ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ

  Бібліографічне посилання: Плахонін А.Г. ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Oleksandr_Y (останній перегляд: 22.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ

ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ, Олександр Ярославич Невський (бл. 1221 – 14.11.1263) – князь новгород., переславль-залєський, тверський, вел. кн. київ. і владимирський. 2-й син переславль-залєського, згодом – вел. владимирського кн. Ярослава Всеволодича – і доньки торопецького кн. Мстислава Мстиславича Удатного Ростислави. Одружився 1239 з донькою полоцького кн. Брячислава Васильковича. Ще з дитячих років не раз від імені батька обіймав князівський стіл у Новгороді Великому (1228–29, 1231). Сівши тут знову 1236, Олександр Ярославич воював і вступав у договірні відносини з Литвою, Швецією, Тевтонським орденом. 15 червня 1240 на чолі своєї дружини, міських ополчень Новгорода Великого й Ладоги (нині с. Стара Ладога Ленінгр. обл., РФ) він завдав поразки шведам на місці впадіння р. Іжора в Неву. Скоріш за все, саме за цю перемогу Олександр Ярославич отримав прізвисько Невський. У вересні 1240 війська Тевтонського ордену, датчан і дерптського єпископа захопили Ізборськ (нині село Псковської обл., РФ), а далі, на запрошення одного з боярських угруповань міста, – Псков (нині місто в РФ). Під тиском ворожої князеві боярської партії О.Н. узимку 1240/41 був змушений піти з Новгорода Великого. Але коли тевтонські загони почали здій-снювати грабіжницькі рейди майже під самі стіни міста, новгород. віче знову покликало на княжіння О.Н. Навесні 1241 він повернувся до Новгорода Великого й протягом року вигнав рицарів із новгород. володінь. Звільнивши Псков, дружини О.Н. вступили вже на територію Тевтонського ордену. Однак навесні 1242 О.Н. дізнався про наближення об'єднаних військ Тевтонського ордену, дерптського єпископа й естів і відступив на новгород. бік Чудського озера. 5 квітня 1242 на льоду Чудського озера О.Н. вдалося здобути відчутну перемогу, яка на певний час принесла спокій на пн.-зх. кордони Русі. Завдяки цій пере-мозі О.Н. надовго зміцнив своє становище на новгород. столі.

По смерті батька, вел. кн. київ. і владимирського Ярослава Всеволодича (вересень 1246), О.Н. одержав від монголів Тверське князівство. Прагнучи більшого, він навесні 1248 подався до золотоординського хана Батия, далі – у монгол. столицю Каракорум, де отримав київ. великокнязівський стіл із пд. Руською землею. Проте Владимиро-Суздальське князівство монголи віддали його молодшому братові Андрієві Ярославичу. Невдоволений цим, О.Н. 1252 почав боротьбу з Андрієм за Владимир на Клязьмі (нині м. Владимир, РФ). Імовірно, він спирався на хана Батия. Багатотисячна монгол. "Неврюєва рать" розбила об'єднане військо вел. кн. владимирського Андрія Ярославича та його брата тверського кн. Ярослава Ярославича, спустошила землі Пн.-Сх. Русі, що ледве почали відновлюватися після монголо-татарської навали 1237–40. Кн. Андрій змушений був втекти до Швеції. Владимирський великокнязівський стіл посів О.Н. Він утримав за собою й Новгород Великий, звідки його військо стримувало наступ шведів і литовців. Перебуваючи в залежності від Золотої Орди, О.Н. змушений був дозволити перепис населення Владимиро-Суздальської й Новгородської земель і обкладення їх обтяжливою даниною. 1262 О.Н. підтримав золотоординського хана Берке в суперечці з великим монгол. ханом Хубілаєм. Того ж року він був змушений поїхати до хана Берке, аби обговорити свою участь у його конфлікті з ін. Чингізидом – правителем Ірану ханом Хулагу. На зворотному шляху з Орди на Русь О.Н. захворів і помер у м. Городок на Волзі (нині м. Городець Нижегородської обл., РФ). Перед смертю прийняв схиму й отримав ім'я Олексій.

Тіло князя перевезли до Владимира на Клязьмі й поховали в монастирі Різдва Богородиці. 1724 за наказом рос. імп. Петра I мощі О.Н. було перепоховано в Олександро-Невській лаврі в Санкт-Петербурзі. Частки мощів зараз зберігаються у Свято-Успенському соборі м. Владимир і в храмі св. Олександра Невського в Софії (Болгарія).

Пам'ять справляється 4 рази на рік: 5 червня, 12 вересня, 27 листопада, 6 грудня (н. ст.).

Агіографічна традиція нав-коло місц. пошанування О.Н. почала складатися ще наприкінці 13 ст. Прибл. 1280-ми рр. прийнято датувати "Повість про житіє Олександра Невського", створену в монастирі Різдва Богородиці у Владимирі на Клязьмі книжником з оточення митрополита Київського Кирила II. Дослідники відзначають жанрову, композиційну і стилістичну близькість між цим твором і Літописцем Данила Галицького.

1725–1917 в Російській імперії існував орден св. благовірного кн. Олександра Невського за військ. заслуги. 1942 був заснований Олександра Невського орден для командного складу Червоної армії, який зберігся в нагородній системі РФ і після розпаду СРСР.

М.Ф. Котляр, А.Г. Плахонін.

В офіц. рос. історіографії із самого початку сформувалася оцінка О.Н. як захисника Русі від загарбання її катол. Заходом. Розуміючи складність виправдання чіткої проординської політики О.Н., який не гребував монгол. допомогою в боротьбі за владимирський великокнязівський стіл із власним братом і який особисто репресіями примушував новгородців платити данину Золотій Орді, більшість біографів пояснюють це тим, що О.Н. обрав союз із Золотою Ордою як "менше зло" в порівнянні з покатоличенням. Такий погляд на постать О.Н. вдало використовували в держ. ідеології Росії. Так, рос. цар Петро I спирався на літописні перемоги О.Н. над шведами під час територіальних спорів зі Швецією під час Північної війни 1700–1721, а перенесення мощів князя в новозбудовану на берегах Фінської затоки столицю символізувало істор. права Росії на узбережжя Балтики. Так само знятий напередодні Другої світової війни фільм С.Ейзенштейна "Олександр Невський" добре вписався в ідеологему неодмінної перемоги Росії у боротьбі проти одвічної нім. агресії.

Але в останні десятиріччя деякі зх. й рос. історики здійснили спробу переоцінки ролі та місця О.Н. в історії Давньої Русі. Вони звернули увагу на те, що офіц. погляд на О.Н. лише повторює книжково-канонічний портрет князя, складений зусиллями радше ідеологів, ніж істориків. Багато фактів біографії князя не підтверджуються сучасними йому джерелами. Зокрема, швед. джерелам узагалі не відома битва на Неві, а ярлом Швеції в цей час був Ульф Фасі, а не Біргер Магнуссон, як це вважалося у вітчизн. історіографії з часів М.Карамзіна. За джерелами, уже 1228 було укладено антиновгород. союз між Псковом і Ригою (нині столиця Латвії), а 1236 значний псковський загін брав участь у литов. поході Ордена мечоносців. Тож Псков, скоріш за все, добровільно запросив до себе рицарський загін, аби убезпечитися від агресивної політики Новгорода Великого, і не потребував "звільнення" дружинами О.Н. Так само в давньорус. джерелах значно перебільшено значення битви на Чудському озері, в якій загинуло, за зх. джерелами, лише кілька рицарів; сама битва так і не припинила агресію Тевтонського ордену на Схід, а була лише незначним епізодом у кількасотрічному прикордонному конфлікті. Виступ О.Н. проти вел. кн. владимирського Андрія Ярославича розглядається в контексті антимонгол. союзу між ним та кн. Данилом Галицьким і вел. кн. литов. Міндовгом. Таким чином, у роботах цих істориків О.Н. постає як прагматичний і цинічний політик, який заради власних політ. інтересів жертвував можливістю звільнити Русь від монгол. панування.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Хитров М. Святый благоверный великий князь Александр Ярославич Невский: Подробное жизнеописание с рисунками, планами и картами. М., 1893
  2. Мансикка В. Житие Александра Невского: Разбор редакций и текст. В кн.: Памятники древней письменности и искусства, т. 180. М., 1913
  3. Fennell J.L.I. ndrej Jaroslavič and the Struggle for Power in 1252: an Investigation of the Sources. "Russia Mediaevalis", 1973, vol. 1
  4. Пашуто В.Т. Александр Невский. М., 1974
  5. Житие Александра Невского: Текст. Комментарий. В кн.: Памятники литературы Древней Руси: ХIII век. М., 1981
  6. Феннел Д. Кризис средневековой Руси: 1200–1304. М., 1989
  7. Князь Александр Невский и его эпоха. СПб., 1995
  8. Князь Александр Невский: Материалы научно-практических конференций 1989 и 1994 гг. СПб., 1995
  9. Кучкин В.А. Александр Невский – государственный деятель и полководец средневековой Руси. "Отечественная история", 1995, № 5
  10. Александр Невский и история России: Материалы научно-практической конференции "Александр Невский и история России" (Новгород, 20–28 сентября 1995 г.). Новгород, 1996
  11. Егоров В.Л. Александр Невский и Чингизиды. "Отечественная история", 1997, № 2
  12. Лурье Я.С. Ордынское иго и Александр Невский: Источники и историография ХХ века. В кн.: Лурье Я.С. Россия древняя и Россия новая. СПб., 1997
  13. Горский А.А. "Всего еси исполнена Земля Русская": Личности и ментальность русского средневековья: Очерки. М., 2001
  14. Данилевский И.Н. Русские земли глазами современников и потомков (XII–XIV вв). М., 2001
  15. Древнерусские княжеские жития. М., 2001
  16. Матузова В.И., Назарова Е.Л. Крестоносцы и Русь: Конец XII в. – 1270 г.: Тексты. Перевод. Комментарий. М., 2002
  17. Данилевский И. Александр Невский: Парадоксы исторической памяти. В кн.: "Цепь времен": Проблемы исторического сознания. М., 2005
  18. Шенк Ф.Б. Александр Невский в русской культурной памяти: Святой, правитель, нацио-нальный герой (1263–2000). М., 2007
  19. Конявская Е.Л. Личность Александра Невского в ранних летописях. "Древняя Русь: Вопросы медиевистики", 2009, № 2 (36).

Посилання:
  • БАТИЙ, БАТУ, САЇН-ХАН
  • ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ
  • ДАНИНА
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДРУЖИНА
  • КАРАМЗІН МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ
  • КИРИЛО ІІ
  • МІНДОВГ
  • МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА
  • МСТИСЛАВ МСТИСЛАВИЧ
  • НОВГОРОД ВЕЛИКИЙ
  • ОЛЕКСАНДРА НЕВСЬКОГО ОРДЕН
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПІВНІЧНА ВІЙНА 1700–1721, ВЕЛИКА ПІВНІЧНА ВІЙНА, ТРЕТЯ ПІВНІЧНА ВІЙНА
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РУСЬКА ЗЕМЛЯ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • ТЕВТОНСЬКИЙ ОРДЕН
  • ВІЧЕ
  • ВЛАДИМИРО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ЯРОСЛАВ ВСЕВОЛОДИЧ, ЯРОСЛАВ-ПРОКОПІЙ ВСЕВОЛОДИЧ
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ

  • Пов'язані терміни:
  • ЛИХАЧОВ ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ
  • ПОГОНЯ
  • ПОЛТАВСЬКИЙ ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР
  • РОСІЯ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)