ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ОБНОВЛЕНСТВО

  Бібліографічне посилання: Євсєєва Т.М. ОБНОВЛЕНСТВО [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Obnovlenstvo_obnovlentsi (останній перегляд: 16.07.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

ОБНОВЛЕНСТВО

ОБНОВЛЕНСТВО – реформаторська течія в рос. православ'ї 19 – 1-ї третини 20 ст. Формувалася на основі прагнень представників прогресивної інтелігенції та духовенства переглянути правовий статус Рос. правосл. церкви (РПЦ) в імперії та здійснити внутрішньоцерк. реформи. Під переглядом правового статусу малося на увазі звільнення РПЦ від опіки д-ви: скликання Помісного собору (встановлення періодичності таких скликань та участь у Соборах кліру і мирян); відновлення інституту патріарха; скасування інституту обер-прокурора; ухвалення законів про віротерпимість (зрівняння в юрид. правах віруючих усіх конфесій) та свободу совісті (офіц. введення в юрид. практику поняття "позавіросповідний стан"); повне збереження фінансових та правових привілеїв РПЦ. Оновлення внутрішньоцерк. устрою передбачало: 1) реорганізацію церк. судів та єпархіального управління (розподіл РПЦ на митрополичі округи, розширення пастирських обов'язків і довічне призначення єпископа на кафедру, відмова від інституту вікарних єпископів, регулярне скликання єпархіальних нарад); 2) реформу парафіяльного життя (відновлення виборності духовенства; передача парафіяльним радам права управління фінансами і майном парафії); 3) удосконалення системи освіти в духовних і підвідомчих церкві загальноосвіт. школах; зрівняння в правах білого та чорного духовенства, дозвіл дітям з духовних родин отримувати світську освіту й переходити до ін. сусп. станів; 4) реформу місіонерської роботи й характеру зв'язків з ін. християн. сповіданнями; 5) зміни до законів про вихід з духовного та чернечого сану; 6) перегляд шлюбного законодавства (у т. ч. і зміну чину та правил укладання шлюбів духовних осіб); 7) літургічні реформи; 8) скасування чинності Земського (1890) та Міського (1892) положень про заборону духовенству обиратися до земських, повітових, губернських зборів та міських дум, а також брати участь у виборах до цих установ, натомість – розширення участі духовенства в сусп. та політ. житті імперії.

Активна діяльність у межах обновленського руху прогресивно-ліберальної громадськості Росії сприяла виокремленню церковної та позацерковної течій правосл. реформаторства. Позацерковна течія О. представлена слов'янофілами 1830–50 рр., реліг. шуканнями Ф.Достоєвського, екуменіста В.Соловйова та групою "неохристиян": М.Бердяєв, С.Булгаков (в еміграції – священик і декан Паризької Свято-Сергіївської духовної академії), І.Аксаков, О.Кірєєв, М.Данилевський, Г.Стоянов, В.Розанов, О.Хомяков. Представники цієї течії передбачали оновлення православ'я в Росії через ухвалення законів про віротерпимість та свободу совісті, а також об'єднання в лоні РПЦ всіх слов'ян (слов'янофіли) або – усіх християн. Церков Заходу і Сходу (екуменіст В.Соловйов), крім цього, М.Бердяєв і С.Булгаков були активними прихильниками розвитку в Росії християн. соціалізму.

Церк. течія О. об'єднувала правосл. духовенство всіх ступенів ієрархічної гідності, церк. інтелігенцію та професуру духовних академій і розвивалася в 4 етапи. 1-й етап церк. О. пов'язаний з активізацією суспільно-політ. руху в Російській імперії та революцією 1905–1907. Частина духовенства утворила "новоправославний рух", об'єднавшись навколо створеного 1901 "Релігійно-філософського зібрання" в м. Санкт-Петербург, в якому брали участь протопресвітер І.Янишев, єпископ Антонін (Грановський), професор-протоієрей С.Соллертинський, протоієрей П.Лепорський, ієромонах, професор Петерб. духовної академії Михаїл (Семенов) та ін. Головував на зібраннях ректор Петерб. духовної академії єпископ Сергій (Страгородський; майбутній патріарх Московський і всієї Русі). Вперше програма цього реформаторського руху в Церкві прозвучала 1905 в кількох радикальних зверненнях групи 32-х священиків (пізніше назвалися Союзом церк. оновлення) до митрополита Петербурзького Антонія. Опираючись на канони ранніх Соборів, О. заперечували: відновлення патріаршества; зв'язок Церкви з будь-якою формою держ. влади (богопомазаність монарха); чернечий єпископат, переміщення єпископів із кафедри на кафедру; вимагали: рівності єпархій (скасувати службові підвищення архієреїв коштом переміщення з малих і віддалених до великих і центр. єпархій); відокремлення Церкви від д-ви; скасування всіх нагород і орденів для духовенства; запровадження соборності церк. управління і співучасті мирян на всіх рівнях (у т. ч. і в Помісних соборах), виборності духовенства (як у перші віки християнства); переходу на григоріанський календар (новий стиль); введення шлюбності єпископату; переведення богослужіння з церковнослов'ян. мови на російську; максимальної участі духовенства і мирян в сусп. житті країни. 1909 на 8-му з'їзді правосл. місій у Києві діячі Союзу церк. оновлення проголосили моральним обов'язком Церкви захист робітників від капіталіст. експлуатації, а ієромонах, професор Петерб. духовної академії Михаїл (Семенов) оприлюднив "Програму російських християн-соціалістів", в якій виступав за скасування приватної власності, але проти класової боротьби. У період реакції після революції 1905–07 найактивніших членів "групи 32-х" позбавили сану. Однак, під тиском революції, Державна дума Російської імперії 1–4-го скликань мусила утворити у своєму складі спец. віросповідну комісію, яка розглядала проекти реформ у царині церковно-держ. відносин (запровадження в Росії свободи совісті та віросповідання). Діяльність думської комісії в усіх скликаннях продемонструвала, що в перспективі запровадження демократ. законів про свободу совісті та віротерпимість у д-ві, з одного боку, та демократ. реформ внутрішньоцерк. життя і відокремлення Церкви від д-ви – із другого, – призведе до зміни держ. ладу та перетворення "первенствуючого" рос. православ'я на одну з конфесій країни. Небажання рос. імп. Миколи II, держ. бюрократії та консервативної частини ієрархії і духовенства змінювати монархічний лад д-ви примусило відмовитися від намірів оновити рос. православ'я, і до 1917 це питання на офіц. рівні не піднімалося.

Наступний етап О. розпочався з Лютневою революцією 1917 і тривав до обрання 18 листопада 1917 патріарха Всеросійського Тихона (Бєлавіна). За активної участі багатьох колиш. членів "групи 32-х", опираючись на ту ж саму ідейну платформу й гуртуючи навколо себе новоутворені обновленські групи, у березні 1917 постав Всерос. союз демократ. духовенства і мирян. Він солідаризувався із програмою Партії соціалістів-революціонерів, заявив про принципову неприйнятність монархії, схвалив республіку як найкращу форму правління, висунув гасла боротьби з капіталізмом, передачі землі селянам, фабрик – робітникам, здійснення церк. реформи. До числа керівників Союзу належали священик О.Введенський та професор Петрогр. духовної академії Б.Титлінов.

3-й етап розвитку О. припав на 1920–30-ті рр. і був зумовлений потребами внутрішньоцерк. реформації та пристосування Церкви до тоталітарного режиму. Назва "обновленський рух" у цей період закріпилася за групами: "Жива церква" на чолі з протопресвітером В.Красницьким; Союз церк. відродження під кер-вом єпископа Антоніна (Грановського); Союз общин древньоапостольської церкви на чолі з О.Введенським. На установчому з'їзді в Москві (травень 1922) обновленці утворили Вище церк. управління (ВЦУ) на чолі з єпископом Антоніном (Грановським); одночасно порушили питання про компрометацію в очах більшовицької влади і усунення від кер-ва РПЦ патріарха Тихона, перегляд правосл. догматики, канонів церк. життя, етики, літургії, концепції соціального служіння Церкви. Боротьба обновленських груп за владу в Церкві збігалася з бажанням рад. влади знищити православ'я, розколовши Церкву і духовенство та дискредитувавши їх і патріарха Тихона в очах сусп-ва. Із цією метою останнього від 9 травня 1922 до 25 червня 1923 більшовики тримали під домашнім арештом і провели (червень 1923) показовий суд над ним, а восени 1923 допомогли об'єднати обновленські течії й у 1923 та 1925 скликати Всерос. помісні собори. На них обновленці ухвалили: резолюцію на підтримку рад. влади, скасування патріаршества, позбавлення сану та чернецтва патріарха Тихона (не визнане останнім), дозвіл єпископам одружуватися, духовенству – брати повторні шлюби, невизнання святості мощів, засудження Карловацького собору 1921. Собор 1925 затвердив проголошену Всеукр. собором обновленців автокефалію Укр. правосл. церкви на чолі із Синодом (тривала із жовтня 1925 по 20 листопада 1934). В означений період рос. рух поширився на Україну і виникли суто укр. обновленські групи (див. Обновленський рух). У вересні 1923 обновленський Синод, оголосивши себе правонаступником Всерос. патріарха, звернувся з посланням до Східних патріархів і отримав їхнє визнання. 1927 з'явилася Декларація митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність РПЦ до рад. влади (див. Декларація митрополита Сергія 1927), й інтерес до О. втратили і віруючі, і рад. влада, яка в липні дала дозвіл на реєстрацію церк. управління РПЦ, а 1929 створила єдине церк. управління для всіх правосл. церков СРСР і розпочала заг. наступ на всі релігії.

У роки Другої світової війни була здійснена спроба реанімації О. Але з відродженням 1943 патріаршої Церкви потреба в ньому зникла. Поодинокі обновленські громади існували (у т. ч. в Україні) до часу смерті 1946 одного з фундаторів руху – О.Введенського.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Шейнман М. Обновленческое течение в Русской православной церкви после Октября: Вопросы научного атеизма, вып. 2. М., 1966
  2. Курочкин П.К. Эволюция современного русского православия. М., 1971
  3. Рожков В. Церковные вопросы в Государственной думе. Рим, 1975
  4. Крывелев И. Русская православная церковь в первой четверти ХХ века. М., 1982
  5. Алексеев В. Иллюзии и догмы. М., 1991
  6. Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей духовной власти: Сборник документов, ч. 1–2: 1917–1934. М., 1994
  7. Поспеловский Д. Русская православная церковь в ХХ веке. М., 1995
  8. Левитин-Краснов А., Шавров В. Очерки по истории русской церковной смуты. М., 1996
  9. Соловьев В. Россия и Вселенская церковь. Минск, 1999.

Посилання:
  • АКСАКОВ ІВАН СЕРГІЙОВИЧ
  • БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • БУЛГАКОВ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
  • ДАНИЛЕВСЬКИЙ МИКОЛА ЯКОВИЧ
  • ДЕКЛАРАЦІЯ МИТРОПОЛИТА СЕРГІЯ 1927
  • ДЕРЖАВНА ДУМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДУХОВЕНСТВО
  • КИЇВ
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МОСКВА
  • МИКОЛА II
  • ОБНОВЛЕНСЬКИЙ РУХ
  • ПАРАФІЯ
  • ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ
  • ПАТРІАРХ
  • ПРАВОСЛАВ'Я
  • РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 В УКРАЇНІ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СЕРГІЙ (СТРАГОРОДСЬКИЙ)
  • СЛОВ'ЯНОФІЛИ
  • СЛОВ'ЯНОФІЛИ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • ТИХОН (БЕЛАВІН)
  • ЖИВА ЦЕРКВА

  • Пов'язані терміни:
  • АЛЕКСІЙ І
  • БРАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ ПАРАФІЙ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ АВТОКЕФАЛЬНИХ ЦЕРКОВ
  • ЧЕРНІГІВСЬКИЙ СВЯТО-УСПЕНСЬКИЙ ЄЛЕЦЬКИЙ МОНАСТИР
  • КРИЖАНІВСЬКИЙ ВСЕВОЛОД ЙОСИПОВИЧ
  • КИЇВСЬКІ ІЄРАРХИ, ЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕЛІК КИЇВСЬКИХ ЄПИСКОПІВ, АРХІЄПИСКОПІВ, МИТРОПОЛИТІВ І ПАТРІАРХІВ
  • МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
  • ОБНОВЛЕНСЬКИЙ РУХ
  • ЖИВА ЦЕРКВА


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)