ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

НІМЕЧЧИНА

  Бібліографічне посилання: Кривець Н.В., А.Ю.Мартинов. НІМЕЧЧИНА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Nimechchyna (останній перегляд: 19.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

НІМЕЧЧИНА

НІМЕЧЧИНА. Офіц. назва – Федеративна Республіка Німеччина. Територія 357 тис. км². Населення 80 млн 912 тис. осіб (2007). Територіально ФРН складається з 16 федеральних земель: Баден-Вюртемберг, Баварія, Берлін, Бранденбург, Бремен, Гамбург, Гессен, Мекленбург – Передня Померанія, Нижня Саксонія, Пн. Рейн – Вестфалія, Рейнланд-Пфальц, Саарланд, Саксонія, Саксонія-Анхальт, Шлезвіг-Гольштейн, Тюрингія, кожна з яких є рівноправним суб'єктом федерації і має власне самоуправління. Інтереси земель репрезентовані у верхній палаті парламенту – бундесраті. Нижня палата – бундестаг – обирається раз на 4 роки. Виконавчу владу здійснює федеральний канцлер, підзвітний бундестагу. Президент обирається обома палатами парламенту на 4 роки, виконує представницькі функції і є символом єдності нації. За Конституцією 23 травня 1949 столиця ФРН знаходилася в м. Бонн. У серпні 1990 було прийнято рішення про перенесення столиці до м. Берлін. З вересня 1998 в Берліні працюють федеральний президент та канцлер, верхня й нижня палати парламенту, а також більшість федеральних мін-в. Водночас федеральний лад Німеччини обумовлює перебування низки секторальних спеціалізованих мін-в у федеральних землях.

Етнічний термін "германці" до рим. істор. літератури ввів Гай Юлій Цезар. Герм. племена епохи Великого переселення народів (готи, лангобарди, вестготи, сакси, баварці, бургунди, франки, шваби) намагалися опанувати насамперед матеріальним спадком Рим. імперії. У перші століття н. е. германців як федератів (союзників) прийняла на службу Рим. імперія. Проте германці досить швидко позбавлялися статусу федератів і засновували на її території власні королівства.

Ідея імперії та вплив християн. церкви забезпечили 800 обрання Карла Великого імператором. Але його імперія врешті розпалася внаслідок слабкості комунікацій, відсутності екон. консолідації захоплених територій та потреби постійного силового контролю за ними. 843 у Вердені онуки Карла Великого поділили Франкську імперію на три держави; одна з них – Східнофранкське королівство – у 10 ст. отримала назву Германське королівство і стала попередником сучасної Німеччини. В його межах за доби середньовіччя формувалися мовні та психологічні риси нім. народу.

Король Оттон II приєднав до своїх володінь Пн. і Середню Італію і здобув титул рим. імператора (962). Вважалося, що цим актом відтворюється імперія Карла Великого. Таким чином було утворено Священну Римську імперію (з кін. 15 ст. мала назву "Священна Римська імперія германської нації").

З 11 ст. імператори боролися за зміцнення своєї влади з римськими папами та німецькими феодалами.

Особливістю істор. розвитку Німеччини було те, що великі нім. торг. міста не були центрами імперської влади, яка не мала справжньої столиці.

У 13 ст. відбувався процес колонізації слов'ян. земель. Нім. міста балт. узбережжя Любек, Гамбург, Кельн у серед. 12 ст. створили торг. союз "Ґанза", який до 15 ст. мав представництво в Новгороді Великому та ін. європ. містах. Ґанзейська торгівля занепала внаслідок зміни світ. торг. шляхів після відкриття Америки (1492), але остаточного удару цей торг. союз зазнав за результатами Реформації та Контрреформації. "Ґанза" саморозпустилася в роки Тридцятирічної війни 1618–48.

Торг. зв'язки нім. міст та політ. амбіції імперської влади були різновекторними. Імперська влада намагалася підкорити своєму впливу Північ Італії. Відсутність єдності між імператорською владою, містами та купецьким станом зумовила уповільнення перетворення імперії на нац. д-ву. Універсальний характер імперії було нівельовано, коли 1356 імп. Карла IV Люксембурга обрали колегією курфюрстів. Це стало символом подальшого князівського впливу на історію Німеччини.

Попри запеклі внутрішньополіт. розбіжності Німеччина залишалася центром технологічних інновацій. 1445 Й.Ґутенберґ винайшов технологію друкування книг. 1517 віттенберзький чернець М.Лютер (1483–1546) проголосив реліг. тези, головна з яких стосувалася "виправдання вірою", а не папськими індульгенціями. М.Лютер пропонував реформувати церк. устрій, спростити обряди та зробити Церкву дешевшою. Ці ідеї передусім відповідали інтересам бюргерства.

Реформація та сел. війна 1525 стали поворотними моментами німецької історії. Однак ці події ускладнили процес нац. консолідації. 1555 за Аугбурзьким миром нім. землі за принципом "чия влада, того й віра" були поділені на католицькі (Південь) та протестантські (Північ) території. В умовах Контрреформації, воєнно-політ. проявом якої стала Тридцятирічна війна 1618–48, було закріплено територіальну роздробленість Німеччини. Нім. князі перетворилися на суб'єктів тогочасних міжнар. відносин. Поряд з абсолютистськими д-вами (Бранденбург, Баварія) виникли д-ви зі становим ладом (Вюртемберг, Мекленбург). Лад німецьких земель став питанням європ. стабільності, унаслідок чого ускладнився процес утворення нац. д-ви.

Досягнення нац. єдності стало ключовим для нової та новітньої історії Німеччини. Цю істор. місію спробував взяти на себе курфюрст Фрідріх III Гогенцоллерн (1688–1713), який 1701 проголосив себе королем Пруссії. Його наступник король Фрідріх-Вільгельм I Гогенцоллерн (1713–40) маневрував між європ. д-вами. 1714 він підписав секретний договір з рос. царем Петром І, згідно з яким заволодів Передньою Померанією. 1720 під брит. тиском Пруссія розірвала союз із Росією та уклала договір зі Швецією. 1731 відбулася велика реконструкція королів. резиденції Берліна. Відбувалися важливі внутр. реформи. 1717 введено обов'язкове шкільне навчання, а 1715 заборонені процеси проти відьом. За Фрідріха-Вільгельма I королів. абсолютизм став символом прусської військово-чиновницької держави з повною централізацією управління. Кістяк офіцерського корпусу армії і чиновництво складали дворяни.

За Фрідріха II Великого (Гогенцоллерна; 1740–86) в Пруссії сформувався просвітницький абсолютизм. У серпні 1756 прусські війська заволоділи Саксонією, що стало приводом до Семилітньої війни 1756–1763. Пруссію підтримувала Велика Британія. Цьому союзові протистояли Австрія, Франція, Російська імперія та Швеція. Фрідріха II від поразки врятувала смерть ворожої йому рос. імп. Єлизавети Петрівни й воцаріння на рос. престолі великого шанувальника прусського короля – Петра III. Взявши участь у 1-му поділі Польщі (1772), Фрідріх II отримав Зх. Пруссію на лівому березі Нижньої Вісли, завдяки чому було поєднано Сх. Пруссію з Померанією і Бранденбургом.Французька революція кінця 18 століття стала поворотним моментом в нім. історії. Бюргерство, широкі кола інтелігенції покладали надії на досягнення нац. нім. єдності революц. методами. Однак прусський король Фрідріх-Вільгельм II Гогенцоллерн (1786–97) та герм. імп. Леопольд II Габсбург очолили військ. інтервенцію проти революційної Франції. 20 вересня 1792 в битві при Вальмі пруссько-австрійс. армія зазнала поразки від французів.

1793 Пруссія взяла участь у

2-му поділі Польщі. До провінції Зх. Пруссія були приєднані Гданськ і Торунь з їх округами. Пруссія разом із Австрією та Рос. імперією за результатами 3-го поділу ліквідували польс. державність. 5 квітня 1795 Пруссія уклала мирний договір із Францією. До Франції відходили нім. території на лівому березі Рейну. У приєднаних до Франції нім. землях було скасовано цехи, знищено феод. привілеї дворянства, розпродано земельні володіння Церкви. 1796 франц. війська зайняли Баден, Вюртемберг і Баварію. За умовами Люневільського миру 1801 лівий берег Рейну остаточно відійшов до Франції.

Під тиском франц. консула Наполеона Бонапарта (з 1804 – франц. імп. Наполеон I) 1803 в Регенсбурзі було прийнято рішення про поділ дрібних світських нім. князівств між Пруссією, Баденом, Вюртембергом, Гессеном та Баварією. Фрідріх-Вільгельм III Гогенцоллерн (1797–1840) намагався уникнути прямого зіткнення з Наполеоном Бонапартом. Однак вторгненням до Австрії 1805 франц. імп. Наполеон I зашкодив прусським інтересам, адже політ. карта нім. земель зазнала серйозних змін. 1805 Наполеон I проголосив створення Рейнського союзу, до якого увійшли Баварія, Вюртемберг, Баден, Гессен, Нассау та кілька дрібних князівств. Прусське юнкерство було занепокоєне поширенням на південнонім. д-ви франц. впливу. 14 жовтня 1806 прусські війська в битвах при Єні та Ауерштадті зазнали поразок від військ Наполеона I. Після оволодіння 27 жовтня 1806 Берліном Наполеон I видав декрет про континентальну блокаду Великої Британії.

Відповідно до положень Тільзітського миру (9 липня 1807) Пруссія втратила свої землі на зх. від Ельби, вони ввійшли до складу Королівства Вестфальського. Пруссія також була позбавлена земель, отриманих унаслідок 2-го і 3-го поділів Польщі (вони увійшли до складу новоутвореного Великого герцогства Варшавського). Від повної ліквідації Пруссію врятувало заступництво рос. імп. Олександра І, який був проти надмірного посилення Франції.

Після поразки від Франції Пруссія зайнялася внутр. реформами. 9 жовтня 1807 була скасована особиста залежність селян, нівелювалися правові відмінності між дворянськими та юнкерськими землями. 1808 прусські міста отримали самоврядування. За військ. реформою 1810 було створено прусський ген. штаб, засновано військ. академію, скасовано тілесні покарання солдат. Замість феод. системи рекрутських наборів вводилася військ. повинність. Крім кадрової армії, створювалося нар. ополчення – ландвер. Перебуваючи в політ. залежності від франц. імп. Наполеона I Бонапарта, Пруссія та Австрія 1812 вимушені були надати йому свої війська для походу на Росію.

Розгром франц. армії в Росії змінив ситуацію. 28 січня 1813 було укладено пруссько-рос. союз, спрямований проти наполеонівської Франції. У жовтні 1813 союзні армії в "битві народів" під Лейпцигом виграли вирішальну битву. В підсумку Рос. імперія, Пруссія та Австрійс. імперія домовилися про ліквідацію Рейнського союзу, Вестфальського королівства, відновлення Ганноверу та поділ Великого герцогства Варшавського.

Актом Віденського конгресу 8 червня 1815 було створено "Німецький союз" замість "Священної Римської імперії германської нації". До "Німецького союзу" входили 35 суверенних монархій і 4 вільні міста – Гамбург, Бремен, Любек і Франкфурт-на-Майні. Австрія та Пруссія входили до "Німецького союзу" тільки тими землями, які в минулому перебували в складі імперії. Членами "Німецького союзу" були також брит. король як володар Ганноверу, король Данії як герцог Шлезвігу і Голштейну, король Нідерландів як великий герцог люксембурзький. "Німецький союз" не мав на меті екон. й політ. об'єднання нім. народу, а був знаряддям "Священного союзу", створеного монархами Європи для боротьби з демократ. рухами.

Наполеонівські війни сприяли встановленню конституційного ладу в нім. д-вах. Найперша конституція була розроблена в герцогстві Нассау (1814). Конституційні документи були прийняті в Баварії (1818), Бадені (1818), Вюртембергу (1819), Гессені (1820), Брауншвейгу (1830), Саксонії (1831), Шлезвіг-Гольштейні (1834). Представницько-виборними органами були тільки нижні палати. Виборним правом користувалися особи з високим майновим цензом. Соціально-політ. проблеми не були вирішені.

Революція 1848 в Німеччині була викликана насамперед соціальними причинами. Її стратегічним завданням було досягнення нац. єдності. Гол. події революції розгорнулися в Австрії та Пруссії. Прусський король Фрідріх-Вільгельм IV Гогенцоллерн (1840–61) 18 березня 1848 оголосив скасування цензури та запропонував перетворити Німеччину із союзу д-в на союзну д-ву. У травні 1848 у Франкфурті-на-Майні зібралися Нац. збори. Однак вони не змогли розв'язати проблему нім. нац. єдності. Нім. єдність прагнули заснувати, виходячи з принципу нац. суверенітету. Але Пруссія та Австрія володіли територіями, населеними слов'янами, угорцями. Нім. патріоти наполягали на їхньому виключенні зі складу нім. нац. д-ви, австрійс. уряд хотів збереження існуючого становища. Хоча революція 1848–49 не розв'язала політ. проблеми, вона відкрила шлях екон. піднесенню нім. земель.

Упродовж 1850–70-х рр., насамперед у Пруссії, розгорталася пром. революція. Однією з передумов швидкого пром. розвитку було подолання митної роздробленості на основі діяльності Нім. митного союзу, заснованого 1834. Його учасниками були всі нім. землі, за винятком Австрії. Митний союз забезпечував своїм членам невисокі вивізні мита і сприяв інтеграції нім. д-в до міжнар. товарообігу. Гол. пром. центрами стали Рейнська область, Вестфалія, Берлін, Саксонія, деякі райони Силезії.

Німці опинилися перед вибором одного з альтернативних варіантів досягнення єдності. Революційно-демократ. варіант припускав повалення монархічних режимів, поєднання боротьби за єдність з радикальними соціальними перетвореннями. Об'єднати різні нім. землі можна було за допомогою династичних комбінацій, дипломатичних зусиль та воєн. Слабкість ліберальних сил зумовила обрання більш реалістичного сценарію об'єднання за допомогою сили під верховенством Пруссії.

У вересні 1862 прусський король Вільгельм I Гогенцоллерн призначив прем'єр-міністром О.Бісмарка (1815–98). Він зміг спрямувати ліберальний нац. рух на вирішення "залізом і кров'ю" питання об'єднання Німеччини. Першим кроком стала війна проти Данії. У лютому 1864 прусські та австрійс. війська вступили в Шлезвіг. Після перемоги Австрія отримала в управління Гольштейн, а Пруссія – Шлезвіг. На цьому боротьба між Берліном та Віднем за домінування в процесі об'єднання нім. земель не скінчилася. Пруссія наполягала на виключенні Австрії з "Німецького союзу". У вирішальній битві 3 липня 1866 поблизу богемського (чеського) села Кеніггрец прусські війська, які широко використовували залізниці та телеграф, перемогли австрійців. За Віденським миром (23 серпня 1866) "Німецький союз" розпускався й Австрія позбавлялася права вступати до нового державного об'єднання – "Північнонімецького союзу".

Франція намагалася перешкодити посиленню свого "історичного ворога" та запобігти єднанню нім. д-в під егідою Пруссії. У липні 1870 приводом до франко-прусської війни став конфлікт щодо кандидатури на іспанський престол. 19 липня 1870 Франція оголосила війну Пруссії. 2 вересня 1870 франц. війська на чолі з імп. Наполеоном III зазнали поразки під Седаном. 19 вересня 1870 німці оточили Париж. 18 січня 1871 було проголошено створення Нім. імперії на чолі з кайзером Вільгельмом I Гогенцоллерном. Імперія складалася з 4 королівств (Пруссія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг), 18 герцогств і графств, 3 "вільних міст" (Любек, Бремен, Гамбург) з респ. ладом. Конституція Нім. імперії була написана так, що до 1918 юристи сперечалися про статус Німеччини – як "державного союзу" чи "союзу держав". Згідно з конституцією, главою імперії спадково вважався прусський король. Тому Друга імперія стала монархією Гогенцоллернів.

Після проголошення 18 березня 1871 Паризької комуни О.Бісмарк допоміг придушити цей "заколот". Відповідно до Франкфуртського миру 10 травня 1871 Німеччина одержала Ельзас і пн.-сх. частину Лотарингії. Закон 9 липня 1873 запровадив єдину для імперії валюту, єдину систему мір і ваги. У 1870–80-ті рр. в пром-сті виникали монополії. У хімічній пром-сті панував "І.Г. Фарбеніндустрі", у виробництві зброї – "Крупп" та "Тіссен", у електротех. пром-сті –"Сіменс". За рахунок викупних платежів, отриманих юнкерами в результаті аграрних реформ 1-ї пол. 19 ст., сільс. госп-во розвивалося за "прусським шляхом". Найбільшою концентрація землеволодіння юнкерів була на Сході Німеччини.

Канцлер О.Бісмарк докладав чимало зусиль, аби забезпечити тривалий мирний період розвитку імперії. 1882 він створив Троїстий союз з Австро-Угорщиною та Італією. 1887 було підписано "договори про перестрахування" з Рос. імперією. Німеччина і Росія зобов'язувалися не виступати одна проти одної у випадку війни кожної з них з будь-якою третьою д-вою. Водночас Райх вступив у конкурентну боротьбу зі "старими" колоніальними імперіями. 1882 був заснований "Німецький колоніальний союз". У квітні 1884 було оголошено про створення нім. колоній в Африці (Камерун, Того, о-в Занзібар) та в басейні Тихого океану (сх. частина Гвінеї, архіпелаг Бісмарка) й Китаї (Шаньдун).

1878 О.Бісмарк провів закон про заборону Соціал-демократ. партії Німеччини (створеної 1869). Водночас, намагаючись розв'язати соціальне питання, канцлер заклав правові основи держ. регулювання екон. розвитку та обов'язкового страхування працюючих на випадок безробіття і запровадив страхову медицину й пенсійне обслуговування. Після смерті 9 березня 1888 імп. Вільгельма I та 99 днів царювання його сина Фрідріха I Гогенцоллерна (який помер від раку горла) престол перейшов до Вільгельма II Гогенцоллерна. Між імператором та канцлером О.Бісмарком виявилися розбіжності щодо зовн. та внутр. політики. Мріючи про "світову політику", Вільгельм II вважав європ. політику О.Бісмарка "провінційною". 17 березня 1890 канцлер О.Бісмарк пішов у відставку.

1890 було скасовано бісмарківський Закон про соціалістів. Соціал-демократи отримали можливість легалізувати свою парт. касу, збільшити кількість друкованих видань. На Ерфуртському з'їзді 1891 було переглянуто Готську програму 1875, яка твердила про неминуче поглинання дрібних підприємців великим капіталом. Перед партією ставилося завдання надати класовій боротьбі робітників свідомого характеру і довести її до знищення класового панування капіталу. На лівому фланзі нім. політики відбувалася запекла дискусія з приводу методів поліпшення життя працюючих. Створена 1892 "Генеральна комісія профспілок Німеччини" домагалася практичних реформ для поліпшення соціального становища робітників. 1894 соціал-демократ Е.Бернштейн поширював ідею пом'якшення класових суперечностей. Він виступив проти марксистської ідеї експропріації буржуазії та усуспільнення засобів вир-ва. Натомість Е.Бернштейн запропонував ідею демократ. соціалізму, який мав бути створений еволюційним шляхом на основі консенсусних соціальних реформ.

У Німеччині інтенсивно розвивався державно-монополістичний капіталізм. Відбувся процес взаємопроникнення інтересів магнатів пром-сті у фінансові сфери і навпаки. Фінансисти ставали великими землевласниками, вступаючи в політ. союз з юнкерами. Ці соціальні верстви були гол. рушійною силою нім. експансіонізму. Виразником ідеї агресивної нім. зовн. політики був "Пангерманський союз". 1898 рейхстаг, за пропозицією адмірала А.Тірпіца, прийняв першу велику програму буд-ва військово-мор. флоту. У першій (1906–09) та другій (1911) марокканських кризах Німеччина сперечалася з Францією за контроль над Марокко. Гостроти стосункам Німеччини з Великою Британією, Францією та Росією додали боснійська криза 1908 та боротьба навколо концесії на буд-во Багдадської залізниці.

Інтереси Німеччини опинилися в епіцентрі між великими європ. д-вами, які призвели до початку Першої світової війни. Убивство ерцгерцога Франца-Фердінанда Габсбурга в Сараєво (28 червня 1914) стало приводом, який рівно через місяць призвів світ до війни. Австро-Угорщина та Німеччина вирішили скористатися цим приводом для розгрому військово-політ. союзу Антанти у складі Франції, Великої Британії та Рос. імперії. Уже після битви на Марні (вересень 1914) стало зрозуміло, що нім. план "блискавичної" війни зазнав краху. 1915 ознаменувався переміщенням осн. воєн. операцій на Сх. фронт. Результатом цього був відступ рос. військ з Галичини, Буковини, наступ нім. армій у Польщі та Литві. Однак незабаром і тут розпочалася затяжна позиційна війна. Хоча 1915 в союз із Німеччиною та Австро-Угорщиною вступила Болгарія, воєнні дії не привели до вирішальної перемоги жодної з ворогуючих сторін. У лютому–грудні 1916 тривали бої за Верден. Допомогу французам надав весняний 1916-го р. наступ рос. військ та літній "Брусиловський прорив 1916. 5 листопада 1916 Німеччина проголосила створення незалежної Польщі. На фронтах тривала боротьба на виснаження. Після Ютландської мор. битви (31 травня – 1 червня 1916) Німеччина втратила надію на прорив мор. блокади. У відповідь вона почала свавільну підводну війну. Внаслідок цього загострилися відносини зі США. 6 квітня 1917 США оголосили війну Німеччині. У сподіванні вивести з війни Росію німці профінансували більшовицький переворот у Петрограді (жовтень 1917). У січні–березні 1918 Німеччина вела переговори про сепаратний мир з Рад. Росією та Українською Народною Республікою. Однак Брестські мирні договори з цими д-вами не врятували становища. Навпаки, значна частина нім. та австро-угор. військ, замість вирішального наступу на Заході, була задіяна для виконання окупаційних функцій на Сході Європи. Нім. війська були знекровлені та деморалізовані.

Поразка Німеччини спричинила крах Райху 9 листопада 1918. В умовах революц. піднесення 19 січня 1919 відбулися вибори до Нац. зборів. Революція, завдяки зусиллям соціал-демократів та нім. армії, не вийшла за межі буржуазно-демократ. процесу. 15 січня 1919 були вбиті лідери нім. комуністів К.Лібкнехт і Р.Люксембург. У квітні 1919 проголошено рад. республіку в Баварії. Однак на початку травня 1919 Баварська Рад. Республіка була розгромлена. 14 серпня 1919 прийнята Конституція Веймарської республіки (1919–33). Президентом став соціал-демократ Ф.Еберт (1919–25).

28 червня 1919 переможна Антанта змусила Німеччину підписати Версальський мирний договір. За його вимогами Німеччина повернула Франції Ельзас і Лотарингію, передала на 15 років під управління Ліги Націй Саар, визнала нейтралітет Бельгії, незалежність Люксембургу. Данія одержала пн. частину Шлезвігу. Німеччина зобов'язалася також поважати незалежність Австрії, визнала незалежність Чехословаччини й Польщі, відмовилася на користь останньої від Верхньої Силезії і Померанії, а також від прав на міста Данциг (Гданськ) та Мемель (відійшов до Литви). Німеччина ще зобов'язалася скасувати договори, укладені з урядом РСФРР. Загалом, згідно з умовами Версальського договору, Німеччина втрачала 1/8 частину своєї території і 1/12 частину населення країни, 75 % видобутку залізної руди і цинку, 20 % видобутку вугілля, 20 % виплавки чавуну, 33 % вир-ва сталі. Уздовж правого берега Рейну була створена демілітаризована зона. Німеччина мусила віддати під суд своїх офіцерів та отримала право мати 100-тис. армію, але втратила військ. флот і авіацію. Німеччину змусили відмовитися від усіх своїх колоній та зобов'язали виплачувати репарації в розмірі 269 млрд золотих марок. Серйозне обурення в Німеччині викликало передання чисельних нім. меншин під владу новостворених Польщі, Чехословаччини, Литви, Латвії, Естонії, Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 – Югославія), а також Франції, Румунії. Переможена Німеччина була ізольована в Європі.

Шукаючи нових союзників, Німеччина 16 квітня 1922 підписала Рапалльський договір з РСФРР. Вона відмовлялася від претензій на націоналізовану нім. власність, а РСФРР погодилася не претендувати на нім. репарації. Договір також передбачав налагодження торговельно-екон. відносин та військово-пром. співробітництво. Райхсвер отримав можливість випробовувати зброю в Росії.

У липні 1921 за підтримки райхсверу та нім. промисловців А.Гітлер став "фюрером" Націонал-соціаліст. робітн. партії Німеччини (НСДАП). У жовтні 1921 нацисти почали створювати загони штурмовиків (СА). У січні 1923 в Мюнхені відбувся перший "імперський" з'їзд НСДАП.

Екон. проблеми, які переживала Веймарська республіка, зробили неможливою виплату репарацій. 11 січня 1923 франц. і бельг. війська окупували Рурську та Рейнську області. Репараційне питання було врегульоване наприкінці 1923 – на поч. 1924. Відповідно до плану амер. банкіра Дауеса Німеччина отримала міжнар. кредити. Були встановлені щорічні репараційні платежі. Згідно з планом Юнга (1929), репараційні постачання до 1990 повинні були скласти 112 млрд золотих марок. Усього німці до 1932 виплатили 37 млрд марок.

Боротьба нім. націоналістів проти грабіжницьких умов "Версалю" стала синонімом протидії демократії та післявоєн. європ. порядку. 9 листопада 1923 націонал-соціалісти вперше спробували силою прийти до влади. Однак мюнхенський "пивний путч", який очолювали А.Гітлер та Е.Людендорф, зазнав невдачі. Просидівши у фортеці Лансберг бл. 1 року і написавши там "Біблію нацизму" – книгу "Моя боротьба" ("Mein Kampf"), А.Гітлер на Різдво 1924 був амністований "за зразкову поведінку".

Поступово націонал-соціаліст. ідеологія, яка активно використовувала брутальне насилля, націоналізм та популізм, здобула перемогу над ідеологічно слабкими нім. демократами та неконсолідованими соціал-демократами й комуністами. Програвши парламентські виборчі кампанії 1924 та 1928, нацисти пішли шляхом укорінення в структури сусп-ва. За фінансової підтримки монополістичного капіталу створювалася система нацистських допоміжних молодіжних, жін., професійних, спортивних та ін. орг-цій. До лав НСДАП 1928 вступив промисловець Г.Кірдорф, 1930 – президент райхсбанку Я.Шахт, 1931 – Ф.Тіссен.

Вирішальним фактором політ. успіху націонал-соціалістів стала світова екон. криза 1929–33, яка особливо негативно позначилася на стані широких верств нім. сусп-ва. За умов екон. кризи правляча еліта дійшла висновку про подальшу безперспективність демократ. методів управління д-вою.

30 березня 1930 президент П. фон Гінденбург (обраний 1925 після смерті Ф.Еберта) призначив канцлером голову фракції катол. Центру Г.Брюнінга. Цей кабінет спирався не на довіру більшості парламенту, а на надзвичайні повноваження, надані йому президентом. 1931 загострилася екон. криза. 7 провідних банків країни заявили про своє банкрутство. Зростало безробіття. У травні 1932 президент П. фон Гінденбург замінив уряд Г.Брюнінга на уряд Ф. фон Папена. Політ. криза поглиблювалася одночасно із продовженням екон. спаду.

У липні 1932 відбулися позачергові вибори райхстагу. Але в умовах поляризації політ. сил парламент виявився дискредитованим та паралізованим і був знову розпущений президентом. На останніх в історії Веймарської республіки демократ. виборах у листопаді 1932 за НСДАП проголосували 11,3 млн, за соціал-демократів – 7,6 млн, а за комуністів – 6 млн громадян Німеччини. Відносний електоральний успіх лівих змусив нім. правих зробити ставку на А.Гітлера. Комуністи закликали до заг. страйку, але не могли домовитися із соціал-демократами. Між цими течіями в робітн. русі, не в останню чергу завдяки зусиллям рад. ідеологів, поглиблювалася ідеологічна прірва. Неможливість об'єднання зусиль нім. соціал-демократів та комуністів відкрила шлях до влади нацистам.

30 січня 1933 за поданням президента П. фон Гінденбурга А.Гітлер із формальним дотриманням усіх парламентських процедур очолив уряд. Одночасно нацисти прийняли рішення про розпуск райхстагу та призначення на 5 березня 1933 дострокових виборів. Однак цього разу виборча кампанія відбувалася під шаленим тиском НСДАП, яка оволоділа всіма важелями адм. впливу. Нацисти розгорнули активну пропагандистську кампанію, отримуючи значні кошти від спонсорів. Водночас була заборонена контрпропаганда. А.Гітлер оголосив безробіття, голод та нестатки результатом зрадництва і поразки в I світ. війні й обіцяв викорінювання комуністів у країні. 22 лютого 1933 нацистські штурмові загони були наділені правом "допоміжної поліції". Провокаційний підпал райхстагу 27 лютого 1933 дав привід розправитися над опозицією. Незважаючи на це, нацисти не змогли забезпечити собі абсолютну більшість голосів. За результатами виборів 5 березня 1933 НСДАП здобула 288 із 647 місць у райхстагу, соціал-демократи – 120 місць, комуністи – 81 місце. Однак НСДАП провела рішення про позбавлення комуністів мандатів. Унаслідок цього кількість депутатів райхстагу скоротилася до 566, а кваліфікована більшість відповідно – із 432 до 378 голосів.

24 березня 1933 райхстаг видав закон про наділення А.Гітлера надзвичайними повноваженнями. Скасовувалися законодавчі права парламенту, включно з контролем за бюджетом, внесенням конституційних поправок і ратифікацією міжнар. договорів. Спираючись на закон про надзвичайні повноваження, гітлерівці почали реалізацію політики уніфікації. 7 квітня 1933 на основі закону "Про уніфікацію політичного режиму в імперії та областях" у всіх землях встановлювався інститут намісників уряду – штатгальтерів, які одночасно були гауляйтерами – керівниками земельних орг-цій НСДАП. 26 квітня 1933 було створено таємну держ. поліцію – гестапо. Розбудовувалася система концентраційних таборів для ворогів режиму.

Використавши соціал-демократів проти комуністів у парламенті, 22 червня 1933 нацисти заборонили Соціал-демократ. партію Німеччини. 14 липня 1933 були заборонені всі партії політичні, окрім НСДАП. 1 грудня 1933 спец. законом НСДАП була оголошена "носієм німецької державності". 30 червня 1934 А.Гітлер розправився з "внутрішньою опозицією" – штурмовиками, які групувалися навколо Е.Рема.

1 серпня 1934 після смерті П. фон Гінденбурга повноваження президента були передані фюреру і райхсканцлеру А.Гітлеру. Тим самим були ліквідовані залишки демократії. Німеччина перетворилася на "фюрерську"

д-ву. Система держ. регулювання економіки була побудована на принципі всевладдя д-ви над усіма соціальними групами. Мілітаризація економіки під гаслом "гармати замість масла" забезпечила вихід із кризи і зростання вир-ва. У травні 1933 замість розгромлених профспілок було створено "Німецький трудовий фронт", членами якого мали бути всі працюючі. 1938 встановлено

10-годинний робочий день. Істотну роль у переведенні економіки Німеччини на забезпечення військ. потреб відіграли амер. фінансово-пром. групи Моргана, Рокфеллера, Дюпона і Форда.

16 березня 1935 А.Гітлер анулював Версальський мирний договір 1919 та запровадив заг. військ. обов'язок. 7 березня 1936 Німеччина ввела війська до демілітаризованої Рейнської зони. 25 листопада 1936 Німеччина та Японія підписали Антикомінтернівський пакт. У листопаді 1937 до цього союзу приєдналася фашист. Італія. Зх. демократ. країни, насамперед Франція та Велика Британія, взяли курс на "замирення" А.Гітлера. 12 березня 1938 до Райху було приєднано Австрію. 29 вересня 1938 на Мюнхенській конференції Велика Британія, Франція та Італія погодилися вирішити проблему Судетської області (де мешкала нім. нац. меншина) шляхом руйнації Чехословаччини. 15 березня 1939 Вермахт окупував Чехію.СРСР сподівався спрямувати нім. агресію на Захід, плануючи на руїнах "братовбивчої війни капіталістів" роздмухати пожежу світ. революції. У свою чергу, Франція та Велика Британія наполегливо підштовхували А.Гітлера до походу проти СРСР. За цих обставин радянсько-британсько-франц. переговори (серпень 1939) про створення системи колективної безпеки в Європі зазнали провалу. Німеччина, стурбована фактом таких переговорів, вдалася до екон. та дипломатичного загравання з СРСР. 21 серпня 1939 в Москві безрезультатно закінчилися переговори військ. делегацій СРСР, Франції та Великої Британії. Увечері того ж дня рад. сторона погодилася на приїзд до Москви міністра закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропа. Й.Сталін наполягав, аби Німеччина визнала рад. інтереси в Прибалтиці та Пд.-Сх. Європі.

У радянсько-нім. договорі від 23 серпня 1939 обидві сторони взяли на себе зобов'язання утримуватися від агресивних дій і нападу один на одного. Договір про ненапад не може викликати політико-правових докорів. У переддень II світ. війни такі договори були поширеною дипломатичною практикою. Однак у ніч з 23 на 24 серпня 1939 в Москві В.Молотов та Й. фон Ріббентроп підписали секретний додатковий протокол. Оригіналу протоколу ні в рад., ні в нім. архівах не виявлено. Але дії сторін підтверджують автентичність тексту збережених копій таємного протоколу. Пн. кордон Литви визнавався кордоном поділу "сфер інтересів" нацистської Німеччини та сталінського СРСР. Відмова райху від претензій на Україну одержала форму розмежування сфер інтересів Німеччини і СРСР щодо областей, які входили до складу польс. д-ви. Свої інтереси в Пд.-Сх. Європі рад. сторона позначила підтвердженням невизнання включення Бессарабії до складу Румунії 1918. Договір про ненапад розв'язав А.Гітлеру руки для початку нової війни.

1 вересня 1939 нім. війська атакували Польщу. Розпочалася Друга світова війна. Дотримуючись положень "Пакту Молотова–Ріббентропа", СРСР 17 вересня 1939 увів війська на територію Західної України та Зх. Білорусі. 28 вересня 1939 СРСР та Німеччина підписали Договір про дружбу і кордон. Цей договір означав визнання рад. кер-вом факту окупації Польщі гітлерівською Німеччиною. СРСР домовився з Німеччиною про поділ польс. території. Мова йшла про возз'єднання зх. областей України і Білорусі, але питання про їх повернення, згідно з міжнар. нормами, слід було вирішувати із законним польс. еміграційним урядом у Лондоні, а не з агресором. До договору від 28 вересня 1939 додавалися 3 протоколи. Конфіденційний протокол стосувався переселення до Німеччини громадян нім. національності, які проживали на території рад. сфери впливу; перший із двох секретних протоколів уточнював кордони сфер інтересів, що збігалися з етнічними межами; у другому констатувалося, що СРСР і Німеччина не допустять на своїй території польс. агітації, спрямованої проти ін. сторони. Згідно з першим зі згаданих протоколів Литва переходила у сферу впливу СРСР замість Люблінського і частини Варшавського воєводств, що залишалися підконтрольними Німеччині. Союзницькі відносини Й.Сталіна з А.Гітлером підірвали міжнар. авторитет СРСР.

На зх. фронті "дивна війна", яка тривала з вересня 1939, перейшла у фазу нім. наступу. 9 квітня 1940 нім. війська захопили Данію та Норвегію. 10 травня 1940 Вермахт атакував Нідерланди, Бельгію та Францію. "Новий порядок" в Європі передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, роми (цигани), слов'ян. населення східноєвроп. країн. Разом із таборами для військовополонених заг. кількість таборів у Німеччині і на окупованих нею територіях складала 14 033. Держ. терор і геноцид, які сплелися в Третьому райху воєдино, стали каїновою печаткою його унікальності в новітній історії.

12 листопада 1940 в Берліні побував нарком закордонних справ СРСР В.Молотов. СРСР не погодився взяти безпосередню участь у розгромі Брит. імперії на боці А.Гітлера. 18 грудня 1940 А.Гітлер підписав план "Барбаросса" про напад на СРСР.

22 червня 1941 гітлерівські війська напали на СРСР. Після поразки під Москвою 8 грудня 1941 Вермахт перейшов до оборони на всьому радянсько-нім. фронті. Після атаки амер. бази Перл-Харбор Японією 11 грудня 1941 війну Німеччині оголосили США.

1942–43 нім. війська зазнали поразки в Пн. Африці. Однак долю нацистського режиму вирішували події на Сх. фронті. Успіхи Вермахту навесні та влітку 1942 на Харків. напрямку та на Керченському п-ові підштовхнули А.Гітлера до захоплення Кавказу. 23 серпня 1942 нім. війська досягли Волги. Однак 2 лютого 1943 Вермахт зазнав поразки під Сталінградом (нині м. Волгоград, РФ). Після поразок під Сталінградом та на Курсько-Бєлгородському напрямку (5 липня – 23 серпня 1943) відбувся корінний поворот у II світ. війні.

6 червня 1944 зх. союзники по антигітлерівській коаліції відкрили Другий фронт у Нормандії (Франція). Спроба нім. генералів прибрати А.Гітлера шляхом замаху на його життя 20 липня 1944 зазнала невдачі. У січні 1945 рад. армія вийшла на рубіж Одеру. 8 лютого 1945 англо-амер. війська перейшли в наступ на Зх. фронті, вийшовши до Рейну. Агонія нацистського режиму була кривавою. 30 квітня 1945 А.Гітлер покінчив життя самогубством. У ніч з 8 на 9 травня 1945 Німеччина капітулювала. У грудні 1945 – жовтні 1946 в Нюрнберзі відбувся міжнар. трибунал над нацистськими військ. злочинцями. Гол. нацистські злочинці були покарані на смерть та тривале ув'язнення.

17 липня – 2 серпня 1945 на Берлінській (Потсдамській) конференції СРСР, США та Велика Британія погодилися, що Німеччина буде розглядатися як екон. ціле, а мирний договір із нею буде підписано всіма країнами-переможницями. Союзники по антигітлерівській коаліції домовилися, щоб кордони Німеччини визначалися в межах 1937, за винятком територій Померанії, Силезії й частини Сх. Пруссії, які відходили до Польщі, та пн. частини Сх. Пруссії з м. Кенігсберг (нині м. Калінінград, РФ), яка передавалася СРСР. Окупаційна політика мала забезпечити денацифікацію, демілітаризацію, демонополізацію та демократизацію сусп. життя. Під час реалізації цієї програми виявилися глибокі розбіжності між СРСР та Заходом. Й.Сталін намагався, насамперед у сх. частині Німеччини, створити прорад. режим. США сподівалися, що єдина Німеччина перейде на бік зх. демократ. цінностей. З цією метою 2 грудня 1946 було об'єднано амер. та брит. зони окупації й створено т. зв. Бізонію. У березні 1948 "Бізонія" була об'єднана з франц. зоною окупації. Виникла "Тризонія".

У червні 1948 лондонська союзницька нарада (без участі СРСР) вирішила включити Німеччину до європ. екон. структур та до амер. плану Маршалла щодо допомоги Європі. Було запропоновано скликати нім. Установчі збори та провести грошову реформу. У відповідь СРСР у березні 1948 залишив Союзницьку контрольну раду, яка була останнім символом і запорукою збереження нім. єдності. Реагуючи на сепаратну грошову реформу в Зх. Німеччині, СРСР у червні 1948 встановив блокаду окупованого зх. союзниками Зх. Берліна (блокаду було знято в травні 1949).

У квітні 1949 США, Велика Британія та Франція прийняли Окупаційний статут і вирішили сприяти створенню федеральної західнонім. д-ви. За Конституцією 23 травня 1949 було сформульовано правові підстави для існування Федеративної Республіки Німеччина. 15 вересня 1949 християн. демократ К.Аденауер став бундесканцлером. У відповідь 7 жовтня 1949 в рад. зоні окупації була конституйована Нім. Демократ. Республіка (НДР). Президентом НДР став В.Пік, прем'єр-міністром – В.Гротеволь. Дві нім. д-ви в умовах "холодної війни" розвивалися різними шляхами.

За 1949–63 валовий нац. продукт ФРН подвоївся. Уперше в нім. історії демократія довела свою ефективність. Натомість у НДР проводилася політика побудови соціалізму. Невдоволення сх. німців існуючим ладом привело в червні 1953 до нар. повстання в Сх. Берліні та 270 населених пунктах НДР. Лише втручання Радянської армії запобігло ліквідації прорад. режиму в НДР. Для зміцнення східнонім. режиму 13 серпня 1961 було побудовано Берлінський мур, який став символом розколу Німеччини та матеріальним свідченням "холодної війни".

У зовн. політиці ФРН взяла курс на європ. та євроатлантичну інтеграцію. 5 березня 1955 ФРН стала членом Північноатлантичного альянсу (НАТО). 25 березня 1957 ФРН підписала Рим. договір про створення Європ. екон. співтовариства. 1955 встановила дипломатичні відносини з СРСР. 1970 підписала Договори про основи відносин із Польщею та СРСР, визнавши зх. кордон Польщі та передачу Кенігсберга. У вересні 1971 врегульовано міжнародно-правовий статус Зх. Берліна. 1972 було підписано договір про встановлення міждерж. відносин між НДР та ФРН, завдяки чому обидві нім. д-ви 1 січня 1973 стали членами Організації Об'єднаних Націй.

1969–82 уряди соціал-демократ. канцлерів В.Брандта та Г.Шмідта проводили політику розрядки міжнар. напруження в Європі. "Нова східна політика" забезпечила визнання післявоєнних кордонів у Центр. Європі та сприяла нормалізації відносин із країнами соціаліст. блоку. ФРН успішно реалізовувала стратегію суспільно-політ. "трансформації через зближення" з НДР.

Демократ. зміни в СРСР та країнах Центр. Європи забезпечили передумови для кризи суспільно-політ. системи НДР. Під нар. тиском 9 листопада 1989 впав Берлінський мур. У грудні 1989 було розпущено Соціаліст. єдину партію Німеччини. На вільних виборах 18 березня 1990 перемогли прихильники швидкого об'єднання НДР та ФРН. 1 липня 1990 набув чинності Договір про екон., соціальний та валютний союз НДР і ФРН. 12 вересня 1990 в Москві СРСР, США, Велика Британія, Франція, ФРН та НДР підписали договір про остаточне врегулювання нім. питання. Відповідно до його положень у серпні 1994 зі Сх. Німеччини були виведені колиш. рад. війська.

3 жовтня 1990 Німеччина знову стала єдиною країною. Вперше в історії німці об'єдналися не проти сусідів, а з їхньої згоди. Свобода та єдність стали невіддільними. ФРН залишилася членом НАТО та Європ. екон. співтовариства (на його основі 1992 був утворений Європейський Союз).

Партійно-політ. система країни залишилася незмінною. Правий центр представляють Християнсько-демократ. партія та Християнсько-соціальний союз. Ліберальний спектр презентований Вільною демократ. партією. Лівий центр складається із Соціал-демократ. партії Німеччини та Партії зелених. Колишня правляча східнонім. "Соціалістична єдина партія Німеччини" в грудні 1990 була перейменована на "Партію демократичного соціалізму", яка 2005 об'єдналася з частиною лівих соціал-демократів, унаслідок чого утворилася "Ліва партія".

За часів канцлера Г.Коля (1990–98) ФРН забезпечила інтенсифікацію процесу європейської інтеграції. 1999 було створено монетарний союз, а 2002 нім. марку замінено на спільну європ. грошову одиницю – євро. 1998–2005 вперше в нім. історії при владі була коаліція Соціал-демократ. партії Німеччини та Партії зелених. Однак вона не змогла впоратися з проголошеним соціально-екологічним оновленням країни. Вирішити проблеми адаптації нім. економіки до умов глобалізації не вдалося. Унаслідок цього за результатами позачергових виборів у вересні 2005 симпатії виборців фактично поділилися порівну між провідними партіями країни. Тому в листопаді 2005 було створено "велику коаліцію" Християнсько-демократ. партії, Християнсько-соціальної партії та Соціал-демократ. партії Німеччини. Уперше в нім. історії бундесканцлером стала жінка – А.Меркель. Гол. завданням "великої коаліції" було визначено реформування системи соціального ринкового госп-ва та його адаптація до умов глобальної конкуренції.

Літ.: Смирин М.М. Германия эпохи Реформации и Великой крестьянской войны. М., 1962; Неусыхин А.И. Судьба свободного крестьянства в Германии в VII–XII веках. М., 1964; Ахтамзян А.А. Рапалльская политика: Советско-германские дипломатические отношения. М., 1974; Оболенская С.В. Франко-прусская война и общественное мнение Германии и России. М., 1977; Майер В.Е. Деревня и город в Германии XIV–XVI веков. Л., 1979; Гюнтер Р., Корсунский А.Р. Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германских королевств. М., 1985; Проэктор Д.М. Фашизм: путь агрессии и гибели. М., 1985; Галкин И.С. Создание Германской империи: 1815–1871. М., 1986; Галкин А.А. Германский фашизм. М., 1989; Семиряга М.М. Тюремная империя нацизма и её крах. М., 1991; Факти про Німеччину. Франкфурт-на-Майні, 1992; Газін В.П. Економіка і зовнішня політика Веймарської республіки (1925–1933): Східноєвропейський аспект. Кам'янець-Подільський, 1994; Кудряченко А.І. Європейська політика ФРН (1970–1991). К., 1996; Пленков О.Ю. Мифы нации против мифов демократии: Немецкая политическая традиция и нацизм. СПб., 1997; Чубинский В.Б. Бисмарк: Биография. СПб., 1997; Бобилєва С.Й. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року. Дніпропетровськ, 2003; Шульце Х. История Германии. М., 2004; Мартинов А.Ю. Об'єднана Німеччина: від Боннської до Берлінської республіки. К., 2006; Фест И. Гитлер: Биография, т. 1–2. М., 2006; Озмент С. Могучая крепость: Новая история германского народа. М., 2007.

Українці в Німеччині. До 1914 українці прибували до Німеччини тимчасово, переважно на студіювання. Із західноукр. земель вони приїжджали на сезонні роботи. Укр. діаспора в Німеччині сформувалася, переважно, у міжвоєнний період та після 1941. Серед причин укр. еміграції міжвоєнної доби були військово-політ. події, які розгорнулися на території України під час I світ. війни, поразка укр. революції 1917–21, політ. репресії по відношенню до громадсько-політ. та культ. діячів.

Через неприйняття рад. влади, що утвердилася в Наддніпрянській Україні, й польс. окупаційного режиму, встановленого в Зх. Україні, до Німеччини, передусім до Берліна, перебралися тисячі укр. біженців. Німеччина стала одним із центрів укр. політ. еміграції. Тут перебували П.Скоропадський, В.Винниченко, Є.Петрушевич, А.Г.Макаренко, І.Остряниця, Є.Коновалець, представники укр. Вільного козацтва, Української військової організації, працівники урядових та дипломатичних структур УНР і Укр. Д-ви 1918. Укр. політ. емігранти стали одним із джерел формування укр. діаспори в Німеччині, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освіт. рівня й політ. свідомості.

Після закінчення I світ. війни в Німеччині в таборах для інтернованих опинилося бл. 100 тис. полонених українців. 1918 в Києві була створена "Військово-санітарна комісія для справ військовополонених у Німеччині" з метою "прискорення обміну полонених та державної допомоги полоненим українським громадянам до повернення їх у рідний край". До складу комісії увійшли: К.Новохацький (голова комісії), К.Воєвідка (заст. голови), А.Журавель, Трезвінський і Луговенко. Після приходу до влади Директорії УНР усі справи по захисту інтересів полонених українців у Німеччині, поверненню їх в Україну були передані Військово-санітарній місії, заснованій при дипломатичному представництві УНР в Берліні. За сприяння місії в таборах Раштат, Баден і Зальцведель були утворені укр. громади, відкривалися церкви, школи, друкарні, клуби, влаштовувалися лекції, концерти, діяли драм. гуртки. У кожному таборі виходила власна газета. У Зальцведелі видавався час. "Шлях", який виходив двічі на тиждень і розходився не лише серед полонених, а й взагалі серед укр. громадян у Німеччині.

Від 1918 до 1923 в Німеччині діяли дипломатичні представництва укр. урядів періоду укр. революції 1917–21, які здійснювали також роботу щодо повернення військовополонених в Україну, організації культ. життя укр. емігрантів, поширення інформації про укр. справи в Німеччині, надання допомоги студентам у навчанні тощо. Із березня 1919 пресове бюро посольства Директорії УНР почало видавати інформаційні бюлетені, в яких містилися всі поточні повідомлення про укр. справи. Видавалися книжки на німецькій та ін. мовах з історії, політики, економіки, к-ри України, робилися переклади з укр. літератури, влаштовувалися лекції, концерти. За допомогою укр. посольства влітку 1921 в Берліні для укр. студентів були організовані трьохмісячні курси українознавства, на яких викладали В.Сімович – укр. мову, З.Кузеля – укр. антропологію і етнологію, Б.Лепкий – укр. літературу.

Українці Німеччини підтримували тісні зв'язки з Німецько-укр. т-вом (Deutsche-Ukrainische Gesellschaft), яке 1918 створили в Берліні П.Рорбах і А.Шмідт. Гол. мета т-ва – встановлення та розвиток дружніх взаємин між нім. і укр. народами в політ., госп. та культ. сферах, інформування уряду й громадськості про політ. та екон. розвиток України. Від 1918 до 1926 т-во видавало щомісячний німецькомовний час. "Україна" (гол. редактор – А.Шмідт). З укр. науковців із

т-вом тісно співпрацював проф. З.Кузеля. Т-во діяло до 1945. У Мюнхені 1948 з ініціативи І.Прокопчука Німецько-укр. т-во було відновлене. 1960 воно злилося з Німецько-укр. т-вом ім. Гердера.

У міжвоєнну добу найбільшу політ. активність у Німеччині виявляли УВО, згодом – ОУН, а також гетьман. рух, який був пов'язаний з особою гетьмана П.Скоропадського. Інтенсивне політ. життя емігрантів спричинило появу багатьох орг. структур. За часів Веймарської республіки постала громад. орг-ція "Українська громада в Берліні", до якої входили укр. емігранти різних політ. поглядів. Орг-ція мала на меті об'єднання українців у Німеччині для виховання політ. думки серед укр. громадянства, поширення інформації про стан укр. справи серед нім. загалу, проведення культурно-освіт. діяльності серед членів громади, здійснення матеріальної взаємодопомоги тощо. Укр. громада організовувала виставки, концерти, вистави, товариські сходини, відкривала б-ки, читальні, запроваджувала святкування Різдва та Нового року, вшанування пам'яті видатних представників укр. науки і к-ри – Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, М.Лисенка та ін. При громаді був заснований хор. Із серед. 1930-х рр. провідні позиції в Укр. громаді стали займати "гетьманці". 1-й з'їзд Укр. громада провела у вересні 1940 в Берліні. У ньому взяли участь 3173 делегати від 34-х філій громади. Очолював його полк. В.Мурашко. На з'їзді було обрано орг. раду, до складу якої увійшли: Д.Дорошенко (голова), А.Вовк, С.Левченко, М.Кухаришин, З.Кузеля. Почесним керівником Української громади проголосили гетьмана П.Скоропадського.

У червні 1933 в Німеччині було створене Українське національне об'єднання (УНО), із гол. управою в Берліні. УНО ставило перед собою мету "об'єднання і провід усіх українських національних сил у Німецькій державі, протектораті Чехії і Моравії, інших країнах на засадах українського націоналізму". До першої управи УНО входили Ф.Королів (голова), Г.Зеленівський, В.Полетика, І.Драбатий, Д.Садівничий (члени управи), секретарем був В.Левицький. На кінець 1941 кількість членів орг-ції перевищила 32 тис. осіб, які організували 1083 низові структури. Поступово УНО перетворилося на відгалуження ОУН, видавало щомісячник "Український вісник". Відп. редактором видання був М.Порш, від 1937 до 1945 – полк. Г.Омельченко, постійними дописувачами – М.Селешко, Д.Квітковський, Б.Кентржинський, П.Стефуранчик, П.Олійник, А.Кісь. Після 1933 діяльність "Української громади в Берліні" і УНО суворо контролювалася націонал-соціаліст. режимом.

Культурно-освітню працю серед українців Німеччини проводив Союз укр. старшин, який влаштовував реферати на військово-виховні теми, випускав інформаційні повідомлення, видавав "Військовий вісник". Філія Нац. ради укр. жінок, створена в листопаді 1920, підтримувала активні відносини з міжнар. жін. орг-ціями, опікувалася інтернованими та біженцями. 1922 в Берліні під головуванням проф. Д.Дорошенка була створена Спілка об'єднаних громад. і добродійних укр. орг-цій у Німеччині, до якої увійшли: Укр. громада в Берліні, Відділ Укр. Червоного Хреста в Німеччині, Спілка студентів-українців у Німеччині, берлінська філія Нац. ради укр. жінок, Союз укр. старшин у Німеччині, Т-во укр. євреїв у Німеччині, Укр. громада для інтернованих у Целлє, Вінсдорфі, Кведлінбурзі. Вона мала на меті координацію діяльності і співробітництва орг-цій у сфері добродійності, матеріальної, культурно-просвітньої, моральної і юрид. допомоги, захисту інтересів укр. громадян у Німеччині.

1923 в Кенігсберзі засновано К-т опіки над укр. біженцями із Зх. України в Німеччині. К-т ставив своїм завданням допомагати укр. біженцям, які тікали з окупованих поляками та румунами укр. земель. 1926 к-т було перенесено до Берліна.

У Веймарській Німеччині перебувало чимало укр. студентів, які навчалися в ун-тах Берліна, Лейпцига, Мюнстера, Тюбінгена. Серед них у Берлінському ун-ті – історик Б.Крупницький, журналісти І.Витвицький, Р.Данилевич, М.Добрянський-Демкович, Зенон Пеленський, лекції читали укр. науковці С.Смаль-Стоцький, З.Кузеля, Я.Рудницький та ін. 1921 в Берліні була заснована Спілка студентів-українців у Німеччині, яка об'єднувала 120 членів, переважно вихідців зі Сх. України. Спілка мала свої філії в Кілі, Геттінгені, Лейпцизі, Кенігсберзі, Данцизі, Люксембурзі, Франкфурті-на-Майні, Мангайні, Гале та ін. містах, одержувала матеріальну підтримку від Допомогового к-ту на чолі з В.Винниченком і Б.Лепким. У Німеччині існували кілька ін. студентських т-в – "Основа", Укр. академічне т-во, Об'єднання агрономів, лісників та ветеринарів у Німеччині, К-т студентів-українців із Зеленого Клину, студентські гуртки, студентська корпорація "Зарево".

На поч. 1920-х рр. у Німеччині діяло кілька укр. вид-в, виходила низка часописів. Від 1919 до 1933 в Берліні діяло укр. вид-во "Українська накладна" Я.Оренштайна, від 1921 – вид-во "Українське слово", гол. редактором якого був З.Кузеля. На поч. 20-х рр. у Німеччині діяли вид-ва: "Українське видавництво в Катеринославі", "Українська молодь", "Ратай", "Українська народна бібліотека", "Український прапор", "Хліборобська Україна" тощо. Виходили часописи "Літопис" (1922–23), "Український прапор" (1923–32), "Osteuropäische Korrespondenz" (1926–30) та ін. 1921–26 вид-во "Українське слово" надрукувало бл. 50 видань, серед яких словники Б.Грінченка і Уманця, "Слов'янський світ" Д.Дорошенка, "Огляд націо-нальної території України" і "Українська справа зі становища політичної географії" С.Рудницького, монографія про відомого скульптора і художника О.Архипенка на 4-х мовах (українською, німецькою, англійською і французькою), 2-томна антологія укр. поезії від найдавніших часів "Струни", ювілейний збірник "Золота Липа", присвячений Б.Лепкому з нагоди 50-річчя від дня народження, твори І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, В.Леонтовича та ін.

1922 в Берліні було відкрито Укр. прес-бюро (від 1931 – Українська пресова служба (УПС) – інформаційне бюро, організоване колами ОУН). УПС підтримувала зв'язки з нім. держ. і дипломатичними колами, встановлені Є.Коновальцем. Бюлетені пресової служби виходили нім. мовою під редакцією В.Стахова (директора УПС) та українською під редакцією А.Луціва, пізніше – М.Прокопа.

У 1920-х рр. у Німеччині перебувала досить значна кількість укр. митців. У Берліні проживав укр. скульптор і худож. О.Архипенко, який виставляв свої твори в Німеччині, Франції та ін. країнах Європи. З укр. тематики відомі його портрети І.Франка, Т.Шевченка. Студії скульптури в Академії мист-в у Берліні у 1929 закінчив скульп. Ф.Ємець. У цій же академії у відділі графіки з 1927 працював відомий графік, проф. Р.Лісовський, асистентом у професора скульптури Отто Гітцбергера – скульп. І.Крук. У Берліні жив і працював укр. скульптор, графік В.Малютин, який у творчій діяльності звертався до укр. істор. сюжетів, створив серію портретів укр. гетьманів, культ. діячів. 1926 в Берліні закінчив високу школу музики піаніст, композитор і диригент А.Рудницький, який 1935 виголосив цикл викладів про укр. музику в Берлінському ун-ті. У Берліні працювали співак Берлінської опери О.Зарицький, співачка М.Любарська, з концертами виступали піаністка Л.Колесса, тенор К.Андрієнко, Укр. респ. капела, хори Є.Турули, Є.Цимбалистого.

Важливу роль у розвиткові укр. науки і к-ри в еміграції у 1920-х – на поч. 1940-х рр. відігравав Укр. наук. ін-т у Берліні, заснований у листопаді 1926. Очолив інститут проф. Д.Дорошенко, від 1930 – проф. І.Мірчук. Куратором став ген. В.Гренер, від 1934 – проф. Пальме, від 1939 – проф. Геруліс. В ін-ті було створено 4 кафедри: укр. історії (завідуючий Д.Дорошенко), укр. державності (В.Липинський), духовної к-ри і реліг. відносин (І.Мірчук), історії матеріальної к-ри (В.Залозецький). Діяльність ін-ту проводилася в 3-х осн. напрямах: організація та проведення науково-дослідницької праці; пед. діяльність, науково-інформаційна робота. В ін-ті працювали Д.Чижевський, З.Кузеля, Я.Рудницький, Б.Крупницький, М.Антонович, І.Лоський, Д.Олянчин та ін. Ін-т видавав наук. праці, статті, доповіді, повідомлення з історії України, історії укр. к-ри, українсько-нім. відносин, культ. діяльності укр. емігрантів тощо. 1941 Д.Дорошенко видав працю "Ukraine und Deutschland: Neun jahrhunderte deutsch-ukrainischer Beziehungen" ("Україна та Німеччина: Дев'ять століть німецько-українських відносин"). З 1 травня 1933 ін-т почав видавати укр. і нім. мовами "Український культурний бюлетень" ("Ukrainische Kulturberichte"), в якому публікувалися статті, доповіді укр. та іноз. учених. До видавничої діяльності ін-ту належить німецькомовна серія публікацій під заголовком "Beitrage zur Ukraine-Kunde" ("Причинки до українознавства"). В ін-ті під редакцією З.Кузелі щомісячно виходили "Вісті", в яких публікувалися матеріали про культурно-наук. життя нім. народу, а також укр. еміграції в Німеччині. На поч. 1933 Укр. наук. ін-т організував у Берліні виставку укр. графіки, до якої був виданий ілюстрований каталог, підготовлений проф. Д.Антоновичем, де містився нарис про розвиток укр. графічного мист-ва в Україні. Наприкінці весни 1934 вчені Укр. наук. ін-ту влаштували етногр. виставку укр. нар. мист-ва й нар. промислу. У січні 1936 Укр. наук. ін-т разом із Геогр. ін-том Берлінського ун-ту організували виставку демографічно-госп. карт і діаграм укр. етногр. території. З доповіддю виступив проф. В.Кубійович. Укр. наук. ін-т проводив урочисті збори, вечори, присвячені ювілеям видатних представників укр. науки і к-ри – Т.Шевченка, І.Франка, М.Лисенка та ін. Ін-т проводив книгообмін, поповнення фондів Центр. б-ки українознавства, архіву укр. преси, які на поч. 1930-х рр. налічували бл. 22 тис. томів україністики. При Укр. наук. ін-ті діяв Укр. студентський дім, де проживали укр. студенти-стипендіати ін-ту. Укр. наук. ін-т припинив свою роботу 1945.

Після закінчення II світ. війни на території Зх. Німеччини перебувало бл. 180 тис. українців, більшість з яких жили в таборах для переміщених осіб. У таборах були організовані 28 укр. г-зій, ветеринарний технікум, 3 вчительські семінарії, комерційна та електротехнічна школи, початкові укр. школи. 1945 була заснована орг-ція "Мистецький український рух", яка мала власне видання "Мала бібліотека".

Від 1946 українці почали емігрувати із Зх. Німеччини до Великої Британії, Франції, Бельгії, а згодом – до Канади, Австралії, Бразилії. На кін. 1950-х рр. їх залишилося прибл. 20 тис. У Німеччині зосередилася велика кількість укр. письменників, художників, музикантів, які вели активну громадсько-політ., культ. діяльність, створювали десятки орг-цій, т-в. Тут діяли Спілка укр. журналістів, "Рідна школа", Спілка укр. молоді, "Пласт", свої орг-ції мали також лікарі, інженери, кооператори та ін. Виходили періодичні видання: "Українська трибуна", "Час", "Українські вісті", "Рідна церква", "Україна і світ" та ін. Діяли професійні театри, хорові колективи, оркестри, драм. гуртки, ансамблі бандуристів.

Наприкінці 1945 відновили діяльність Укр. вільний ун-т в Мюнхені і Український технічно-господарський інститут в Реген-сбурзі, в яких працювали І.Мірчук, Д.Дорошенко, В.Кубійович, Б.Крупницький, Н.Полонська-Василенко, Я.Рудницький, Ю.Студинський, Д.Чижевський, М.Міллер, О.Горбач, Б.Іваницький, П.Савицький, М.Коржан та багато ін. В Аугсбурзі була створена Українська вільна академія наук. Функціонували Укр. висока екон. школа, Укр. правосл. богословська академія, Укр. катол. духовна семінарія. У Німеччині діяли Українська греко-католицька церква, Укр. євангельсько-баптистська церква і Українська автокефальна православна церква. У березні 1947 в Мюнхені відновило свою діяльність Наук. т-во ім. Шевченка. З 1963 укр. наукове життя в Німеччині зосереджується в Домі укр. науки в Мюнхені.

Від поч. 1990-х рр. до Німеччини на постійне місце проживання прибула нова хвиля еміграції українців. Новітня укр. еміграція має чітко виражений екон. характер. Частина її представників перебуває тут нелегально й хотіла б інтегруватися в нім. сусп-во. Новітні емігранти не беруть активної участі в громад. житті українців Німеччини, хоча відвідують богослужіння в укр. церквах, укр. клуби. Частина з них залучається до роботи в різних держ. структурах і фірмах ФРН.

Українців у Німеччині репрезентує Центр. представництво українців у Німеччині. Станом на 2010 в Німеччині проживає понад 140 тис. українців. Центрами українства Німеччини є: Мюнхен, Берлін, Гамбург, Ганновер, Нюрнберг, Регенсбург, Ульм, Брауншвейг, Франкфурт-на-Майні, Фрайбург, Штутгарт, Дюссельдорф, Дрезден, Лейпциг.

На території ФРН діють укр. громад. орг-ції: Спілка українців Німеччини "Нова громада", "Український світ", Центр. спілка українців Німеччини, Німецько-укр. інформаційний центр "Пролісок", культурно-просвітня громад. орг-ція "Український дім", Спілка укр. студентів у Німеччині, скаутська орг-ція "Пласт", Спілка укр. молоді.

Важливим наук. і освіт. осередком залишається УВУ у Мюнхені. У травні 1998 в Мюнхені засновано т-во "Україна", яке влаштовує концерти, літ. вечори, театральні вистави, демонструє фільми. Діє мюнхенська філія об'єднання укр. діячів літератури в діаспорі "Слово". До неї, серед інших, входять літературознавці професори Ю.Бойко-Блохин та І.Копилівець, письменник, перекладач і літературознавець проф. І.Качуровський. У Німеччині існують укр. вид-ва "Сучасність", "Дніпрова хвиля", "Українське видавництво", "Молоде життя" та ін., виходить часопис УГКЦ "Християнський голос". У Берліні функціонує колектив укр. нар. танцю "Берліники". Члени громади регулярно відзначають визначні дати укр. історії, віддають шану видатним її постатям.

В умовах посилення тенденцій до асиміляції т-во "Рідна школа" в Мюнхені проводить лекції з українознавства для учнів нім. г-зій та шкіл, діє низка укр. недільних шкіл. Українці Німеччини здебільшого належать до греко-катол. та правосл. віросповідань. Функціонує Апостольський екзархат УГКЦ в Німеччині та Скандинавії.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні, т. 1: 1945–1951. Мюнхен, 1985
  2. Зарубіжні українці: Довідник. К., 1991
  3. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. К., 1994
  4. Євтух В.Б. Українці за межами України. В кн.: Історія України: Нове бачення, т. 2. К., 1996
  5. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції 1919–1939. К., 1999
  6. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі: Україна крізь віки, т. 15. К., 1999
  7. Їх же. Українці в Німеччині. "Діалог", 2000, № 1
  8. Політична історія України ХХ століття, т. 5: Українці за межами УРСР (1918–1940). К., 2003
  9. Німеччина: Українці в світі. Web: http://www.mf

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АБСОЛЮТИЗМ
  • АНТАНТА
  • АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ У ІІ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
  • АНТИКОМІНТЕРНІВСЬКИЙ ПАКТ (25.11.1936)
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • БАРБАРОССА, ПЛАН
  • БЕРЛІНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • БЕССАРАБІЯ
  • БІСМАРК ОТТО ЕДУАРД ЛЕОПОЛЬД ФОН ШЬОНГАУЗЕН
  • БОЙКО-БЛОХИН ЮРІЙ ГАВРИЛОВИЧ
  • БРУСИЛОВСЬКИЙ ПРОРИВ 1916
  • БУКОВИНА
  • БУРЖУАЗІЯ
  • ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА
  • ДЕМОКРАТІЯ
  • ДЕРЖАВА
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДВОРЯНСТВО
  • ДИРЕКТОРІЯ, ДИРЕКТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
  • ЕЛІТА
  • ЄЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНА
  • ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ, ЄС
  • ЄВРО (EURO)
  • ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ
  • ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1789–1804
  • ГАЛИЧИНА
  • ГЕНОЦИД
  • ГЕСТАПО
  • ГІНДЕНБУРГ ПАУЛЬ ФОН
  • ГІТЛЕР АДОЛЬФ
  • ГЛОБАЛІЗАЦІЯ
  • ГОРБАЧ ОЛЕКСІЙ ТЕОДОРОВИЧ
  • ГОТИ
  • ГРЕНЕР ВІЛЬГЕЛЬМ
  • ҐУТЕНБЕРҐ ЙОГАНН
  • ІМПЕРАТОР
  • ІМПЕРІЯ
  • КАЧУРОВСЬКИЙ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ
  • КАПІТАЛІЗМ
  • КЕНТРЖИНСЬКИЙ БОГДАН
  • ХОЛОДНА ВІЙНА
  • КОЛЕССА ЛЮБКА ОЛЕКСАНДРІВНА
  • КОНОВАЛЕЦЬ ЄВГЕН
  • КОНТРРЕФОРМАЦІЯ
  • КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • КУБІЙОВИЧ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
  • КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КВІТКОВСЬКИЙ ДЕНИС ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЛЕОНТОВИЧ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
  • ЛІГА НАЦІЙ
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • ЛІСОВСЬКИЙ РОБЕРТ АНТОНОВИЧ
  • ЛЮДЕНДОРФ (LUDENDORFF) ЕРІХ
  • ЛЮТЕР МАРТІН
  • МІЛЛЕР МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • МОЛОТОВ (СКРЯБІН) В'ЯЧЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ
  • МОСКВА
  • МИТО
  • НАПОЛЕОН І БОНАПАРТ
  • НАЦІОНАЛІЗМ
  • НОВГОРОД ВЕЛИКИЙ
  • НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
  • ОЛЕКСАНДР І
  • ОЛЯНЧИН ДОМЕТ ГЕРАСИМОВИЧ
  • ОРЕНШТАЙН ЯКІВ
  • ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ
  • ПАРТІЯ ПОЛІТИЧНА
  • ПАРИЗЬКА КОМУНА (1871)
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНИЙ АЛЬЯНС
  • ПОРШ МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ПРОФЕСІЙНІ СПІЛКИ В УКРАЇНІ
  • ПРОКОП МИРОСЛАВ
  • РАДЯНСЬКА АРМІЯ
  • РЕФОРМАЦІЯ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РУДНИЦЬКИЙ АНТІН
  • САВИЦЬКИЙ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  • СЕМИРІЧНА ВІЙНА 1756–1763
  • СІМОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ
  • СРІБЛЯНИК
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ ГЕРМАНСЬКОЇ НАЦІЇ
  • ЦЕХИ
  • УКРАЇНОЗНАВСТВО
  • УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
  • УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО)
  • УКРАЇНСЬКА ВІЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК (США)
  • УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ОБ'ЄДНАННЯ
  • УКРАЇНСЬКИЙ ТЕХНІЧНО-ГОСПОДАРСЬКИЙ ІНСТИТУТ
  • УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК (1970-1972, 1987-1989)
  • ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ
  • ВЕРМАХТ
  • ВЕРСАЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР
  • ВІЛЬГЕЛЬМ ІІ
  • ВІЛЬНЕ КОЗАЦТВО
  • ВОВК АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
  • ЮГОСЛАВІЯ
  • ЗАХІДНА УКРАЇНА, ЯК ТЕРМІН
  • ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР РОМАНОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • КАРАЧКІВСЬКИЙ МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)