ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ПОЛОНІЗАЦІЯ

  Бібліографічне посилання: Рубльов О.С. ПОЛОНІЗАЦІЯ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Polonizatsiia (останній перегляд: 16.02.2019)
ПОЛОНІЗАЦІЯ

ПОЛОНІЗАЦІЯ – 1) суспільно-політичне й культурно-цивілізаційне явище спольщення сфери суспільного й культурного життя українських територій, а також втрати української національної ідентичності українською елітою й набування нею польської національної ідентичності внаслідок геополітичних та цивілізаційних змін упродовж 16 – першої половини 17 ст.

До певної міри П. була властива й західним українським землям (Галичині й Холмщині) з другої половини 14 ст. Вже Казимир III Великий намагався перетворити Галичину на польську провінцію, щедро роздаючи її землі за військову службу полякам та угорцям. Під протекцією короля до Галичини прямували католицькі місії, зокрема францисканців та домініканців. Зв'язок Галичини з Польщею став ще щільнішим після 1387, коли королева Ядвіга відібрала її від Угорщини. Польське просування на українські землі набуло системного характеру. В той час, як держава прагнула зміцнити свою владу на опанованих українських теренах, польська шляхта шукала нових територій для колонізації, здобувши тоді величезні маєтки, що раніше належали українському боярству. Разом з магнатами прибуло й чимало дрібної польської шляхти. Польське міщанство намагалося опанувати торгівлю, відтак у містах магдебурзьким правом могли користуватися лише католики, а українці втратили свої позиції у комерції. Потужним знаряддям П. виступила й польська Католицька церква. 1412 король польс. і верховний кн. литов. Владислав II Ягайло передав католикам стару православну кафедру у Перемишлі. 1434 у Галичині було скасовано українське право й запроваджено натомість польські уряди й суди.

Після Люблінської унії 1569 простори українських земель виявилися відкритими для польської колонізації. Тут поширюються польські державні й культурні впливи. Внаслідок Люблінської унії шляхта обох держав, Польської й Литовської, отримала право володіти землями по всій Речі Посполитій. Це мало велике значення для польської шляхти, яка почала посуватися в Україну, випрошуючи у влади грамоти на так звані "пусті землі". Була зроблена ревізія усіх "пустих земель" у Волинському воєводстві, Брацлавському воєводстві, Подільському воєводстві. В Україні виростали величезні польські латифундії. М.Грушевський розглядав добу від Люблінської унії до Хмельниччини як період культурно-політичного наступу Польщі, "перенесення польського устрою й польських практик" в українські землі. Наголосивши на тотальному спольщенні української еліти Київщини й Брацлавщини перших десятиліть 17 ст., М. Грушевський вважав його першоосновою "іміграцію польських або спольщених елементів… з огляду на відносини колонізаційні". Д.Дорошенко зауважував: "Зрівняна й злита з масою польського шляхетства, живучи під польським правом і маючи раз у раз діло з польськими установами, українська шляхта руських провінцій дуже легко піддавалася полонізації. Тільки в більш глухих і далеких від центру околицях, на Поділлі задержала вона своє національне обличчя ще на кілька століть в своїй масі – принаймні до кінця ХVII ст." Зі свого боку, Н.Яковенко звертає увагу на "інтенсифікацію шлюбних зв'язків з польською знаттю" місцевої української еліти цієї доби, що невдовзі перетворилося "з одиничних випадків на тенденцію (не виключено – і моду)" й рано чи пізно мусило "привести до перетікання земель в руки нових свояків і родичів".

Під польськими впливами змінювався й побут української шляхти. Напіввійськовий спартанський побут 14–15 ст. перетворюється на розкішний: споруджуються великі палаци; поширюється польське вбрання, польські звичаї й мова. Відбувається процес стрімкої денаціоналізації – П. вищих верств суспільства. Спольщенню сприяли школи, значна частина яких перебувала в руках католицького духовенства. До певної міри польська освіта як транслятор загальноцивілізаційних ідей західноєвропейського Просвітництва відігравала прогресивну роль. Поширювалася й польська католицька пропаганда. Українське міщанство було обмежене у своїх правах, магдебурзьким правом користувалися майже виключно поляки й німці.

Причин для незадоволення різних верств українського суспільства П. було чимало. Польський уряд та шляхта дедалі зневажливіше ставилися до українського народу з його "хлопською" культурою, мовою й вірою. До певної міри засобом П. була й Берестейська церковна унія 1596. Спольщення та латинізація верхніх шарів української суспільності позбавляли її власної провідної верстви. Лише незначна частина українських магнатів не зрадила православній культурі (кн. Василь-Костянтин Острозький та ін.). Одночасно в Україні поширювалися вчення різних протестантських течій (гуситів, лютеран, кальвіністів). Провідну роль у боротьбі проти П. й збереженні прав Православної церкви відігравали українські міщани й створені ними церковні братства та школи при них.

За оцінкою Я.Пеленського, включення українських земель до Речі Посполитої 1569 було "обміркованим і реалістичним" кроком, оскільки "еластична прогресивна модель Польської держави середини ХVI ст. відкривала сприятливі перспективи на майбутнє". З іншого боку, політична й ідеологічна деформація цієї моделі й, насамперед, раптовий відхід від принципів релігійно-національної толерантності до реакції, що стався на межі 16 – 17 ст., спричинили глибоку політичну кризу, яка з фатальністю вела державу до катаклізму. У цій кризовій ситуації польські магнати в Україні, за Н. Яковенко, слугували каталізатором вибуху: "Їхні почти, збройний контингент численних державців, слуг і клієнтів множили конфронтацію, доводячи до непримиренності соціальний антагонізм, релігійні протиріччя, незадоволення місцевої шляхти, несполучність шкали цінностей, врешті, провокуючи просто побутові сутички. І хоча факти свідчать, що наступ польського землеволодіння далеко не був таким всеохоплюючим, як прийнято вважати, однак усі негативні зміни в суспільному бутті асоціювалися в свідомості українців саме з королев'ятами-поляками – носіями нового, чужого режиму. Цю суму антагонізмів, що нагромадилася в сфері соціального і суспільного побуту, Богдан Хмельницький охарактеризував простими й вичерпними словами: "Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть".

Реакцією українського суспільства на П. були події Національної революції 1648–1676.

Після порозуміння Речі Посполитої з Османською імперією 1714 Правобережна Україна залишалася за Польщею. Спустошені внаслідок перманентних збройних конфліктів її землі слід було наново колонізувати. Це завдання взяли на себе польські магнати Браницькі, Любомирські, Потоцькі, Сангушки, Тишкевичі, Чарторийські, Яблоновські, що в їхніх руках опинилася більшість земельних володінь Правобережної України. На магнатських дворах зосереджувалася як челядь рядова шляхта, яка також шукала засобів для існування як посесори, орендарі або управителі великопанських маєтків. Появилося на Правобережжі й католицьке духовенство; відродилася за допомогою польського уряду й унія. За умов П. Правобережжя знову загострився польсько-український конфлікт. Українською відповіддю став гайдамацький рух й масштабний виступ – Коліївщина 1768–1769.

Після Поділів Польщі 1772, 1793, 1795 російська адміністрація спершу толерувала П. Правобережної України, рахуючись з потужними впливами у ній лояльних до царату польських магнатів й провадячи лише повільну русифікацію регіону. Ситуацію радикально змінили польське повстання 1830–1831 та польське повстання 1863–1864, коли урядовим Санкт-Петербургом було застосовано низку системних заходів щодо зменшення польських впливів на Правобережній Україні та посилення у ній російської присутності (ліквідація шляхом переведення до Києва Кременецького ліцею – провідного осередку збереження польської ідентичності у Правобережній Україні – й заснування на його базі Університету св. Володимира у Києві 1834, заслання й конфіскація маєтків польської шляхти – учасників повстань, ліквідація Кам'янецької дієцезії РКЦ 1866; та ін.). Одначе й наприкінці 19 ст. 3386 польських маєтків, зафіксованих 1890, попри деякі втрати, залишалися (за Д.Бовуа) "першорядною соціально-економічною силою" у Правобережній Україні.

У середині ХIХ ст. у Правобережній Україні з рухом хлопоманів розпочався діаметрально протилежний П. процес – повернення до української національної ідентичності полонізованої української шляхти й українізації частини польської шляхти в Україні, що представлений такими чільними постатями першого, культурницького етапу національно-визвольного руху, як В.Антонович, Т.Рильський та ін. Згодом їхню естафету підхопила нова генерація діячів кола В.Липинського.

З активізацією українського національного руху наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. сфера П. зменшується, а з відродженням Польської держави 1918 й виїздом до неї значної частини польських заможних верств та інтелігенції з опанованих російськими більшовиками українських теренів питання П., принаймні, для Центрально-Східної України втрачає актуальність;

2) поняття, яким окреслювалася польська ділянка політики коренізації, яка здійснювалася упродовж 1923 – середини 1930-х років й мала на меті здійснити комунізацію культурно-освітньої сфери та адміністративно-територіального ладу (Мархлевський польський національний район, польські сільради, судові камери, комуністична польськомовна преса тощо) польської національної меншини у підсовєтській Україні;

3) низка урядових заходів влади II Речіпосполитої щодо українського населення Польщі 1918–1939, покликана уніфікувати адміністративну й культурно-освітню сферу новопосталої держави та забезпечити державну й національну асиміляцію її української людності.

Депортаційні акції сталінського режиму 1944–46 (т. зв. "обмін населенням" з Польською Народною Республікою) спричинили виїзд до так званої "народної Польщі" значної частини польського населення УРСР. Відтак, за оцінкою О.Субтельного, "з виходом поляків в українській історії перестали існувати важливі, частіше антагоністичні, але нерідко стимулюючі стосунки". Контрастом на цьому тлі стало інтенсивне зростання рос. меншості в Україні й інтенсифікація процесу русифікації республіки.


Література:
  1. Грушевський М. Історія України-Руси, т. 5–6. Львів, 1905
  2. Pełeński J. Inkorporacja ukraińskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 r.: Ideologia i korzyści – proba nowego spójrzenia. "Przegląd Historyczny", t. 65, z. 2. Warszawa, 1974
  3. Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів, 1991
  4. Субтельний О. Україна: Історія. К., 1991
  5. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). К., 1993
  6. Kupczak J.M. Polacy na Ukrainie w latach 1921–1939.Wrocław, 1994
  7. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863). К., 1996
  8. Його ж. Битва за землю в Україні 1863–1914: Поляки в соціоетнічних конфліктах. К., 1998
  9. Nowak a. Generała Bibikowa walka z "nierozsądną narodowością polską": Dzieje jednego memoriału. В кн.: Nowak a. Od imperium do imperium: Spojrzenia na historik Europy Wschodniej. Kraków, 2004
  10. Щербак Н. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.). К., 2005
  11. Gancarz B. My, szlachta ukraińska... Zarys życia i działalności Wacława Lipińskiego 1882–1914. Kraków, 2006
  12. Epsztein T. Polska własność ziemska na Ukrainie (gubernia kijowska, podolska i wołyńska). Warszawa, 2008.

Посилання:
  • АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
  • БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 Р.
  • БОВУА ДАНІЕЛЬ
  • БРАНИЦЬКІ
  • БРАЦЛАВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО
  • ЧАРТОРИЙСЬКІ
  • ДОРОШЕНКО ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ЕЛІТА
  • ФРАНЦИСКАНЦІ
  • ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ
  • ГАЛИЧИНА
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • КАЗИМИР ІІІ ВЕЛИКИЙ
  • ХОЛМЩИНА
  • КОЛІЇВЩИНА
  • КРЕМЕНЕЦЬКИЙ ЛІЦЕЙ
  • КИЇВ
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569
  • ЛЮБОМИРСЬКІ (LUBOMIRSCY)
  • МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО
  • МАГНАТИ
  • НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648–1676
  • ОСТРОЗЬКИЙ ВАСИЛЬ-КОСТЯНТИН КОСТЯНТИНОВИЧ
  • ПЕЛЕНСЬКИЙ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ
  • ПЕРЕМИШЛЬ
  • ПОДІЛЬСЬКЕ ВОЄВОДСТВО
  • ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ 1772, 1793, 1795
  • ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1830–1831
  • ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863 –1864
  • ПОТОЦЬКІ
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РИЛЬСЬКИЙ ТАДЕЙ РОЗЕСЛАВОВИЧ
  • САНГУШКИ
  • СУБТЕЛЬНИЙ ОРЕСТ МИРОСЛАВОВИЧ
  • ТИШКЕВИЧІ
  • ВОЛИНСЬКЕ ВОЄВОДСТВО
  • ЯБЛОНОВСЬКІ
  • ЯГАЙЛО, ВЕЛ. КНЯЗЬ ЛИТОВ.

  • Пов'язані терміни:
  • ЕТНОЦИД
  • ХОЛМ
  • ХОЛМЩИНА
  • ЛЕМКІВЩИНА
  • ЛИТВИНОВИЧ СПИРИДОН
  • ЛЬВІВСЬКИЙ СОБОР 1946
  • ЛЬВІВСЬКИЙ ТАЄМНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569
  • МЕНШИКОВ ОЛЕКСАНДР ДАНИЛОВИЧ
  • МСТИСЛАВ
  • НАДСЯННЯ
  • НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648–1676
  • НЄСЄЦЬКИЙ КАСПЕР
  • ПАРАФІЯЛЬНІ ШКОЛИ
  • ПІДЛЯШШЯ
  • ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ
  • ПОЛЬСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ВІЙСЬКОВОЇ СПРАВА 1933–1935
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • РИДЗ-СМІГЛИ ЕДВАРД
  • ШЛЯХТА ЗАГРОДОВА


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)