ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

  Бібліографічне посилання: Дзюба І.М. РУСИФІКАЦІЯ в українському контексті [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Rusyfikatsiia (останній перегляд: 17.02.2019)
РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

РУСИФІКАЦІЯ в українському контексті. "Русифікація" — поняття, яке широко вживається (спершу — у політ. публіцистиці, потім — в історичній науці та в політології) з кінця 19 — поч. 20 ст. на означення держ. політики, що мала забезпечити всебічну інтеграцію народів Рос. імперії, а згодом — народів СРСР. Кінцевою метою Р. була політ. лояльність та мовно-культ. асиміляція нерос. етносів, тобто позбавлення їх власної ідентичності. У 18—19 ст. офіційно вживався термін "обрусение". В укр. дискурсі застосовується також термін "російщення", інколи — також "московщення". Синонімічними є поняття "денаціоналізація", "деукраїнізація", "асиміляція". Р. — тривалий істор. процес, екон., соціально-політ. і культ. зміст якого та форми на різних етапах змінювалися. Охоплювала всі сфери сусп. побуту нерос. народів. Складовими заг. процесів були екон., соціальна та культ. Р. Нижче розглянуто особливості Р. стосовно українців у Рос. імперії та СРСР.

Русифікація в Російській імперії. Характер і внутр. сутність русифікаційних процесів в Україні тісно залежали від характеру внутр. та зовн. політики Рос. д-ви. Умовно їх можна розподілити на два етапи: 1) від початків формування імперської моделі державності за Петра I й до 1-ї чв. 19 ст.; 2) від придушення польського повстання 1830—1831 до поч. 20 ст.

Першому періодові притаманні форми Р., спрямовані, у першу чергу, на забезпечення лояльності світських та церк. еліт, використання інтелектуального, екон. та військ. потенціалів укр. земель для потреб імперії, що проходила період становлення й зміцнення. Із 2-ї пол. 18 ст. ця політика, зберігаючи відносну індиферентність до етнічної та реліг. ідентичності, поступово набула більш системного й послідовного характеру. У сфері адміністрації та економіки проводилися уніфікаційні заходи, спрямовані на централізацію та тіснішу інтеграцію "національних окраїн" та "інородців"; у церк. сфері ці процеси виявлялися в одержавленні Церкви як духовної інституції та конфесіоналізації з домінуванням рос. версії православ’я.

Другий період русифікаційних процесів був спричинений поворотом внутрішньополіт. курсу імп. Миколи I, який намагався послабити наслідки розгортання національно-визвол. рухів (передусім польського), з одночасним посиленням великорос. культурно-істор. цінностей у гуманітарній політиці й ідеології. За наявності періодичних змін у підходах до екон. та адм. практик імперські уряди неухильно сповідували принципи нової імперської ідеології, концептуалізовані відомою формулою "самодержавство, православ’я, народність".

Наслідком соціальної Р. — інтегрування до імперського середовища укр. політ. еліти — стало проникнення й закріплення в укр. політ. к-рі багатьох рис, раніше не властивих місц. традиції. Вони проявилися у встановленні патронально-клієнтарних зв’язків між укр. та рос. можновладцями. Слідом за ними утверджувалися нові ціннісні орієнтири, пов’язані з вірною службою рос. престолу, чиновшануванням, бюрократизацією тощо. Уже царським указом 1715 для ротації полкових та сотенних урядів було передбачено схему, запозичену з кадрової практики рос. армії. Впливи західноєвроп. адм., військ. та юрид. практик, зрештою побутової к-ри, дедалі частіше засвоювалися через рос. посередництво. Усі ці новації закріпилися в укр. політико-адм. лексиконі, до якого увійшли назви й терміни, запозичені з рос. мови (назви державних установ, форми діловодства, формуляри документів).

Екон. Р. 18 ст., спрямована на протегування інтересам великорос. виробників і торгівців, спричинилася до реструктуризації внутр. укр. ринку, поступового витіснення укр. купців із зовн. ринків і їхньої маргіналізації до сфери дрібнооптової торгівлі. Уже 1714 Петербург схвалив перелік т. зв. заповідних товарів, до яких входили стратегічно важливі витратні матеріали для військ. пром-сті (поташ, льон, лой, корабельний ліс тощо), а також впроваджувалася заборона на вивіз золотої та срібної монети, імпорт мануфактурної продукції (у такий спосіб стимулювалася купівля товарів рос. вир-ва). Водночас укр. купцям було наказано возити свої товари не звичними маршрутами на Краків, Гданськ (Польща) та Бреслау (нині м. Вроцлав, Польща), а до пн. портів у Ризі (нині столиця Латвії) та Архангельську (нині місто в РФ), шлях до яких лежав через численні форпости, митниці й карантини та супроводжувався масою бюрократичних перепон. Уряд надавав перевагу підтримці організованих фінансово-торг. груп (т. зв. кумпанств), в які здебільшого зорганізовувалися рос. комерсанти, протеговані царським оточенням, зменшуючи конкурентні можливості укр. купців. Усунення природної конкурентності в сільс. госп-ві, промислах і мануфактурному вир-ві було наслідком роздавання вигідних концесій та підрядів впливовим фаворитам та можновладцям із придворного середовища (кн. О.Меншиков, Г.Рагузинський, Ф.Кантакузин, Б.-К.Мініх та ін.). Збільшення кількості власників із числа вищого рос. дворянства й офіцерського корпусу, котрі отримували від уряду земельні пожалування в Україні та перевозили своїх слуг, клієнтів і челядь, спричинялося до поширення рос. форм і практик господарювання й землекористування, сприяло поступовому зростанню чисельності рос. селян у сх. регіонах України, утвердженню їхніх традиційних форм самоорганізації та побуту.

Успішні війни Росії з Туреччиною, а також анексія Кримського ханату узалежнили укр. торгівлю з ісламським Сходом від пріоритетів імперської політики. Нові перспективи для вивозу товарів через чорномор. порти та бази враховували інтереси імператорських намісників Новоросії і пов’язаних із ними рос. та іноз. купців, котрі діставали від уряду необхідні дозволи та субсидії, тоді як укр. комерція практично занепала.

Одним із перших імперських заходів культ. Р. став указ царя Петра I 1720, який фактично забороняв друкування літератури книжковою українською мовою і вимагав звіряти тексти церковнослов’ян. видань із моск. зразками (аби ніякої різниці й особливого "наречия" в них не було) — ним починається історія переслідувань укр. книгодрукування. 1769 Найсвятіший Синод відхилив клопотання Києво-Печерської лаври про дозвіл друкувати букварі укр. мовою. Сутність політики Р. на цьому етапі висловила Катерина II в інструкції генерал-прокуророві Правительствуючого Сенату кн. О.Вяземському: "Сии провинции (малися на увазі Ліфляндія, Польща й Україна. — Авт.) надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу". Для цього рекомендувалося заохочувати незгоди між гетьманом і полковниками, мати серед них донощиків; Катерина II, майстриня соціальної демагогії, виступала "визволителькою" укр. людності від гніту тамтешніх "маленьких тиранов".

Докорінні зміни відбувалися в реліг. сфері. Ще 1685 Київ. митрополію передано під зверхність моск. патріарха, що започаткувало ліквідацію традиційного самоврядного церк. життя в Україні. Поступово звужувалася сфера дії традиційного укр. судочинства й права: 1831 було скасовано магдебурзьке право на всій території України, окрім Києва; 1834 — у Києві, а 1842 — судочинство за Литов. статутом (див. Статути Великого князівства Литовського). В усіх сферах життя і побуту запроваджено систему рос. законів та судів. 1734 імп. Анна Іванівна видала "секретнейший" указ "Про шлюби малоросів", в якому радила "побуждать их (козацьку шляхту. — Авт.) искусным образом вступать в свойство с великороссиянами".

Важливим етапом Р. України стали проведена з ініціативи Катерини II ліквідація укр. шкільництва й уніфікація освіти під приводом її модернізації — запровадження т. зв. народних шкіл.

Чергового удару укр. шкільництву завдав "Устав учебных заведений", підвідомчих Харків. ун-тові (1804), — перший законодавчий акт, що закладав підвалини рос. початкової школи.

Наступним кроком, що мав наслідком екон. Р., була регламентація юрид. становища самого купецтва і підприємців, що тривала протягом 1830—40-х рр. Екон. активність дозволялася лише рос. підданим, котрі мали записатися до купецького стану, поділеного, відповідно до майнового становища, на 3 класи-гільдії. Належність до тої чи ін. купецької гільдії давала право на здійснення певних торговельно-підприємницьких операцій. Від серед. 1830-х рр. у контексті деполонізації Правобережної України купцям-переселенцям із рос. губерній гарантувалися значні пільги. Слідом за скасуванням магдебурзького права в Києві (1834) Микола I підписав указ "Про пільги купецтву міста Києва", котрим заохочувалося переселення комерсантів і промисловців із великорос. губерній, які одразу ж потіснили укр., польс. та єврейс. конкурентів. Указ дозволяв новоприбулим купцям, у разі придбання ними в місті будинку або ін. нерухомості, записатися до однієї з гільдій без сплати держ. зборів. 1841 купці-переселенці до Київської губернії, Волинської губернії та Подільської губернії звільнялися від держ. податків і зборів на 15 років.

Підросійська Україна стала величезним ринком збуту товарів із т. зв. текстильних губерній Росії (Владимирська, Костромська, Московська, Тверська), купці яких спершу приїжджали на слобожанські та наддніпрянські ярмарки, а згодом почали масово осідати в містах. Підтримка з боку уряду швидко стабілізувала й утверджувала їхню торгівлю, а відтак — і участь у житті міста, його управлінні, культ. і громад. справах. Значна частина сх. та пд. міст України у ході своєї інтенсивної розбудови взагалі постали як витвори рос. бізнес-еліт, втіливши в собі їхні смаки та цінності. Ці процеси автоматично програмували Р. міста, економічно найсильніша частина якого належала до некорінного етносу. За переписом 1897, купці-українці переважали представників ін. національностей лише в кількох повітових містечках Харківської губернії. У решті міст перші дві сходинки посідали росіяни або євреї: в Одесі — відповідно 55,5 % та 31,2 %, у Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ) — 60 % та 38 %, у Києві — приблизно порівну. Укр. купець був змаргіналізований і на внутр. ринку, де його витіснили в низову базарну торгівлю.

Після придушення польс. повстання 1830—31 активізувалися русифікаційні заходи в освіт. сфері: закрито Варшавський ун-т, Політех. ін-т і низку ін. навч. закладів. Шкільні програми було приведено у відповідність до російських. Скасовано викладання історії Польщі як окремого предмета, вона стала частиною курсу рос. історії. Викладанню рос. мови приділялося багато уваги, а знання її стало обов’язковим для чиновників, та було запроваджено курси для її вивчення. Відповідні акції були частиною "русского дела". Заходи, розроблені щодо Польщі, стосувалися не лише польс. етнічних земель, а й "губерний, от Польши возвращенных": Вітебської, Могильовської, Гродненської, Віленської, Мінської, Білостоцької, Київської, Подільської, Волинської.

Царська адміністрація вміло використовувала соціальний антагонізм між польс. шляхтою, з одного боку, й укр. селянством — із другого. Вона намагалася обмежити полонізацію, але з метою розширення простору Р. Власне, укр. людність вона розглядала як "русских", більш або менш "ополяченных", що їх слід було повернути в лоно "русскости". Всякі вияви нац. самоусвідомлення та "сепаратизму" вистежувалися й викорінювалися. Репресії проти кирило-мефодіївських братчиків супроводжувалися системою упереджувальних заходів як політико-ідеологічного, так і фіскального, порядку.

Ідея "общего Отечества" відповідала вже зрілішій концепції Р. і мала правити за "позитивну" мотивацію до неї. В її створення внесли помітний вклад рос. слов’янофіли. Хоча слов’янофільство мало різні відтінки, однак загалом слов’янофіли розглядали "малоросів" як гілку триєдиного "русского народа" (великоруси, малоруси, білоруси) і, примирливо або і з симпатією ставлячись до їхніх етногр. особливостей та літ. спроб місц. характеру, водночас заперечували нац. суб’єктність України, право на власну мову (лише "наречие", гілка російської) та повноцінну літературу. Один із найбільш яскравих ідеологів панрусистського "общего Отечества" — І.Аксаков — писав: "Малорусского вопроса вовсе не существует уже и потому, что этот вопрос общерусский, земский, народный, вопрос всей русской земли..." Слов’янофіли "облагородили" цю офіц. версію риторикою "братства" і "единокровности", і в такому "облагородженому" вигляді вона служила і М.Каткову, і В.Шульгіну. М.Чернишевський у статті "Народная бестолковость" вказав на справжню суть цих братерських почуттів: "Толкуют о любви нашей к славянским племенам. Но дело тут вовсе не в любви к ним, а в эгоистическом расчете подчинить нам их — тут не желание добра им, а желание увеличить собственное могущество". Цим можна пояснити й увагу до перших кроків нової укр. літератури. Частина рос. журналів виявила прихильність до неї, оцінила талант Т.Шевченка. Далося взнаки і те зацікавлення всім українським, що було характерним для рос. інтелігенції 1-ї третини 19 ст. Однак дедалі більше рос. сусп. думка у ставленні до укр. літ. відродження розколювалася: поряд із голосами підтримки лунали голоси недоброзичливості. Вгадуються в них не лише смакові та естетичні моменти, а й суто політичні: укр. літ. "сепаратизм" розглядався як загроза послаблення "общерусской" літератури, як посягання на її домінування. Тут ті, хто заперечував укр. літературу, незалежно від їхніх особистих мотивів, об’єктивно ставали прихильниками Р. Одним із постійних аргументів русифікаторів була теза про те, що за наявності "общерусской" літератури й мови немає ані потреби, ані достатніх сил та імпульсів для розвитку укр. літератури й утвердження нар. мови як літературної.

Частина рос. інтелігенції ставала на захист права укр. народу на вільний розвиток власної к-ри та вільне користування рідною мовою, визнаючи її незамінні цінності. "Признаем же раз навсегда, — писав О.Герцен, — за непреложную истину, что никого не надобно ни русифицировать, ни полонизировать. С какой стати украинец, например, променяет свою простодушную речь — ту, на которой он говорил на свободных радах, ту, на которой сохранена в его песнях вся история, — на язык предательского правительства, постоянно обманывавшего Малороссию...?"

Після смерті Миколи I і початку реформ Олександра II за умов деякої лібералізації режиму почалося нове піднесення укр. руху. Повернулися до активної діяльності колишні кирило-мефодіївці. Після кількох спроб вдалося, хоч і з великими труднощами, налагодити випуск у Санкт-Петербурзі час. "Основа", навколо якого згуртувалася укр. інтелігенція старшого й молодшого поколінь і який здобув добрі відгуки і в рос. літ. колах. На сторінках "Основи" публікувалися численні матеріали з укр. історії та етнографії, а знамениті статті М.Костомарова "Две русские народности", "Правда москвичам о Руси", "Правда полякам о Руси" доводили нац. осібність українців, їхню відмінність як від росіян, так і від поляків. Формувалася концепція укр. народності. Публіцистика "Основи" обстоювала права укр. мови як ключового фактору нац. життя, компетентно протистояла антиукр. виступам і слов’янофілів (стаття П.Житецького "Русский патриотизм: Ответ "Дню”" та ін.), і польс. газет. Українофільські настрої ширилися й серед полонізованих шляхетських родин Правобереж. України (т. зв. рух хлопоманів, із такими визначними постатями, як В.Антонович і Т.Рильський). Великої ваги надавалося освітянській діяльності. Набула сили орієнтація на просвітницьку роботу серед селянства та міщанства. П.Куліш видавав популярні книжки для народу; хворий уже Т.Шевченко задумав серію посібників із лічби, географії, етнографії, історії (але встиг видати, своїм коштом, лише "Букварь южнорусскій" — великим, як на той час, тиражем: 10 тис. прим.); у багатьох містах і селах України вчителі й студенти створювали безплатні недільні школи, в яких навчання велося рідною мовою. Створився ґрунт для нового національно-культ. відродження. Але це піднесення було зупинене. Наляканий новим польським повстанням 1863—1864, царський уряд посилив репресивні заходи, у т. ч. і в Україні.

18 липня 1863 міністр внутр. справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону друку наук. праць укр. мовою; художні твори підлягали особливій цензурі (див. Валуєвський циркуляр 1863). Теза циркуляра про те, що укр. мови "не было, нет и быть не может", у формі бюрократичного афоризму не тільки узагальнювала більш як столітній досвід адм. боротьби з нею. Були заборонені недільні школи (згодом відновлені, але вже в незначній кількості); вислано за межі України ряд запідозрених у "сепаратизмі" діячів громад. Знаковим у процесі Р. став Емський указ, підписаний імп. Олександром II 30 травня 1876 (див. Емський акт 1876). Указ забороняв публікувати не лише оригінальні твори укр. мовою, а й укр. переклади з будь-яких мов, у т. ч. і російської; провадити театральні вистави й концерти укр. мовою; друкувати укр. тексти під нотами пісень. Водночас заборонялося ввозити з-за кордону на територію Рос. імперії будь-які книжки укр. мовою. Цій забороні надавалося особливого значення, оскільки уряд вбачав велику небезпеку в розвиткові укр. руху в підавстрійській Галичині, де друковано те, що неможливо було опублікувати в Росії, — саме тоді Галичина дістала назву "українського П’ємонту".

На підставі Емського указу припинено культурно-освітню діяльність громад; ліквідовано Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві. Вдавалися й до репресивних та адм. заходів. О.Кониського, поета, автора вірша-молитви "Боже Великий Єдиний", організатора недільних шкіл на Полтавщині, заслали до Вологди (нині місто в РФ), а потім — Тотьми (нині місто Вологодської обл., РФ); П.Чубинського, автора вірша "Ще не вмерла Україна", дослідника-етнографа, за активну українофільську діяльність — до Архангельська; П.С.Єфименка, історика й етнографа, — в Архангельську губ.; поет-байкар Л.Глібов, редактор і видавець "Черниговского листка", після його закриття був звільнений із посади вчителя г-зії і висланий із Чернігова; змушений був припинити свою просвітницьку діяльність А.Свидницький, автор талановитої повісті "Люборацькі".

Пром. піднесення 2-ї пол. 19 ст., у ході якого уряд контролював інвестиційну сферу, було спрямоване не на поліпшення добробуту населення країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Ця стратегія приваблювала закордонних інвесторів, котрим імперія гарантувала збут їхньої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, пром. устаткування). Пром. революція в Рос. імперії спричинилася до переважання видобутку сировини та важкої пром-сті над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни у структурі укр. експорту готовій продукції належало менше 20 %, решту становили сировина та напівфабрикати.

У контексті соціальної та культ. інтеграції важливе значення мали також військові реформи 1860—1870-х років, котрі впроваджували заг. військовий обов’язок та оновлювали систему спец. військ. освіти. Нова, масова за своєю сутністю, армія, через яку проходила більшість чол. населення імперії, перетворювалася на потужний інструмент ідеологічної обробки та нівелювання нац. відмінностей.

Антиукр. спрямованість внутр. політики царизму досягла апогею за Олександра III, коли рос. націоналізм став офіц. ідеологією влади. 1881 видано указ про заборону хрещення укр. іменами.

Важливу русифікаторську функцію протягом усієї історії Рос. імперії виконувала офіц. рос. правосл. церква. Церк. ієрархи активно включалися в політ. боротьбу з українофільством, прямо пов’язуючи його з "мазепинством" і, звичайно ж, викриваючи його польс. коріння.

Посилення репресій проти всіх виявів укр. нац. життя в 1870—80-ті рр. було зумовлене, по-перше, загостренням націоналістичного курсу влади, по-друге, її стурбованістю тим, що всі попередні заходи не змогли викорінити українофільство. Воно впливало на народницький рух, на просвітянство. Діяли напівпідпільні гуртки культурницького характеру. Народилися театральні трупи М.Л.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, невдовзі здобув велику популярність національно зорієнтований "театр корифеїв" із П.Саксаганським, М.К.Садовським, М.Заньковецькою. Із Галичини, а потім із Женеви (Швейцарія) М.Драгоманов викривав деспотичний і русифікаторський царський режим, його справу підхопив І.Франко. У галицьких виданнях друкувалися твори І.Нечуя-Левицького, який уперше показав тип укр. інтелігента із зародками нац. самоусвідомлення; у своїх науково-популярних та публіцистичних працях він доводив самобутність укр. народу та його к-ри. Дальший розвиток укр. літератури пов’язаний із творчістю М.Старицького, П.Мирного, Лесі Українки, М.Коцюбинського. У творчості М.В.Лисенка найвищого рівня досягла укр. музика.

Наприкінці 19 ст., із наростанням революц. руху в Рос. імперії, піднесення укр. культ. життя стало очевидним, а його ігнорування — безглуздим. Дискримінаційні заходи проти нього викликали дедалі більший спротив українців і протест видатних діячів рос. к-ри та, особливо, революц. молоді. Про деморалізуючий вплив мовної асиміляції писав О.Потебня. За скасування Валуєвського та Емського указів висловилася Комісія Імператорської АН, до якої входили академіки О.Шахматов, В.Зеленський, Ф.Корш — автори меморандуму Академії наук "Об отмене стеснений печатного малорусского слова" (1905).

Укр. культурницький рух переростав у політичний. Уже створена 1897 з ініціативи О.Кониського Загальна українська безпартійна демократична організація ставила за мету боротьбу за нац. права укр. народу. Серед її членів були найвидатніші представники укр. інтелігенції, багато з яких навесні 1917 увійшли до Української Центральної Ради. Невдовзі почали створюватися політ. укр. партії з тенденцією до радикалізації нац. програми. Революція 1905—1907 була ознаменована бурхливим піднесенням нац. рухів у всіх "окраїнах" Рос. імперії. За умов послаблення деспотичного режиму і тимчасово здобутої відносної свободи слова відбулося становлення укр. преси, легалізувалася рідна мова народу, зросло нац. самоусвідомлення. Але згодом знову запанувала реакція. Створено чорносотенно-монархічні організації — "Совет объединенного дворянства", "Союз Михаила Архангела", "Союз русского народа", "Русское окраинное общество", "Окраины России", "Русское собрание" та ін. Цькування українства як "мазепинства" і сепаратизму розгорнули редакція київ. час. "Киевлянин" на чолі з Д.Піхном та його вихованцем В.Шульгіним, "Клуб русских националистов города Киева" (див. Киевский клуб прогрессивных русских националистов). З’явилася низка спец. публікацій та книжок, присвячених розвінчанню укр. руху. Серед них вирізнялася праця С.Щоголева (обсягом у 600 сторінок) "Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма" (К., 1910). Поширювалися заклики до посилення репресивних і заборонних заходів. Уряд П.Столипіна під приводом "единства русского народа" вимагав боротися з ідеєю "возрождения старой Украины" та "устройства на автономных национально-территориальных основах". Знову заборонено ряд "Просвіт" та укр. газет у С.-Петербурзі, Харкові, Полтаві, Холмі (нині м. Хелм Люблінського воєводства, Польща); не дозволено відзначення 50-ліття від дня смерті Т.Шевченка.

У цей період укр. питання дебатувалося й на засіданнях Державних дум Російської імперії — за участю як українських, так і рос., депутатів. Особливо гострими були дебати щодо урядового проекту виділення Холмщини в окрему губернію зі складу Варшавського генерал-губернаторства. Праві в союзі із церковниками підтримували урядовий проект, що, на їхню думку, був спрямований на захист прав "русских". Прогресисти й почасти кадети критикували його, вказуючи, що примітивні методи вирішення "русского дела" на Холмщині призведуть до зворотних результатів, оскільки її населення — за походженням українці. Закон був ухвалений голосами правої більшості.

Новий етап утисків українців настав із початком I світ. війни. Було заборонено майже всі укр. газети, навіть ті, які виступали з "патріотичних" позицій. На утиски укр. преси зверталася увага на засіданнях Держ. думи. Вступ військ ген. О.Брусилова восени 1914 в Галичину відкрив шлях репресіям, нищенню інфраструктури укр. громад. і культ. життя в краї, насильницькому впровадженню православ’я, депортації найбільш активних політ. і церк. діячів, включно з митрополитом А.Шептицьким.Лютнева революція 1917 і відродження укр. державності за часів Української революції 1917—1921 відкрили шлях до дерусифікації України. Втім недостатній культ. потенціал, денаціоналізованість більшої частини міськ. населення та робітн. класу, несконсолідованість сусп-ва навколо нац. державницького проекту та невизрілість, у масовому вимірі, самого цього проекту — усе це були наслідки століть P., і вони великою мірою зумовили слабкість Української Народної Республіки та полегшили більшовикам як ідеологічно-пропагандистську, так і політ. та збройну, експансію проти неї.

Русифікація за радянської доби. Короткочасне існування УНР за надзвичайно складних і тяжких внутрішньо- і зовнішньополіт. обставин, за умов протистояння збройній зовн. агресії та політичної нестабільності, все- таки ознаменоване спалахом надій і пробудженою енергією культ. праці. Преса, книговидання, театр, мистецьке життя, освіта, у т. ч. вища, — усе це почало набувати нац. характеру. Попереду відкривався шлях до демократ. сусп-ва. Однак ступити на нього не вистачило істор. часу.

Перший прихід до Києва червоних частин під командуванням М.А.Муравйова (1918) позначений жорстоким антиукр. терором. Але вже 1919—20 більшовики почали використовувати укр. атрибутику. Подальший "досвід" спілкування з укр. селянством, повстанські рухи в Україні, як і спротив у нац. "окраїнах", що прагнули незалежності від Росії, змусили кер-во РКП(б) до глибокого перегляду своєї нац. політики та відносин із селянством, а також із нац. інтелігенцією.

Ініціатива цих змін йшла від В.Леніна, який дивився на більшовицьку революцію в Росії як на прелюдію світ. революції, був послідовним противником рос. шовінізму і розумів його небезпеку для справи партії, що проголошувала гасла не лише соціального, а й нац. визволення, не лише соціальної, а й нац. рівноправності. У виступах на VIII та Х з’їздах РКП(б), у передсмертній праці "До питання про національності, або про "автономізацію”" він гостро висловлювався про те, що партія припускалася серйозних помилок у нац. політиці (особливо практичній), що вона "прогавила" ряд важливих моментів нац. ситуації, що багато парт. працівників просякнуті несвідомо великодержавництвом, не розуміють нац. потреб ін. народів і дають привід бути запідозреними в тому, що збираються нести їм "свій великоруський шовінізм, прикритий назвою комунізму". Сталінський план автономізації він заперечив як такий, що підриває довіру "націоналів" та трудящих ін. країн, а насамперед колоніальних народів, до політики партії і тим самим може позбавити її резерву підтримки і в рад. республіках, й у світі.

Критика В.Леніна справила приголомшливе враження на його колег по кер-ву партією. Х та ХII з’їзди РКП(б) пройшли під знаком цієї критики, але в заявах більшовицьких діячів йшлося не так про об’єктивну цінність нац. рухів, як про необхідність узяти їх під свій контроль.

У 1920-ті рр. партія здійснювала стратегічний план укорінення своєї ідеології та програми в реальність нац. життя десятків нерос. народів. Вирішувалися два головні та взаємопов’язані завдання: формування місц. парт. кадрів — і "змичка" міста й села, що мала своєю складовою не лише екон. процеси, а й політ. та культурно-ідеологічне наповнення: керівний вплив робітн. класу на селянство, задля чого йому і належало опанувати українську (у цьому випадку) мову та к-ру. Це й було головним у політиці т. зв. коренізації та її різновиду — українізації, яка поширювалася також на Кубань та на ін. регіони з численним укр. населенням — Пн. Кавказ, Казахстан, Далекий Схід, Тамбовщину. Українізація (див. Українізації політика), хоча й була "оперативно" підпорядкована парт. стратегемі, об’єктивно несла гуманістичний зміст: сприяла піднесенню освіченості, культ. рівня мас, відкривала певний простір їхній творчій енергії, розвиткові нац. мови, літератури, мист-ва. Усього за десять років активного етапу "українізації" нац. к-ра стала багатогранною і яскравою, як ніколи — відбулося те бурхливе культ. відродження, якому судилося стати "розстріляним відродженням".

Кінець 1920-х рр. позначений стримуванням, поч. 1930-х рр. — припиненням українізації і поступовим переходом до Р. "радянського типу" — набагато тотальнішої й ефективнішої, ніж за царських часів. Умовно причини та обставини цієї радикальної зміни політ. парадигми можна розділити на дві групи: суб’єктивні та об’єктивні. Суб’єктивні корінилися в неприйнятті або вдаваному прийнятті українізації шовіністично настроєною частиною (чи не більшістю) парт. кадрів, про що говорили на XII з’їзді РКП(б) М.Скрипник, Г.Гринько, Х.Раковський, і не в останню чергу у внутрішньопарт. боротьбі, в результаті якої зміцнив свої позиції Й.Сталін, готовий ревізувати ленінський курс. Об’єктивні випливали з того, що після втрати надій на світ. революцію і прийняття настанови на буд-во соціалізму в одній країні (а це було докорінною зміною геополіт. стратегії) істотно змінилися зовнішньо- і внутрішньополіт. пріоритети. Якщо раніше в аспекті нац. політики наголос робився на завоюванні симпатій поневолених і колоніальних народів як резерву світ. революції і це зобов’язувало бути привабливими для них (і саме Україна мала виступати зразком на цьому шляху), то тепер цей момент хоч і не зник із парт. риторики зовсім, однак став швидше ритуальним. Отже, своєрідний морально-політ. контроль зарубіжних симпатиків — борців проти колоніалізму — уже менше брався до уваги. Але важливіше інше: українізація (як і коренізація в ін. республіках) розхитувала централізм — наріжний камінь більшовизму; формувалися місц. парт. еліти, які теж у перспективі могли становити загрозу беззаперечній єдності. А гасло буд-ва соціалізму в одній країні — країні багатонаціональній — неминуче обумовлювало визнання великодержавницького пріоритету, хай і названого інакше.

Буд-во соціалізму в одній країні зумовило прискорену індустріалізацію коштом селянства. А це обумовило колективізацію сільського господарства насильницькими методами. Спротив їй було інтерпретовано як шкідницьку діяльність куркулів і підкуркульників із відповідними для них наслідками. Репресивні форми викачування хліба з України призвели до страхітливого Голодомору 1932—33 (див. Голодомор 1932—1933 років в УСРР). В Україні він поєднувався з масштабним терором проти нац. інтелігенції — це був превентивний удар, що мав запобігти можливій організованій протидії політиці влади. В арсеналі пропагандистських засобів не останнє місце посідало маніпулювання фактором зовн. загрози. Газети сповнилися викриттів укр. бурж. націоналізму на службі іноз. д-в, підкреслювалася роль укр. еміграції в Польщі та Німеччині. Усе це використовувалося для дискредитації тієї частини укр. інтелігенції, яка брала активну участь у культ. буд-ві. Від неї "вичищали" наук. та освітні заклади, а деякі з них були взагалі ліквідовані як безнадійно "заражені" націоналізмом.

Репресії поширилися на літераторів, театральних діячів, митців, мовознавців, істориків, архівістів, учителів, кооператорів, а також юристів, геологів та ін. Власне, важко назвати категорію інтелігенції, якої вони не торкнулися. Внаслідок кадрового спустошення та цензури укр. періодика та книжкова продукція 1930-х рр. справляють жалюгідне враження порівняно з попереднім періодом. Усе це істотно понизило рівень культ. життя, а отже, й сприяло деукраїнізації сусп-ва. Водночас з офіц. документів та зі сторінок преси зникла колишня риторика проти великорус. шовінізму та великодержавництва, натомість єдиним ідеологічним ворогом у міжнац. відносинах оголошено "український буржуазний націоналізм".

Переглядалася історія Рос. імперії. Уже не згадувалася колишня теза про необхідність прилучення робітн. класу до укр. к-ри та мови — навпаки, тепер робітн. клас, нац. склад якого істотно змінився за рахунок села, "українізований" етнічно, мовно і культурно, русифікувався. Склад міськ. населення змінився, але обличчя міст — мало: укр. культ. елемент, який устиг зміцнити свої позиції в них за перші пореволюційні роки, тепер із них викорінювався. Інтенсивна урбанізація стала важелем деукраїнізації.

Провадилася цілеспрямована політика розширення функціонування рос. мови рахунком української, т. зв. горизонтальна ротація кадрів, політично доцільне регулювання міграційних потоків тощо. Обстоювання позицій укр. мови ототожнювалося з "українським буржуазним націоналізмом" — із відповідними на той час наслідками. Але йшлося не лише про витіснення укр. мови на периферію суспільно-культ. життя, а й про втручання в її лексику, стилістику, орфоепію — "виправлення" її шляхом калькування норм рос. мови. Масштаб і спрямованість цієї боротьби з укр. мовою наочно демонструють промовисті назви офіц. документів та пропагандистських публікацій поч. 1930-х рр.: "Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті"; "Націоналістична небезпека на мовному фронті і боротьба проти неї"; "Націоналістичні перекручення в питаннях словотвору"; "Проти націоналізму в математичній термінології"; "Ліквідувати націоналістичне шкідництво в радянській фізичній термінології"; "Викорінити націоналізм у виробничій термінології"; "Добити ворога". Ці бойові заклики з "фронтів" лунали саме в час найвищої хвилі Голодомору 1932—33.

Про методи цього грубого натиску на укр. мову видатний учений Ю.Шевельов писав: "Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною.

[….] радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на Радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові".

У перші повоєнні роки розпочалися нові ідеологічні кампанії з вишукування в літ. творах та наук. працях рецидивів "українського буржуазного націоналізму". Новим тут були розвінчування сіонізму та спроби нацьковування укр. інтелігенції на єврейську і навпаки.

Смерть Й.Сталіна, спроби соратників відмежуватися від одіозних форм його кер-ва, засудження "культу особи", а потім хрущовські викриття злочинів вождя посіяли надії на демократизацію соціаліст. сусп-ва, а зокрема, викликали пожвавлення в укр. культ. житті, обережні спроби обстоювання укр. мови та цінностей укр. історії та к-ри. У пресі з’явилися статті на цю тему М.Рильського, О.Ільченка, до цих питань зверталися О.Гончар, М.Стельмах, А.Малишко, хоч здебільшого йшлося ще про моменти далеко не головні ("культура мови" у стилістичному розумінні тощо). Стало можливим знайомитися зі спадщиною репресованих письменників і науковців (ті нечисленні з них, хто залишився живий, повернулися на Батьківщину); друкувалися (хоч і вибірково) раніше заборонені твори. Це було неабияке збагачення духовного світу нового покоління українців, а водночас стимул до мистецьких новацій, особливо для молоді (т. зв. рух шістдесятників у літ., мистецьких, а почасти й наук. колах). Однак та міра вільнодумства, яка виявилася, особливо серед моск. літераторів і митців, налякала парт. кер-во, і сам М.Хрущов очолив шельмування "формалістів і абстракціоністів", під якими малися на увазі насамперед творчі особистості. Вжито було заходів до того, щоб не допускати публікації неординарних літ. творів, проведення виставок авангардних художників, виконання муз. творів молодих композиторів, здійснення новаторських театральних вистав, — адм. чином стримувався розвиток укр. к-ри, нав’язувались їй консерватизм і провінціалізм.

Батькам було надано право самим обирати мову навчання для своїх дітей. Це подавалося як нібито демократ. крок. Однак неважко було зрозуміти, яку мову навчання для своїх дітей обиратиме більшість батьків, знаючи, що у вишах їм доведеться переходити на російську і що російська їм потрібна буде для професійної роботи, службової кар’єри тощо. Укр. мова ставала менш запитаною, за неї могли "триматися" тільки люди з високим нац. самоусвідомленням. Це був один із важливих кроків у здійсненні ухваленої на ХХII з’їзді КПРС 1961 нової Програми партії, що передбачала дальше зближення, а по суті — злиття "соціалістичних націй".

На цей час механізм Р. вже був добре відлагоджений. Ефективними ланками його були держ. і госп. апарат, діловодство, офіц. і тех. документація, армія, освітня сфера. У містах України 1958 в укр. школах навчався тільки 21 % учнів (у 1926 — 97 %), навіть у столиці України Києві тільки 22 тис. школярів навчалися в укр. школах і 61 тис. –– у російських, а в ряді великих міст (Харків, Донецьк, Одеса) укр. школи обраховувалися буквально одиницями. Р. не оминала й дитячі садки та ясла.

"Здобутки" хрущовської доби були збагачені й розвинуті в часи Л.Брежнєва та його наступників. Принциповим "теор. досягненням" стала теза про нову істор. спільність — єдиний рад. народ. Деякі суспільствознавці та діячі к-ри, переважно з нац. республік, розуміючи згубні наслідки цієї установчої тези для долі своїх націй та їхніх к-р, намагалися уточнити її в тому сенсі, що йдеться не про етнічну, а про політ. спільність. Інші ж, навпаки, пропонували вже і мову цієї спільності — звісно російську, не задовольняючись її статусом мови міжнац. спілкування.

Тим часом у республіках, у т. ч. й Україні, вживалися законодавчі та практичні заходи до подальшого упривілеювання рос. мови в навч. закладах. Було введено доплату шкільним викладачам рос. мови. Її наполегливо впроваджували в усі сфери публічного життя. У травні 1979 в Ташкенті (нині столиця Узбекистану) проведено Всесоюзну науково-практичну конференцію "Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР". В її "Рекомендаціях" недвозначно пропонувалося мін-вам освіти союзних республік ввести вивчення рос. мови в нац. дошкільних закладах із 5-ти років, розвиваючи розмовну мову дітей; у загальноосвіт. нац. школах (тобто тих, де навчання ще провадилося рідною мовою) практикувати поглиблене вивчення рос. мови за рахунок перерозподілення годин у навч. планах; у системі професійно-тех. освіти — здійснити перехід на нові програми з рос. мови там, де навчання відбувалося неросійською мовою; у вищих і середніх спец. навч. закладах — сприяти викладанню рос. мовою загальноосвіт. і спец. дисциплін, написанню рос. мовою рефератів, дипломних проектів, звітів із вироб. практики тощо, практикувати публікацію наук. праць рос. мовою.

В Україні рос. мова стала домінуючою в спілкуванні, діловодстві партійних і державних органів, засобах масової інформації. Це викликало несприйняття і спротив національно свідомої частини населення, що набували різних форм. Студенти Київ. ун-ту проводили обговорення становища укр. мови на самоврядних зборах, у багатьох вишах поширювалися листівки. Чималих масштабів набула циркуляція позацензурних літ. і політ. текстів через "самвидав". Багато клопоту завдавали владі щорічні масові стихійні зібрання в Києві поблизу пам’ятника Т.Шевченкові — 22 травня, у день перепоховання Кобзаря на Канівській горі, що набули символічного значення як протест проти Р.

Влада вдалася до рішучих політ. репресій. "Пробні" вибіркові арешти серед творчої молоді восени 1965 не дали бажаного результату і викликали ще більше збурення. Тоді в КДБ при РМ УРСР було розроблено, а в січні 1972 здійснено масштабну провокативну акцію, що мала на меті показати існування в Україні підпільної націоналістичної організації, пов’язаної із зарубіжними антирад. центрами (див. "Добоша справа" 1972). Наявність такої орг-ції довести не вдалося, але тимчасом проведено масові арешти по всій Україні. Цього разу тиск був таким потужним, що на деякий час "дисидентство" було паралізоване. Але воно почало відроджуватися в ін. формах, зокрема як правозахисна діяльність під приводом підтримки Гельсінських угод тощо.

Із початком проголошеної М.Горбачовим "перебудови" і "гласності" дисидентський рух став частиною загальноукр. політ. Нар. руху (див. Народний рух України), що дуже швидко перейшов від захисної позиції до активної боротьби за здобуття держ. незалежності та відіграв у цьому процесі важливу роль.

Проголошення держ. незалежності України дало поштовх процесам нац. державотворення. Однак, незважаючи на демонтаж рад. імперії, у сфері к-ри, мови, в інформаційному просторі тощо спостерігаються прояви Р. в різних формах (або подібних до Р. процесів), зумовлені різними причинами. З одного боку, даються взнаки глибоко вкорінені релікти Р. з попередньої доби, передусім — масштабна зрусифікованість значної частини населення України. З другого боку, вони підживлюються екон. негараздами, масовим зубожінням громадян, політ. нестабільністю і, як наслідок, — несправдженими сусп. очікуваннями і розчаруванням, що негативно позначаються на сусп. привабливості укр. ідеї, укр. к-ри, укр. мови. Водночас має місце використання цих факторів з боку різних політ. сил з метою досягнення певних геополіт. цілей.


Література:
  1. Катков М.Н. 1864 год: Собрание передовых статей Московских ведомостей, вып. 3. М., 1887
  2. Вовк Ф. Порабощаемый народ. Львів, 1895
  3. Бодуэн-де-Куртене. По вопросу об автономии и равноправии национальностей. «Украинский вестник», 1906, № 1
  4. Демченко Я. Правда об украинофильстве. К., 1906
  5. Стороженко А. Происхождение и сущность украинофильства. К., 1911
  6. Щеголев С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. К., 1912
  7. Брандес Георг. Что такое национальное чувство. Нижний Новгород, 1913
  8. Михайленко М. [Лозинський М.] Росія й Україна. Відень, 1915
  9. Отечество: Пути и достижения национальных литератур России. Национальный вопрос. Пг., 1916
  10. Гурко В.И. Из Петрограда через Москву, Париж и Лондон в Одессу: 1917—1918. В кн.: Архив русской революции, издаваемый И.В. Гессеном, т. 15. Берлин, 1924
  11. Ваганян В. О национальной культуре. М.—Л., 1927
  12. Сухово-Хоменко В. Одміни і банкрутство українського націоналізму. X., 1929
  13. Бриль Г. Лицарі патріотичного інтересу. X., 1930
  14. Савченко Ф. Заборона українства 1876 року: До історії громадських рухів на Україні 1860—1870-х рр. X.—К., 1930
  15. Покровский М.Н. Об Украине. К., 1935
  16. Rogger H. Nationalism and the State: A Russian Dilemma. «Comparative Studies in Society and History», 1961/62, vol. 4, no. 3
  17. Соловей Д. Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 р. Вінніпег, 1963
  18. Вивід прав України: Документи і матеріали до історії української політичної думки. Нью-Йорк, 1964
  19. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен, 1968 (перевидання — К., 1998; К., 2005; К., 2010)
  20. Коляска І. Освіта в Радянській Україні: Дослідження дискримінації і русифікації. Торонто, 1970
  21. Кравців Б. Прогресування русифікації в Українській РСР. «Сучасність», 1972, ч. 10
  22. Russian Imperia-lism from Ivan the Great to the Revolution. New Brunswick, New Jersey, 1974
  23. Silver B. Social Mobilization and the Russification of the Soviet Nationalities. В кн.: American Political Science Review, vol. 68. Los Angeles, 1974
  24. Гришко В. Замах на життя нації. Детройт, 1983; Російщення України: Науково-популярний збірник. Нью-Йорк, 1984
  25. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. Нью- Йорк—Париж—Торонто, 1987
  26. Дзюба І. «Бо то не просто мова, звуки». К., 1990
  27. Kappeler A. Bemerkungen zur Nationalbildung der Russen. В кн.: |Kappeler A. (Hg.)~ Die Russen: Ihr Nationalbewußtsein in Geschichte und Gegenwart. Köln, 1990
  28. Thaden E.C. Russification in Tsarist Russia. В кн.: |Thaden E.C., Thaden M.F~. Interpreting History: Collective Essays on Russian’s Relations with Europe. New York, 1990
  29. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. К., 1991
  30. Коновець О.Ф. Просвітницький рух в Україні: XIX — перша третина XX ст. К., 1992
  31. Єфремов С. За рік 1912-й. Під обухом. Більшовики в Києві. К., 1993
  32. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? К., 1993
  33. Возгрин В.Е. Империя и Крым — долгий путь к геноциду. Бахчисарай, 1994
  34. Velychenko S. Identities, Loyalties and Service in Imperial Russia: Who Administered the Borderlands? «Russian Review», 1995, no. 2
  35. Weeks Th. Nation and State in Late Imperial Russia: Nationalism and Russification on the Western Frontier, 1863—1914. DeKalb, Illinois, 1996
  36. Вернадский В.И. Дневники: 1917—1921. К., 1997
  37. Миллер А. Россия и русификация Украины в XIX веке. В кн.: Россия — Украина: История взаимоотношений. М., 1997
  38. Кісь Р. Фінал Третього Риму. Львів, 1998
  39. Martin T. The Origins of Soviet Ethnic Cleansing. «Journal of Modern History», 1998, vol. 70, no. 4
  40. Вернадський В. Українське питання і російська громадськість. В кн.: Xроніка 2000, вип. 35—36. К., 2000
  41. Каппелер А. Россия — многонациональная империя: Возникновение, история, распад. М., 2000
  42. Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века). СПб., 2000
  43. Geraci R.P. Windows on the East: National and Imperial Identities in Late Tsarist Russia. Ithaka—London, 2001
  44. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі спільної колиски. К., 2001; К., 2005
  45. Velychenko S. The Size of the Imperial Russian Bureaucracy and Army in Comparative Perspective. «Jahrbücher für Geschichte Osteuropas», 2001, bd. 49, h. 3
  46. Weeks Th. Religion and Russification: Russian Language in the Catholic Churches of the Northwest Provinces after 1863. «Kritika», 2001, vol. 2, no. 1
  47. Миллер А. «Русификации: Классифицировать и понять». «Ab imperio», 2002, № 2
  48. Політика коренізації в радянській Україні (1920—1930-і рр.): Науково-допоміжний бібліографічний покажчик. К., 2003
  49. «Українізація» 1920—1930-х років: Передумови, здобутки, уроки. К., 2003
  50. Бахтурина А.Ю. Окраины Российской империи: государственное управление и национальная политика в годы Первой мировой войны (1914—1917 гг.). М., 2004
  51. Вілсон Е. Українці: Несподівана нація. К., 2004
  52. Dolbilov M. Russification and the Bureaucratic Mind in the Russian Empire’s Northwestern Region in the 1860s. «Kritika», 2004, vol. 5, no. 2
  53. Миллер А. Империя и нация в воображении русского национализма. В кн.: Российская империя в сравнительной перспективе. М., 2004
  54. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси, т. 1: Українські проекти в Російській імперії. К., 2004
  55. Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська література новітньої доби. К., 2004
  56. Вернадський В.І. Вибрані праці. К., 2005
  57. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад. Львів, 2005
  58. Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. М., 2006
  59. Українська мова у XX сторіччі: Історія лінгвоциду. К., 2006
  60. Шевельов Ю. Так нас навчали правильних проізношеній. В кн.: |Шевельов Ю~. Вибрані праці, кн. 1: Мовознавство. К., 2008
  61. Його ж. Українська мова в першій половині XX століття (1900—1941): Стан і статус. Там само; Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe. New York, 2009
  62. Мотиль О. Підсумки імперій: Занепад, розпад і відродження. К., 2009
  63. Масенко Л. Нариси з соціолінгвістики. К., 2010
  64. Мовна політика та мовна ситуація в Україні: Аналіз і рекомендації. К., 2010
  65. Українська мова у XXI столітті: Традиції і новаторство: Тези доповідей Всеукраїнського лінгвістичного форуму молодих учених. К., 2010
  66. Дзюба І. Україна в пошуках нової ідентичності. К., 2011
  67. Лор Э. Русский национализм и Российская империя: Кампания против «вражеских подданных» в годы первой мировой войны. М., 2012

Посилання:
  • АКСАКОВ ІВАН СЕРГІЙОВИЧ
  • АНЕКСІЯ
  • АННА ІВАНІВНА
  • АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
  • АСИМІЛЯЦІЯ
  • БІЛЬШОВИКИ
  • БРЕЖНЄВ ЛЕОНІД ІЛЛІЧ
  • БРУСИЛОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • БУКВАРЬ ЮЖНОРУССКІЙ
  • ЧЕРНІГІВ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ЧЕРНИГОВСКИЙ ЛИСТОК
  • ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ МИКОЛА ГАВРИЛОВИЧ
  • ЧУБИНСЬКИЙ ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ
  • ДЕРЖАВНІ ДУМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • ДОБОША СПРАВА 1972
  • ДОНЕЦЬК
  • ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ
  • ДВОРЯНСТВО
  • ЄФИМЕНКО ПЕТРО САВИЧ
  • ЕЛІТА
  • ЕМСЬКИЙ АКТ 1876
  • ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ
  • ГАЛИЧИНА
  • ГЕРЦЕН ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ
  • ГЕТЬМАН
  • ГЛІБОВ ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ
  • ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УСРР
  • ГОНЧАР ОЛЕСЬ (ОЛЕКСАНДР) ТЕРЕНТІЙОВИЧ
  • ГОРБАЧОВ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ГРИНЬКО ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ
  • ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ, РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ, СРСР, ЛІВОБЕРЕЖНІЙ ТА ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ, УРСР
  • ІНОРОДЦІ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • КАРПЕНКО-КАРИЙ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • ХАРКІВ
  • ХАРКІВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ХЛОПОМАНСТВО, НАРОДНИЦЬКО-КУЛЬТ. ТЕЧІЯ
  • ХОЛМЩИНА
  • ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ
  • КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В УСРР/ УРСР
  • КОНИСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ
  • КОРЕНІЗАЦІЯ
  • КОРШ ФЕДІР ЄВГЕНОВИЧ
  • КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • КОЦЮБИНСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ
  • КРАКІВ
  • КРИМСЬКИЙ ХАНАТ
  • КРОПИВНИЦЬКИЙ МАРКО ЛУКИЧ
  • КУБАНЬ
  • КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КУПЕЦЬКІ ГІЛЬДІЇ
  • КУПЕЦТВО
  • КИЕВЛЯНИН
  • КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА
  • КИЕВСКИЙ КЛУБ ПРОГРЕССИВНЫХ РУССКИХ НАЦИОНАЛИСТОВ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
  • ЛЕСЯ УКРАЇНКА
  • ЛИСЕНКО МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО
  • МАЛИШКО АНДРІЙ САМІЙЛОВИЧ
  • МАЗЕПИНСТВО
  • МЕНШИКОВ ОЛЕКСАНДР ДАНИЛОВИЧ
  • МІНІХ БУРГАРД-КРІСТОФ
  • МУРАВЙОВ МИХАЙЛО АРТЕМОВИЧ
  • МИКОЛА І, МИКОЛА ПАВЛОВИЧ
  • МИРНИЙ ПАНАС
  • НАРОДНІ ШКОЛИ
  • НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ
  • НАЦІОНАЛІЗМ
  • НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ІВАН СЕМЕНОВИЧ
  • НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ
  • ОДЕСА
  • ОЛЕКСАНДР ІІ
  • ОЛЕКСАНДР ІІІ
  • ОСНОВА - ГАЗЕТА
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПІХНО (ПИХНО) ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ВІДДІЛ РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА
  • ПОДІЛЬСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ПОЛОНІЗАЦІЯ
  • ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1830–1831
  • ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863 –1864
  • ПОЛТАВА
  • ПОТЕБНЯ ОЛЕКСАНДР ОПАНАСОВИЧ
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • ПРАВОСЛАВ'Я
  • ПРОСВІТА (1868–1939)
  • РАКОВСЬКИЙ ХРИСТИЯН ГЕОРГІЙОВИЧ
  • РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 В УКРАЇНІ
  • РИЛЬСЬКИЙ МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ
  • РИЛЬСЬКИЙ ТАДЕЙ РОЗЕСЛАВОВИЧ
  • САДОВСЬКИЙ МИКОЛА КАРПОВИЧ
  • САКСАГАНСЬКИЙ ПАНАС КАРПОВИЧ
  • САМВИДАВ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА, НАЦ. І ДЕРЖ. ГІМН УКРАЇНИ
  • ЩОГОЛЕВ СЕРГІЙ НИКИФОРОВИЧ
  • СЕЛЯНСТВО
  • ШАХМАТОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ШЕПТИЦЬКИЙ АНДРЕЙ
  • ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ
  • ШЕВЕЛЬОВ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ШІСТДЕСЯТНИКИ
  • ШЛЯХТА, ШЛЯХЕТСТВО
  • ШОВІНІЗМ
  • ШУЛЬГІН В.Я.
  • СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • СЛОВ’ЯНОФІЛЬСТВО, СЛОВ’ЯНОЛЮБСТВО
  • СОЮЗ РУССКОГО НАРОДА
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ
  • СТАТУТИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1529, 1566, 1588
  • СТОЛИПІН ПЕТРО АРКАДІЙОВИЧ
  • СВИДНИЦЬКИЙ АНАТОЛІЙ ПАТРИКІЙОВИЧ
  • УКРАЇНІЗАЦІЇ ПОЛІТИКА
  • УКРАЇНОФІЛЬСТВО
  • УКРАЇНСЬКА МОВА
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
  • УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920)
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
  • УРБАНІЗАЦІЯ
  • ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР
  • ВІЙСЬКОВІ РЕФОРМИ 60-70-Х РР. ХІХ СТ.
  • ВОЛИНСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ЯРМАРОК
  • ЗАНЬКОВЕЦЬКА МАРІЯ КОСТЯНТИНІВНА
  • ЗАПОВІДНІ ТОВАРИ
  • ЗЕЛЕНСЬКИЙ ВІКТОР ФЕДОТОВИЧ
  • ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ
  • ЖИТЕЦЬКИЙ ПАВЛО ГНАТОВИЧ
  • ЗАГАЛЬНА УКРАЇНСЬКА БЕЗПАРТІЙНА ДЕМОКРАТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ (ЗУБДО)

  • Пов'язані терміни:
  • АСИМІЛЯЦІЯ
  • БЕРІЯ ЛАВРЕНТІЙ ПАВЛОВИЧ
  • БЕССАРАБІЯ
  • БІБІКОВ ДМИТРО ГАВРИЛОВИЧ
  • БОБРИНСЬКИЙ ГЕОРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ДЗЮБА ІВАН МИХАЙЛОВИЧ
  • ЕТНІЧНІ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ
  • ЕТНОЦИД
  • ГАЛАН ЯРОСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ГАЛИЦЬКЕ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО
  • ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВА
  • ГІРНИК ОЛЕКСА МИКОЛАЙОВИЧ
  • ГОНЧАР ОЛЕСЬ (ОЛЕКСАНДР) ТЕРЕНТІЙОВИЧ
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕТНІЧНА
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • ІСТОРІЯ ПРЕСИ В УКРАЇНІ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • ХОЛМ
  • ХОЛМЩИНА
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ
  • КОНГРЕС УКРАЇНЦІВ КАНАДИ
  • КОРДОНИ ДЕРЖАВНІ УКРАЇНИ, ПРИНЦИПИ ТА ІСТОРИЧНА ПРАКТИКА ЇХ ВИЗНАЧЕНЬ
  • КОРЕНІЗАЦІЯ
  • КОРОТЧЕНКО ДЕМ'ЯН СЕРГІЙОВИЧ
  • КРЕМЕНЕЦЬКИЙ ЛІЦЕЙ
  • КУБАНЬ
  • КУБАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО (ККВ)
  • КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КУЛЬЖИНСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ
  • КУЗНЕЦОВ АНАТОЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
  • КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (КМА), КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА, КИЇВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ, КИЇВСЬКА АКАДЕМІЯ, КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ, НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ
  • ЛАТВІЯ , ЛАТВІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСТНИК
  • ЛИТВА, ЛИТОВСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ЛЬВІВ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
  • МІЩАНИ
  • МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ
  • МОЛДОВА
  • МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
  • МИКОЛА II
  • НАРОДНІ ШКОЛИ
  • НАВЧАЛЬНІ ОКРУГИ
  • ОЛЕКСАНДР ІІ
  • ОЛЕКСАНДР ІІІ
  • ПАНТЮРКІЗМ
  • ПАРАФІЯЛЬНІ ШКОЛИ
  • ПАВЛИЧКО ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ
  • ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
  • ПІДЛЯШШЯ
  • ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ
  • ПОЛЬЩА
  • ПОЛЬСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ВІЙСЬКОВОЇ СПРАВА 1933–1935
  • ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
  • РАДІО СВОБОДА
  • РЕШЕТИЛІВСЬКІ СТАТТІ 1709
  • РОСІЯ
  • ЩЕРБИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ
  • СІРИЙ КЛИН, СІРА УКРАЇНА
  • СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ
  • СТАРОДУБЩИНА
  • ТИХИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ
  • ВАТЧЕНКО ОЛЕКСІЙ ФЕДОСІЙОВИЧ
  • ВЕЛИКОДЕРЖАВНИЙ ШОВІНІЗМ
  • ВОЛИНСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ВОЛИНСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
  • ЗАТОНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ
  • З'ЇЗД ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ 1917


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)