ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

СИНЄВОДСЬКА БИТВА 1362

  Бібліографічне посилання: Шабульдо Ф.М. СИНЄВОДСЬКА БИТВА 1362 [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Synovodska_bytva_1362 (останній перегляд: 18.11.2018)
СИНЄВОДСЬКА БИТВА 1362

СИНЄВОДСЬКА БИТВА 1362 — в історіографії — назва події, що, як вважається дотепер, мала своїм результатом розгром військом вел. кн. литов. Ольгерда трьох ординських князів, спадкоємних володарів Поділля, та приєднання цього краю до Великого князівства Литовського. У найсучаснішому розумінні (за гіпотезою Ф.Шабульдо) С.б. — це одна із трьох гол. воєнних операцій у війні ВКЛ проти Золотої Орди, що відбулася того ж року, на початку "Великого заколоту" в Орді, та була спрямована проти джучидського "Волзького царства" і неконтрольованого ним тоді Поділля. Осн. воєнні дії розгорнулися влітку—восени 1362 на золотоординській території обабіч берегів Дніпра та в Причорномор’ї, уздовж Муравського шляху і Татар. шляху (Чорного шляху), у місцях, де найбільше скупчувалося татар. населення, і набули характеру його тотального вигнання з освоєних місць. Союзником вел. кн. литов. Ольгерда виступив темник Мамай, киятський князь, чиї володіння були розташов. на лівому березі дніпровського Пониззя. 1361, після невдалої спроби захопити владу в Сараї, Мамай змушений був утекти в литов. володіння, найвірогідніше до Києва, де уклав з Ольгердом союзний договір. У володіннях Золотої Орди на Лівобережжі він сформував власне військо — основу підвладної йому Орди. Після того, як Ольгерд "звоював" м. Коршев, що на Тихій Сосні (права прит. Дону), союзні сили просунулися на південь Дніпровсько-Донського межиріччя, де Мамай оволодів м. Азак (нині м. Азов). Далі Мамаєве військо рушило в Нижнє Поволжя, де на початку вересня 1362 захопило столицю Золотої Орди. Водночас відбувся похід Ольгердового війська на золотоординське Поділля, під час якого, приблизно в жовтні 1362, були "звойовані" Сині Води (до 1362 — степове містечко Ябгу; див. Торговиця) на Чорному шляху біля переправи через р. Синюха (права прит. Пд. Бугу) та Білобережжя (місцевість на чорномор. узбережжі між гирлами Дніпра і Пд. Бугу), де перетиналися важливі торг. шляхи.

Найважливішим результатом воєнно-політ. акцій ВКЛ у володіннях Золотої Орди 1362 був розподіл між Мамаєм та Ольгердом більшої частини території Ак-Орди (див. Біла Орда) й утворення в надчорномор. і азовських степах Мамаєвої Орди, що бл. 20-ти років політично протистояла решті степової імперії Джучидів. Зокрема, до ВКЛ відійшли південнорус. землі у верхів’ях Дону й Оки та Дніпровське лівобережжя, обмежене з півдня Ворсклою (ліва прит. Дніпра) і Тихою Сосною, а також усе золотоординське Поділля (Велике Поділля) на Правобережжі, де утвердилася влада литов. князів Коріятовичів. Відтак кордон ВКЛ на півдні сягнув чорномор. узбережжя біля гирла Дніпра і Пд. Бугу, а на Лівобережжі — Ворскли.

Є певні підстави вважати, що ці територіальні набутки ВКЛ були юридично оформлені й закріплені жалуваним ярликом Мамая, наданим вел. кн. литов. Ольгердові від імені підставного хана Абдуллаха в Сараї ал-Джедід восени 1362. Мамаїв ярлик став першим у низці підтвердних ярликів на володіння Пд. Руссю і Поділлям (див. Ярлики ханські). У такий спосіб під владу й у повну власність ("со всими их землями и водами, и выходы, и данми") правлячої династії Гедиміновичів підпав широкий пас території Пд. Русі, залежної перед тим від Золотої Орди, зокрема української — Волинь, Поділля, Київщина і Чернігово-Сіверщина.

У складі ВКЛ укр. землі набули статус великокнязівського домену, а їхнє населення звільнилося від політ. та екон. залежності від Золотої Орди. У геополіт. вимірі це означало кінець понад сторічного перебування більшості території України-Русі у складі "Pax Mongolica" (див. Монгольська імперія) та повторну їх переорієнтацію на Захід. З інкорпорацією укр. земель ВКЛ перетворилося на одну з найбільших феод. д-в і найвагоміших політ. сил у Центрально-Східній Європі. Для Золотої Орди результати подій 1362 виявилися згубними — разом з ін. факторами внутр. і зовн. характеру вони спричинилися до переростання загальнодерж. політичної кризи 1360—70-х рр. у кризу системну, що захитала самі підвалини степової імперії та зрештою викликала занепад і територіальний розклад Улусу Джучі та скасування всієї системи панування Золотої Орди в Сх. Європі.

Першоджерелом інформації про С.б. є створена на початку 1430-х рр. і майже через сто років включена до складу т. зв. литовсько-руських літописів тенденційна анонімна оповідь "Про Поділля". У ній С.б. трактується як гол. причина вилучення Поділля з-під володарювання Золотої Орди та приєднання його до Литви, хоча водночас стверджується, що литов. князі Коріятовичі прийшли в цей край та оволоділи ним за допомогою Литви. Оповідь стала відомою в інтелектуальних колах середньовічних Польщі та Литви вже на серед. 15 ст., у східнослов’ян. історіографіях її звісткам надавали перевагу перед свідченнями ін. джерел майже до кінця 20 cт. Інакше описують воєнно-політичні події 1362 в зх. улусах інші літописні джерела. Зокрема, хронологічно ближчі до синєводських подій лапідарні нотатки із тверського літописання, повторені згодом у Рогозькому (1430-ті рр.), а потім — у Патріаршому, чи Никонівському (1520-ті рр.), зводах, повідомляють, що спершу Ольгерд спустошив на Лівобережжі м. Коршев, а потім — на Правобережжі ще й Сині Води та Білобережжя. Цим звісткам не надавалося належного значення через нез’ясованість їхнього походження та місцезнаходження м. Коршев. Також не бралися до уваги ті повідомлення хроніки М.Стрийковського (1583), які ґрунтуються на істор. переказах татар Поділля про вигнання їх Ольгердовим військом із Дніпровсько-Донського межиріччя, а потім і Правобережжя; так само, як і повідомлення Густинського літописного зводу 1620-х рр. (див. Густинський літопис) про поширення сюзеренітету Ольгерда на ін. "Руські держави" водночас із розгромом трьох татар. князів і скасуванням ординської влади на Поділлі. Усе це негативно позначилося на розумінні й вивченні синєводської проблеми в цілому — вона була зведена лише до походу Ольгердового війська на Поділля, С.б. та приєднання Подільської землі до Литви.

Результати походів військ ВКЛ на зх. улуси Золотої Орди 1362 викликали загострення тривалого політ. суперництва між Королівством Польським і ВКЛ за галицько-волин. спадщину і Поділля, що у свою чергу зумовило виникнення пролитовської та пропольської взаємовиключних офіціозних концепцій відносно історичних і правових підстав Литви та Польщі на володіння Подільською землею. Перша з них відома з оповіді "Про Поділля" і, вірогідно, була озвучена литов. дипломатами на польсько-литов. перемовинах 1432, що завершилися угодою про перемир’я між Польщею та Литвою і фактичним розподілом між ними Подільської землі. Постулати другої публічно проголосили польські посли на спільному польсько-литов. сеймі в Любліні (Польща) весною 1448. Вона стверджувала, ніби Подільська земля ніколи не належала до Литви, ані поляки теж її не мали від литвинів, а що польс. король отримав Поділля почасти у спадок за правом спорідненості, а почасти — відібравши від ординців. Концепція позначилася вже на звістках про Поділля в знаменитому творі польс. історика 15 ст. Я.Длугоша. 1558 М.Кромер зробив спробу узасаднити її документально. 1583 М.Стрийковський протиставив його доводам тезу про литов. князів як безпосередніх наступників Золотої Орди у володінні Поділлям.

У новітній час вивчення синєводської проблеми також відбувалося в рамках конфронтуючих між собою двох історіографічних версій. Більшість вітчизн. істориків визнали синєводські звістки літописної оповіді "Про Поділля" правдивими. Ще на поч. 19 ст. М.Карамзін визначив дату і місце С.б. У серед. 1880-х рр. В.Антонович, досліджуючи обставини приєднання до Литви більшості укр. земель, уперше звернув увагу на антиординсь-кий характер воєнно-політ. акцій Ольгерда 1362 та мирний, ненасильницький щодо місц. населення спосіб утвердження його сюзеренітету над Поділлям і Київщиною. Учений вважав, що безпосереднім результатом самої С.б. було приєднання Поділля до Литви й утвердження влади князів Коріятовичів у цьому краї. Концепція В.Антоновича не стала домінуючою навіть у вітчизн. історіографії, проте вона знаменувала собою певний поступ у дослідженні середньовічної історії України, Литви та Білорусі, привернула до себе увагу вчених, поділивши їх на її прихильників та опонентів. Серед останніх особливе місце посів М.Дашкевич, який заперечив зв’язок між трьома, як на його думку, відокремленими в часі й різними обставинами подіями: встановленням залежності Києва від Литви; приходом на Поділля князів Коріятовичів і підпорядкуванням його їм; розгромом трьох ординських князів біля Синіх Вод. 1891 повністю підтримав концепцію С.б. В.Антоновича його учень М.Грушевський. Він скрупульозно проаналізував її джерельну базу й розвинув гол. положення, доводив правдивість інформації оповіді "Про Поділля" про С.б. підтвердженням її звісткою Никонівського літопису про Сині Води, висловив думку про С.б. як один із наслідків приєднання Київщини до Литви, а також утвердження литов. князів Коріятовичів на Поділлі після неї та чи не вперше розглянув синєводську проблему різнобічно й на широкому тлі литовсько-польсько-ординських взаємин. Упродовж більшої частини 20 ст. висновки М.Грушевського із синєводської проблеми визнавалися як східнослов’янськими (у т. ч. радянською) історіографіями, так і зарубіжними істориками, зокрема польськими (С.Смолька, О.Гурка та ін.), чималою мірою через відсутність поступу в дослідженні синєводської проблематики, зумовленої тривалим занедбанням її вітчизн. медієвістикою. Лише 1975 литов. історик Р.Батура підбив результати її дослідження попередниками в монографічному дослідженні, але знов-таки з позицій концепції Антоновича—Грушевського.

Натомість у польс. історіографії з початку і до серед. 20 ст. почало переважати традиційне для неї трактування історії середньовічного Поділля та С.б. Його прихильники взагалі відкинули літописну оповідь "Про Поділля" як недостовірне джерело. Серед них найбільш жорстку позицію зайняв А.Прохаска, який 1895 зробив спробу довести, що литов. завоювання Поділля не було — його від татар звільнив ще польс. король Казимир III Великий, а князі Коріятовичі особливої ролі в цьому краї не відігравали. 1911 В.Абрагам стверджував, що князі Коріятовичі з’явилися на Поділлі з польс. допомогою ще до 1349, і тим самим заперечив прямий зв’язок між С.б. і вилученням Поділля з-під ординського володарювання. Того ж року А.Левицький поставив під сумнів історичність С.б., а К.Ходиницький (1927) взагалі її заперечив. Схожих поглядів дотримувалися також О.-В.Яблоновський, О.Галецький, Я.Натансон-Леський, Ю.Пузина, Г.Пашкевич, Г.Ловмянський. Проте деякі з польських істориків (К.Стадницький, С.Смолька, Г.Пашкевич, Л.Коланковский та ін.) визнавали вирішальне значення С.б. у визволенні Поділля з-під ординського володарювання за часів вел. кн. литов. Ольгерда.

1930 в полеміку з М.Грушевським вступив С.Кучиньський, який єдиний з-поміж медієвістів спеціально розглянув усі осн. аспекти синєводської проблеми, проаналізував її джерельну базу і накопичений на той час історіографічний досвід. На його думку, князі Коріятовичі з’явилися на Поділлі, найімовірніше, 1345 й заволоділи його пн.-сх. частиною без допомоги ВКЛ; Зх. Поділля уже тоді належало польс. королю Казимиру III, тому Коріятовичі змушені були підтримувати з Польщею і союзною з нею Угорщиною тісні зв’язки. Можливість виправи Ольгерда на Сині Води й саму С.б. С.Кучиньський не заперечував, але вважав їх незначними епізодами у взаєминах між ВКЛ і Золотою Ордою.

Останнім часом Ф.Шабульдо в циклі статей надав перевагу однотипним звісткам про події, дотичні Синіх Вод, Рогозького, Никонівського і Густинського літописних зводів, а також хроніки М.Стрийковського, та запропонував новий погляд на синєводську проблему і С.б., значно ширший, ніж обидві традиційні історіографічні версії, і принципово від них відмінний. Це стало можливим лише з доведенням того факту, що історико-геогр. номенклатура підтвердних ярликів на укр. землі крим. ханів 15—16 ст. бере початок від Мамаєвого жалуваного ярлика і, отже, відображає один із гол. результатів війни ВКЛ проти Волзького царства 1362. Відтак сучасний стан вивчення синєводської проблеми ускладнився й характеризується тепер не тільки традиційною розбіжністю поглядів на історичність, місце, дату, перебіг та безпосередні результати С.б., а й різним розумінням самої проблеми та різними дослідницькими підходами до неї.


Література:
  1. Cromer M. О sprawach, dziejach i wszystkich inszych potocznościach koronnych Polskich ksiąg XXX. Kraków, 1611
  2. Карамзин Н.М. История государства Российского, т. 4. СПб., 1818 (перевид. — Т. 4. М., 1993)
  3. Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi, t. II. Warszawa, 1846
  4. Stadnicki K. Synowie Gedymina wielko-władcy Litwy. Lwόw, 1881
  5. Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. К., 1885
  6. Дашкевич Н. Заметки по истории Литовско-Русского государства. К., 1885
  7. Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. К., 1885
  8. Владимирский-Буданов М. Население Юго-Западной России от половины XIII до половины XV вв. В кн.: Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 1. К., 1886
  9. Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. К., 1891 (перевид. — К., 1991)
  10. Його ж. Барское староство: Исторические очерки (ХV—ХVIII в.). К., 1894
  11. Prohaska A. Podole lennem Korony 1352—1430. В кн.: Rozprawy i sprawozdania z posiedzień wydziału historyczno-filozoficznego Akademii Umiejętności w Krakowie: Seria II, t. 7 (32). Krakόw, 1895
  12. Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 4. К.—Львів, 1907 (перевид. — Т. 4. К., 1993)
  13. Abraham W. Zalożenie biskupstwa lacińskiego w Kamieńcu Podolskim. В кн.: Księga pamiątkowa ku uczczeniu 250-tej rocznicy zalożenia uniwersytetu Lwowskiego. Lwów, 1912
  14. Paszkiewicz H. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. Warszawa, 1925
  15. Його ж. Jagiełłonowie a Moskwa, t. 1: Litwa a Moskwa w XIII—XIV wieku. Warszawa, 1933
  16. Kuczyński S.M. Sine Wody (rzecz o wyprawie Olgierdowej 1362 r.). В кн.: Księga ku czci Oskara Haleckiego. Warszawa, 1935 (репринтне вид. — |Kuczyński S.M~. Studia z dziejów Europy Wschodnej X—XVII w. Warszawa, 1965)
  17. Puzyna J. Korjatowicze oraz sprawa podolska. В кн.: Ateneum Wileńskie, rocz. 11. Wilno, 1936
  18. Його ж. Pierwsze wystupienia Korjatowiczόw na Rusi południowej. Там само, rocz. 13. Wilno, 1938
  19. Paszkiewicz H. W sprawie roli politycznej Korjatowiczów na Wołyniu i Podolu. Там само, rocz. 13, zesz. 2. Wilno, 1938
  20. Batūra R. Lietuva tautu, kovoje prieš Aukso Ordą: Nuo Batu antplūdžio iki mušio prie Melynųjų Vandenų. Vilnius, 1975
  21. Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego, t. 5, ks. 9. Warszawa, 1975
  22. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987
  23. Pelenski J. The Contest between Lithuania and the Golden Horde in the Fourteenth Century for Supremacy over Eastern Europe. В кн.: Pelenski J. The Contest for the Legacy of Kievan Ruś. New York, 1998
  24. Шабульдо Ф.М. Возвращаясь к синеводской проблеме: О некоторых результатах и последствиях антиордынской кампании Великого княжества Литовского в 1362 г. В кн.: Славяне и их соседи: Сборник тезисов 17-й конференции памяти В.Д. Королюка. М., 1998
  25. Його ж. Синьоводська проблема: Можливий спосіб її розв’язання. К., 1998
  26. Руссев Н.Д. Молдавия в «темные века»: Материалы к осмыслению культурно-исторических процессов. «Stratum», 1999, № 5
  27. Kurtyka J. Podole pomiędzy Polską i Litwą w XIV i 1 połowie XV wieku. В кн.: Kamieniec Podolski: Studia z dziejów miasta i regionu, t. 1. Kraków, 2000
  28. Шабульдо Ф.М. Наративні джерела й перші дослідники про похід Ольгерда на Сині Води і Білобережжя. В кн.: Україна в Центрально-Східній Європі: Студії з історії ХI—ХVIII століть. К., 2000
  29. Його ж. Про ярлик Мамая на землі України-Русі (постановка і спроба розв’язання проблеми). В кн.: Держави, суспільства, культури: Схід і Захід: Збірник на пошану Ярослава Пеленського. Нью-Йорк, 2004
  30. Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях [збірник статей]. К., 2005
  31. Шабульдо Ф.М. Ярлыки крымских ханов на земли Южной Руси (Украины) XV—XVI вв. как исторический источник. В кн.: Восточная Европа в древности и средневековье: 17-е Чтения памяти члена-корреспондента АН СССР В.Т. Пашуто, 4-е Чтения памяти доктора исторических наук А.А. Зимина: Москва, 19—22 апреля 2005 г. М., 2005
  32. Василенко В. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов’янських історіографіях XIX — першої третини XX ст. Дніпропетровськ, 2006
  33. Шабульдо Ф.М. Кондомініум в українських землях XIV століття. «ЗНТШ: Праці Історично-філософської секції» (Львів), 2006, т. 251
  34. Його ж. Кондоминатный статус украинских земель в ХIV в.: От первых территориальных приобретений Польши и Литвы во владениях Золотой Орды до ярлыка Мамая. В кн.: Balcanica Poznaniensia, XIV. Poznań, 2007

Посилання:
  • АБРАГАМ (ABRAHAM) ВЛАДИСЛАВ
  • АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
  • АЗОВ
  • БІЛА ОРДА
  • ЧОРНИЙ ШЛЯХ
  • ДАШКЕВИЧ МИКОЛА ПАВЛОВИЧ
  • ДЛУГОШ ЯН
  • ГАЛЕЦЬКИЙ ОСКАР
  • ГЕДИМІНОВИЧІ
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ГУРКА ОЛЬГЕРД
  • ГУСТИНСЬКИЙ ЛІТОПИС
  • КАРАМЗІН МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ
  • КАЗИМИР ІІІ ВЕЛИКИЙ
  • КОРІЯТОВИЧІ
  • КОРОЛІВСТВО ПОЛЬСЬКЕ
  • КРОМЕР МАРТИН
  • КИЇВ
  • ЛЕВИЦЬКИЙ АНАТОЛЬ
  • ЛОВМЯНСЬКИЙ ГЕНРИК
  • МАМАЙ
  • МЕДІЄВІСТИКА
  • МОНГОЛЬСКА ІМПЕРІЯ
  • МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ
  • ОЛЬГЕРД
  • ПАШКЕВИЧ ГЕНРІК
  • ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПОДІЛЛЯ
  • ПРОХАСКА АНТОНІЙ
  • САРАЙ
  • ШАБУЛЬДО ФЕЛІКС МИХАЙЛОВИЧ
  • СМОЛЬКА СТАНІСЛАВ
  • СТРИЙКОВСЬКИЙ МАЦЕЙ
  • ТОРГОВИЦЯ
  • ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ
  • ВОЛИНЬ
  • ЯБЛОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР-ВАЛЕР’ЯН
  • ЯРЛИКИ ХАНСЬКІ НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ КІНЦЯ 14 – СЕРЕДИНИ 16 СТ.
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ

  • Пов'язані терміни:
  • ГЕДИМІНА ПОХОДИ НА ВОЛИНЬ І КИЇВЩИНУ 1323 І 1324
  • КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
  • ЛІТОПИСИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
  • ОЛЬГЕРД
  • ШАБУЛЬДО ФЕЛІКС МИХАЙЛОВИЧ
  • СЛУЦЬКИЙ ЛІТОПИС
  • УЛУС, УДІЛЬНЕ ВОЛОДІННЯ В ПОСТМОНГОЛ
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)