ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ

  Бібліографічне посилання: Стельмах С.П. ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Pozytyvizm_istorychnij (останній перегляд: 20.02.2019)
ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ

ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ. Поширення позитивізму в Російській імперії, зокрема в Україні, з 1860-х рр. було пов'язане з розвитком природничих наук – відкриттями корифеїв рос. науки Д.Менделєєва, І.Сеченова, К.Тімірязєва, О.Бутлерова, О.Столєтова, становленням антропології, фізіології, соціології тощо. 1863–64 вийшов переклад книги англ. позитивіста Дж.Мілля "Роздуми про представницьке правління". Через рік побачила світ нова його книга "Роздуми і дослідження політичні, філософські й економічні", а 1866 в рос. перекладі – "Огюст Конт і позитивізм". Тоді ж переклали книгу І.Тена "Англійський позитивізм" і почали випуск 7-томного зібрання творів Г.Спенсера. 1867 Е.Літтре і Г.Вирубов почали видавати огляд "Позитивна філософія", опублікували низку збірників – "Основи позитивної філософії", "Огюст Конт і його позитивна філософія". У 1870-х рр. органом рос. позитивістів став ж. "Знание". Гол. ідея основоположника позитивістської філософії О.Конта полягала в тому, що істинне знання про дійсність може бути отримане лише дослідним, позитивним шляхом.

Для історичної науки поширення позитивізму означало нові основоположні установки, які зближали її з фізикою, біологією, психологією, методами котрих вона повинна була відшукати "природні закони" історії для створення істинної, універсальної, загальнолюдської історії. Ще у своїй ранній роботі "Катехізис промисловців", написаній спільно із К.-А.Сен-Сімоном, О.Конт твердив: "До цього часу не існує істинної історії, створеної в науковому дусі, тобто [такої], яка має на меті дослідити закони, що управляють соціальним розвитком людського роду". Таким чином конструювався предмет історії як сусп-во – тобто культ. цілісність народу або періоду. Гол. категорія філософії історії – "розвиток" – розумілась як сукупність одиничних елементів і сконструйованих за природничими законами їх змін, що виводилися з порівняння численних одиничних процесів. Зрозуміти їх можливо було лише засобами, виробленими природничими (позитивними) науками. Історія повинна була вирішити те саме завдання, що й точні, природничі науки, – обмежитися описом зовн. структури явищ, відповісти на запитання, – як вони протікають, ігноруючи питання, – в чому їх сутність? Це дає можливість вивести закони, які формують у даній структурі взаємозв'язки, що спостерігаються між її окремими рухомими елементами. Гол. закон структури ґрунтується на вічному повторенні й точному спостереженні т. зв. координації фактів (звідси витікало твердження О.Конта, що його "соціальна динаміка" є "теорією факторів"). Встановлення законів істор. розвитку повинне надати історії прогностичну функцію. О.Конт проголошував: "Знати, щоб передбачити, і передбачити, щоб мати можливість діяти". Категорія "розвиток" у позитивізмі трактувалась як емпіричні узагальнення, пояснення того, що реально спостерігається, як сума дрібніших дій, що зводяться в ряди послідовних, постійно повторюваних змін, забезпечуючи тим самим розчленування єдиного потоку в минулому і можливість передбачити майбутнє. Цим же шляхом можна було реконструювати не-відомі відрізки історії, за аналогією з подіями, які відбулися в ін. місці. Замість інтелектуального споглядання, інтуїції та діалектики, які були домінуючими в метафізиці й, відповідно, – нім. класичному історизмі, вирішальним ставав закон причинності, правильної послідовності.

Згідно з поділом О.Конта всіх наук на конкретні, описові, й абстрактні, або загальні, історія зараховувалася до наук першого класу і повинна була забезпечувати матеріал для соціології – теорії історії, точніше – навіть теорії сусп-ва. Соціологія – наука абстрактна, завданням якої є визначення законів сусп. розвитку, людства в цілому. Таким чином О.Конт приходив до універсальної історії. Центральним для розуміння універсально-істор. конструкції родоначальника позитивізму є категорії "прогрес" і "порядок", взаємозв'язок, зумовленість яких створюють повну гармонію історії. Прогрес зумовлений розвитком інтелекту, який є організуючою силою цього процесу, він панує над різноманітними умовами, але водночас зумовлений фізіологічними факторами, середовищем. Закони розвитку є, власне, законами руху інтелекту і його відношенням до середовища. Ця подвійна залежність створює постійне прогресивне наростання, веде до гармонії між інтелектом та сере-довищем.

Важливе значення для роз-витку істор. науки мав т. зв. закон 3-х стадій О.Конта. Люд-ство у своїй історії пройшло 3 стадії, на яких сусп. лад цілком залежав від систем думки і повністю визначався ними: 1) теологічна, фіктивна, яка, у свою чергу, розпадається на 3 епохи – фетишизм, політеїзм і монотеїзм, де кожна реліг. система створює й закріплює всю сукупність матеріальних відносин і понять; 2) метафізична стадія розвитку людства починається в 14 ст. з розпадом феодально-катол. світу й характеризується індустріаль-ним розвитком, свободою думки і революц. духом. Французька революція кінця 18 століття є його логічним завершенням; 3) наукова, позитивна стадія починається після Франц. революції кінця 18 ст. і їй належить майбутнє. Люди пізнають світ за допомогою точних наук. методів, діючих законів явищ і шляхом зведення їх до узагальнюючих законів, на основі яких можна прогнозувати майбутній сусп. розвиток.

Закон "трьох стадій" допов-нюється законом про зміну 2-х форм існування сусп-ва – соціальної статики і соціальної динаміки. Сусп-во перебуває у стані спокою або в русі, які зумовлені порядком і прогресом. Відповідно, соціальна статика вивчає гармонію сусп. порядку, а соціальна динаміка – форми і мотиви прогресу. Із стану спокою сусп-во виводиться розвитком інтелекту, й від його руху залежить прогрес, який може прискорюватися другорядними факторами – фізичними, природно-кліматичними, психологічними тощо.

Великий вплив на істор. науку мали ідеї визначного представника позитивізму – англ. філософа Г.Спенсера (1820–1903). Його теорія була вершиною натуралістичного розуміння історії. Г.Спенсер поділяв концепцію історії як теорію сусп-ва О.Конта, будував історію на соціології, ділячи останню на соціальну статику і соціальну динаміку. В основі соціальної статики лежала ідея поступового, плавного прогресу. За прикладом біологічної еволюції філософ заміняв термін "прогрес" нейтральним "еволюція". Встановлена О.Контом аналогія між сусп-вом і тваринним світом привела Г.Спенсера до заг. еволюційного природничого закону розвитку сусп-ва. Теорія сусп-ва в Г.Спенсера значно складніша, ніж в О.Конта, ос-кільки в його статиці розглядається взаємозалежність і зумовленість різних структурних форм сусп-ва, виділяється гол. чинник сусп. розвитку – боротьба за існування, яка пристосовується до зовн. умов, здійснює природний відбір і наділяється організаторською функцією. На основі заг. закону еволюції Г.Спенсер конструював універсальну історію людства як поступове сходження від теологічної стадії, неорганізованих орд, які через боротьбу за існування і мілітаризм створюють перші деспотичні д-ви, де відбувається внутр. диференціація у формі поділу праці, до індустріальних д-в, заснованих на свободі, справедливості, розвитку науки й раціональному веденні госп-ва.

Важливим здобутком філо-софсько-істор. системи О.Конта і Г.Спенсера було утвердження теорії прогресу людства, яка ґрунтувалася на ідеях франц. просвітителів 18 ст. Гол. харак-терною рисою теорії прогресу було те, що прогрес людини і людського сусп-ва мислився не лише як поєднання певної групи фактів у часовій послідовності, але й як закон, як необхідний і безумовний рух від початку _культури до її нинішнього стану. Безумовність прогресу пояснювалася тим, що людське сусп-во – це остання стадія земного розвитку, в якому прості форми постійно та безперервно піднімалися до вищої стадії, переходячи в більш складні й організовані. У людському сусп-ві рушійною силою прогресу, його каталізатором і зміцнюючим матеріалом є знання, могутність людського інтелекту. Тому завдання істориків зводилися до показу безперервності прогресу людства в цілому. Зупинки, перерви, зникнення окремих к-р не повинні були підірвати віру істориків у безперервність руху людства. Таким чином, ідея прогресу набувала оптимістичного забарвлення, а кінцева мета – досягнення сусп. гармонії – надавала їй цілеспрямованості. Для О.Конта і його послідовників сутність історії полягала не в пізнанні індивідуального в історії, а в прогресі людства до позитивного періоду як наслідку синтезу сучасного й минулого, яке виступало продуктом світ. людської діяльності і пізнати яке можливо лише шляхом виведення певних закономірностей.

Філософія позитивізму, яка захоплювала сучасників своєю доступністю, орієнтацією на ме-тодологічні канони природничих наук, соціальною спрямованістю й оптимізмом, мала численних прихильників серед істориків, які почали свою наук. діяльність в 1860–70-ті рр. Водночас необхідно зазначити, що "правовірними" позитивістами залишалася тільки незначна їх частина (В.Антонович, П.Ардашев, М.Грушевський, І.Лучицький, Макс.Ковалевський та ін.). Широкий загал істориків (В.Авсеєнко, Д.Багалій, О.Брікнер, В.Піскорський та ін.) дотримувалися дуалістичних теор. поглядів або ж еволюціонували до неокантіанства.


Література:
  1. Спенсер Г. Научные, поли-тические и философские опыты, т. 1. СПб., 1866
  2. Його ж. Основные начала. СПб., 1886
  3. Катехизис промышленников. В кн.: Родоначальники позитивизма, вып. 2. СПб., 1910
  4. Конт О. Общий обзор позитивизма. Там само, вып. 4. СПб., 1912
  5. Казаков А.П. Теория прогресса в русской социологии конца ХIХ века. Л., 1969
  6. Шкуринов П.С. Позитивизм в России ХIХ века. М., 1980
  7. Таран Л.В. Историческая мысль Франции и России: 70-е годы ХIХ – 40-е годы ХХ вв. К., 1994
  8. Конт О. Основные законы социальной динамики или общая теория прогресса человечества. В кн.: Философия истории: Антология. М., 1995
  9. Стельмах С. Історична думка в Україні XIX – початку ХХ століття. К., 1997.

Посилання:
  • АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
  • БАГАЛІЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ
  • ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1789–1804
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • ІСТОРИЗМ
  • КОНТ ОГЮСТ
  • КОВАЛЕВСЬКИЙ МАКСИМ МАКСИМОВИЧ
  • КУЛЬТУРА В РОЗМАЇТОСТІ ПОНЯТЬ, ЯВИЩ І СХЕМ ПОСТУПУ
  • ЛУЧИЦЬКИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ
  • ПІСКОРСЬКИЙ ВОЛОДИМИР КОСТЯНТИНОВИЧ
  • СЕЧЕНОВ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ
  • СПЕНСЕР ГЕРБЕРТ

  • Пов'язані терміни:
  • АННАЛІВ ШКОЛА
  • АТЕЇЗМ
  • БАГАЛІЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ДІЛЬТЕЙ (DILTHEY) ВІЛЬГЕЛЬМ
  • ДРОЙЗЕН ЙОГАН ГУСТАВ БЕРНГАРД
  • ГУССЕРЛЬ ЕДМУНД
  • ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ В 19 СТОЛІТТІ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • КІСТЯКІВСЬКИЙ БОГДАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • КРИТИКА ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
  • КРОЧЕ БЕНЕДЕТТО
  • КУБАЛЯ ЛЮДВІК
  • ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
  • ЛАЗАРЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР МАТВІЙОВИЧ
  • ЛУЧИЦЬКИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЛУНАЧАРСЬКИЙ АНАТОЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЛЬВІВСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
  • ЛЮБОВИЧ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
  • МАРКЕВИЧ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ
  • МАТЕРІАЛІЗМ ІСТОРИЧНИЙ, МАТЕРІАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ
  • МЕДІЄВІСТИКА
  • МІЛЮКОВ ПАВЛО МИКОЛАЙОВИЧ
  • МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ
  • НІЦШЕ ФРІДРІХ-ВІЛЬГЕЛЬМ
  • ПІЗНАННЯ ІСТОРИЧНЕ, ГНОСЕОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА, ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
  • ВАРШАВСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)