ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ПАЛЕОГРАФІЯ

  Бібліографічне посилання: Войцехівська І.Н. ПАЛЕОГРАФІЯ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Paleohrafiia (останній перегляд: 19.07.2019)
ПАЛЕОГРАФІЯ

ПАЛЕОГРАФІЯ (від давньогрец. παλαιός – стародавній та γράφω – пишу, записую) вивчає зовн. ознаки рукописних пам'яток, історію походження давніх систем письма, їх еволюцію, характерні особливості з метою прочитання та атрибуції тексту. Термін "палеографія" запровадив до наук. обігу на поч. 18 ст. франц. учений Бернар Манфокон (Bernard Monfaucon, 1655–1741) для визначення грец. письма. Згодом цей термін поширився на всі типи і види давнього письма. На основі грец. письма виникла і латинська П., розвиток якої умовно можна поділити на 3 періоди: античний (1–5 ст.); середньовіччя (5–15 ст.); Новий час (16–18 ст.). Систематичне вивчення лат. рукописів почав у 17 ст. бенедиктинський монах Жан Мабільон (Jean Mabillon, 1632–1707).

Залежно від мов, на основі яких сформувалось письмо, П. поділяється на грецьку, латинську, арабську, російську, українську тощо.

До зовн. ознак рукописів належать: абеткова система, графічні особливості літер, матеріал письма, на якому викладено текст (пергамент, папірус, берест тощо), і знаряддя письма (дерев'яні палички, гусячі або металеві пера), чорнило (фарби), оздоблення рукописів (орнамент, заставки, ініціали, кінцівки та ін.), філіграні (водяні знаки на папері), формат рукопису, обклад і техніка його вир-ва.

Осн. завданням П. є повна зовн. атрибуція тексту, яка вимагає його правильного прочитання, реконструкції втрачених текстів або їх частин, датування тексту, визначення авторства (переписувачів або компіляторів), встановлення його достовірності.

Найобґрунтованішим є поділ письма на 4 типи: предметне (зарубки, вузлики, шнури, стріли); піктографічне (письмо в малюнках); ідеографічне – складна система знаків, що полягає в розчленуванні графічної фрази на окремі поняття: за кожним поняттям закріплювався відповідний малюнок (символ), що сприймався конкретно на зір і містив відповідну інформацію (сонце, гора, хліб; або відображав дію: правити, веслувати, бігти) тощо, із таких знаків складалася фраза, яка отримала назву "ідеографія", або "логографія"; фонографічне (звукове) письмо. Знаки цього письма називаються фонограмами і визначають звукові елементи слова, тобто цілі склади чи окремі звуки (фонеми).

В історії слов'ян. писемності, як і ін. народів, застосовувалося письмо у вигляді зарубок на дерев'яній поверхні, які одночасно виконували роль документа, котрий свідчив про закріплення відповідних стосунків або укладання угоди. Вони називалися "пам'ятними дощечками", "зарубками", або "носами", оскільки їх всюди носили за собою. Звідси й пішов вислів "зарубати на носі", тобто добре запам'ятати.

До початкового (дописемного) періоду можна зарахувати і варіативність предметної сигналізації, яка була поширена в багатьох народів для передачі різнопланової інформації, з'ясування стосунків та закріплення повідомлень у часі з метою передати їх нащадкам. Так, до останніх належать могильні горби, кургани, надгробки. Існувала й індивідуальна розгалужена система предметної сигналізації: знаки власності у вигляді зарубок на корі дерев, спец. позначок на землі, клейма на домашній худобі тощо. Інколи предметні засоби спілкування були досить зручними при передачі інформації на відстані: сигналізація вогнем (смолоскипом); згодом – прапорцями та кольоровими вогниками. В Давній Русі кожен предметний знак власності мав назву "знамено". Імовірно, звідти й пішла багатовікова традиція використання прапорів.

Усі ці елементи з'явилися задовго до появи письма та були першим кроком на шляху до якісно нового – писемного – етапу розвитку цивілізації.

На період 7–8 ст. припало формування державності у слов'ян, що прискорило процес впорядкування писемної к-ри. Існування письма підтверджується багатьма пам'ятками і свідченнями: записками візант. і сх. авторів, літописними згадками про укладання договорів із греками за часів правління князів Олега та Ігоря, записками іноз. мандрівників тощо.

У 2-й пол. 10 ст. Болгарія втратила свою держ. незалежність і стала провінцією Візантії. Із цього часу центр слов'ян. писемної к-ри перемістився на схід, у Київську Русь. Саме київ. писемна школа 10–12 ст. стала центром східнослов'ян. писемності, основою і прообразом сучасної української мови. Пам'ятки письма на стінах Софійського собору і Золотих воріт, церкви архістратига Михаїла Видубицького Свято-Михайлівського монастиря, руїнах Успенського собору Києво-Печерської лаври, Кирилівської церкви та ін. храмів свідчать про високу писемну к-ру києворус. періоду.

Розквіт київ. писемної школи припав на 11 ст., яке характерне появою таких епохальних творів, як "Остромирове Євангеліє" (1056–57), Ізборнік 1073, Ізборнік 1076 і Євангеліє Архангельське (із 1092). Усі чотири пам'ятки переписані в Києві з давньоболг. оригіналів.

Гол. рисою розвитку писемності 12 ст. був перехід від переписування та компіляцій книг до літ. обробки й написання оригінальних творів – літописів, повчань тощо.

Істор. розвиток слов'янства, формування його державності вимагали уніфікованої системи письма, яка мала перебрати на себе сусп. функції взаємовідносин між народами. Цю місію виконали болг. місіонери Кирило та Мефодій, які увійшли в історію як творці слов'ян. абеток – глаголиці й кирилиці. Обидві абетки подібні за складом, назвами і значенням літер, однак суттєво відрізняються одна від одної графікою.

До осн. типів кириличного письма належать устав (11–14 ст.), півустав (14–15 ст.), скоропис (16–17 ст.). Хоча між графічним зображенням літер цих типів письма існують значні розбіжності, їх поділ є умовним, оскільки зміна начерків у письмі відбувалася поступово, із використанням як попереднього типу, так і наступного.

Із поч. 15 ст. на Русі паралельно існували два типи письма: півустав і скоропис. Півустав застосовували при переписуванні книг, а скоропис – при укладанні грамот, договорів, писцевих і переписних книг, чолобитних та ін документів. Від 17 ст. скорописом як прискореним засобом писання, користуються і при переписуванні книг. У цей час розвивається пд.-зх. (київ.) скоропис, для якого характерне зв'язане написання сусідніх літер та різновиди написання однієї і тієї ж літери залежно від того, поряд з якою вона написана і поєднується в процесі письма. Принципово змінюється і заг. вигляд письма. Замість рівного рядка приблизно однакових за розміром літер, з'являються такі, кінцівки яких виходять за межі рядка вгору і вниз. А скоропис 2-ї пол. 17 ст. відрізнявся великою кількістю варіантів однієї й тієї самої літери, через що його важко прочитати.

Унормування літер і стилю письма привело до того, що наприкінці 18 – на поч. 19 ст. у скорописі виділилося два види письма: академічне (повільне, урочисте) і канцелярське (прискорене, із нахилом, нажимом й округлими літерами). З'явилися в цей час і розділові знаки, і особливості орфографії.

Гол. умовами появи писемності на східнослов'ян. теренах було утворення Київ. д-ви та поширення християнства серед місц. населення. Саме держава була осн. замовником творів письма, оскільки писемність була необхідна в діловодстві канцелярій, усієї адм. системи для фіксації держ. законодавчих актів, міжнар. договорів, податкових документів тощо.

Дослідники мовної к-ри києворус. д-ви аргументують наявність у Києві та околицях місц. говірки – койне, на основі якої, на думку С.Висоцького, і сформувалася києворус. писемна мова, яка згодом стала державною. Центрами писемності в Києві були Софійський собор, Києво-Печерський та Видубицький монастирі. Саме при Софійському соборі виникли перші оригінальні твори києворус. літератури, такі як "Слово о Законі і Благодаті" митрополита Іларіона.

Традиції київ. писемної школи є тяглими та безперервними від часів Київ. Русі (9–12 ст.) до України 17 ст., що свідчить про прямі генетичні зв'язки Київ. д-ви з Україною. Сучасне укр. письмо пройшло довгий шлях розвитку, закріпилося в 17–18 ст. і еволюціонувало в укр. правопис упродовж 19–20 ст.


Література:
  1. Черепнин Л.В. Русская палеография. М., 1956
  2. Щепкин В.Н. Русская палеография. М., 1967
  3. Мацюк О.Я. Папір та філіграні на українських землях (ХVI – початок ХХ ст.). К., 1974
  4. Панашенко В.В. Палеографія українського скоропису другої половини ХVII ст.: На матеріалах Лівобережної України. К., 1974
  5. Муравьев А.В. Русская палеография. М., 1975
  6. Кісь Я.П. Палеографія. Львів, 1975
  7. Рейсер С.А. Русская палеография нового времени. М., 1982
  8. Тихомиров Н.Н., Муравьев А.В. Русская палеография. М., 1982
  9. Палеография. В кн.: Специальные исторические дисциплины. К., 1992
  10. Висоцький С.О. Київська писемна школа Х–ХII ст.: До історії української писемності. Львів–К.–Нью-Йорк, 1998
  11. Леонтьева Г.А. Палеография, хронология, археография, геральдика. М., 2000
  12. Шульгина Э.В. Русская книжная скоропись ХV в. СПб., 2000
  13. Гнатенко Л. Хто писав Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр. В кн.: Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 3: Джерелознавчі дисципліни. К., 2001
  14. Айплатов Г.Н., Иванов А.Г. Русская палеография. М., 2003
  15. Войцехівська І.Н. Палеографія. В кн.: Спеціальні історичні дисципліни. К., 2008.

Посилання:
  • ДЕРЖАВА
  • ГЛАГОЛИЦЯ
  • ІГОР, ІГОР СТАРИЙ
  • ІЛАРІОН
  • ІЗБОРНИК 1073
  • ІЗБОРНИК 1076
  • ХРИСТИЯНСТВО НАРОДНЕ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • КИРИЛІВСЬКА ЦЕРКВА В КИЄВІ. СВЯТО-КИРИЛІВСЬКИЙ ХРАМ ПРИ ПАВЛІВСЬКІЙ ПСИХОНЕВРОЛОГІЧНІЙ ЛІКАРНІ М. КИЇВ.
  • КИРИЛО ТА МЕФОДІЙ
  • КИРИЛИЦЯ
  • ЛІТОПИС, ЛІТОПИСАННЯ, ЛІТОПИСОЗНАВСТВО
  • ОЛЕГ
  • СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ
  • СОФІЙСЬКИЙ СОБОР У КИЄВІ
  • УКРАЇНСЬКА МОВА
  • УСПЕНСЬКИЙ СОБОР, СВЯТО-УСПЕНСЬКИЙ СОБОР КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ
  • ВІЗАНТІЯ
  • ВИДУБИЦЬКИЙ СВЯТО-МИХАЙЛІВСЬКІЇ МОНАСТИР У КИЄВІ
  • ВИСОЦЬКИЙ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ЗОЛОТІ ВОРОТА В КИЄВІ

  • Пов'язані терміни:
  • БІБЛІОЛОГІЯ
  • БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВО
  • БІОГРАФІСТИКА
  • ДУЙЧЕВ ІВАН
  • ДЯДИЧЕНКО ВАДИМ АРХИПОВИЧ
  • ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ІСТОРИЧНЕ
  • ЕПІГРАФІКА
  • ФАЛЕРИСТИКА
  • ФАЛЬСИФІКАТ ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛА
  • ФІЛІГРАНОЛОГІЯ, ФІЛІГРАНОЗНАВСТВО
  • ФІРКОВИЧ АВРААМ
  • ГОДИНКА АНТОНІЙ
  • ИСТОРИЧЕСКИЕ ЗАПИСКИ
  • ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ
  • ІВАНИШЕВ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ
  • КАМАНІН ІВАН МИХАЙЛОВИЧ
  • КНИГОЗНАВСТВО ТА ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ КНИГИ В УКРАЇНІ
  • КОДИКОГРАФІЯ
  • КОДИКОЛОГІЯ
  • ЛАЗАРЕВСЬКА КАТЕРИНА ОЛЕКСАНДРIВНА
  • ЛИХАЧОВ ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ
  • МАСЛОВ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ
  • МЕДІЄВІСТИКА
  • НАУКОВІ НАПРЯМИ, ШКОЛИ, ТЕЧІЇ, ГУРТКИ
  • ПАПІРОЛОГІЯ
  • РУКОПИСНА КНИГА
  • РУКОПИСНА ТА КНИЖКОВА СПАДЩИНА УКРАЇНИ
  • РУССКИЙ ФИЛОЛОГИЧЕСКИЙ ВЕСТНИК
  • СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ (СІД)
  • СРЕЗНЕВСЬКИЙ ІЗМАЇЛ ІВАНОВИЧ
  • ТЕКСТОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
  • ТМУТОРОКАНСЬКИЙ КАМІНЬ
  • ТИХОМИРОВ МИХАЙЛО МИКОЛАЄВИЧ
  • ВВЕДЕНСЬКИЙ АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ЯГИЧ ВАТРОСЛАВ
  • ЗАПИСКИ И ТРУДЫ ОБЩЕСТВА ИСТОРИИ И ДРЕВНОСТЕЙ РОССИЙСКИХ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)