: справедливі війни, несправедливий мир Ідеї та дискусії", "Змінне розуміння і умови миру в історії", "Війна, насильство і гендер"). Загалом предметом обговорення на конгресі стали практично всі найважливіші питання сучасної істор. науки. Осн. увага була зосереджена на способах і методах переорієнтації історії з таких базових категорій, як д-ва або екон. чи політ. періодизація (як можливу альтернативу розглядали, зокрема, екоісторію, що могла би не лише стати містком між гуманітарними та природничими науками, а й концептуалізувати питання про роль природи як незалежного агента істор. процесу). Чимала увага була приділена обмеженостям і мітичній природі нац. історії й, водночас, можливостям і важливості історії всесвітньої, чиїм перспективам останнім часом приділялось порівняно менше уваги на тлі поширення мікроісторії та фрагментації істор. фаху.

На засіданнях зі спеціалізованих тем кілька раз порушувалися питання, пов'язані з історією України. Один із спільних семінарів МКІН та ЮНЕСКО мав назву "Місце Центральної Європи між Сходом і Заходом протягом тисячоліття, 1000–2000". На ньому виступили головуючий Г.Лашкєвич (Катол. ун-т у Любліні) з доповіддю "Культурний простір Центральної Європи", Ф.Сисин (Ун-т Альберти, Канада) на тему "Центральна Європа, Східна Європа, Євразія: історичні категорії та політичні програми", була зачитана доповідь Я.Ісаєвича "Місце України між "Сходом" і "Заходом"". Проблематика укр. земель у складі польсько-литов. Речі Посполитої порушувалася на засіданні "Політична культура в Центральній Європі в європейському та глобальному контексті". На засіданні "Імперії Близького Сходу і середземноморський регіон: Кроки до глобалізації " В.Остапчук (Торонтський ун-т, Канада) виголосив доповідь "Чи можна порівнювати домодерні євразійські імперії і глобалізацію ". С.Плохій (Ун-т Альберти, Канада) головував на засіданні "Релігія і публічна сфера". А.Портнов (Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України) виступив з доповіддю "Шкільні підручники з історії в Білорусі, Росії й Україні: присутність минулого і нові шляхи до майбутнього" в рамках засідання "Підручники: від наративу нації до наративу громадян". На засіданні Міжнар. комісії з істор. демографії з доповідями виступили В.Наулко і О.Беренштейн.

Фундація українознавчих студій в Австралії організувала зустріч укр. учасників конгресу з укр. громадою Сиднею.

Наступний міжнар. конгрес істориків відбудеться 22–28 серпня 2010 в Амстердамі (Нідерланди).

дата публікації: 2009 р.

Література:
  1. Пашуканис Е.Б. Неделя советских историков в Берлине. "Вестник Коммунистической академии", 1928, кн. 30
  2. VIе Congrés International des Sciences Historiques, Oslo, 1928: Rapports présentés au Congrés, bulletin 1. Paris, 1929: Résumés des Communications présentés au Congrés. Oslo, 1928
  3. International Bibliography of Historical Sciences. Published by the International Committee of Historical Sciences. Compiled by a Bibliographical commission in collaboration with the national committees. 1–14 for the years 1926–1939. Paris, 1930–41; 16–44 for 1947–1975. Paris, 1949–79
  4. 45–61, for 1976–1992. Munich – New York – London – Paris, 1980–96
  5. 62–69 for 1993–2000. München, 1999–2004
  6. La Pologne au VI Congrés International des Sciences Historiques, Oslo 1928. Warsaw–Lemberg 1930
  7. VIIе Congrés International des Sciences Historiques: Rapports présentés au Congrés de Varsovie. Published by the International Committee of Historical Sciences, bulletin 5. Paris, 1933
  8. La Pologne au VIIе Congrés International des Sciences Historiques, Varsovie 1933, vol. 1–3. Warsaw, 1933
  9. Contributions a l'histoire de l'Ukraine au VIIе Congrés international des sciences historiques, Varsovie août 1933, Lèopol: Sociète Scientifique au nom de Chevtchenko, 1933
  10. Eighth International Congress of Historical Sciences, Zürich 1938, Scientific Reports, I–II: Communications présentées au Congrés die Zürich, 1938. Published by the International Committee of Historical Sciences, bulletin 5. Paris, 1938
  11. VIII Internationaler Kongreß für Geschichtswissenschaften, 28. August–4. September 1938 in Zürich: Protokoll. Published by the International Committee of Historical Sciences, bulletin 11. Paris, 1939
  12. Панкратова А.М. К итогам Х международного конгресса историков. "Вопросы истории", 1956, № 5
  13. XIе Congrés International des Sciences Historiques, Stockholm 21–28 août 1960
  14. Лисяк-Рудницький І. Дискусійні виступи на міжнародному конгресі істориків. "Українська літературна газета" (Мюнхен), 1960, ч. 6 (93)
  15. XIе Congrés International des Sciences Historiques, Stockholm 21–28 août 1960
  16. Каменецький І. ХII-й міжнародний конгрес історичних наук у Відні. "Український історик", 1965, № 3–4 (7–8)
  17. Білас Л. Дванадцятий міжнародний конгрес істориків. "Сучасність", 1965, № 12 (60)
  18. Слонимский А.Г. Участие российских ученых в международных конгрессах историков. "Вопросы истории", 1970, № 7
  19. Дядиченко В.А. та ін. Розвиток історичної науки в УРСР. К., 1970
  20. XIII Международный конгресс исторических наук. Москва, 16–23 августа 1970 года: Доклады конгресса, т. 1–7. М., 1973
  21. Тихвинский С.Л., Тишков В.А. XV Международный конгресс исторических наук. "Вопросы истории", 1980, № 12
  22. Erdmann K.D. Ökumene der Historiker: Geschichte der Internationalen Historikerkongresse und des Comité International des Sciences Historiques. Göttingen, 1987
  23. Тихвинский С.Л. XVII Международный конгресс исторических наук в Мадриде. "Новая и новейшая история", 1991, № 2
  24. XVIIIе Congrés International des Sciences Historiques du 27 août au 3 septembre 1995. Actes: rapports, résumés et presentations des tables rondes. Montreal, 1995
  25. 19th International Congress of Historical Sciences, University of Oslo, 6–13 August 2000. Proceedings: reports, abstracts and round table introductions. Oslo, 2000
  26. Ісаєвич Я.Д. ХIХ Міжнародний конгрес істориків в Осло. "УІЖ", 2001, № 1
  27. Répertoire du Fonds CISH des Archives nationales de France. Archives nationals: Fonds du Comité International des Sciences Historiques (C.I.S.H.). 105 AS 1–513 (1923–2000). Répertoire numérique détaillé. Paris, 2001
  28. Erdmann K.D. Toward a Global Community of Historians: The International Congresses and the International Committee of Historical Sciences, 1898–2000. New York – Oxford, 2005
  29. Стельмах С. Інтеґраційні процеси в європейській історичній науці наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. "УІЖ", 2005, № 5
  30. Comité International des Sciences Historiques. Bulletin d'Information / International Committee of Historical Sciences. Information Bulletin. N. 34. 2008. Montréal, 2008
  31. веб-сайт ХIХ Міжнародного конгресу істориків, Осло, 2000
  32. ХХI Міжнародного конгресу істориків, Амстердам, 2010

Посилання:
  • АБСОЛЮТИЗМ
  • АННАЛІВ ШКОЛА
  • АНТАНТА
  • АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР
  • БАРДАХ ЮЛІУШ
  • БЕРКУТ ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ
  • БІБЛІЯ
  • БІДЛО ЯРОСЛАВ
  • БІЛАС ЛЕВ-РОСТИСЛАВ РОСТИСЛАВОВИЧ
  • БЛАВАТСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ДМИТРОВИЧ
  • БЛОК МАРК
  • БУБНОВ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ
  • БУЯК ФРАНЦІШЕК
  • ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА
  • ЧЕРНІВЦІ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ЧОРНЕ МОРЕ (ПОНТ ЕВКСИНСЬКИЙ)
  • ЧУБАТИЙ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ
  • ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ
  • ДЕРЖАВА
  • ДЕРЖАВІН МИКОЛА СЕВАСТЯНОВИЧ
  • ДЕРЖАВНЕ ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ УСРР
  • ДІАСПОРА
  • ДНІПРОПЕТРОВСЬК
  • ДОРОШЕНКО ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ДВОРЯНСТВО
  • ЕЛІТА
  • ЕНГЕЛЬС (ENGELS) ФРІДРІХ
  • ЄРЕСІ
  • ЕТНОЛОГІЯ, ЕТНОГРАФІЯ, НАРОДОЗНАВСТВО
  • ЕТНОС
  • ЄВРОАТЛАНТИЧНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ЄЗУЇТИ
  • ФАРМАКОВСЬКИЙ БОРИС ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ФЕДЕНКО ПАНАС ВАСИЛЬОВИЧ
  • ФЕВР ЛЮСЬЄН
  • ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ
  • ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1789–1804
  • ГАЛАЙЧУК БОГДАН-ТАДЕЙ
  • ГАНДЕЛЬСМАН МАРЦЕЛІЙ
  • ГЕЙШТОР ОЛЕКСАНДР
  • ГОЛОБУЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ
  • ІСАЄВИЧ ЯРОСЛАВ ДМИТРОВИЧ
  • ІСЛАМ
  • ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УКРАЇНСЬКОЇ РСР
  • ІСТОРІОГРАФІЯ, ЯК ТЕРМІН
  • ІСТОРИЗМ
  • КАНАДСЬКИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКИХ СТУДІЙ (КІУС)
  • КАПІТАЛІЗМ
  • КАСИМЕНКО ОЛЕКСАНДР КАРПОВИЧ
  • КЕНТРЖИНСЬКИЙ БОГДАН
  • ХАРКІВ
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН
  • ХОЛОДНА ВІЙНА
  • ХРЕСТОВІ ПОХОДИ
  • КЛОЧОВСЬКИЙ ЄЖИ
  • КОГУТ ЗЕНОН
  • КОМУНІСТИЧНА АКАДЕМІЯ
  • КОНДУФОР ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ
  • КОРДУБА МИРОН МИХАЙЛОВИЧ
  • КОРОЛІВСТВО ҐАЛІЦІЇ І ЛОДОМЕРІЇ
  • КОРОЛІВСТВО ПОЛЬСЬКЕ
  • КОВАЛЕВСЬКИЙ МАКСИМ МАКСИМОВИЧ
  • КРОЧЕ БЕНЕДЕТТО
  • КУЛАКОВСЬКИЙ ЮЛІАН АНДРІЙОВИЧ
  • КУЛЬТУРА В РОЗМАЇТОСТІ ПОНЯТЬ, ЯВИЩ І СХЕМ ПОСТУПУ
  • КУТШЕБА СТАНІСЛАВ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
  • ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
  • ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
  • ЛІГА НАЦІЙ
  • ЛОТОЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ГНАТОВИЧ
  • ЛЬВІВ
  • ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ІВАН ПАВЛОВИЧ
  • ЛЮТЕРАНСТВО
  • МАРКС К.
  • МАРКСИЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • МАЦЬКІВ ТЕОДОР ІВАНОВИЧ
  • МЕГМЕД II АЛЬ ФАТІХ
  • МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
  • МІКРОІСТОРІЯ
  • МІЖНАРОДНИЙ КОМІТЕТ ІСТОРИЧНИХ НАУК (МКІН)
  • МОСКВА
  • НАЦІОНАЛІЗМ
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
  • НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
  • НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ У ЛЬВОВІ ІМЕНІ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО
  • НАУЛКО ВСЕВОЛОД ІВАНОВИЧ
  • НЕЧКІНА МИЛИЦА ВАСИЛІВНА
  • НЕОЛІТ, НОВОКАМ'ЯНИЙ ВІК
  • НІСТОР ЙОН-ЯНКУ
  • НОРМАНСЬКА ПРОБЛЕМА
  • ОДЕСА
  • ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ПАЙПС РИЧАРД ЕДГАР
  • ПАНКРАТОВА ГАННА МИХАЙЛІВНА
  • ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1919–1920
  • ПАШУТО ВОЛОДИМИР ТЕРЕНТІЙОВИЧ
  • ПАСТЕРНАК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ
  • ПЕЛЕНСЬКИЙ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ
  • ПЕРЕНІ ЙОЖЕФ
  • ПЕРФЕЦЬКИЙ ЄВГЕН ЮЛІАНОВИЧ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕРИФЕРІЯ
  • ПОКРОВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ
  • ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • ПРАЗЬКА ВЕСНА 1968
  • ПРІЦАК ОМЕЛЯН ЙОСИПОВИЧ
  • РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ДОГОВОРИ 1939
  • РЕФОРМАЦІЯ
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РОСІЙСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОСТОВЦЕВ МИХАЇЛ ІВАНОВИЧ
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • РИБАКОВ БОРИС ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • САВИЦЬКИЙ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  • ЩЕРБАКІВСЬКИЙ ВАДИМ МИХАЙЛОВИЧ
  • СЕРБИН РОМАН
  • ШЕВЧЕНКО ФЕДІР ПАВЛОВИЧ
  • ШЕВЧЕНКО ІГОР ІВАНОВИЧ
  • ШЛЕПАКОВ АРНОЛЬД МИКОЛАЙОВИЧ
  • ШЛЯХТА, ШЛЯХЕТСТВО
  • ШОВІНІЗМ
  • ШТЕРН ЕРНСТ ФОН
  • СКАБА АНДРІЙ ДАНИЛОВИЧ
  • СКРУТЕНЬ ІВАН-ЙОСАФАТ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • СУЧАСНІСТЬ, ЧАСОПИС
  • СВЄНЦІЦЬКИЙ ІЛАРІОН СЕМЕНОВИЧ
  • СИМОНЕНКО ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ
  • ТАРЛЕ ЄВГЕН ВІКТОРОВИЧ
  • ТОТАЛІТАРИЗМ
  • ТИХОМИРОВ МИХАЙЛО МИКОЛАЄВИЧ
  • УКРАЇНСЬКА ВІЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК (США)
  • УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ В ВАРШАВІ
  • УКРАЇНСЬКИЙ ВІЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ У ПРАЗІ (У МЮНХЕНІ)
  • УНІЯ ЦЕРКОВНА
  • ВАРШАВА
  • ВЕБЕР МАКС
  • ВЕРНАДСЬКИЙ ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ВІДЕНЬ
  • ВІДЕНСЬКИЙ КОНГРЕС 1814–1815
  • ВІЗАНТІЯ
  • ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ ІВАНОВИЧ
  • ЙОРГА НІКОЛАЄ
  • ЮГОСЛАВІЯ
  • ЮНЕСКО, ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ З ПИТАНЬ ОСВІТИ, НАУКИ І КУЛЬТУРИ
  • ЗАПИСКИ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА
  • ЗЕЛІНСЬКИЙ ТАДЕЙ ФРАНЦОВИЧ
  • ЖЕБЕЛЬОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • ЛАБУНЬКА МИРОСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ЛЕРІТЬЄ (LHЕRITIER) МІШЕЛЬ
  • МІЖНАРОДНИЙ КОМІТЕТ ІСТОРИЧНИХ НАУК (МКІН)
  • ТАРЛЕ ЄВГЕН ВІКТОРОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)