ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УГОРСЬКОГО НАРОДУ 1703-1711

  Бібліографічне посилання: Віднянський С.В. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УГОРСЬКОГО НАРОДУ 1703-1711 [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Natsionalnovyzvolna_vijna_uhorskoho_narodu_17031711 (останній перегляд: 18.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УГОРСЬКОГО НАРОДУ 1703-1711

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УГОРСЬКОГО НАРОДУ 1703–1711 – війна угорців, словаків, угор. русинів та ін. народів Угорщини на чолі із трансильванським кн. Ференцем II Ракоці проти панування Габсбургів. Розпочалася в травні 1703 антифеод. повстанням селян пн.-сх. комітатів Угор. королівства (територія нинішньої Закарпатської області України та прикордонних регіонів Угорщини і Словаччини), яке очолив уродженець Березького комітату (нині це переважно територія Берегівського р-ну Закарпат. обл.) Тамаш Есе – закарпат. селянин, котрий став дрібним підприємцем, що торгував сіллю. Заручившися згодою очолити майбутнє повстання відомого своєю антигабсбурзькою боротьбою і патріотизмом трансильванського кн. Ференца II Ракоці, який після втечі з віденської в'язниці був заочно засуджений австрійс. урядом до страти й переховувався в маєтку гетьмана польного коронного А.-М.Сенявського в с. Бережани на Дрогобиччині, а також отримавши від князя родинний прапор Ракоці з девізом "З Богом за Вітчизну і волю" та звернення до "всіх шляхетних і безродних угорців" з вимогою визволення Угорщини від "протиправного і нестерпного гніту" австрійс. вояччини і чиновників, які безперешкодно господарювали в країні, позбавленій майже всіх атрибутів самостійності (т. зв. Бережанська відозва, яка стала одним із найважливіших документів національно-визвол. війни), повстанці (куруци), не дочекавшися сигналу на виступ від свого керівника, розпочали активні дії. Перша сутичка погано озброєних селян із дворянським ополченням відбулася 7 червня 1703 поблизу с. Довге й закінчилася невдало для повстанців. Не зважаючи на це, після деяких вагань кн. Ференц II Ракоці вирішив особисто очолити повстання: 14 червня 1703 на гірському карпатському перевалі відбулася його зустріч з пошарпаним сел. військом (бл. 500 осіб) Т.Есе, і разом із ним князь вирушив до свого родинного замку Мукачеве. Довідавшись про це, австрійс. командування направило проти повстанців порівняно невеликі, але добре озброєні загони, які примусили куруців залишити Мукачеве. Тим часом на допомогу повстанцям надійшли 800 найманців із Польщі на чолі із соратником кн. Ференца II Ракоці графом Міклошем Берчені (колиш. володарем Ужгородського замку), серед яких, за свідченням рос. посла у Відні кн. П.Голіцина, були й "деякі свавільники з Поділля і Запорог". Свіжі сили дали змогу кн. Ференцу II Ракоці перейти Тису (прит. Дунаю) і розпочати бойові дії на Великій Угор. рівнині. Вже на кінець 1703 війська кн. Ференца II Ракоці оволоділи сх. та пн.-зх. частиною Угорщини, вторглися в Задунав'я і Трансильванію. Антифеод. сел. повстання, що розпочалося на Закарпатті, відповідно до прагнення кн. Ференца II Ракоці, по суті, переросло в національно-визвол. війну проти панування Габсбургів.

Армію куруців постійно поповнювали селяни, особливо масово після того, як наприкінці серпня 1703 кн. Ференц II Ракоці пообіцяв їм звільнення від держ. податків й поміщицьких повинностей у разі вступу до її лав. Згодом, завдяки національно-патріотичним відозвам кн. Ференца II Ракоці, до неї почали приєднуватися й угор. дворяни та мешканці міст, а також представники неугор. національностей країни. У ході війни армія куруців поступово перетворилася на організовану й значну силу і активно протидіяла добре озброєним австрійс. військам. Під час своїх найбільших успіхів (1706) у ній налічувалось понад 100 тис. вояків. Поряд із регулярними військами діяли й загони селян, озброєних косами та вилами. 1705 рос. газ. "Ведомости" повідомляла, що "войска его (Ракоці. – Авт.) в 30 тисяч оружных состояться, сверх того у себя имеет сорок тысяч человек с косами".

Найактивнішу участь у національно-визвол. війні угор. народу взяли укр. (русинські) селяни та ремісники Закарпаття, яке на початковому етапі було центром цієї боротьби, а Мукачівський замок – резиденцією кн. Ференца II Ракоці, де він влаштовував дипломатичні прийоми і вів переговори з рос., франц., сербськими, турец. та польс. послами про міжнар. підтримку антигабсбурзької війни (саме ним були проведені великі роботи з реконструкції і зміцнення замку, а біля підніжжя був заснований монетний двір, на якому через нестачу золотих та срібних грошей з поч. 1704 карбувалися мідні монети з написом "За свободу"). Русини Закарпаття, зокрема, становили основу лейб-гвардії князя. Не випадково у своїх мемуарах "Записки про війну в Угорщині з 1703 року до її закінчення" кн. Ференц II Ракоці з великою вдячністю і теплотою згадував русинів-куруців як "найвірніший народ" – "Gens fidelissima", які, тисячами вступаючи до його загонів, "за російським звичаєм хрестилися". "Протягом кількох днів до мене прийшло три тисячі русинів. Цей бідно озброєний народ, напівголий, залишив свої хати і родини. Вони такі бідні, що лише власну душу могли вважати власністю своєю.., – писав він. – Відданість цих людей була безмежною.., вони вливалися до лав моєї армії і більше не відставали від мене. Через нестачу рушниць вони озброювалися мечами, вилами і заявляли, що хочуть жити або вмерти разом зі мною". Важливу роль русини-українці відіграли під час облоги й захоплення Мукачівської, Хустської та Ужгородської фортець, які залишилися в тилу армії куруців. В околицях Ужгорода, напр., діяли 10 сел. загонів, які за 8 років війни вчинили 35 великих нападів на поміщицькі маєтки та австрійс. гарнізони. Зокрема, угор. дворянин Дєрдь Палоці Хорват, котрий перебував разом із півсотнею ін. прибічників герм. імп. Леопольда I Габсбурга в оточеному з вересня 1703 повстанцями Ужгородському замку, у своєму щоденнику записав: "Що це за Божий світ настав, наші піддані переслідують нас, як псів... Натовп русинів, одягнутих у гуні, спустилися з гір, зайняли місто... Ужгородський замок верховинці із сокирами так обклали, що хіба тільки птах може туди залетіти". Мешканці Ужгорода та його околиць активно допомагали повстанцям: виготовляли зброю, споруджували укріплення, доглядали поранених, приносили їжу і теплий одяг, а також вози соломи, щоб "викурити" із замку оборонців. Оточений австрійс. гарнізон Ужгородського замку після піврічної облоги змушений був здатися сел. ватажкові Івану Беці в березні 1704, чим завершилося визволення всього Закарпаття. Наступних 7 років Ужгород був однією з гол. баз повстанців-куруців. Протягом майже всього 1707 тут перебував кн. Ференц II Ракоці.

Військ. успіхи кн. Ференца II Ракоці зміцнили його позиції та авторитет у країні: 1704 він був обраний князем Трансильванії, а згодом, у вересні 1705, на засіданні держ. зборів у м. Сечень (Угорщина) він отримав титул князя-правителя (вождя) Угор. королівства. Щоправда, для обмеження його влади створювався 25-членний сенат, що складався з прелатів, аристократів і дворян. Князь Ференц II Ракоці, який формально вважався головою конфедерації дворянства, незважаючи на протидію поміщиків, прагнув правити абсолютистськими методами, проявивши при цьому неабиякі організаторські здібності. У його руках зосереджувалося все кер-во армією, питаннями зовн. політики та економіки країни. Він приділяв увагу розвиткові торгівлі, забезпеченню рівноправності конфесій і неугор. національностей, які брали участь у війні. Важливі дипломатичні завдання виконувала його канцелярія, а фінансово-екон. рада відповідала за збір податків. Зокрема, його система податків виявилася для Центр. Європи новаторською, оскільки ставила за мету охопити всі верстви населення й усі види діяльності та ресурси в країні, у т. ч. й т. зв. благородні стани. Водночас податки, запроваджені кн. Ференцом II Ракоці, були навіть вищі за ті, що привели до розгортання національно-визвол. руху. Осн. командні пости в армії куруців із часом зайняли аристократи, котрі примкнули до руху, зокрема барон Шандор Каролі, який раніше очолював дворянське ополчення. Майже всі сел. ватажки, за винятком Т.Есе, що виступили ініціаторами повстання, були усунуті: І.Бецу, напр., було ув'язнено до 1709, а А.Кіша, який рішуче вимагав задовольнити соціальні вимоги кріпосних селян і очолив їх рух, навіть стратили. Із соціальних завоювань початкового етапу війни збереглося лише право не платити держ. податків. Феод. побори ж були відновлені, від них звільнялися тільки ті, хто служив в армії. Як змушений був визнати сам кн. Ференц II Ракоці, "дворянство з кожним днем все більше встановлювало владу над кріпаками і відбило в них настрій воювати". Вимога повного визволення від кріпосної неволі учасників визвол. війни, яку висунули селяни, була задоволена лише 1708 з ініціативи кн. Ференца II Ракоці, а відповідний закон опублікований аж наступного року. Разом із тим, незважаючи на всі внутр. суперечності в угор. таборі, 13 червня 1707, у самий розпал війни, на засіданні держ. зборів у м. Онод (Угорщина) було прийнято істор. рішення про скинення Габсбургів з угор. престолу.

У зовн. політиці кн. Фе- ренц II Ракоці розраховував на підтримку іноз. д-в (із цією метою, напр., на противагу пропаганді Відня розпочав видання латиномовної газети під назвою "Mercurius Veridicus" ("Правдивий Меркурій"), що інформувала зарубіжну громадськість про причини, мету і хід національно-визвол. війни угор. народу), насамперед Франції, яка в той час воювала з Габсбургами за іспан. спадщину й була зацікавлена в розгортанні визвол. руху в тилу свого противника. Але через велику віддаленість Франції від Угорщини допомога французів була малоефективною – повстанці одержали тільки незначні кошти, яких вистачало на платню лише бл. 5 тис. солдатів, і в Угорщину виїхала невелика кількість офіцерів та солдатів, а при самому кн. Ференці II Ракоці перебував франц. військ. радник у чині генерала. Водночас франц. король Людовік XIV Бурбон не наважився укласти союз із Угорщиною та офіційно визнати її незалежність. Крім заохочення, не отримали нічого також посланці кн. Ференца II Ракоці, котрі відвідали шведського, прусського і датського королів, вели переговори з польс. сеймом, рим. папою Климентом XI та турец. султаном Агмедом III. Ніхто не бажав через угорців мати проблеми з Габсбургами. Лише рос. цар Петро I, оточений швед. військами під час Північної війни 1700–1721, був єдиним, хто встановив дипломатичні відносини з кн. Ференцем II Ракоці. Уряд Росії, заручившися згодою Речі Посполитої, навіть висунув кандидатуру кн. Ференца II Ракоці на польс. престол, який звільнив Август II Фридерик Веттін за Альтраштедським миром 1706. У результаті російсько-угор. переговорів, що проходили навесні і влітку 1707 в Сечені та Ужгороді (посольство Д.Корбе), кн. Ференц II Ракоці, незважаючи на протидію франц. та швед. дипломатій, погодився висунути свою кандидатуру з умовою, що водночас залишиться керівником угор. визвол. руху. Це знайшло відображення в підписаному рос. царем Петром I і М.Берчені у Варшаві у вересні 1707 секретному договорі, який свідчив про союзні відносини між Росією і Угорщиною. І хоча цим намірам не судилося збутися й Росія в умовах швед. навали та війни з Османською імперією не змогла дієво підтримати Угорщину, все ж російсько-угор. дипломатичні контакти сприяли певній консолідації внутр. сил Угорщини та зростанню її міжнар. авторитету.

Однак після 1707 внаслідок звуження соціальної бази й несприятливого міжнар. становища розпочався спад національно-визвол. руху. Невдачі Франції у війні за іспан. спадщину і зайнятість Росії призвели до того, що австрійс. військам вдалося завдати угор. повстанцям чимало відчутних поразок і вони поступово відступили в пн.-сх. частину країни, а 3 серпня 1708 армія куруців зазнала остаточної поразки у битві під м. Тренчин (нині місто в Словаччині). Затяжна війна виснажила країну, до госп. негараздів додалася епідемія чуми (або холери). У цій обстановці деякі представники панівного класу Угорщини відкрито переходили на бік Габсбургів, інші шукали компромісного миру. 30 квітня 1711 головнокомандуючий армії куруців Ш.Каролі, який обійняв цю посаду у зв'язку з виїздом кн. Ференца II Ракоці до Галичини для переговорів із рос. царем Петром I про допомогу, усвідомивши безнадійність воєн. становища, уклав мирну угоду з головнокомандуючим габсбурзькими військами Яношом Палфі, баном Хорватії, і склав зброю перед австрійцями. Останнім 24 червня 1711 здалося Мукачеве, а колиш. командуючий Ужгородським гарнізоном повстанців І.Беца зі своїми соратниками продовжили й надалі боротьбу як опришки (народ уславив цих славних закарпат. опришків у легендах і переказах, оспівав у піснях).

За умовами Сатмарського миру 1711 передбачалася амністія для учасників і керівників повстання, їм було обіцяно повернення конфіскованих володінь, гарантувалася свобода віросповідання, але Угорщина разом із Закарпаттям ставала фактично напівколонією Габсбурзької імперії. Незабаром почалася жорстока розправа над повсталими селянами. Зокрема, у Закарпатті за короткий час було знищено десятки сіл, сплюндровано сел. госп-ва, зруйновано міста: під час перепису 1715–20 в краї було виявлено багато спустілих сіл. Після придушення національно-визвол. війни Габсбурги конфіскували маєтки в тих угорських дворян, які виступали проти Австрії, і передали їх в основному чехам та німцям. Напр., граф М.Берчені був позбавлений усіх прав власності, а Ужгородський замок перейшов у відання казни, тобто у власність д-ви, а колиш. маєток кн. Ференца II Ракоці – Мукачівський замок та його володіння – потрапили 1728 до рук майнцького архієпископа Франца Шенборна, який подарував його своєму племінникові графу Карлу Шенборну-Бухгейму.

Дізнавшися про умови й наслідки Сатмарського миру 1711, кн. Ференц II Ракоці, за свідченням одного іноз. дипломата, акредитованого при рос. дворі, заявив, що такого миру він ніколи не визнає, і залишився вірним своєму слову. Разом із кількома соратниками він відмовився від своїх володінь в Угорщині, вважаючи за краще перебувати на чужині. Деякий час він був при дворі рос. царя Петра I, який пропонував йому поселитися в Росії, потім виїхав у Францію, де прожив до 1717. У зв'язку з початком війни між Туреччиною і Австрією кн. Ференц II Ракоці поїхав у Стамбул із наміром на чолі найманого війська з християн вторгнутися в Угорщину. Але поки він доплив до султанської столиці, війна закінчилася, і наступні 18 років аж до своєї смерті (1735) керівник національно-визвол. війни провів у Туреччині фактично на становищі в'язня. 1906 його прах перенесли в собор м. Кошице (нині місто в Словаччині). Незважаючи на поразку, у свідомості угорців, а також закарпат. українців кн. Ференц II Ракоці залишився символом боротьби проти габсбурзького панування. Зокрема, його ім'ям та іменами його соратників (М.Берчені та ін.) названі вулиці й площі, у т. ч. і в містах Закарпаття. А в центрі закарпат. с. Довге і сьогодні зберігається пам'ятник, встановлений у 19 ст., на якому в 20-х рр. 20 ст. поряд з угор. текстом висічено такий напис: "С Богом за Отчизну и свободу. На память первой битвы 7 июня 1703 года упавших куруцов Франца Ракоция".

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Ачади И. История венгерского крепостного крестьянства. М., 1956; Штенберг Я.І. З історії спільної боротьби угорських і українських селян під час визвольної війни 1703–1711 рр. В кн.: Наукові записки Ужгородського державного університету, т. 38. Ужгород, 1959
  2. ІМіС УРСР: Закарпатська область. К., 1969
  3. История Венгрии, т. 1. М., 1971
  4. Штенберг Я.І. Ференц Ракоці II – керівник угорського національно-визвольного руху (до 300-річчя з дня народження). "УІЖ", 1976, № 2
  5. Коротка історія Угорщини. Ніредьгаза, 1997
  6. Контлер Л. История Венгрии: Тысячелетие в центре Европы. М., 2002.

Посилання:
  • АГМЕД ІІІ
  • АВГУСТ ІІІ
  • ДОВГЕ
  • ФЕРЕНЦ ІІ РАКОЦІ
  • ГАЛИЧИНА
  • ГЕТЬМАН ПОЛЬНИЙ КОРОННИЙ
  • ГАБСБУРГИ
  • МУКАЧЕВЕ
  • ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПІВНІЧНА ВІЙНА 1700–1721, ВЕЛИКА ПІВНІЧНА ВІЙНА, ТРЕТЯ ПІВНІЧНА ВІЙНА
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • СТАМБУЛ
  • УЖГОРОД
  • УЖГОРОДСЬКИЙ ЗАМОК
  • ВАРШАВА
  • ВІДЕНЬ
  • ЗАКАРПАТСЬКА ОБЛАСТЬ

  • Пов'язані терміни:
  • ФЕРЕНЦ ІІ РАКОЦІ
  • ХУСТ, МІСТО ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛ.
  • ПЕРЕЧИН
  • СОЛОТВИНО, СМТ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛ.
  • СВАЛЯВА , МІСТО ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛ.
  • ТЯЧІВ, МІСТО ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛ.
  • УГОРЩИНА
  • УГОРЦІ В УКРАЇНІ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)