ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ПЕРЕМИСЬКА ЄПАРХІЯ

  Бібліографічне посилання: Набиванєц о. Станіслав ПЕРЕМИСЬКА ЄПАРХІЯ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Peremyska_ieparkhiia (останній перегляд: 17.07.2019)
ПЕРЕМИСЬКА ЄПАРХІЯ

ПЕРЕМИСЬКА ЄПАРХІЯ. Від початків до 1691. Існує кілька версій щодо початків П.є. сх. обряду, найстарші сягають 981, але, імовірно, вона постала в 11 або на межі 11 і 12 ст. Першим відомим на ім'я владикою П.є. був Антоній (Добриня) Ядренкович (1218). Тоді вона була зв'язана з Київ. митрополією, а пізніше – 1303–47 – підлягала Галицькій митрополії. Після її упадку повернулася 1347 під юрисдикцію київ. митрополитів.

Після того, як завдяки старанням короля Польщі Казимира III Великого патріарх Константинопольський Філофей Коккін відновив 1371 Галицьку митрополію, П.є. стала її частиною. Проте після 1390 вона знову перейшла під владу київ. митрополитів (згодом – унійних) й залишалася в їхній юрисдикції аж до 1795. 1422 до П.є. була приєднана Самбірська єпархія. Відтоді вона носила назву Перемишльська і Самбірська єпархія.

Кафедра перемишльських владик спочатку перебувала в перемишльському замку, а пізніше, до поч. 16 ст., – у районі м. Вільче. До часу Берестейської церковної унії 1596, окрім згаданого Антонія Ядренковича й невідомого на ім'я його наступника, каталоги перемишльських єпископів сх. обряду містять імена: Іларіона (бл. 1254), Авраама (бл. 1271), Єремії (бл. 1282), Сергія (між 1283 і 1287), Мемнона (бл. 1288), Іларіона II (від 1292 до 1302), Георгія (бл. 1315), Марка (1330–41), Кирила Волошина (бл. 1353), Іларіона III (1366–85), Василія (бл. 1385), Атаназія (1392–1407), Гелазія (бл. 1415), Атаназія Дрогойовського (бл. 1422), Іллі (між 1422 і 1442), Александра-Атаназія (між 1442 і 1467), Йоана Бірецького (між 1468 і 1476), Йоаннікія (1491–98), Антонія Оникина (1499–1521), Йоакима (1522–29), Олехна-Александра Терлецького (1528–49), Антонія Радиловського (1549–86), Арсенія Стецько-Стефана Брилинського (1587–91), Михаїла Копистинського (1591–1610).

Цей останній, попри початкову прихильність до унії з Римом, остаточно до неї не приєднався. Щоправда, зробив це після його смерті Атаназій Крупецький, але духовенство, ченці та вірні залишилися при православ'ї. Із того часу на перемишльському єпископському престолі до 1691 перебували одночасно по два єпископи – унійний та православний, які вели боротьбу за кафедральну церкву, палац і єпископське майно.

1598 частина правосл. вірних і духовенства Саноцької землі прийняли Берестейську церк. унію 1596. Останній із правосл. владик Антоній Винницький (1650–79), щоб підкреслити свою владу над цією землею, додав до свого звання "перемишльсько-самбірського епископа" також третю складову частину – "сяноцький єпископ". Із цього часу й до 1947 єпархія носила назву "Перемишльська, Самбірська і Сяноцька". Після Антонія трон владики обійняв його племінник Інокентій (Йоан) Винницький (1679–1700), який 1691 вступив в унію з Римом.

Від 1693 до 1772. 1693 владика Інокентій Винницький скликав єпархіальний синод і разом із духовенством і представниками вірних урочисто оголосив впровадження унії у своїй єпархії. На черговому синоді 1740 в П.є. введено постанови Замойського собору Української греко-католицької церкви 1720, що іще більше зміцнило єдність єпархії з Римо-катол. церквою.

1772 територія єпархії займала бл. 25 тис. км² і охоплювала землі: Саноцьку, Перемишльську і частину Львівської, Любачівський пов. у Белзькому воєводстві, повіти Новий Сонч та Беч у Краківському воєводстві й кілька сіл у Спиші. Єпархія мала 3 соборні церкви: у Перемишлі – св. Яна Хрестителя, у Спасі – Преображення Господнього та у Саноку – Святої Трійці. Єпископські резиденції перебували у Валаві біля Перемишля і Страшевичах біля Самбора. Парафіяльна мережа 1772 охоплювала 1253 парафії, об'єднані у 31 деканат. На території єпархії було 7 монастирів василіян і 5 резиденцій, а також 1 монастир василіянок.

Після єпископа Інокентія Винницького владу в єпархії за часів Речі Посполитої обох народів здійснювали по черзі: Георгій Винницький (1700–13) – рідний брат Інокентія, Єронім-Георгій Устриський (1715–46), Онуфрій-Йосиф Шумлянський (1746–62), Атаназій Шептицький (1762–79).

Роки 1772–1918. 1-й поділ Речі Посполитої 1772 спричинив те, що П.є. опинилася в Австрійс. д-ві. Внаслідок реформ герм. імп. Йосифа II Габсбурга (1765–90) церкви та реліг. орг-ції потрапили під жорсткий контроль д-ви, було значно обмежено кількість монастирів, але водночас упорядковано церк. інституції й парафіяльну мережу, замість дотогочасних єпархіальних семінарій у кожній церк. провінції утворено зведені ген. семінарії, модернізовано програми навчання на богословських відділах в ун-тах. Запроваджено назву Греко-катол. церква (1774). 1807 П.є. увійшла до складу Галицької (Львівської) митрополії. Були здійснені зміни кордонів, устрою та організації єпархії. Внаслідок неузгодженого з Апостольською Столицею рішення імп. Йосифа II до П.є. було приєднано кілька деканатів із Холмської єпархії. Натомість вона втратила парафії на Спиші на користь Мукачівської єпархії. Змінено границі зі Львів. архієпархією. Постала нова мережа із 40-ка деканатів. 1816 Перемишльська капітула, утворена на базі криласу, була затвержена австрійс. імп. Францом I Габсбургом, а 1894 – Папою Римським Левом XIII. Семінаристи навчалися в Греко-католицькій духовній семінарії у Львові.

Єпархією керували: Максиміліян Рилло (1779–93), Антоній Ангелович (1796–1808), Михайло Левицький (1813–18). До найвидатніших перемишльських владик того часу належав Іван Снігурський (1818–47), який, очоливши П.є., невдовзі зумів зосередити навколо себе найвидатніших місц. священиків, чимало яких працювали на наук. й освіт. ниві (T.Фединкевич, І.Гарасевич, Й.Левицький, Й.Лозинський, A.Добрянський, І.Лаврівський, І.Могильницький, T.Полянський). Він був відомим меценатом к-ри, освіти й сусп. діяльності. 1827 обійняв посаду директора Філос. уч-ща (існувало в місті від 1820, у ньому навчалися після закінчення 6-ти класів г-зії), де працював безперервно до смерті. Турбуючися про побутові умови учнів, 1830 відновив діяльність Братерства св. Миколи, гол. завданням якого було надання допомоги бідним учням. Із метою підвищення освіт. рівня вірних заклав Institutum Cantorum et Magistrorum Scholae (Ін-т дяків і вчителів нар. шкіл), який вважається першою в Галичині фаховою пед. школою. Ін-т розпочав діяльність 1 вересня 1818. Його випускники були одночасно дяками в церкві та вчителями у парафіяльній школі. З метою підвищення рівня навчання духовних осіб 1845 семінаристи 4-го курсу Греко-катол. духовної семінарії у Львові, які походили з П.є., були переведені до Перемишля, де вони завершували своє навчання.

У процесі навчання, окрім богословських предметів, особлива увага приділялася вивченню церковнослов'ян. й галицько-укр. мов. Здібніших семінаристів посилали на навчання до Віденської імператорської духовної семінарії, пізніше – до Athanasium (Атаназіум) у Римі (Італія). 1840 І.Снігурський створив у своїй єпархії добродійну орг-цію греко-катол. священиків – Фонд (Ін-т) вдів і сиріт, метою якої була допомога жінкам і дітям померлих священиків. Кошти на цю мету походили з дарчих єпископа, а також систематичних внесків усіх священиків єпархії. І.Снігурський заснував також єпископські друкарню та б-ку.

За австрійс. часів до розвитку єпархії спричинилися також його наступники: Григорій барон Якимович (1848–60), Тома Полянський (1860–69), Йоан-Сатурн Ступницький (1872–90), Юліян Пелеш (1891–96) та Константин Чехович (1897–1915).

Роки 1918–1947. 1918 П.є. опинилася в межах Польщі. Із 1916 ординарієм був Й.Коциловський. 1921 єпархію було поділено на 53 деканати. 1925 дійшло до серйозного громад. протистояння, пов'язаного з наміром єпископа запровадити целібат для священнослужителів. 1926 єпархія отримала допоміжного єпископа Г.Лакоту. 1934 з П.є. відокремлено 9 деканатів й утворено Апостольську адміністратуру Лемківщини, що повинно було загальмувати прийняття православ'я лемками із старорусинською та москвофільською орієнтацією.

1939 єпархія складалася з 45 деканатів, 577 парафій, 63 експозитур, 1 159 380 вірних, 746 єпархіальних і орденських священнослужителів. Упродовж 1939–41 зх. частина єпархії перебувала під нім. окупацією, східна – під рад. окупацією. 1944, після встановлення польсько-рад. кордону, в УРСР опинилося 19 повних і 12 неповних деканатів, а також 410 парафій і самостійних вікаріатів, бл. 400 священнослужителів, а також бл. 1 063 277 вірних (у т. ч. майже 280 тис. осіб, переселених із Польщі 1944–46). У межах Польщі залишилося 14 повних деканатів і частини 12 деканатів, поділених кордоном, 230 парафій, 5 філіальних церков і 332 священнослужителі.

Приналежність "народної" Польщі після Другої світової війни до зони впливів Кремля мала фатальні наслідки для греко-католиків і П.є. 1946 арештовано і вивезено до СРСР єпископа Й.Коциловського, а також єпископа Г.Лакоту. У межах Радянської України після 1944 опинилося бл. 780 тис. греко-католиків, що належали до П. є. до кінця II світ. війни. Більше того, на територію Рад. України після 1944 депортовано бл. 280 тис. українців з тієї частини П. є., яка залишилася на польс. боці. 2001 Папа Римський Іоанн Павло II беатифікував обох греко-катол. єпископів.

Роки 1947–1991. Арешт і депортація обох єпископів, а також виселення комуніст. властями у рамках "Вісла" акції 1947 укр. населення з території єпархії на польські західні й північні землі поклали край існуванню П.є., хоча Українська греко-католицька церква не була оголошена комуніст. властями поза законом (на зх. землі разом із вірними виїхали більше 80-ти греко-катол. священиків).

Духовну опіку й юрисдикцію над греко-католиками в Польщі здійснювали голови Римо-катол. церкви в Польщі (примаси Польщі). Після 1956 існували греко-катол. пастирські станиці при римо-катол. парафіях (також у Перемишлі). Від імені примаса Польщі греко-катол. душпастирством керували призначені ним греко-катол. ген. вікарії. Ситуація греко-католиків у Польщі покращилась під час понтифікату Папи Римського Іоанна Павла II, який 1989 призначив о. Івана Мартиняка греко-катол. єпископом. Початково він був допоміжним єпископом примаса Польщі для греко-католиків, але вже 16 січня 1991 Папа Римський призначив його перемишльським ординарієм, відновивши після 45-річної перерви греко-катол. П.є.

Після 1991. Відроджена єпархія займала територію всієї Польщі (4 деканати, 95 парафій і 59 священиків). Парафіяльна мережа поступово зростала, і в 1995 П.є. налічувала вже 7 деканатів, 116 парафій, 66 священиків, 16 ченців і 139 черниць. 1996 Апостольська Столиця утворила в Польщі греко-катол. митрополію, до складу якої увійшли дві єпархії – Перемишльсько-Варшавська і Вроцлавсько-Гданська. Митрополитом і архієпископом перемишльсько-варшавським став кир Іван Мартиняк, а вроцлавсько-гданським ординарієм – єпископ кир Володимир Ющак Чину св. Василія Великого. На території давньої П.є., яка нині перебуває на укр. землях, на сьогодні існують дві греко-катол. єпархії: Самбірсько-Дрогобицька та Стрийська.

1983 встановлено правосл. Перемишльсько-Новосондецьку єпархію з осередком в Саноку, яка спиралася на традиції правосл. П.є. періоду перед 1691.


Література:
  1. Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae gratiam et communionem cum s. Sede Romana habentis ritumque Graeco-Slavicum observantis, cum singularis respectu de dioecesas Ruthenas Leopoliensem, Premisliensem et Chelmensem. Leopoli, 1862
  2. Лакота Г. Три синоди перемиські й єпархіяльні постанови валявські у 17–19 ст. Перемишль, 1939
  3. Śliwa T. Kościółá greckokatolicki w zaborze austriackim (1772–1815). В кн.: Historia Kościół w Polsce, t. 2, cz. 1. Poznań–Warszawa, 1979
  4. Його ж. Kościół greckokatolicki w Galicji (1815–1918). Там само
  5. Bendza M. Prawosławna diecezja przemyska w latach 1596–1681. Warszawa, 1982
  6. Nabywaniec S. Diecezja przemyska greckokatolicka w latach 1772–1795. "Premislia Christiana", t. 5. Przemyśl, 1992–93
  7. Його ж. Uniccy biskupi przemyscy w latach 1610–1991: Szkice biograficzne. Rzeszów, 1995
  8. Stępień S. Źródła do dziejów reaktywowania i organizacji struktur Kościółá greckokatolickiego w Polsce w latach 1989–1996. В кн.: Polska–Ukraina: 1000 lat sąsiedztwa, t. 3. Przemyśl, 1996
  9. Його ж. Kościół greckokatolicki w Polsce po II wojnie światowej i w czasach współczesnych (do roku 1998). В кн.: Там само, t. 4. Przemyśl, 1998
  10. Його ж. Організація та територіальна структура Перемиської греко-католицької єпархії за владицтва єпископа Йосафата (Коциловського) ЧСВВ (1917–1946). В кн.: Перемишль і Перемиська земля протягом віків, т. 3. Перемишль–Львів, 2003
  11. Nabywaniec S. Unter der österreichischen Krone: Die griechisch-katholische Kirche in Galizien (1772–1848). В кн.: Aus der Geschichte Österreichs in Mitteleuropa, Heft 3 (Kirchengeschichte), Medienhaber und Herausgeber Janineum, Wien, 2005
  12. Huk B. Źródła do dziejów Ukraińskiej Cerkwi Greckokatolickiej w Polsce w latach 1944–1989, t. 1. Przemyśl, 2007
  13. Stępień S. Historical and Contemporary Overviews: Developments since 1989: Poland. В кн.: Churches In-betwenn: Greek Catholic Churches in Postsocialist Europe. Berlin–Halle/Salle, 2008.

Посилання:
  • БЕЛЗЬКЕ ВОЄВОДСТВО
  • БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 Р.
  • ЧЕХОВИЧ КОСТЯНТИН
  • ДОБРЯНСЬКИЙ АДОЛЬФ
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДУХОВЕНСТВО
  • ФРАНЦ-ЙОСИФ I ГАБСБУРГ
  • ГАЛИЧИНА
  • ГАЛИЦЬКА МИТРОПУЛІЯ (14 СТ.)
  • ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ У ЛЬВОВІ
  • ІОАНН ПАВЛО ІІ
  • КАЗИМИР ІІІ ВЕЛИКИЙ
  • КОЦИЛОВСЬКИЙ ЙОСАФАТ
  • ЛАКОТА ГРИГОРІЙ
  • ЛАВРІВСЬКИЙ ІВАН (ІОАНН) ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЛОЗИНСЬКИЙ ЙОСИП ІВАНОВИЧ
  • МОГИЛЬНИЦЬКИЙ ІВАН
  • ПАРАФІЯ
  • ПЕЛЕШ ЮЛІЯН
  • ПЕРЕМИШЛЬ
  • ПРАВОСЛАВ'Я
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • САМБІР
  • ШУМЛЯНСЬКИЙ ЙОСИП
  • СНІГУРСЬКИЙ ІВАН
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТУПНИЦЬКИЙ ІВАН-САТУРНІН
  • УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
  • ВАСИЛІАНИ
  • ВІСЛА, АКЦІЯ 1947
  • ЙОСИФ II
  • ЗАМОЙСЬКИЙ СОБОР УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО–КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ 1720

  • Пов'язані терміни:
  • СПАС СЕЛО


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)