ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЗЕМЛЕРОБСТВО

  Бібліографічне посилання: Бунятян К.П. ЗЕМЛЕРОБСТВО [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Zemlerobstvo (останній перегляд: 18.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ЗЕМЛЕРОБСТВО

ЗЕМЛЕРОБСТВО від найдавніших часів до кінця раннього залізного віку. Існують дві форми З. – екстенсивне й інтенсивне. Екстенсивне базується на освоєнні цілинних земель й особливо притаманне ранньому істор. періоду, коли землю обробляли дуже простими знаряддями (палиці-копачки, мотики, соха). Найбільш ефективним тоді було підсічне (вирубне) З. на розчищених від лісу ділянках, які давали добрий урожай перші три-чотири роки. З падінням урожайності ділянки полишали, а після використання усіх земель в околицях с-ща (в радіусі приблизно 5 км) переселялися на нове місце. Екстенсивне З. потребує наявності значної кількості вільних земель і часто пов'язане з переселеннями. Інтенсивне З. спрямоване на підтримку й підвищення родючості землі. В давнину найефективнішим способом інтенсифікації З. було застосування зрошення, що забезпечувало ґрунт вологою й водночас здобрювало його родючим мулом. У помірній смузі Європи найпростішим методом був переліг, коли виснажену землю на якийсь час полишали без обробітку для її природного відновлення, а тривалість експлуатації ділянок подовжували здобрюванням попелом і гноєм, а також введенням сівозмін (чергування ярових та озимих к-р). Така система З. сформувалася в ранньому залізному віці (з 1 тис. до н.е.). В лісостеповій смузі України вона набула поширення в 1-й пол. 1 тис. із впровадженням залізного наральника. Ця система З. теж потребувала значної кількості земель, тому зі зростанням щільності нас., а також поліпшенням обробітку ґрунту з 2-ї пол. 1 тис. (поширення плуга, борони) формується двопільна парова система. Вона характеризується рівномірним чергуванням використання ділянок (через рік), які відводилися під посіви чи відпочивали (були під паром). При цьому ділянки під паром обробляли для знищення бур'янів та здобрювали, закладаючи таким чином перспективу майбутнього врожаю. Ця система З. була значно ефективнішою за перелогову, оскільки давала можливість раціональніше розпорядитися земельними ресурсами, з меншими затратами та більшим результатом. Тому, власне, лише починаючи з періоду виникнення парової двопільної системи, можна говорити про інтенсивне З. в помірній смузі, зокрема й на тер. України. Логічним наслідком розвитку двопільної системи стала трипільна система, за якої пар поєднувався з чіткими сівозмінами. Вона зводилася до поділу землі на три частини (під ярові, під озимі й під пар) і збільшувала, таким чином, земельний актив на третину. Парова трипільна система була настільки ефективною, що стала панівною, хоча й не одразу витіснила такі системи, як перелогове й підсічне З. Останнє тривалий час зберігало свої позиції в лісовій смузі.

Від 2-ї пол. 18 ст. в Європі почали вводити т. зв. плодозмінну систему, що стало можливим із введенням тех. і овочевих пропашних к-р (картопля, буряк, соняшник тощо), а також кормових (трав'яні, бобові, коренеплоди). Родючість ґрунту відновлювалася за рахунок чергування цих к-р із зерновими, тож необхідність у парових землях зникала. Якраз з цього часу активно почала розвиватися агрономічна наука. Розпочалася механізація З.

З. надало нової якості природному феномену – землі. Земля стала умовою та засобом вир-ва, тобто набула цінності, стала екон. категорією. Це проявилося у виникненні власності на землю, а також у регламентації доступу виробника до вирощеної ним продукції та в змінах в організації самого процесу З. Визначальними стали соціальні чинники, пов'язані з потребами, роллю і місцем людини в системі вир-ва й розподілу накопичених багатств. Зросла роль соціально-екон. аспекту З.

Оскільки життя людини завжди пов'язане, з одного боку, з певною тер., а з другого – з певним колективом, власність на землю завжди має ієрархічний характер (див. Ієрархія). Для первісного суспільства ієрархічне підпорядкування власності на землю в щонайзагальнішому вигляді визначається наявністю таких інститутів, як плем'я (союз племен), община (див. Первісна община), сім'я. Суто натуральний характер первісної економіки має наслідком те, що кожна сім'я володіє ділянкою землі (інакше вона не виживе), а регулятором того є община, з чим пов'язано перерозподіл землі за умови зростання общини та обмеженості її земель чи наявності земель різного ґатунку. В цьому проявляється відносний демократизм первісної общини й сусп-ва загалом, який означають терміном "колективна власність на землю".

З виникненням держави верховним власником землі стає правитель і принцип більш-менш справедливого розподілу землі порушується через ускладнення соціальної структури. Особи, причетні до управління й наближені до правителя, як і він сам, користуючись привілеями, привласнюють великі земельні угіддя (т. зв. феномен влади-власності; див. також Держава як цивілізаційний феномен). Не будучи в змозі їх обробити, вони користуються чужою працею. В найгіршому в екон. відношенні становищі опиняються селяни, які, навіть маючи власний клаптик землі, виконують повинності на держ. землях (царя, фараона, вана), храмових чи в госп-вах вельмож, а у випадку часткового чи повного обезземелення – працюють у чужому госп-ві, орендуючи землю на певних умовах чи за платню (див. також Землеволодіння). Тому боротьба за землю як джерело забезпечення елементарних умов життя та джерело збагачення з виникненням д-ви супроводжувала всю історію людства, як і спроби раціональніше налагодити З. через підвищення зацікавленості селян у своїй праці.

Сучасне З., зокрема високопродуктивне, є наслідком тривалого його розвитку та взаємодії технологічних і соціально-екон. чинників, тобто природних і антропогенних. Перші експерименти з доместикації (окультурення) рослин розпочалися десь приблизно 11 тис. років тому. До того людину якоюсь мірою підштовхнула сама природа, а саме потепління, яке настало по закінченню вюрмського зледеніння й супроводжувалося урізноманітненням (мабуть, за рахунок мутацій) рослинного світу. За тих умов активізується збиральництво диких їстівних рослин та їхніх плодів, що розширювало досвід по спілкуванню людини з флорою, і там, де цей досвід наклався на певне ботанічне тло – на наявність рослин, корисних для людини й придатних для окультурення, й виникло З. Згідно з ученням визначного вченого 20 ст. М.Вавилова такі виняткові умови склалися лише в декількох куточках світу, а саме: гірських субтропічних смугах деяких регіонів Азії, Африки та Америки, яким було притаманне велике сортове різнобарв'я рослин, зокрема зернових, бобових та ін., які й були пращурами рослин культурних. Їх учений вважав первинними осередками виникнення З.

Тер. України, як і Європи загалом, не входила до первинних осередків формування З. Сюди його було привнесено з Передньої Азії. Передньоазійський осередок виникнення З. був одним з найдавніших і найважливіших для подальшої історії людства. Впродовж 9–8 тис. до н.е. (т. зв. неолітична революція; див. Неоліт) там було окультурено хлібні злаки й виведено різні сорти пшениці та ячменю, а також бобові та ін. рослини (горох, сочевиця, льон, виноград). Цей процес відбувався за застосування вкрай простих знарядь: дерев'яні палиці-копачки, кременеві жнивні ножі для зрізання колосків, кам'яні зернотерки та ступки для подрібнення зерна. Та вже скоро було винайдено глиняний посуд, який надав новій галузі особливого сенсу, докорінно змінивши харчування людей (варена, смажена їжа, напої).

Доместикація рослин змінює їхню природу таким чином, що їх можна вирвати з материнського середовища й перенести в зовсім ін. умови. Саме доместикація стала запорукою поширення З. із первинних осередків його формування на ін. території. Важливу роль при цьому відігравали ще дві обставини: 1) З. формувалося паралельно зі скотарством, тобто відтворювальне госп-во від самого початку постало як комплексне (виняток складають мезоамер. та болівійсько-андський осередки, де було обмаль придатних для доместикації тварин); 2) у процесі поширення нової економіки та її адаптації до нових умов вона набувала певної своєрідності і з точки зору самого З. (набір та питома вага вирощуваних к-р, розширення їхнього кола, способи ведення З.), і з точки зору співвідношення двох галузей – З. й скотарства. Залежно від того, яка з цих галузей була провідною, виділяють землеробські та скотарські сусп-ва (або госп.-культ. типи), які різняться способом життя (відповідно – осілий та рухливий), матеріальною й духовною к-рою.

Поява З. в Європі була пов'язана з розселенням передньоазійського нас., а доволі швидкі темпи його поширення – з готовністю європ. нас. долучитися до нових видів діяльності через кризу мисливства. Переселення до Європи вихідців із Передньої Азії було зумовлено кількома обставинами. Швидкий приріст нас., що розпочався з виникненням З., наклався тут на обмежені земельні ресурси, придатні для обробітку. Ця проблема була особливо гострою до винайдення зрошувального З., завдяки якому було освоєно долини двох великих річок Передньої Азії – Тігру та Євфрату, що й стали колискою перших цивілізацій. Окрім того, настання атлантичного періоду позначилося там певним посушінням клімату, натомість в Європі він став теплішим і вологішим. До того ж ці простори не були щільно заселеними.

Проникнення З. до Європи відбувалося через Балканський п-ів, на південь якого (сучасна Греція) перші вихідці з Передньої Азії, ймовірно з Анатолії (п-ів Мала Азія), проникли не пізніше 7 тис. до н.е. Вони вирощували два сорти пшениці, ячмінь, сочевицю, а також просо, незнане в Передній Азії і, вірогідно, доместиковане у Закавказзі. Поступово З. охопило увесь Балканський регіон, що зумовило утворення великої культурно-істор. спільноти ранніх землеробів, локальні особливості якої, що проявляються, зокрема, в особливостях посуду, археологи позначили різними термінами (культура Пра-Сескло в Пн. Греції, Старчево – в Югославії, Караново й Кремиковці – в Болгарії, Кереш – в Угорщині та Криш – у Румунії). Нові умови, особливо це стосується півночі Балканського регіону, спричинили формування відмінної від передньоазійської стратегії З. – екстенсивного, чому, очевидно, сприяли обширні простори. За такої стратегії населення довго не затримувалося на одному місці й по виснаженню землі в околицях поселення переселялося на нове місце. Стратегія переселень мала двоїсте значення: з одного боку, сприяла швидкому поширенню З. на нові простори, проте, з другого, і то головне, стримувала накопичення тих здобутків, які б привели до переходу на новий щабель розвитку – цивілізаційний. Це стало гол. причиною сповільнених темпів соціально-екон. розвитку європ. населення на тлі тієї ж таки Передньої Азії та Давнього Єгипту, де інтенсифікація З. стала рушійною силою цивілізаційних (державотворчих) процесів.

Освоюючи Балкани, землеробське населення впритул підійшло до пд.-зх. рубежів тер. України і справило вплив на мисливсько-рибальське населення сусідніх територій. У межиріччі середніх течій Дністра й Південного Бугу формувався найдавніший осередок З. на нашій тер. – буго-дністровська культура (приблизно серед. 7 – серед. 6 тис. до н.е.). Можливо, через те, що формування цього осередку відбувалося без помітного припливу носіїв нових форм господарювання, а, схоже, головним чином на місцевому ґрунті – через запозичення аборигенами культурних рослин (і свійської худоби) та досвіду їх вирощування, процес становлення нової галузі був доволі повільним. Місцева людність робила лише перші кроки в тій справі: харчувалася переважно за рахунок мисливства, рибальства й збиральництва, але поруч літніх таборів на островах та в низинах після спаду повені засівала ділянки землі. Це населення знало кілька різновидів пшениці, ячмінь, просо, можливо льон, та почало виготовляти глиняний посуд.

Доки буго-дністровське нас. торувало нелегкий шлях до нового способу життя, землероби Балканського регіону долиною Дунаю невпинно просувалися далі на пн. і вийшли в Центр. й Зх. Європу. Це означало, що З. поширилося за межі теплої смуги й адаптувалося до помірної. Просуваючись у пн.-сх. напрямку, землероби освоїли значну тер. Польщі, а звідти розселилися й на зх. теренах України. Один потік освоїв Волинську височину, зіткнувшись на пн. з аборигенами – мисливцями й рибалками поліської смуги. Другий, просуваючись уздовж східних відрогів Карпат та русла Дністра, сягнув просторів буго-дністровської к-ри, через що, ймовірно, і звернув у бік Прута й Сірета. Така динамічна хода ранніх землеробів була спричинена природними обставинами й труднощами адаптації до них. У вкритій густими лісами Європі землеробські общини освоювали невеликі необліснені анклави й по виснаженню землі шукали нові.

Поява землеробів докорінно змінила ландшафт. Уздовж річок і потічків розкинулися невеличкі селища з напівземлянками й наземними оселями. Такі пам'ятки археологи легко розпізнають за своєрідним посудом прекрасного ґатунку кулястих форм, оздобленим прокресленими лініями з чистими смугами (стрічками) поміж ними. Саме за особливістю посуду цю спільноту умовно назвали лінійно-стрічкової кераміки культурою.

Дуже тяжко приживалося З. у степовій смузі. Тамтешні ґрунти були родючими, але вкрай важкими для ручного обробітку. Водночас привабливість степових просторів полягала в наявності пасовиськ, що й зумовило у цьому регіоні пріоритетний розвиток скотарства (сурська культура).

Таким чином, вже на початковій фазі З., за неоліту, на тер. України почали складатися регіональні особливості відтворювальної економіки: лісостепова смуга, ще достатньо тоді заліснена, стала полем діяльності землеробських спільнот, степова – скотарських. Ця обставина стала визначальною для всієї історії України – давньої, середньовічної та, значною мірою, й нової. Попри взаємодію землеробських та скотарських спільнот вони належали до різних світів. Землеробська традиція була пов'язана й постійно живилася імпульсами із зх. (Балкани, Подунав'я, Середня Європа), тобто була складовою власне європ. ойкумени. Натомість розвиток скотарської економіки більше був залежним від заг. ритмів розвитку населення Євразійського степу, який час від часу виплескував хвилі мігрантів у Пн. Причорномор'я. Екстенсивний характер скотарської економіки (вона ґрунтується, в першу чергу, на випасі худоби) робив її малоперспективною з точки зору нарощування якихось якісних змін, але в тодішніх умовах доволі рентабельною, що й стало запорукою її монотонності та живучості. Майбутнє було, безумовно, за землеробською економікою, однак шлях її розвитку був звивистим, оскільки З. в помірній смузі тоді важко піддавалося інтенсифікації, що робило його вразливим на тлі обмеженості земель і постійного приросту населення. Через це розвиток землеробських спільнот був драматичним та супроводжувався не тільки підйомами, а й спадами – аж до зміни господарчої моделі на скотарську.

Перший і дуже яскравий спалах З. на тер. України припадає на добу енеоліту (див. Мідний вік), коли в ужиток входять металеві речі – мідні і навіть золоті. Настає ера ранніх землеробів. На нашій тер. це було пов'язано з появою нових прибульців. Пульсуючим осередком, як і за доби неоліту, лишалися Балкани, які виплескували нові хвилі мігрантів. До того спонукали, вірогідно, екстенсивні методи З. та приріст населення. Приблизно на поч. 2-ї пол. 5 тис. до н.е. з Пн. Добруджі (Нижнє Подунав'я) у Пн.-Зх. Причорномор'я просунулися носії нової спільноти – культури Гумельниця, локальний прояв якої на нашій тер. археологи назвали культурою Болград, або Болград-Алдень. Ще раніше, приблизно в серед. 6 тис. до н. е., Прутсько-Дністровське межиріччя займають носії культури Кукутені, пам'ятки якої ще наприкінці 19 ст. – до встановлення факту її походження – були названі укр. археологом В.Хвойкою трипільською культурою (зараз більш вживаною є назва культура Кукутені-Трипілля). Витоки її лежать у Пд.-Сх. Трансильванії та Румунській Молдові. Ще одна хвиля мігрантів – носії к-р лендельської культурно-історичної спільності – прибула до нас із зх. – з тер. Польщі, хоча родом ця культ.-істор. спільність була з того ж таки кола – наддунайського (склалася на пд. Карпатської улоговини). К-ра Гумельниця та лендельська культ.-істор. спільність лише краєм заходили на нашу територію. Натомість трипільська к-ра, вийшовши зі світу балкано-дунайських к-р, розвинулася на теренах України в яскраве й масштабне явище, охопивши поступово всю лісостепову смугу й вийшовши на заключному етапі розвитку частково за її межі – в степову смугу Пн.-Зх. Причорномор'я та Київське Полісся.

Трипільська к-ра існувала приблизно 2,5 тис. років, захопивши й добу ранньої бронзи. Вона яскраво демонструє можливості землеробської економіки і водночас той поріг, до якого вона могла успішно розвиватися, не маючи радикальних засобів інтенсифікації З. Поступальність розвитку цієї к-ри визначалася кількома чинниками: 1) на тлі місцевого населення прибульці цілком володіли навичками З., що зовні проявляється в таких рисах, як чітко сплановані поселення, різнобарвний та якісний посуд, оздоблений складними криволінійними орнаментами, в яких проглядаються зоо- та антропоморфні фігури, статуетки людей (головно жінок) та тварин. Ці риси відбивають новий стиль життя і чітку спрямованість саме на З.; 2) демографічний потенціал цієї спільноти живився не лише природним приростом населення, а й хвилями нових прибульців із прабатьківщини, а також поглинанням місцевого населення в процесі колонізації нових земель. І це було позитивним чинником, адже за тотального панування ручної праці людина була гол. продуктивною силою; 3) існувала можливість освоєння нових земель, схоже, не щільно заселених, яка активізувалася з впровадженням підсічного, доволі продуктивного З., хоча й екстенсивного за своєю сутністю, оскільки врожайність падала після трьох-чотирьох років експлуатації підсіки.

Гармонійне поєднання цих чинників мало результатом розквіт трипільської к-ри, який припадає приблизно на серед. 5 – серед. 4 тис. до н. е. Вся лісостепова смуга України вкрилася густою сіткою поселень, серед яких виникали і гігантські, в котрих мешкали тисячі людей. Осілість, достаток харчів, ритмічність землеробської праці вивільняли час для облаштування побуту, творчості, що виявлялося в розвитку ремесел. Провідним матеріалом у побуті стає глина. Трипільці до тонкощів освоїли цей матеріал, зводячи комфортні оселі з дерева й глини та виготовляючи всіляке домашнє та культове начиння. Воно вражає барвистістю форм та оздоблення: різноманітний посуд, статуетки, модельки жител й інші речі оздоблено прокресленими й мальованими візерунками. Формотворення, орнаментальне й фігуративне мистецтво сягають гармонії, колориту й напруги такого рівня, якого вже ніколи не вдалося повторити в давній історії України. То був світ ранніх землеробів, який немов демонстрував радість нового буття, новий творчий потенціал, що живився новими матеріальними й духовними потребами.

Однак з освоєнням усієї лісостепової смуги, найбільш придатної за існуючої технологічної оснащеності для З., трипільська к-ра втрачає перспективи для розвитку, що ускладнюється також демографічною ситуацією та слабким розвитком обміну через автаркічність тодішніх спільнот. Виправити ситуацію можна було лише інтенсифікацією З. І, схоже, цей іспит трипільське населення (як й інші ранньоземлеробські спільноти помірної смуги) не склало, а вихід із кризової ситуації було знайдено в зміні моделі господарювання – в ухилі в бік розвитку скотарства. Це й спричинило занепад квітучої культури й докорінну трансформацію її матеріального комплексу – будівельної справи, посуду тощо.

Таким чином, на початку доби бронзи (кін. 4 – поч. 3 тис. до н. е.) завершується ера ранніх землеробів помірної смуги. Зміна господарчої моделі на користь скотарства була, безумовно, виходом у тій ситуації. Але з точки зору перспектив то був не найкращий вибір, адже то не лише змінювало спосіб життя з осілого на рухливий, який не сприяє накопиченню матеріальних цінностей, а й закріплювало екстенсивні методи господарювання. А вони завжди ґрунтуються на розширенні екон. простору. Утримання худоби, яка стала гол. ціллю й засобом до існування, вимагало значних природних ресурсів – пасовиськ, сіножатей, зимівок. Розвиткові скотарства частково сприяла наявність не щільно заселених смуг – поліської та степової. На якийсь час, завдяки переходу до скотарської економіки, а отже – і до рухливого способу життя, лісостепове нас., репрезентоване кулястих амфор культурою та шнурової кераміки (бойових сокир) культурно-історичною спільністю (мігрантами з пн. зх., які поглинули, імовірно, частково трипільське населення), цілком урівнялося за способом життя з нас. степової смуги (до якого влилася й частина трипільського нас.), для якого та істор. дорога була цілком природною. Так спільноти з різними вихідними господарчими моделями – землеробською в лісостеповій смузі та скотарською в степовій – приходять до єдиного знаменника.

Колективи з яскравим ухилом у моногалузеве господарство та ще й в одноманітному соціально-екон. просторі рано чи пізно стають перед вибором – або змиритися з долею і продовжувати своє скромне життя (перетворившись на стагнатів), або ж здолати моногалузевість і перейти до комплексного господарства на ґрунті З., що може забезпечити нормальне осіле життя, а в перспективі – і подальший поступ. Вибір було зроблено на користь осілості, імовірно, через природне прагнення людини до комфортного побуту та стабільного життя. Може, також до того підштовхувала істор. пам'ять чи зміни в кліматі. Як би там не було, з кінця 3 тис. до н.е. по всій тер. України спостерігається активізація З. На рубежі доби бронзи й раннього заліза, тобто 2–1 тис. до н.е., на лісостепових просторах України знову стверджується домінанта З., яке поширюється й на поліську смугу. А от у степовій смузі З. сходить нанівець, що призводить до виникнення кочівництва – крайнього виразу й порогу можливостей скотарської економіки. Відтоді чітко формується опозиція двох світів: землеробського комплексного осілого й кочового моногалузевого рухливого. Позбавлені потенцій для внутрішнього розвитку через однобічно розвинену економіку кочівницькі спільноти виживали й розвивалися, спрямовуючи інтереси назовні, що створювало загрозу для розвитку осілих народів. Сусідство кіммерійців, скіфів, сарматів та кочовиків пізнішого часу, безумовно, зіграло свою роль у сповільненні темпів розвитку землеробського нас. Однак попри цю дестабілізуючу силу (як і інші обставини) З. вже ніколи не втрачало свій пріоритет у лісостеповій смузі, що демонструє послідовне чергування культур скіфського часу (серед. 7 – поч. 3 ст. до н.е.) та пізніших часів, з якими дослідники пов'язують формування слов'янського етносу (зарубинецька культура 2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е. й наступні черняхівська культура та київська культура 3–5 ст.), а потім вже й існування власне ранніх слов'ян (культури третьої чверті 1 тис. – празька культура, пеньківська культура та колочинська культура).

Безперечно, незворотності процесу ствердження З. в праслов'янському й слов'янському середовищі як провідної галузі надало впровадження залізної індустрії, значення якої для помірної смуги можна порівняти з винайденням зрошувального З. в спекотних смугах Азії та Африки. Попервах роль такого стимулятора відігравала, в першу чергу, залізна сокира, застосування якої давало змогу активізувати підсічне З., здавна відоме на цій території. Надалі вдосконалюються й орні знаряддя завдяки появі залізного наральника (їх доволі багато відомо в черняхівській культурі), що полегшувало й прискорювало обробіток ґрунту, давало можливість розширювати посівні площі, а також поліпшувати обробіток землі. Тоді, мабуть, починають застосовувати перелогову систему в З., а також сівозміни, практикування яких стало можливим з появою озимих культур, зокрема жита, яке впродовж тривалого часу росло на полях як бур'ян і, зрештою, було окультурено десь у 1-й пол. 1 тис., вірогідно, в помірній смузі. Всі ці процеси проходять на тлі вдосконалення жнивних знарядь (залізні серп та коса) та засобів переробки зерна (жорна, які поступово витісняють традиційні примітивні зернотерки).

Хоча реалізація перспектив, що з'явилися з впровадженням заліза, в соціально-економічному плані не раз обривалася через зовнішні обставини, зокрема сусідство кочовиків, з серед. 1 тис. вона набула невпинного поступу, що й привело (разом із впливом інших чинників) до формування в 9 ст. першої держави східних слов'ян – давньої Русі зі столицею в Києві. Важливим показником того процесу була інтенсифікація З., яка ґрунтувалася на впровадженні плуга (який принципово змінив якість обробітку ґрунту), борони, дерев'яної лопати із залізним окуттям, а також на впровадженні дво- і трипільної систем З. Як і скрізь, виникнення держави у слов'ян супроводжувалося формуванням територіальних общин (за літописними джерелами – верв), політичних об'єднань на зразок племінних союзів (дуліби, древляни тощо), міських центрів та наступом правлячої еліти (князів та служилої знаті) на земельні права селян (смердів), яких обплутували всілякими податками й повинностями й ті потрапляли в розряд залежного населення. В подальшій дуже складній історії України З. лишалося провідною галуззю, а селянство складало більшість населення.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Пассек Т.С. Периодизация трипольских поселений. М., 1949
  2. Довженок В.Й. Землеробство древньої Русі до середини ХШ ст. К., 1961
  3. Історія селянства Української РСР, т. 1–2. К., 1967
  4. Горленко В.Ф., та ін. Народна землеробська техніка українців (Історико–етнографічна монографія). К., 1971
  5. Пачкова С.П. Господарство східно–слов'янських племен на рубежі нашої ери. К., 1974
  6. Археология Украинской ССР., т. 1–3. К., 1985–1986
  7. Краснов Ю.А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. М., 1987
  8. История крестьянства СССР с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции, т. 1. М., 1987
  9. Шнирельман В.А. Возникновение производящего хозяйства. М., 1989
  10. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья: Раннеславянский и древнерусский периоды. К., 1990
  11. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. К., 1997
  12. Давня історія України, т. 1–3. К., 1997–2000
  13. Баран В.Д. Давні слов'яни. В кн.: Україна крізь віки, т. 3. К., 1998
  14. Бунятян К.П. Давнє населення України. К., 1999
  15. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. К., 2000
  16. Його ж. История мировой цивилизации. Философский анализ. К., 2004
  17. Археологія України. Курс лекцій. К., 2005.

Посилання:
  • БУГО-ДНІСТРОВСЬКА КУЛЬТУРА
  • ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА
  • ДЕРЖАВА
  • ДЕРЖАВА ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН
  • ДРЕВЛЯНИ
  • ДУЛІБИ
  • ГУМЕЛЬНИЦЯ
  • ІЄРАРХІЯ
  • ХВОЙКА ВІКЕНТІЙ ВЯЧЕСЛАВОВИЧ
  • КІМЕРІЙЦІ
  • КОЛОЧИНСЬКА КУЛЬТУРА
  • КУЛЯСТИХ АМФОР КУЛЬТУРА
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА КУЛЬТУРА, КИЇВСЬКА АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА
  • ЛЕНДЕЛЬ, ЛЕНДЕЛЬСЬКА КУЛЬТУРА
  • ЛІНІЙНО-СТРІЧКОВОЇ КЕРАМІКИ КУЛЬТУРА, ВОЛЮТОВА КУЛЬТУРА
  • МІДНО-КАМ'ЯНИЙ ВІК, УЖИВАНІШЕ
  • НЕОЛІТ, НОВОКАМ'ЯНИЙ ВІК
  • ПЕНЬКІВСЬКА КУЛЬТУРА
  • ПЕРВІСНА ОБЩИНА, ПЕРВІСНА РОДОВА ОБЩИНА
  • ПЕРВІСНІСТЬ, ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО
  • ПЛЕМ'Я
  • ПРАЗЬКА КУЛЬТУРА
  • РУСЬ
  • САРМАТИ
  • СЕЛЯНСТВО
  • ШНУРОВОЇ КЕРАМІКИ (БОЙОВИХ СОКИР) КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА СПІЛЬНІСТЬ
  • СКІФИ
  • СМЕРДИ
  • СУРСЬКА КУЛЬТУРА
  • ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА
  • ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ВЕРВ
  • ЗАЛІЗНИЙ ВІК
  • ЗАРУБИНЕЦЬКА КУЛЬТУРА
  • ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

  • Пов'язані терміни:
  • КАМ'ЯНИЙ ВІК
  • КОЧІВНИЦТВО
  • КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ
  • КРИМ, ПЕРЕБІГ ОСНОВНИХ ДОІСТОРИЧНИХ ТА ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ НА ПІВОСТРОВІ КРИМ
  • КУЛЬТУРА В РОЗМАЇТОСТІ ПОНЯТЬ, ЯВИЩ І СХЕМ ПОСТУПУ
  • КУЛЯСТИХ АМФОР КУЛЬТУРА
  • ЛІНІЙНО-СТРІЧКОВОЇ КЕРАМІКИ КУЛЬТУРА, ВОЛЮТОВА КУЛЬТУРА
  • ЛУЖИЦЬКА КУЛЬТУРА
  • МАЛЬОВАНОЇ КЕРАМІКИ КУЛЬТУРА
  • МАРІУПОЛЬСЬКА КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ОБЛАСТЬ
  • МЕДІЄВІСТИКА
  • МЕОТИ
  • МЕЗОЛІТ
  • МІСТО
  • МИХАЙЛІВСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ
  • МИЛОГРАДСЬКА КУЛЬТУРА
  • НЕОЛІТ, НОВОКАМ'ЯНИЙ ВІК
  • ПАТРІАРХАТ
  • РАБСТВО В УКРАЇНІ
  • РЕВОЛЮЦІЇ
  • САБАТИНІВСЬКА КУЛЬТУРА
  • СКІФСЬКА СТЕПОВА КУЛЬТУРА
  • СКЛАВИНИ, СКЛАВЕНИ – САМОНАЗВА СЛОВ’ЯН
  • ТРИПІЛЬСЬКИЙ МІФ
  • ЯЗИЧНИЦТВО


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)