ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ОСОБИСТІСТЬ В ІСТОРІЇ

  Бібліографічне посилання: Ясь О.В. ОСОБИСТІСТЬ В ІСТОРІЇ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Osobystist_istorii (останній перегляд: 13.12.2018)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

ОСОБИСТІСТЬ В ІСТОРІЇ

ОСОБИСТІСТЬ В ІСТОРІЇ. Поняття про О. в і. – сукупність уявлень про місце людини в плині істор. часу та простору, зокрема, щодо її колективних, групових і персональних ролей, сусп., професійних, родинних практик, реальних і можливих життєвих сценаріїв, пов'язаності конкретної особистості з відомими подіями, явищами, процесами, фактами тощо. Первісне усвідомлення місця людини в минувшині спиралося майже виключно на міфологічне підґрунтя, зокрема, освячувало й фіксувало усталені соціальні практики: божественне призначення фараонів та ін. правителів д-в Стародавнього Сходу; посередництво між богами й людьми, котре відводилося касті чи прошарку жерців; визначення служби володарям належною лише чиновникам і воїнам (напр., відомі давньоєгип. повчання учням писців, в яких обстоювалося привілейоване становище писця в тогочасному сусп-ві), а невільної праці – рабам. При цьому людина виступала лише як найменша частинка неподільного соціального цілого давньосх. сусп-в. Утім, навіть міфологічна свідомість наділяла низку легендарних чи напівлегендарних персонажів винятковими здібностями й особливим призначенням (Гільгамеш, Прометей), що виказувало початкове розуміння мінливості людських ролей на сцені історії.

Істотний злам в істор. свідомості стався в добу античності, зокрема за часів Стародавньої Греції. Насичена й багата "просторова історія" понад 600 держ. утворень у межах відносно невеликого простору й часу (вважають, що тільки Арістотель із групою учнів вивчив лад 158-ми д-в), швидкоплинність політ. буття (від монархії до демократії чи, навпаки, від демократії до олігархії), надзвичайна інтенсивність культ. і духовного життя спричинилися до формування антич. типу людини – громадянина, якому було властиве розмаїття соціальних ролей. Отож особистість, хоч і розглядалася як частка антич. Космосу, проте вже сприймалася як самодіяльна істота. Відтак зумовленість звичних сценаріїв буття помітно трансформувалася, позаяк дедалі більше асоціювалася з персональними чеснотами й рисами тієї чи іншої особистості, її діями та вчинками, які засуджувалися чи, навпаки, оспівувалися, визнавалися взірцевими, гідними наслідування в письмовій традиції. Напр., із діяннями стратега Перікла часто-густо ототожнюють усю добу вищого розквіту афінської демократії – "часи Перікла" ("вік Перікла"). Водночас життєві сценарії особистості пов'язувалися з певними соціо- та етнокульт. вимірами, які відображали конфлікти еллінського й варварського світів, політ. і культ. традицій, сусп. практик тощо. Приміром, відомий опис Геродотом убивства скіфами свого царя Скіла, котрий запозичив давньогрец. звичаї й тим самим зневажив місц. к-ру. Мішанина культ. традицій за доби еллінізму та рим. епохи помітно змінила звичні життєві сценарії особистості, яка іноді досягала вершин влади з найнижчих верств. Так, майбутній рим. імп. Гай Аврелій Валерій Діоклетіан був сином вільновідпущеника, себто раба, якому подарували волю. За доби античності сформувалися й певні канони висвітлення діянь визначних особистостей, як правило, імператорів, царів, правителів. Напр., Плутарх своїми знаменитими порівняльними життєписами та Гай Светоній Транквіл працею про життя цезарів внесли до письмової традиції моралістичні розумування, повчальні екскурси, естетичні замальовки, патетичні включення, анекдотичні подробиці тощо.

Нову систему координат щодо осмислення місця та ролі О. в і. ввело християнство. Власне, християнство розділило світ історії на Божий та людський рівні, сакральне, святе, і буденне, профанне, зокрема трансформувало саму істор. свідомість, яка стала теоцентричною. Життєвий шлях особистості розглядався, тлумачився й оцінювався із сакральних канонів. Відтак з'явився особливий вид церк. літератури – агіографія – життєписи канонізованих світських і духовних осіб, що супроводжувалися християн. повчаннями, молитвами тощо. Зокрема, на теренах Київської Русі ширилися як перекладні візант. та південнослов'ян. агіографії (Феодора Студита, Стефана Сурозького, Іоанна Готського та ін.), так і місц. житія князів Бориса і Гліба, вел. кн. київ. Володимира Святославича, вел. кн. київ. Ольги, Феодосія Печерського та ін. Зрештою, сутність середньовічної людини вбачали в тій частці духовного, Божого вогню, котра долає межі тілесної оболонки й освячує її. За доби середньовіччя істотно звузилася версіальність життєвих сценаріїв тогочасної особистості, яка значною мірою залежала від її місця в становій ієрархії. На перший план висунулися постаті європ. монархів, найзаможнішої аристократії, вищі верстви духовенства, діяння яких найповніше висвітлювалися в літописній традиції. Натомість нижчі стани населення посіли становище "мовчазної більшості" (термін рос. медієвіста А.Гуревича), імена деяких представників якої лише епізодично й випадково потрапляли до анналів, хронографів та літописів.

Новий злам істор. свідомості відбувся в добу Відродження, яка вирізнялася становленням індивідуальності в к-рі й духовності, котра прагне висловити своє "Я". Заразом поширилися рефлективні компоненти соціогуманітарного знання, завдяки яким людина прагнула осягнути індивідуальні дії й колективні реакції на авансцені історії, зокрема їхню ретроспективність, відмінність різних істор. епох (Ф.Бьондо, Л.Валла, Ф.Гвіччардіні, Н.Макіавеллі та ін.). Більше того, призначення історії, поряд із філософією й риторикою, вбачали в тому, щоб виховувати, плекати особистість. Отож особистість постала як духовна й культ. істота, яка логічно й раціонально мислить та посідає певне становище в сусп-ві, себто є людиною соціальною. Водночас виникла групова свідомість інтелектуалів доби Відродження, яка сполучала спільні культ., духовні та мисленнєві компоненти свідомості. Вважають, що саме поняття "особистість" з'явилося в Зх. Європі не раніше 17 ст. як вислід усвідомлення соціальної й духовної природи людини, точніше її соціальних та культ. практик. У Росії цей термін увів історик М.Карамзін.

У Просвітництва добу істор. людина сприймалася в контексті природно-правового мислення, зокрема універсального Ratio та натуралістичного Права. Відтак визначні постаті минувшини розглядалися з перспективи моралістичних прикладів або прагматичних стратегій поведінки, позаяк історія мала бути своєрідною вчителькою життя. Тому увага відомих просвітницьких мислителів та інтелектуалів зосереджувалася на проблемах життя окремої особистості чи на ідеальних завданнях усього людства. Натомість неповторні явища та суперечливі постаті минувшини здебільшого залишалися поза межами раціоналістичного історіописання. Проте пізньопросвітницькі ідеї підважили віковічні засади станового та ієрархічного сусп-ва. Вони спричинилися до дискусій щодо конфлікту "природного стану" із цивілізацією, себто первісної людини й тогочасної особистості, поширення ідеалів персональної автономії, сусп. середовища людського побутування, народоправства (демократії) та ін. Загалом просвітницька критика була скерована супроти обскурантизму, невігластва, забобонів, схоластичних догматів, з якими пов'язувалися моральні чесноти людини (приміром надмірного аскетизму). Натомість обстоювалася думка про особисті заслуги як критерій честі й достоїнства людини-громадянина. Власне, Просвітництво виплекало ідеал "просвітницького володаря". Прибічником таких поглядів був відомий укр. церк. діяч Феофан (Прокопович). Кінець-кінцем завдяки просвітницьким ідеям середньовічний Підданий перетворився на Громадянина. Та рецепція істор. Людини в часі й просторі в межах просвітницького світобачення хибувала одноманітністю й схематизмом представлення, напр., такою була його ідея космополітизму. Втім, уже в межах пізньопросвітницького раціоналізму визрівав скептицизм щодо уявлень про однорідність людської природи як частини загального універсуму, який репрезентували преромантики Й.-Г.Гердер, Ж.-Ж.Руссо та ін.

У післянаполеонівську добу європ. історії поширився романтизм, який продукував перенесення пріоритетів із самодостатнього культу Розуму на своєрідність і множинність культурно-нац. укладів життя, з апології незмінності побутування істор. людини на повсюдний колорит місця і часу, властивий кожній епосі, а відповідно й особистості. Та найголовніше – у полі романтичних систем світобачення опинилася істор. людина з розмаїтими та унікальними проявами нац. і соціального буття, самобутніми, індивідуальними реакціями, яка остаточно зруйнувала логічні й універсальні схеми, тотально підважила просвітницький потяг до абстрактних розумувань і уявлень. Відтак в європ. історіописання ввійшов новий тип особистості – романтичний герой, який часто-густо мав певне месіанське призначення (врятувати народ від іноз. загарбників, побороти несправедливість знаті, захистити етнонац. самобутність тощо). Проте, якщо в просвітницьких візіях циркулювала думка про усвідомленість дій особистості, то в романтичному представленні досить часто побутувала теза про її інстинктивні хотіння й прагнення, нав'язувалася домінація колориту місця й часу. Прикладом такого підходу є "Історія герцогів Бургундських з дому Валуа" франц. історика П. де Баранта. З'явилася й низка істор. концепцій, які тлумачили призначення О. в і. у відповідному дусі, приміром, відома візія "культу героїв" англ. філософа Т.Карлейля. Постали питання про співвіднесення ритму буття, часу історичного не тільки з масовим, колективним героєм – народом/нацією, а і з життям окремої особистості, її складними світовідчуваннями й реакціями. В укр. історіописанні романтичні візії минувшини репрезентували М.Костомаров (напр., його монографія "Богдан Хмельницкий"), П.Куліш, М.Максимович та ін.

Засадну трансформацію уявлень щодо ролі О. в і. пов'язують із хвилею першого позитивізму О.Конта та Г.Спенсера, яка висунула тезу про надзвичайну віру в силу знання й людського інтелекту, начебто спроможного осягнути всі таємниці природи та сусп. розвитку. Відтак життєві сценарії та соціальні практики особистості в позитивістському світобаченні підпорядковувалися логіці заг. сусп. законів чи детермінізму. За позитивістськими стратегіями дії, кінець-кінцем суспільні практики особистості мали бути зведені до відповідних тенденцій, чинників та передумов. Приміром, досить поширеною є відома теза О.Конта про "історію без імен", хоч така думка була не дуже популярною поміж істориками-позитивістами.

Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. європ. соціогуманітаристика повернулася до ідеалістичних, ірраціональних стратегій пояснення істор. буття, а за великим рахунком – до інтуїтивного способу мислення. Відбулася персоніфікація істор. особистостей, які відтепер репрезентували стихійні хотіння, інстинкти, колективну волю, емоційні переживання певних соціальних спільнот у неоромантичних візіях історії, що набули неабиякої популярності в "недержавних" чи "скривджених" націй. Як приклад такого розуміння ролі особистостей в історії можна навести дослідження В.Липинського, його "культ жертвенних героїв" і "великої людини".

У 1-й третині 20 ст. соціогуманітаристика потрапила в силові поля неокантіанського та соціологічного поворотів, які суттєво змінили палітру уявлень про особистість та її роль на істор. теренах. Протилежні варіації таких уявлень зазвичай втілювалися в концепціях сингуляризму ("соціального атомізму"), себто потрактування сусп-ва як сукупності особистостей, та універсалізму ("колективізму"), що тлумачив сусп-ва як спільноти, які неможливо звести до окремих особистостей. Із поширенням у 1920-х рр. догматів вульгаризованого марксизму – т. зв. марксизму-ленінізму – в укр. історіописанні на обширах УСРР запанували соціологізовані візії історії, які зводили призначення О. в і. до концепту "масової людини", включеної до певного процесу чи явища. Від 1930-х рр. ці візії поступилися висунутими рад. режимом ідеологічними канонами, у межах яких роль О. в і. визначалася за її "поступовістю" чи "реакційністю" щодо теорії класової боротьби чи поточної ідеологічної кон'юнктури. За часів сталінського режиму сусп. практики особистості знівелювалися до відомої моделі "соціального гвинтика" тоталітарної системи. Натомість у зх. соціогуманітаристиці після 1945 поширилися філос. течії (екзистенціалізм, персоналізм та ін.), зорієнтовані на всебічне розкриття культ. й духовного потенціалу особистості, зокрема стосовно переоцінки її соціальних практик, життєвого сценарію, врешті-решт навіть незначних ролей (т. зв. мікроролей) на істор. підмостках.

На зламі 1950–60-х рр. потужний вплив на зх. істор. думку справив антропологічний поворот, який змусив гуманітаріїв, зокрема істориків, розглядати особистість у новітніх контекстах: конструювання відповідних інститутів і структур, середовища побутування й навіть свідомості, ментальності, ієрархії цінностей тощо. Нині в зх. соціогуманітаристиці інтенсивно дискутуються питання, пов'язані з дискурсивними практиками, рольовими моделями, стилями життя особистості в постіндустріальну та глобалістичну добу, зокрема з постмодерністським поворотом. Щодо особистості в сучасній історії, то ситуація постмодерну зумовлює небачену досі синхронізацію істор. часу, принаймні його суб'єктивних темпоральних вимірів. Прикладом цього є одночасне співіснування в єдиному глобалістичному просторі особистості, включеної в різні часові ролі: суду шаріату та міжнар. косміч. місій, джихаду й генетичних досліджень, кастового поділу і тотального космополітизму, пов'язаних із первісними ритуалами сусп. практик аборигенів та користування мережею Інтернет, тощо. В укр. соціогуманітаристиці новітні візії та ревізії щодо місця й ролі особистості в минулому, сучасному та майбутті поширилися лише в пострад. добу.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Карлейль Т. Герои, почитание героев и героическое в истории. СПб., 1891
  2. Плеханов Г.В. К вопросу о роли личности в истории. "Научное обозрение", 1898, № 3–4
  3. Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: Стиль жизни и стиль мышления. М., 1978
  4. Человек как философская проблема: Восток–Запад. М., 1991
  5. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992
  6. Человек античности: Идеалы и реальность. М., 1992
  7. Мосс М. Общество. Обмен. Личность: Труды по социальной антропологии. М., 1996
  8. Кантор К. Свободная личность как идеал культуры. "Свободная мысль", 1997, № 9
  9. Андреев А.Н. Культурология: Личность и культура. Минск, 1998
  10. Человек в культурном резонансе эпохи: Россия: Цикл лекций. "Мир психологии", 2000, № 3
  11. Кутырев В.А. Человек ХХI века: Уходящая натура… "Человек", 2001, № 1
  12. Шаповал Ю.Г. Україна Людей: Особистість у контексті національного чину. Львів, 2001
  13. Ионин Л.Г. Социология культуры. М., 2004
  14. Макьявелли Н. Сочинения исторические и политические. Сочинения художественные. Письма: Сборник. М., 2004
  15. Головінський І.З. Особистість: Розвиток, теорії та виміри. К., 2005
  16. Микешина Л.А. Философия науки: Современная эпистемология, научное знание в динамике культуры, методология научного исследования. М., 2005.

Посилання:
  • АГІОГРАФІЯ
  • АННАЛИ (ХРОНІКИ, ЛІТОПИСИ)
  • АНТИЧНІСТЬ
  • АРІСТОТЕЛЬ
  • АРИСТОКРАТІЯ
  • БОРИС І ГЛІБ
  • ЧАС ІСТОРИЧНИЙ
  • ДЕМОКРАТІЯ
  • ДУХОВЕНСТВО
  • ЕЛЛІНІЗМ
  • ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ
  • ГЕРДЕР ЙОГАН-ГОТФРІД
  • ГЕРОДОТ ТА ЙОГО ІСТОРІЇ ПРО СКІФІЮ
  • КАРАМЗІН МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ
  • КАРЛЕЙЛЬ ТОМАС
  • ХРОНОГРАФИ
  • ХРИСТИЯНСТВО
  • КОНТ ОГЮСТ
  • КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • ЛІТОПИС, ЛІТОПИСАННЯ, ЛІТОПИСОЗНАВСТВО
  • МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • МОНАРХІЯ
  • ОЛЬГА
  • ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН
  • ПРОСВІТНИЦТВО
  • РОМАНТИЗМ
  • СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  • СКІФИ
  • СКІЛ - СКІФ. ЦАР
  • СПЕНСЕР ГЕРБЕРТ
  • ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ВІДРОДЖЕННЯ, РЕНЕСАНС
  • ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ СВЯТИЙ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)