ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

МОНАРХІЯ

  Бібліографічне посилання: Пиріг Р.Я. МОНАРХІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Monarkhiia (останній перегляд: 20.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

МОНАРХІЯ

МОНАРХІЯ – держ. форма, яка історично характеризувалася єдиновладдям монарха (фараона, імператора, короля, князя тощо) як політ. правителя, а за нових часів – особливостями статусу монарха як глави держави за власним правом, котре він набуває в порядку престолонаслідування. М. визнається однією з двох історичних і водночас типових на сьогодні форм держ. правління (друга – республіка). Термін "монархія" почали вживати за часів середньовіччя.

У наші дні класифікують різновиди монархічної форми держ. правління. Ще в 19 ст. розрізняли абсолютну і обмежену монархії, причому останню частіше визначали як конституційну. Таке визначення передусім означало, що в конституційній монархії влада монарха обмежена саме конституцією. В тих країнах, де конституцію октроював (дарував своїм актом) монарх, вважалося, що він самообмежувався, а в тих монархіях, де осн. закон приймав представницький орган чи безпосередньо громадяни, конституцію певний час трактували як договір між монархом і "народним представництвом", який був, по суті, спрямований на ліквідацію єдиновладдя, а згодом – як форму встановлення (і тому обмеження) компетенції монарха.

У своєму розвитку конституційна М. еволюціонувала. Першим її різновидом була, за формулюванням нім. юриста Р. фон Моля, дуалістична монархія, яка вважається перехідною формою від абсолютної М. до ін. різновиду конституційної М. – М. парламентської, або парламентарної.

У сучасному світі існують різні монархічні форми держ. правління. Однією з них є навіть абсолютна М. (див. Абсолютизм), форма якої засвідчує особливості суспільно-політ. розвитку, зокрема т. зв. мусульманських країн (Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія). Проте відповідні д-ви відмінні від абсолютної М., типової для феодалізму. Тут монархом введені акти конституційного характеру, які, не обмежуючи його влади, реально передбачають функціонування різних, звичайно консультативних, інститутів. Сьогодні форма абсолютної М. фактично є рудиментарною. Своєрідним рудиментом видається і дуалістична М., форма якої прийнята передусім у деяких країнах із відносно невисоким ступенем соціально-політ. розвитку (Бахрейн, Йорданія, Кувейт, Марокко і Тонга). На початку минулого століття більшість європ. монархій мали саме таку форму.

Основоположною характеристикою дуалістичної М. є те, що монархові належить вагома або навіть провідна роль у здійсненні владарювання, хоча держ. механізм за відповідних умов формально організований на засадах розмежування (поділу) законодавчої і виконавчої влади. До того ж, монарх на власний розсуд призначає частину депутатського корпусу або всіх членів верхньої палати парламенту, реалізує право розпуску парламенту з мотивів політ. доцільності та здійснює деякі ін. вагомі повноваження, пов'язані з функціонуванням законодавчого органу. За дуалістичної М. виконавча влада офіційно належить монарху і він може здійснювати її як безпосередньо, так і через уряд. Монарх на власний розсуд призначає прем'єр-міністра і за його пропозицією – ін. членів уряду. Характерною є колективна політ. відповідальність уряду як перед монархом, так і перед парламентом. Проте відповідальність уряду перед парламентом виглядає формальною, адже не передбачає обов'язкової відставки уряду.

Ознаки авторитарного режиму характеризували держ. лад, що існував у період Української Держави (гетьманату П.Скоропадського). Фактично октройованим актом конституційної значущості – "Законами про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 – передбачалося, що "владу управління" здійснює гетьман. Він же призначав отамана (голову) ради міністрів (формального керівника уряду) і затверджував запропонований останнім склад уряду. Розроблені урядом проекти законів також затверджував гетьман, чим зумовлювалося здійснення ним законодавчої влади.

Розвиток конституціоналізму засвідчений сучасними формами держ. правління. Історично першою з таких форм була парламентська М., становлення якої пов'язане з еволюцією держ. ладу Великої Британії у 18–19 ст. Ця форма прийнята в тих розвинутих країнах, держ. лад яких за нових істор. часів змінювався виключно або здебільшого шляхом саме еволюції. До таких країн, крім Великої Британії, належать Бельгія, Данія, Люксембург, Монако, Нідерланди і Швеція. Іноді д-ва набувала відповідної форми М. після ліквідації авторитарного режиму (Іспанія, Японія).

Парламентсько-монархічна форма правління характеризує й держ. лад деяких ін. країн. Зокрема, парламентськими монархіями є Австралія, Канада і Нова Зеландія. Для позначення цих д-в іноді використовують застарілу назву домініону. У 1-й чв. 20 ст. домініони, разом з Великою Британією, були офіційно визначені частинами Брит. імперії, а після створення об'єднання, відомого як Брит. співдружність націй (згодом – Співдружність), вони набули статусу його членів. Після Другої світової війни з розширенням кола учасників цього об'єднання термін "домініон" в офіц. вжитку був замінений на термін "член Співдружності".

Однією з особливостей держ. ладу колиш. домініонів є те, що номінальним главою д-ви тут визначена королева (король) Великої Британії. Однак практично всі відповідні функції здійснює її представник – генерал–губернатор, якого за поданням "місцевого" уряду формально призначає королева Великої Британії. Така модель держ. ладу, починаючи з 1960-х рр., запроваджувалася і в молодих д-вах – колиш. брит. колоніальних володіннях–водночас з наданням політ. незалежності. Але згодом від неї тут переважно відмовилися, зробивши вибір на користь різних респ. форм.

Аналіз практики конституціоналізму дає можливість сформулювати осн. політико-правові ознаки, які характеризують країни з парламентськими формами держ. правління, зокрема парламентські М. По-перше, у таких країнах держ. механізм організовано на засадах т. зв. часткового поділу влади або навіть її "змішування". Це передусім означає сумісність депутатського мандата і посади члена уряду, можливість або навіть вимогу їх поєднання в одній особі. По-друге, формування уряду здійснюється парламентом за участю глави д-ви, яка звичайно є мінімальною або номінальною. Проте вирішальну роль у процесі формування уряду відіграє партія політична чи коаліція партій, що має більшість у парламенті. По-третє, уряд несе політ. (колективну та індивідуальну) відповідальність перед парламентом, що означає можливість вимушеної відставки всього складу уряду або його окремого члена за парламентським рішенням. Однак така можливість, як правило, має формальне значення, адже уряд спирається на "свою" більшість у парламенті. По-четверте, уряд за реальним статусом є найвищим органом виконавчої влади. При цьому главою уряду і главою виконавчої влади з найширшими повноваженнями в цій сфері виступає прем'єр-міністр (канцлер, голова ради міністрів та ін.), який, до того ж, є, звичайно, лідером правлячої партії або однієї з партій коаліції і фактичним очільником більшості в парламенті, через яку здатний контролювати діяльність законодавчого органу. Нарешті, по-п'яте, функції монарха обмежені здебільшого сферою представництва д-ви і всі або майже всі його акти потребують контрасигнування (скріплення) з боку глави уряду. Без цього вони юридично недійсні.

Літ.: Кареев Н. Поместье-государство и сословная монархия средних веков. СПб., 1906; Його ж. Происхождение современного народно-правового государства. СПб., 1908; Його ж. Монархии Древнего Востока и греко-римского мира. СПб., 1913; Шаповал В. Сучасний конституціоналізм. К., 2005.

В.М. Шаповал.

Монархічний характер влади в Київській Русі. Давньорус. д-ва народилася в кінці 9 – на поч. 10 ст. як країна з монархічним способом правління. Її попередник, Київ. князівство Аскольда, теж мав одного самовладного князя на чолі. Перший загальнорус. князь Олег (882–912) прийшов до Києва з Півночі (імовірно з Ладоги; нині с. Стара Ладога Ленінгр. обл., РФ), оголосив місто столицею д-ви і заходився об'єднувати навколо неї племінні союзи і княжіння. Завдяки централізаторській політиці Олега Київська Русь зміцнилася, виявом чого був вчинений ним похід на Константинополь 907, що приніс князеві контрибуцію й вигоди для рус. купців і дипломатів у Візантії. Наступник Олега Ігор правив менш вдало, унаслідок чого два його походи на Константинополь (941, 944) завершилися невдачею, а сам він загинув у намаганні підкорити племінний союз древлян. На цьому завершився перший етап складання Давньорус. д-ви. Другий етап настав за князювання вдови Ігоря Ольги (944–964). Вона реорганізувала порядок і встановила норми стягання данини, створила опорні пункти центр. влади в землях союзів племен і княжінь, поширила адм. і суд. системи на підвладні Києву території. Цей другий етап звершується в перші роки князювання Володимира Святославича (978–1015), коли племінні княжіння і союзи остаточно закріплюються в складі д-ви, що зробило її більш згуртованою соціально й економічно сильною, а внутр. зв'язки більш сталими. Третій етап створення д-ви припав на князювання Володимира Святославича і його сина Ярослава Мудрого (1019–54). У часи Володимира Святославича князівська влада, залишаючися спадковою, робиться одноосібною. Адже до нього кер-во д-вою було здебільшого спільним. Такий порядок відновиться по смерті Ярослава Мудрого. Посідання Володимиром Святославичем київ. стола Нестор відзначив словами: "И нача княжити Володимер в Киеве един", тобто єдиновладно.

Державність Русі мала форму, властиву сусп-ву переходової доби. Деякі вчені визначають її як дружинну. Панівний прошарок такої д-ви складався з верхівки княжих дружинників (див. Дружина ), вони були елементарним апаратом управління, збирали данину й чинили суд на місцях. Дружинний етап існування державності тривав до середини князювання Володимира Святославича. Історики розглядають Київ. Русь часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого як єдиновладну, одноосібну М. Держ. структура була відносно сталою, створені адм., податкова і суд. системи (за Ярослава Мудрого введено в дію перший писемний правовий кодекс – "Руську правду" ), племінних вождів на місцях замінили княжі посадники .

Давньорус. д-ва перших півтораста років свого існування залишалася не досить консолідованою, зв'язки між землями і містами на її величезному обширі були здебільшого спорадичними, а місц. аристократія , ще недавно племінна, була схильна до сепаратизму, який значною мірою, але не остаточно, зумів подолати Ярослав Мудрий. Почасти через це по смерті Ярослава Мудрого до влади прийшов тріумвірат його старших синів Ізяслава Ярославича , Святослава Ярославича і Всеволода Ярославича . Співправління двох чи трьох князів було характерне для Давньорус. д-ви з перших років її існування. Олег правив від імені Ігоря, Ольга допомагала в кер-ві країною своєму мужу Ігорю, вона ж князювала при законному спадкоємцеві Ігоря, синові Святославу Ігоровичу. Тріумвірат Ярославичів правив на Русі до 1073, коли Святослав Ярославич усунув Ізяслава Ярославича й посів його місце. По смерті старших братів (1078) у Києві вокняжився Всеволод Ярославич, до смерті (1093) він правив разом із сином Володимиром Мономахом . Далі Володимир Мономах вступив у дуумвірат з новим вел. кн. київ. Святополком Ізяславичем. Монархічна форма правління при тому зберігалася.

Характер давньорус. М. змінився з настанням доби удільної роздробленості (серед. 12 ст.), в основі якої лежали процеси соціально-екон. розвитку, поява великого, насамперед княжого, землеволодіння, осідання князів-Рюриковичів на землі, створення земельних династій (Мономашичі, Ростиславичі, Ольговичі та ін.). Багато хто з голів тих династій не бажав коритися київ. великому князю, а то й суперничав з ним за владу. Д-ва змінила форму: з одноосібної М. (хай часом із двома государями на чолі) переросла на М. федеративну, коли стольний град Київ перетворився на сукупне володіння групи князів Ярославичів (нащадків Ярослава Мудрого). Вони вважали себе колективними власниками південної Руської землі й вимагали там частки володінь, а свої суперечки полагоджували (не завжди успішно) на загальнорус. з'їздах-"снемах" . Така структура кер-ва країною одержала назву колективного сюзеренітету (див. Колективного сюзеренітету концепція). На кін. 12 ст. робляться спроби створення нової системи управління Руссю, у зв'язку з чим обирається старійший князь (ним став владимиро-суздальський кн. Всеволод Юрійович Большое Гнездо).

Як і в 11, у 12 ст. продовжувала існувати дуумвіратна форма кер-ва Руссю (див. Дуумвірати на Русі ). Але дуумвірати складають вже не окремі князі, а голови княжих кланів. 1181–94 дуумвірат глави Ольговичів Святослава Всеволодича і глави Ростиславичів Рюрика Ростиславича дещо стабілізував політ. й соціальне становище в д-ві. З поч. 13 ст. відцентрові процеси, притаманні добі роздробленості, посилилися, й федеративна д-ва перетворилася на конфедерацію князівств при збереженні монархічної форми правління країною. Ця М. була, швидше, символічною, ностальгічним нагадуванням про старі часи. Давньорус. М. загинула під страшним ударом "тьмочисленной" кінноти монгол. хана Батия .

Літ.: Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. Л., 1945; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХII–ХIII вв. М., 1982; Толочко П.П. Древний Киев. К., 1983; Котляр Н.Ф. Древнерусская государственность. СПб., 1998.

М.Ф. Котляр.

Монархічні проекти в Українській козацькій державі. У часи виникнення і становлення Укр. козац. д-ви наприкінці 1640-х – на поч. 1650-х рр. у ній утвердилася респ. форма правління, втілена в режимі партисипітарної демократії (демократії участі; див. також Демократія), за якої козаки, а також представники ін. соціальних груп і верств (шляхти, поспільства і духовенства) брали активну участь у роботі генеральних військових рад і помітно впливали на напрями та зміст внутр. і зовн. політики гетьман. уряду. У наступні роки відбулася трансформація політ. режиму д-ви в бік авторитаризму, що утверджувався у формі т. зв. цезаризму, тобто такого способу правління, за якого при формальному збереженні респ. устрою керівництво всіма провідними інституціями д-ви зосереджувалося в руках однієї особи – гетьмана Б.Хмельницького, а далі – зародження монархічних тенденцій. Символічним актом, що унаочнював трансформацію владних відносин, стало "вінчання" Б.Хмельницького на гетьманство, здійснене на поч. 1649 єрусалимським патріархом Паїсієм у стінах Софійського собору в Києві. Ін. символічним проявом розвитку монархічних устремлінь у роки гетьманування Б.Хмельницького було вживання ним титулу, що засвідчував Божественне походження його влади: "Богдан Хмельницький, Божою милістю гетьман…" Аналогічний мотив звучав з уст гетьмана і під час переговорів з польс. комісарами в лютому 1649: "…мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським". Навесні–влітку 1651 Генеральна військова канцелярія зробила спробу усталено запровадити до гетьман. титулу "Божою милістю". Одночасно з 1650 Б.Хмельницький виношував плани заснування власної правлячої династії, для чого домігся одруження свого сина і спадкоємця Т.Хмельницького з донькою молдов. господаря Василя Лупу (див. також Д.-Р.Хмельницька). Згодом після смерті старшого сина Б.Хмельницький прагнув закріпити передачу влади в Україні молодшому синові Ю.Хмельницькому через рішення старшинської козац. ради (весна 1657) та визнання законності такого кроку з боку рос. царя Олексія Михайловича і польс. короля Яна II Казимира Ваза (переговори з комісаром короля С.-К.Беневським у квітні 1657 та відправка укр. посольства на чолі з Ф.Коробкою до Москви в травні 1657). Прихід до влади восени 1657 І.Виговського через ламання усталеного Б.Хмельницьким порядку передачі влади посилив респ. тенденції в розвитку держ. системи козац. України. Проте в умовах загострення сусп. протистояння в д-ві, що неминуче провокувало формування в сусп-ві потреби в уособленні верховної влади в одній керівній особі як засобі толерування розшарованих сусп. верств і груп, в оточенні І.Виговського визрівають плани заховання влади в родині Виговських. З цією метою на варшавський вальний сейм 1659, що мав ратифікувати Гадяцький договір 1658, гетьман. уряд направив вимогу, аби по смерті І.Виговського владу в Україні успадкував "без жодних виборів" його брат Данило, а ін. брат, Костянтин, також без проведення виборів став би його наступником у ранзі "польного" гетьмана. У пізніші часи прагнення до трансформації виборної гетьман. влади в спадкову монархічну виявлялися у політиці гетьманів Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепи, кожний з яких ще за життя прагнув визначити свого наступника. Навіть правобереж. гетьман П.Дорошенко, котрого дослідники називають найбільшим козац. традиціоналістом, не лише домагався собі довічного гетьманства, а й прагнув здобути право передати владу своєму нащадку; крім того, виношував наміри стати "удільним князем". У 2-й пол. 18 ст. плани щодо запровадження в Україні монархічної форми правління через заснування династії Розумовських стали для уряду рос. імп. Катерини II одним із приводів для ліквідації гетьманату інституту загалом.

Літ.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. Відень, 1926; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. Нью-Йорк, 1985; Верба І.В. Ідея спадковості влади в Українській козацькій державі (друга половина ХVII–ХVIII ст.). В кн.: Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. К., 1991; Липинський В. Україна на переломі 1657–1659 (замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті). В кн.: Липинський В. Твори, т. 3. Філадельфія, 1991; Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 року. "ЗНТШ" (Львів), 1991, т. 222; Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. К., 1995; Степанков В.С. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.). "УІЖ", 1995, № 4; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). К., 1999; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665. К., 2001; Його ж. Політична система Гетьманату. В кн.: Політична система для України: Історичний досвід і виклики сучасності. К., 2008; Смолій В.А., Степанков В.С. Політична система українського суспільства у роки Національної революції середини XVII ст. Там само; Горобець В. Влада та соціум Гетьманату: Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. К., 2009.

В.М. Горобець.

Авторитарно-бюрократичний режим Павла Скоропадського (Гетьманат). Гетьманат П.Скоропадського – держ. утворення, яке функціонувало з 29 квітня по 14 грудня 1918. У сучасній науковій і довідковій літературі визначення "Українська Держава" (офіц. назва) і "Гетьманат Павла Скоропадського" вживаються як абсолютно синонімічні. Гетьман. форма правління дістала досить широкий діапазон оцінок – "самозванча диктатура", "маріократія", "держава-сателіт", "контрреволюційний режим", "абсолютистська монархія" тощо. Проте жодне з цих визначень не є повністю адекватним.

Укр. Д-ва постала в результаті інспірованого нім. військовим командуванням (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) гетьманського перевороту 1918, в якому публічну сторону акції було відведено генерал-лейтенантові П.Скоропадському і його прихильникам. Зміна влади опиралася на консолідацію власницьких, поміщицьких і фінансово-пром. кіл, невдоволених внутр. політикою Української Центральної Ради. Саме їх представницький з'їзд і став формою легітимації гетьман. моделі д-ви, основи якої виводилися з традицій козаччини 17–18 ст.

29 квітня 1918 П.Скоропадський видав два основоположних акти: "Грамоту до всього українського народу" (див. Гетьманські грамоти П.Скоропадського) і "Закони про тимчасовий державний устрій України". Грамотою П.Скоропадський оголосив себе гетьманом і задекларував намір збудувати таку д-ву, яка б забезпечила населенню "спокій, закон і можливість творчої праці". УЦР і земельні комітети розпускалися, міністри Української Народної Республіки та їх заступники звільнялися. Управління д-вою гетьман мав здійснювати через призначену ним Раду міністрів Української Держави . Другий документ – "Закони про тимчасовий державний устрій України" – був зводом з 7-ми актів: "Про гетьманську владу", "Про раду міністрів і міністрів", "Про віру", "Про права і обов'язки українських козаків і громадян", "Про закони" "Про генеральний суд", "Про фінансову раду". Цей комплект швидкоруч складених законів протягом усього періоду існування Укр. Д-ви був її фактичною конституцією.

У своїй сукупності закони були спрямовані на забезпечення максимальної концентрації влади в руках гетьмана. Він отримував виключні повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв раду міністрів, ін. вищих посадовців, ген. суддів, був верховним командувачем армії і флоту, здійснював кер-во зовн. політикою, йому належало право оголошення надзвичайного стану, амністії, надання громадянства тощо. Це відповідало його намірам домогтися "створення сильної влади в особі диктатора – гетьмана".

Правління П.Скоропадського як диктаторське розглядали й нім. урядовці. Зокрема, віце-канцлер Ф. фон Пайєр кваліфікував гетьмана як диктатора, що не визнає комуніст. теорій. У пресі зустрічалися його порівняння з франц. ген. Ж.-Е.Буланже і, навіть, із символом франц. абсолютизму – Людовіком XIV. Л.Троцький називав П.Скоропадського "українським Бонапартом", а В.Ленін охарактеризував гетьманат як "реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму".

Проте Укр. Д-ва 1918 не мала ознак типової М., оскільки проголошена була тимчасовим утворенням до майбутніх виборів у Сойм. Не був гетьманат і спадковим. У разі важкої хвороби або смерті глави д-ви влада переходила до тріумвірату верховних правителів, які репрезентували гетьмана, Раду міністрів і Державний Сенат Української Держави . Крім того, реалізація повноважень гетьмана і уряду суттєво обмежувалася фактором присутності німецько-австрійс. мілітарної сили в Україні, що робило її сателітом Четверного союзу. До думки про доцільність для України державної моделі у формі класократичної дідичної монархії П.Скоропадський прийшов уже в еміграції під впливом ідеолога українського консерватизму В.Липинського .

Отже, гетьманат П.Скоропадського – авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави д-ви, відсутністю представницького органу влади, поєднанням в уряді виконавчих і законодавчих функцій, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. К.–Філадельфія, 1995
  2. Верстюк В. Гетьманська держава 1918 року в контексті української революції. "Український історик", 1999, № 2–4
  3. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр., т. 2: Українська гетьманська держава 1918 року. К., 2002
  4. Реєнт О. Павло Скоропадський. К., 2003
  5. Пиріг Р. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією. К., 2008
  6. Терещенко Ю. Гетьманат Павла Скоропадського як прояв консервативної революції. В кн.: Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії: Всеукраїнська наукова конференція 19–20 травня 2008 р. К., 2008.

Посилання:
  • АБСОЛЮТИЗМ
  • АРИСТОКРАТІЯ
  • АСКОЛЬД
  • АВСТРО-НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК КОНТРОЛЬ 1918
  • АВТОРИТАРНІ РЕЖИМИ
  • БАТИЙ, БАТУ, САЇН-ХАН
  • БЕНЕВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ КАЗИМІР
  • ДАНИНА
  • ДЕМОКРАТІЯ
  • ДЕРЖАВНИЙ СЕНАТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918
  • ДЕРЖАВА
  • ДОРОШЕНКО ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ
  • ДРЕВЛЯНИ
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДРУЖИНА
  • ДУХОВЕНСТВО
  • ДУУМВІРАТИ НА РУСІ
  • ФЕОДАЛІЗМ
  • ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР 1658
  • ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ
  • ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА РАДА
  • ГЕТЬМАН
  • ГЕТЬМАНАТУ ІНСТИТУТ (1649–1764)
  • ГЕТЬМАНСЬКІ ГРАМОТИ П.СКОРОПАДСЬКОГО
  • ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ 1918
  • ІГОР, ІГОР СТАРИЙ
  • ІМПЕРАТОР
  • ІЗЯСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • ХМЕЛЬНИЦЬКА РОКСАНДА
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТИМІШ
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЮРІЙ
  • КНЯЗЬ
  • КОЛЕКТИВНОГО СЮЗЕРЕНІТЕТУ КОНЦЕПЦІЯ
  • КОНФЕДЕРАЦІЯ
  • КОНСЕРВАТИЗМ: ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА І РЕАЛЬНА ПОЛІТИКА
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬ
  • КОНСТИТУЦІЯ
  • КОНСТИТУЦІЙНА МОНАРХІЯ
  • КОРОБКА ФЕДІР І РІД КОРОБОК. К.
  • КОРОЛЬ
  • КОЗАК, СЛОВО
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • ЛУПУ (ЛУПУЛ) ВАСИЛЬ
  • МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ
  • МНОГОГРІШНИЙ ДЕМ'ЯН ГНАТОВИЧ
  • МОНОМАШИЧІ
  • МОСКВА
  • НЕСТОР
  • ОЛЕГ
  • ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • ОЛЬГА
  • ОЛЬГОВИЧІ
  • ПАЇСІЙ
  • ПАРЛАМЕНТ
  • ПАРТІЯ ПОЛІТИЧНА
  • ПОСАДНИК
  • ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР
  • РАДА МІНІСТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  • РЕСПУБЛІКА
  • РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ, РЮРИК-ВАСИЛІЙ РОСТИСЛАВИЧ
  • РЮРИКОВИЧІ
  • РОЗУМОВСЬКІ
  • РУСЬКА ПРАВДА- ЗБІРНИК ЗАКОНІВ
  • РУСЬКА ЗЕМЛЯ
  • САМОЙЛОВИЧ ІВАН САМІЙЛОВИЧ
  • СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  • ШЛЯХТА, ШЛЯХЕТСТВО
  • СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
  • СНЕМ - З'ЇЗД КНЯЗІВ
  • СОФІЙСЬКИЙ СОБОР У КИЄВІ
  • СВЯТОПОЛК ІЗЯСЛАВИЧ, СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ ІЗЯСЛАВИЧ
  • СВЯТОСЛАВ ВСЕВОЛОДИЧ
  • СВЯТОСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ
  • ТРОЦЬКИЙ ЛЕВ ДАВИДОВИЧ
  • УДІЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ
  • УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
  • ВАЛЬНИЙ СЕЙМ
  • ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ
  • ВІЗАНТІЯ
  • ВЛАДА
  • ВОЛОДИМИР МОНОМАХ
  • ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ СВЯТИЙ
  • ВСЕВОЛОД ЯРОСЛАВИЧ
  • ВСЕВОЛОД ЮРІЙОВИЧ ВЕЛИКЕ ГНІЗДО
  • ВИГОВСЬКІ
  • ВИГОВСЬКИЙ ІВАН ОСТАПОВИЧ
  • ЯН II КАЗИМИР ВАЗА
  • ЯРОСЛАВ МУДРИЙ, ЯРОСЛАВ-ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ЗАКОНИ ПРО ТИМЧАСОВИЙ ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
  • ЗЕМЕЛЬНІ КОМІТЕТИ
  • ЗЕМЛЯ, ЯК ТЕРМІН

  • Пов'язані терміни:
  • ГЕРОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ЮЛІАНОВИЧ
  • КИЇВСЬКА СТАРОВИНА
  • МУРАВЙОВ МИКИТА МИХАЙЛОВИЧ
  • ОСОБИСТІСТЬ В ІСТОРІЇ
  • ПОЛЬЩА
  • РЕФОРМАЦІЯ
  • РЕСПУБЛІКА
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РУМУНІЯ
  • СОБОРНЕ УЛОЖЕННЯ 1649
  • СТОЛИПІН ПЕТРО АРКАДІЙОВИЧ
  • ТОТАЛІТАРИЗМ
  • ТРАНСИЛЬВАНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ЦЕНТРАЛЬНА РУСЬКА НАРОДНА РАДА
  • ВИВІД ПРАВ УКРАЇНИ 1712


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)