ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

  Бібліографічне посилання: Мицик Ю.А. МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Moskovskyj_patriarkhat (останній перегляд: 17.01.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ (Российская православная церковь, з 1943 – Русская православная церковь, РПЦ) – одна з правосл. автокефальних церков. Бере свій початок від Київ. митрополії (див. Київські ієрархи), заснованої наприкінці 980-х рр. в часи хрещення Київської Русі вел. кн. київ. Володимиром Святославичем, перебувала під омофором Константиноп. (Вселенського) патріарха (див. Константинопольський патріархат). У роки правління цього князя та діяльності перших київ. митрополитів св. Михаїла (988–92) та Леонтія (992–1008) виникають перші єпархії на території сучасної Росії: Новгородська (перший єпископ Йоаким Корсунянин (992–1030)), Ростовська (перший єпископ Феодор (992)), які були складовою частиною Київ. митрополії. Пізніше (на поч. 13 ст.) з'явилися Владимиро-Суздальська і Рязанська єпархії, а після монголо-татарської навали ще деякі (Псковська та ін.). Ще владимирський і суздальський кн. Андрій Боголюбський виявив прагнення до поділу Київ. митрополії, виокремлення єпархій, які знаходилися в його князівстві, проголошення владимирського єпископа митрополитом, навіть до здобуття автокефалії (60-ті рр. 11 ст.), але ці спроби були невдалими. Після монголо-татар. навали і спустошення військом хана Батия Києва новий київ. митрополит Кирило II покидає на тривалий час свою кафедру в Києві, воліючи перебувати у Владимирі на Клязьмі (нині м. Владимир, РФ). Один з його спадкоємців Максим (1283–1305) переніс свою резиденцію з Києва до Владимира на Клязьмі (1299), а інші – святі Петро (1308–26) та Феогност (1328–53) – за сприяння вел. кн. моск. кн. Івана Даниловича Калити – до Москви (1325). Це стало етапом на шляху до здобуття автокефальної церкви у Великому князівстві Московському, одночасно посилило децентралізаторські тенденції в Київській митрополії, що мало наслідком також створення Галицької митрополії (1303–47, 1371–1401).

У ході тривалої боротьби за спадщину Київської Русі між Великим князівством Литовським і Великим князівством Московським Київ. митрополія, у різних частинах якої (Києві та Москві) правили свої митрополити, поступово розкололася на дві: Київську та Московську. У відповідь на прагнення митрополита Фотія, який керував митрополією з Москви, обкласти тяжкими податками українські та білоруські церкви й монастирі православне духовенство відмовилося коритися йому. Після цього на церк. соборі 1415 у Києві митрополитом було обрано Григорія (Цамблака), юрисдикція якого поширювалася на єпархії в межах Польсько-Литовської держави.

Не визнавши підписану київ. митрополитом Ісидором Флорентійську церковну унію 1439, а пізніше скориставшись падінням Візант. імперії (див. Візантія), московські світська та духовна гілки влади посилили домагання автокефалії. 15 грудня 1448 було поставлено моск. митрополитом Йону без благословення константиноп. патріарха Григорія III Мамми, і протягом тривалого часу Моск. митрополія, ніким не визнана, опинилася в канонічній ізоляції, що обумовило навіть певні розходження в богослужбовій практиці з ін. правосл. церквами. Разом з тим, прагнення до здобуття автокефалії (повної незалежності нац. Церкви) не засуджується церк. канонами, акт 1448 був виправданим і необхідним не тільки з точки зору держ. інтересів Великого князівства Московського, а й випливав з логіки розвитку самої місц. Церкви. У юрисдикції моск. митрополита опинилися, таким чином, сх. єпархії колиш. єдиної Київ. митрополії.

По смерті Йони (1461) на його місце було обрано новим моск. митрополитом Феодосія, і вел. кн. моск. Василій III Васильович Темний поставив його, не питаючи дозволу константиноп. патріарха Ісидора II Ксанфопула. Новий митрополит прийняв титул "митрополит Московський і всієї Русі", але вже не висував претензій до митрополії Київської чи Галицької. 1589 рос. цар і церк. верхівка скористалися візитом константиноп. патріарха Єремії II Траноса до Москви й добилися від нього визнання автокефалії РПЦ. Єремія II Транос визнав також її тодішнього моск. митрополита Йова патріархом, що значно зміцнило авторитет керованої ним Церкви. Отже, через 141 рік автокефалія РПЦ була визнана правосл. світом і де-юре завершився процес становлення самостійної правосл. Церкви в Росії.

Важливим етапом в історії Моск. патріархії були реформи патріарха Никона 1653–60, які усунули певну різницю в богослужбових книгах (див. Богослужбові книги в православ'ї; вони були заново перекладені), богослужбовій практиці та обрядах, що виникли в попередній період. Важливу роль у проведенні цієї реформи відіграли укр. та білорус. правосл. богослови й книжники, які діяли в Рос. д-ві. Однак реформа Никона не була сприйнята одностайно, частина духовенства на чолі з протопопом Аввакумом та мирян не визнала нововведень і пішла в розкол (див: Розколи церковні), що призвело до виникнення старообрядництва як окремої конфесії. Ще після Переяславської ради 1654 рос. цар Олексій Михайлович і М.п. висунули претензії на Київ. митрополію. 1685–86 М.п. у порушення церк. канонів (зокрема 8-го правила III Вселенського собору і 2-го правила II Вселенського собору) включив її до свого складу, гарантувавши їй при цьому широку автономію. Однак уже через кілька років гарантії були грубо порушені, в 2-й пол. 18 ст. Київ. митрополія внаслідок імперської русифікаційної політики (див. Русифікація) була перетворена на рядову єпархію М.п., різко зменшено було її територію, ліквідовані права й привілеї тощо.

Реформи, що їх проводив рос. цар Петро І, істотно торкнулися РПЦ. З одного боку, царська влада дбала про посилення ролі Церкви, надання прав духовенству, з другого – прагнула перетворити РПЦ на слухняне знаряддя своєї політики. У цьому контексті зрозумілими стають причини ліквідації Петром I патріаршества по смерті патріарха Адріана 1700 і передачу церковної влади в руки колективного органу (Духовна колегія, пізніше – Найсвятіший Правительствуючий Синод з 11 осіб; див. Синод), на чолі якого стояв Петро I, хоча практично діями Найсвятішого Синоду з волі царя керував обер-прокурор. Це було підпорядкування Церкви світській владі й означало обмеження сфери її діяльності. Політику Петра I продовжували його спадкоємці, насамперед російська імп. Катерина II, яка провела секуляризацію значної частини церк. земель, ліквідувала чималу кількість монастирів, особливо в Україні, грубо втручалася в справи Церкви, посилила політику русифікації. Було ліквідовано унію церковну в Правобережній Україні та Білорусі (1839), Холмщині (1875). Перетворення РПЦ на частину держ. апарату Російської імперії призвело до поширення єресей, формування різноманітних сект релігійних, утрати довіри до Церкви з боку частини віруючих. Разом із тим РПЦ засвідчила свою життєвість, доказом чого, зокрема, є діяльність видатних особистостей – святих Тихона Задонського, Серафима Саровського, Філарета (Дроздова), Ігнатія (Брянчанінова), Іоанна Кронштадтського, оптинських старців на чолі зі св. Амвросієм та ін. РПЦ у 19 – на поч. 20 ст. значно розширила свою діяльність, створила розгалужену мережу церковно-парафіяльних шкіл (див. Парафіяльні школи), духовних училищ, семінарій, академій (Київська духовна академія, Московська, Петербурзька, Казанська), активно займалася місіонерською діяльністю в Сибіру, Китаї, Японії, Новому Світі, де було створено Алеутсько-Аляскинську єпархію (1870), зміцнила зв'язки зі Св. Землею, видавала чимало газет, журналів і книжок з історії Церкви, богословських питань. У лоні РПЦ поступово формувалося розуміння необхідності церк. реформ. Церк. собор 1917–18 прийняв важливу постанову про відновлення патріаршества (10 листопада (28 жовтня) 1917) в РПЦ при одночасному збереженні Синоду та Вищої церк. ради. Новим патріархом РПЦ після довгої перерви був обраний св. Тихон (Бєлавін). На соборі мали розглядатися актуальні проблеми церковного життя. Наприклад, деякі національно православні церкви, передусім Грузинська та Українська, засвідчили своє прагнення до зміни свого стану (здобуття автономії, повернення свого давнього статус-кво під омофором константинопольського патріарха, врешті, – автокефалія). У період діяльності собору відбувся Жовтневий переворот у Петрограді 1917, який кардинально змінив ситуацію в суспільстві й Церкві.

Керівництво більшовицької партії прагнуло до цілковитої ліквідації Церкви, релігії та віри в Бога взагалі, а найпростіший засіб до цього вбачало у фізичній ліквідації духовенства. У результаті тільки за перші 3 роки рад. влади вбито більшість з майже 200 тис. священнослужителів РПЦ, конфісковано майно Церкви, особливо внаслідок ганебної кампанії з вилучення церк. цінностей (1921; див. також Кампанія з вилучення в УСРР церковних цінностей 1922). Репресії і пізніше не припинялися, хоча й не були такими жорстокими. Відвертий антиреліг. та антицерк. курс нової влади відштовхнув від неї більшість віруючих, спричинив підтримку єпископатом Білого руху, а після поразки останнього – еміграцію значної частини єпископату та проголошення 1921 за кордоном РЗЦ ("Русской Зарубежной церкви"), яка існує і нині. На західноукр. та західнобілорус. землях, які за умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 опинилися під владою Польщі, було через деякий час проголошено окрему правосл. церкву (ПАПЦ – Польс. автокефальна правосл. церква), автокефалію якої було визнано константиноп. патріархом Григорієм VII 1924. Ліквідація незалежності Грузії рад. Росією (1922) призвела до арешту католикоса-патріарха Амвросія разом із усіма вищими ієрархами, закриттю 90 % парафій, нищенню храмів та ін. пам'яток старовини.

Усупереч проголошеному рад. владою курсу на відділення церкви від держави (1918) вона грубо втручалася в церк. справи, обмежувала проголошені навіть рад. конституцією громадян. права духовенства та віруючих, насаджувала агентуру серед духовенства, провокувала конфлікти й розколи в лоні РПЦ, підтримувала певний час т. зв. обновленців (див. Обновленство), які не спинялися перед порушенням церковних канонів і традицій. Патріарх Тихон був фактично позбавлений важелів влади та ізольований від сусп-ва, помер при загадкових обставинах, а 4 названих ним кандидати в патріархи були репресовані. 1927 митрополит Сергій (Страгородський) самочинно проголосив себе місцеблюстителем патріаршого престолу, видав вірнопідданську декларацію стосовно радянської влади (див. Декларація митрополита Сергія 1927), але її не визнали більшість єпископів. Посилився відхід віруючих у Катакомбну церкву, яка діяла нелегально. Більшовицька верхівка знищила Українську автокефальну православну церкву та низку ін. церков, а РПЦ планувала знищити на поч. 1940-х рр. Проте у вересні 1939 їй було дозволено поширити свою діяльність на територію Західної України та Зх. Білорусі.

На початок Другої світової війни в СРСР залишилося бл. 70 парафій. Війна змусила Й.Сталіна переглянути церк. політику. Було дозволено відкрити 20 тис. храмів, відновити діяльність духовних семінарій та академій, видавати "Журнал Московской патриархии" тощо; із ув'язнень та заслання, а також з фронту повернулися сотні священиків і єпископів; призупинилася войовнича антиреліг. пропаганда. 1943 моск. патріархом було обрано митрополита Сергія (Страгородського). Тоді ж замість слова "російська" в назві Церкви з'явилося слово "русская" (в укр. перекладі – "руська"). РПЦ мусила визнати автокефалію Грузин. правосл. церкви. Після закінчення війни було ліквідовано й заборонено унію (див. Львівський собор Української греко-католицької церкви 1946), що забезпечило домінуючі позиції РПЦ в Галичині та Закарпатській Україні. Процес швидкого зміцнення РПЦ був призупинений рад. владою приблизно з 1950, що стало особливо відчутним на межі 1950–60-х рр., коли кер-во КПРС та СРСР очолював М.Хрущов (закриття й нищення церков і монастирів, порушення конституційних прав духовенства та віруючих тощо). Тільки з початком політики перебудови й гласності М.Горбачова відбулися значні позитивні зрушення у відносинах д-ви та Церкви. Це знайшло свій вияв в урочистому святкуванні 1000-ліття хрещення Русі (1988), знятті штучних перепон на шляху до реєстрації нових парафій (реліг. громад). Уже до 1990 рад. влада повернула РПЦ 60 монастирів, 4 тис. храмів, дозволила відкрити понад 2 тис. нових парафій. Прагнення тогочасного кер-ва СРСР дотримуватися конституційних норм у цій галузі дало можливість значно зміцнити позиції РПЦ, хоча від неї відпала більшість штучно приєднаних після ліквідації унії греко-катол. парафій Галичини та Закарпаття. Останнє викликало напруження у стосунках РПЦ з Ватиканом. У цей час активізується боротьба правосл. віруючих України та Білорусі за створення незалежних від РПЦ автокефальних церков. Відроджується УАПЦ (1989). Це змусило кер-во РПЦ піти на підвищення статусу своїх філій в Україні та Білорусі, внаслідок чого виникли такі автономні одиниці, як Укр. правосл. церква та Білорус. правосл. церква. Собор УПЦ 1990 на чолі з тодішнім київ. митрополитом Філаретом (Денисенком) ухвалив домагатися від РПЦ визнання автокефалії, але безуспішно. Унаслідок цього частина УПЦ об'єдналася з УАПЦ, створивши Українську Православну Церкву Київського патріархату. Нині в Україні діють 3 осн. гілки правосл. церкви: крім УПЦ (МП), УПЦ КП та УАПЦ, існують також нечисленні (кілька парафій) ін. правосл. номінації (РЗЦ, Русская свободная церковь). 1995 Естонська правосл. церква вийшла з-під юрисдикції РПЦ й повернулася під омофор константиноп. патріарха.

РПЦ є нині однією з найбільших церков у правосл. світі. У 3-тє тисячоліття вона вступила, маючи 12 митрополій та 115 єпархій, бл. 500 монастирів, понад 19 тис. парафій, 5 духовних академій, 2 правосл. ун-ти, 23 семінарії, 28 духовних уч-щ та ін.; до кліру РПЦ входить понад 150 єпископів, 17,5 тис. священиків, понад 2 тис. дияконів. До складу РПЦ входять УПЦ Моск. патріархату (5 митрополій, 32 єпархії), Білорус. правосл. церква (1 митрополія, 9 єпархій), під її омофором перебувають деякі автономні церкви, як визнані ін. патріархатами (Япон. автономна правосл. церква), так і не визнані (Амер. правосл. церква). РПЦ бере участь у роботі Всесвітньої ради церков. Перекладає та видає Біблію, видає величезну кількість книг і церк. календарів. Провідну роль РПЦ в релігійному житті Російської Федерації зміцнило прийняте в останні роки реліг. законодавство. РПЦ відіграє дедалі більшу роль у суспільному житті РФ, приділяючи особливу увагу формуванню християн. світогляду громадян, вихованню дітей і молоді.

У повоєн. час патріархами РПЦ були Алексій І (Сіманський; 1944–70), Пимен (Ізвєков; 1970 –90), Алексій II (Рідігер; 1990–2009). Нинішнім патріархом РПЦ (16-м по порядку) є з 1 лютого 2009 Кирило (Гундяєв). Його повний титул: "Его Святость, Патриарх московский и всея Руси". Патріарша резиденція та кафедральний собор розташовані в Москві.

Список патріархів Московських та всія Русі:

Йов (1589–1605).

Ігнатій (1605–06; не був визнаний).

Гермоген (1606–12).

Філарет (Романов; 1619–33).

Йоасаф I (1634–40).

Йосиф (1642–52).

Никон (Мінін) (1652–66).

Йоасаф II (1667–72).

Питирим (1672–73).

Йоаким (Савелов) (1674–90).

Адріан (1690–1700).

Синодальний період

(1701–1918).

Тихон (Бєлавін) (1917–25).

Сергій (Страгородський)

(1943 –44).

Алексій I (Сіманський)

(1944 –70).

Пимен (Ізвєков) (1970–90).

Алексій II (Рідігер)

(1990–2009).

Кирило (Гундяєв) (від 1 лютого 2009).

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Николаевский П.Ф. Учреждение патриаршества в России. СПб., 1880
  2. Макарий (Булгаков). История русской Церкви, кн. 1–7. М., 1994–96
  3. Історія релігії в Україні, т. 1–3. К., 1996–97
  4. Релігієзнавчий словник. К., 1996
  5. Історія православної церкви в Україні. К., 1997
  6. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви, т. 1–4. К., 1998
  7. Канфесії на Беларусі. Мінск, 1998
  8. Рэлігія і Царква на Беларусі. Мінск, 2001
  9. Kalendarz prawoslawny 2003. Warszawa, 2003
  10. Саган О. Вселенське Православ'я: суть, історія, сучасний стан. К., 2004
  11. Україна релігійна. К., 2008
  12. Web: www.patriarchia.ru (офіційний сайт Московського Патріархату).

Посилання:
  • АДРІАН
  • АЛЕКСІЙ І
  • АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙ
  • АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА
  • БАТИЙ, БАТУ, САЇН-ХАН
  • БІБЛІЯ
  • БІЛИЙ РУХ В УКРАЇНІ
  • БОГОСЛУЖБОВІ КНИГИ В ПРАВОСЛАВ'Ї
  • ДЕКЛАРАЦІЯ МИТРОПОЛИТА СЕРГІЯ 1927
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДУХОВЕНСТВО
  • ЄПАРХІЯ
  • ЄРЕМІЯ II ТРАНОС
  • ЄРЕСІ
  • ФІЛАРЕТ, ДЕНИСЕНКО МИХАЙЛО АНТОНОВИЧ
  • ФЛОРЕНТІЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1439
  • ГАЛИЧИНА
  • ГАЛИЦЬКА МИТРОПУЛІЯ (14 СТ.)
  • ГОРБАЧОВ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ІСИДОР
  • ІВАН ДАНИЛОВИЧ, ІВАН ДАНИЛОВИЧ КАЛИТА
  • КАМПАНІЯ З ВИЛУЧЕННЯ В УСРР ЦЕРКОВНИХ ЦІННОСТЕЙ 1922
  • КАТАКОМБНА ЦЕРКВА
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • ХОЛМЩИНА
  • ХРЕЩЕННЯ РУСІ 987–989
  • ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ
  • КЛІР
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
  • КОНСТИТУЦІЯ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ 1819–1919
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • КИЇВСЬКІ ІЄРАРХИ, ЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕЛІК КИЇВСЬКИХ ЄПИСКОПІВ, АРХІЄПИСКОПІВ, МИТРОПОЛИТІВ І ПАТРІАРХІВ
  • КИРИЛО ІІ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ СОБОР 1946
  • МАКСИМ
  • МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА
  • МОСКВА
  • МИТРОПОЛИТ
  • ОБНОВЛЕНСТВО
  • ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • ПАРАФІЯ
  • ПАРАФІЯЛЬНІ ШКОЛИ
  • ПАТРІАРХ
  • ПЕРЕБУДОВА
  • ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОЗКОЛИ ЦЕРКОВНІ
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • РИЗЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР МІЖ РСФРР І УСРР ТА ПОЛЬЩЕЮ 1921, РИЗЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР МІЖ РСФРР, БІЛОРУСЬКОЮ СРР І УСРР ТА ПОЛЬЩЕЮ 1921
  • СЕКТА РЕЛІГІЙНА
  • СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ
  • СЕРГІЙ (СТРАГОРОДСЬКИЙ)
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • СТАРООБРЯДСТВО
  • СИНОД
  • ЦАМБЛАК ГРИГОРІЙ
  • ЦЕРКВА
  • ТИХОН (БЕЛАВІН)
  • УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УАПУ)
  • УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
  • УНІЯ ЦЕРКОВНА
  • ВАТИКАН
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО МОСКОВСЬКЕ
  • ВІЗАНТІЯ
  • ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ СВЯТИЙ
  • ВСЕСВІТНЯ РАДА ЦЕРКОВ (ВРЦ)
  • ЙОНА
  • ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА, ЗАКАРПАТТЯ
  • ЗАХІДНА УКРАЇНА, ЯК ТЕРМІН
  • ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ У ПЕТРОГРАДІ 1917

  • Пов'язані терміни:
  • АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
  • ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ ГЕДЕОН
  • ДЕНИСОВ СЕМЕН
  • ДУХОВЕНСТВО
  • ДУХОВНИЙ РЕГЛАМЕНТ 1721
  • ДИМИТРІЙ
  • ДИСИДЕНТСЬКІ (ОПОЗИЦІЙНІ) РУХИ 1960–1980-Х РОКІВ В УКРАЇНІ
  • ЄРЕМІЯ II ТРАНОС
  • ГРОМАДСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕТНІЧНА
  • ІГУМЕН
  • ІОАНН ХХІІІ
  • КАМПАНІЯ З ВИЛУЧЕННЯ В УСРР ЦЕРКОВНИХ ЦІННОСТЕЙ 1922
  • КАНОНІЗАЦІЯ
  • КАТАКОМБНА ЦЕРКВА
  • КОХ ГАНС
  • КОНСИСТОРІЯ, КИЇВСЬКА ДУХОВНА КОНСИСТОРІЯ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
  • КОРЕЦЬКИЙ СВЯТО-ТРОЇЦЬКИЙ МОНАСТИР
  • КОСОВ СТЕФАН-АДАМ
  • КОСТЕЛЬНИК ГАВРИЇЛ ТЕОДОРОВИЧ
  • КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (КМА), КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА, КИЇВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ, КИЇВСЬКА АКАДЕМІЯ, КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ, НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ
  • КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКІ ІЄРАРХИ, ЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕЛІК КИЇВСЬКИХ ЄПИСКОПІВ, АРХІЄПИСКОПІВ, МИТРОПОЛИТІВ І ПАТРІАРХІВ
  • КИЇВСЬКИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР 1640
  • КИЇВСЬКИЙ МЕЖИГІРСЬКИЙ СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР
  • ЛАВРА
  • ЛАЗАРЕВСЬКИЙ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ СОБОР 1946
  • ЛИСИЦІ
  • ЛЮБАЧІВСЬКИЙ МИРОСЛАВ-ІВАН
  • МАЛА РУСЬ
  • МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ
  • МОСКОВСЬКІ СТАТТІ 1665
  • МОСКВА
  • МУКАЧІВСЬКИЙ СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР
  • МИТРОПОЛИТ
  • ОРДІН-НАЩОКІН АФАНАСІЙ ЛАВРЕНТІЙОВИЧ
  • ПАРФЕНІЙ
  • ПЕТРОПАВЛОВСЬКА ФОРТЕЦЯ
  • ПРАВОСЛАВ'Я
  • ПРИДНІСТРОВСЬКА МОЛДАВСЬКА РЕСПУБЛІКА (ПМР; ПРИДНІСТРОВ'Я)
  • РЕФОРМАТСЬКІ ЦЕРКВИ
  • РОСІЯ
  • РОСІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
  • САМОЙЛОВИЧ ІВАН САМІЙЛОВИЧ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • ШУМЛЯНСЬКИЙ ЙОСИП
  • СОБОР
  • СОБОРИ ЦЕРКОВНІ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ 1921–1930
  • СОФОНОВИЧ, ЧЕРНЕЧЕ ІМ’Я ФЕОДОСІЙ
  • СТАРООБРЯДСТВО
  • УСПЕНСЬКИЙ СОБОР, СВЯТО-УСПЕНСЬКИЙ СОБОР КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ
  • ЙОНА
  • ЙОСИФ НЕЛЮБОВИЧ-ТУКАЛЬСЬКИЙ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)