ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ

  Бібліографічне посилання: Примаченко Я.Л. ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Peremischeni_osoby (останній перегляд: 22.09.2019)
ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ

ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ (DP – Displaced persons) – це жертви нацистського та союзних йому режимів, які були вислані з країни свого громадянства або колиш. місця проживання за расовими, реліг. чи політ. мотивами, а також особи, вивезені з Батьківщини на примусову працю в Німеччину і в окуповані нею країни. Відповідно до Резолюції ГА ООН щодо проблеми біженців від 12 лютого 1946 для сприяння швидкому поверненню П.о. у країни їх походження було створено Міжнародну організацію в справах біженців. Її статут передбачав можливість відмови від репатріації за наявності "вагомих причин", таких як: переслідування за нац. ознакою, політ. чи реліг. переконаннями; сімейні обставини або поганий стан здоров'я. 14 грудня 1950 було утворене Управління Верховного комісара в справах біженців, а 1951 – укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до конвенції під терміном "біженець" малася на увазі особа, яка розглядалася як біженець через низку угод, укладених у період між двома світ. війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951. 1967 був прийнятий Протокол, що стосується статусу біженців, з якого були прибрані часові та геогр. обмеження конвенції 1951. Термін "переміщені особи" в конвенції не використовується, але в даний час у практиці Управління Верховного комісара в справах біженців застосовується поняття "внутрішньо переміщені особи", що визначає осіб, котрі покинули певний конфліктний регіон країни й оселилися в ін. регіоні в межах цієї ж країни. Появу такої категорії біженців зумовила зміна характеру воєнних конфліктів – від глобального протистояння до локальних внутр. воєн, які зазвичай мають етнічне підґрунтя.

Фактично до категорії П.о. потрапили: 1) остарбайтери; 2) в'язні концтаборів, військовополонені та політв'язні. Для тимчасового розташування П.о. створювалися спец. табори. У жовтні 1945 відповідальність за утримання таборів була покладена на Адміністрацію допомоги і відбудови Об'єднаних Націй (United Nation Relief and Rehabilitation Administration; UNRRA), хоча військ. сили союзників продовжували забезпечувати транспортування, доставку продовольства та безпеку П.о. Також допомогу надавала Міжнар. орг-ція Червоного Хреста.

П.о. часто переїжджали з табору до табору в пошуках родичів, земляків або кращих умов проживання. При таборах створювалися церкви, синагоги, школи та ун-ти. Зокрема, свою діяльність відновив Український вільний універститет та Укр. аграрно-тех. ін-т (раніше знаходився в Подєбрадах, Чехія). П.о. вибороли собі квоту на навчання в нім. ун-тах.

30 липня 1946 брит. власті закрили свою зону для подальшого прийняття П.о., а 21 квітня 1947 те ж саме зробили й США. В міру репатріації П.о. та біженців кількість таборів скоротилася. Фактично, на поч. 1952 всі табори, за винятком одного, припинили своє існування. Останній табір для П.о. – Фьоренвальд – закритий 1957.

Репатріація в СРСР. Враховуючи колосальні людські втрати СРСР у Другій світовій війні та необхідність відбудови країни, у жовтні 1944 рад. уряд створив Управління уповноваженого Ради нар. комісарів у справах репатріації, яке очолив колиш. керівник контррозвідки генерал-полк. Ф.Голіков. На кінець війни за межами СРСР опинилося бл. 5 млн його громадян, з яких більш ніж 3 млн знаходилися в зоні дії союзників. П.о. укр. походження становили понад 2 млн осіб. Ялтинські угоди 1945 фактично закріпили насильницьку репатріацію громадян СРСР. Необхідність вступу СРСР у війну з Японією та побоювання щодо перешкоджання з боку СРСР поверненню громадян союзницьких д-в змусили США, Велику Британію та Францію певний час погоджуватися з такими умовами. Гол. пунктом розбіжностей між союзниками щодо репатріації стало визнання рад. громадянства зх. українців, оскільки до початку II світ. війни вони були громадянами ін. д-в. СРСР наполягав на визнанні громадянства станом на 1941, тоді як британсько-амер. союзники не допускали репатріації українців Галичини та Буковини.

Для організації прийому репатріантів від союзників і їх подальшого відправлення до СРСР 1945–49 при військ. раді Групи рад. окупаційних військ у Німеччині діяло управління з репатріації. Усі репатріанти проходили процес перевірки і фільтрації, що здійснювався наркоматом оборони та НКВС.

Станом на березень 1946 із зони дії союзників було передано 2,4 млн осіб. Разом із внутрішньо переміщеними особами заг. кількість репатріантів налічувала 4,4 млн осіб, з яких українці становили найчисельнішу групу – 1,7 млн (37,2%). Фактично період масової репатріації до СРСР закінчився в 1-й пол. 1946. У наступні роки потік репатріантів різко скоротився. У серпні 1946 3,3 млн репатріантів відправили до місць постійного проживання, з них в Україну – 1,1 млн. Репатріантам гарантували збереження всіх прав рад. громадян, однак на практиці вони утискалися. Рад. влада не стала вдаватися до масових репресій, хоча й не мала довіри до репатріантів. В умовах "холодної війни" було розгорнуто війну з космополітизмом та "іноземщиною". Як наслідок, репатріанти зазнавали відкритої або ж завуальованої дискримінації, зокрема при висуванні на керівні посади, вступі до вищих навч. закладів. Військовополонені не вважалися учасниками війни. Станом на липень 1952 в СРСР було повернуто 4,5 млн рад. громадян.

Еміграція в країни Заходу. На кінець 1947 кількість українців, які оминули загрозу насильницького повернення до СРСР, становила бл. 250 тис. осіб, у т. ч. 130–150 тис. П.о. Зруйнована війною Європа не могла адаптувати таку велику кількість людей. Єдиним шляхом вирішення ситуації була еміграція. Наявність потужних укр. громад спонукала більшість укр. біженців і П.о. емігрувати в країни Пн. Америки.

Для допомоги укр. біженцям ще в період II світ. війни укр. діаспора США та Канади створила громад. об'єднання: Злучений українсько-амер. допомоговий к-т та Фонд допомоги українців Канади, осн. діяльність яких фокусувалася на допомозі при оформленні документів на виїзд, зборі коштів та лобіюванні лібералізації іммігрантського законодавства США та Канади.

У червні 1948 був прийнятий законопроект Ф.Фелловза, який давав змогу приймати по 205 тис. осіб протягом 2-х років, кожна етнічна група мала свою квоту і право використати її наперед. Створювалася спец. комісія, яка займалася розселенням та працевлаштуванням біженців і П.о. У червні 1950 кількість біженців, які могли отримати право емігрувати до США, була збільшена до 340 тис. осіб.

1947 уряд Канади зняв обмеження щодо кількості переселенців. Протягом 1947–52 Канада прийняла 160 тис. П.о., у т. ч. 26 тис. українців.

Ідеологічний критерій відбору, за яким відсіювалися прихильники лівих поглядів, та мед. огляди виснажених війною і примусовою працею біженців істотно обмежили укр. еміграцію в країни Пн. Америки. Зі 120 тис. осіб, які емігрували з Німеччини та Австрії протягом 1945–53, тільки 47 тис. змогли потрапити до США та Канади. Пізніше до них долучилася частина укр. біженців і П.о. з Великої Британії, Бельгії, Франції та ін. європ. країн. Загалом із третьою хвилею укр. еміграції до Канади потрапило бл. 37 тис. українців, до США – бл. 100 тис. Новим напрямком еміграції українців стала Велика Британія, яка прийняла 20 тис. українців, у т. ч. 12 тис. вояків д-зії СС "Галичина", а також Австралія і Нова Зеландія (20 тис. осіб).

Високий середній інтелектуальний рівень укр. іммігрантів "третьої хвилі еміграції" та наявність серед них значної кількості свідомого нац. елементу в поєднанні з розвиненою інфраструктурою укр. північноамер. діаспори привів до остаточного переміщення центрів укр. еміграційного життя з Європи до США та Канади.


Література:
  1. The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II, edited by W.W. Isajiw, Y. Boshyk, R. Senkus. Edmonton, 1992
  2. Грабович Г. У пошуках великої літери. К., 1993
  3. Толстой Н.Д. Жертвы Ялты. М., 1996
  4. Рудик С.Я. Переселення українських біженців і переміщених осіб до США та Канади після Другої світової війни: Причини, особливості, наслідки (1945–1953 рр.): Автореферат дис. ... канд. істор. наук. К., 2003
  5. Боряк Г. Дубровіна Л. Архів Українського Вільного Університету в Мюнхені: попередній огляд фондів. "Архіви України", 2004, № 4–6
  6. Земсков В. Репатриация перемещенных советских граждан. В кн.: Война и общество 1941–1945, кн.2. М., 2004
  7. Plokhy S.M. Yalta: The Price of Peace. New York, 2010.

Посилання:
  • АДМІНІСТРАЦІЯ ДОПОМОГИ І ВІДБУДОВИ ОБ\'ЄДНАНИХ НАЦІЙ
  • БУКОВИНА
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ГАЛИЧИНА
  • ГАЛИЧИНА ВІЙСЬКОВЕ ФОРМУВАННЯ
  • ГРОМАДЯНСТВО
  • ХОЛОДНА ВІЙНА
  • МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ У СПРАВАХ БІЖЕНЦІВ
  • ОСТАРБАЙТЕРИ
  • РЕПАТРІАЦІЯ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • УКРАЇНСЬКИЙ ВІЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ У ПРАЗІ (У МЮНХЕНІ)

  • Пов'язані терміни:
  • КАНАДА
  • СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ
  • ТАБІР


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)