ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЯГИЧ ВАТРОСЛАВ

  Бібліографічне посилання: Лучик В.В. ЯГИЧ Ватрослав [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Yahych_V (останній перегляд: 18.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 10: Т-Я ) в електронній біблотеці

ЯГИЧ ВАТРОСЛАВ

ЯГИЧ Ватрослав (Ігнатій Вікентійович; 06.07(24.06).1838—05.08. 1923) — хорватський філолог-славіст, палеограф, видавець, педагог. Професор (1863), д-р філософії (1871). Дійсний член Краківської АН (1878), Петерб. АН (1880) та Віденської АН (1886). Н. в м. Вараджин (нині місто в Хорватії). Навч. в уч-щі у Вараджині та в г-зії м. Загреб (нині столиця Хорватії; 1851—56), в якій самотужки засвоїв чеську мову для студіювання праць П.-П.-Й.Шафарика про давніх слов’ян. Закінчив відділення класичної філології на філос. ф-ті Віденського університету (1856—60), де його наставником зі славістики був зав. кафедри слов’ян. філології Ф.Міклошич. По закінченню ун-ту викладав грец. й лат. мови в г-зії м. Загреб, в якій 1863 отримав звання професора, був секретарем літ. т-ва "Матиця Іллірська", членом (1866) та одним із засновників Південнослов’ян. академії наук і мист-в, активним учасником нац. і слов’ян. відродження, автором шкільних посібників з історії сербохорватської літератури і мови. 1867 першим почав читати в академії публічні лекції з філології, обраний членом сербської культурно-освітньої орг-ції "Матиця" (Нові Сад; нині місто в Сербії), Т-ва сербської словесності. Під час роботи в г-зії з’явилися його перші наук. публікації: статті про сербську нар. поезію (1861), про розвиток словозміни у старослов’янській, сербській і хорватській мовах (1862), "Граматика хорватської мови", нарис "Південні слов’яни" (1864), який був опублікований в енциклопедії Ф.Рігра ("Naučny Slovnik"; Прага) і привернув увагу славістів Європи. За поданням І.Срезневського 1868 Я. було обрано чл.-кор. Петербурзької АН по відділенню рос. мови і словесності, а 1870 Петербурзький університет присудив йому звання почесного д-ра слов’ян. філології. 1871 на основі захисту дис. в Берліні (Німеччина) Лейпцизький ун-т присудив йому наук. ступінь д-ра філософії. Виявляючи глибокий інтерес до старослов’янської, ін. давніх і сучасних слов’янських мов та літератур, Я. активно листувався з відомими славістами різних країн, зокрема Російської імперії, спочатку щоби отримувати, а потім — і обмінюватися науковою літературою, особистими працями, думками та ін. Серед них були І.Срезневський, П.Вяземський, В.Ламанський, В.Григорович, В.Богишич, О.Бодянський, Ф.Корш, П.Фортунатов, О.Потебня, Я.Бодуен де Куртене, П.Житецький, В.Іконников, О.Котляревський, а також Я.Головацький, І.Франко.

Активна національно-патріотична і слов’янофільська діяльність Я. та його студентів у Хорватії викликала невдоволення австро-угор. уряду і звільнення молодого вченого з викладацької роботи в г-зії (1870) без права влаштування на держ. службу в межах Австро-Угорщини. За рекомендацією І.Срезневського, до якого Я. звернувся за допомогою, та за підтримки зав. кафедри славістики Новорос. ун-ту в Одесі В.Григоровича його обрали екстраординарним професором і зав. кафедри порівняльного мовознавства та санскриту (1871). Для підготовки до нових обов’язків Я. узяв річне стажування спочатку в Берлінській публічній б-ці, де вивчив санскрит і рос. мову, а потім — у Санкт-Петербурзі (із січня 1872), де отримав на рос. лад нове ім’я Ігнатій Вікентійович, поглибив знання з рос. мови. 1872—74 працював у Новорос. ун-ті, в якому викладав санскрит і порівняльне мовознавство. Тут він зажив слави талановитого педагога, різнобічного науковця, ініціативного палеографа й дослідника пам’яток ранньої слов’ян. писемності. За цей час учений побував у Празі (нині столиця Чехії), де вивчав рукописи із зібрання П.-Й.Шафарика (1873), задумав видавати наук. журнал, в якому б друкувалися провідні слов’ян. філологи. Але через вироб. та політ. тертя змушений був покинути Новорос. ун-т.

Протягом 1874—80 Я. працював у Берлінському університеті, очолював там новостворену кафедру слов’ян. філології та заснував 1875 разом з нім. філологом А.Лескіним (Лейпциг; Німеччина) і польським славістом В.Нерінгом (Бреслау; нині м. Вроцлав (Польща)) німецькомовне періодичне видання широкого філол. спрямування "Archiv für slavishe Philologie", навколо якого згуртував фахівців з різних європ. країн. Перший том цього інтернац. видання вийшов 1876, а останній, 37-й, — 1920. За цей час в "Архіві..." було опубліковано десятки концептуальних праць, які разом із заснованою Я. слов’ян. енциклопедією "відвоювали" славістиці чільне місце в індоєвроп. філології, в котрій довго домінували германські та романські наукові школи.

Після смерті І.Срезневського, не покидаючи обов’язків редактора "Архіву...", Я. переїхав на запрошення Петерб. АН з Берліна до С.-Петербурга (1880—85), де був обраний дійсним членом Петерб. АН і очолив кафедру рос. та церковнослов’ян. мов у Петербурзькому університеті. Тут він зосередив зусилля переважно на вивченні мови пам’яток давньорус. писемності 11—12 ст. та повному їх виданні. До виданих ним з точним відтворенням глаголичних текстів Ассеманійового Євангелія (спільно з Ф.Рачким, Загреб, 1865), Зографського Євангелія (Берлін, 1879) додалися Маріїнське Євангеліє (СПб., 1883), Службові мінеї за вересень, жовтень і листопад у церковнослов’янському перекладі за рус. рукописами 1096—97 (СПб., 1886), Добромирове Євангеліє (Відень, 1896), Мирославове Євангеліє 12 ст. (Белград, 1897) та ін., більшість з яких містили цінні передмови та коментарі Я. Підтримуючи спочатку паннонську теорію походження старослов’ян. письма, яку висунули В.Копітар і Ф.Міклошич, він згодом заперечив її. Зокрема, у статті про Синайський требник (1883) учений аргументовано спростував тезу про походження глаголиці з албанського письма, обґрунтувавши, що її прототипом був грец. мінускул.

У питаннях історії східнослов’ян. мов і тогочасної мовної політики, які гостро обговорювалися у владних і наук. колах Росії, Я. виявляв певну лояльність до урядової позиції, але загалом стояв на об’єктивних наук. засадах у розв’язанні цієї проблеми. Він дотримувався думки про те, що існує три східнослов’ян. наріччя — "великорусское" (у росіян), "малорусское" (в українців) та "белорусское" (у білорусів), які є рівноправними частинами колись єдиної рус. мови ("русского языка"). Науковець визнавав і аргументував їхню самобутність, виражену в наявності специфічних рис у фонетиці та морфології, за якими визначав кордони кожного з наріч (таку мовну самобутність славіст вбачав і в боснійському наріччі, що в науці й досі залишається дискусійним). У ключовому для україністики питанні про походження українців та їхньої мови, сфальсифікованому в теорії Погодіна—Соболевського (її автори вважали корінним населенням у Середній Наддніпрянщині росіян, а українців — переселенцями 13 ст., які з’явилися тут з Галичини, Волині або навіть із-за Карпат після монголо-татарської навали), Я. разом із більшістю провідних славістів рішуче обстоював автохтонність укр. народу та його мови (він називав її малорус. наріччям і дуже рідко використовував конструкцію "так зване українське наріччя") на цих землях. Знаний науковець підтримував і високо цінував в укр. питанні мовознавчі праці О.Павловського, М.Максимовича, О.Потебні, П.Житецького, Я.Головацького, Ом.Огоновського та ін., досліджував Галицьке Євангеліє 1144 та ін. Особливо тісними й плідними були його стосунки з І.Франком, особисте знайомство з яким почалося у Віденському ун-ті, де видатний укр. письменник здобував докторський ступінь на кафедрі слов’ян. філології спочатку під кер-вом Ф.Міклошича, а по його смерті — Я. Учнями авторитетного славіста були також І.Зілинський, О.Маковей, І.Панькевич, К.Студинський, В.Щурат та ін. укр. вчені.

Останній етап офіц. трудової діяльності Я. пов’язаний з Віденським ун-том (1886—1908), в котрому після відставки Ф.Міклошича він очолив кафедру слов’ян. філології. Тут учений організував слов’ян. б-ку, слов’ян. семінарій, який став важливою школою для філологів з різних країн, написав низку визначальних для славістики праць із палеографії, історії старо- і церковнослов’янської мов, задумав видання багатотомної "Енциклопедії слов’янської філології", до чого залучив провідних славістів з Росії (О.Шахматов), Франції (А.Меє), Норвегії (О.Брок) та ін. Після звільнення за віком (у 70 років) з Віденського ун-ту енциклопедія стала осн. справою його життя, у реалізації якої йому багато допомагав О.Шахматов. Я. особистим прикладом заохочував колег до її якнайшвидшого видання, підготувавши та опублікувавши 1-й том "Історія слов’янської філології" (1910) і 3-й том, до якого ввійшли "Питання про руни в слов’ян" і "Глаголичне письмо" (1911), присвячені старослов’ян. палеографії. Учений планував започаткувати ще одну важливу загальнослов’ян. справу — проведення з’їздів славістів, прототипом яких був організований ним разом з О.Шахматовим у С.-Петербурзі Попередній з’їзд рос. філологів, але Перша світова війна та революц. події в Росії завадили реалізації розпочатого й задуманого. З іменем Я. пов’язують остаточне становлення слов’ян. філології як окремої наук. галузі.

П. у м. Відень.

дата публікації: 2013 р.

Література:
  1. Бернштейн С.Б. К истории языковедения в Одессе: Материалы для биографии Ягича. «Труды Одесского государственного университета: филология», 1940, т. 1
  2. Korespondencija Vatroslava Jagića, kn. 2. Zagreb, 1970
  3. Булахов М.Г. Восточнославянские языковеды: Библиографический словарь, т. 1. Минск, 1976
  4. Славяноведение в дореволюционной России: Библиографический словарь. М., 1979
  5. Маньковська Т.О. Проблеми лінгвоукраїністики в науковій спадщині Ватрослава Ягича. Тернопіль, 2007
  6. Франчук В.Ю. Олександр Опанасович Потебня: сторінки життя і наукової діяльності. К., 2012

Посилання:
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • БЕРЛІНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • БОДЯНСЬКИЙ ОСИП МАКСИМОВИЧ
  • БОДУЕН ДЕ КУРТЕНЕ ЯН
  • ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ
  • ГАЛИЧИНА
  • ГЛАГОЛИЦЯ
  • ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ
  • ГРИГОРОВИЧ ВІКТОР ІВАНОВИЧ
  • ІКОННИКОВ ВОЛОДИМИР СТЕПАНОВИЧ
  • КОРШ ФЕДІР ЄВГЕНОВИЧ
  • КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ЛАМАНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ
  • МАКОВЕЙ ОСИП СТЕПАНОВИЧ
  • МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА
  • ОДЕСА
  • ОГОНОВСЬКИЙ ОМЕЛЯН МИХАЙЛОВИЧ
  • ПАЛЕОГРАФІЯ
  • ПАНЬКЕВИЧ ІВАН
  • ПАВЛОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ПАВЛОВИЧ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕТЕРБУРЗЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • ПОТЕБНЯ ОЛЕКСАНДР ОПАНАСОВИЧ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • ЩУРАТ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ
  • ШАФАРИК ПАВЕЛ-ЙОЗЕФ
  • ШАХМАТОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • СРЕЗНЕВСЬКИЙ ІЗМАЇЛ ІВАНОВИЧ
  • СТУДИНСЬКИЙ КИРИЛО ЙОСИПОВИЧ
  • ВІДЕНЬ
  • ВІДЕНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • ВОЛИНЬ
  • ЖИТЕЦЬКИЙ ПАВЛО ГНАТОВИЧ
  • ЗІЛИНСЬКИЙ ІВАН

  • Пов'язані терміни:
  • ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ
  • ГОДИНКА АНТОНІЙ
  • НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ
  • ОДЕСЬКЕ ТОВАРИСТВО ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ
  • ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  • СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВО
  • СТУДИНСЬКИЙ КИРИЛО ЙОСИПОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)