ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ПОЛІЩУКИ

  Бібліографічне посилання: Балушок В.Г. ПОЛІЩУКИ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Polischuky (останній перегляд: 22.02.2019)
ПОЛІЩУКИ

ПОЛІЩУКИ – етногр. група українців. Під цією назвою мається на увазі: 1) все населення Полісся – природної зони, пд. межа якої проходить приблизно по лінії Володимир-ВолинськийЛуцькРівнеНовоград-ВолинськийЖитомирКиїв–Ніжин, а далі – по р. Сейм (прит. Десни, бас. Дніпра) до кордону з РФ; проте цей термін не є самоназвою жителів усього Полісся; 2) крайова самоназва населення (у формі "полішуки (і)") історико-етногр. регіону Правобереж. (надприп'ятського) Полісся, приблизно східніше від Бреста (Білорусь) і далі на сх.: за одними авторами, лише до району Овруча й Коростеня, а за іншими – практично аж до Дніпра (хоча це може бути вже пізнішим привнесенням назви "поліщуки" в середовище місц. населення); пд. межа поліської етногр. зони і, відповідно, побутування самоназви "поліщуки" все ж пролягає дещо північніше вказаного пд. природного кордону Полісся. Проте остаточно питання історико-етногр. районування Полісся й досі ще не з'ясоване. Суміжно з укр. П., північніше кордону України, на білорус. Поліссі також проживає етнографічна група білорусів із самоназвою "палєшукі"/"палєщукі".

Термін "поліщуки" походить від топоніма "Полісся" і в джерелах трапляється з 15 ст.

Справжнє наук. вивчення як укр., так і білорус. П., почалося в 19 ст. Деякі дослідники (П.Бобровський, І.Зеленський) розглядали їх як окремий слов'ян. народ, "орієнтований" на українців, білорусів і навіть литовців лише в межах порубіжних із цими народами груп. Однак ця точка зору не отримала підтримки більшості вчених. У зв'язку з тим, що П. входять до складу двох етносів – українців і білорусів, сучасні українські (Р.Кирчів) та білоруські (В.Бондарчик) учені вважають неправильним розглядати їх як єдину етногр. групу, оскільки остання завжди є підрозділом якогось одного народу, а не кількох. Укр. П. та білорус. палєшукі, хоч і близькі між собою, але не тотожні в мовно-культ. плані, їхня к-ра має низку особливостей, які ріднять перших з українцями, а других – із білорусами. Різняться вони між собою й за самосвідомістю, оскільки в масі своїй вважають себе частиною, відповідно, українців та білорусів і вживають, поряд із крайовою самоназвою, ендоетноніми "українці" та "білоруси". Тому можна констатувати, що існують 2 взаємоблизькі етногр. групи з подібними назвами – "поліщуки" і "палєшукі", які входять до складу різних етносів – українців та білорусів.

Разом із тим спільність мовно-культ. рис, які мають укр. й білорус. П., а також поступовість наростання рис подібності з українцями в напрямку на південь та з білорусами в пн. напрямку, можливо, свідчать про те, що П. властиві певні характеристики етнічної неперервності. Саме етнічні неперервності демонструють поступовість змін, коли чітка мовно-культ. межа відсутня, але крайні протилежні точки етнічного масиву значно різняться між собою. У цьому плані можна припустити, що П. становлять своєрідний зародковий етнос на українсько-білорус. порубіжжі, якому розвинутися завадило тісне сусідство з такими численними народами, як українці та білоруси.

Нар. мова П. належить до північноукр. групи говорів і характеризується низкою фонетичних, морфологічних та лексичних особливостей: дифтонгами в наголошених складах ("ліес", "вуол", "куонь"), аканням ("вада", "галава", "мароз"), твердим "-ц" у кінці слова ("конец", "горнец"), вимовою типу "зилаений" ("зелений"), "типаер" ("тепер") та ін. В антропологічному відношенні П. мають у цілому світлішу за решту українців пігментацію волосся й очей та за своїми соматологічними характеристиками тяжіють до білорусів, зх. росіян, сх. литовців і латишів, пд. естонців.

Периферійне розташування території проживання П. щодо укр. й білорус. народів, певна ізольованість їх від політ. і пром. центрів України та Білорусі, низький рівень урбанізації й ін. чинники зумовили збереженість у їхній к-рі й побуті значної кількості архаїчних рис. Ці архаїчні риси к-ри П. містять чимало реалій, що сягають давньослов'ян. минувшини. джерелах античними авторами. У госп-ві поряд із землеробством та скотарством, які становили гол. галузі, навіть у нові часи значну роль відігравали збиральництво (ягід, грибів, горіхів, березового соку, жолудів, лікарських рослин), лісові промисли (вуглярство, виготовлення поташу, викурювання смоли, вигонка дьогтю, заготівля лика, бересту, лози, дубової й лозової кори), виготовлення сопілок, пром. переробка лісу. Значне поширення мали мисливство за допомогою різних пасток, ловчих ям, вовківень, самоловів, сілець, петель, манків тощо, рибальство вудками, вершами ("кошулями"), остями, ятерями, гатками тощо. У бджільництві П. довго зберігалися реліктові елементи, такі як використання "дубів" – вуликів у вигляді колоди з видовбаною серцевиною. У рільництві для оранки замість плуга застосовувалася особлива поліська різновидність сохи, осн. місце серед зернових к-р посідали жито (озиме і яре), ячмінь, овес кількох різновидів, а з 2-ї пол. 18 ст. набула значного поширення картопля. Багаті пасовища й сінокоси сприяли розвиткові тваринництва, в якому широко застосовувався відгінний випас. П. виробили пристосовані до місц. умов пристрої і способи сушіння сіна, напр., на болотах під скиртою робили дощаті підмостки.

В умовах лісового багатства в П. значний розвиток отримали деревообробні ремесла; саме з дерева вони виготовляли більшість предметів побуту й знарядь. Переважання водних шляхів сполучення зумовило широке побутування таких засобів пересування, як плоти, пороми, різні типи човнів (довбаних із колод, збитих із дощок), що зберегли у своїй конструкції архаїчні риси. Сухопутні дороги будувалися з використанням дамб, гаток, кашиць. Пануючим типом поселень були невеликі села, а також хутори. Низкою особливостей, включно з архаїчними, характеризувалося житло П. – зрублена із кругляків або обтесаних масивних колод хата, звичайно небілена, із чотирисхилим або двосхилим дахом, що відзначався багатоваріантністю. Значне поширення мав замкнутий двір – "підварок", серед будівель якого донедавна зберігалася така архаїчна споруда, як "істопка" ("стебка") – невеликий опалюваний зруб для зберігання овочів узимку.

П. зберегли чимало оригінальних давніх прийомів виготовлення матеріалу для одягу, обробки льону (який у них мав значне поширення) й конопель, прядіння і ткацтва. Реліктові риси притаманні їхнім сорочкам тунікоподібного й поликового крою, плетеному з деревної кори і шкіри взуттю. Оригінальністю та архаїзмами відзначалися смугасті спідниці "літники" з візерунчастими попередницями, полотняні "завойки" як жін. взуття в жнива, "зав'язки", "намітки", "серпанки", "плати", "обруси" як головні убори. Основою узорів вишивок і ткацької орнаментики був червоний колір, а для посилення ефекту вводили у візерунок трохи синього й чорного.

У П. більше, ніж у жителів ін. регіонів України, проявлявся вплив общинних традицій. Громада розподіляла общинні угіддя, регулювала користування спільними пасовищами, лісами, луками, рибальськими й мисливськими угіддями, контролювала терміни і характер с.-г. робіт, стежила за виконанням звичаєвих правових норм. Поширеною була практика взаємодопомоги (толоки та ін.), існували сусідські й громадські кооперації та оренди, громад. суд зберіг риси давнього копного суду. Для П. були характерні патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї.

Календарна й сімейна обрядовість П. теж характеризуються значною специфікою, включно з архаїчними елементами. Ці риси властиві проводам зими, весняним обрядам із закликаннями, співами, іграми, хороводами, ворожіннями, а також родильним ритуалам, весіллю, похорону. А такі обряди, як "водіння Куста", "викликання померлих на розмову", є реліктами язичницької давнини. Регіональною специфікою позначений муз. фольклор П., із властивою йому манерою протяжного співу і стихійним хоровим багатоголоссям.


Література:
  1. Верговський С. Давнє народне будівництво українського та білоруського Полісся. "Народна творчість та етнографія", 1972, № 2
  2. Матейко К.І. Український народний одяг. К., 1977
  3. Чаквін І. Полісся і його локалізація (за історичними, історіографічними й польовими матеріалами). "Народна творчість та етнографія", 1984, № 2
  4. Полесье: Материальная культура. К., 1988
  5. Кирчів Р. Поліщуки. "Наука і суспільство", 1989, № 10
  6. Скуратівський В. Скільки століть "Кустові"? "Кур'єр ЮНЕСКО", 1990, № 2
  7. Українці: Історико-етнографічна монографія, кн. 1–2. Опішне, 1999.

Посилання:
  • АНТИЧНІ АВТОРИ
  • ЕТНОС
  • ХУТІР
  • КОПНИЙ СУД
  • КОРОСТЕНЬ, ІСКОРОСТЕНЬ
  • КИЇВ
  • ЛУЦЬК
  • НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ
  • ОВРУЧ
  • ПОЛІССЯ, ПРИП'ЯТСЬКЕ ПОЛІССЯ
  • РІВНЕ
  • ТОЛОКА
  • УРБАНІЗАЦІЯ
  • ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ
  • ЖИТОМИР

  • Пов'язані терміни:
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕТНІЧНА
  • МУЛИК-ЛУЦИК ЮРІЙ
  • ПІНЧУКИ
  • ПОЛІССЯ, ПРИП'ЯТСЬКЕ ПОЛІССЯ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)