Бібліографічне посилання: Плахонін А.Г. ВЕЛИКОМОРАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Velykomoravske_kniazivstvo (останній перегляд: 16.09.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 1: А-В ) в електронній біблотеці

ВЕЛИКОМОРАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (Велика Моравія, Великоморавська держава, Моравське князівство) – слов'ян. ранньодерж. утворення кін. 8 – поч. 10 ст. у Середньому Подунав'ї. Постало на рубежі 8–9 ст. після розгрому Аварського каганату (див. Авари). У часи найбільшого піднесення, в 2-й третині 9 ст., в межах його політ. впливу була тер., на якій розташовані Чехія, Словаччина, Угорщина, Банат (Воєводина) у Сербії, пн. ч. Хорватії та Словенії, пд. сх. ч. Польщі (Мала Польща), Закарпаття, Галичина та Зх. Волинь по р. Горинь. Істор. центр в.к. лежав у долині р. Морава, на пд. сучасної Моравії. Ще на поч. 9 ст. моравські князі вважалися васалами баварського герцога. Хоча Баварський географ і називає в.к. "країною міст", але міста тут розвитку не набули. У різні часи статус княжої резиденції мали "гроди" Вали, Нітра, Велеград. Щодо політ., соціальної та екон. структури сусп-ва сучасні дослідники визнають величезний вплив інститутів колиш. аварської д-ви.

Моравські князі стверджували свій авторитет у боротьбі з нім. феодалами, які підтримували політ. роздрібненість Моравської д-ви. Так, щоб зашкодити піднесенню авторитету моравського кн. Мойомира I (818–46) сх.-франкський король Людовик Німецький підтримав спочатку Прибину, а потім племінника Мойомира – Растислава. Растислав (846– 70), спираючись на допомогу чехів та полабських слов'ян, спромігся, однак, утвердити незалежний від сх.-франкського короля статус свого володарювання. Намагаючись створити церкву, яка б не була підконтрольною нім. духовенству, Растислав запросив у країну візант. місіонерів. До князівства прибули Кирило і Мефодій. Протягом 863–67 їм вдалося закласти основи слов'ян. писемності (див. Глаголиця) та літургії. 869 вони були змушені полишити країну.

Найбільшого злету в.к. зазнало у роки правління Святополка I (870–94), за якого д-ва сягнула найбільших розмірів. Та в останній період княжіння Святополк був змушений визнати владу нім. духовенства, а за його синів Мойомира II та Святополка II на поч. 10 ст. В.к. майже повністю розпалося під спільними ударами німців та угрів. На руїнах в.к. виникли Чеська, Польс. та Угор. д-ви. Чеська істор. традиція зазначає, що "корону" в.к. було перенесено саме до Чехії. Величезний вплив в.к. справило і на майбутню Давньорус. д-ву. На тер. Червенських градів вплив к-ри в.к. відчувався протягом всього 10 ст. Відкритим у науці залишається питання про роль в.к. у християнізації Русі та трансформації й адаптації норм візант. права у слов'ян. сусп-ві. Як вважають деякі дослідники, переказ про походження слов'ян з Дунаю, що міститься у "Повісті временних літ", є визнанням рус. літописцем величезного значення в.к. в історії всього слов'янства.

Дж.: Закон Судный людем краткой редакции. М., 1961; Свод древнейших известий о славянах, т. 1–2. М., 1991–95.