ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ПРОФЕСІЙНІ СПІЛКИ В УКРАЇНІ

  Бібліографічне посилання: Мовчан О.М. ПРОФЕСІЙНІ СПІЛКИ В УКРАЇНІ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Profspilky (останній перегляд: 20.02.2019)
ПРОФЕСІЙНІ СПІЛКИ В УКРАЇНІ

ПРОФЕСІЙНІ СПІЛКИ В УКРАЇНІ. Професійні спілки – постійно діючі громад. орг-ції найманих працівників, які виражають, представляють і захищають їхні групові інтереси, насамперед щодо найму робочої сили. У сучасному укр. законодавстві профспілки визначаються як захисники інтересів трудового колективу, які утворюються й діють на підпр-ві, в установі, орг-ції на основі вільного вибору їх членів із метою захисту їхніх трудових і соціальних прав та інтересів.

Перші профспілки виникли в країнах Зх. Європи і в США наприкінці 18 ст., на етнічних укр. землях – в останній чв. 19 ст. Спершу – у Східній Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини, де існували міцні традиції цехового вир-ва та формувалася правова д-ва. Розвиткові профспілкового руху в Австро-Угорщині, що відбувався під впливом синдикалізму Ф.Лассаля і Ш.Деміча, сприяв дозвіл на легалізацію профспілок (1867) та надання їм права на страйки (1870). Розгром синдикалістських профспілок і придушення масового страйкового руху в 1880-х рр. спонукали до організації реформістських християн. профспілок. На поч. 20 ст. в Сх. Галичині почали утворюватися нац. укр. профспілки, що об'єднали вчительство ("Взаємна поміч українського вчительства"; із 1905) та службовців кооп. установ ("Супруга"; із 1914). Серед інтернац. вироб. профспілок українці мали найбільший вплив у профспілках тютюнників і залізничників. Деякі місц. осередки укр. профспілок перебували під впливом укр. соціалістів (М.Павлика, О.С.Терлецького, Й.Данилюка та ін.). 1892 галицькі профспілки налічували 856 членів, 1902 – 5479, 1904 – 5912 членів. До 1914 до профспілок у західноукр. землях входило не більше 10 % найманих працівників. Унаслідок військ. мобілізації в роки Першої світової війни профспілковий рух у Сх. Галичині занепав.

На Закарпатській Україні та на укр. землях у складі Рос. імперії профспілки з'явилися на рубежі 19–20 ст.; на підрос. землях – не тільки стихійно, а й з ініціативи уряду, який намагався спрямувати профспілковий рух по шляху реформізму. "Жовті" профспілки, не набувши поширення (див. Зубатовщина), зазнали краху. Орг-ціями, з яких народжувалися профспілки, були т-ва взаємодопомоги, ради цехових уповноважених, союзи робітн. ремісників, страйкові к-ти.

Поштовх до масової організації профспілок надала революція 1905–07, яка привела до запровадження договірних відносин між роботодавцями та робітниками. Профспілки почали формуватися із представницьких органів робітників, які обстоювали їхні інтереси при укладанні колективних угод, – комісій уповноважених або виборних заводських комісій, делегатських та депутатських зборів робітників. Із лютого до осені 1905 на укр. землях на території Рос. імперії їх виникло 30 (спочатку – на великих індустріальних підпр-вах гірничозаводської, металургійної та машинобуд. пром-сті, а з часом – на середніх і дрібних підпр-вах та у ремісничих майстернях). У червні 1905 було організовано перше галузеве об'єднання профспілок південної Росії – Південнорос. спілку залізничників, а у вересні 1905 – перший у Рос. імперії міжспілковий орган – Центр. бюро профспілок. До кінця року сформувалося 107 профспілок: 30 – в Одесі, 18 – у Києві, 13 – у Харкові, 11 – у Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ), 8 – у Миколаєві, 27 – у Полтаві. П. брали активну участь у боротьбі за відстоювання екон. інтересів та включалися до політ. боротьби: протестували проти поліцейських репресій, вимагали політ. свобод, співробітничали з радами робітничих депутатів, зокрема щодо кер-ва страйками.

Закон про "Тимчасові правила про товариства і спілки" від 4 березня 1906 легалізував становище профспілок, які використовували мирні методи екон. боротьби, та заборонив існування тих, що обстоювали страйки або висували політ. вимоги. До серед. 1907 на укр. землях діяло 230 легальних та 60 нелегальних профспілок, які об'єднали 60 тис. робітників і становили 1/3 всіх профспілок у Рос. імперії. Це були переважно дрібні місц. профспілки цехового типу (по 200–300, нерідко 100–150 членів), не об'єднані ані територіально, ані галузево. Більші за чисельністю профспілки, зокрема в гірничодобувній пром-сті, охоплювали бл. 1 % робітників. Статути та діяльність багатьох із них не виходили за межі кас і т-в взаємодопомоги.

У роки екон. кризи та реакції 1907–10 багато профспілок, які були розпущені урядовцями, перейшли на нелегальне становище й очолили страйковий рух, у той час як легальні профспілки використовували мирні методи екон. боротьби, а також матеріально підтримували страйкарів і робітників, котрі страждали внаслідок локаутів. Під час екон. стагнації новим напрямом соціальної діяльності профспілок стала боротьба за створення лікарняних кас (див. Страхова кампанія 1912) та бірж праці. Через співробітництво із соціал-демократ. фракціями (спільну підготовку запитів до 3-ї Держ. думи Рос. імперії та участь у виборах до 4-ї Держ. думи) профспілки намагалися захистити інтереси робітників парламентським шляхом.

Посилення адміністративно-поліцейського контролю за діяльністю профспілок у роки Першої світової війни посилило страйковий рух і спричинило політизацію профспілкового руху. Більшість профспілок бойкотували воєнну політику уряду й не підтримали організацію робітн. груп у військово-пром. к-тах. Поряд із традиційними (соціально-екон.) вимогами профспілки висували політичні: припинення війни, демократизацію сусп. ладу, гарантування політ. свобод.

Новий поштовх розвиткові профспілкового руху надала Лютнева революція 1917, коли Тимчасовий уряд ухвалив закон про свободу коаліцій, місц. комісаріати праці та примирні камери. З'явилися нові орг-ції робітників – фабрично-заводські комітети. Процес уніфікації і централізації профспілок започаткувала 3-тя Всерос. конференція профспілок (червень 1917), що ухвалила рішення про створення Всерос. центр. ради профспілок, організацію профспілок за вироб. принципом та їх об'єднання на виробничо-територіальних засадах. Засновниками орг-цій рос. робітн. класу були загальнорос. партії (меншовиків, есерів, більшовиків) і партії єврейського (Бунд) і укр. пролетаріату – укр. соціал-демократи (Українська соціал-демократична партія) й есери (Українська партія соціалістів-революціонерів). Укр. партії очолили профспілки вчителів, залізничників, робітників цукроварної пром-сті та деяких підпр-в обробної й видобувної пром-сті. Бунд – профспілки друкарів, кравців та ін. ремісників. Завдяки страйковому рухові профспілки домоглися повсюдного запровадження колективних угод та примирних камер, встановлення 8-годинного робочого дня і страхування на випадок хвороби.

У добу Української Народної Республіки профспілки домоглися від Української Центральної Ради права на представництво в органах влади, дозволу на страйки та безпосередню участь у формуванні місц. органів і бірж праці. Спроба українізації профспілок та об'єднання робітників в єдину орг-цію під час Першого всеукраїнського робітничого з'їзду 1917 не увінчалась успіхом. Жовтневий переворот у Петрограді 1917 посилив політ. розкол у профспілковому русі. Зріс вплив анархо-синдикалістів (див. Анархо-синдикалізм) та більшовиків, поширився рух робітників за встановлення контролю над вир-вом. На західноукр. землях у добу Західноукраїнської Народної Республіки делегати профспілок засідали в Українській національній раді ЗУНР і обіймали посади в Державному секретаріаті Західноукраїнської Народної Республіки (А.Чернецький, О.Пісецький, М.Парфанович), а орг-ція залізничників створила заг. курінь під проводом І.Сіяка.

Із приходом до влади в Україні більшовиків розпочалася насильницька більшовизація профспілкового кер-ва. Проте у перший період рад. влади більшовикам не вдалось домогтися монопольного представництва в профспілкових органах. У добу Української Держави пробільшовицькі профспілки були розпущені. 2-й Всеукр. робітн. з'їзд, скликаний УСДРП за сприяння уряду, намагався об'єднати нечисленне коло прихильників укр. нац. ідеї в робітн. середовищі. Підтримка урядом укр. профспілок, зокрема профспілки укр. службовців – керівників кооп. руху, та репресії щодо ін., поряд з обмеженням революц. завоювань робітників (урізання прав фабрично-заводських к-тів, заборона страйків і збільшення тривалості робочого дня), активізували екон. та політ. боротьбу незалежних профспілок. У травні 1918 вони скликали 1-шу Всеукр. конференцію профспілок, на якій створили Укр. центр. бюро профспілок (Уцентропроф), а в листопаді 1918 – приєдналися до загальнонац. політ. страйку, спрямованого на повалення гетьман. режиму.

Непослідовна робітн. політика Директорії УНР (проголошення співробітництва із профспілками незалежно від їх нац. орієнтації при фінансовій підтримці укр. профспілок) та репресії щодо неукр. профспілок із боку місц. військ. адміністрації відштовхнули неукр. профспілки від підтримки влади.

Масовому розгрому профспілок спричиняла політика денікінського уряду (див. Денікіна режим в Україні 1919–1920). "Положення про професійні спілки", ухвалене в жовтні 1919, фактично повертало робітн. законодавство до поліцейського закону про профспілки від 6 березня 1906. Діяльність незалежних профспілок намагалось об'єднати Південноросійське бюро профспілок (Південпроф), створене в серпні 1919 делегатами з України, Криму, Дону, Кубані, Пн. Кавказу. Спроби уряду щодо організації проурядових профспілок (див. Кірстовщина) не увінчались успіхом.

Зі встановленням рад. влади оновилась насильницька більшовизація профспілкового керівництва. IX з'їзд РКП(б) (1920) визначив місце і роль профспілок у системі більшовицької диктатури як допоміжних апаратів д-ви, якою керує РКП(б). Організація прорад. профспілок розпочалася згори – зі створення шляхом кооптації профспілкових діячів із РСФРР та місц. компарт. діячів Пд. бюро Всерос. ради профспілок. Розгром опозиційних профспілок започаткувала "Київських меншовиків" справа 1920, спрямована проти лідерів Уцентропрофу.

У добу "воєнного комунізму" профспілки були партнерами госп. органів в управлінні виробництвом, а після запровадження принципу одноосібності пром. кер-ва – нар. комісаріату праці при проведенні трудових мобілізацій. Участь у здійсненні трудової повинності, запровадження примусового членства в профспілках усіх найманих працівників та перенесення до внутрішньоспілкового життя військово-командних методів управління спричинили кризу профспілкового руху.

Дискусія, що розгорнулася в кер-ві ЦК РКП(б) наприкінці 1920 – на поч. 1921 про місце та роль профспілок, завершилася на Х з'їзді РКП(б), який визначив роль профспілок як "передавального пасу" від влади до мас та "школи комунізму". Після з'їзду відбулась чистка профспілкового апарату від опонентів ленінської "групи десяти", що сприяла завершенню централізації та уніфікації профспілок. 4-й Всерос. з'їзд профспілок (травень 1921) передав профспілкам повноваження нар. комісаріату праці РСФРР як щодо обліку й розподілу робочої сили, так і охорони праці, включаючи законодавчу діяльність. Розширення розпорядчих і контрольних функцій профспілок обмежило їх самодіяльність та сприяло перетворенню на органи трудового й ідеологічного виховання найманих працівників. Як допоміжні апарати держ. влади профспілки співробітничали з радами та держ. виконавчими органами в усіх сферах сусп. життя.

У зв'язку з переходом до нової економічної політики держ. повноваження профспілок було скасовано. Із відновленням ринку праці та денаціоналізацією дрібної пром-сті профспілки набули права захисту праці через інститути соціального партнерства (колективні договори, примирні камери та третейські суди) і страйки. Зміна функцій профспілок зумовила їх децентралізацію й демократизацію внутрішньоспілкового життя. 1923 було створено Укр. бюро (Укрбюро) Всерос. центр. ради профспілок, а 1924 – Всеукр. раду профспілок, які очолив Ф.Угаров. Однак, незважаючи на виборність профспілкових органів, зберігався партійно-рад. контроль за їх складом і діяльністю.

Через обмеження до вступу в профспілки політично неблагонадійних найманих працівників, як і через "колективне членство" осіб індустріальної праці, принцип добровільного профспілкового членства в 1920-х рр. не дотримувався. В умовах, коли д-ва одночасно виступала гол. наймачем робітн. сили і арбітром при вирішенні трудових конфліктів, а інститути соціального партнерства контролювалися партійно-держ. органами, можливості профспілок щодо захисту інтересів працівників були обмеженими. У серед. 1920-х рр. у зв'язку з курсом на інтенсифікацію вир-ва повноваження профспілок у сфері вирішення трудових конфліктів, нормування та оплати праці були урізані. Гол. напрямом діяльності профспілок стала боротьба за підвищення продуктивності праці, раціоналізацію вир-ва й вироблення у найманих працівників навичок управління вир-вом через вироб. осередки, конференції, наради та "висуванство".

Прискорене злиття профспілок із госп. органами супроводжувалося згортанням їхньої соціально-захисної діяльності. 1929 профспілки були позбавлені права участі в накладанні дисциплінарних стягнень, нормуванні праці та звільненні робітників, а також у керуванні закладами робітн. медицини, 1930 – можливості захисту екон. інтересів робітників через колективні угоди, оскільки адміністрація підпр-в отримала право на їх достроковий перегляд. Запобігаючи опозиційним виступам профспілок, 1928 –29 ЦК КП(б)У провів чистку профспілкового апарату під гаслом боротьби із "правим ухилом" у партії.

У добу "великого перелому" посилилася централізація профспілкового управління. Від 1933 по 1937 не переобирали фабрично-заводські та місц. к-ти, з 1932 по 1949 не скликалися з'їзди профспілок. 1937 були ліквідовані міжспілкові органи профспілок і, зокрема, Всеукр. рада профспілок. Особовий склад багатьох із них було знищено під час чистки профспілкового апарату 1937–38. Утім режим вдався до популістських акцій, – згідно з Конституцією Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 було скасовано політ. обмеження профспілкового членства для "позбавленців" (осіб, позбавлених політ. прав).

Намагаючись підняти авторитет профспілок, 1933 ВКП(б) передала їм повноваження наркомату праці у сфері соціального страхування й охорони праці. Крім коштів соціального страхування, у розпорядження профспілок переходила мережа санаторіїв та будинків відпочинку. 1934 профспілкам було передано функції наркомату робітничо-сел. інспекції на підпр-вах. Розширюючи розпорядчі й контрольні функції профспілок як допоміжних апаратів влади, кер-во ВКП(б) продовжувало курс на згортання їх самодіяльності у сфері охорони праці. Із припиненням 1935 укладання колективних угод профспілки були позбавлені можливості обстоювати інтереси робітників щодо найму праці.

Напередодні Другої світової війни профспілки охоплювали 5 млн (85 %) робітників і службовців УРСР. Роботою 50-ти тис. районних, міських, фабрично-заводських та місц. к-тів керували 24 центр., 13 респ. та 445 обласних к-тів і рад профспілок. Пріоритетними напрямами їх діяльності стала участь у створенні воєнно-промислового комплексу країни та військово-оборонній підготовці населення.

У Західній Україні за декретом уряду Польщі "Про уніфікацію і централізацію профспілкового руху" від 8 лютого 1919 всі профспілки були зобов'язані вступити до загальнопольс. Союзу профспілок Польщі, який підтримували Польська соціаліст. партія, Комуністична партія Східної Галичини (із 1923 – Комуністична партія Західної України), Комуністична партія Польщі, Українська соціал-демократична партія (УСДП), соціал-демократи Бунду та деякі ін. Під впливом УСДП та КПСГ створення Союзу профспілок Польщі підтримала 1-ша конференція укр. профспілок, скликана 9 січня 1921. До кінця 1921 до Союзу профспілок Польщі увійшли 18 профспілок Львів., Станіславського, Тарнопільського і Волин. воєводств. Їх об'єднання очолила Окружна профспілкова комісія у Львові.

Усупереч рішенню конференції було створено укр. студентське профспілкове об'єднання "Профрус", що існувало до 1925, 1922 – укр. профспілкове об'єднання металістів і ткачів, а 1925, за сприяння Української радикальної партії, – укр. Союз сел. спілок. Із встановленням "санаційного режиму" (див. Санація) 1926 посилився укр. нац. рух, 1929 укр. політ. об'єднання – УСДП, Українське національно-демократичне об'єднання, Українська соціалістична радикальна партія – домоглися права на створення автономних укр. профспілкових об'єднань. Однак через опір польс. уряду це право не було реалізоване. 1-й з'їзд укр. профспілок, скликаний Укр. профспілковою комісією 1 листопада 1929, було розігнано. У профспілковому русі Галичини домінували загальнопольс. профспілкові об'єднання – як проурядові тред-юніоністські, очолювані Союзом профспілок Польщі, що перебував під переважаючим впливом Польс. соціаліст. партії, так і революційні, під кер-вом "Профлівиці", організованої КПЗУ. Християн. профспілки послабили вплив ще в роки I світ. війни. У 1930-х рр. одержавлення профспілкового руху посилилося. 1933 із Союзом профспілок Польщі об'єдналися християн. профспілки. 1937 було розпущено Львів. окружну раду профспілок. Активність зберегли лише Взаємна поміч укр. вчительства та Спілка укр. приватних урядовців. Перша 1939, незадовго до припинення діяльності, мала 13 філій та об'єднувала 187 членів, а друга в 1938 – 54 відділи і 2167 членів.

На Закарпатті за чеської влади і угор. окупації та в Буковині Північній під Румунією укр. профспілковий рух не розвивався. Профспілки були дрібними, не мали об'єднавчого центру. Найбільшим впливом у профспілковому русі користувалися чехословац. соціал-демократи, націонал-соціалісти, комуністи і аграрна партія "Одборова єднота".

Із початком Великої вітчизн. війни Рад. Союзу 1941–45 роботу профспілок було перебудовано, ВЦРПС посилила централізацію та обмежила виборність профспілкових органів, яка замінювалася кооптацією. Припинили діяльність більшість обласних та районних профспілкових к-тів, а підпорядковані ним фабрично-заводські к-ти і місц. к-ти перейшли в підпорядкування ЦК і респ. кер-в профспілок. Різко скоротились апарати керівних органів та кількість платних (звільнених) працівників. Відповідно до нових завдань створювалися нові відділи ВЦРПС і ЦК об'єднань профспілок, а при фабрично-заводських к-тах – відповідні комісії.

Централізація та мобілізаційні методи роботи, що відповідали потребам воєнного часу, забезпечили діяльність профспілок, яка спрямовувалася на організацію опору нацистській агресії – створення народного ополчення, винищувальних батальйонів і груп охорони; спорудження оборонних об'єктів; підготовку військ. кадрів; допомогу військ. мед. закладам, збір коштів серед населення на потреби обороноздатності, евакуацію матеріальної бази укр. економіки, населення та культ. цінностей до сх. регіонів СРСР.

Із визволенням України від гітлерівських окупантів 1943–45 профспілки поновили діяльність під контролем уповноважених ВЦРПС, брали участь у відбудові пром-сті, поновленні житлово-побутового комплексу, організації допомоги пораненим воїнам Червоної армії, інвалідам, дітям-сиротам та родинам військовослужбовців.

1946 в профспілках налічувалося 3 млн 500 тис. осіб (80,7 %) найманих працівників. Найнижчим цей відсоток був на приєднаних до УРСР укр. землях – 64,3 % заг. кількості робітників і службовців. 1947 профспілки отримали право на укладення колективних угод. 1948 було поновлено обласні й респ. раду профспілок. 1964–76 ступінь юніонізації зріс внаслідок охоплення профспілковим членством с.-г. працівників: спочатку – механізаторів, спеціалістів сільс. госп-ва та голів колгоспів, а потім – інших.

Після проголошення курсу на горбачовську "перебудову" центром робітн. руху став Донбас. 1989 виникла перша легальна незалежна від ВЦРПС Регіональна спілка страйкарів Донбасу, яка намагалася покращити умови праці шахтарів шляхом оновлення управлінського апарату. У квітні 1990 було організовано Спілку трудівників Донбасу, а влітку 1990 – Федерацію незалежних профспілок України (ФНПУ), що мала очолити профспілковий рух за незалежність від парт. і держ. органів. До складу ФНПУ (із 1992 – Федерація профспілок України; ФПУ) увійшли значна частина галузевих та всі міжспілкові об'єднання профспілок. На противагу їй для опанування профспілковим рухом ЦК КПУ інспірував створення Спілки трудівників України за соціаліст. перебудову. 19-й з'їзд профспілок СРСР (жовтень 1990) проголосив про припинення існування централізованого профспілкового руху під кер-вом ВЦРПС.

1991 Всеукр. об'єднання солідарності трудящих об'єднало національно-демократ. опозицію і значну частину опозиційного робітн. руху. Після розвалу СРСР профспілки України набули фактичного статусу позадерж. організацій. 1992 розпочалася консолідація профспілкових об'єднань. 1998 існувало 10 нац. міжгалузевих об'єднань і 14 галузевих профспілок, що не ввійшли до складу міжгалузевих центрів. Найчисленнішою серед них була ФПУ, яка об'єднувала 17,7 млн осіб. Усього до профспілок України входило 23,5 млн осіб.

Правові норми діяльності профспілок визначили закони України "Про колективні договори і угоди", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" та "Про соціальне партнерство", ухвалені наприкінці 1990-х рр. На їх основі було розроблено Закон ВР України від 15 вересня 1999 "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Цей закон поновив право профспілок на законодавчу ініціативу, втрачене 1996 у зв'язку із прийняттям Конституції України 1996.

Із кінця 1990-х рр. розпочався занепад профспілкового руху, який найбільше зачепив ФПУ. Всеукр. партія трудящих, створена 1997 на платформі цього об'єднання, отримала лише 0,8 % голосів під час виборів до Верховної Ради України. 15 липня 2002 на противагу ФПУ було створено Нац. форум профспілок України, який об'єднав 7 галузевих профспілок та 309 тис. членів. Нині в Україні також діють Нац. конфедерація профспілок України, Всеукр. вільне профспілкове об'єднання солідарних трударів та Всеукр. об'єднання солідарності трудівників. До 2008 чисельність членів ФПУ скоротилася до 9,2 млн осіб.


Література:
  1. Брентано Л. Профсоюзные организации рабочих. СПб., 1904
  2. Браун А. Профессиональные союзы. Вена, 1911
  3. Колесников Б. К вопросу об истории профсоюзного движения. Х., 1924
  4. Майский И. Профсоюзное движение на Западе: Основные типы. Л., 1925
  5. Гордон М. Как изучать профессиональное движение. М., 1925
  6. Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР. К., 1987
  7. Чернега П.М. Профсоюзы Украинской ССР в годы Великой Отечественной войны (1941–1945). К., 1987
  8. Берест Р.Я. Нариси історії профспілкового руху в Західній Україні у міжвоєнний період (1917–1939 рр.). Львів, 1995
  9. 90 років виникнення масового профспілкового руху в Україні. К., 1996
  10. Профспілки України: минуле і майбутнє. К., 1996
  11. Стоян Г.О. Профспілки України (1992–1997). К., 1998
  12. Докашенко В.М. Профспілки в умовах тоталітарної системи (70-ті – 80-ті рр.). К., 1999
  13. Русначенко А. Приспана сила: Робітники, робітничий рух і незалежні профспілки України від кінця 1940-х до початку 90-х рр. К., 2000
  14. Бондарчук П.М. Політика українізації і профспілки УСРР (1920-і рр.). К., 2002
  15. Нариси історії професійних спілок України. К., 2002
  16. Цвих В. Профспілки у громадянському суспільстві: Теорія, методологія і практика. К., 2002
  17. Головко М.А., Лисенко О.Є. Профспілки України в період Великої вітчизняної війни 1941–1945 рр. К., 2002
  18. Мовчан О.М. Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (20-ті рр.). К., 2004.

Посилання:
  • АНАРХО-СИНДИКАЛІЗМ
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • БІЛЬШОВИКИ
  • БУКОВИНА ПІВНІЧНА
  • БУНД
  • ЧЕРНЕЦЬКИЙ АНТІН
  • ДЕНІКІНА РЕЖИМ В УКРАЇНІ 1919–1920
  • ДЕРЖАВНИЙ СЕКРЕТАРІАТ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
  • ДНІПРОПЕТРОВСЬК
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДИРЕКТОРІЯ, ДИРЕКТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
  • ХАРКІВ
  • КІРСТОВЩИНА, ОДНА З ТЕЧІЙ ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ В УКРАЇНІ 1919
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
  • КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996
  • КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ 1937
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКИХ МЕНШОВИКІВ СПРАВА 1920
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МЕНШОВИКИ
  • МИКОЛАЇВ
  • НАРОДНЕ ОПОЛЧЕННЯ
  • НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
  • ОДЕСА
  • ПАВЛИК МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИЧИЙ З'ЇЗД 1917
  • ПОЛТАВА
  • РАДИ РОБІТНИЧИХ ДЕПУТАТІВ (1905)
  • САНАЦІЯ
  • СІЯК ІВАН МИХАЙЛОВИЧ
  • СХІДНА ГАЛИЧИНА
  • СТРАХОВА КОМПАНІЯ (1912)
  • ТЕРЛЕЦЬКИЙ ОСТАП СТЕПАНОВИЧ
  • УГАРОВ ФЕДІР ЯКОВИЧ
  • УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
  • УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ
  • УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ
  • УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНО-РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
  • УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (УПСР)
  • УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА ЗУНР
  • УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УНДО)
  • ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ
  • ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
  • ВОЄННО-ПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС (ВПК)
  • ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ
  • ВИНИЩУВАЛЬНІ БАТАЛЬЙОНИ
  • ВИСУВАНСТВО
  • ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА, ЗАКАРПАТТЯ
  • ЗАХІДНА УКРАЇНА, ЯК ТЕРМІН
  • ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ У ПЕТРОГРАДІ 1917
  • ЗУБАТОВЩИНА
  • ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (ЗУНР)

  • Пов'язані терміни:
  • БІРЖА ПАРЦІ, БІРЖА РОБОЧОЇ СИЛИ
  • КАПІТАЛІЗМ
  • КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (КАДЕТИ)
  • КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В СРСР 1988
  • КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
  • КУРОНЬ ЯЦЕК
  • ЛІКВІДАЦІЯ НЕПИСЬМЕННОСТІ (ЛІКНЕП), КАМПАНІЇ ЛІКНЕПУ В УСРР–УРСР
  • ЛІВІЯ, СОЦІАЛІСТИЧНА НАРОДНА ЛІВІЙСЬКА АРАБСЬКА ДЖАМАХІРІЯ
  • МАНІФЕСТ 17 ЖОВТНЯ 1905, НАЙВИЩИЙ МАНІФЕСТ (ВЫСОЧАЙШИЙ МАНИФЕСТ)
  • МАСОЛ ВІТАЛІЙ АНДРІЙОВИЧ
  • МІЖНАРОДНА РОБІТНИЧА ДОПОМОГА (МІЖРОБДОП)
  • НІМЕЧЧИНА
  • НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
  • ОДЕСА
  • ПАСПОРТИЗАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ
  • ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МОРСЬКИЙ З'ЇЗД 1918
  • СКЛЯРЕНКО ЄВГЕН МИХАЙЛОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)