ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

НЕОРОМАНТИЗМ

  Бібліографічне посилання: Ясь О.В. НЕОРОМАНТИЗМ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Neoromantyzm (останній перегляд: 18.09.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

НЕОРОМАНТИЗМ

НЕОРОМАНТИЗМ – стильовий напрям у к-рі, літературі та суспільних, гуманітарних науках, який традиційно пов'язують з модерністськими реакціями на позитивізм і натуралізм наприкінці 19 – на поч. 20 ст. Водночас культ. й інтелектуальні контексти появи неоромантиків значно багатші й полівимірні, ніж щойно представлена опозиція до певних напрямів чи стильових утворень. Н. виник в умовах гострої кризи сцієнтизму та широкого розповсюдження духовного нігілізму в європ. к-рі, яких часто характеризують метафоричною формулою "загибель богів". У широкому сенсі Н. сполучав різноманітні інтелектуальні реакції науковців, письменників, митців на масову інтернаціоналізацію культури, повсюдну соціалізацію життя, поширення ліберальних цінностей, зокрема етичних настанов у дусі прагматичного індивідуалізму й атомізації сусп. буття на зламі 19–20 ст. З такої мінливої, майже калейдоскопічної зміни контекстів висвітлення Н. постає як самобутня, багатолика інтелектуальна опозиція, духовний бунт супроти тотальності космополіт. проекту Модерну й водночас як його неодмінна складова. Синхронні та діахронні зв'язки Н. з романтичними ідеями і концептами вирізняються надзвичайною складністю, строкатістю й суперечливістю. Більше того, вони нав'язують різноманітні, часом незвичні інтелектуальні сполучення з ін. культ. та дослідницькими практиками. Н. представлений у концепціях "надлюдини" і "волі до влади" Ф.-В.Ніцше, расових теоріях Ж.-А. де Гобіно, міфологічній естетиці Р.Вагнера, реліг. філософії М.Бердяєва, анархо-синдикалістських доктринах Ж.Сореля, психологічних візіях "еволюції народів та мас" Г. Ле Бона, модерністських інтерпретаціях "бунту мас" Х.Ортеги-і-Гассета та в творчому доробку багатьох ін. європ. мислителів кінця 19 – поч. 20 ст. Утім, неоромантичні мотиви в тому чи ін. вигляді побутують у творчості багатьох європ. інтелектуалів упродовж усього 20 ст. Н. продукував повернення до ідеалістичних, ірраціональних стратегій пояснення істор. буття, а за великим рахунком – до інтуїтивного способу мислення. Проте такий поворот у жодному разі не був всеохоплюючим. Неоромантичні візії історії спиралися на своєрідну, часто-густо еклектичну мішанину елементів позитивізму, романтизму, неокантіанства, дарвінізму, віталізму, расових та соціологічних теорій кінця 19 – поч. 20 ст. Неоромантична героїзація минувшини істотно відрізняється від старого романтичного "культу героїв" (напр., концепції відомого англ. історика Т.Карлейля). Адже традиційний конфлікт колективного і персональних героїв трансформується в неоромантичному історіописанні у своєрідне конфронтаційне поле, на якому змагаються різні соціальні верстви, прошарки, групи. Причому ця конфронтація зазвичай представлена у вигляді персоніфікації істор. діячів, які формулюють та репрезентують стихійні хотіння, інстинкти, колективну волю, емоційні переживання певних соціальних спільнот. З такої перспективи неоромантична сцена істор. дійства набуває не тільки містичного, ірраціонального, а почасти й соціологічного забарвлення. Тому акт дії в неоромантичній репрезентації минулого є інтерактивним сполученням політ., соціальних, екон., інституціональних, психологічних, культ., реліг., індивідуальних та ін. чинників. У студіях неоромантиків персональний герой виступає на істор. сцені як репрезентант певної сусп. ідеї, рупор колективних прагнень і почувань, що відображають конечність соціального, нац. буття. Виняткові здібності, геніальність чи провіденційний дар "великої людини" полягає в її месіанському призначенні – осягнути і подолати суперечності між колективними, груповими мріями та похмурою дійсністю. Неоромантичний герой покликаний мобілізувати маси, прищепити їм волюнтаристські устремління й перебороти настрої декадансу на зламі 19–20 ст. Така героїзація історії представляла досить незвичну мішанину позитивізму, ірраціоналізму, віталізму та елементів "соціальної механіки" в дусі концепцій В.Парето, Г.Моски, Р.Міхельса, Е.Дюркгейма, М.Вебера та ін. Неоромантична персоналізація історії спричинилася і до численних рефлексій щодо побутування й призначення гол. героїв на арені минувшини. Істор. особистість майже ототожнювалася з сусп. ідеалом, зокрема, перетворювалася на своєрідний спосіб авторського самовираження в контексті нестримного потягу до ідеального. Заразом прагнення неоромантиків до інтуїтивізму зорієнтовані на розкриття всього потенціалу людського буття як у соціальній, так і в нац., культ. та реліг. площинах. Вони породжували численні саморефлексії щодо сусп., культ. та інтелектуальної ролі мислителя в добу великих зрушень і перетворень, нав'язували зіставлення особи автора як творця неоромантичної візії минувшини з духовним призначенням його персонального героя тощо. Н. потребував і особливих, специфічних умов для своєї ретроспективної чи футуристичної реалізації, зокрема акцентування уваги на кризових, переломних істор. епохах. Неоромантичне історіописання вирізняється гострими, динамічними, інколи провокативними сюжетами. До того ж новітнє впровадження персональних та колективних героїв на істор. авансцену, хоч і на соціологічній підкладці, вимагало окреслення канонів їхнього побутування. Тому творчість неоромантиків продукувала відродження етично-моральних цінностей (віра, воля, гідність, жертва, ідея, ідеал, мораль, обов'язок, посвята, правда, свідомість, сила, слава, честь тощо) й культу почуттів. Вони виступали як своєрідні мірила вартості цієї версії історіописання, яка разюче контрастувала з космополіт. світом поч. 20 ст. з його утилітарними стандартами. Н. продукував поширення символістської естетики з її модерністськими образами, зокрема темами міфу, волі та волюнтаризму в історії. Недаремно Н. у культ. і мистецькому відношенні часто поєднується з авангардизмом, експресіонізмом, імпресіонізмом, футуризмом і символізмом. Н. приваблював багатьох європ. мислителів, оскільки створював широкі можливості для розмаїтих інтелектуальних та культурницьких мутацій. Зокрема, хаотичні й розмиті засади Н. спричинилися до модерної актуалізації різноманітних версій відомих політ. проектів: від консерватизму (В.Липинський) до анархізму (Ж.Сорель). Н. як своєрідний стиль мислення становив неабиякий інтерес для інтелектуалів, які репрезентували "недержавні нації" Європи. Зокрема, в польс. історіографії поч. 20 ст. неоромантичні візії історії представлені в працях Ш.Ашкеназі, О.-М.Бальцера, С.Закшевського, С.Кутшеби та ін. Н. давав змогу не тільки істотно оновити проекти "винайдення" національно-державницьких традицій, а й актуалізував спроби пошуку свого місця в системі європ. Модерну, зокрема, нав'язував розширення діапазону соціальних функцій Кліо. Крім того, неоромантичні конструкції нац. історій індивідуалізували та диференціювали уявлення про минувшину, акцентували увагу на її неповторності й своєрідності, абсолютизували риси унікальності, генерували нові соціокульт. імпульси, інтелектуальні зразки і світоглядні орієнтири для громадськості поневолених народів, формулювали оптимістичні настано­ви, вреш­ті-решт, прово­ку­ва­ли креативне, ди­на­мічне пе­реос­ми­слен­ня цирку­люю­чих теорій та концепцій. За афори­стич­ним визна­ченням нім. фі­ло­со­фа й істо­ри­ка Е.Трьольча, неоро­манти­ки праг­ну­ли по­до­ла­ти "істо­ризм че­рез істо­ризм". В укр. істо­рі­описанні Н. пред­ставлений державниць­ким на­пря­мом в ук­ра­їнській істо­ріографії 1-ї трети­ни 20 ст. (В.Липинський, С.Тома­шівський та ін.). Зокрема, неоро­мантична ві­зія нац. істо­рії В.Липинсько­го скла­да­єть­ся з низки інте­лекту­альних компо­нентів: культ "жертвен­них ге­ро­їв" та "ве­ли­кої лю­ди­ни" з со­ціальною, ірра­ціональ­ною і психоло­гічною мо­ти­ва­цією їхньої діяль­но­сті, ав­торсь­кі са­мо­ре­флек­сії що­до ро­лі особи­стості в істо­рії (прихо­ва­не співвідне­сення з по­стат­тю С.-М.Кри­чевсько­го, розду­ми про приз­на­чення пись­менни­ка-теоре­ти­ка в "Листах до братів-хлі­бо­ро­бів"), мо­раль­но-етич­ні ка­но­ни по­бу­ту­вання персо­наль­них і ко­лективних ге­ро­їв, які водно­час є мі­ри­ла­ми варто­сті ми­нувши­ни (жертва, ідея, іде­ал, му­че­ництво, самобут­ній, майже ли­царсь­кий ко­декс че­сті), симво­ліст­сь­ка есте­ти­ка (степ–плуг, Схід–Захід, ко­чі­вник–хлі­бо­роб, Хам–Яфет), ідеї мі­фу та мі­фо­твор­чо­сті ("Пере­я­слав­ська легенда"), во­лі і во­люнта­ризму, си­ли й на­силля, термі­но­ло­гічні му­та­ції низки по­нять ("тради­ція", "слово", "класо­кратія", "аристократія"), специ­фічний дослідниць­кий інстру­мента­рій (психоло­гі­за­ція, ірра­ціона­лізм, інту­ї­тивне прони­кнен­ня) то­що. Вод­но­час неоро­мантична конструкція нац. істо­рії В.Липинсько­го спира­єть­ся на змагання, взає­мо­до­повнення кіль­кох па­ра­дигма­тичних підхо­дів, з перспекти­ви яких по­бу­ту­вання істор. лю­ди­ни розгля­да­єть­ся в 2-х пе­рехресних си­стемах – приро­ді та сусп-ві. Най­повні­ше ві­зія В.Липинсько­го ре­презенто­ва­на в оригі­наль­но­му тлума­ченні ор­га­ні­цизму на ос­но­ві як ірра­ціональ­них ("во­ля од­ні­єї лю­ди­ни") та ме­та­фі­зичних ("дух на­ції") скла­до­вих, так і в контексті ге­огр., природних, со­ціокульт. та геопо­літ. те­ре­нів по­бу­ту­вання "ор­га­нічної сполу­ки" ("ор­га­нізму"), вреш­ті-решт, у йо­го ци­клічно­му пред­ставлен­ні істор. ру­ху (де­мо­кратія–ох­ло­кратія–класо­кратія).

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Lipinski W. Stanislaw Michal Krzyczewski: Z dziejów walki szlachty ukrainskiej w szeregach powstanczych pod wodza Bohdana Chmielnickiego. В кн.: Z dziejów Ukrainy: Ksiega pamia, tkowa ku czci Wlodziemierza antonowicza, Paulina Swiecickiego i Tadeusza Rylskiego, wydana staraniem d-ra J. Jurkiewicza, F. Wolskiej, L. Siedleckiego i W. Lipinskiego. Kijów, 1912
  2. Бердяев Н. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. М., 1918
  3. Ле Бон Г. Французька революція та психологія революцій (Уривок). "Хліборобська Україна" (Відень). 1920/21, кн. 2, зб. 2/4
  4. Л.Р.Б. [ Білас Л.Р. ] Краків, Женева і філіяція "Кричевського": До родовідної мислення В. Липинського. В кн.:Липинський В. Твори. Архів. Студії, т. 2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Філадельфія, 1980
  5. Bilas L. The Iсtellectual Development of V. Lypyns'kyj: His World View and Political activity before World War I. "Harvard Ukrainian Studies", 1985, vol. 9, № 3/4
  6. Білас Л. В'ячеслав Липинський як історик кризової доби. В кн.:Липинський В. Твори. Архів. Студії, т. 3: Україна на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті. Філадельфія, 1991
  7. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М., 1993
  8. Зашкільняк Л. Неоромантизм у польській історіографії початку ХХ ст. (до питання про соціальну функцію історії). Проблеми слов'янознавства: Міжвідомчий науковий збірник, вип. 45. Львів, 1993
  9. Білас Л. В'ячеслав Липинський – історик. В кн.: В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ–Луцьк–Кременець, 2–6 червня 1992 р.). К.–Філадельфія, 1994
  10. Трельч Э. Историзм и его проблемы: Логическая проблема философии истории. М., 1994
  11. Лебон Г. Психология народов и масс. СПб., 1995
  12. Його ж. Психология социализма. СПб., 1995
  13. Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського на тлі європейської історичної думки кінця ХIX – початку ХХ століття. В кн.: М. Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукових конференцій, присвячених М. Грушевському (Львів, 24–25 жовтня 1994 р.; Харків, 25 серпня 1996 р.; Львів, 29 вересня 1996 р.). Львів, 1999
  14. Манхейм К. Социология культуры: Избранное. М.–СПб., 2000
  15. Руда О.В. Дослідження історії України в польській історіографії кінця ХIX – початку ХХ століття: Автореферат дис. ... канд. істор. наук. Львів, 2005
  16. Чижевський Д. В'ячеслав Липинський як філософ історії. В кн.: Чижевський Д. Філософські твори, т. 2: Між інтелектом і культурою: Дослідження з історії української філософії. К., 2005
  17. Ясь О.В. В. Липинський та неоромантизм (до 125-річчя від дня народження). "УІЖ", 2007, № 5.

Посилання:
  • АНАРХІЗМ
  • АШКЕНАЗІ
  • БАЛЬЦЕР ОСВАЛЬД-МАР'ЯН
  • БЕРДЯНСЬК
  • ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
  • ДЮРКГЕЙМ (DURKHEIM) ЕМІЛЬ
  • КАРЛЕЙЛЬ ТОМАС
  • КОНСЕРВАТИЗМ: ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА І РЕАЛЬНА ПОЛІТИКА
  • КРИЧЕВСЬКИЙ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
  • КУЛЬТУРА В РОЗМАЇТОСТІ ПОНЯТЬ, ЯВИЩ І СХЕМ ПОСТУПУ
  • КУТШЕБА СТАНІСЛАВ
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • НІЦШЕ ФРІДРІХ-ВІЛЬГЕЛЬМ
  • ОРТЕГА-І-ГАСЕТ
  • РОМАНТИЗМ
  • ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН ТЕОДОРОВИЧ
  • ТРЬОЛЬЧ
  • ВЕБЕР МАКС
  • ВОЛЮНТАРИЗМ

  • Пов'язані терміни:
  • МІФ ІСТОРИЧНИЙ
  • НАУКОВІ НАПРЯМИ, ШКОЛИ, ТЕЧІЇ, ГУРТКИ
  • РОМАНТИЗМ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)