ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

МОНГОЛЬСКА ІМПЕРІЯ

  Бібліографічне посилання: Галенко О.І. МОНГОЛЬСКА ІМПЕРІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Monholska_imp (останній перегляд: 16.06.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

МОНГОЛЬСКА ІМПЕРІЯ

МОНГОЛЬСЬКА ІМПЕРІЯ – д-ва типу степових імперій (інакше: pax nomadica, кочова імперія), створена монгол. вождем Чингізханом бл. 1180–1190 і керована започаткованою ним династією до 1368. Cамоназва М.і. монгол. мовою – Йеке Монгґол Улус ("Улус великих монголів") походить від назви панівного народу (з характерним для домодерної політ. лексики означенням панування та старшинства через прикметник "великий"). Вона початково засвідчена в китайс. джерелах як "да менг-гу го" під 1211, а в оригінальній монгол. формі, записаній уйгурським письмом, – на печатці, прикладеній до ярлика хана Ґуюка (1246–48) Папі Римському Інокентію IV, та на двомовних монгольсько-китайс. написах 14 ст. Ін. самоназва – "олон монгґол улус" (Улус численних монголів), засвідчена тільки в монгол. хроніці "Таємна історія монголів", проте розмноження і багатолюдність вважалися неодмінними атрибутами панування та благоденства народів, тому обидві назви відбивали спільний традиційний ідеал степових д-в – забезпечення процвітання одного народу.

Співвідношення назв монголи та монголо-татари. Визначення панівного народу М.і. подвійною назвою монголо-татари також відповідало ідеалу степових імперій. У такий спосіб монголи на початковому етапі експансії заявляли про захоплення території сусіднього народу татар та включення його до свого складу. Попри масове винищення татар, монголи асимілювали уцілілу їх частину (переважно жінок та дітей), тим більше, що обидва народи були близькими за к-рою. Незважаючи на невизначену мовну та антропологічну приналежність племені татар до монголів чи тюрків, тюркські риси в к-рі татар були виразними, так що сам Чингіз-хан одержав своє дитяче ім'я Темучжин від тюркського імені переможеного татар. вождя (Темюрджи – "коваль"). В оточенні Чингіз-хана також було кілька нукерів (дружинників) з невільників татар. походження, яким він доручив високі держ. пости (зокрема Мухалі – намісник "го-ван" у Пн. Китаї, Шигі-Хутуху – гол. законовід, ясавул). Ще важливішою причиною для вживання монголами подвійного імені був престиж татар, адже ті перед завоюванням були політ. і торг. лідерами на території Монголії.

Тісні стосунки татар із Китаєм, що, між іншим, були запорукою їх домінування серед кочовиків Монголії, давали й китайцям підстави вважати монголів частиною татар (рід Чингіз-хана вони зараховували до "чорних татар", плем'я онґютів – безпосередніх сусідів Китаю, вважалося "білими татарами"). З перетворенням монголів на імперську націю китайці визнали їхнє ім'я (менг-гу), але загалом для підданців М.і., що виступали єдиним цілим як зайовники, їм було зручно вживати подвійну назву "мен-да" ("монголо-татари").

У ході подальших завоювань до панівного прошарку М.і. дедалі більше входило не-монгольських союзників та підданців (зокрема монголомовних кара-китаїв, тибетців тангутів, але переважно тюрків – уйгурів, огузів, половців та ін.), тому подвійна назва, що вказувала на пару "монгол–не-монгол", пропонувала зручну формулу етноніма для не-монгольського поповнення, яке неодмінно зберігало свою племінну тотожність. Досить скоро цей багатоплемінний панівний народ М.і., особливо далеко на зх. від Монголії, де він складався переважно з тюрків, навіть маніфестував свій не-монгольський характер відмовою і від подвійного самоозначення, прийнявши іменування татар у ролі політоніма. Так ці дві самоназви монголо-татари і татари стали гол. визначеннями монголів та їхніх союзників по М.і. поза межами Євразійського степу – на Кавказі (напр. "мугал татари" у вірм. хроніста Кіракоса Гандзакеці), на Русі (уперше згадані в Іпатіївському літописі під 1223: "Моавитяне (за співзвучністю з монголами. – О.Г.) рекомыи Татаръве"), у Зх. Європі ("Монгали, які іменуються нами Татарами" в Плано Карпіні, "татари" у Вільгельма Рубрука), на Бл. Сході ("татар" як опозиція до тюрків "турк", "тюрк"). Для турків-сельджуків Малої Азії, які, незважаючи на монгол. завоювання 1243, зберігали власну державність, а також їхніх спадкоємців османців, підданці М.і. та держав-спадкоємців (держави Іль-ханів, держави Тімура), попри їхній переважно тюркський склад, виступали під іменем "татари". Відповідно, у західноєвроп. традиції за М.і. та державами-спадкоємцями як у розмовній мові, так і в офіц. вжитку, утвердилася назва "Татарія", а також похідна від неї "Тартарія", утворена за співзвучністю з грец. назвою пекла Ταρταροσ та виправданими асоціаціями з пеклом, які були навіяні враженнями європейців від монголо-татар.

Походження монгольської спільноти. Монголи вперше згадані в китайс. хроніці 10 ст. "Цзю Тан шу" під назвою "Менг-ву" як частина племінної конфедерації шивей, яка у 8 cт. мешкала в горах та лісах довкола оз. Далай-Нор (нині оз. Далайнор; ін. назва – Хулун-Нур) та верхній частині басейну р. Амур. Тоді вони займалися переважно мисливством і сезонним скотарством (розводили коней та свиней). За генеалогією Чингіз-хана з "Таємної історії монголів", існування легендарних предків монголів Борте-Чіно ("Плямистий вовк") та дружини Гоа-Марал ("Прекрасна лань") припадає на серед. 8 ст. З цими предками пов'язана пам'ять монголів про міграцію на захід. Знищення киргизами Уйгурського каганату 840 зі столицею Кара-Балгасун у верхів'ях р. Орхон (прит. Селенги, бас. оз. Байкал) та швидкий розпад Киргизького каганату послабили державність на території сучасної Монголії, що й дало можливість монголам для її заселення. За прикладом місц. тюркського населення монголи перейшли на кочове скотарство (див. Кочівництво). Від тюрків монголи запозичили й термінологію скотарства (за винятком назв коня, свині та собаки). У 10–11 ст. вони вже були кочовими скотарями. Вони також торгували худобою та виробами зі шкіри й вовни з д-вою киданів – спорідненого з монголами народу, який створив у завойованому Пн. Китаї д-ву Ляо (907–1125). На 10–11 ст. припадає життя перших істор. предків Чингіз-хана – Алан-Гоа та її молодшого сина Бодончара.

Розвинена племінна організація простежується в монголів від часу їх перебування в конфедерації шивей. Вони являли собою федерацію з сімнадцяти (правдоподібно, епічне число) підрозділів, очевидно, племен, на чолі з мохефу, які були спадковими вождями. Усі вони на той час підкорялися тюркам (уйгурам, киргизам).

Імператори киданьської династії Ляо надали лояльним монгол. і татар. вождям титули дуду/тутук (традиційний для степових імперій титул правителя пограничних територій). Монгол. вожді, які служили Ляо, титулувалися лінвень чи сяньвень – воєначальники прикордонних військ. Деякі ж монгол. племена (джирати та меркіти) ворогували з Ляо на зламі 11–12 ст.

Завоювання Ляо тунгуським народом чжурчженів і заснування ними в Пн. Китаї власної д-ви під проводом династії Цзінь (проголошено 1115) привело всіх монголів до ворожнечі з останніми, що послужило потужним стимулом до об'єднання кочовиків: під час війни з Цзінь 1135–47 монголи виступали єдиним улусом під проводом Хабула (Аоло китайською). Цзіньці титулували останнього як боцзіле – "предводитель ставки, куреня". Проте 1147 він змусив Цзінь піти на мир з поступкою йому сімнадцяти ( ) прикордонних фортець і визнати себе "володарем держави Менфу" (Менфу го чжи). Хабул, однак, проголосив себе хуанді (імператором) "Великої монгольської держави" (китайс. – да менгу го, монгол. – хамаг монгґол улус ("улус усіх монголів")). "Таємна історія монголів" визнає за Хабулом та його спадкоємцями імператорський титул хаган (каган). Прийнятий за китайс. традицією девіз царювання "Тянь-сін" ("Піднесення, дароване Небом") наслідував приклад д-ви Вей, заснованої в Пн. Китаї в 4 ст. протомонгол. племенем табгач із сяньбійців (савірів), і засвідчував пам'ятання монголами степової імперської традиції. Вживання ж терміну "хамаг монгґол улус" показувало існування в монголів надплемінної консолідації та свідомості. Напевно, держ. інститути цього першого всемонгол. улусу відтворилися в майбутньому улусі Чингіз-хана.

Держава Цзінь, користуючися своїм екон. і політ. впливом на татар, нацькувала їх на монголів. Бл. 1160 татари взяли в полон наступника Хабула – його дядька Амбагай-кагана, а цзіньці його стратили. Монгол. курултай призначив новим каганом Хутулу, сина Хабул-хагана, дядька Чингіз-хана. Проте і той зазнав скорої поразки від татар, що призвело до розвалу загальномонгол. улусу, спричинивши усобиці, набіги сусідів, переділ племен, а відтак сплеск насильства та зубожіння степового населення. Так, на час дитинства Чингіз-хана (1155, 1162 або, скоріше, 1167) монгол. спільнота, втративши державність, вступила в політ. та екон. кризу, що поставила монголів на межу виживання. Проте завдяки племінній традиції (що вимагала помсти татарам та цзіньцям), істор. пам'яті про славні степові імперії і ще свіжий досвід власної державності монголи були готові долати кризу шляхом політ. консолідації. Відновити всемонгол. улус спромігся Чингіз-хан, який воєнним талантом, політ. мудрістю та щастям, виявленими у війні з особистими ворогами, заслужив авторитет і харизму серед монголів.

Улус Чингіз-хана. Чингіз-хан, при народженні Темучжин, доводився онуком першому всемонгол. правителеві Хабул-хагану. З обставин його життя після загибелі батька – Єсугай-багатура, яке трапилося в 9-річному віці, джерела досить коротко повідомляють лише другорядні подробиці – мізерний побут на степу з матір'ю Оелун та братами. За повідомленням китайс. джерела "Мен-да бей Лу", Чингіз-хан у дитинстві пробув десять років у неволі в д-ві Цзінь і добре знав її порядки. "Таємна історія монголів", схоже, суголосить цьому, показуючи, що перші політ. кроки Темучжина – війна з татарами та збирання батьківського улусу, що розпався по смерті батька – відбувалися під час його служби для Цзінь. Він навіть носив цзіньський титул чаутхурі ("командувач прикордонного війська"). На той час уряд Цзінь, підтримуючи баланс сил на степових кордонах, підбурив плем'я кереїтів на боротьбу з татарами. Темучжин взяв участь у цій війні під проводом кереїтського хана Тооріла, побратима його батька, а також ватажка монгол. племені чжадаран Чжамухи, його особистого побратима. Перемоги над татарами принесли йому першу здобич, славу серед монголів, перших соратників (нукерів), прихильників і полонених підданців. Серед останніх були і деякі монголи, наприклад тайчжіути, які належали улусові його батька.

Власний улус Чингіз-хан утворив бл. 1180–1190 (залежно від дати народження Чингіз-хана), переманивши на свій бік частину підданців Чжамухи. Він одразу висунув претензії на верховенство над усіма монголами, що ідеологічно виправдовувало і зраду Чжамусі. Племінні ватажки (нойони) з його улусу, серед них і старші члени клану кият-борджигін, на зборах (монгол. хуріл від тюркського курултай/курілтай) оголосили Темучжина господарем монгол. улусу (улусун еджен) і нарікли його ім'ям Чингіз-хаган. Приналежність каганському роду забезпечила легітимність його претензій на престол і дала підстави самому володареві обґрунтовувати своє зведення на трон волею Неба. Кереїтський Тооріл-хан визнав Чингіз-хана, свого союзника, ханом монголів. Цією подією починається історія М.і.

Улус Чингіз-хана на час утворення був конфедерацією, зібраною із фракцій кількох різних племен. Тому М.і. від зародження була притаманна адм. організація, яка не збігалася із племінним поділом – неодмінною рисою степових імперій. Улус був організований у 13 куренів, що разом виставляли 3 тумени війська. Проте управління куренями та військами доручалося поки що виключно племінній знаті, зокрема родичам Чингіз-хана. За кочовою традицією курені мали визначені пасовиська-кочів'я (нунтух).

Подальша експансія приводила до добровільного чи насильного включення у склад улусу ін. племінних одиниць та цілих улусів. Нове поповнення реорганізовувалося відповідно до схеми військово-адм. організації улусу, основною одиницею якої стане аймак – об'єднання степовиків, здатне виставити військ. загони – сто, тисячу та десять тисяч воїнів. На розсуд Чингіз-хана одні улуси та племена входили до аймаків у цілості (принаймні початково), тоді як інші заради помсти, покарання або так чи інакше запобігання їхньому спротиву розформовувалися і розподілялися між кількома аймаками. Лояльні племена зберігали власну соціальну організацію (племінну верхівку – нойонів з їхніми дружинами, підданих аратів, рабів), тоді як підкорені насильно (напр., чжуркінці), поголівно перетворювалися на вічних рабів. Таким чином, родо-племінні утворення не зникали, і їхні члени зберігали пам'ять про свою племінну приналежність, проте пріоритетне значення набувало усвідомлення підданства М.і. та місця в її держ. структурі.

Центр. уряд улусу представляв сам носій верховної влади Чингіз-хан та його оточення, яке складалося з найближчих родичів (матері, дядьків, братів). Вони брали участь у "великій родинній раді" (йеке ейе), на якій регулярно обговорювалися політ. питання. Ханська ставка (аурух) складалася з родини, дружини та прислуги. Дружина комплектувалася з осіб, персонально відібраних ханом з цілого улусу за проявлену доблесть та вірність. Серед дружинників було чимало персональних рабів хана, у т. ч. з полонених. Крім участі в походах, дружинники виконували різні персональні доручення хана (зокрема поліцейські, посольські), несли варту ауруха, доглядали за побутовим та військ. спорядженням хана та цілої ставки: зброї, наметів, возів, овець, коней, складів продовольства, напоїв, одягу, прислуги. Приналежність до оточення всевладного хана відкривала перед нукерами перспективи для швидкої та далекойдучої військ. й адм. кар'єри, що робило ставку найважливішим джерелом рекрутування та підготовки вищих достойників М.і.

Місц. адміністрація була представлена племінними ватажками, які виконували функції курінних – тисячників і темників. Вони були номінально самостійними правителями у своїх куренях, що було типовим явищем для степових імперій. На додачу до воєнної служби вони повинні були ще збирати податки (досить розвинені) на користь улусного ватажка (та його війська): калан (данина), улаг (повоз), шусун (утримання послів), інґерджак, аргамчі та ін.

Претензії Чингіз-хана й Чжамухи на гегемонію над монголами, а надто уведення від Чжамухи частини його улусу, спровокувало конфлікт між двома ватажками. У відповідь на претензії Темучжина на каганство Чжамуха взяв собі титул гур-хана ("сильного, універсального хана"), копіюючи титул правителя споріднених киданів, які відкочували до Туркестану (історично-геогр. назва значної території Серед. і Центр. Азії, Казахстану з тюрським населенням; там вони стали відомі під іменем кара-китаїв). Перше зіткнення принесло Чингіз-ханові страшний розгром у Далан-Балджуті, проте, незважаючи на поразку, до нього перейшло ще кілька племен, і його усобиця із Чжамухою тривала. Водночас він продовжував одержувати перемоги над ін. сусідами, зокрема онгютами на півдні та "лісовими народами" на півночі. Бл. 1202 він повністю підкорив татар. Успіхи й амбіції Чингіз-хана стривожили ватажків ін. племен Монголії, у т. ч. союзника – кереїтського Тооріл-хана – та інших, і спонукали їх до коаліції із Чжамухою. Проте Чингіз-ханові вдалося поодинці перемогти кереїтів, найманів, меркітів. Ватажків цих племен було вбито або вигнано. Тим самим він позбавив Чжамуху його союзників і поглинув улус його самого. 1205 Чжамуху було впіймано і страчено.

Розростання підвладної території від гір Алтаю до Хінганського хребта і збільшення кількості підданців, у т. ч. за рахунок осілого населення, спонукало Чингіз-хана до заходів консолідації та адм. реорганізації свого улусу. Ще 1203 він упорядкував тисячі, сотні й десятки. А навесні 1206 біля витоків р. Онон (бас. Амуру) він скликав новий курултай. Його учасниками були не лише представники родини та лояльної племінної знаті, а й чимало нукерів Чингіз-хана, які стали впливовими воєначальниками і радниками. Курултай провів ще один обряд зведення Чингіз-хана на трон, чим засвідчив перетворення улусу Чингіз-хана на справжню імперію Олуун монгґол улус ("Улус чисельних монголів") і оформив присягу його правлячого класу на вірність. Чингіз-хан призначив 95 тисячників – основу військ. командування та адміністрації свого улусу-імперії. Усі тисячники, третина яких походила з колиш. нукерів, набули статус нойонів. Крім тисяч, були виділені праве та ліве крило, центр і північ, що дістали статус тьми і відповідних нойонів-темників. До північної тьми було віднесено і "лісові народи". Чингіз-хан також збільшив кількість власної гвардії із 150 воїнів до тьми, визначив функції загонів, надав гвардійцям привілейованого статусу і спеціально подбав про постійне поповнення корпусу із простолюду. На гвардійців традиційно покладалися функції охорони та обслуговування ставки Чингіз-хана. Сира Ягул, один із гвардійців, виконував функції писаря (бічечі) і, по суті, був головою держ. канцелярії. Тоді ж було призначено голову Верховного держ. суду (гурдерейн дзаргу) татарина Шигі-Хутуху і покладено на нього обов'язок організації цивільної адміністрації. До завдань останньої входила організація адм.-тер. поділу М.і., у т. ч. розподіл улусів родичам Чингіз-хана (матері, братам і синам), організація суду, фіксація звичаєвого права (Єке Тьоре) та його доповнення розпорядженнями Чингіз-хана (Яса), заведення системи збирання податків за розверсткою, налагодження обліку (правові рішення та норми податків заносилися до держ. реєстру – "Блакитної книги", Коко дефтер бічік). Невідомо, які саме податки збирали монголи, проте їх існування підтверджується згадками про привілей дарханства – увільнення від податків та ін. повинностей на користь центр. уряду. Таким чином, улус Чингіз-хана набував необхідні для д-ви організацію та центр. інститути, причому спираючись на степові держ. традиції та людські ресурси поки що самих степовиків та міжнар. купців.

Воєнне та адм. упорядкування посилило збройні сили М.і. і стимулювало подальші загарбання, які диктувалися традиційною ідеологією степовиків – вірою у всесвітнє панування як єдиний засіб миру. Курултай 1206 ухвалив покінчити з коаліцією найманів і меркітів, яка після поразок розкололося і відкочувала на захід. У ході їх переслідування на бік монголів 1209 перейшли уйгури в Сх. Туркестані, нащадки Уйгурського каганату, які стали важливим джерелом кадрів для цивільної адміністрації М.і. Наймани на якийсь час знайшли притулок у Семиріччі (пд.-сх. частина Казахстану між озерами Балхаш, Сасикколь і Алаколь, хребтами Джунгарський Алатау, Пн. Тянь-Шаня) – у д-ві Кара-Китаїв. Тоді монголи атакували Китай: спочатку д-ву тангутів Сі-Ся, що володіла пн.-зх. Китаєм, а 1211–15 завоювали велику частину чжурчженьської держави Цзінь, включно з Пекіном (нині столиця Китаю) та столицею м. Кайфин (нині місто в Китаї). 1218 Джебе-нойон підкорив д-ву Кара-Китаїв і знищив найманів. 1217–19 він також розбив меркітів, а також їхніх покровителів кипчаків. 1219–21 монголи на чолі з Чингіз-ханом завоювали д-ву Хорезмшахів і з метою придушення опору піддали її суцільному розоренню та спустошенню. Переслідуючи хорезмшаха Ала ад-Діна Мухаммада II по території Ірану, Чингіз-хан послав тумен на чолі із Джебе та Субутаєм навздогін. З огляду на союзні та династичні зв'язки хорезмшахів із кипчаками, це привело монголів через Кавказ у Пн. Причорномор'я. Там 1223 на р. Калка (див. Калка, битва на річці 1223) монгол. корпус розбив кипчаків разом з їхніми рус. союзниками, після чого, пограбувавши Булгар Великий, повернувся в Монголію, обтяжений здобиччю та кипчацьким полоном. Але покінчити з хорезмшахом (Джелал ад-Діном) вдалося лише 1231. Тим часом Чингіз-хан помер 1227 під час переможної кампанії проти тангутів Сі-Ся.

Чингіз-хан залишив по собі грандіозну імперію. До неї входила не лише значна частина євразійського степу і прилеглих лісів, але також північний Китай та Середня Азія, що були осн. екон. центрами тогочасного світу. Тому попри значну розруху й людські втрати (деякі регіони, як Семиріччя, не відновили свою економіку протягом століть), вона мала колосальні матеріальні та людські ресурси. Монголо-татари являли собою найпотужніше у світі військо. Держ. інститути М.і. були ще типовими для степових імперій і представлені самим ханом, його ставкою з ханською гвардією та двором (від 1220 вони перебували в місцевості Каракорум у верхів'ях р. Орхон). Така держ. організація ще цілком відповідала осн. функції – подальшій експансії. Династія, яку Чингіз-хан залишив, вірила у свою харизму повелителів всесвіту і завдяки цьому ще була здатна дисципліновано змінювати великих ханів на престолі. Отже, М.і. була здатна продовжити завоювання і після смерті її творця.

Водночас уже Чингіз-хан, імовірно наслідуючи приклад киданів та чжурчженів, які правили північним Китаєм, усвідомив вигоди експлуатації завойованих осілих територій шляхом збору податків, а не лише терору, здирств і, зрештою, перетворення їх на суцільне пасовисько для худоби переможців. Так, він наблизив до себе і доручив управління осілими територіями талановитим адміністраторам з підкорених народів, таких як кидань Єлюй Чуцай – бічечі (секретар) родом з імперської династії Ляо, хорезмієць Магмуд Ялавач із сином Максудом, ін. мусульмани із Середньої Азії, які служили цивільними та податковими намісниками в Середній Азії, у Китаї. Завдяки цим особам монгол. правління набуло невластивих степовим завойовникам функцій. Ці слуги, звісно, не позбавили монгол. режим його репресивного характеру і їхня служба М.і. в кінцевому підсумку мобілізувала ресурси на подальші завоювання. Без сумніву, вони переслідували й персональні корисливі цілі (за що не один був страчений), проте завдяки створеним ними умовам для торгівлі та вир-ва деякі спустошені під час завоювання райони за правління нащадків Чингіз-хана швидко відновилися, деякі навіть зазнали безпрецедентного розквіту (як степи Сх. Європи), і в цілій Євразії відбулися ті глибокі екон. та соціально-політ. зміни, що витворили з М.і. обширну потужну політико-екон. зону (прозвану в літературі pax mongolica) і зробили монгол. епоху одним із поворотних пунктів в історії людства.

Правління роду Огедея. По Чингіз-ханові залишилося численне потомство, народжене від багатьох дружин та наложниць. Проте наслідування влади за традиційним монгол. правом було обмежене лише 4-ма синами від його першої дружини Борте – Джучі, Чагатаєм, Огедеєм, Толуєм. Вони разом з їхніми нащадками й утворили алтан урук ("золотий рід") або власне Чингізидів – правлячу династію М.і. Ще за життя Чингіз-хан, поціновуючи мудрість і поміркованість сина, призначив Огедея своїм спадкоємцем на троні великого хана, проте водночас, за степовою родинною традицією, мусив розподілити своє володіння між ін. синами. Джучі, який помер раніше від Чингіз-хана, одержав улус на правому (старшому, західному, бо монголи орієнтувалися по півдню) крилі – Зх. Сибір та Половецький степ. Молодший син Толуй як отчігін ("принц – хранитель вогнища") традиційно успадкував батьківський юрт – Монголію зі ставкою в Каракорумі і більшу частину війська – 101 тис. із 129 тис. Він же став регентом до ритуалу зведення Огедея на престол. Проте після воцаріння Огедея держ. логіка диктувала передачу Каракорума і Центр. Монголії під владу хана. Додатково новий великий хан включив до свого улусу Алтай, верхів'я Єнісею, гори Тарбагатай, степи північніше оз. Балхаш та мусульманську Центр. Азію з її численними містами. Толую залишилася Сх. Монголія. Другий син Чагатай дістав від батька Семиріччя, до якого Огедей після воцаріння додав решту Туркестану.

Проголошення Огедея великим ханом відбулося на курултаї 1229. Там було вирішено продовжити завоювання половців та імперії Цзінь. Збереження єдності дало новий поштовх експансії монголів, і за правління Огедея територія М.і. значно зросла. Війна з половцями тривала до 1236, коли було зламано останній очаг спротиву на Нижній Волзі під проводом князя племені ольберлі Бачмана. Деякі з половців перейшли на бік монголів. 1231–34 Огедей з Толуєм очолили завоювання решти імперії Цзінь, її останній імператор покінчив життя самогубством.

Імперський курултай 1235 підтвердив відданість імперської еліти ідеалам всесвітнього завоювання. Після курултаю монголи вдерлися на територію південнокитайс. д-ви Сун. Густо населена країна, перерізана мережею річок та каналів, із численними укріпленими містами не відповідала тактичним можливостям степової кінноти. Тому завоювання розтяглося на сорок років і потребувало від монголів значних зусиль та часу для мобілізації китайс. військ і воєнних експертів. Військо намісника Чермогана на Бл. Сході підкорило західний Іран, Грузію (1236) та Велику Вірменію (1239). Зх. похід був організований як всеімперський. Він проходив під верховним командуванням Бату (див. Батий), сина Джучі, та нойона Субутая, але в ньому взяли участь представники всіх ліній Чингізидів: сини Огедея Ґуюк (майбутній великий хан) і Кадан, син та онук Чагатая Байдар і Борі, син Толуя Монгке (майбутній великий хан). Після покінчення з половцями монголи блискавичним зимовим походом 1237–38 зруйнували і підкорили пн. та сх. частини Русі і повернули на пд. у Подоння. Влітку 1240 вони відновили наступ, взявши Переяславль, а 6 грудня 1240 – Київ. Польща та Угорщина були одночасно підкорені двома відділами війська: 9 квітня 1241 один відділ під командою Орди (старшого брата Бату) з Субутаєм розгромили польсько-чеське військо біля Легниці в Силезії, а 11 квітня відділ під командуванням Бату знищив угор. військо на р. Шайо (прит. Тиси, бас. Дунаю). Звідти монголи рушили до Адріатичного моря, але звістка про смерть хана Огедея (11 грудня 1241) і перспектива боротьби за престол змусила Бату спішно повертати до центр. земель свого улусу. Це убезпечило Польщу та Угорщину від включення до складу М.і. (Див. також Монголо-татарська навала.)

Міжцарів'я розтягнулося до 1246 через суперництво за владу між Огедеїдами, які прагнули зберегти верховну владу за собою (їх підтримали Чагатаїди), з одного боку, а з другого – Джучидами і Толуїдами. Упродовж 5-ти років – з огляду на відсутність в живих синів Чингіз-хана – регенткою була Торегене, вдова Огедея. Політ. невизначеність призупинила монгол. експансію, хоча 26 червня 1243 біля м. Ерзінджан (нині місто в Туреччині; битва при Кьосе-Даг) нойон Байджу завдав поразки Гійас ад-Діну Кай-Хосрову II, султанові малоазійських сельджуків, і той визнав себе данником монголів.

Курултай 1246 під впливом Огедеєвої вдови Торегене поставив на ханство Ґуюка, її сина, а не Ширамуна, якого заповів призначити Огедей. Жорстокий та амбітний Ґуюк був типовим степовим ватажком і за це користувався повагою навіть у Бату, з яким він був у конфлікті ще від походу на Русь. Він планував спрямувати подальшу експансію М.і. на зх. і за його коротке правління він встиг врегулювати стосунки з Руссю, Грузією, Кілікійською Вірменією, Сельджукідами Рума. Мрії про завоювання на заході підігрівали його прагнення розправитися з Бату та Джучидами. Бату ж дисципліновано зберігав лояльність до великого хана, тому й підлеглі йому київ. і новгород. кн. Олександр Невський та вел. кн. владимирський Андрій Ярославич дістали ярлики ханські на князювання в ставці Ґуюка в Каракорумі. Проте, зрештою, конфлікт підштовхнув Бату 1248 до виступу з військом проти хана. Смерть Ґуюка врятувала М.і. від розколу в той момент.

Вдова Ґуюка Огул-Каймиш не змогла утримати престол для Огедеїдів. Бату з Монгке, спираючись на власні війська, у липні 1251 скликали біля р. Керулен (бас. оз. Далайнор) своїх прибічників на курултай і влаштували проголошення великим ханом Монгке. Силове усунення Огедеїдів від влади послужило претекстом для розв'язання в майбутньому їхної боротьби за владу з Толуїдами.

Правління Огедея та Ґуюка принесло з собою швидку бюрократичну розбудову держ. апарату М.і., зумовлену передусім зацікавленням правлячої верхівки в монетарній економіці та власному збагаченні.

Єлюй Чуцай, прагнучи зменшити здирства й зловживання воєн. губернаторів та їхніх радників із купців, 1230 переконав Огедея організувати принаймні в китайс. провінціях адміністрацію за китайс. зразком. Для цього китайс. володіння М.і. поділялися на 10 чольге ("доріг") – районів, в яких на додачу до воєнних губернаторів уряд призначав рівних їм за статусом цивільних губернаторів (чжанлі) та податкові управи (кешуйсо). Ця схема адміністрації поширилася й на ін. райони М.і. завдяки створенню центр. секретаріату для цивільних справ (чжуншушен), першим головою якого став Єлюй Чуцай. Китайс. провінції були виділені в територіальне податково-адм. відомство з центром у Пекіні. Такі самі відомства були створені в м. Каракорум (існувало 1220 – 16 ст. у верхів'ї р. Орхон) для Монголії та Бешбалику (давнє місто, його руїни лежать в 47 км на зх. від м. Цітай Сінцзян-Уйгурського автономного р-ну, Китай) для Туркестану та Середньої Азії. В наступному останні дві області стали управлятися окремими відомствами, і на додачу було створене відомство для Ірану. По завоюванні Русі ця система була скоро запроваджена й там. Таким чином, для всієї території М.і. стала характерною подвійна адміністрація, яку представляли воєнні адміністратори (танмачини, інакше баскаки) та цивільні, які також відали податками (даругачини або даруги, арабською – шигна; на Русі даругачини та баскаки були відомі під калькованою назвою "печатник"). На ці посади монголи широко залучали освічених середньоазіатських бюрократів та купців. Навіть у Китаї за Огедея 9 із 16 вищих адміністраторів походили із Середньої Азії.

Цивільні адміністратори запровадили регулярне збирання поземельного податку. Хорезмієць Магмуд Ялавач впровадив також у держ. практику відкуп податків. Мусульманські купці, оперуючи капіталом, наданим знатними монголами, позичали їх під високі відсотки підданим володарям та селянам. Користуючись контролем у митно-податковій сфері, ці адміністратори часто зловживали владою для власного збагачення. Це збільшувало тягар податків на тягле населення і призводило до його масових втеч. У той же час, спираючись на воєнну силу монголів та розгорнуту за Огедея систему кур'єрсько-дорожної служби ям, ці адміністратори заснували адміністративно-податковий комісаріат імперії, чим досить швидко навели порядок у госп-ві, залишеному воєн. діями в хаосі. Вони також сприяли розвиткові масштабної торгівлі (передусім шовком) між Китаєм та рештою Євразії. Дехто з них, як Абд ар-Рахман, стали довіреними особами великих ханів.

Свідченням доброї організації та ефективності монгол. податкової адміністрації в імперських масштабах стало проведення 1246 загальноімперського податкового перепису населення. Незважаючи на коротке правління, Ґуюк встиг запровадити оподаткування всякого майна та торг. операцій в розмірі 1/301/10 вартості.

З метою монополізації обігу коштовних металів Огедей позичив китайс. практику вживання паперових грошей. Вона існувала впродовж правління кількох його наступників, проте через екстравагантні витрати двору великого хана та воєнні кампанії вона періодично призводила до сплесків інфляції.

За правління Ґуюка урядова спеціалізація пішла далі, завдяки відокремленню функцій яругачі (судді) від бічечі (секретаря), що вело до розбудови відповідних департаментів уряду.

Правління Толуїдів. На курултай 1251 не з'явилися незгодні Огедеїди та Чагатаїди. Поставлений великим ханом Монгке розпочав правління винищенням двоюрідних братів-суперників. Він також відібрав їхні улуси і призначив нові володіння лояльним братам.

Монгке вірив у свою долю світ. завойовника, і при ньому експансія помітно активізувалася. За його правління було підкорено Корею, його військо вдерлося на територію Делійського султанату. Великий хан 1253 особисто очолив завоювання імперії Сун. У ході воєн. дій він зумів підкорити землі, що оточували володіння Сун зі сходу (Юннань, Тібет) та півдня (В'єтнам). Проте завоювання самого південного Китаю просувалося повільно.

Монгке оголосив новий загальноімперський похід на захід. Його першими цілями були ісламські землі: держава ісмаїлітів (ассасинів "Старця Гори") та Аббасидський халіфат. Організувати похід було доручено його братові Хулагу. Підготовка забрала кілька років. До війська було мобілізовано від усіх улусів по два з кожних десяти воїнів. Доповнене 4-ма тисячами китайс. інженерів та бомбардирів зі штурмовою технікою, воно зібралося в Монголії 1253, і лише два роки згодом підійшло до р. Амударья, де до нього приєднався корпус від улуса Бату. У січні 1256 Хулагу почав наступ на ісмаїлітів. За рік монголи зруйнували понад сто фортець ісмаїлітів включно з неприступною резиденцією ватажка – фортецею Аламут (існувала в горах Ельбурс в Ірані), і покінчили з цим осередком тероризму. Хулагу дозволив імаму ісмаїлітів Рукн ад-Діну Хуршагу виїхати на зустріч з Монгке в Каракорум, і там той загинув.

У лютому 1258 після 18-денної облоги військо Хулагу захопило і зруйнувало Багдад (нині столиця Іраку). Було винищене все населення, крім християн. Халіф аль-Мустасім був страчений. Далі Хулагу підкорилася Сирія під правлінням династії Айюбідів. Проте новина про наглу смерть великого хана Монгке (помер від дизентерії під час воєнних дій у південному Китаї 11 серпня 1259) спричинила відхід Хулагу в Монголію з більшою частиною війська для підтримки його брата Хубілая на виборах нового великого хана. Нойон Кетбука, залишений командувати монгол. військом на Бл. Сході, спробував меншими силами підкорити Єгипет, який управлявся мамлюками, але в битві при Айн-Джалуті (Палестина) 3 вересня 1260 його військо було знищене мамлюцьким військом під командуванням султана Кутуза та його генерала половецького походження Бейбарса. Останній після перемоги сам став султаном Єгипту і відвоював у монголів Сирію та частково Ірак. Спроба монголів помститися принесла їм чергову поразку. Надалі через конфлікт, що спалахнув між Золотою Ордою та заснованою Хулагу державою Іль-ханідів, монголи не мали достатньо сил для війни з мамлюцькою д-вою, тому їхні успіхи в цьому ареалі були лише епізодичними і нетривкими. Отже, цим великим походом експансія М.і. на зх. зупинилася.

В управлінні державою Монгке посилив центр. контроль передусім дисциплінарними заходами. Його інспекція встановила, що Пн. Китай, перебуваючи під владою брата Хубілая, по-суті, перетворився на окремий улус, і хан поставив її під пильніший контроль, заразом призначивши нові податки до імперської скарбниці. Він заборонив купцям користуватися ямом та пайцзами (відзнаками) і обклав їх податками та митом. У той же час він заплатив купцям усі борги монгол. достойників, прагнучи зберегти їхню кооперацію з монголами.

Переведення молодших Чингізидів, кількість яких значно зросла, на держ. стипендії замість виділення їм територіальних урядів, поставило членів династії під пильніший контроль хана, а крім того запобігало несанкціонованому насильству над осілим населенням.

Податково-фінансові питання залишалися провідними в адм. політиці. 1253 було засновано Монетарний департамент, який запровадив базову розрахункову одиницю – сухе (срібну гривню). Водночас в ареалах, де існувало карбування монети, ця практика була продовжена. 1252 –59 уряд Монгке провів черговий загальноімперський перепис населення і податків. У кадастрах фіксувалися чоловіки, домоволодіння, поля, сади, виноградники, худоба. Цей перепис, як і попередній 1246, проводився і в рус. землях.

На правління Монгке припало завершення становлення держ. будови М.і. Вона мала традиційні для степової імперії риси, такі як деспотична влада великого хана, значний вплив правлячої династії на політику, високий ступінь автономії племен та провінцій, залучення міжнар. купців до виконання держ. функцій, широке застосування насильства для підтримання консолідації д-ви та експлуатації підлеглого населення, агресивна зовн. експансія. У той же час, змушена перебрати від осілих д-в істотно складніші функції управління осілим населенням, передусім його економікою, вона розвинула уряд із численними та розгалуженими функціями, створила спеціалізований бюрократичний апарат, впровадила складну податкову систему, налагодила карбування монет. Це потягло за собою створення внутр. ринку, міжнар. торгівлі та жвавий розвиток міст, у т. ч. на степу. Нова система правління призвела до розширення правлячого класу д-ви за рахунок представників переможеного населення, що закономірно спровокувало конфлікт у самій правлячій династії.

По смерті Монгке два його брати Хубілай та Ариг-Боке висунули претензії на трон великого хана. Останній обґрунтовував свої права своїм статусом отчигіна і мав підтримку від більшості монгол. ватажків, які, сповідуючи традиційні цінності степового сусп-ва, не поділяли нових явищ у д-ві. Хубілай, проживши більшість життя в Китаї, був прихильний до використання в держ. управлінні знань і експертів з осілих цивілізацій. Кожен із кандидатів 1260 скликав власний курултай, які й проголосили їх великими ханами, що спричинило громадян. війну в М.і. 1264 Хубілай, якого підтримав Хулагу і який міг економічно контролювати Каракорум, змусив Ариг-Боке скласти зброю.

Надалі Монголію безуспішно намагався захопити двоюрідний брат Хубілая син Ґуюка Кайду (утвердився в колиш. улусі Огедея на р. Чорний Іртиш; прит. Іртиша, бас. Обі), щоби відродити М.і. на традиційних засадах степової д-ви. 1269 Кайду спромігся скликати курултай з представників Огедеїдів та Чагатаїдів. Проте Кайду бракувало сил для здійснення поставленої мети, і для Хубілая він не належав до пріоритетних викликів.

Хубілай ревно і ефективно тримався прерогатив своєї позиції великого хана й голови династії Чингізидів. 1264 він призначив Абагу ільханом після смерті його батька Хулагу, а Монгке-Тімура – ханом Золотої Орди на місце померлого хана Берке. Він усунув від влади правителя улусу Чагатая Мубарак-шага на тій підставі, що той був призначений без його згоди і поставив на престолі Алгу.

Водночас Хубілай дозволяв собі вільно розпоряджатися ресурсами М.і., незважаючи на автономію улусів. Для війни з імперією Сун він мобілізував потрібних йому фахівців з облоги фортець з ільханідського Ірану, а із Золотої Орди – загони русів, аланів, черкесів. З метою пошуку коштів та війська для завоювання Китаю він навіть зажадав від золотоординського хана Монгке-Тімура проведення додаткового податкового перепису 1274–75. Від Золотої Орди в цій кампанії брали участь корпуси аланів та русів (до 30 тис.), від Іль-ханідів – двоє фахівців зі штурму фортець. Перед цим 1270 під тиском великого хана хани Золотої Орди та іль-хани уклали перемир'я в усобиці.

І все ж 1271 Хубілай, не перший серед степових правителів Китаю, прийняв титул китайс. імператора і взяв на себе роль засновника нової династії китайс. імператорів під назвою Юань ("походження"). Цей крок видавав усвідомлення ролі Китаю як осн. екон. опори влади великого хана та прагнення великого хана перейняти образ і функції традиційного китайс. імператора, які були необхідні для управління цією країною. 1272 Хубілай перевів столицю М.і. з Каракорума на місце колиш. столиці чжурчженьської держави Цзінь (тюркською Ханбалик, на місці сучасного Пекіна) і перейменував її в Даду ("велика столиця"). Таким чином, політ. центр М.і. перемістився до економічного, а Монголія повернулася до периферійного стану, а невдовзі і до звичної політ. анархії.

Більшу половину царювання до 1279 Хубілай присвятив завершенню завоювання південного Китаю. Його війська успішно просували кордони його володінь в Індокитаї, але експедиції проти Японії (1274, 1281) та Яви (1293; нині острів у складі Індонезії) завершилися провалом.

Останні роки правління Хубілай особисто провів у столиці, виконуючи роль традиційного китайс. імператора. Він навернувся в буддизм і став на його бік перед лицем даосизму. В правлінні д-вою, організованому за китайс. моделлю, він покладався переважно на здібних та чесних адміністраторів, хоча це не убезпечило його від фінансової кризи й інфляції паперових грошей унаслідок воєнних авантюр у Японії та на Яві. З метою уніфікації правління в Китаї за його правління в діловодство було запроваджене спец. фонетичне письмо, розроблене тибетським монахом Пагспа на заміну китайс. ієрогліфам (вживалося до падіння Юань).

Син Хубілая Темюр-Олджайту утримав старшинство в династії Чингізидів. 1303 його військо під кер-вом половця Тутуха поклало край останній спробі Кайду захопити Каракорум, причому Кайду був смертельно поранений. Його смерть призвела до зникнення улусу Огедея і відродження улусу Чагатая, який разом з улусом Джучидів і поглинув його володіння. Таким чином, М.і. перетворилася на конфедерацію чотирьох улусів: 1) імперія Юань у Китаї, якою разом із цілою М.і. правили хани з роду Толуїда Хубілая; 2) улус Чагатаїдів, до якого належали Трансоксанія (Мавераннахр), Семиріччя та Зх. Туркестан (нині Сіньцзян, Китай), політ. центром була долина р. Ілі (бас. оз. Балхаш), де кочували хани з Чагатаїдів, які міцно трималися степових звичаїв, а щорічні курултаї збиралися біля м. Алмалик (нині місто в Узбекистані); 3) д-ва на території Ірану та Іраку, її правителі з роду Толуїда Хулагу прийняли титул іль-ханів (буквально "обласних ханів"); 4) улус Джучі, який мав два великі відділи – улус Батуїдів, відомий в Європі як Золота Орда, а на Бл. Сході як Кипчацький ханат (див. також Біла орда), та улус Ордаїдів (володіння нащадків старшого сина Джучі – Орда-Ічена; див. Синя орда); до улуса Джучі також входили менші улуси Шейбанідів і Токай-Тімурідів.

Розпад Монгольської імперії. Кожен з улусів М.і., незважаючи на відсутність у них офіц. держ. назв (вони визначалися або за іменем гілки Чингізидів, або за титулом правителя – як іль-хани Персії), виробив власну держ. структуру і фактично був самостійною д-вою із власними зовнішньополіт. інтересами. Тому припинення загальномонгол. кампаній створювало сприятливу ситуацію для виникнення конфліктів між улусами. Першим із них стала війна за Азербайджан між золотоординським ханом Берке та родоначальником іль-ханів Хулагу, яка вибухнула 1262 після вимушеного припинення походу на Ірак та Сирію. У 14 ст. усобиці через контроль над Середньою Азією розв'язувалися між Джучидами та Чагатаїдами, між Ільханідами й Чагатаїдами. Улусні хани визнавали хіба що старшинство правлячих ханів із династії Юань, які автоматично тримали посаду великого хана М.і., і єдності династії не заважала різниця віросповідань (Джучиди, Чагатаїди та Іль-ханіди прийняли іслам на поч. 14 ст.). Проте нездатність уряду великого хана стримати міжулусні усобиці означала брак ефективної імперської організації.

Організація улусних династій, що відповідно до степових традицій не мала жорсткої схеми престолонаслідування та визнавала право династа на насильницьке захоплення влади, стала причиною частих усобиць у боротьбі за владу. Це призвело до роздрібнення і фактичного розпаду д-в Іль-ханідів та Чагатаїдів і постання на їхньому місці д-ви Тімура в 1360-х рр. У цей же час розпочинається політ. анархія в Золотій Орді, що привела до втрати Хорезму (істор. обл. і стародавня д-ва в Серед. Азії), Поділля і, зрештою, до воєн. поразки від Тімура 1391–95. На серед. 14 ст. припадає початок посушливого періоду в степовій Євразії, через що поглибилося зубожіння степовиків і відповідно зросла політ. анархія.

Формально кінець М.і. настав із поваленням династії Юань внаслідок нар. повстання, що почалося на пд. Китаю 1352. Крім тягаря монгол. панування, ін. причиною повстання були страждання населення внаслідок природних катастроф, таких як зміна русла р. Янцзи (бас. Східнокитайс. моря) 1300, голод 1334 та 1352, що забрали життя мільйонів мешканців і принесли злидні. Нечисленні сили монголів на пд. Китаю не могли впоратися з повстанням. На 1360 уже вся територія південніше р. Янцзи опинилася поза владою монголів. У той же час імператорський трон теж не мав стабільності, і останній (десятий) імператор Тоган-Тімур був зайнятий усобицею в Монголії. 1368 повсталі на чолі з Чжу Юаньчжаном завдали поразки монголам на схід від Даду і зайняли столицю. Керівник повстанців прийняв титул імператора і проголосив правління династії Мін, чим було покінчено з династією Юань (її представники втекли в Монголію) і заразом із троном великих ханів Монгол. імперії.

Дж.: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды, т. 1. СПб., 1884; т. 2. М.–Л., 1941; Рашид-ад-Дин. Сборник летописей, т. 1–2. М.–Л., 1952–60; Мэн-да Бэй-лу ("Полное описание монголо-татар"). М., 1975; Путешествие в Восточные страны. М., 1997; Сокровенное сказание монголов. М., 2002; Золотая орда в источниках, т. 3: Китайские и монгольские источники. М., 2009.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Spuler B. Les Mongols dans l'histoire. Paris, 1961
  2. Boyle J. The Mongol World Empire: 1206–1370. London, 1970
  3. Lemercier-Quelquejay Ch. La paix mongole: joug tatar ou paix mongole Paris, 1970
  4. Morgan D. The Mongols. Cambridge, 1986
  5. Grousset R. The Empire of the Steppe: a History of Central asia. Б/м , 1991
  6. Barfield T. The Perilous Frontier: Nomadic Empires and China, 221 BC to aD 1757. Cambridge, 1992
  7. Golden P. Introduction to the History of the Turkic Peoples: Ethnogenezis and State-Formation in Medieval and Early Modern Eurasia and the Middle East. Wiesbaden, 1992
  8. Кычанов Е.И. Кочевые государства от гуннов до маньчжуров. М., 1997
  9. Soucek S. a History of Inner asia. Cambridge, 2000
  10. Крадин Н.Н., Скрынникова Т.Д. Империя Чингис-хана. М., 2006.

Посилання:
  • АЛАНИ
  • АВТОНОМІЯ
  • БАСКАК
  • БАТИЙ, БАТУ, САЇН-ХАН
  • БІЛА ОРДА
  • БУЛГАР ВЕЛИКИЙ
  • ЧИНГІЗ-ХАН
  • ДРУЖИНА
  • ЕЛІТА
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНОКЕНТІЙ IV
  • ІПАТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС
  • ІСЛАМ
  • КАГАН
  • КАЛКА, БИТВА НА РІЧЦІ 1223
  • КАРПІНІ ПЛАНО
  • КОЧІВНИЦТВО
  • КОНФЕДЕРАЦІЯ
  • КУРУЛТАЙ
  • КИЇВ
  • МІСТО
  • МОНЕТА
  • МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА
  • МИТО
  • ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ
  • ПЕРЕЯСЛАВЛЬ, ПЕРЕЯСЛАВЛЬ РУСЬКИЙ
  • ПЛЕМ'Я
  • ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПОЛОВЦІ
  • РУБРУК ГІЙОМ ДЕ
  • СКОТАРСТВО
  • СИНЯ ОРДА
  • ТЕРОР І ТЕРОРИЗМ
  • ТЮРКИ
  • УЛУС, УДІЛЬНЕ ВОЛОДІННЯ В ПОСТМОНГОЛ
  • ВІДКУП
  • ВЛАДА
  • ЯМИ, АРХЕОЛ. ПАМ’ЯТКА
  • ЯРЛИКИ ХАНСЬКІ НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ КІНЦЯ 14 – СЕРЕДИНИ 16 СТ.
  • ЯСА
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ
  • ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО

  • Пов'язані терміни:
  • ЧИНГІЗ-ХАН
  • ЯРЛИК
  • ХАН
  • ПЛАНО КАРПІНІ
  • РАБСТВО В УКРАЇНІ
  • РОСІЯ
  • РУБРУК ГІЙОМ ДЕ
  • СИНЄВОДСЬКА БИТВА 1362
  • ТАДЖИКИСТАН, РЕСПУБЛІКА ТАДЖИКИСТАН
  • ТАТАРИ В УКРАЇНІ
  • ТЬМА
  • УГОРЩИНА
  • УЛУС, УДІЛЬНЕ ВОЛОДІННЯ В ПОСТМОНГОЛ
  • УЗБЕКИСТАН
  • ЯПОНІЯ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)