ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

  Бібліографічне посилання: Патриляк І.К. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Orhanizatsiia_ukrainskykh (останній перегляд: 17.01.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ – політ. рух, який ставив за мету розбудову незалежної укр. д-ви на всіх укр. етнічних землях. Після поразки визвол. змагань 1917–21 укр. молодь за межами УСРР звернулася до ідеології націоналізму, вбачаючи в ній світоглядну платформу, здатну мобілізувати маси. Упродовж 1922–26 виникла низка структур, серед яких найпомітніші: Група української національної молоді, Легія українських націоналістів, Союз української націоналістичної молоді. 12 липня 1927 на спільному з'їзді в Празі (Чехословаччина) Група укр. нац. молоді і Легія укр. націоналістів злилися в Союз орг-цій укр. націоналістів. Представники Союзу орг-цій укр. націоналістів, Української військової організації й Групи укр. нац. молоді провели 3–7 листопада 1927 в Берліні (Німеччина) 1-шу, а 8–9 квітня 1928 у Празі – 2-гу конференцію укр. націоналістів, які підготували ґрунт для об'єднання націоналістичних сил. 28 січня – 3 лютого 1929 у Відні відбувся 1-й конгрес (великий збір) укр. націоналістів. У його роботі взяли участь представники УВО, Легії укр. націоналістів, Союзу укр. націоналістичної молоді, Групи укр. нац. молоді і створеного в Берліні 25 червня 1928 Союзу укр. націоналістів у Німеччині, усього 32 особи: 30 делегатів і 2 гості. 16 делегатів були уродженцями Галичини, 14 – Наддніпрянщини. 26 осіб представляли еміграцію, 4 – край.

Робота конгресу здійснювалася в режимі пленарних засідань (28–29 січня і 2–3 лютого 1929) та в комісіях (30 січня – 2 лютого 1929). Конгрес оголосив про створення Орг-ції укр. націоналістів і обрав її кер-во – Провід укр. націоналістів у складі 11-ти осіб – Є.Коновалець (голова), Д.Андрієвський, Ю.Вассиян, Д.Демчук, М.Капустянський, П.Кожевників, Л.Костарів, В.Мартинець, М.Сціборський, М.Кушнір, Я.Моралевич. Конгрес також затвердив Устрій (статут) ОУН і осн. положення політ., військ., екон., культ. та ідеологічної доктрини ОУН.

Найбільшу активність націоналісти розгорнули на території Західної України. На чолі ОУН у регіоні стала крайова екзекутива ОУН західноукр. земель, першим керівником якої був Б.Кравців. 22–23 лютого 1930 у Львові націоналісти провели 1-шу конференцію крайової ОУН, на якій прийняли рішення об'єднати в один край ОУН усі укр. етнічні землі в межах Польщі. Західноукр. етногр. землі було поділено на 10 округ, які очолювали окружні екзекутиви. Округи поділялися на повіти, очолювані повітовими екзекутивами. Повіт ділився на райони, райони – на підрайони (3–5 сіл). Найнижчий осередок ОУН становили "п'ятірки" або "трійки". Прихильники ОУН утворювали категорію "симпатиків", що залучалися до виконання окремих орг. завдань. Упродовж 1930–31 на західноукр. землях було сформовано мережу Юнацтва ОУН, якою керувала спец. підреферентура крайової екзекутиви. 1935 організаційна схема ОУН зазнала змін. Було створено окреме кер-во для ОУН на Волині та Поліссі – крайова екзекутива ОУН пн.-зх. укр. земель.

Значну роль у період становлення ОУН в Зх. Україні відіграли легальні видання, які були під фінансовим та ідеологічним впливом націоналістів, – газ. "Український голос" і ж. "Студентський шлях". Нелегально розповсюджувалися видання: "Розбудова нації", "Сурма", "Український націоналіст", "Бюлетень Крайової екзекутиви", "Юнак".

Проблемою для ОУН перших років існування була позиція окремих керівників УВО, які не бажали повного влиття цієї організації в ОУН. У червні 1930 проблему спробували вирішити на конференції в Празі шляхом призначення крайовим комендантом УВО і крайовим провідником ОУН на західноукр. землях однієї особи – Ю.Головінського ("Дубик"). Під його кер-вом УВО й ОУН спільно розгорнули саботажно-диверсійну акцію, яка тривала з 12 липня до 24 вересня 1930. Відповіддю польс. властей стала т. зв. пацифікація. Ін. напрямом діяльності націоналістів під кер-вом Ю.Головінського було здійснення експропріацій коштів для орг. потреб. Найвідомішими акціями 1930 стали напади на поштові карети під Бібркою і Белзцем. 20 вересня 1930 Ю.Головінський був заарештований, а згодом убитий поліцейськими під час інсценованої "спроби втечі".

Новим крайовим провідником ОУН західноукр. земель став С.Охримович ("Обухович"). Однак його діяльність була перервана арештом на початку квітня 1931. Побитий поліцейськими під час слідства, С.Охримович незабаром помер. У липні 1931 звільнився з в'язниці референт юнацтва і заст. крайового провідника І.Габрусевич ("Іртен"), який став новим лідером крайової екзекутиви. І.Габрусевич очолював структури ОУН у Зх. Україні до свого арешту 23 березня 1932. У період його кер-ва було здійснено серію експропріаційних і терористичних актів (зокрема, напади на поштові карети під Бірчою та Печеніжином, на відділення "Банку Людового" в м. Борислав та на пошту в м. Трускавець, убивство депутата сейму Т.Голувка).

24 липня 1932 у Празі провели Конференцію Проводу укр. націоналістів і крайової екзекутиви ОУН західноукр. земель для кінцевого врегулювання справи УВО. На ній прийняли рішення підпорядкувати УВО бойовій референтурі крайової екзекутиви ОУН західноукр. земель. Лідером крайової екзекутиви став С.Бандера ("Сірий", "Баба", "Лис"). 3–6 червня 1933 в Берліні провели чергову конференцію Проводу і делегатів крайової екзекутиви ОУН західноукр. земель, яка затвердила С.Бандеру в якості крайового провідника ОУН на західноукр. землях і схвалила осн. напрями роботи в Зх. Україні, які мали полягати насамперед у забороні експропріаційних акцій. С.Бандера здійснив зміни в складі крайової екзекутиви, звернув увагу на активізацію пропаганди, розповсюдження нелегальної преси, військ. вишкіл членів ОУН, посилення конспірації. Восени 1933 крайова екзекутива провела "шкільну акцію ОУН". В усіх школах і г-зіях були розповсюджені 92 тис. листівок і брошур ОУН, в яких школярів закликали до непокори властям. Укр. школярі солідарно відмовилися від вживання польс. мови, вимагали від польс. учителів викладати укр. мовою. Майже одночасно зі шкільною провели "антимонопольну акцію", метою якої був підрив держ. монополії на тютюн і алкоголь шляхом бойкоту алкогольних і тютюнових крамниць.

1933, прагнучи привернути увагу світ. громадськості до організованого в УСРР голоду, кер-во крайової екзекутиви здійснило терористичний акт проти рад. консульства у Львові: 22 жовтня оунівець М.Лемик застрелив секретаря консульства О.Майлова. На відкритому суді М.Лемик і його адвокати розповіли про голодомор 1932–1933 років в УСРР, що спричинило широке обговорення цієї теми в ЗМІ.

Найвідомішим терористичним актом був замах на міністра внутр. справ Б.Пєрацького, звинуваченого в організації пацифікації та знущанні над укр. політ. в'язнями. 15 червня 1934 бойовик ОУН Г.Мацейко у Варшаві застрелив міністра й утік. Однак напередодні замаху польс. поліція затримала С.Бандеру, а нім. поліція видала полякам М.Лебедя, який здійснював тех. підготовку замаху на міністра, а після вбивства намагався переховатися в Німеччині.

Від 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 у Варшаві тривав відкритий процес над С.Бандерою і 11-ма його товаришами. Оунівці використали публічність суду для пропагування своєї боротьби. Процес завершився оголошенням смертного вироку С.Бандері, М.Лебедю та Я.Карпинцю. Після Варшавського процесу 1935–1936 С.Бандеру і 22-х його соратників судили на Львівському процесі ОУН (25 травня – 26 червня 1936). Згодом Президент Польщі І.Мосціцький замінив смертні вироки на довічне ув'язнення.

Після масових арештів 1934 ОУН у Зх. Україні опинилася на межі знищення. Новим крайовим провідником Є.Коновалець затвердив у лютому 1935 Л.Ребета ("Кіл", "Кліщ", "Лисий"). Він сформував нову крайову екзекутиву, яка розгорнула роботу з відновлення орг. зв'язків і підпільної видавничої справи, залучення нових членів, обмеження бойових і масових акцій. Таку позицію Л.Ребета підтримували не всі члени ОУН.

Структури ОУН діяли й на еміграції. Було сформовано 5 зарубіжних теренів ОУН – балтійський (Литва), центральноєвропейський (Німеччина, Чехословаччина, Австрія), балканський (Югославія, Болгарія), романський (Бельгія, Велике князівство Люксембург, Франція, Італія, Швейцарія), північноамериканський (США, Канада). З 2-ї пол. 1930-х рр. осередок ОУН було створено на Далекому Сході – у Маньчжурії. Найважливішими в діяльності ОУН за кордоном були структури в Чехословаччині, Австрії, Італії, Литві, США, Швейцарії, місті Данциг (нині м. Гданськ, Польща).

На території Закарпаття паралельно діяли 2 структури ОУН: одна займалася підтримкою кур'єрських шляхів для переправлення в Галичину нелегальної літератури, зброї та людей, а друга (створена 1932) проводила роботу з місц. укр. населенням.

1932 мережа ОУН з'явилася на Буковині, а згодом була розширена на Мараморощину і Бессарабію. Друкованими органами ОУН в Румунії були газ. "Самостійна думка" і тижневик "Самостійність" (заборонені румун. властями 1937). 1937 румун. поліція заарештувала орг. актив ОУН у Румунії, після чого в межах цієї д-ви ОУН аж до 1940 діяла окремими законспірованими групами.

З моменту створення ОУН Є.Коновалець не залишав спроб поширити її діяльність на рад. Україну. Ця наполегливість непокоїла кер-во СРСР. 1934 в Москві прийняли рішення про ліквідацію Є.Коновальця. Через легендовані націоналістичні структури, створені чекістами на території УСРР, в оточення Є.Коновальця в липні 1935 проник рад. агент-терорист П.Судоплатов, який 23 травня 1938 в Роттердамі (Нідерланди) вбив лідера ОУН.

Смерть Є.Коновальця поставила ОУН у тяжке становище. На підставі усного заповіту Є.Коновальця, який озвучив О.Сеник і щодо достовірності якого існували серйозні застереження, 11 жовтня 1938 у Відні провідником Проводу укр. націоналістів було обрано А.Мельника. Вибір нового керівника Проводу викликав нерозуміння з боку крайовиків, які вважали А.Мельника чужою для ОУН людиною.

Перший серйозний конфлікт між представниками Проводу укр. націоналістів і крайовиками відбувся під час подій у Карпатській Україні. Націоналісти-крайовики розпочали формування Карпатської Січі і взяли курс на проголошення самостійності Карпатської України. Такі дії були відвертим порушенням вказівок Проводу, який боявся надміру радикальними заходами на Закарпатті спровокувати гнів Німеччини. Провід не підтримав крайовиків фінансами і кадрами, не організував закупівлю зброї і обмундирування, внаслідок чого відділи Карпатської Січі змушені були в березні 1939 зустрічати угор. агресію напівозброєними. Згодом між крайовиками, які вижили в боях з угор. армією, та членами Проводу укр. націоналістів посилилися взаємні звинувачення.

Події в Карпатській Україні активізували діяльність ОУН у Польщі. Від 15 вересня 1938 до 12 квітня 1939 оунівці організували 456 масових демонстрацій і мітингів, здійснили 52 саботажних та 55 бойових актів. Реакцією поліції стали масові арешти. Серед ув'язнених у лютому–квітні 1939 було 80 керівників ОУН західноукр. земель, у т. ч. й Л.Ребет. Новим крайовим провідником обрали М.Тураша ("Граб", "Грабовський"). У травні 1939 М.Тураш відправився до Праги на переговори з Проводом укр. націоналістів щодо внутрішньоорг. розбіжностей, але дорогою назад загинув під час нелегального переходу польського кордону. Після смерті М.Тураша крайову екзекутиву очолив В.Тимчій ("Лопатинський"). У липні 1939, очікуючи наближення війни між Німеччиною та Польщею, він розпочав формування повстанських відділів. Члени ОУН пройшли прискорену військ. підготовку в конспіративних таборах (вишкіл пройшли 967 осіб).

У серпні 1939 відбувся 2-й конгрес укр. націоналістів у Римі (Італія). Його учасниками стали 31 делегат із Європи, США і Канади й 2 представники крайової екзекутиви західноукр. земель. Ще 2 представники Зх. України – Р.Шухевич і Л.Зацний – прибули до Відня й очікували запрошення для участі в конгресі, але його не отримали.

Пленарне засідання конгресу тривало 3 години. На ньому оприлюднили "усний заповіт" Є.Коновальця щодо передачі кер-ва ОУН А.Мельнику, після чого присутніх, без голосування по кандидатурі провідника, привели до присяги на вірність новому лідерові. Був затверджений новий устрій (статут) ОУН, який істотно розширяв повноваження голови Проводу укр. націоналістів. Проведення конгресу в поспіху, орг. порушення, а також наближення до А.Мельника Я.Барановського, брат якого був викритим агентом польс. спецслужб, викликало критику з боку крайовиків. Одразу після оголошення складу Проводу свої протести проти особи Я.Барановського оголосили О.Тюшка, Д.Мирон, Я.Стецько, Р.Ярий.

Наприкінці серпня 1939 крайова екзекутива на власний розсуд вирішила провести мобілізацію членів ОУН, які мали сконцентруватися в заздалегідь визначених місцевостях і очікувати вказівок кер-ва. З наближенням німецько-польс. фронту до укр. етнічних земель почалися локальні збройні виступи ОУН, які були зафіксовані в 183 населених пунктах 22-х повітів Галичини та Волині. До повстанських груп входило 7729 осіб (членів ОУН).

Вереснева кампанія 1939 дала можливість ув'язненим активістам ОУН (на чолі зі С.Бандерою) вийти з польських тюрем. Звільнені оунівці і частина крайовиків протягом жовтня–грудня 1939 сконцентрувалися в нім. зоні окупації Польщі. Оцінюючи ситуацію як сприятливу для розгортання антирад. боротьби, вони на зламі 1939–40 розпочали приготування до збройного повстання в Україні. Однак Провід укр. націоналістів не бачив можливості проведення ефективного збройного виступу проти СРСР без зовн. підтримки. Крайовики вважали таку позицію Проводу помилковою. Вони почали вимагати важливих кадрових змін у Проводі, зокрема наполягали на включенні до його складу С.Бандери.

Наприкінці січня 1940 С.Бандера з В.Тимчієм прибули до Риму на переговори з А.Мельником. Вони озвучили вимогу кадрових ротацій у Проводі укр. націоналістів та заявили про необхідність відкоригувати зовн. політику ОУН у світлі швидких геополіт. змін (наполягаючи на тому, аби не прив'язувати "революційно-визвольної боротьби ОУН до Німеччини", перевести Провід до Швейцарії, створити 2 зовнішньополіт. центри ОУН – один з яких буде працювати з Німеччиною, а другий – із Великою Британією та США, дислокуючися за океаном). А.Мельник відхилив дані пропозиції.

Прагнучи посилити тиск на керівника ОУН, С.Бандера 10 лютого 1940 скликав у Кракові нараду активістів ОУН, які вийшли з польс. тюрем, а також членів діючої тоді крайової екзекутиви ОУН західноукр. земель (усього 27 осіб). Нарада прийняла акт-звернення до А.Мельника, в якому вимагала усунути Я.Барановського й О.Сеника з Проводу укр. націоналістів й оголосила про створення революц. проводу ОУН на чолі зі С.Бандерою, який мав керувати діяльністю ОУН на території Зх. України та в Генеральній губернії. Акт, прийнятий 10 лютого 1940, офіційно не розголошувався. Намагаючись не загострювати конфлікту й очікуючи на те, що А.Мельник сам прийме кадрові рішення, лідери революц. проводу зволікали із передачею акта-звернення керівникові Проводу укр. націоналістів. А.Мельник отримав його 5 квітня 1940 і відреагував надзвичайно різко. 7 квітня 1940 революційний провід був оголошений незаконним, а С.Бандера і його заступник Я.Стецько віддані під орг. суд. 8 квітня 1940 А.Мельник звернувся до членів ОУН із закликом не підтримувати "диверсантів". У середині квітня 1940 було здійснено спробу залагодити конфлікт шляхом створення Окремої комісії. Проте комісія цілковито зайняла позицію революц. проводу, і її рекомендації, оприлюднені 16 квітня 1940, не були сприйняті А.Мельником. 10 серпня 1940 С.Бандера звернувся до А.Мельника з листом, в якому виклав свої аргументи й закликав голову Проводу укр. націоналістів до примирення. А.Мельник 13 серпня 1940 відповів зверненням до членів ОУН, в якому санкціонував "наведення порядку" в лавах орг-ції будь-якими "доцільними засобами". Згодом революц. трибунал ОУН оголосив про виключення С.Бандери і його однодумців з орг-ції. До початку вересня 1940 єдина ОУН перестала існувати, розділившись на дві частини, які неофіційно почали називатися ОУН-бандерівців, або ОУН(б), і ОУН-мельниківців, або ОУН(м). До ОУН(б) відійшли майже всі структури ОУН в Україні, тоді як в Європі більшість членів ОУН визнали своїм лідером А.Мельника. Прихильники С.Бандери відкинули, як неправочинні, рішення Рим. конгресу й 31 березня – 3 квітня 1941 в Кракові провели власний конгрес, який затвердив нову програму ОУН(б) і сформував нове кер-во орг-ції – гол. провід на чолі із С.Бандерою.

Утворення керівного осередку в Кракові дало можливість революціонерам реалізовувати власну тактику боротьби на території УРСР. 24 березня 1940 у Львові було відновлено крайову екзекутиву західноукр. земель на чолі з О.Грицаком ("Галайда"), яка здійснила масштабну реорганізацію структур ОУН(б). Занепокоєні активізацією ОУН(б) рад. спецслужби в квітні 1940 провели арешти серед запідозрених у причетності до підпілля. До тюрем потрапило 658 оунівців, із них – 6 членів крайової екзекутиви. Однак на початку травня 1940 крайову екзекутиву було відновлено, її організаторами стали Д.Мирон ("Орлик") і Л.Зацний ("Вік"), які обійняли посади крайового провідника та його заступника.

Новий наступ на підпілля ОУН(б) було здійснено органами НКВС УРСР впродовж серпня–вересня 1940. Було заарештовано 1108 підпільників. Проте масштабні арешти не поламали всієї структури ОУН(б). У жовтні 1940 Д.Мирон реанімував крайову екзекутиву. Однак відбудовчий процес знову тривав недовго. Узимку 1940–41 удари спецслужб були спрямовані проти Львівської, Станіславської, Дрогобицької обласних і Володимир-Волинської окружної орг-цій.

Заарештованих керівників ОУН(б) судили у Львові ("Процес 59-ти") і Дрогобичі ("Процес 62-х" і "Процес 39-ти"). Публічні суди мали широкий резонанс, як через мужню поведінку підсудних, так і через надмірно жорстокі вироки.

Навесні 1941 ОУН(б) знову активізувала свою роботу в УРСР. До травня 1941 підпільна мережа ОУН(б) була відновлена. Націоналісти здійснили 65 замахів на представників рад. адм. апарату, співробітників НКВС УРСР, розповсюдили сотні найменувань листівок, посилили саботаж.

Маючи інформацію про підготовку Німеччини та СРСР до війни, керівники гол. проводу ОУН(б) у Кракові з березня 1941 налагодили контакти з Вермахтом і абвером, домовившися, зокрема, про створення 2-х укр. батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд", які розглядалися бандерівцями як зародок укр. збройних сил.

У травні 1941 гол. провід ОУН(б) розробив детальні інструкції для націоналістичного активу – "Боротьба й діяльність ОУН під час війни", в яких виклав осн. напрями підготовки збройного повстання на території України, формування армії, буд-ва д-ви, ведення пропаганди тощо.

На початку німецько-рад. війни ОУН(б) на території УРСР налічувала 20 тис. членів (не рахуючи симпатиків), об'єднаних у 3300 станицях. З початком бойових дій на Сх. фронті націоналісти вдалися до реалізації плану антирад. повстання, яке очолив тодішній крайовий провідник І.Климів ("Лейтенант Євген Легенда"). Збройні виступи повстанських груп почалися 22 червня 1941 біля зх. кордону й відкочувалися на сх., ідучи перед німецько-рад. фронтом. Діяльність повстанців була зафіксована в 70-ти районах і 19-ти містах Галичини й Волині. Оунівці встановили владу в 187-ми (із 202) районах західноукр. областей, у 26-ти районах Правобережної України, створили 6 обласних управлінь.

Напередодні німецько-рад. війни обидві ОУН організували "похідні групи" ОУН (2–2,5 тис. осіб), які мали просуватися за лінією фронту і створювати укр. адміністрацію на всіх укр. етнічних землях. ОУН(б) сформувала 3 осн. "похідні групи": "Північ" (очолював Д.Мирон, просувалася на Київ), "Центр" (очолював М.Лемик, просувалася на Харків і Кубань), "Південь" (очолював З.Матла, просувалася на Донбас, Крим, Одесу), а також одну спеціальну "похідну групу" (на чолі з Я.Стецьком), яка мала оголосити відновлення незалежності укр. д-ви в першому великому місті на території України. Декларування незалежності мало поставити нім. війська й окупаційну адміністрацію перед фактом існування укр. державності, змусивши Берлін на початку війни визначитися в питанні підтримки або непідтримки укр. прагнень.

30 червня 1941 група Я.Стецька увійшла до Львова і того ж дня оголосила Акт відновлення укр. д-ви (див. Акт Тридцятого червня 1941) та створила тимчасовий уряд – Українське державне правління. 3 липня 1941 С.Бандеру та ін. укр. політ. діячів викликали в гестапо, де вимагали відкликати самостійницьку декларацію. Після відмови частину керівників ОУН(б) у Кракові арештували, а С.Бандеру змусили виїхати до Берліна, де його взяли під домашній арешт. 12 липня 1941 у Львові був заарештований Я.Стецько.

1 серпня 1941 нацисти офіційно оголосили про включення Галичини до Ген. губернії, що означало остаточне рішення Берліна не підтримувати створення незалежної укр. д-ви. 3 серпня 1941 С.Бандера і Я.Стецько висловили письмові протести проти розчленування України. ОУН(б) в Україні зробила спробу збирати підписи населення з вимогою скасувати декрет про прилучення Галичини до Ген. губернії, а також організувала кілька демонстрацій на захист Акта 30 червня 1941. У відповідь нацисти прийняли рішення розгорнути проти бандерівців масові репресії. 5 серпня 1941 розпочалися арешти "мандрівних агітаторів групи Бандери", а 5–15 вересня 1941 на всій території окупованої німцями України було проведено арешти керівників ОУН(б), жертвами яких стали 80 % провідних кадрів орг-ції. До кінця 1941 гестапо заарештувало ще понад 1500 бандерівських активістів. ОУН(б) була серйозно дезорганізована.

С.Бандеру і Я.Стецька 15 вересня 1941 перевели з-під домашнього арешту до берлінської в'язниці, а в січні 1942 – до концтабору Заксенгаузен. Згодом у концтаборах опинилися сотні ін. оунівців.

Після ізоляції С.Бандери і Я.Стецька кер-во ОУН(б) взяв на себе 2-й заступник С.Бандери в гол. проводі М.Лебедь ("Максим Рубан"), якого оголосили урядуючим провідником ОУН(б). Наприкінці вересня 1941 М.Лебедь скликав у с. Сороки неподалік Львова 1-шу конференцію ОУН(б). Учасники конференції дійшли висновку про те, що Німеччина після перемоги над СРСР буде противником ідеї створення укр. д-ви, а тому на ОУН чекатиме тривала підпільна боротьба проти Райху. Відтак було прийнято рішення перевести ОУН(б) назад у підпілля, законспірувати всі орг. кадри й повномасштабно використовувати нагоду закріплення активістів і симпатиків орг-ції на адм. посадах з метою оперативного отримання інформації про плани й заходи нім. окупаційних властей в Україні. Також планувалося використати етап культ. лібералізації в політиці нацистів на території Великої України задля закріплення оунівців у культ. і реліг. орг-ціях на Сході. Усі ці заходи мали на меті "опанувати" укр. нар. маси та розбудувати орг. мережу по всій Україні.

ОУН(м) діяла дещо обережніше. Мельниківці створили 2 "похідні групи", які мали дістатися Києва. Перша група (на чолі з М.Сціборським, О.Сеником і Р.Сушком) рухалася через Львів–РівнеЖитомир, а друга (на чолі з П.Войновським) прямувала через ЧернівціВінницюБілу Церкву.

Масові арешти гітлерівцями активістів ОУН(б) відвернули увагу гестапо від мельниківців, що дало їм можливість уже 19 вересня 1941 закріпитися в столиці України. 5 жовтня 1941 разом із київ. інтелігенцією "похідні групи" ОУН(м) сформували Українську національну раду на чолі з М.Величківським. Фактично ж радою керував крайовий провідник мельниківців в Україні О.Ольжич (Кандиба).

У Києві ОУН(м) розгорнула масштабну культ. роботу і налагодила випуск газ. "Українське слово". Окрім Києва, ОУН(м) на деякий час зуміла взяти під свій вплив місц. адміністрації в Житомирі, Харкові, Херсоні, Полтаві та ін. містах. Лояльне ставлення нацистів до ОУН(м) закінчилося в середині листопада 1941, коли німці створили власний окупаційний апарат. 17 листопада 1941 було розпущено Укр. нац. раду в Києві. 21 листопада 1941 ОУН(м) організувала мітинг-панахиду в м. Базар на Житомирщині на честь 20-річчя "Базарської трагедії" (див. Базар). В акціях взяли участь понад 40 тис. осіб. Стурбовані масовістю, нацисти заарештували 721 учасника мітингів. 30 листопада 1941 в передмісті Житомира Мальованці 120 осіб, серед них і керівника ОУН(м) на Житомирщині Орищенка, було розстріляно. У січні 1942 арешти мельниківців прокотилися по Києву. У лютому 1942 заарештованих О.Телігу, І.Ірлявського, І.Рогача, В.Багазія та ін. розстріляли в Бабиному Яру. Загалом у Бабиному Яру було страчено 621 члена обох ОУН.

Упродовж лютого–березня 1942 мережа мельниківської ОУН в райхскомісаріаті "Україна" була майже повністю знищена гестапівцями. Натомість ОУН(б) до кінця зими 1942 остаточно перебудувалася на новий ритм роботи в умовах нім. окупації. У квітні 1942 неподалік Львова відбулася 2-га конференція ОУН(б). В її постановах було сформульоване бачення лідерами ОУН(б) ситуації в Україні й світі, згідно з яким війна між СРСР і Німеччиною мала призвести до "загального виснаження, великих революційних потрясінь і змін". У контексті цього передбачалося готувати свої сили до майбутнього заг. повстання і створення д-ви, не розпорошуючи їх на партизанщину, але при цьому планувалося створювати мережу самооборони для захисту населення.

З травня 1942 нім. донесення відзначають активізацію "руху Бандери". Особливо непокоїла німців діяльність ОУН(б) в Центр. і Сх. Україні, зокрема в Києві. Гестапо вийшло на слід крайового провідника ОУН(б) на пн.-сх. укр. землях Д.Мирона ("Орлик"), якого застрелили 24 липня 1942 в Києві під час арешту.

Протягом весни–літа 1942 ОУН(б) формувала на Волині та Поліссі окремі місцеві боївки в селах. У нім. донесеннях за червень 1942 зазначалося, що бандерівський рух зірвав відправлення молоді на роботу до Німеччини, а в липні фіксувалися зниження поставок с.-г. продукції і заг. саботаж заходам нім. влади, також диверсійні акти на залізниці і перехід ОУН(б) до тактики "партизанського руху".

Складне становище на пн.-зх. укр. землях значно радикалізувало місц. актив ОУН(б), який вимагав від кер-ва орг-ції розгорнути партизан. війну проти німців. Відтак у серпні–жовтні 1942 формуються постійно діючі повстанські відділи ОУН(б), очолювані військ. референтом ОУН(б) у Рівнен. обл. С.Качинським ("Остап") і Г.Перегійняком ("Коробка"). Координатором військ. діяльності в регіоні став військ. референт ОУН(б) на пн.-зх. укр. землях В.Івахів ("Сом"), а заг. кер-во здійснював крайовий провідник Р.-Д.Клячківський ("Клим Савур"). Щоб не втратити авторитету в орг-ції, лідери ОУН(б) пішли шляхом "узаконення" наявної ситуації. У жовтні та грудні 1942 М.Лебедь скликав 2 військ. конференції ОУН(б), під час яких було прийнято програму розбудови підпільної армії. Вона лягла в основу військ. постанов 3-ї конференції ОУН(б), що відбулася в лютому 1943.

Підпілля ОУН(м) в Україні влітку 1942 намагалося розробити нову тактику боротьби. 14–15 серпня 1942 мельниківці провели в Києві свій нелегальний з'їзд. Його делегати наполягали на розбудові орг. мережі, посиленні антигітлерівської агітації та створенні збройних формувань. Фактично ці вимоги лягли в основу резолюції зібрання. ОУН(м) налагодила стосунки з отаманом Т.Боровцем, намагаючися взяти під свій контроль очолювані ним партизанські структури, і провела в південній Волині 15 бойових вишколів для членів орг-ції. На початку осені 1942 мельниківці розпочали формувати перші боївки (заг. кількість учасників – 450 осіб). Щоправда, протягом 1943 вони в більшості були поглинені конкурентами з бандерівської орг-ції.

Протягом 17–21 лютого 1943 неподалік Олеська відбулася 3-тя конференція ОУН(б). Було прийняте рішення про масштабний виступ проти німців оунівською армією, яка в травні 1943 почала використовувати запозичену в Т.Боровця назву (Українська повстанська армія). Конференція також прийняла рішення додавати до назви ОУН слова "самостійників державників" або ОУН(СД), аби більш рельєфно відрізнятися від мельниківського руху.

Після завершення конференції ОУН(б) пережила внутр. зміни. Члени гол. проводу ОУН(б) щоразу частіше закидали М.Лебедю авторитарність у методах правління. 11–13 травня 1943 на зборах гол. проводу М.Лебедь був усунутий від кер-ва. На його місце обрали бюро проводу в складі З.Матли ("Тарас"), Д.Маївського ("Косар") і як "першого серед рівних", Р.Шухевича ("Тур").

Поворотною подією в історії ОУН(б) став 3-й надзвичайний великий збір на хуторах неподалік с. Золота Слобода Козівського р-ну Тернопільщини з 21 по 25 серпня 1943. У роботі взяли участь 27 осіб. На нарадах розглядалися 3 осн. варіанти щодо майбутнього розвитку подій. Позиція перша полягала в тому, що більшовики можуть повернутися й зайняти всю Україну, але будуть надто ослаблені війною, а тому подальша потужна розбудова УПА дасть можливість у слушний момент підняти повстання на всій території України. Другий погляд на ситуацію висловлював обережні сподівання на прихід на Балкани зх. союзників, які зупинять просування комунізму в Європу і після війни будуть вирішувати долю світу. За таких умов також необхідно було мати якнайпотужнішу армію, яка могла б стати фактором позитивного вирішення укр. питання. Прихильники третьої позиції вважали, що СРСР вийде з війни настільки потужним, що жодні повстанські рухи його не зруйнують, а Захід буде рахуватися із Кремлем. Єдиний вихід для укр. політ. сил бачився в еміграції.

Унаслідок дискусій перемогли прихильники першої точки зору. Надзвичайний великий збір взяв курс на посилення УПА та організацію повстань у різних куточках СРСР. У постановах надзвичайного великого збору зазначалося, що орг-ція бореться як проти більшовизму, так і проти нім. нацизму, за повне визволення укр. народу і побудову укр. д-ви. Майбутня укр. д-ва мала бути демократичною і соціально спрямованою.

Для реалізації нової програми 3-й надзвичайний великий збір затвердив нове кер-во орг-ції. Бюро проводу продовжувало існування, однак замість заарештованого німцями З.Матли до нього було залучено Р.Волошина ("Павленко"). Фактично ж керівництво орг-цією сконцентрувалося в руках Р.Шухевича.

У жовтні 1943 Р.Шухевич відвідав з робочим візитом Волинь і Полісся з метою ознайомитися з досвідом розбудови УПА. Побачене справило на нього позитивне враження. Він особисто очолив УПА, сконцентрувавши у своїх руках кер-во всією мережею підпілля. Наприкінці жовтня 1943 Р.Шухевич скликав 1-шу, після надзвичайного великого збору, конференцію ОУН(б). На зібранні було прийнято рішення поширювати волин. досвід на Галичину і Правобережжя. Також на конференції вперше детально обговорювався проект створення понадпарт. репрезентації воюючої України, яка мала б нав'язати контакти із зх. альянтами.

Одночасно, реалізуючи курс на повстання всіх народів СРСР, бандерівці провели впродовж 21–22 листопада 1943 1-шу конференцію поневолених народів Сх. Європи й Азії в с. Будераж на Рівненщині. До участі в конференції було відібрано 39 осіб, які представляли 13 народностей СРСР. Конференція прийняла відозву "До народів СРСР" і створила Союз поневолених народів Сх. Європи та Азії. Практично проявити себе в ході війни (окрім розповсюдження пропагандистських летючок) цьому союзові не вдалося. Лише в повоєнні роки на Заході ідея союзу була трансформована в Антибільшовицький блок народів.

У грудні 1943 у Львові зібралася 2-га конференція ОУН(б). На зібранні вирішили перейменувати галицькі загони Української народної самооборони в УПА-"Захід" і послідовно дотримуватися в пропаганді й орг. літературі постанов та програмних змін, затверджених на надзвичайному великому зборі 1943.

З вигнанням гітлерівців з території України і реставрацією рад. влади перед ОУН(б) відкривалася перспектива тривалої боротьби з рад. режимом. Відтак з поч. 1944 гол. провід прискорив роботу зі створення понадпарт. репрезентації визвол. руху. 25 березня 1944 було скликано ініціативний к-т, який у червні 1944 затвердив остаточну назву майбутньої структури – Українська головна визвольна рада (УГВР). Підготовчу роботу завершили до липня 1944. Упродовж 11–15 липня 1944 поблизу с. Недільна на Самбірщині провели великий збір УГВР, на якому затвердили програмні документи та керівні органи УГВР.

Паралельно зі створенням УГВР у липні 1944 була зафіксована спроба кардинально реформувати саму ОУН(б). Члени гол. проводу М.Степаняк, В.Кук, Я.Бусел вважали, що потрібно цілковито реорганізувати ОУН(б) і змінити її назву. Вони вирішили на базі мережі ОУН(б) створити нову структуру із національно-демократ. антиколоніальною ідеологією. 17–18 липня 1944 неподалік с. Дермань Здолбунівського р-ну Рівнен. обл. було проведено конференцію ОУН(б), яка оголосила про створення Нар. визвольно-революц. орг-ції. У програмних документах цієї орг-ції велика увага приділялася соціальним аспектам, натомість національні "відійшли в тінь". Проблема Нар. визвольно-революц. організації була розв'язана лише наприкінці 1944, коли Р.Шухевич (за одними даними – в листопаді, за ін. – у грудні 1944) скликав засідання гол. проводу ОУН(б) в с. Добринів Рогатинського р-ну Івано-Франк. обл. На зібранні, після дискусій, було прийняте рішення ліквідувати Нар. визвольно-революц. орг-цію.

ОУН(м), подібно до бандерівців, 1943–44 намагалася створити підпільну армію на території України. Для цього О.Ольжич (Кандиба) активізував контакти ОУН(м) із партизан. групою Т.Боровця ("Тарас Бульба"), скерувавши до його штабу свого представника О.Штуля-Ждановича. На базі загону Т.Боровця мельниківці планували розгорнути власний повстанський рух. Проте влітку 1943 бульбівські і мельниківські групи були поглинуті бандерівською УПА, а частково роззброєні й розпущені.

На зламі 1943–44 О.Ольжич (Кандиба) вів переговори з представниками ОУН(б) про можливе входження до УГВР, однак убивство 14 січня 1944 у Львові Р.Сушка (в якому звинуватили бандерівців) перервало ці консультації.

Небажання нацистів змінювати свою політику в окупованій Україні, навіть у світлі поразок на фронтах, змусило А.Мельника в січні 1944 виступити з кількома гострими заявами, що критикували дії гітлерівців. Після цього він покинув Берлін і переїхав до Відня, де намагався знайти контакти з англо-американцями. Результатом таких дій став арешт 26 лютого 1944 А.Мельника та його найближчих соратників В.Мартинця, Д.Андрієвського, Д.Квітковського.

У лютому 1944 О.Ольжич (Кандиба) розпочав підготовку орг-ції до боротьби в умовах рад. дійсності. Членів ОУН(м) поділили на 2 частини – тих, хто в період війни був розконспірований, планували вивести в еміграцію, а тих, хто при німцях діяв у підпіллі, вирішили залишити на території УРСР. Підпільники-мельниківці мали діяти поодинці, проникаючи в органи влади, армію, госп. установи, розкладаючи їх ізсередини аж до моменту війни проти СРСР з боку Заходу або внутр. дезінтеграції.

15 травня 1944 Р.Шухевич звернувся до О.Ольжича із черговою пропозицією об'єднати зусилля в боротьбі з більшовизмом. Однак 25 травня 1944 О.Ольжича заарештували і відправили до концтабору Заксенгаузен, де він загинув 10 червня 1944. На чолі ОУН(м) в Україні став Я.Гайвас, який до осені 1944 здійснив майже повне переведення мельниківського активу на еміграцію. У листопаді 1944 керівники Проводу ОУН(м) провели нараду в Братиславі (Словаччина), на якій поставили перед активом ОУН(м) вимогу сконцентрувати свою увагу на політ. та культ. роботі під гаслом "Не в лісі, а серед народу!" Подібна постановка питання робила діяльність ОУН(м) можливою лише в еміграції. На території України мельниківське підпілля залишилося нечисленним і невпливовим.

Весною–восени 1944 гол. провід ОУН(б) через о. І.Гриньоха налагодив контакти з нім. військ. та поліційними колами в Україні з метою звільнення з ув'язнення керівників орг-ції. Восени 1944 із тюрем та концтаборів випустили провідних діячів обох ОУН. Колишні політв'язні спільно із прибулими з України керівниками ОУН(б) провели на початку лютого 1945 у Відні конференцію ОУН(б), яка створила Закордонний центр ОУН(б) на чолі із С.Бандерою. У серпні 1945 в Мюнхені (Зх. Німеччина) була скликана 1-ша конференція проводу Закордонного центру ОУН(б), яка прийняла рішення формувати мережу ОУН(б) в Європі на напівлегальних засадах і активізувати роботу зі створення Антибільшовицького блоку народів.

У 2-й пол. січня – 1-й пол. лютого 1946 в Мюнхені було проведено 2-гу конференцію проводу Закордонного центру ОУН(б), яка обговорювала проблему діяльності ОУН(б) в еміграції, питання стосунків з ін. укр. політ. угрупованнями, а також зовнішньополіт. лінію орг-ції. На конференції Закордонний центр ОУН(б) було перетворено на Закордонні частини ОУН(б), які мав очолювати провід Закордонних частин, прийнято устрій (статут) Закордонних частин ОУН(б). Головою проводу Закордонних частин обрали С.Бандеру. Однак до кінця 1946 через ідеологічні, тактичні та особисті розходження в Закордонних частинах ОУН(б) виникла опозиція до С.Бандери, до якої увійшли Д.Ребет, Л.Ребет, М.Лебедь, В.Охримович, І.Бутковський та ін. Опозиція наполягала на демократизації ОУН(б), на автономності структур УГВР і непідпорядкуванні їх Закордонним частинам ОУН(б), на посиленні контактів з ін. укр. еміграційними політ. групами.

Для розв'язання суперечок наприкінці серпня 1947 в Австрії, поблизу м. Міттенвальд скликали Альпійську конференцію Закордонних частин ОУН(б). На конференції більшість із 30-ти присутніх підтримали С.Бандеру, відкинувши вимоги опозиції. У результаті до червня 1948 опозиція, яка концентрувалася навколо Закордонного представництва УГВР, цілком відійшла від Закордонних частин ОУН(б).

Конфлікт в еміграційному середовищі ОУН(б) намагалися протягом 1949–53 залагодити керівники підпілля в Україні Р.Шухевич, П.Федун, В.Кук. Зокрема, 1953 було запропоновано, щоб С.Бандера, З.Матла, Л.Ребет утворили орг. бюро Закордонних частин ОУН(б). Угода про створення орг. бюро була підписана 21 грудня 1953. Проте усі намагання поновити єдність Закордонних частин ОУН(б) виявилися марними. 1956 З.Матла і Л.Ребет заснували нову орг-цію – ОУН Закордонна або ОУН(з), яку також називають ОУН(двійкарі), за кількістю лідерів-засновників. ОУН(з) до своєї загибелі 1957 очолював Л.Ребет, згодом – Б.Кордюк (1957–79), Д.Ребет (1979–92) і А.Камінський (з 1992). Двійкарі фактично відійшли від націоналістичної ідеології. Вони видавали час. "Сучасність" (з 1961), який, однак, не був їх парт. органом, а містив низку матеріалів на суспільно-політ. та літературно-мистецькі теми. 1991 редакцію часопису переведено до Києва. Сама ж ОУН(з) прийняла рішення не переводити свою діяльність з еміграції до України.

На території України підпілля ОУН(б) продовжувало активно діяти в повоєнний період. Фактичним керівником ОУН(б), УПА і УГВР в Україні був Р.Шухевич. Попри дошкульні удари з боку влади збройне підпілля ОУН(б) на Київщині, Сумщині, Житомирщині вдалося знищити лише 1947, на території укр. Закерзоння – 1948. Упродовж 1946–49 кер-во підпілля ОУН(б) в Україні розробило 3 наріжні тактичні схеми боротьби: "Дажбог" (передбачала легалізацію ряду підпільних кадрів і створення "легальної" мережі ОУН(б) в Україні); "Олег" (передбачала підготовку молодіжного кадрового резерву для підпілля); "Орлик" (передбачала створення міцних позицій підпілля в Центр. та Сх. Україні). Для реалізації зазначених тактичних схем керівник підпілля Р.Шухевич спільно зі своїм найближчим оточенням підготував відповідні інструктивні документи. Проте Р.Шухевичу не судилося самому реалізувати задуми – він загинув 5 березня 1950 під час проведення спецоперації рад. органів держбезпеки. Після смерті Р.Шухевича діяльність підпілля ОУН(б) згасає. З 1950 головою проводу ОУН(б) в Україні та головою ген. секретаріату УГВР став В.Кук, який очолював збройне підпілля до свого арешту 23 травня 1954. Останні групи оунівців були знищені на території УРСР 1960, проте окремі підпільники переховувалися від рад. властей аж до 1991.

ОУН(б) після війни залишилася найпотужнішою націоналістичною силою в середовищі укр. еміграції, яка продовжувала стояти на позиціях ідеології організованого націоналізму. Після вбивства 1959 агентом рад. спецслужб С.Бандери провід Закордонних частин ОУН(б) до 1968 очолював С.Ленкавський, а з 1968 до 1986 – Я.Стецько. 1987–91 головою проводу Закордонних частин був В.Олеськів. З 1991 до 2000 провід ОУН(б) очолювала Ярослава Стецько. Восени 2000 головою проводу ОУН(б) обрано А.Гайдамаху, а влітку 2009 – С.Романіва. З ініціативи ОУН(б) в Україні з 1992 створено низку політ., громад., культурно-освіт. і наук. орг-цій. Сьогодні ОУН(б) є загальносвіт. орг-цією закритого типу, яка прагне скріпити укр. державність і наповнити її укр. нац. змістом. У Києві видаються офіц. друковані органи ОУН(б) – "Шлях перемоги" та "Визвольний шлях".

ОУН(м) після завершення II світ. війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. 3-й великий збір ОУН(м), що відбувся 30 серпня 1947, істотно обмежив владу лідера та запровадив у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політ. опозиції. Ідеологія орг-ції була істотно модернізована під гаслами нац. солідаризму, який обстоював бачення майбутньої української д-ви, заснованої на співпраці корпоративних соціальних груп. Після смерті А.Мельника 1964 ОУН(м) очолювали О.Штуль-Жданович (1964–77), Д.Квітковський (1977 –79) та М.Плав'юк (з 1981). З 1992 ОУН(м) легалізувалася в Україні як громад. орг-ція, зберігши при цьому статус понадпарт. структури. ОУН(м) розбудувала в Україні низку наук. і культурницьких орг-цій. Офіц. часопис – газ. "Українське слово" – видається в Києві.

1993 в Україні була спроба створити ОУН (в Україні), яку очолили М.Сливка та І.Кандиба. Проте вона не знайшла підтримки в націоналістичному середовищі й швидко маргіналізувалася.

Упродовж останніх десятиліть ОУН(б) і ОУН(м) рідко публічно виступають один проти одного і часто демонструють тенденції до співпраці, які, однак, не завершуються об'єднавчими кроками.

На підставі аналізу програмних документів ОУН та усього доступного на сьогодні джерельного масиву більшість дослідників погоджуються з тим, що типологічно ідеологія укр. націоналізму була спорідненою з національними правовими рухами тогочасних економічно відсталих аграрних суспільств Європи (Польща, Румунія, Литва, Хорватія, Словаччина та ін.) й антиколоніальними рухами народів Азії та Африки.

Однак укр. націоналізм був, насамперед, явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнав безпосередніх впливів відповідних іноземних зразків.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. ОУН у світлі постанов Великих зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. Мюнхен, 1955
  2. Кричевський Р. ОУН в Україні – ОУН З і ЗЧ ОУН: Причинок до історії українського націоналістичного руху. Нью-Йорк–Торонто, 1962 (репринтне вид. – Львів, 1991)
  3. Armstrong J.A. Ukrainian nationalism. Englewood, Colorado, 1990
  4. Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929–1941 рр.). К., 1998
  5. Його ж. Нариси історії Організації українських націоналістів (1941–1942 рр.). К., 1998
  6. Його ж. Українська повстанська армія в 1942–1943 рр. К., 1999
  7. Його ж. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр. К., 1999
  8. Його ж. Нарис боротьби ОУН–УПА в Україні 1946–1956. К., 1999
  9. Wysocki R. Organizacja Ukraiсskich Nacionalistуw w Polsce w latach 1929–1939: Geneza, struktura, program, ideologia. Lublin, 2003
  10. Киричук Ю. Український національний рух 40–50-х років ХХ століття: Ідеологія і практика. Львів, 2003
  11. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм. В кн.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, т. 2. К., 1994
  12. Патриляк І.К. Військова діяльність ОУН(б) у 1940–1942 рр. К., 2004
  13. Motyka G. Ukrainska partyzantka: 1942–1960. Warszawa, 2005
  14. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. К., 2005
  15. Конгрес українських націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали. Львів, 2006
  16. Мірчук П. Нарис історії Організації українських націоналістів 1920–1939 рр. К., 2007

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АБВЕР
  • АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941
  • АНДРІЄВСЬКИЙ ДМИТРО
  • АНТИБІЛЬШОВИСТСЬКИЙ БЛОК НАРОДІВ (АБН)
  • БАБИН ЯР
  • БАНДЕРА СТЕПАН АНДРІЙОВИЧ
  • БАЗАР, МІСЦЕ ТРАГІЧНОЇ ЗАГИБЕЛІ ЗАГОНУ УКРАЇНСОЬКИХ ВОЯКІВ АРМІЇ УНР 1921 Р.
  • БЕССАРАБІЯ
  • БІБРКА
  • БІЛА ЦЕРКВА
  • БІЛЬШОВИКИ
  • БОРОВЕЦЬ ТАРАС ДМИТРОВИЧ
  • БОРИСЛАВ
  • БУКОВИНА
  • БУСЕЛ ЯКІВ
  • ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА
  • ЧЕРНІВЦІ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ДРОГОБИЧ
  • ДВІЙКАРІ
  • ГАЙВАС ЯРОСЛАВ
  • ГАЛИЧИНА
  • ГЕНЕРАЛЬНА ГУБЕРНІЯ
  • ГЕСТАПО
  • ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УСРР
  • ГОЛОВІНСЬКИЙ ЮЛІАН
  • ГОЛУВКО ТАДЕУШ-ЛЮДВІК
  • ГРИНЬОХ ВСЕВОЛОД
  • ГРУПА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОЛОДІ (ГУНМ)
  • КАЧИНСЬКИЙ СЕРГІЙ
  • КАНДИБА ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • КАПУСТЯНСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КАРПАТСЬКА СІЧ, ОРГАНІЗАЦІЯ НАРОДНОЇ ОБОРОНИ КАРПАТСЬКА СІЧ
  • КАРПАТСЬКА УКРАЇНА
  • ХАРКІВ
  • ХЕРСОН, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • КЛЯЧКІВСЬКИЙ РОМАН-ДМИТРО
  • КЛИМІВ ІВАН
  • КОНОВАЛЕЦЬ ЄВГЕН
  • КРАКІВ
  • КРАВЦІВ БОГДАН-ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
  • КУБАНЬ
  • КУК ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ
  • КУШНІР МАКАР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КИЇВ
  • ЛЕБЕДЬ МИКОЛА
  • ЛЕГІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
  • ЛЕНКАВСЬКИЙ СТЕПАН
  • ЛЬВІВ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕС ОУН 1936
  • МАРАМОРОЩИНА
  • МАРТИНЕЦЬ ВОЛОДИМИР ЄВГЕНОВИЧ
  • МАТЛА ЗИНОВІЙ
  • МАЦЕЙКО ГРИГОРІЙ
  • МЕЛЬНИК АНДРІЙ АТАНАСОВИЧ
  • МИРОН ДМИТРО
  • НАХТІГАЛЬ
  • НАЦІОНАЛІЗМ
  • НАЦИЗМ
  • ОДЕСА
  • ОЛЕСЬКО
  • ОЛЬЖИЧ О.
  • ПАЦИФІКАЦІЯ
  • ПЕЧЕНІЖИН
  • ПЄРАЦЬКИЙ БРОНІСЛАВ
  • ПЛАВ'ЮК МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
  • ПОХІДНІ ГРУПИ ОУН
  • ПОЛІССЯ, ПРИП'ЯТСЬКЕ ПОЛІССЯ
  • ПОЛТАВА
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • РАЙХСКОМІСАРІАТ УКРАЇНА
  • РЕБЕТ ДАРІЯ
  • РЕБЕТ ЛЕВ
  • РІВНЕ
  • РОГАЧ ІВАН
  • РОЛАНД
  • САМОСТІЙНА ДУМКА, БУКОВИНА (1931-1937)
  • СЕНИК ОМЕЛЯН
  • ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ, ТИЖНЕВИК
  • ШТУЛЬ-ЖДАНОВИЧ ОЛЕГ
  • ШУХЕВИЧ РОМАН ОСИПОВИЧ
  • СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ МОЛОДІ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТЕЦЬКО ЯРОСЛАВА ЙОСИПІВНА
  • СЦІБОРСЬКИЙ МИКОЛА ОРЕСТОВИЧ
  • СУЧАСНІСТЬ, ЧАСОПИС
  • СУДОПЛАТОВ ПАВЛО АНАТОЛІЙОВИЧ
  • СУРМА, УКР. ЧАСОПИС
  • СУШКО РОМАН
  • ТЕЛІГА ОЛЕНА
  • ТРУСКАВЕЦЬ, МІСТО ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛ.
  • УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА (УГВР)
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА САМООБОРОНА (УНС) (1943)
  • УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА В КИЄВІ
  • УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО)
  • УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)
  • УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВНЕ ПРАВЛІННЯ (1941)
  • ВАРШАВА
  • ВАРШАВСЬКИЙ ПРОЦЕС 1935-1936 РР.
  • ВАССИЯН ЮЛІАН
  • ВЕЛИЧКІВСЬКИЙ МИКОЛА
  • ВЕРМАХТ
  • ВІДЕНЬ
  • ВІННИЦЯ
  • ВОЛИНЬ
  • ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ
  • ЮГОСЛАВІЯ
  • ЗАКЕРЗОННЯ
  • ЗАХІДНА УКРАЇНА, ЯК ТЕРМІН
  • ЗАКСЕНГАУЗЕН, ОРАНІЄНБУРГ
  • ЖИТОМИР

  • Пов'язані терміни:
  • АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941
  • АНДРІЄВСЬКИЙ ДМИТРО
  • АНТИБІЛЬШОВИСТСЬКИЙ БЛОК НАРОДІВ (АБН)
  • АРМІЯ КРАЙОВА
  • БАНДЕРА СТЕПАН АНДРІЙОВИЧ
  • БЕЙ ВАСИЛЬ
  • БЕРЕЗА КАРТУЗЬКА
  • БЕЗРУЧКО МАРКО ДАНИЛОВИЧ
  • БІФОНИ
  • БІЛАС ВАСИЛЬ
  • БОЇВКА СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ
  • БОЙДУНИК ОСИП
  • БУКОВИНСЬКА УКРАЇНСЬКА САМООБОРОННА АРМІЯ (БУСА)
  • БУСЕЛ ЯКІВ
  • ЧЕМЕРИНСЬКИЙ ОРЕСТ
  • ДЕФЕНЗИВА
  • ДЕМОГРАФІЧНІ ВТРАТИ УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 20 СТ.
  • ДЕПОРТАЦІЇ В РЕТРОСПЕКТИВІ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
  • ДЕВІЗ
  • ДІДУШОК (ГЕЛЬМЕР) ПЕТРО
  • ДОНЦОВ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ДРОГОБИЧ
  • ДРУКАРСТВО І КНИГОВИДАННЯ В УКРАЇНІ
  • ДВІЙКАРІ
  • ДЯКІВ ОСИП
  • ДЯКОН ЯРОСЛАВ
  • ДИДИК ГАЛИНА
  • ЕМІГРАЦІЯ ВІЙСЬКОВИКІВ АРМІЇ УНР ТА УГА
  • ФАСТІВ, МІСТО КИЇВСЬКОЇ ОБЛ.
  • ФЕДОРОНЧУК ВАСИЛЬ
  • ФРОЛЯК СВЯТОСЛАВ
  • ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ
  • ГАЙВАС ЯРОСЛАВ
  • ГАЛАСА ВАСИЛЬ
  • ГАЛИЧИНА ВІЙСЬКОВЕ ФОРМУВАННЯ
  • ГАСИН ОЛЕКСА
  • ҐЕДРОЙЦ ЄЖИ
  • ГЕНЕРАЛЬНЕ КОНСУЛЬСТВО СРСР У ЛЬВОВІ
  • ГІРНИК ОЛЕКСА МИКОЛАЙОВИЧ
  • ГНАТЮК ІВАН ФЕДОРОВИЧ
  • ГОЛОД 1946–1947 РОКІВ В УРСР
  • ГОЛУБЕНКО ПЕТРО
  • ГОЛУВКО ТАДЕУШ-ЛЮДВІК
  • ГОРБОВИЙ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ
  • ГРАБЕЦЬ ОМЕЛЯН
  • ГРИЦАЙ ДМИТРО
  • ГРИНЬОХ ВСЕВОЛОД
  • ГУБКА ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ
  • ГРУПА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОЛОДІ (ГУНМ)
  • ІДЕЯ І ЧИН
  • ІСПАНІЯ, КОРОЛІВСТВО ІСПАНІЯ
  • ІСТОРІЯ ПРЕСИ В УКРАЇНІ
  • ІТАЛІЯ, ІТАЛІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСТЬ
  • КАЧИНСЬКИЙ СЕРГІЙ
  • КАНДИБА ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • КАПУСТЯНСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КЕНТРЖИНСЬКИЙ БОГДАН
  • ХАСЕВИЧ НІЛ АНТОНОВИЧ
  • КЛЯЧКІВСЬКИЙ РОМАН-ДМИТРО
  • КЛИМІВ ІВАН
  • КНИШ ЗИНОВІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • КОЧУР ГРИГОРІЙ ПОРФИРОВИЧ
  • КОЛОДЗІНСЬКИЙ-ГУЗАР МИХАЙЛО
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
  • КОНОВАЛЕЦЬ ЄВГЕН
  • КОНСТИТУЦІЇ ДРУГОЇ РЕЧІПОСПОЛИТОЇ ПОЛЬСЬКОЇ 1921 ТА 1935
  • КОРОПЕЦЬ
  • КОССАК ЗЕНОН
  • КОСТЕЛЬНИК ГАВРИЇЛ ТЕОДОРОВИЧ
  • КОВАЛЬ ВІКТОР САВОВИЧ
  • КОЗЛАНЮК ПЕТРО СТЕПАНОВИЧ
  • КРАКІВСЬКІ ВІСТІ
  • КРАСІВСЬКИЙ ЗІНОВІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • КРАВЧУК РОМАН МИКОЛАЙОВИЧ
  • КРАВЦІВ БОГДАН-ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
  • КРОХМАЛЮК ЮРІЙ АНДРІЙОВИЧ
  • КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ АНТІН ВЛАДИСЛАВОВИЧ
  • КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ ТАРАС АНТОНОВИЧ
  • КУБІЙОВИЧ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
  • КУК ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ
  • КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (КУН)
  • КУРМАНОВИЧ ВІКТОР ЙОСИПОВИЧ
  • КУШНІР МАКАР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КУЗНЕЦОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • КВІТКОВСЬКИЙ ДЕНИС ВАСИЛЬОВИЧ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА СТАРОВИНА
  • ЛЕБЕДЬ МИКОЛА
  • ЛЕГІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
  • ЛЕНКАВСЬКИЙ СТЕПАН
  • ЛІТОПИС УПА
  • ЛИТВА, ЛИТОВСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ЛОПАТИНСЬКИЙ ЮРІЙ
  • ЛУГ
  • ЛУЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ
  • ЛЬВІВ
  • ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕС ОУН 1936
  • ЛЬВІВСЬКИЙ СОБОР 1946
  • ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ІВАН ПАВЛОВИЧ
  • ЛЮБЕШІВ
  • МАРКУСЬ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
  • МАРТИНЕЦЬ ВОЛОДИМИР ЄВГЕНОВИЧ
  • МАТЛА ЗИНОВІЙ
  • МАЦЕЙКО ГРИГОРІЙ
  • МАУТГАУЗЕН
  • МАЙСТРЕНКО ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ
  • МЕДЕНИЧІ
  • МЕДВІДЬ МИХАЙЛО
  • МЕЛЬНИК АНДРІЙ АТАНАСОВИЧ
  • МЕШИК ПАВЛО ЯКОВИЧ
  • МІРЧУК ПЕТРО ЮРІЙОВИЧ
  • МУДРИЙ ВАСИЛЬ
  • МУЗЕЙНА СПРАВА В УКРАЇНІ
  • МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ
  • МИРОН ДМИТРО
  • НАГОРОДИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
  • НАХТІГАЛЬ
  • НАРОДНИЙ КОМІСАРІАТ ОБОРОНИ УРСР
  • НАЦІОНАЛІЗМ ІНТЕГРАЛЬНИЙ
  • НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
  • НЮРНБЕРЗЬКИЙ ПРОЦЕС 1945–1946
  • НІЖИН
  • НОРИЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1953
  • НОВІ СТРІЛИЩА
  • НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ
  • НИЖАНКІВСЬКИЙ СТЕПАН ОСТАПОВИЧ
  • ОБ'ЄДНАННЯ
  • ОХРИМОВИЧ ВАСИЛЬ ОСТАПОВИЧ
  • ОЛЬЖИЧ О.
  • ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ
  • ОСЕРЕДОК ПРОПАГАНДИ І ІНФОРМАЦІЇ ПРИ ПРОВОДІ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
  • ОСЕРЕДОК УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ І ОСВІТИ
  • ОСЬМАК КИРИЛО ІВАНОВИЧ
  • ОСТРОВСЬКИЙ ОЛЕГ
  • ОСВЕНЦІМ
  • ОУНІВСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ НА ТЕРИТОРІЇ НІМЕЧЧИНИ 1941 –1943
  • ПАНЬКІВСЬКИЙ КОСТЬ
  • ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
  • ПАЦИФІКАЦІЯ
  • ПЕЛЕНСЬКИЙ ЗЕНОН ПАВЛОВИЧ
  • ПЕРЕЧИН
  • ПЕТРІВ ВСЕВОЛОД МИКОЛАЙОВИЧ
  • ПІДГІРСЬКИЙ САМІЙЛО МАКСИМОВИЧ
  • ПІДПІЛЛЯ ЛЕГЕНДОВАНЕ
  • ПІДПІЛЛЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ В УКРАЇНІ
  • ПЄРАЦЬКИЙ БРОНІСЛАВ
  • ПІЛСУДСЬКИЙ ЮЗЕФ-КЛЕМЕНС
  • ПЛАСТ, УКРАЇНСЬКИЙ ПЛАСТОВИЙ УЛАД
  • ПЛАВ'ЮК МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
  • ПОХІДНІ ГРУПИ ОУН
  • ПОЛІСЬКА СІЧ
  • ПОЛІТИЧНІ В'ЯЗНІ
  • ПОЛТАВА ПЕТРО
  • ПОЗИЧАНЮК ЙОСИП
  • ПРОЦЕС 39-ТИ 1941
  • ПРОЦЕС 59-ТИ 1941
  • ПРОЦЕС 62-Х 1941
  • РАДИВИЛІВ
  • РАХМАННИЙ РОМАН
  • РЕАБІЛІТАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ
  • РЕБЕТ ДАРІЯ
  • РЕБЕТ ЛЕВ
  • РОЄНКО ВІКТОР КАЛЕНИКОВИЧ
  • РОЛАНД
  • РОМИ
  • РОСОХА СТЕПАН
  • РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ
  • РОЗБУДОВА НАЦІЇ
  • САМЧУК УЛАС ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • САМОСТІЙНА УКРАЇНА - ЧАСОПИС
  • СЕЛО
  • СЕМЧИШИН ТИМІШ
  • СЕНИК ОМЕЛЯН
  • СЕВРЮК ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ШАНКОВСЬКИЙ ЛЕВ ПЕТРОВИЧ
  • ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ, ТИЖНЕВИК
  • ШУХЕВИЧ РОМАН ОСИПОВИЧ
  • ШУМЕЛДА ЯКІВ
  • СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ
  • СЛУЖБА БЕЗПЕКИ ОУН
  • СМЕРШ
  • СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ МОЛОДІ
  • СПЕЦСЛУЖБИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
  • СПЕЦПОСЕЛЕННЯ
  • СТАХІВ ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ
  • СТАНИЦЯ
  • СТАРУХ ЯРОСЛАВ
  • СТЕБЕЛЬСЬКИЙ БОГДАН
  • СТЕФАНИК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
  • СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ ОЛЕНА
  • СТЕПАНЯК МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ
  • СТЕЦЬКО ЯРОСЛАВА ЙОСИПІВНА
  • СТЕЦЬКО ЯРОСЛАВ СЕМЕНОВИЧ
  • СТОРІНКИ ВОЄННОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, ЗБІРНИК
  • СТРОКАЧ ТИМОФІЙ АМВРОСІЙОВИЧ
  • СТРУК ДАНИЛО ЄВСТАХІЙОВИЧ
  • СЦІБОРСЬКИЙ МИКОЛА ОРЕСТОВИЧ
  • СУДОПЛАТОВ ПАВЛО АНАТОЛІЙОВИЧ
  • СУМИ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • СУРМА, УКР. ЧАСОПИС
  • СУШКО РОМАН
  • СИДОР ВАСИЛЬ
  • ТЕЛІГА ОЛЕНА
  • ТЕРНОПІЛЬ
  • ТЕРОР І ТЕРОРИЗМ
  • ТОВСТЕ, СМТ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛ.
  • ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ (ЦДВР)
  • ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖ. АРХІВ ЗАРУБІЖНОЇ УКРАЇНІКИ
  • ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ УКРАНИ
  • ВАРШАВСЬКИЙ ПРОЦЕС 1935-1936 РР.
  • ВАССИЯН ЮЛІАН
  • ВІСЛА, АКЦІЯ 1947
  • ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ 1943 Р.
  • ВОЖАКІВСЬКИЙ СИМОН
  • ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ
  • ЯНІВ ВОЛОДИМИР-МИХАЙЛО ОСИПОВИЧ
  • ЗАЛІЩИКИ
  • ЖУКОВСЬКИЙ АРКАДІЙ ІЛАРІОНОВИЧ
  • ЗИБЛІКЕВИЧ ЄВГЕН


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)