АРХІТЕКТУРА

Заг. періодизація історії арх-ри 4-частинна, походить від загальноістор. періодизації: арх-ра доісторична, стародавня (Античності), Середньовіччя, Нового часу.

Історія вивчення архітектури України. Історія вивчення арх-ри України має 3 осн. етапи: історико-археологічний, або аналітико-краєзнавчий (19 ст.), структурно-компіляційний, або описовий (остання чверть 19 — кінець 20 ст.), та проблемологічний (з кінця 20 ст.). Джерельна база включає архівні й бібліографічні джерела та об’єкти арх-ри, які є безцінним і незамінним джерелом історико-архіт. інформації.

Першi спроби студiювати арх-ру України датуються 2-ю пол. 19 ст. Iсторики та краєзнавцi збирали первинний матерiал, описували ті архіт. пам’ятки, які їм здавалися вартими уваги, але ще без систематизацiї матеріалу, осмислення i побудови наук. концепцiй. Досить рано, ще при початках цих студiй, стало зрозумiло, що укр. арх-ра, особливо сакральна періоду 17—18 ст., — оригiнальне явище серед будiвничого мист-ва iн. народiв свiту. Проте, виходячи зі слушного намiру поставити його в заг. контекст розвитку свiт. арх-ри, у т. ч. й еволюцiї великих архiт. стилiв, вітчизн. елiтарну арх-ру намагалися визначити то "грецькою", то "візантійською", то "готичною", а в результаті доходили невтішних висновків, як М.Арандаренко, що "церкви эти не имеют никакого вида".

Теорія та історія арх-ри (іноді їх означають заг. визначенням "архітектурознавство") виникли як відгалуження від теорії та історії мист-в. Основоположниками архітектурознавства в Україні були історики мист-ва (Г.Павлуцький, Ф.Шміт, І.Грабар, С.Таранушенко, М.Макаренко, Г.Логвин та ін.). Поч. 20 ст. став добою розквіту архiтектурознавчих дослiджень. Найвизначніші тогочасні вчені — М.Бiляшiвський, Є.Сiцінський, Г.Павлуцький, I.Грабар, Ю.Редiн, брати В. і Д. Щербакiвські, М.Шумицький, М.Макаренко, К.Широцький, пiзнiше — С.Таранушенко, Ф.Ернст, П.Савицький — широко розгорнули дослiдження, доходячи розмаїтих висновкiв. Цінна інформація історико-архіт. характеру є в періодичних виданнях — "Киевской старине", "Археологической летописи Южной России", "Искусстве и художественной промышленности" та ін. — у статтях істориків І.Каманіна, В.Горленка, О.Лазаревського, В.Модзалевського, М.Макаренка та ін.

Етапним явищем стала поява першої фундаментальної "Истории русского искусства" (С.-Петербург, 1912—14) за редакцією I.Грабаря. Першi 3 томи цiєї працi присвячено арх-рi. 2-й том має характерний пiдзаголовок: "Допетровская эпоха (Москва и Украина)" i подiляється на два тематичнi блоки: "Каменное зодчество эпохи расцвета Москвы" i "Барокко Украины". Ця праця мала важливе значення, оскільки показала, що Україна має власну оригiнальну арх-ру, яка характеризується єднiстю в межах усiєї укр. етнічної територiї.

Видатними дослідниками укр. дерев’яної арх-ри були брати В. і Д. Щербаківські. У 1-й пол. 20 ст. дерев’яну церк. арх-ру України досліджували за межами рад. України Й.Стржиговський, В.Залозецький, М.Драган та ін. Представник Віденської школи історії мист-ва Й.Стржиговський, порівнюючи арх-ру карпатських храмів з арх-рою ін. народів Європи та Азії, дійшов висновку, що ці храми мають місц., а не запозичені конструктивно-тех. "пракорені", тож дерев’яне храмобуд-во в Україні продовжує давні, ще дохристиян. традиції. В.Залозецький слушно вказав на вплив готики та бароко в дерев’яному церк. буд-ві Зх. України та 1937 вивів формулу співвідношення великих світ. стилів з укр. архітектурно-мистецькими реаліями як співвідношення універсального і специфічного: "В Україні ми можемо знайти відгуки різних стилів (романського, ґотичного, ренесансового, барокового), однак вони виступають не у своєму чистому вигляді, як у Центральній Європі, а органічно трансформуються з місцевими мистецькими традиціями". М.Драган, який у 1920—30-х рр. вивчив, зафотографував і обміряв більшість дерев’яних церков Галичини та Карпат, видав 1937 дотепер неперевершену монографію "Українські деревляні церкви". Франц. візантиніст Ш.Діль 1929 у передмові до книжки Г.Лукомського про Київ торкнувся арх-ри 17—18 ст., зазначивши відсутність у Києві першокласних витворів стилю бароко та барокові спотворення старих храмів княжої доби.

Серед дослідників рад. доби найбільший внесок в архітектурознавство зробили Ф.Ернст, С.Таранушенко, П.Юрченко, М.Цапенко, Г.Логвин, Д.Яблонський, а також їхні молодші колеги С.Кілессо, В.Ленченко, В.Тимофієнко, Л.Прибєга. С.Таранушенко досліджував пам’ятки Лівобережжя, Слобожанщини і Поділля, в т. ч. монументальну дерев’яну арх-ру Лівобереж. України. Г.Логвин описав архіт. й мистецькі пам’ятки всіх регіонів України. Його перу належать фундаментальні праці про окремі пам’ятки, визначні істор. міста й цілі істор. регіони України (Київ, Чигирин, Чернігів, Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль, Укр. Карпати), а також про творчість окремих архітекторів та стилістику архітектури України 15—18 ст. П.Юрченко — автор кількох знакових праць про укр. дерев’яну архітектуру, П.Макушенко досліджував дерев’яні церкви Закарпаття, В.Самойлович вивчав арх-ру сільс. житла. Серед сучасників, які вивчають дерев’яну сакральну арх-ру, — В.Завада (дослідник дерев’яних храмів Полісся), Ю.Івашко (дерев’яні церкви Київщини), В.Слободян та В.Вуйцик (узагальнювальні праці про укр. дерев’яну арх-ру). Я.Тарас 2006—07 видав дві підсумкові праці про укр. сакральну дерев’яну арх-ру.

Арх-ру антич. полісів Пн. Причорномор’я вивчали Б.Фармаковський, М.Ростовцев, В.Блаватський, І.Пічікян, В.Толстиков, С.Буйських. А.Буйських дослідила особливості архіт. ордерів цього регіону. Підсумковими є праці С.Крижицького, що охоплюють як містобудівну, так і архіт. проблематику.

Арх-ру Київ. Русі досліджували історики, архітектори, археологи й мистецтвознавці Ф.Шміт, М.Макаренко, І.Моргилевський, М.Каргер, Ю.Асєєв, Г.Логвин, М.Холостенко, П.Раппопорт, О.Комеч, О.Іоаннісян, Г.Івакін, Ю.Лукомський.

З українських учених містобудівні аспекти арх-ри досліджували Н.Новаківська, В.Ленченко, Б.Колосок, А.Станіславський, А.Карнабід, Л.Пляшко, В.Вечерський. Важливими є праці В.Тимофієнка про містобудівний розвиток Пд. України.

Важливе значення мають фундаментальні наукові праці про історію арх-ри України. Першим у повоєнну добу є виданий у США 1956 2-томник В.Січинського "Історія українського мистецтва: архітектура". Рад. відповіддю цій праці став 1-й т. "Нарисів історії архітектури Української РСР" (1957). У 1960-х рр. у Києві та Москві вийшли дві багатотомні фундаментальні праці, які до поч. 21 ст. лишалися неперевершеними і на початку доби незалежності формували наук. канон у сфері історії укр. арх-ри. 5 томів "Історії українського мистецтва" включають розділи про арх-ру, написані Ю.Асєєвим, Г.Логвином, Ю.Нельговським, М.Цапенком, П.Юрченком та ін. Ті самі автори підготували аналогічні розділи до 3-го та 6-го томів "Всеобщей истории архитектуры", присвячені арх-рі Київ. Русі та України.

У 2-й пол. 20 ст. зарубіжні дослідники видали кілька цінних наук. праць про укр. арх-ру: у Римі — В.Кармазин-Каковський про лемківські та бойківські церкви (фрагментарно перевидані в Україні вже в добу незалежності); у Нью-Йорку — Т.Геврик про укр. дерев’яну арх-ру. На основі архів. матеріалів, вивезених із Києва на Захід під час II світ. війни архіт. О.Повстенком, Т.Геврик 1982 організував в Укр. музеї в Нью-Йорку виставку "Втрачені архітектурні пам’ятки Києва" і видав однойменний ілюстрований каталог (згодом перевиданий в Україні). Т.Геврик є також автором досліджень про синагоги на теренах Зх. України.

Етапним довідковим виданням щодо архіт. спадщини рад. України став 4-томний ілюстрований довідник-каталог "Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР" (1983—86), в якому зібрані текстові довідки, кресленики і світлини понад 2 тис. пам’яток містобудування та арх-ри всіх регіонів України. Найкращі пам’ятки, які мають справді європ. значення, репрезентовані у книзі "Пам’ятки архітектури й містобудування України: довідник Державного реєстру національного культурного надбання" (2000).

Новітній етап досліджень архітектури й містобудування України (останнє 25-ліття) характеризується появою і занепадом кількох фахових періодичних видань, ширшою, ніж у попередні періоди, публікацією результатів архітектурних, містобудівних, реставраційних досліджень, появою нових добре обґрунтованих атрибуцій пам’яток. Важливими є публікації І.Могитича, С.Кравцова, В.Завади, В.Вечерського та ін. у щорічнику "Архитектурное наследство" (Москва); статті П.Ричкова та ін. у періодичному виданні "Архітектурна спадщина Волині" (Рівне); статті В.Вечерського, Д.Косенка, П.Ричкова, Т.Кілессо, Л.Крощенка, Г.Петришин, В.Завади, В.Харламова, С.Юрченка, В.Вуйцика, В.Ленченка, О.Пламеницької, В.Пуцка, М.Дегтярьова, Є.Ковальчика, В.Лукавцева у 5-ти випусках щорічника "Архітектурна спадщина України"; статті укр. архітекторів, реставраторів і мистецтвознавців у збірниках наук. праць НДІ теорії та історії арх-ри та містобудування "Теорія та історія архітектури і містобудування". Значну джерельну вартість мають публікації результатів реставраційних досліджень пам’яток у збірнику праць "З історії української реставрації", 18-ти випусках "Вісника інституту "Укрзахідпроектреставрація”", кількох випусках "Вісника інституту "УкрНДІпроектреставрація”", що виходить із 2004, у ж. "Пам’ятки України: історія та культура", а також у львів. час. "Галицька брама", що з 1994 публікує історико-архіт. наук. та краєзнавчі матеріали про архіт. пам’ятки і населені місця Зх. України.

Особливу цінність становлять публікації провідних укр. архітекторів-реставраторів 2-ї пол. 20 ст. — Р.Бикової, М.Говденко, І.Іваненко, В.Корнєєвої, Н.Косенко, В.Лук’янченка, В.Маркіза, В.Шевченко, Є.Пламеницької, які в несприятливих умовах реставрували пам’ятки арх-ри, вивчали їх, публікували результати досліджень, поповнюючи знання про історію вітчизн. арх-ри. І.Могитич (1933—2006) протягом багатьох десятиріч очолював Львівську реставраційну школу та був неформальним лідером архітектурно-реставраційної справи в Україні. Крім неоціненних практичних заслуг в організації реставраційної справи в Зх. регіоні України, в забезпеченні наук. реставрації дерев’яних церков і дзвіниць, його наук. здобутком були з’ясування (на матеріалах археол. розкопок) початкових стадій розвитку укр. дерев’яного храмобудування 12—13 ст. та дослідження численних дерев’яних церков 15—19 ст.

Протягом 2006—11 колектив науковців Ін-ту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України підготував і видав багатотомну "Історію українського мистецтва", яка включає й розділи про арх-ру. Відповідні розділи містить і багатотомна "Історія української культури", створена колективами науковців 6-ти провідних ін-тів гуманітарного профілю НАН України 2001—03. 2003 вийшла у світ перша у вітчизн. історії фундаментальна "Історія української архітектури", заснована на сучасній архітектурознавчій методології.

Доісторична архітектура

Науці відомі два осн. типи первісного житла людини, зумовлені потребою мати прихисток та природними умовами: грот, чи скельний навіс (Киїк-Коба, Шайтан-Коба та Сюрень I у Криму), і курінь. Курені відомі з археол. досліджень, зокрема збудовані з дерева й кісток мамонта (розкопки І.Підоплічка в Мізині); такі курені утворювали стоянки площею до 0,3 га. В епоху мезоліту з’явилися житлові й госп. споруди — землянки та напівземлянки (поселення Ігрень VIII у Дніпроп. обл.), що як типи споруд залишилися в ужитку до 20 ст.

За часів енеоліту на території Румунії, Молдови і Правобереж. України сформувалася трипільська к-ра з постійними родовими поселеннями значних розмірів. Їх формували напівземлянки, овальні й підпрямокутні у плані, а також наземні прямокутні у плані житлові будівлі каркасно-стовпової конструктивної системи під двосхилими дахами, нерідко — двоповерхові. Ці будівлі були одно-, дво- та багатокамерними, з анфіладним принципом розташування приміщень, площею від 60 до 200 м². На ранньому етапі (1-ша пол. 4 тис. до н. е.) поселення площею 1—2 га формували житлові будівлі, розташовані в один чи кілька рядів (Лука-Врублевецька), або житла, розташов. по колу (Трипілля). На середньому етапі (2-га пол. 4 тис. до н. е.) площа поселень зросла до 40—150 га із 3-ма концентричними колами жител (Миропілля у Черкас. обл.) або кущовим їх розташуванням (Шкарівка в Кіровогр. обл.). Кількість жител у поселенні сягала 200. Для пізнього етапу (3 тис. до н. е.) характерні протоміста площею 300— 450 га. На Майданецькому поселенні площею 300 га зафіксовано 1575 наземних будівель, з яких 500 — у центрі, а решта — навколо. Найбільшим є поселення в с. Тальянки Черкас. обл. площею 450 га з 2700 будівлями, розташов. у 2 ряди по колу навколо незабудованої території площею 60 га. Кількість мешканців у найбільших трипільських протомістах могла сягати 14 тис. осіб (Тальянки). Крім житлових будівель, відомі також громадські та святилища. На окремих трипільських городищах пізнього періоду існували земляні укріплення у вигляді валу й рову.

Формування архітектури як мист-ва відбулося в добу енеоліту і бронзи (5—2 тис. до н. е.). У зоні лісостепу були поселення площею від 0,1 до 4 га лінійного чи колового розпланування, відкриті (Пустинка) й укріплені (оточені ровом і валом із частоколом). Житла — землянки, напівземлянки, наземні одно- та двокамерні з каркасно-плотовими стінами. У степовій зоні площі поселень — до 18 га, з використанням каменю в конструкціях оборонних огорож. У Пн. Причорномор’ї в 9—8 ст. до н. е. з’явилися розвиненіші типи житла — багатокамерні, із внутр. дворами, зблокованими спорудами і мурованими з каменю стінами (Пересадівське, Анатолівське, Зміївське поселення). Поховальні комплекси представлені мегалітичними спорудами — дольменами, фланкованими антами. Поховальні кургани до 30 м у діаметрі, приурочені до вододілів, мали форму земляного зрізаного конуса, в основі оточеного кам’яною крепідою з ровом перед нею. У Приазов’ї відомі курганні святилища і значно більших розмірів.

Із 7 ст. до н. е. на просторах від Дністра до Сіверського Дінця (прит. Дону) відомі городища лісостепових племен, що зазнали потужного скіф. впливу. Вони розташовані у зручних для оборони місцях, оточені валами й ровами. До найбільших належать Трахтемирівське городище (500 га), Немирівське городище (1000 га) та Більське городище (4400 га). Для їх оборони іноді влаштовували 2—3 захисні лінії з валами висотою 5—9 м (Немирівське городище), акрополі, додаткові укріплення (Більське городище). Останнє було обнесене ровами й валами периметром бл. 26 км, на яких стояли дерев’яні стіни із баштами. До пізнішого часу належать городища на Нижньому Дніпрі та в Криму, де простежується зовсім ін. традиція: кам’яні стіни; найвідоміше — Неаполь Скіфський.

Скіф. царські кургани відзначалися великими розмірами (Мелітопольський курган, Товста Могила, Солоха, Чортомлик). Під землею містилася прямокутна у плані поховальна камера, до якої вела прямовисна шахта глибиною до 11 м (Чортомлик). Земляні насипи понад 21 м заввишки оточували кам’яними крепідами.

Підсумками т. зв. доістор. арх-ри є формування монолітних і каркасних систем буд-ва, а також стійково-балкової системи, з якої в добу античності розвинулася ордерна система.

Антична архітектура

У 6 ст. до н. е. у Пн. Причорномор’ї виникли грец. поліси (міста-держави), з яких найвідомішими є Тіра, Херсонес Таврійський, Ольвія, Пантікапей. Періодизація розвитку їхньої арх-ри визначає 2 осн. періоди, в кожному з яких — по 3 етапи:

1-й період — грецький (еллінський): 6 — серед. 1 ст. до н. е.:

1-й етап, архаїчний: 6 — поч. 5 ст. до н. е.;

2-й етап, класичний: 2-га чверть 5 — кін. 4 ст. до н. е.;

3-й етап, елліністичний: кін. 4 — серед. 1 ст. до н. е.;

2-й період — греко-римський: 2-га пол. 1 ст. до н. е. — 370-ті рр.:

1-й етап: 2-га пол. 1 ст. до н. е. — 1 ст.;

2-й етап: 2 — 1-ша пол. 3 ст.;

3-й етап: серед. 3 ст. — 370-ті рр.

У 1-й період — грецький, або еллінський, — найвищий розквіт арх-ри припадає на кінець 4 — 1-шу половину 3 ст. до н. е. Загалом для 1-го періоду характерні абсолютне домінування грец. традиції, значний розмах буд-ва, поширення у північнопричорномор. містах осн. архіт. типів грец. споруд, вироблення осн. типів житлових будинків і поховальних комплексів, максимально високий рівень розвитку архіт. конструкцій і декору.

Для 1-го, архаїчного, етапу еллінського періоду характерне перенесення із Греції до Пн. Причорномор’я власне еллінських традицій — використання усталених функціональних і розпланувально-просторових типів архітектурних споруд, балково-стовпової ордерної системи, різних систем кам’яного мурування стін, сирцевої цегли тощо. З освоєнням принципів землянкового буд-ва почався розвиток власної північнопричорномор. антич. архіт. традиції.

Архаїчне житло представлене невеликими однокамерними будинками, заглибленими в землю, зі стінами із сирцевої цегли (Ольвія). Відомі й наземні житла — однокамерні (Ольвія, Пантікапей) та багатокамерні (Ольвія, Пантікапей, Тірітака, Березанське поселення). У цей час формуються осн. поліси з поки що нерегулярним розплануванням, у них — теменоси (сакральні ділянки із храмами), агори (ринкові площі), акрополі (Пантікапей). Будуються храми мегаронного типу (це — найстародавніший тип), а також типів простилю і периптеру. Застосовуються 2 архіт. ордери — доричний та іонічний. Ордерними були репрезентативні споруди сакрального і громад. призначення (храм Аполлона Дельфінія в Ольвії, Аполлона в Пантікапеї, скарбниця там само). Починає застосовуватись архіт. поліхромна теракота місц. вир-ва (о-в Левка (Зміїний), Ольвія).

За своїми рисами арх-ра класичного етапу еллінського періоду була найближчою до поняття "еллінська", хоч її не можна поставити на один щабель з ансамблями власне Греції. Вона набагато скромніша за кількістю і типами споруд, їхньою якістю і декором, обмеженим застосуванням мармуру. На цьому етапі в регіон переноситься осн. обсяг грец. архіт. традицій, формується північнопричорномор. антич. школа й максимально зростає якість буд-ва. Самостійно еллінська ордерна арх-ра, як у Греції, тут не розвивалась: арх-ра регіону мала вторинний характер, відображаючи середземноморську в архаїзованому вигляді. В цьому регіоні ні за розмахом, ні за якістю не було ансамблів, подібних до афінського Акрополя чи до центр. частин Мілета або Делоса. Проте утилітарні споруди — фортечні мури та житлові будинки — відповідали досягненням антич. грец. арх-ри.

В елліністичний етап еллінського періоду північнопричорномор. міста досягли максимального розквіту. Це проявилось у збільшенні їхніх територій, проведенні значних, нерідко суцільних, перебудов цілих районів, у буд-ві монументальних споруд — оборонних комплексів, театрів, храмів, портиків, будівель адм. призначення. Від попереднього цей етап відрізняється значним зростанням масштабів буд-ва і, поряд із цим, падінням якості робіт у масовій забудові. Значно поширилися доричний ордер та ордери малих форм — іонічний аттичний і його малоазійський варіант. Остаточно сформувалися розпланувально-просторові типи міськ. й сільс. житла, у т. ч. садибного, почали будувати баштові будинки. У буд-ві поховальних споруд (склепів) почали застосовувати півциркульні циліндричні склепіння. Розвивалася арх-ра малих форм.

2-й період — греко-римський — почався 63 до н. е., коли північнопричорномор. міста вийшли з-під влади понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Екон. і культ. розвиток в антич. містах досить швидко досяг колиш. рівня. Серед цих міст лише Ольвія, яка близько серед. 1 ст. до н. е. зазнала навали гетів, тривалий час не могла піднятися з руїн і потім уже ніколи не мала такого великого значення, як у попередні часи. З початку 2-го періоду Пн. Причорномор’я ввійшло до сфери інтересів Стародавнього Риму. У Тірі, Ольвії та Херсонесі дислокувалися рим. гарнізони, а в Хараксі на місці нинішньої Гаспри виник рим. військ. табір. У залежність від Риму потрапило й Боспорське царство. У 1—2 ст. у північнопричорномор. містах простежується піднесення економіки, проте вже із серед. 3 ст. почалася глибока військово-політ. та екон. криза, після якої 2-й період завершився Скіф. війнами. У культ. відношенні нарівні зі збереженням еллінських традицій поширилися рим. впливи і посилилися варварські елементи.

В арх-рі греко-рим. періоду окремі етапи розвитку не мали чітко виявлених якісних відмінностей. Вони відрізнялися лише ступенем активності буд. діяльності. На 1-му етапі з’явилися нові поселення й фортеці (Харакс, Ілурат), відбудовувалися та перебудовувалися старі центри (Ольвія), значних масштабів набуло оборонне буд-во, зводилися нові громад. споруди і житлові будинки. На 2-му етапі простежується найвищий для перших сторіч н. е. розквіт буд. діяльності. 3-й етап характеризується поступовим занепадом буд-ва. Попри проникнення Риму в Пн. Причорномор’я традиції провінційної рим. архітектурно-буд. школи не набули тут поширення. У галузі містобудування рим. традиції в Пн. Причорномор’ї проявилися переважно у зміні структури міст — буд-ві цитаделей у Херсонесі, Ольвії, Тірі.

Антич. міста у Пн. Причорномор’ї стояли переважно на узбережжях, що забезпечувало можливість водних зв’язків із грецьким світом і внутр. районами Сх. Європи. Вибираючи конкретну територію для міста, греки керувалися такими само вимогами, як і в метрополії, — наявністю зручних гаваней, стратегічних висот для влаштування акрополя, захищеністю від пн. вітрів, наявністю кам’янистої території (щоб не брукувати вулиці) з ухилом на периферію для відведення стічних вод. Три осн. антич. міста в регіоні — Херсонес, Ольвія, Пантікапей.

Місто Херсонес Таврійський було великим політ. і культ. центром Пн. Причорномор’я. Заснували його греки, вихідці з Гераклеї Понтійської на малоазійському узбережжі Чорного моря. Історію давнього міста поділяють на 2 осн. періоди: античний і середньовічний.

За розплануванням Херсонес був типовим елліністичним містом. В основу плану було покладено засади Гіпподамової системи розпланування з мережею прямолінійних вулиць і прямокутних кварталів. У кварталі розміщувалося від 2 до 5 міськ. cадиб. Центр. вулиця мала ширину 7 м, решта — до 4 м. У центрі розміщувались агора і теменос.

Спочатку, коли Херсонес займав дільницю біля Карантинної бухти, він був оточений по периметру кам’яним муром. Осн. територія міста утворилась у 3—2 ст. до н. е. Тоді була створена нова, могутніша система оборони. Мури з баштами захищали місто з усіх боків. Великого значення надавалося захисту портової частини міста. Заг. довжина мурів становила 3,5 км, максимальна товщина — 3,8 м, а висота — 8—10 м. У системі укріплень були 24 прямокутні та круглі башти, висота яких сягала 10—15 м. Найкраще збереглася пд.-сх. дільниця міськ. оборонного муру з баштами і міською брамою.

У 1—4 ст. Херсонес був аристократичною республікою, залежною від Риму. У цей період активно перебудовували міські оборонні споруди. На околиці Херсонеса, у сучасній Балаклаві, у 2 ст. був зведений рим. храм Юпітера Доліхена, за структурою близький до мегарона, із 2-ма колонами іонічного ордера в антах. Театр у Херсонесі, збудований на межі 4—3 ст. до н. е., вміщав 3 тис. глядачів. Житлові будинки Херсонеса були одно-, рідко — двоповерховими, належали до пастадного й перистильного типів, із внутр. двором і пд. орієнтацією житлових кімнат.

Ольвія була розташов. на березі Бузького лиману біля порту. Місто оточували оборонні мури з баштами. Розпланування не зовсім регулярне, із двома гол. поздовжніми вулицями, між якими містилася прямокутна у плані агора, на яку через стою (галерею) виходила священна ділянка — теменос із храмом Аполлона (антовий або простильний, іонічного ордера). В Ольвії були гімнасій, театр, ін. громад. будівлі, а також згруповані поквартально житлові будинки із внутр. дворами. Важливими спорудами були поховальні склепи, які мали значно менші розміри, ніж у Пантікапеї, і складалися з поховальної камери та дромоса, що вів до неї.

Пантікапей — столиця Боспорського царства — лежав на узбережжі гавані, над яким підносилася гора (нині г. Мітрідат), де містилися акрополь із храмом Аполлона (периптер, гексастиль іонічного ордера), згодом — цитадель. На схилі гори — Пританейон (імовірно, царський палац), від якого дотепер збереглися план та фрагмент колонади доричного ордера. На околицях міста відомі поховальні споруди — як невеликі склепи, так і великі кургани (Царський курган, Золотий курган, Мелек-Чесменський курган), в яких муровані з каменю круглі чи квадратні поховальні камери перекривалися удаваними склепіннями, а дромоси — ступінчастим стрільчастим перекриттям.

Як і в арх-рі Греції, у Пн. Причорномор’ї була розвинена архіт. поліхромія, від якої найкраще збереглись архіт. теракота та розписи боспорських склепів; найвизначніша пам’ятка — склеп Деметри в Керчі.

Отже у 1-му (еллінському) періоді сформувались основи арх-ри міст Пн. Причорномор’я всієї антич. епохи і склалися її осн. особливості, що засвідчує наявність місц. антич. напряму. Найвищий розквіт архітектурно-буд. діяльності еллінської доби припадає на кін. 4 — 3 ст. до н. е., після чого почався поступовий занепад, який тривав майже до 1 ст., коли північнопричорномор. міста потрапили до сфери впливу Риму. Арх-ра в перші сторіччя н. е. ґрунтувалася на надбаннях еллінської доби, а вплив рим. традицій був незначним і проявився лише у другорядних особливостях арх-ри, тому її не можна вважати одним із провінційних варіантів рим. школи. Північнопричорномор. арх-ра була самобутнім явищем, сформованим на базі місц. грец. архіт. традиції.

Архітектура ранньосередньовічного Криму

У серед. 3 ст. із вторгненням до Криму готів більшість пізньоантич. поселень були зруйновані. Місц. мешканці — тавроскіфи та алани — переселилися в гори, поклавши початок формуванню т. зв. печерних міст Криму. Пізніше, в часи імп. Юстиніана I і його наступників, візант. майстри із Херсонеса збудували укріплення цих міст. "Печерні міста" розташовувалися на високих неприступних гірських плато, мали площу 10—15 га, оточувалися мурами з баштами і брамами з тесаного каменю, мали наземну забудову й вирубані у скельній основі госп. та оборонні приміщення, які добре збереглися. Їх у Криму відомо 8, найбільше з них — Мангуп, найкраще збережене — Чуфут-Кале. Візантія часів імп. Юстиніана I в серед. 6 ст. для захисту узбережжя від кочівників відбудувала укріплення Пантікапея (Боспора), звела фортеці Алустон (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф), а на зламі 6—7 ст. — Сугдею (Судак). Укріплення Херсонеса, відбудовані при імп. Феодосії (379—95), у 5—6 ст. розширилися на зх. із буд-вом нових укріплень. У пд.-сх. частині біля порту 488 реконструйовано найбільшу циліндричну башту Зенона, ін. башти й мури, збудовано протейхизму. У подальшому укріплення Херсонеса не раз посилювали, довівши висоту мурів до 12—16 м при товщині 4 м. Система розпланування та житлової забудови Херсонеса значних змін не зазнала. В 5 ст. тут почали будувати християн. храми, осн. їх типом до 10 ст. була тринавова базиліка з апсидою, нартексом і перекриттям по дерев’яних кроквах. Так постала херсонеська буд. школа. До найбільших храмових споруд належали тринавова з нартексом, екзонартексом, атріумом "Уваровська базиліка" в Херсонесі, зведена на зламі 6—7 ст. (гол. міськ. собор Св. Петра, оточений баптистерієм та малими храмовими спорудами) та базиліка в Судаку — кафедральний собор Св. Софії. Тринавові базиліки 6—8 ст. досліджені у Партеніті, Ескі-Кермені, на городищі Тепсень. До цього ж типу належать "Базиліка 1935" та базиліка в центрі Херсонеса. Набули поширення невеликі зальні храми — прямокутного плану з вівтарною апсидою (базиліка Крузо в Херсонесі) та хрещаті центричні однокупольні (баптистерій, храми "За містом" і "З ковчегом" у Херсонесі). Із 10 ст. осн. типом храму став хрестовокупольний, у 6-стовпному (храми на краю міста (№ 34) та біля огорожі саду (№ 21) в Херсонесі) та 4-стовпному варіантах (точно не датована церква Св. Іоанна Предтечі у Боспорі (Керч; 10—13 ст.). У сакральному буд-ві широко застосовувався привізний мармур (колони, капітелі, як правило повторного використання), а також мозаїчні підлоги.

Протягом 6—15 ст. у гірському Криму споруджували печерні монастирі (прототипом яких були аналогічні споруди в Малій Азії): Качі-Кальйон, Челтер-Коба, Шулдан, група монастирів в Інкермані. Їхні комплекси включали по кілька підземних церков з апсидами (деякі — тринавові, з колонами), келії, трапезні, госп. приміщення, а також наземні споруди.

Арх-ра ранньосередньовічного Криму вплинула на формування арх-ри Київ. Русі.

Архітектура Київської Русі

Хронологічно початок мурованої арх-ри на Русі припадає на кін. 10 ст. Завершується доба монгол. навалою (1237—41). Періодизація:

початковий етап (доба кн. Володимира Святославича): кінець 10 ст. — до 1017;

етап розквіту — доба кн. Ярослава Мудрого: 1017—54;

доба Ярославичів і Володимира Мономаха: 2-га пол. 11 — 1-ша третина 12 ст.;

1130—80-ті рр. (гол. риса доби — романський вплив);

кін. 12 — 1-ша третина 13 ст. (гол. риса доби — опосередкований вплив готики).

Центральна подія та початковий пункт розвитку високого мистецтва арх-ри на Русі — прийняття християнства. Головним функціональним типом стала мурована церква, а розпланувально-просторовим типом — хрестовокупольний храм візантійського походження з різною кількістю нав (нефів) — від 1-ї до 5-ти та різною кількістю куполів — від 1-го до 13-ти, з 1—5-ма апсидами, іноді — із зовн. галереями.

Мурована арх-ра Русі запозичена із Візантії. Там у купольній арх-рі, що походила з Риму, застосовувалися такі осн. елементи, як купол на пандативах, купол на циліндричному барабані (підбаннику), циліндричні склепіння; звідси походять дві осн. візант. архіт. системи: широко поширена в нас хрестовокупольна і центральнокупольна (на Русі не зустрічається, за винятком собору Кловського монастиря в Києві).

Дерев’яна арх-ра Русі розвивалася на автохтонних засадах, згідно з якими забудовувалися Київ та ін. міста. Наукою спростована теорія М.Каргера 1950-х рр. про Київ — "місто палаців, соборів і напівземлянок". Насправді Київ мав щільну садибну дерев’яну забудову, інколи у 2—3 поверхи; були відомі дерев’яні будинки як зрубної, так і каркасної конструкції.

Найвищий розквіт архітектури припав на добу кн. Ярослава Мудрого, яка для Київ. Русі мала таке саме значення, як доба імп. Юстиніана I для Візантії. Тоді були зведені Софійські собори в Києві, Полоцьку й Новгороді — осн. пам’ятки доби.

Після смерті Ярослава посилилося суперництво між князями. Тому кожен центр князівства намагався унезалежнитись і якщо не затьмарити Київ своїми церквами, то позмагатися з ним. Ще брат Ярослава Мудрого Мстислав Володимирович заклав у Чернігові не пізніше 1036 Спаський собор. Після цього протягом 11—13 ст. муровані храми з’явилися в усіх значних містах — Переяславі, Володимирі Волинському, Каневі, давньому Галичі, Овручі, Новгороді-Сіверському, Путивлі, Великому Новгороді, Пскові, Полоцьку, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі, Суздалі, давній Рязані, започаткувавши розвиток місц. шкіл церк. арх-ри.

Доба 1130—80-х рр. характеризується стилістикою, наближеною до романської арх-ри (застосування півколон, романської аркатури, романського різьблення по каменю, розграфлення на квадри потинькованих фасадних площин — собори Єлецького монастиря (Успенський собор) та Борисоглібський собор, Іллінська церква — усі в Чернігові, Успенський собор (Мстиславів храм) у Володимирі Волинському).

Доба кінця 12 — 1-ї третини 13 ст. мала стилістику, що дає підстави проводити паралелі з готичною арх-рою Зх. Європи (вертикалізм композицій, енергійні вертикальні членування, пучкові профілі пілонів і гуртів — собор Апостолів у Білгороді, П’ятницька церква в Чернігові, Василія Святого церква в Овручі, храми у Путивлі й Новгороді-Сіверському). Потенціал розвитку арх-ри на цьому етапі не був вичерпаний; його перервав монгол. погром Русі.

Порівняльний аналіз регіональних особливостей містобудування і арх-ри різних земель і князівств Русі протягом 10—13 ст. показує, що, попри деякі відмінності в розпланувально-просторовій композиції, типології, буд. і опоряджувальних матеріалах, пропорціях і декорі, риси спільності набагато суттєвіші, ніж відмінності, з огляду на тісні взаємозв’язки між регіонами, переходи артілей будівничих із регіона в регіон, обмін архіт. досвідом. Упродовж усього періоду простежуються дві взаємопов’язані тенденції в арх-рі й містобудуванні: орієнтація на Київ і київ. спадщину та конкуренція з Києвом.

Київ і Київська земля. Основи архітектурно-містобудівної своєрідності Києва були закладені за княжої доби. Саме тоді сформувалися системи розселення, укріплень, архіт. домінант, розпланувальна мережа (вулиці у межах міст Володимира і Ярослава, Подолу, а також осн. шляхи, що пов’язували ці структурні частини між собою та з довкіллям). У часи Київ. Русі було визначено містобудівний каркас Києва із центрами, межами, розпланувально-просторовими зв’язками, об’ємно-просторовою композицією. Структура домонгол. Києва включала укріплені "Володимира місто", набагато більше за нього "місто Ярослава", Поділ та Копирів кінець. Із містом були тісно пов’язані навколишні села, князівські резиденції та монастирі (Дорогожичі, Печерськ, Берестове, Видубичі, Предславине та ін.).

Осн. пам’ятки арх-ри Києва та Київ. землі:

Початковий етап: Десятинна церква 996 і три князівські палаци кінця 10 — поч. 11 ст. поблизу неї. Десятинна церква була першим мурованим храмом на Русі, збудованим на замовлення кн. Володимира Святославича як хрестовокупольний (ін. версія — купольна базиліка), 6-стовпний, тринавовий, із галереями храм із багатокупольним вінчанням споруджений технікою opus mixtum (цегла—плінфа, камінь, цем’янковий розчин на вапняній основі). Церкву прикрашали мозаїки, фрески, різнобарвний мармур.

Етап розквіту представлений Софійським собором, монастирськими церквами, укріпленнями "міста Ярослава" із Золотими воротами. Всі вони виконані в буд. техніці opus mixtum. Софійський собор, імовірно, споруджено у 2-й чверті 11 ст. (маємо дві літописні дати: 1037 і 1017). Він хрестовокупольний, 5-навовий, із двома рядами галерей і двома сходовими вежами, увінчаний 13-ма банями на світлових підбанниках, має просторі хори. Інтер’єр прикрашений добре збереженими мозаїками, а також фресками і різьбленими по каменю парапетами хорів. Збудовані одночасно із Софією три монастирські храми — Георгіївський, Ірининський та невідомого посвячення — повторювали у спрощеному варіанті центр. ядро Софійського собору: вони були 5-навовими (або тринавовими із галереями), 5-купольними, з виділеними сходовими вежами (жоден не зберігся). Гол. в’їзд до Києва із зх. — Золоті ворота (частково збереглися у зруйнованому вигляді) — були мурованою прямокутною надбрамною баштою із широким проїздом, бойовий майданчик якої вінчала хрестовокупольна тринавова однобанева Благовіщенська церква. "Місто Ярослава" оточували дерев’яно-земляні укріплення (не збереглися) з ровом і валом заввишки 11 м. В основі валу були дерев’яні зруби-городні, заповнені землею, на гребені стояли дерев’яні стіни із заборолами.

Доба Ярославичів і Володимира Мономаха представлена Успенським собором, Троїцькою надбрамною церквою і трапезною Києво-Печерського монастиря (див. Києво-Печерська лавра), Михайлівським Золотоверхим собором, Михайлівським собором Видубицького монастиря, собором Кловського монастиря, Борисоглібським собором у Вишгороді, церквою Спаса на Берестові, Юр’євою божницею в Острі 1098.

Успенський собор Києво-Печерського монастиря будувався 1075—78 як хрестовокупольний, 6-стовпний, тринавовий, з одним центр. сферичним куполом на циліндричному підбаннику. У зх. частині, над нартексом, були хори. Зі сх. виступали три апсиди — гранчасті зовні й циліндричні в інтер’єрі. Собор зведено технікою opus mixtum. Стіни собору в інтер’єрі прикрашали фрески та мозаїка. Вважається, що Успенський собор став взірцем, за яким на Русі впродовж кількох століть зводилися міські й монастирські собори. Михайлiвський собор однойменного монастиря за взiрцем Успенського собору Печерського монастиря закладено 1108. Це був 6-стовпний хрестовокупольний храм з нартексом, трьома апсидами й одним позолоченим куполом, вiд чого пiшла назва "Золотоверхий". До нартекса із пд. боку прилягала хрещальня у виглядi маленького 4-стовпного храму. Собор споруджено технiкою opus mixtum. Інтер’єр прикрашали мозаїки i фрески. Церква Спаса на Берестові збудована на замовлення князя Володимира Мономаха. Вона збереглася частково і первісно мала унікальну композицію із широким виділеним нартексом, у бічних частинах якого були сходова вежа на хори та каплиця, та трьома притворами перед входами. Вінчали церкву 3 куполи, з яких 2 були над нартексом (існує також ін. варіант реконструкції церкви, із більшою кількістю куполів).

Доба 1130—80-х рр. представлена дуже схожими між собою церквами, спорудженими із плінфи технікою порядового мурування, із фасадами, розчленованими романськими півколонами і прикрашеними аркатурою: Успіння Богородиці Пирогощі, Кирилівською церквою, Василівською (Трьохсвятительською) в Києві та Георгіївською (Успенською) в Каневі 1144. Церква Успіння Богородиці закладена 1132 на Подолi кн. Мстиславом Великим, сином Володимира Мономаха. Названа "Пирогощею" за назвою вiзантійської iкони Богородицi, яка тут зберiгалася; згадується у "Словi о полку Iгоревiм". Це була тринавова, триапсидна, хрестовокупольна мурована церква з одним сферичним куполом на циліндричному підбаннику. Кирилівська церква в передмісті Києва Дорогожичі збудована в серед. 12 ст. та була пов’язана з династією черніг. князів Ольговичів. За типом вона ідентична церкві Успіння Богородиці Пирогощі, проте перед трьома входами мала низенькі притвори. Василівська церква побудована на княжому дворі 1184 неподалік Михайлівського Золотоверхого монастиря як тринавова, 4-стовпна, триапсидна, однокупольна.

Доба кін. 12 — 1-ї третини 13 ст. представлена кількома відомими пам’ятками. Це Василівська церква на Новому дворі 1197, ротонда поч. 13 ст., церква Гнилецького монастиря кінця 12 — поч. 13 ст. в Києві та собор Апостолів у Білгороді 1197, збудований кн. Рюриком Ростиславичем із підкреслено висотною композицією.

Переяслав. Арх-ра й містобудування заснованого Володимиром Святославичем Переяслава — форпоста, виставленого у Степ проти кочівників, — зумовлені тим, що оборона була гол. функцією та спонукою всіх містобудівних заходів. Містобудівна структура Переяслава, розташов. на мисі між річками Альтою та Трубежем, включала дитинець та окольне місто. Їхні дерев’яно-земляні укріплення були споруджені на поч. 11 ст. Дитинець на стрілці мису при впадінні Альти у Трубіж має територію підтрикутної форми у плані площею 10 га. Його оточували потужні земляні вали. В основі валу були дубові зруби-городні, заповнені землею та сирцевою цеглою. На гребені валу стояли дерев’яні стіни. Окольне місто площею 80 га прилягало до дитинця з пн., периметр його оборонної огорожі становив бл. 3 км. Ця лінія укріплень мала три брами: Князівську, Єпископську (поблизу Михайлівської церкви), Ковальську (над р. Трубіж). Залишки Єпископської брами з надбрамною церквою, збудованої 1089, були виявлені 1955 і досліджені 1960. До складу цього в’їздового вузла входила прямокутна у плані башта із двомаршевими сходами, що вели до церкви. До башти прилягав кам’яний мур.

Переяслав. архіт. школа — єдина регіональна школа Київ. Русі, від якої дотепер не збереглося жодної пам’ятки. Причина — у конструктивних особливостях мурованих перекриттів переяслав. храмів. У них центр. підкупольний простір був не квадратним у плані, а прямокутним, що вимагало влаштування додаткових підпружних арок і погіршувало якість інженерного вирішення храмів. До осн. пам’яток Переяслава належать: Михайлівська церква — єпископський мурований 5-навовий собор, збудований 1089 і зруйнований 1239 монголами. 6-стовпною хрестовокупольною була Воскресенська церква, 4-стовпною — Успенська, двостовпними — Спаська та Андріївська церкви, відомо кілька безстовпних храмів. Юр’єва божниця в Острі 1098 є залишком невеликого храму Переяслав. архіт. школи.

Чернігово-Сіверська земля. Місто Чернігів виникло у 10 ст. Воно було центром обширного регіону Сіверщини, осередком культ. експансії, виробляючи нові форми у мист-ві й арх-рі як синтез візант. і романських впливів.

Після кількох розширень і реконструкцій, до 11 ст. мисове укріплення біля впадіння р. Стрижень у Десну перетворено на Дитинець (цитадель) князівського міста, біля якого виникла ще одна укріплена частина — Окольний град, фортифікації якого захищали не лише посад, а й порт на Десні в гирлі р. Стрижень. 1024 Чернігів став стольним градом Чернігово-Сіверщини. Дитинець розширили на пн. зх., де заснували новий княжий двір із першим мурованим собором — Спасо-Преображенським. До серед. 12 ст. моноцентричні структура і композиція Чернігова стали поліцентричними внаслідок того, що на наддеснянських пагорбах було засновано монастирі — Єлецький та Іллінський. Часом найвищого розквіту княжого Чернігова були 12—13 ст. (до самого монгол. погрому 1239). Тоді площа Дитинця сягнула 16 га, Окольного града — 40 га. У Дитинці споруджено бл. 10 мурованих будівель — як церк., так і світського призначення (княжі тереми). Збудовано муровані храми в Іллінському та Єлецькому монастирях. Заг. структура міста стала тридільною: Дитинець, Окольний град, Передграддя, а також неукріплений Поділ. Найважливішими спорудами Дитинця були Спасо-Преображенський і Борисоглібський собори. У 2-й пол. 12 ст. Дитинець було востаннє розширено і тоді зведено Михайлівську та Благовіщенську муровані церкви (не збереглися).

Осн. пам’ятки Чернігова:

Спасо-Преображенський собор закладений на Дитинці черніг. кн. Мстиславом Володимировичем у 1-й пол. 1030-х рр. Первісно був хрестовокупольним, 8-стовпним, тринавовим, триапсидним, 5-купольним, із нартексом і сходовою вежею. Протягом 11—12 ст. із пн. та пд. боків добудовано численні каплиці. Архіт. композиція собору поєднує базилікальну схему західноєвроп. походження із хрестовокупольною візантійською. Ця пам’ятка є найстародавнішою збереженою автентичною будівлею сх. слов’ян (на території України, Білорусі та Росії).

Борисоглібський собор збудовано 1123 на території Дитинця між валом і Спасо-Преображенським собором на залишках підмурків невідомої споруди кінця 11 ст. Первісно собор був хрестовокупольним, тринавовим, 6-стовпним, трьохапсидним, однокупольним. Із пн., пд. і зх. боків його оточувала невисока одноярусна галерея, в об’ємі якої містилися каплиця і, ймовірно, хрещальня. Собор є класичним зразком князівського (монастирського) храму 12 ст. і належить до найтиповіших споруд черніг. архіт. школи.

Комплекс Єлецького монастиря засновано у 1060-х рр. черніг. кн. Святославом Ярославичем на зх. від Дитинця. Гол. домінантою є мурований Успенський собор, збудований, імовірно, в середині 12 ст. Він хрестовокупольний, 6-стовпний, тринавовий, триапсидний, однокупольний (є версія про його трикупольність) із хрещальнею в нартексі та притворами з трьох боків. Собор в інтер’єрі прикрашали фрескові розписи, які частково збереглися.

Мурована Іллінська церква споруджена у 12 ст. на схилі Болдиної гори біля входу в печери. Тридільна, однокупольна, з однією апсидою, мініатюрних розмірів. Складалася з бабинця, нави й апсиди. Із зх. до бабинця прилягав невеликий притвор. Іллінська церква — єдина вціліла споруда такого типу в арх-рі Київ. Русі. Вона започаткувала розвиток тридільного типу храму в укр. мурованій арх-рі 13—17 ст.

П’ятницьку церкву зведено на зламі 12—13 ст. посеред черніг. торгу і посвячено на честь св. Параскеви П’ятниці, покровительки торгівлі. Храм мурований із цегли, баштоподібний, 4-стовпний, триапсидний, тринавовий, однокупольний. Середня нава широка, бічні — вузенькі, завдяки чому всі фасади завершуються трилопатевими кривими. Високо піднятий підбанник несе система циліндричних склепінь, що ступінчасто підіймаються. Храм має двоярусні хори. В інтер’єрі панує висотно розкритий до зеніту простір центр. дільниці, висотою 27 м. П’ятницька церква представляє найвище досягнення останнього, передмонгол. етапу розвитку арх-ри Київ. Русі.

Новгород-Сіверський зведено наприкінці 10 ст. там, де раніше було городище роменської к-ри (урочище Замок). На місці загиблого городища розмістився дитинець, а далі на пд. від нього одночасно почали формуватися окольний град і посад. У 1-й пол. 12 ст. місто стало столицею Новгород-Сіверського князівства. Це сприяло його розбудові, й у 12 ст. воно мало багатодільну структуру й кілька ліній укріплень. У структурі посаду, який займав територію бл. 50 га, домінував оточений земляним валом із ровом окольний град площею 30 га. Він безпосередньо прилягав до дитинця і мав три брами. Про наявність третьої укріпленої частини міста — острогу — згадується в літописі під 1158. Наприкінці 11 — на поч. 12 ст. (згідно із церк. традицією) за 2 км на пд. від дитинця засновано Спасо-Преображенський монастир, унаслідок чого строга концентрична структура міста набула згодом рис поліцентричної. У 12 ст. тут розпочалося муроване буд-во: один із храмів збудовано в дитинці, ще один — в окольному граді. На зламі 12—13 ст. у монастирі споруджено 4-стовпний однобанний триапсидний Спаський собор з екседрами із пн. й пд. Він став першовзірцем для такого самого собору в Путивлі. Ці споруди дають підстави для твердження про сіверський етап розвитку черніг. архіт. школи княжої доби.

Путивль виник наприкінці 10 ст. на базі групи роменських поселень 8—9 ст. і частково успадкував їхню містобудівну структуру. Урочище Городок слугувало для цих поселень укріпленим осередком. У княжу добу Городок став дитинцем Путивля. Це мисоподібний останець правого високого берега Сейму (прит. Десни, бас. Дніпра). Від сучасного міста, що лежить на плато, відділений невеликим яром і валом, який був межею дитинця, а на пн. від нього містився посад. У 12 ст. Путивль став другим за значенням (після Новгорода-Сіверського) містом Сіверської землі, яка відділилася від Черніг. князівства, а з кінця 12 ст. — центром невеликого удільного князівства. В дитинці на Городку були соборна церква, княжий двір, житла дружинників і майстерні ремісників. Перед самою монгол. навалою в серед. 1237 на Городку було зведено мурований однокупольний триконховий собор (можливо Спасо-Преображенський), за характером архіт. форм близький до тогочасних храмів Вщижа, Новгорода-Сіверського і Чернігова.

Арх-ра й містобудування Чернігово-Сіверської землі, попри певні регіональні відмінності, найбільше пов’язані з Київ. архіт. школою. Черніг. арх-ра вплинула на формування місц. архіт. шкіл у Смоленську й на Волині.

Галицько-Волинське князівство. На землях пд.-зх. Русі хронологія виникнення міст була такою: Володимир Волинський засновано наприкінці 10 ст., давній Галич — у 10 ст. (1138 — перша згадка в літописі), Луцьк уперше згадано під 1085, Холм засновано у 1230-ті рр., Львів — у серед. 13 ст. В арх-рі характерним є поєднання канонічних візант. розпланувально-просторових типів храмів із романською технікою буд-ва (мурування з білого каменю).

Дитинець Володимира (Волинського) заснований київським кн. Володимиром Святославичем при впадінні до р. Луг (нині р. Луга, прит. Зх. Бугу, бас. Вісли) р. Смоч. Місто було назване іменем засновника і стало адм. центром пд.-зх. частини Київ. Русі, що мав важливе стратегічне значення як зх. форпост Русі на перетині важливих європ. торг. шляхів. Структура міста була багатодільною: навколо дитинця півколом розташовувався посад, оточений зовні валом і розчленований рукавами річок Луг і Смоч. Гол. домінантою був мурований Успенський (Мстиславів) собор 1156—60 — хрестовокупольний, тринавовий, 8-стовпний, триапсидний, однокупольний, з романськими півколонами й аркатурою на фасадах. Збереглася Василівська ротонда — 8-конховий храм кінця 13 — поч. 14 ст. Ін. муровані храми відомі з археол. даних: вони були трьох розпланувально-просторових типів: хрестовокупольні, ротондальні та тридільні.

У Луцьку перші укріплення на місці теперішнього Верхнього замку збудовані за київ. кн. Володимира Святославича. Це дерев’яно-земляне укріплення стало дитинцем княжого міста, гол. ланкою системи укріплень, до якої входили також Окольний, або Нижній замок (зберігся частково) і міські стіни. У дитинці була мурована 4-стовпна однокупольна церква Іоанна Богослова, збудована у 12 ст. і зруйнована 1766.

Галич за княжої доби становив велику агломерацію, розташов. на високому міжрічковому плато, обмеженому долинами річок Дністер, Луква і Лімниця. До складу агломерації входили численні поселення, приміські монастирі тощо. Центром був дводільний дитинець на високій горі (нині тут с. Крилос Галицького р-ну Івано-Франк. обл.). Дитинець від плато відділяла потрійна смуга земляних валів із ровами. Гол. будівлею був Успенський собор середини 12 ст. — тринавовий, хрестовокупольний, триапсидний, оточений галереями. Після перебудови у 2-й пол. 12 ст. став 5-купольним і послугував зразком для Успенського собору у Владимирі-на-Клязьмі. Церква Пантелеймона в Галичі (с. Шевченкове; імовірно, бл. 1200) — хрестовокупольна, 4-стовпна, триапсидна, однокупольна, з явно романськими за характером пластики деталями. В галицькій арх-рі набули поширення три розпланувально-просторові типи храмів: хрестовокупольні 4-стовпні однокупольні; центричні або ротонди (круглі у плані, квадрифолії, "полігон"); тридільні (церква Іллі Пророка).

Львів, заснований у серед. 13 ст. кн. Данилом Галицьким, складався з дитинця на найвищій горі, укріпленого окольного міста і передмістя. Фортеця, яка спочатку мала дерев’яні й земляні укріплення, займала вершину Замкової гори. У Львові із 13 ст. відомі муровані храми: храм Іоанна Хрестителя — римо-катол. зальний храм романської стилістики, Миколаївська церква 2-ї пол. 13 ст.

У с. Звенигород під Львовом досліджено комплекс дитинця 12 ст. з мурованою 4-стовпною, триапсидною церквою Богородиці, усипальнею, каплицею, мурованим княжим палацом та дерев’яними оборонними городнями, а також П’ятницьку дерев’яну церкву 12 ст.; у с. Олешків — дерев’яну ротонду 12 ст.; у с. Василів — мурований 4-стовпний, триапсидний, однокупольний храм 12 ст.; у с. Старий Чорторийськ — укріплення городища і муровану циліндричну башту-донжон 13 ст. Муровані укріплення — т. зв. галицькі вежі серед. 13 ст. відомі в Кам’янці-Литовському, Белавині, Столп’ї. Карпатські дерев’яні наскельні фортеці 11—13 ст. представляє Тустань.

Галицько-волинська арх-ра є сполучною ланкою між арх-рою Київ. Русі й укр. арх-рою 14—17 ст.

Архітектура 14 — 1-ї половини 16 ст.

Центр. Україна (Волинь, Київщина, Чернігівщина, Поділля) увійшла до складу Великого князівства Литовського. За галицько-волин. землі боролися Польща та Угорщина з Литвою. У 1-й третині 15 ст. Галицька Русь і Зх. Поділля були остаточно інкорпоровані у Польс. королівстві, а більша частина Волині (з Володимиром, Луцьком, Кременцем) та Сх. Поділля залишилися за Литвою. Закарпаття ще з 11 ст. було у складі Угор. королівства. 1500 Чернігово-Сіверщина відійшла до Великого князівства Московського. Територія Криму була поділена між Крим. ханатом і генуезькими колоніями, які 1475 захопила Осман. імперія.

Тяжкі наслідки монгол. нашестя призвели до занепаду архітектурно-містобудівної діяльності. В архітектурно-буд. сфері осн. тенденції — відмова від цем’янки і плінфи, перехід на вапняні розчини (з піском і деревним вугіллям) і брускову цеглу різних розмірів; застосування готичної системи перев’язки мурування, двохпанцирної конструкції стін (із внутр. забутовкою). Широко застосовувалися хрестові склепіння, у т. ч. стрільчасті й зірчасті на нервюрах, а також стрільчасті форми вікон, дверей, порталів. Змінилася організація буд-ва: замість княжих буд. артілей — ремісничі цехи в містах (мулярі, теслі, сницарі).

Осн. тенденції в арх-рі:

розвиток автохтонного дерев’яного буд-ва (зразків якого збереглося надто мало);

розвиток мурованого оборонного буд-ва з урахуванням місц. традицій і зх. досвіду (замки, міські укріплення, оборонні монастирі й храми); переважання укріплень баштово-стінового типу;

значне послаблення візант. впливу і візант. архіт. традицій у зв’язку з падінням Константинополя 1453, натомість зростання зх. готичних впливів;

поява готичної стилістики і конструкцій за посередництвом зх. майстрів (переважав вплив нім., пн., цегляної готики);

відродження архіт. традицій Русі з урахуванням досвіду готичної арх-ри, що найяскравіше проявилося в сакральному буд-ві князів Острозьких.

Усе це стало основою оригінальності й самобутності вітчизн. арх-ри тієї епохи.

У містобудуванні ідея теоцентричності Універсуму проявилася в концентричних структурах (місто з дитинцем чи замком, монастир із собором у центрі). Для доби характерна концентрація міст на Правобережжі (Волинь і Галичина). На Київщині та Брацлавщині міст було мало через татар. напади. Природно-оборонні чинники та давньорус. структури і традиції були вирішальними в розвитку таких міст, як Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Луцьк, Володимир Волинський, Львів. Дитинець чи замок мисового розташування був найпоширенішим. Житлова забудова в межах укріплень жорстко регламентувалася. Із 1330-х рр. міста дістають привілеї на магдебурзьке право, що втілюється в регулярних розплануваннях центр. ринкових площ і приринкових кварталів.

У Києві міське життя перемістилося на Поділ. Пожвавлення архіт. діяльності сталося за кн. Семена Олельковича (відбудова Успенського собору Києво-Печерського монастиря). У Луцьку розбудовувалися Верхній замок, Окольний замок та укріплення міста. В Острозі на 15 ст. склалася багатодільна структура укріплень із замком на місці старого дитинця.

Найбільшим містом України був Львів. У серед. 14 ст. засновано новий центр міста, розташов. у долині р. Полтва (прит. Зх. Бугу, бас. Вісли) на пд. від давньорус. Львова (Підзамча). Тоді були розплановані площа Ринок і регулярна мережа вулиць, що збереглася до наших днів. Це місто було оточене т. зв. Високим оборонним муром, що у плані мав форму неправильного прямокутника периметром бл. 1700 м. Високий мур, побудований із каменю й цегли, мав башти, розташов. на відстані 60 м одна від одної, з Галицькою і Краківською брамами і двома хвіртками. До 1445 Високий мур включав 18 башт. Із розвитком вогнепальної зброї на поч. 15 ст. почали будувати другий, зовн. Низький мур із ровом і валом, на відстані 20 м від Високого муру, паралельно до нього. Низький мур мав 15 бастій (напівкруглих у плані відкритих башт) й оперізував місто з трьох боків — пн., сх. і пд., тобто від Краківської брами до Галицької. Пізніше міські укріплення ремонтували й удосконалили.

Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський) — місто на п-ові, із замком і мостом, який з’єднує праві береги р. Смотрич (прит. Дністра), мало 2 ринкові площі та регулярне розпланування. Укріплення складаються зі Старого замку, міських укріплень на плато п-ова та Замкового мосту, який їх поєднує. Тут оборонні укріплення замку й міста на верхніх позначках плато доповнювала складна оборонно-гідротех. система в каньйоні р. Смотрич. Міські укріплення складаються з оборонних систем і комплексів, башт, що стоять окремо, а також мурів заг. периметром 4,5 км. Історія укріплень міста нараховує кілька століть, тож усі зміни, що відбувалися в європ. фортифікаційному мист-ві, втілилися в цих оборонних спорудах — від мурів із бійницями для стрільби з луків до новочасних укріплень бастіонного типу. Наприкінці 14 та протягом 1-ї пол. 15 ст. міські та замкові укріплення докорінно модернізовано: з’явилися великі оборонні системи — Нижні Руська і Польська брами, які повністю перетнули каньйон і річище Смотрича.

На поч. 16 ст., коли Путивль став гол. центром на пд.-зх. кордонах Моск. д-ви, було одномоментно розплановане нове місто, що в плані утворювало півколо, з радіально-концентричним розплануванням і розміщенням осн. містобудівних вузлів на основі модульної побудови. Модулем була довжина Путивльського замку. Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) мав багатодільну містобудівну і фортифікаційну структуру, що включала Цитадель, Верхнє місто (Гарнізонний двір), Нижнє місто (Пд., або Цивільний, двір), Портовий двір.

Оборонне буд-во відігравало провідну роль у тогочасній арх-рі, оскільки оборонний чинник став головним у сусп. житті. Для замків характерне ізольоване розташування з використанням оборонно-топографічних особливостей місцевості (пагорб, мис) для контролю за територією і шляхами сполучення. Зводилися замки нерегулярного плану, що повторювали обриси давніх дитинців. До структури замку входили оборонні споруди, житло власника, храм чи каплиця (Острог, Хотин), житлові й госп. приміщення. Продовженням традицій буд-ва галицьких веж (Столп’є, Белавіно, Кам’янець-Литовський, Чорторийськ) стало спорудження у складі замку в Острозі розвиненого донжона — Вежі мурованої 2-ї пол. 14 ст., що мала 3 яруси з кількома приміщеннями в кожному і криницею у підвалі. Такий самий масивний донжон мав замок у с. Середньому на Закарпатті, оточений 2-ма рядами валів і мурів із циліндричними наріжними баштами.

Замки компактного плану — в Олесько (14 ст., овал 25 х 52 м) і Невицькому, первісне ядро якого аналогічне за формою і розмірами Олеському замку, з вартовою баштою. Зразком багатобаштового оборонного комплексу є львівський Високий замок (не зберігся) — регулярний, із 3-ма дворами і палацом, із циліндричними баштами, з яких наріжна — вартова. Готичний Верхній замок у Луцьку, мурований із цегли у 14 ст., мав три башти (В’їзну, Стирову (Свидригайлову) і Владичу), палац і давній храм. Аналогічними за структурою були замки у Кременці, Клевані, Меджибожі. До регулярного типу належить цитадель Акерманської фортеці поч. 15 ст., квадратного плану, з 4-ма наріжними баштами і товщиною мурів до 4,8 м.

Окрему групу багатобаштових оборонних комплексів становлять примор. укріплення в Криму, споруджені генуезцями в 14—15 ст. — Солдайя (Судак), Кафа (Феодосія), Чембало (Балаклава). Плани їх нерегулярні, відповідно до форм рельєфу. Структура дводільна, включаючи нижнє місто і консульський замок на горі. Башти — прямокутні, тристінні (відкриті із середини фортеці).

Замки постійно модернізувалися, бо на поч. 14 ст. з’явилася вогнепальна зброя, що поступово витісняла каменеметальні машини. Хотинський замок перебудовано у 15 ст. зі збільшенням території, висоти мурів до 30 м при товщині до 8 м. Замок у Мукачевому кінця 14 — поч. 15 ст. з мурованим із каменю донжоном на вершині, оточеним квадратним у плані муром із 4-ма півциліндричними баштами, мав 3 двори й перебудовувався до кінця 17 ст. Старий замок у Кам’янці 1370-х рр. зазнав перебудов: із кінця 14 до серед. 15 ст. створено нове розпланування, модернізовано старі башти, зведено нові — Папську, Ковпак, Тенчинську, Рожанку, Малу західну, Водну, Лянскоронську, Чорну (не збереглася) і дві Комендантські (збереглася одна). У 2-й пол. 15 ст. почалося і на поч. 16 ст. закінчилося буд-во Ласької башти.

Для оборонних монастирів характерний принцип концентричної забудови із собором у центрі й оборонним муром по периметру: Троїцький монастир у Дермані серед. 15 ст. з однією оборонною надбрамною баштою. На зламі 15—16 ст. з’явилися регулярні структури — Святогірський монастир у Зимному кінця 15 ст. з незвичним розташуванням Успенського собору у складі пн. оборонного муру.

Для сакральної арх-ри характерна багатоконфесійність, що відобразилася у стилістиці. В основі правосл. сакральної арх-ри були автохтонна дерев’яна арх-ра та спадщина арх-ри Київ. Русі в річищі візантійські традиції. Дерев’яні церкви зрубної конструкції здебільшого тридільні (Святодухівська церква 1502 у Потеличі, Благовіщенський собор 1505 в Ковелі, Святодухівська церква кінця 15 ст. — 1598 в Рогатині, Миколаївська церква 1470 в Колодному).

Муровані храми сх. традиції представлені Вірм. собором 1363 у Львові, архітектором якого був силезький німець Дорінг. Продовженням архіт. традицій Русі є церква Різдва Христового в Галичі 14 ст. Будівнича програма князів Острозьких включала собор Троїцького монастиря у Межирічі серед. 15 ст. та Богоявленську церкву в Острозі 1453, в яких поєднано архіт. традиції Київ. Русі, готичну стилістику з рисами оборонного буд-ва. Для доби характерні оборонні (інкастельовані) церкви: тридільна Миколаївська церква 14—15 ст. у Чесниках та хрещата Покровська церква у Сутківцях 15—16 ст. Епохальним явищем стала поява конструкції мурованого залому — вперше у Троїцькій церкві в Зимному на Волині (1465—75).

У Криму вірм. муровані церкви належали до найпростішого зального типу і складалися з прямокутної у плані нави й 1—3-х апсид на сх., увінчувалися банею на підбаннику (церкви Іоанна Предтечі 14 ст., Іоанна Богослова 14 ст., Архангелів Михаїла і Гавриїла поч. 15 ст. — всі у Феодосії). Найбільшим вірм. комплексом Криму став монастир Сурб Хач 14—18 ст. поблизу Старого Криму з тринавовим купольним храмом, тринавовим гавітом, трапезною, келіями та ін. спорудами.

Крим. мечеті зводилися відповідно до композиційних принципів, запозичених із сельджуцької архітектури: вони були спочатку зальними, тринавовими, безкупольними, з одним мінаретом (т. зв. мечеть Узбека у Старому Криму, 2-га пол. 15 ст.). До розвиненішого купольного типу належать мечеті в Судаку (14—16 ст.), с. Монетне (14 ст.), а також Мала мечеть в Ізмаїлі (16 ст.). До багатокупольного типу споруд належали школа Зінджирли-медресе в Салачику 1500, громад. лазня Сари-Гюзель 1533 у Бахчисараї та турец. лазня в Судацькій фортеці (15—16 ст.).

Готика в Україні поширена в зх. регіоні та пов’язана із катол. культ. колом і майстрами, прибулими із Зх. Характерні відсутність костьолів базилікального типу і домінування зального типу. Найпоширенішим був зальний однонефний тип костьолів, які іноді є багатодільними: каплиця Св. Мартина 14 ст. у Мукачевому (однодільна), костьол Св. Єлизавети 14—15 ст. в Хусті, францисканський Вознесенський костьол 13—15 ст. у Виноградові (тридільні, з вівтарем і вежею). Тринефний тип зальних костьолів із розвиненим хором (пресбітерієм) представлений у великих містах: Берегове (Воздвиженський костьол 1418), Львів (кафедральний костьол Вознесіння Діви Марії; імовірно, 1360—1479), Дрогобич (костьол Діви Марії та Св. Варфоломія 1392—1410), Рогатин (Миколаївський костьол 1509—38). Готика проникла й у правосл. церк. буд-во — церква Різдва Богородиці в Рогатині кінця 14 ст.

Цивільні споруди готичної стилістики представлені міськ. мурованими кам’яницями, у т. ч. на підсіннях у Львові та Кам’янці, в останньому збереглося кілька таких будинків, проте всі вони зазнали перебудов, тож маємо здебільшого теор. реконструкції. Готична житлова забудова Львова була знищена пожежею 1527.

Загалом взірцями для наслідування на вітчизн. теренах була рання готика. На Волині відомі локальні контамінації готики з візант. спадщиною. В цілому доба має перехідний характер — від спадщини Київ. Русі до засвоєння європ. Ренесансу.

Архітектура 2-ї половини 16 — 1-ї половини 17 ст.

Берестейська церк. унія 1596 визначила конкурентну конфесійну ситуацію на укр. землях у складі Речі Посполитої, зумовила появу правосл. братств, розвиток шкільництва. У цю добу значною сусп. силою стало укр. козацтво.

Поширилася нова ренесансна стилістика — з Італії через Угорщину і Польщу. Ренесанс мало вплинув на формоутворення, а більше — на декор, який став ордерним. Осн. тенденції цього періоду в архітектурно-містобудівній сфері:

у містобудуванні — поява регулярних міст за типом ренесансного "ідеального міста";

у фортифікації — перехід від баштово-стінових до бастіонних систем укріплень;

в арх-рі — поява нової стилістики, але не чистого Ренесансу, а Маньєризму в поєднанні з місц. архіт. традиціями.

Професія арх-ра у 16 — 1-й пол. 17 ст. зазнала змін, порівняно з попередньою добою готики. Поряд із володінням успадкованими навичками, що оберігалися корпораціями будівничих (розмітки плану будівлі, мірних інструментів, системи пропорційних побудов тощо), архітектор мав бути освіченим. Поширювалися зх. архіт. трактати — Вітрувія, А.Палладіо, В.Скамоцці, С.Маролуа, А.Фрейтага та ін., їхні впливи простежуються в тогочасній арх-рі: Гончарська башта в Кам’янці збудована 1583 за взірцем ронделі (бастеї), винайденої А.Дюрером. О.Манчіні, який на замовлення П.Могили відбудовував київ. храми, користувався трактатом В.Скамоцці. З кінця 16 ст. відомі проектні кресленики споруд. 1572 створено цех будівничих у Львові (до того вони входили до складу ін. цехів) і внесено до гродських книг "привілей" із регламентацією архіт. діяльності. Праця архітектора, інженера й фортифікатора почала виокремлюватися із середньовічного синкретизму: архітектор поступово переставав бути підприємцем, підрядником, муляром, а ставав проектувальником і керівником буд-ва.

Міста поділялися на королів. і приватні. В їхній структурі поєднувалися замок і місто з ринковою площею. У містобудуванні доби найзначнішими явищами були регулярні, т. зв. магдебурзькі розпланування середмість із неодмінною квадратною чи прямокутною у плані ринковою площею в центрі та формування у містобудівній структурі опозиції місто—замок. Розпланування багатьох таких міст з улаштуванням у 1-й пол. 17 ст. довкола них бастіонних укріплень набуло рис подібності до т. зв. ідеальних міст теоретиків італ. Ренесансу (міста Броди, Жовква, Полонне). На укр. землях зразком для них було "ідеальне місто" Замостя (нині м. Замость Люблінського воєводства, Польща), засноване 1581 коронним канцлером Я.Замойським за проектом італ. архітектора Б.Морандо. Броди — найбільше ренесансне місто, засноване 1586, укріплення збудовано 1630—35 (архітектори А. дель Аква, Г. де Боплан). Жовква заснована 1594 коронним гетьманом С.Жолкевським (архітектор — італієць П.Щасливий), з одночасним буд-вом замку, ринку й міста. Характерна ансамблева забудова площі Ринок двоповерховими будинками на торг. галереях. У Полонному 1640—42 дерев’яно-земляну загальноміську фортецю перебудували на регулярні 5-кутні муровані укріплення бастіонного типу, близькі до плану ренесансного "ідеального міста".

Найрозвиненішу систему фортифікацій мали Львів та Кам’янець. У Львові на поч. 16 ст. ззовні Низького муру почали будувати ще одну оборонну лінію, що пролягала за старим ровом і складалася з обличкованих каменем масивних земляних валів із поставленими на них артилер. баштами — бастіями та барбаканами. Від цих укріплень збереглася Порохова башта 1554—56. Найпізніші укріплення Львова пов’язані з Бернардинським монастирем 1600—30, який був захищений однойменним бастіоном.

У Кам’янці в серед. 16 ст. військовий інж. І.Претвич (Претфус, Претфес) здійснив реконструкцію Старого замку з потовщенням і підвищенням мурів, буд-вом нових башт і споруд: Нової Зх. башти, Нової Сх. башти, Польної брами (не збереглася), сх. замкового муру із брамою і підземною галереєю. 1621—35 на зх. від Старого замку військ. інж. Т.Шомберг побудував муровано-земляний Новий замок бастіонного типу новоітал. системи з орільйонами. У 16 ст. посилили міські мури й башти на плато. Найважливішими елементами цієї системи укріплень є оборонні комплекси: Міської брами з Вірм. бастіоном; Пн.-Зх. укріплення, що складаються з двох оборонних систем — Нижньої і Верхньої Польських брам з баштою Стефана Баторія (1565) й міською Вітряною брамою; Пд.-Зх. укріплення з оборонно-гідротех. системою Рус. брами, аналогічною за функцією до Нижньої Польс. брами. В Україні у 1-й пол. 17 ст. було бл. 1 тис. замків і фортець, відповідно до кількості міст і м-к. На західноукр. землях, багатих на родовища каменю (Галичина, Поділля, Волинь, Закарпаття, Буковина), вони були мурованими. На східноукр. та пд. теренах продовжували зводити дерев’яно-земляні укріплення. Площі замків — 0,5—4 га; плани їх були як регулярними (прямокутними — у Сутківцях, Золотому Потоці, Збаражі, Жовкві; трикутними — у Токах, Зінькові, Олексинцях), так і нерегулярними (Кам’янець, Хотин, Теребовля, Меджибіж). На Поділлі більшість замків приурочено до басейну р. Дністер та його допливів уздовж шляхів, якими татари вдиралися в Україну. На Волині найзначнішими були замки в Луцьку, Острозі, Кременці.

У Криму на поч. 16 ст. під кер-вом італ. архітектора реконструювали укріплення Перекопського перешийка — рів, обличкований каменем вал із 6-ма бастіонами та 4-кутним мурованим замком Ор-Капи баштово-стінової системи. Завдяки надійному фортифікаційному захисту Перекопського перешийка в Криму виникло кілька міст без зовн. укріплень: Карасубазар, Ак-Мечеть, Бахчисарай з лінійною системою розпланування. Ядром став ханський палац, заснований ханом Сагіб-Гіреєм I у 1530-ті рр. Ханський палац зазнав значних руйнувань 1736 — збереглися лише купольна Мала мечеть 16 ст., лазні Сари-Гюзель 1532, окремі меморіальні споруди (дюрбе) та ренесансний портал Демір-Капи (т. зв. портал Алевіза 1503—04, перенесений із палацу Девлет-Сарай у Салачику), а також частково — Велика Ханська мечеть.

Зміни, пов’язані з розвитком артилерії, привели до появи артилер. бастій (бастей), потім — бастіонних систем: староіталійської, пізніше — новоіталійської, згодом — голландської. В них застосовувалися комбіновані муровано-земляні куртини, бастії, бастіони та ін. елементи італійських та голландської систем. З огляду на нові оборонні вимоги перебудовано замки в Мукачевому (сформовано Середній і Нижній двори), Меджибожі (розширення території і формування наріжної бастії Х.Боццано).

Замки поділялися за розташуванням: на пагорбах і низинні; за типом — на баштово-стінові (архаїчні), протобастіонні та бастіонні, у т. ч. типу "палаццо ін фортецца". Найзначнішими дерев’яними замками доби були Житомир., Він., Київ. (на Замковій горі, 1532—45, реконструкція 1608), Черніг. і Черкаський. Потужні дерев’яно-земляні укріплення були споруджені в Любечі, Каневі, Путивлі.

Протобастіонні замки мали різні розпланувальні обриси: нерегулярні — у Теребовлі (1634), Сидорові (1640-ві рр.); прямокутні — у Свіржі (1530, 1-ша пол. 17 ст., інж. П.Гродзицький), Жовкві (1594—1606, архітектори П.Щасливий, П.Римлянин, А.Прихильний); трикутні — у Старому Селі (кін. 16 — поч. 17 ст., 1642—54); 5-кутні — у Бережанах (1534—54), Сатанові (кін. 16 ст.).

Найдосконалішою формою бастіонного замку вважалася 5-кутна (замок у Бродах 1630—35, військ. інженери Г. де Боплан, А. дель Аква). Проте більшість бастіонних замків були 4-кутними: найдавніший низинний замок Миколая Радзивілла "Чорного" в Олиці (1554—64, військ. інж. Я.Франкенштейн), у Чернелиці (поч. 17 ст.), Ужгороді (кін. 16 ст., італ. майстри), Дубно (поч. 17 ст., військ. інж. А. дель Аква).

Дещо ін. тип фортифікації становить регулярний замок бастіонного типу у Збаражі, заснований на новому місці й збудований 1612—31 князями К. і Є. Збаразькими за проектом італ. архіт. В.Скамоцці 1612, опубл. у трактаті "Про ідею універсальної архітектури". Проект скоригував голл. архіт. Г. ван Пеєн. Замковий палац після 1627 оточили мурами із баштами і сухими ровами, а 1631—49 — масивними земляними валами, перетворивши башти на артилер. бастіони; до оборонних мурів із дворового боку прибудували каземати. Такий же пізньоренесансний характер має мурований 4-бастіонний замок у Золочеві, споруджений 1634—36 за новоголл. бастіоновою системою.

Новим явищем в арх-рі й містобудуванні доби стало перетворення оборонних замків на магнатські резиденції палацового характеру, розпочате у 2-й пол. 16 ст. (ренесансний замок Сенявських у Бережанах), а завершене в 1-й пол. 18 ст. зведенням палацового ансамблю у Вишнівці на Волині. Найдосконалішим взірцем замку-палацу (архіт. тип "палаццо ін фортецца") є замок Конецпольських у Підгірцях, зведений 1635—40 Г. де Бопланом та А. дель Аквою, в якому поєднано італійську та голландську фортифікаційні системи.

У монастирському буд-ві принциповою була різниця устрою катол. і правосл. монастирів: компактна зблокована об’ємно-просторова структура характерна для катол. монастирів, а павільйонна — для православних. Більшість мурованих монастирів мали оборонні укріплення. Православні — Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир 2-ї пол. 16 ст. (муровані трапезна, келії, башта та деревоземляні укріплення); Путивльський Мовчанський монастир 1602 (оборонного типу, з інкастельованим собором); Почаївський монастир кінця 16 — поч. 17 ст., 1649 (із двома мурованими церквами і баштами); Унівський Успенський монастир 16 ст.; оборонний Троїцький монастир 1606—10 у Межирічі (спершу — православний, а згодом — францисканський). Католицькі — Бернардинський монастир у Львові 1600—30, домініканські монастирі в Підкамені 1612 і Летичеві 1606—38 та Єзуїтська колегія в Луцьку 1606—10 за проектом єзуїтського архіт. Дж.Бріано.

У монументальній сакральній арх-рі доби найзначнішими досягненнями є опрацювання мурованих склепінчастих конструкцій та дерев’яних конструкцій залому, а також застосування класичних архіт. ордерів. Архітектор оперував такими типами склепінь: хрестовими, циліндричними, зімкненими, нервюрними, комбінованими, банями на підпружних арках і пандативах (чи тромпах), на ступінчасних арках, зі світловим ліхтарем, із заломами.

У правосл. сакральній арх-рі тривав розвиток візант. традиції, представленої Успенською церквою в Крилосі 1584—86, Хрестовоздвиженською церквою в Луцьку 1619—22. Виразні ренесансні риси має ансамбль Успенської церкви у Львові: тридільна тринавова трибанна церква 1591—1626 (архітектори П.Римлянин, В.Капинос, А.Прихильний), дзвіниця Корнякта 1572—78 (архіт. П.Барбон), трибанна каплиця Трьох Святителів 1578—91 (архіт. П.Красовський). У руслі розвитку типу купольної базиліки зведено Михайлівську монастирську церкву в Білостоку (нині с. Білосток Луцького р-ну Волин. обл.) 1636. До традиційного в Україні тридільного типу належать Михайлівська церква в Гощі 1639; церква Святого Духа Братського монастиря в Києві 1631, П’ятницька церква у Львові 1643—45, Юр’ївська церква у Бродах 1625. До рідкісного триконхового типу — Петропавлівська церква в Кам’янці 1580, Миколаївська церква у Бучачі 1610 (вплив Балкан через Молдову; їх поширення обмежується Поділлям). До цього ж типу належать інкастельовані церкви: у Монастирку під Бучачем 16 ст.; у Тернополі — Різдва Христова 1602—08 та Хрестоздвиженська кінця 16 — поч. 17 ст.

У дерев’яній церк. арх-рі відомі типи однодільні та рідкісні дводільні (каплиця у Клесові на Волині 1-ї пол. 17 ст.). Найпоширеніші — тридільні: церква Різдва Богородиці в Суходолах 1580, Миколаївська церква у Волі Висоцькій 1598, церква Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі поч. 16 ст., 1613; серед них — т. зв. хатнього типу: Миколаївська церква у Чернівцях 1607. Найстародавнішою серед збережених є дерев’яна дзвіниця Троїцької церкви в Потеличі 1593 — зрубно-каркасної конструкції.

Катол. сакральна архітектура доби представлена переважно пам’ятками Галичини, Волині й меншою мірою — Поділля. Запізнілим продовженням готики були перебудова Петропавлівського костьолу в Кам’янці 1646—48 та буд-во Миколаївського домініканського костьолу в Києві наприкінці 16 ст. — 1610. Риси бароко найраніше проявилися в буд-ві великих колегіатських костьолів ордену єзуїтів. При цьому зразком була церква Іль Джезу в Римі (1568—84). Костьол єзуїтів (Святих Петра і Павла) у Львів. середмісті (1610—30, архіт. Дж.Бріано) — тринавова базиліка зі слабко вираженою ззовні апсидою (пресбітерієм), вузькими бічними навами, над якими — галереї-емпори. Єзуїтський Петропавлівський костьол у Луцьку більш ранній (1606—1610, архіт. Дж.Бріано), зведений як тринавова купольна базиліка із двома баштами на фасаді. Єзуїтський колегіум в Острозі із костьолом в ім’я Святих Ігнатія Лойоли і Франциска-Ксаверія засновано 1624. Це була найбільша єзуїтська споруда в Україні (не збереглася). Комплекс складався із тринавового базилікального костьолу та прилеглого двоповерхового корпуса колегіуму, що утворював замкнутий трапецієвидний у плані внутр. двір. На розі будівлі підносилася вежа астрономічної обсерваторії. Відмінним від цих костьолів за розпланувально-просторовим типом є Троїцький колегіальний костьол в Олиці на Волині, збудований 1635—40 (архітектори Б.Моллі та Я.Маліверна). Це тринавова базиліка з нартексом і напівкруглим у плані пресбітерієм, перекрита хрестовими склепіннями на підпружних арках. Ще одним, у зменшених масштабах, відтворенням рим. храму Іль Джезу є львів. костьол Стрітення монастиря босих кармеліток (1642—83, архіт. Дж.Джізлені). Поєднання рис італ. й пн. ренесансу властиве Бернардинському костьолу у Львові 1600—30 архітекторів Б.Авелідеса (план), П.Римлянина (нижній ярус), А.Прихильного, А.Бемера із Вроцлава (фронтони). Ці будівлі 1-ї пол. 17 ст. зумовили формування мистецького канону катол. сакральної арх-ри на теренах України, що діяв до кінця 18 ст.

Характерні риси ренесансних костьолів мають зального типу костел монастиря бенедиктинок у Львові 1595—1627, хрещатого типу костьоли: Святого Лаврентія у Жовкві 1604—18 (архітектори П.Щасливий і А.Прихильний), Троїцький у Підгайцях 1634, а також каплиці: Боїмів (архіт. А.Бемер) і Кампіанів (архітектори П.Римлянин і В.Капинос) у Львові поч. 17 ст.

Іудейські сакральні споруди, що належали до зального, і зокрема 9-пільного типу, мали ретроспективну стилістику, поєднуючи ренесенсні риси з готичними: синагога в Підгайцях кінця 16 ст., 1640-х рр., синагога Нахмановича (Золота Роза) у Львові 1582 (архітектори П.Щасливий і П.Римлянин), синагога в Шаргороді 1589.

Мусульманська арх-ра в Криму розвивалася в контексті османської, сформованої на основі поєднання візант. спадщини, сельджуцьких традицій з елементами араб. мист-ва. Зводилися мечеті двох типів — зальні тринавові (велика ханська мечеть Хан-Джамі серед. 16 ст. в Бахчисараї) та центрально-купольні (Джума-Джамі в Євпаторії, 1552—64 (архіт. Ходжа Сінан); Муфті-Джамі в Кафі, 1623). При кожній мечеті обов’язково розміщувалися один чи кілька мінаретів. Меморіальні споруди — дюрбе (гробниці) — як купольні споруди відомі двох різновидів: кубічні (Ескі-дюрбе у Бахчисараї поч. 16 ст.) й 8-гранні (дюрбе Гаджжі-Гірея в Салачику 1501, Північне й Південне дюрбе у складі Ханського палацу в Бахчисараї кінця 16 — поч. 17 ст.).

Житлова арх-ра набула значної різноманітності. Крім автохтонних типів дерев’яного одно-, дво-, трикамерного житла, поширеного у більшості поселень, у специфічних умовах західноукр. міст з’явилися складніші й розвиненіші типи житлового будинку в середмісті. У Львові на площі Ринок після пожежі 1527 заборонили дерев’яні галереї-підсіння. Відбудова житла здійснювалася в ренесансному стилі, з аттиками на фасадах. Там же зафіксовано найрозвиненіші типи житла: це дво- трипрогонові, двох- трьохтрактові багатоповерхові будинки, що мали підсіння з вуличного боку, жодне з яких не збереглося. Ці будинки, фасади й інтер’єри яких вирішено в ренесансній стилістиці, формують ансамбль не лише площі Ринок, а й усього львів. середмістя. Серед них найвиразніше стиль Ренесансу простежується в Чорній кам’яниці (1588—89, архітектори П.Барбон і П.Римлянин) та кам’яниці Бандінеллі 1593. Кам’яниця Корнякта (Королів. кам’яниця) зберегла аркадний внутр. двір, зроблений за італ. взірцями (1580-ті рр., архітектори П.Барбон і П.Римлянин). У Кам’янці відомі житлові будинки з меншою кількістю поверхів, ніж у Львові (1—2 поверхи на підвалах), одно- двопрогонової, трьох- чотирьохтрактової розпланувальної структури, також із підсіннями, які не збереглися.

Тоді ж сформувалися такі специфічні типи житлових будівель, як монастирські келії у вигляді багатокамерних споруд лінійної структури; громад. будівлі — ратуші й магістрати з вежами, які були архіт. символами міськ. самоврядування; навч. будівлі — колегіуми, а також шпиталі. Найбільшою типологічною різноманітністю відзначалися монастирські будівлі й комплекси різних катол. орденів. Найкращими зразками госп. споруд є львів. арсенали — Міський (1554—56) і Королівський (1639—46, інж. П.Гродзицький).

Архітектура доби Гетьманщини

Доба 2-ї пол. 17 ст. — 1770-х рр. характеризується появою на частині укр. земель власної державності у формі Гетьманщини. При цьому Слобожанщина безпосередньо входила до складу Моск. царства (із 1721 — Рос. імперії), Пд. залишався у складі Осман. імперії, а Правобережжя — Речі Посполитої. Зв’язок між регіонами був постійним і тривким, тож процес розвитку арх-ри відзначався єдністю при певній стилістичній різноманітності. Соціально-культ. зміни внаслідок Нац. революції 1648—76 вплинули на арх-ру. Найвизначнішими сусп. досягненнями стали здобуття автономії та розширення укр. етнічної території на сх. і пд. з містобудівним освоєнням Слобожанщини. Це стимулювало розвиток архіт. діяльності, яка характеризується такими осн. рисами: безпрецедентним, порівняно з попередніми епохами, розвитком мурованого буд-ва; домінуючою сусп. роллю держ. замовлень у становленні нової архіт. типології та стилістики; гол. роллю замовника у визначенні архіт. програми; частковим збереженням артільних методів професійної праці за повної юрид. і фінансової відповідальності майстра — голови артілі; поєднанням в одній особі архітектора-художника і підприємця-підрядника, виробника й постачальника буд. матеріалів; зростанням наприкінці доби ролі індивідуальної архіт. творчості з виходом на перший план постаті дипломованого архітектора і формуванням сучасного розуміння професії архітектора.

Ця доба ознаменувалася розвитком розпланувальних та об’ємно-просторових структур споруд різних функціональних типів — житлових, громад. (сакральних, адм., навч.), оборонних, виробничих та ін. Проте провідним функціональним типом були храми, що уособлювали найважливіші сусп. функції.

Столицями Гетьманщини були послідовно Чигирин, Батурин і Глухів. Київ не мав "столичного" статусу, але був резиденцією київ. губернатора і митрополита. Київ. архіт. школа стала провідною і впливала на арх-ру гетьман. столиць, особливо Батурина і Глухова.

Характерна значна регіональна нерівномірність розвитку архітектури, що пояснюється поділом України на сфери впливу різних тодішніх д-в та частими воєн. діями. Найслабкіший розвиток арх-ри — у пд. регіоні, найпотужніший — на Лівобережжі та в Галичині. На Лівобережжі активність була високою протягом усього періоду, а в Галичині — тільки із серед. 18 ст. У нар. церк. арх-рі регіональні відмінності дуже яскраві та зростають під кінець періоду. Та попри це риси спільності в регіональних школах є суттєвішими, ніж відмінності, особливо у сфері типології. Це засвідчує єдність укр. арх-ри в межах усієї укр. етнічної території. На Наддніпрянщині, Лівобережжі й Слобожанщині нар. арх-ра визначальною мірою впливала на формування регіональної специфіки мурованої елітарної арх-ри. На відміну від цих регіонів на Правобережжі і в Зх. Україні елітарна мурована арх-ра, пов’язана з катол. культ. оточенням, була більш космополітичною й уніфікованою.

Із серед. 17 ст. в Україні з’явився стиль бароко з його пишністю, надмірністю, стиранням меж між реальним і уявним. Водночас розвивалася й місцева елітарна арх-ра, що взорувала на автохтонні традиції, втілені в нар. дерев’яній арх-рі. Це привело до ситуації співіснування двох архіт. стилістик на одній території: загальноєвроп. бароко, первісно пов’язаного із катол. культ. колом, та оригінального нац. архіт. стилю, пов’язаного із православ’ям. Європ. бароко у країнах Центр.-Сх. Європи — це загальноєвроп. стильова єдність, для якої характерна змазаність (або й повна відсутність) нац. рис (Колегіум у Кременці 1731—43, архіт. П.Гіжицький). У вітчизн. арх-рі є прямі запозичення архіт. творів із Рима, Відня, Зальцбурга тощо (Домініканський костьол у Львові 1749—64, архітектори Я. де Вітте та М.Урбанік).

Принципово відмінним від загальноєвропейського був напрям правосл. церк. буд-ва, суголосний нар. традиціям, що розвивав композиції, з давніх часів притаманні укр. дерев’яній арх-рі. У худож. образах церк. споруд цієї доби на Лівобережжі й Слобожанщині втілюються почуття тріумфу, радості, свободи. Це досягалося збільшенням майже вдвічі, порівняно з попередньою добою, пересічної висоти церков, переважанням висотних центричних композицій зі строгою ієрархічністю побудови, новим значенням лінії силуету й застосуванням нових конструкцій. В елітарне й масове муроване монументальне зодчество було перенесено естетику нар. дерев’яного буд-ва, причому настільки талановито й органічно, що муровані будівлі, попри залежність їх формоутворення від дерев’яних прототипів, позбавлені рис вторинності й запозиченості. Храми цього типу набули значного розвитку як у мурованому, так і в дерев’яному буд-ві. Їх можна розподілити на дві групи: тридільні одноверхі (Іллінська церква в Києві 1692) і триверхі (Покровський собор у Харкові 1689) — це був найпоширеніший тип невеликого парафіяльного храму; та хрещаті центричні, серед яких переважають 5-дільні одноверхі (церква Миколи Притиска в Києві 1695—1707) і 5-верхі (Спаський собор в Ізюмі 1684), рідше — триверхі, а також 9-дільні з різною (як правило — непарною) кількістю верхів — від одного (церква Різдва Богородиці (Благовіщенська) в Седневі на Чернігівщині 1690) до 9-ти (Спасо-Преображенська церква у с. Великі Сорочинці 1718—30). Поява типу хрещатого 5-банного храму на 5- або 9-дільному плані пов’язана з фундацією одного з найближчих соратників Б.Хмельницького — ніжинського полковника І.Золотаренка (Миколаївський собор у Ніжині 1658). За цим взірцем упродовж наступних 60-ти років у Наддніпрянщині й на Лівобережжі було зведено понад 20 храмів (Троїцький собор Густинського монастиря на Чернігівщині 1676, Катерининська церква в Чернігові 1715). Це т. зв. верхові церкви. Вони складаються з відносно самостійних об’ємів (приміщень), з яких один або ж кілька увінчані верхом (баштоподібне вінчання церкви чи окремого її приміщення, виконане у вигляді піраміди чи кількох зрізаних пірамід, поєднаних призмами, які чергуються, послідовно зменшуючись). Найчастіше трапляються верхи 4-гранні та 8-гранні. Така конструкція створює ілюзію збільшення висоти, а її системне художнє застосування є бароковою рисою.

Ін. архіт. напрям правосл. церк. буд-ва відроджує композиції міських та монастирських мурованих храмів княжої доби і несе впливи зх. (литов. і польс.) бароко. Такі храми відомі тільки у мурованому буд-ві й не мають ані прототипів, ані наслідувань у нар. церковній архітектурі. Цю групу храмів започаткував Спасо-Преображенський собор Максаківського монастиря на Чернігівщині, фундований А.Кисілем 1646. Розвинув цей тип храму Троїцький собор однойменного монастиря в Чернігові, заснований 1679 (архітектор Й.-Б.Зауер) за взірцем собору Максаківського монастиря. Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря створено за зразком Троїцького собору (спрощений і зменшений варіант) Й.-Б.Зауером у співдружності з укр. майстрами М.Томашевським та О.Пирятинським. Обидва храми послугували прототипами двох найвеличніших київ. соборів фундації гетьмана І.Мазепи: Микільського (військового) й Братського Богоявленського, зведених одночасно, 1690—93, архіт. Й.Старцевим. Аналогічним за типом був і Успенський собор у Полтаві (1748—70). Спорудження гетьманами таких соборів було свідченням їхнього свідомого звернення до держ. величі Київ. Русі з метою підкреслити стародавність і спадковість верховної влади на укр. землях. Значний масштаб буд-ва в цю епоху свідчить про екон. розвиток країни й надання загальнонац. пріоритету розвитку арх-ри. В цьому контексті показовою є будівнича діяльність гетьмана І.Мазепи: за 21 рік урядування він став фундатором 12-ти новозбудованих та 20-ти реконструйованих храмів. Серед них такі шедеври, як зазначені вище два собори в Києві, Троїцький — у Чернігові, Вознесенський — у Переяславі. Він же фінансував перебудову Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Києво-Печерської лаври.

У церк. буд-ві поширеними були контамінації (поєднання кількох об’ємно-просторових типів споруд). Найбільше значення мало сполучення хрестовокупольної та багатодільної структур. Так, на кубічні тринавові триапсидні об’єми ставили три бані по поздовжній вісі, як у дерев’яних тридільних триверхих церквах (Святодухівський собор у Ромнах, 1742—46). Відомі й ін. контамінації — хрещатого центричного типу із хрестовокупольним (собор Різдва Богородиці в Козельці, 1752—63, архітектори А.Квасов і І.Григорович-Барський). Успенський собор в Охтирці (1728—38) належав до рідкісних типологічних контамінацій хрещатого 9-дільного однобанного храму із хрестовокупольним. До цього ж типу, проте розвиненого й ускладненого, належить Покровський собор в Охтирці (1753—68, архітектори Д.Ухтомський і С.Дудинський). До поширених маргінальних типів належать безбанні церкви зального типу, що походять від невеликих мурованих зальних костьолів, поширених у 16— 17 ст. (Іллінська церква-усипальня Б.Хмельницького в Суботові, 1651—56). Поява на теренах Гетьманщини триконхового типу, здавна відомого на Балканах і поширеного на Поділлі в 15—16 ст., пов’язана з творчістю київ. архіт. І.Григоровича-Барського, який зводив двоповерхові триконхові однобаневі храми. В 1750-ті рр. у підрос. Україні розпочалось і тривало протягом 50-ти років буд-во церков тетраконхового типу. Це однобаневі строго центричні храми, в яких до підбанного четверика по сторонах світу прилягали чотири апсиди (Трьохсвятительська церква в с. Лемеші на Чернігівщині, 1760). До маргінальних типів належать і ротонди. Типологічні контамінації та маргінальні типи відіграли значну роль у розвиткові сакральної арх-ри, оскільки саме в них зосереджувалися новаторські пошуки у сферах типології, конструкцій і нової образності. Вони не продовжилися наступної доби через заборону рос. влади, накладену на укр. нац. арх-ру на поч. 19 ст.

Арх-ра храмів неправосл. конфесій мала найбільші можливості для розвитку в зх. землях України. Попри соціально-екон. кризу там будувалися костьоли за канонічними взірцями, єдиними для катол. Європи. Орденські костьоли зберігали традиційні з попередньої доби об’ємно-просторові структури — базиліки, базиліки із трансептом і купольні базиліки з двома вежами, що фланкують гол. фасад (Колегіата у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) 1672—1703). За тогочасної матеріальної скрути в дієцезіях парафіяльні костьоли будували однонавовими, зального типу з безбаштовими гол. фасадами, акцентовані по осі фронтоном. Проте з кінця 17 ст. відомі й двобаштові однонавові костьоли, а також безбаштові хрещаті костьоли з гранчастими рукавами, що становить для Галичини традиційний ренесансний тип. У 2-й пол. 18 ст. при буд-ві катол. костьолів почали наслідувати синхронні центральноєвроп. взірці: особливо поширеними стали еліпсоподібні плани костьолів у тринавовому варіанті із прямокутним пресбітерієм, масивною банею, двома вежами гол. фасаду чи без веж (Домініканський костьол у Тернополі 1749—79, архіт. А.Мошинський).

Іудейська сакральна арх-ра розвивала власні розпланувальні й об’ємно-просторові типи, традиційні для попередньої доби. Для мурованих синагог характерні 9-дільні 4-стовпні зальні об’єми (синагога у Жовкві 1692). Дерев’яні синагоги, яких тоді в Україні було більше, ніж мурованих, відзначаються більшою типологічною різноманітністю. Їхні структури теж традиційні: квадратний молитовний зал, до якого прилягали понижені сіни, приміщення для жінок (іноді їх робили на балконі молитовного залу), а також зал зборів кагалу, а іноді — ще й хедер (школа). Молитовний зал часто перекривав 8-гранний пірамідальний верх, схожий на верхи укр. дерев’яних церков. Проте в екстер’єрі споруди цей верх завжди прихований високим мансардовим чи щипцевим дахом. Зовні більшість дерев’яних синагог мали опасання і галереї.

Мусульманські сакральні будівлі зводилися в Криму. Ханська мечеть у Бахчисараї (1740) була відбудована ханом Селім-Гіреєм II після руйнування 1736. Вона зального типу, тринавова, з рисами базилікальності. В інтер’єрі має колонади, які поділяють нави, а на поздовжніх фасадах — аркади. Фланкують її два високих мінарети. Провінційні малі мечеті зазвичай зводили дводільними, з одним мінаретом. Молитовний зал вінчав 8-гранний підбанник, перекритий плескатою банею. Великі міські мечеті цієї доби, на відміну від попередньої, були безбанними і доповнювалися високими гранчастими мурованими мінаретами. В селах будували окремо від мечетей малі низенькі двоярусні мінарети, схожі на укр. дзвінички, — із квадратною основою і наметовим дахом. Подальшого розвитку набув традиційний тип дюрбе — мурованих гранчастих центричних купольних гробниць.

Особливий тип споруд, невід’ємних від церк. комплексів — дзвіниці, структура яких була однотипною за старою традицією зведення ярусних баштоподібних будівель (дзвіниця Єлецького монастиря в Чернігові, 1670—75). Протягом 18 ст. їхня арх-ра значно розвинулась, і кожна з висотних мурованих дзвіниць стала унікальною спорудою (дзвіниця Софійського монастиря в Києві (1746—48), Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври (1731 — 44, архітектор Й.-Г. Шедель)). Їх зводили багатоярусними: циліндричними, восьмериковими, четвериковими, за принципом "восьмерик на четверику". Відомий комбінований функціональний тип — надбрамні церкви-дзвіниці.

Монастирські трапезні належать до будівель комбінованого функціонального типу, сполучаючи церкву, трапезний зал і госп. приміщення. Їхні розпланувальні й об’ємно-просторові композиції, як правило, лінійні, з розміщенням архіт. акценту (бані чи двох бань) над сх. кінцем видовженого корпусу, де містилася церква, безстовпного однопрогонового трапезного залу посередині й численних допоміжних приміщень із зх. (Введенська трапезна церква Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові 1677). Допоміжні приміщення від трапезного залу відділялися сіньми. Гол. вхід із ґанком влаштовували на чолі, зверненому в бік монастирського собору.

Корпуси монастирських келій мали здебільшого секційну структуру, де кожна секція містила сіни з кімнатою за двома принциповими схемами: із сіньми при кожній келії; із сіньми, спільними для двох келій, розташованих обабіч сіней (розпланувальний принцип розвиненого типу нар. житла, т. зв. хати на дві половини). Друга схема як більш економічна була більш поширеною.

Взірцями для нових мурованих навч. будівель (академій, колегіумів, бурс) стали не аналогічні будівлі катол. колегій Галичини й Волині, а корпуси келій правосл. монастирів. Вони мали структури лінійного багатокамерного типу, секційно-анфіладне розпланування чи структури галерейного типу. Ці будівлі були одно- і двоповерховими (бурса Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському 1657—67, корпус Київ. колегії 1697—1740).

Активно велося буд-во адм. будівель — магістратів, ратуш, полкових і сотенних канцелярій, судів (Будинок полкової канцелярії в Чернігові поч. 1690-х рр.). Найзначніші з них були мурованими, двоповерховими на підвалах, компактної симетричної структури із дворядним анфіладним розплануванням (Будинок полкової канцелярії в Козельці 1756—65, архітектори А.Квасов й І.Григорович-Барський). Вісь симетрії виділяли двоярусним ґанком чи високою баштою (Ратуша в Бучачі 1751, архіт. Б.Меретин). Більшість їх були дерев’яними, простішими за структурою й архіт. формами, проте нерідко з високими дахами й вежами, які символізували міське самоврядування.

Житлові будинки навіть представників вищих сусп. верств були переважно дерев’яними. Під кінець доби зросло число мурованих житлових будинків (кам’яниця Лизогуба в Седневі на Чернігівщині 1690). Серед них типологічно розвиненими стали митрополичі та єпископські палати (Митрополичі палати Софійського монастиря в Києві 1731—48). У Києві найбільшими житловими будівлями були "бурси" (келії) Софійського та Братського монастирів із багатодільним розплануванням і фасадами, членованими ризалітами. Новий напрям репрезентативних будівель започаткували палаци — представницькі будівлі адм. і частково житлового призначення, що уособлювали у підрос. Україні зростаючу роль д-ви у сусп. житті. Взірцями для них стали імперські палаци С.-Петербурга і Підмосков’я (Кловський палац у Києві 1752—56, архітектор П.Неєлов, Царський палац у Києві 1745—52, архітектори І.Мічурін і Б.-Ф.Растреллі).

Виразного вигляду в той час також набули фортифікаційні споруди, такі як верхня Моск. брама Київ. фортеці (цитаделі) 1765 у гол. фортечному валу. Схожу стилістику має Київ. брама в Глухові 1766 (архіт. А.Квасов) зі стилістичним вирішенням у формах, перехідних від бароко до раннього класицизму.

Пам’яткою, що завершує розвиток арх-ри доби Гетьманщини, є мурована будівля 2-ї Малорос. колегії в Глухові (1768—82, архіт. А.Квасов) — найбільша в Українi будiвля, в арх-рi якої вiдбився вплив раннього класицизму. За стильовими ознаками вона була промiжною ланкою мiж бароко i класицизмом, провіщаючи перехід до наступної архіт. епохи.

Як споруди госп. призначення зводили одно- двокамерні, переважно одноповерхові на підвалах кам’яниці (кам’яниця Дараганів у Покорщині 2-ї пол. 18 ст.). Ін. вироб. будівлі (поварні, хлібні, палітурні, льодовні, склади, книжкові та ін. крамниці тощо) відзначаються великою різноманітністю об’ємно-просторових вирішень (Ковнірівський корпус Києво-Печерської лаври, поч. 18 ст., 1744—46). Пересічно це будівлі простої багатокамерної структури, перекриті різними типами склепінь. Під кінець доби такі споруди на сх. й на зх. України все частіше зводили мурованими, проте їхня архітектура суто функціональна, без яскраво виявлених рис певної стилістики.

Архіт. стилістика доби — це ренесансно-бароковий синтез, що має власну етапність. На початковому етапі (1648—87) формувався стиль, для якого характерні певний архаїзм і строгість архіт. пластики. Другий етап (1687—1750) — перехід до декоративності й більшої мальовничості архіт. форм. Мистецьким підсумком архітектурно-пластичних пошуків цього етапу є брама Заборовського — парадний в’їзд до Києво-Софійського монастиря (імовірний автор — архіт. Й.-Г.Шедель, 1746). На завершальному етапі, починаючи із серед. 18 ст., завдяки працям Й.-Г.Шеделя, І.Мічуріна, Б.Меретина та ін. укр. мурована арх-ра набула виразних стилістичних рис пізнього бароко (рококо): Андріївська церква в Києві 1747—53 (архіт. І.Мічурін). При тому на зх. України яскравіше виявлені загальноєвроп. риси стилю (собор Св. Юра у Львові 1744—70, архіт. Б.Меретин), а на сх. — місц. традиції. За 130 років укр. арх-ра у прискореному темпі пройшла той самий шлях стилістичного розвитку, що й італійська, тобто від Ренесансу до рококо (в Італії цей розвиток зайняв 300 років — із серед. 15 по серед. 18 ст.).

Загалом в архіт. пам’ятках цієї доби яскраво відбився мистецький геній укр. народу. Засвоєння європ. худож. спадщини і подальший розвиток автохтонних об’ємно-просторових композицій дали змогу синтезувати неповторний нац. стиль, який став вагомим внеском України до скарбниці світ. зодчества.

Народна сакральна архітектура

Нар. сакральна арх-ра дала як масові твори, так і видатні взірці елітарної арх-ри в хронологічних межах 16 — поч. 20 ст.

Відомо два типи конструктивного вирішення дерев’яних будівель: зруб і каркас. На відміну від дерев’яної арх-ри ін. народів Європи більшість дерев’яних споруд на вітчизн. теренах зводили у техніці зрубу, коли всі частини будівлі складали із покладених горизонтально круглих колод або прямокутних брусів, добре припасованих один до одного. Один ряд таких колод чи брусів називався "вінець". Хоча, як і в Зх. Європі, в Україні знали й застосовували також "фахверк" — каркасні конструкції, в яких основою будівлі були вертикальні стояки та горизонтальні бруси, з’єднані для жорсткості похилими підкосами. Так будувалися дзвіниці, вітряки, ін. госп., а нерідко — і житлові будівлі. В дерев’яному церк. буд-ві осн. конструктивним матеріалом був сосновий, дубовий, липовий, грабовий брус, обтесаний найчастіше на чотири канти. Використовувалися також кругляк та плениці чи плахи. Цілу будову зводили із застосуванням тиблів із твердих порід дерева, без залізних цвяхів чи ін. елементів. Особливу увагу приділяли міцному в’язанню вінців зрубу та надійності підвалин. Як підмурки використовували вертикально вкопані дубові стояни; із 19 ст. почастішало застосування підмурків із цегли чи каменю. Дахи робили високими, стрімкими, щоб на них не затримувалися дощова вода і сніг. Укривали дахи ґонтом — тоненькими клинчастими дощечками (своєрідна "дерев’яна черепиця"), а також дранкою і тесом (тонкими дошками). Нижні частини стін додатково захищали від опадів опасанням чи піддашшям (піддашком) — невеликим дашком, що оточував будівлю по периметру і спирався або на стовпчики, або ж на виступи нижніх вінців зрубів, зроблені у вигляді кронштейнів (їх називали випустами).

Типологія будівель і споруд нар. арх-ри включає: житло — хати (постійне житло), колиби (сезонне житло), курені (тимчасове житло); госп. споруди, що утворювали комплекс двору, — комору, погріб, стайню, хлів, саж, курник. Клуня й тік розміщались окремо від двору, на городі; вироб. споруди — млини, вітряки, тартаки, сукновальні, олійні, крупорушки, кузні; громадські будівлі — школи, сільс. управи, корчми, гамазеї; церк. будівлі — церкви, каплиці, дзвіниці.

Найвищих здобутків нар. дерев’яна арх-ра досягла в церк. буд-ві. Дерев’яне церк. буд-во в Україні стало найбільш масовим. У дерев’яному буд-ві майстри зберігали композиції та архіт. форми, заповідані предками. Водночас це була робітня нових форм для всієї нац. арх-ри, в т. ч. мурованої та елітарної. Потужний злет мист-ва мурованих храмів доби укр. відродження й бароко 17—18 ст. був би неможливим без архіт. досвіду, нагромадженого за попередні століття в дерев’яному церк. буд-ві.

Найхарактерніша особливість, що вирізняє укр. дерев’яні храми серед споруд всіх ін. народів, — це перекриття гол. церк. приміщення не пласкою стелею, а верхом — баштоподібним зрубом великої висоти. В ньому чергувалися по висоті 4-, 6- чи 8-гранні призми зі зрізаними пірамідами, кожна з яких завершувала нижню призму та була основою для горішньої, значно меншої. Така конструкція отримала назву "залом". Вона давала змогу споруджувати багатоярусні верхи значної висоти — до 37 м. При цьому кількість заломів у церк. верхах була від одного до восьми. Завдяки винаходу залому принцип висотного розкриття внутр. простору в укр. дерев’яному храмовому зодчестві було доведено до найвищої досконалості. У композиції цих будівель яскраво виражена цілковита відповідність між внутр. простором і зовн. формою. Вони не мають головних і другорядних фасадів, а зроблені так, як скульптор творить статую, розраховуючи, що її оглядатимуть зусібіч.

Відомо два основні розпланувально-просторові типи укр. дерев’яного храму:

тридільні одно- чи триверхі (найпоширеніший тип невеликого парафіяльного храму);

хрещаті центричні, серед яких переважають 5-дільні одно- чи 5-верхі (рідше — триверхі) та 9-дільні з різною (як правило — непарною) кількістю верхів — від одного до дев’яти.

У всіх типах дерев’яних церков об’єднувальним модульним елементом був центр. зруб, верх якого завжди робили щонайменше на один ярус вищим від бічних. Серед тридільних храмів найпоширенішими були типи з прямокутною чи 8-гранною навою, гранчастим вівтарем і таким само або ж прямокутним бабинцем. У церквах хрещатих типів центр. зруб був здебільшого квадратним, рівним по ширині бічним раменам. Висотні пропорції будов різнилися залежно від регіону: на Поділлі й Наддніпрянщині висота будівлі дорівнювала її довжині; на Чернігівщині, Бойківщині й Слобожанщині висота була більшою, ніж довжина; в Галичині й на Волині — меншою. Найрозвиненіші типи дерев’яних церков мали висоту стін, рівну висоті верхів (Покровська церква в Ромнах 1764). А в храмах Лиманської школи висота верхів значно, іноді вдвічі, перевищувала висоту стін.

Тридільні дерев’яні храми різних регіонів України відзначаються великою типологічною різноманітністю залежно від форми зрубів (прямокутні, квадратні, гранчасті), взаємовідношення їх ширини (у більшості регіонів України, крім Закарпаття, середній зруб — нава — завжди ширший за вівтар і бабинець), кількості верхів (один або три), їхньої форми (восьмерик чи четверик, глухий чи світловий, кількість заломів). Ці варіації, а також використання опасання, піддашшя, галерей-емпор створюють можливість для розмаїття конкретних архіт. розв’язань. Еволюція архіт. форм ішла у бік зростання висоти храмів та ускладнення їхніх форм (перехід від прямокутних до гранчастих зрубів, уживання багатозаломних верхів). Ця тенденція виявилася і в реконструкції давніших храмів, прикладом чого є тридільна одноверха церква Св. Юра в Дрогобичі: після пожежі 1692 до храму було прибудовано два крилоси (з пн. і пд.), емпору і ще дві бані (над бабинцем і вівтарем), що набули характерних для тогочасної галицької арх-ри барокових обрисів.

Серед хрещатих церков за різними параметрами можна виділити кілька підтипів:

за кількістю зрубів: 5-дільні; 9-дільні (проміжний підтип — 7-дільні);

за формою зрубів: із квадратовими чи гранчастими; із центр. зрубом, ширшим за бічні, або ж з усіма рівноширокими;

за кількістю верхів: одноверхі; 5-верхі; 9-верхі (проміжний підтип — триверхі).

У дерев’яному буд-ві найпоширенішими серед хрещатих храмів були 5-дільні одноверхі й 9-дільні одно- чи п’ятиверхі. Відомий тільки один 9-дільний 9-верхий храм: Троїцький собор у Новомосковську 1773—81, який завдяки цьому є типологічно унікальним. Також типологічно унікальною є хрещата 7-верха Вознесенська церква у Березні на Чернігівщині 1759. Це хрещата 5-верха композиція, де зх. рамено фланковане двома "слупами" — високими зрубами, увінчаними двоярусними верхами.

Декор у нар. арх-рі був різноманітним і вишуканим (розписи, різьблення), проте використовувався на суто раціоналістичних засадах: прикрашалися тільки ті частини будівлі, які завжди були на виду; застосовувався принцип худож. контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі застосованих засобів дає максимальний мистецький ефект. Особливого значення надавалося декоруванню церк. будівель. Різьбленням прикрашалися одвірки, карнизи, ригелі. Поліхромні розписи прикрашали стіни багатьох дерев’яних церков Зх. України (збереглися в Дрогобичі, Потеличі, деяких церквах Закарпаття). У кожному храмі духовною та мистецькою домінантою був іконостас, що розвинувся у пізньому середньовіччі із візант. одноярусної передвівтарної перегородки і став завісою, що відділила святая святих від решти святині. Старовинні іконостаси дотепер збереглися переважно у дерев’яних храмах Зх. України. Особливу цінність становить знаменитий Рогатинський іконостас серед. 17 ст.

Особливими спорудами, невід’ємними від церк. комплексів, є дзвіниці. Їхні архіт. форми походять від стародавніх вартових та фортечних башт. Нагадуванням про це є т. зв. підсябиття — консольна галерея горішнього ярусу, що теоретично уможливлює стріляти в нападників, які підійшли впритул до башти. Серед дерев’яних дзвіниць відомо два осн. конструктивних типи — каркасний і зрубний. Конструктивний тип залежав від техніки дзвоніння: розгойдування всього дзвона чи тільки його язика. Техніка розгойдування всього дзвона, що була пов’язана зі значними динамічними навантаженнями, вимагала жорсткішої, тобто каркасної, конструкції дзвіниці. Тому на Галичині та Волині, де здебільшого розгойдували весь дзвін, переважали каркасні дзвіниці, а в решті регіонів — зрубні чи зрубно-каркасні (нижній ярус — зрубний, верхній — каркасний). У серед. 17 ст. найвизначнішими дзвіницями України були багатоярусні дерев’яні дзвіниці Києво-Печерської лаври та Софійського монастиря в Києві, що не збереглися, проте відомі нам за тогочасними зображеннями. Найближчою до них є вціліла донині дзвіниця церкви Св. Юра в Дрогобичі 1670. Розвинені типи дерев’яних дзвіниць є багатоярусними й належать до трьох композиційних варіантів: четверик на четверику; восьмерик на четверику; восьмерик на восьмерику. Вони не лише доповнюють церк. ансамблі, а є і самостійними витворами високого архіт. мист-ва, як, приміром, дзвіниця 1767—79 в с. Ясениця-Замкова на Львівщині.

На розвиток дерев’яної сакральної арх-ри впливала елітарна мурована арх-ра, у т. ч. й великі європ. архіт. стилі — готика, ренесанс і бароко. Ці впливи наочні у т. зв. потиській готиці на Закарпатті, де дерев’яні церкви мають високі вальмові дахи й вежі, увінчані стрімкими готичними шпилями; у ренесансних пропорціях й архіт. формах дерев’яних церков Галичини та у т. зв. грушоподібних формах церк. бань (тобто з ковніром і перехватом) на теренах усієї України, що є прямим впливом центральноєвроп. бароко.

Виразні регіональні риси в дерев’яному храмобудуванні спостерігаються з кінця 17 ст. Із давніших часів збереглося мало надійних свідчень і пам’яток. Відмінності між регіональними школами менш суттєві, ніж спільні риси, що пояснюється єдністю укр. етносу та його архітектурно-буд. практики на всій території України. Зокрема, 5-зрубні хрещаті церкви із 5-ма банями будували в Галичині, на Поділлі, Гуцульщині, у Наддніпрянщині, на Лівобережжі та Слобожанщині, що засвідчує їхній загальноукр. характер та унікальність у європ. контексті. Виділяють такі регіональні архіт. школи: Наддніпрянську (із центром у Києві), близькі до неї Чернігово-Сіверську, Полтав. та Слобожанську. На Правобережжі Дніпра виокремлюють такі місц. школи: Подільську, Галицьку, Волин., Поліську. У Карпатах: Гуцульську, Лемківську, Бойківську, Закарпатську. Внаслідок геополіт. умов найконсервативнішими регіональними архіт. школами були гуцульська і поліська (особливо на Волині). Натомість найширше типологічне розмаїття дерев’яних церков 17—18 ст. виявлено на Лівобережжі включно зі Слобожанщиною.

Підсумком розвитку монументальної дерев’яної архітектури України став Троїцький собор у Новоселиці (нині м. Новомосковськ Дніпроп. обл.). Він, як й ін. дерев’яні храми межі 18—19 ст., наочно демонструє, що нац. форми церк. арх-ри на підрос. Україні до поч. 19 ст. не вичерпали своїх потенцій і можливостей подальшого розвитку, який було зупинено в насильницький спосіб: 1801 петерб. Найсвятіший Синод заборонив будувати церкви "у малоросійскому смаку". Після того дерев’яні храми у підрос. Україні дозволялося споруджувати тільки за офіційно схваленими у С.-Петербурзі проектами в загальноімперській стилістиці.

Архітектура 19 ст.

Протягом 19 ст. територія України була поділена між двома імперіями: Російською та Австрійською (із 1867 — Австро-Угорщина) — аж до 1917—18. За цей час в арх-рі послідовно змінювалася стилістика: класицизм, романтизм, історизм (еклектика).

Класицизм. Класицизм був імперським стилем. Після ліквідації укр. автономії у 1780-х рр. міста підрос. України розвивалися в річищі загальноімперських тенденцій, найголовнішою з яких було "регулярство", тобто регламентація та уніфікація сусп. життя, у т. ч. арх-ри й містобудування. Одним із методів стало перепланування історично сформованих міст, які у 1780—1830-х рр. зазнали реконструкції на засадах класицистичної регулярності різної міри радикальності — від повного перепланування (Чигирин, Черкаси, Путивль), часткового (Київ, Чернігів, Глухів) до тактовного регулювання історично сформованої вуличної мережі (Лебедин). За проектами В.Гесте міста Наддніпрянщини отримали однакове прямокутно-прямолінійне розпланування. Мистецький рівень цих розпланувань був невисоким, а після передачі цієї роботи повітовим землемірам він іще знизився. Проте внаслідок здійснення цих заходів до серед. 19 ст. центри більшості укр. міст було переплановано. Знакове явище у містобудуванні епохи — створення єдиного плану Києва з переплануванням Подолу після пожежі 1811 (фактично — створення єдиного міста з колись розрізнених частин). Важливе явище доби — розбудова нових міст (Одеса, Херсон, Миколаїв, Єлизаветград; нині м. Кропивницький) та створення великих нових містобудівних ансамблів (Кругла площа в Полтаві 1805—11).

Розвиток укр. нац. арх-ри на зламі 18—19 ст. було перервано не новим стилістичним спрямуванням зодчества — класицизмом, а в неприродний спосіб — забороною 1801 "малоросійської" стилістики. Тому з поч. 19 ст. всі адм. й громад. будівлі вимагалося зводити лише за "зразковими проектами", які розсилалися із С.-Петербурга. Їх гол. ознакою була не класицистична стилістика, а "казармений" образ, який створювався при реалізації на місцях цих, безумовно, якісних проектів, виконаних найкращими тогочасними зодчими (М.Казаков, А.Захаров). Більшість міст забудовувалися за такими проектами: уніфікувалося все — від фасадів будинків до малих архіт. форм і навіть парканів. Найякісніші в архіт. сенсі реалізації цих типових проектів маємо у Полтаві (забудова Круглої площі, шпиталь, ін-т шляхетних дівчат тощо). У приватному буд-ві панських садиб чи міських будинків класицизм запанував як явище архіт. моди. Характерним явищем стало створення великих палацово-паркових ансамблів: палац Потоцького у Тульчині 2-ї пол. 18 ст. (ранній класицизм), палац К.Розумовського у Батурині 1801, палац у Сокиринцях 1824—31, садиба Кочубеїв у Диканьці (не збереглася). Пізній класицизм представлений міською садибою М.Воронцова з палацом в Одесі 1826. Приклад міськ. будинку — садибний будинок Ю.Словацького у Кременці кінця 18 ст.

Класицизм панував в арх-рі адм. та громад. будівель як у підрос., так і в підавстрійс. Україні: будинок архієпископа (1780 — поч. 19 ст.) та будинок губернатора (1800—21) у Чернігові, ратуші у Львові (1827—35, 1851) і Чернівцях (1843—47), будинки пожежної команди та ін. адм. споруди у Полтаві (1811), поштової станції в Києві (серед. 19 ст.). До громад. будівель належать: лікувальні — шпиталі в Чернігові, Полтаві, Кременчуці, Ромнах 1820-х рр.; навчальні — ліцей кн. Безбородька в Ніжині 1805—17, Ун-т Св. Володимира в Києві 1837—43. У тій самій стилістиці створювалися військово-пром. будівлі — Арсенал у Києві 1784—1801, комерційні будівлі — Контрактовий будинок у Києві 1815—17 рр. (архітектори В.Гесте і А.Меленський), Гостиний двір у Києві 1809—33, Торгові ряди в Новгороді-Сіверському поч. 19 ст.

Набули поширення меморіальні споруди: Тріумфальна арка в Новгороді-Сіверському 1787, Колона Магдебурзького права в Києві 1808, пам’ятник Слави в Полтаві 1808—11.

В сакральній архітектурі відбулось урізноманітнення розпланувально-просторової типології, яку представляють: хрестовокупольні храми — собор СпасоПреображенського монастиря в Новгороді-Сіверському 1791—1806 (архіт. Дж.Кваренгі); хрещаті храми — Воскресенська церкваусипальня К.Розумовського в Батурині 1803 і за тим самим проектом — Успенська церква в с. Новий Биків 1801—04. Приклад класицистичного римо-католицького костьолу — Іоанна Предтечі в Білій Церкві 1812. Ротондальні храми: Миколаївська церква в Диканьці 1794 (архіт. М.Львов), Миколаївська церква на Аскольдовій могилі в Києві 1810 (архіт. А.Меленський), Воскресенська церква Фролівського монастиря в Києві 1824 (архіт. А.Меленський), Спасо-Преображенська церква в Любечі 1811—17. До пізнього, т. зв. миколаївського класицизму належить церква Св. Олександра Невського 1835 в Хотині.

Романтизм. Романтизм як перша стадія історизму був реакцією на жорстку нормативність класицизму і пов’язаний із захопленням неоготикою та орієнтальною стилістикою. Йому властиві індивідуалізм, інтерес до старовини та орієнтальних к-р. Батьківщина романтизму — Англія кінця 18 ст. Англ. (пейзажні) парки — неодмінна прикмета романтизму. Одна з ранніх пам’яток романтизму — Золоті ворота в садибі Миклашевських у Волокитиному Сум. обл. 1830 (неоготика), пізніша — Воронцовський палац в Алупці 1830—45 (мавританський стиль у поєднанні з неоготикою). У тій самій, проте спрощеній стилістиці вирішено більшість споруд Київської фортеці 1846—50 (Микільська брама і казарма на пересипі). Раннім зразком національно-романтичної стилізації є Будинок для гостей у садибі Г.Ґалаґана в с. Лебединці на Прилуччині 1854—56 (архіт. Є.Червінський).

Історизм. Історизм та/чи еклектика — визначення стилістики арх-ри 2-ї пол. 19 ст. Парадигма еклектики означала можливість для архітектора працювати в різних істор. стилях і вибирати стилістику, найбільш прийнятну для кожної конкретної споруди чи її частини. Стилістичні напрями історизму: неоготика, неороманський, неоренесанс, неокласицизм, мавританська й орієнтальна стилістика, неовізантійський, національно-романтичні стилізації.

Неоготичні стилізації: палац З.Бржозовського (Шахський палац) в Одесі 1851—52 (архіт. Ф.Гонсіоровський), Миколаївський костьол у Києві 1899—1909 (архітектори С.Воловський і В.Городецький), костьол Св. Єлизавети у Львові 1903—1907 (архіт. Т.Таловський); неовізантійсько-романо-готичні стилізації — Резиденція митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях 1864—82 та Вірм. церква 1869—75 (там само, архіт. Й.Главка). Неовізант. стилізація — Володимирський собор у Херсонесі (Севастополь) 1859—68 (архіт. Г.Грімм).

Характер офіц. напряму сакральної арх-ри у підрос. Україні визначався т. зв. російським або російсько-візантійським стилем, який уособлював імперський принцип "православ’я, самодержавства і народності". Зразки цього стилю — Володимирський собор у Києві, 1863—86 (архітектори П.Спарро й О.Беретті), Трьох-Анастасіївська церква у Глухові 1885—86 (архіт. А.Гун), Трапезна палата з церквою Святих Антонія і Феодосія Києво-Печерської лаври 1893—95 (архіт. В.Ніколаєв).

Поширеним було проектування і буд-во театрів у неоренесансній стилістиці — міські театри: в Одесі 1884—87 (архітектори Ф.Фельнер і Г.Гельмер), у Львові 1897—1900 (архіт. З.Горголевський), у Києві 1898—1901 (архіт. В.Шретер). Різноманітнішою була стилістика палаців: палац Олександра III у Верхній Масандрі, 1892—1902 (архіт. М.Месмахер; франц. неоренесанс), мисливський замок графа Шенборна поблизу Чинадійово на Закарпатті 1890—95 (архіт. З.Гресерсон; необароко), палац І.Харитоненка в Кияниці 1890 (необароко); палацово-парковий ансамбль у Немирові 1894—1917 (неокласицизм). Так само різноманітною була стилістика громад. будівель: неокласицизм — чол. г-зія в Глухові 1874, 1889; неоготика — пансіон чол. г-зії (там само) 1890—92; віденський неоренесанс — будинки Галицького сейму у Львові 1877—81 (архіт. Ю. Гохбергер) та Окружного суду в Мукачевому 1890-х рр., Комерційне уч-ще в Харкові 1888—91 (архіт. О.Бекетов), будинок суд. установ в Одесі 1895 (архіт. М.Толвинський); мавританський стиль — Нова біржа в Одесі 1894—99 (архіт. А.Бернардацці); венеційська неоготика — Державний банк у Києві 1902—05, 1934 (архітектори О.Кобелєв і О.Вербицький). Квінтесенція стилізаторства — арх-ра, а особливо — інтер’єри палацу Ханенків у Києві 1887 (архіт. Р.Мельцер). Феноменом доби стали розпланування і забудова нової гол. вулиці Києва — Хрещатика — та Примор. бульвару в Одесі (стилістика — різноманітні напрями історизму).

Найхарактернішою рисою доби є швидка урбанізація, поєднана з розвитком шляхів сполучення. Це супроводжувалося появою міських інженерних мереж (водогону, каналізації, електрики, пізніше — телефону), громад. транспорту і розвитком власне буд. бізнесу. Все це привело до радикальних змін у забудові великих міст із поширенням нових типів житла — спершу міськ. особняка, а пізніше — прибуткового будинку, висотою від 3-х до 7-ми поверхів, що значно збільшило масштаб забудови і знівелювало важливий раніше контраст між сакральними архіт. домінантами і довколишньою рядовою забудовою (Софійський ансамбль і Володимирський собор у Києві).

Архітектура 20 ст.

На поч. 20 ст. в Україні з’явився новий архіт. стиль модерн, у рамках якого поширилися т. зв. національно-романтичні стилізації та укр. модерн. Це був новий універсальний стиль у мист-ві й арх-рі кінця 19 — поч. 20 ст., який порвав з історичними архіт. формами і мав на меті знайти принципово нові, сучасні форми, орієнтуючися на формоутворення у природі й логіку роботи нових конструктивних та опоряджувальних матеріалів (сталі, залізобетону, позолоченої міді, алюмінію, скла, майоліки). Характерний метод проектування — зсередини назовні, асиметричність, експресивність композиції, використання криволінійних форм, символічний декор — жін. форми, рослини (лілії), риби. Кольорова гама із цілковитим домінуванням складних, приглушених кольорів. Модерн виник як міжнар. рух, який спершу заперечував усе національне. Проте там, де рушійною силою мистецьких, стильових змін став патріотизм, — там і з’явилися видатні досягнення стилю модерн. Три осн. напрями стилю: декоративний, історизувальний (національно-романтичний), раціональний.

Модерн. Декоративний модерн: міський театр у Чернівцях 1905 (архітектори Ф.Фельнер і Г.Гельнер), Буковинська ощадна каса в Чернівцях 1901 (архіт. Г.Гасснер), готель "Брістоль" у Чернівцях поч. 20 ст., прибутковий будинок архітектора В.Городецького в Києві 1904, Київ. відділення Сел. поземельного та Дворянського земельного банків на вул. Володимирській, буд. 10, 1911 р. (архіт. О.Кобелєв). Історизувальний модерн неокласицистичного напряму: Панорама "Оборона Севастополя" 1902—04; Пед. музей у Києві 1911 (архіт. П.Альошин).

Національно-романтичні стилізації: угорські — ратуша в Мукачевому, 1904; німецькі — Нім. нар. дім у Чернівцях на Герренгассе, 1910; російські — Троїцька церква Почаївської лаври, 1906—12 (архіт. О.Щусєв), Пантелеймонівська церква в Сумах 1911, Покровська церква в с. Жукля на Чернігівщині 1911, Рос. сел. банк у Полтаві 1906—09.

Укр. модерн базувався на дослідженні й відродженні питомих форм укр. нар. мист-ва. Етапним твором є будинок губернського земства в Полтаві, 1903—08 (архіт. В.Кричевський) каплиця Св. Юрія у Полтаві 1911—14 (архіт. А.Кальбус), Водолікарня у Миргороді 1914—17 (архіт. О.Сластіон), земські школи Лохвицького пов. 1912 (архіт. О.Сластіон).

Українське необароко. Дещо відмінний від власне модерну напрям — Георгіївська церква-мавзолей на Козац. могилах під Берестечком 1910—14 (архітектори О.Щусєв, В.Максимов) — укр. модерн, поєднаний із необароко. Не менш промовистим прикладом притягальності архіт. форм храмового зодчества доби Гетьманщини є історія спорудження Покровської церкви в с. Плішивці на Полтавщині. 1902 архіт. І.Кузнєцов запроектував цю споруду в класицистичних формах. Згодом під впливом смаків замовника — єпископа Парфенія (Левицького) — і за порадою Д.Яворницького архітектор звернувся до структури і форм дерев’яного Троїцького собору в Новомосковську, трансформувавши їх для спорудження мурованого храму. Проект було радикально перероблено, внаслідок чого 1906 постала визначна пам’ятка укр. нац. стилю 20 ст., взорована на спадщину доби Гетьманщини. Пізніше в Зх. Україні аналогічну стилістику знаходимо в церкві Успіння Богородиці в Бориславі 1923 (архіт. С.Тимошенко).

На поч. 20 ст. найбільшим пропагандистом архітектури доби Гетьманщини під назвою "українського бароко" був Г.Лукомський, який протиставляв цю стилістику як елітарну й аристократичну мистецьким пошукам В.Кричевського, К.Жукова, П.Фетисова та ін. майстрів укр. архіт. модерну. Г.Лукомський опрацював у пропагованій ним стилістиці кілька проектів будинків, що вплинуло на творчі пошуки в цьому стилі архітекторів П.Альошина (прибутковий будинок по вул. Володимирській, 19, у Києві 1914, проект церкви 1915) та Д.Дяченка.

Архітектура радянської доби. Арх-ра рад. доби має два етапи — міжвоєнний і повоєнний, розділені II світ. війною. Початок 1-го етапу (міжвоєнного) характеризується домінуванням стилістики, яка в СРСР називалася "конструктивізмом" і частково відповідала тогочасному європ. функціоналізму та світ. ар деко. Найкращими зразками є Дніпрогес у Запоріжжі 1927—32 — конструктивізм в індустріальній арх-рі, а також площа Дзержинського і Держпром у Харкові 1926—28 (архітектори С.Серафимов, С.Кравець, М.Фельгер). Масова житлова забудова представлена проектом Третього кварталу Шостого селища в Запоріжжі 1933.

Водночас тривали пошуки укр. нац. стилю: Селекційна станція в Миронівці 1923 П.Альошина, Комплекс Укр. с.-г. академії в Києві 1925—30 Д.Дяченка. Дяченковому творчому впливу завдячуємо прекрасно прорисованим фронтоном на чолі залізничного вокзалу в Києві (1927—32, архіт. О.Вербицький), який без цього "знакового" елементу залишився би безликою конструктивістською будівлею 1930-х рр. До цієї ж стилістики належить і Меморіальний музей на могилі Т.Шевченка в Каневі 1935—39 (В.Кричевський, П.Костирко).

Втілення рад. ідеологем в арх-рі стало незворотним і неуникним із серед. 1930-х рр., із запровадженням "методу соціалістичного реалізму" та ретроспективної імперсько-неокласицистичної стилістики, що втілилося в київ. урядових будовах, особливо у проекті нового урядового центру Києва на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря, з якого був реалізований лише по-імперському помпезний будинок ЦК КП(б)У на місці знесеної Трьохсвятительської церкви (1938—39, архіт. Й.Лангбард). Більш "людяний" масштаб має будинок Верховної Ради УРСР 1936—39 (архіт. В.Заболотний). І.Фомін та П.Абросимов є авторами надміру імпозантного будинку НКВС в Києві (нині будівля Кабінету Міністрів України) 1936—38, який мав, за словами І.Фоміна, "застрашувати і заворожувати". Аналогічна стилістика, близька до європ. арт деко, панувала й на західноукр. землях: корпус Чернівецького ун-ту 1928—35, будинок Ради народової в Ужгороді 1935—39 (архіт. А.Крупка), банк в ансамблі нового адм. центру міста (там само) 1935—39.

Руйнації архіт. спадщини міжвоєн. та воєн. доби викликали на 2-му етапі (1944—55) промовисту реакцію архіт. співтовариства, що проявилася у повоєн. відбудові Києва, Чернігова та ін. міст України. У конкурсах на проект відбудови Хрещатика в Києві позиції укр. і запрошених до конкурсу рос. архітекторів різко розійшлися: якщо росіяни пропонували важкі неокласицистичні композиції, то укр. архітектори віддавали перевагу стильовим формам т. зв. укр. бароко. Попри те, що найрадикальніші пропозиції такого кшталту не могли бути реалізовані в умовах сталінського режиму (проекти В.Заболотного), здійснена забудова Хрещатика стилістично тяжіє до архіт. форм необароко. Ще більшою мірою це стосується повоєн. забудови площі Куйбишева (готель "Десна") і вул. Леніна в Чернігові та району "Соцмісто" в Дарниці (Київ). Особливо плідно в цьому напрямі працював архіт. А.Добровольський. Однак хрущовська "перебудова" рад. арх-ри 1955 поклала край цим стильовим пошукам.

Т. зв. рад. неокласицизм представлений будівлями театрів у Чернігові, Полтаві, Тернополі серед. 1950-х рр., Матроського клубу у Севастополі, будівлею Обкому КПРС у Харкові 1954. Більшою мірою форми класики властиві будовам Полтави, Одеси, Херсона, Дніпропетровська (нині м. Дніпро) та Миколаєва повоєнного десятиріччя.

Характерним було широке застосування ансамблевої забудови міст. Це не лише відроджений Хрещатик у Києві, а й архіт. ансамблі проспектів Леніна в Запоріжжі (1949—56, архітектори Г.Вегман і А.Моторін) і Маркса у Дніпропетровську (1947—57, архіт. Д.Жигачов та ін.); нові центр. площі Херсона (1950—56, архіт. Г.Трудлер) і Луцька (1951—58, архітектори Г.Бородін і Р.Метельницький). Чільне місце в ансамблях нових площ належало адм. спорудам. Фінальним акордом рад. ретроспективізму став архіт. ансамбль Виставки досягнень нар. госп-ва в Києві 1953—57, після якої ця стилістика була заборонена під приводом боротьби з надмірностями (насправді надмірністю була оголошена сама арх-ра як така).

Арх-ра 2-ї пол. 20 ст., попри зміну творчої спрямованості, продовжувала осн. ідеологічні тенденції рад. доби: їй був притаманний містобудівний підхід із приматом урбаністики (вирішення проблем територіального планування і розвитку) над розв’язанням суто архіт. завдань — цілком у дусі комуніст. ідеології тотального планування. Рад. арх-ра втілювала власними засобами соціологічну тріаду рад. сусп-ва: "праця — відтворення робочої сили — ідеологія", якій відповідала узагальнена архіт. типологія: завод—житло—клуб.

Тому розпланування і забудова теренів кожного регіону, міста, с-ща міськ. типу і навіть деяких сіл здійснювалися централізовано, на основі системи держ. містобудівних, санітарних та ін. нормативів, спрямованих на створення мінімально необхідної для життя соціальної та інженерної інфраструктури. За відсутності законодавчих актів у сфері арх-ри й містобудування правовою основою були єдині для всього СРСР стандарти, що засадничо відкидали належність арх-ри до сфери мист-в. Усі будівлі проектувалися централізовано, на основі усереднених антропологічних, екон. та ін. показників. Наслідком цього постала єдина для всього СРСР нормативна арх-ра як наочне втілення комуніст. мрії про тотально стандартизоване сусп-во. Це однаковою мірою стосується житлових, пром., громад. та адм. будівель. Архіт. діяльність звелася до опрацювання у Москві, Ленінграді (нині м. С.-Петербург), Києві та кількох ін. великих центрах типових проектів будівель і споруд та подальшої "прив’язки" їх до конкретних умов на місцях. Це призвело до монополізації проектної справи велетенськими проектними ін-тами, поза межами яких серйозна архіт. діяльність була неможливою. Таким чином стандартність потреб "усередненої людини", які обслуговувалися типовими об’єктами, споруджуваними за стабільною (а тому геть відсталою) буд. технологією, — все це ідеально узгоджувалося із принципами надцентралізованої економіки СРСР і забезпечувало відсутність поступу.

Арх-ра — одна з найбільш соціально детермінованих сфер людської діяльності, проте в СРСР вона була ще й надто політизована, оскільки гол. місією арх-ри було директивно визначено "утвердження комуністичного ладу". Це породило естетичний нормативізм зі створенням жорсткого канону, який відповідав примітивним уподобанням правлячої бюрократії і, зазнаючи певних метаморфоз, лишався загальнообов’язковим. Орг. забезпечення проведення в життя політ. лінії комуніст. режиму включало, поряд із суворим нормуванням, централізацію праці архітекторів, допущення існування єдиної фахової орг-ції "Союзу архітекторів СРСР", запровадження взірців функціонування — "народних архітекторів" СРСР та УРСР, а також звичний для тоталітарного режиму жорсткий контроль за фаховою пресою та ін. заходи.

У 1960—70-ті рр. з’явилися перші прояви нової для СРСР, але архаїчної для Зх. образності арх-ри, орієнтованої на віджилий функціоналізм, із використанням індустріальних конструкцій та методів буд-ва, — Палац спорту в Києві (1961, архітектори М.Гречина й О.Заваров); наземні станції Київського метрополітену "Хрещатик" (архітектори А.Добровольський, В.Єлізаров та ін.), "Університет" (архітектори Г.Головко, М.Сиркін та ін.); Палац дітей та юнацтва в Києві (1965, архітектори А.Мілецький і Е.Більський); палац "Україна" (1970, архіт. Є.Маринченко та ін.). З’явилися споруди, арх-ру яких визначала певна конструктивна система: кіноконцертний зал "Україна" в Харкові з вантовим покриттям (1963, архіт. В.Васильєв та ін.); готель "Тарасова гора" в Каневі на основі збірних конструкцій (1961, архіт. Н.Чмутіна та ін.). Інтенсифікація транспортних перевезень сприяла буд-ву транспортних споруд, серед яких вирізняється міжнар. аеропорт у Борисполі (1965, архіт. А.Добровольський та ін.).

Наприкінці 1970-х років ускладнилася просторова композиція нових житлових районів з урахуванням особливостей рельєфу та містобудівних традицій: житлові райони Сріблястий у Львові (1975—78, архіт. З.Підлісний та ін.), Перемога у Дніпропетровську (1968—85, архіт. П.Нірінберг та ін.). Разом із зодчими над створенням архіт. середовища нових житлових районів працювали художники-монументалісти (житловий район Виноградар у Києві 1974—84, архіт. Е.Більський, художники О.Миловзоров та ін.). Водночас індустріалізація буд-ва вичерпала можливості, спричинивши безликість і низьку якість більшості нових житлових районів та громад. споруд. Проте окремі готелі, розміщені в центрах міст, відіграли значну роль у формуванні архіт. середовища: "Київ" у Києві (1968—73, архіт. І.Іванов та ін.), "Градецький" у Чернігові (1983, архіт. В.Штолько та ін.). Так само індивідуалізацією образу позначено споруди театрів: оперного у Дніпропетровську, музично-драматичних у Луганську, Житомирі, Луцьку, Хмельницькому, Сумах, Сімферополі, Івано-Франківську, муз. комедії в Одесі, лялькового у Полтаві. Шатрове покриття з монолітного залізобетону, що нагадує обриси традиційного шапіто, надало оригінального вигляду циркові у Дніпропетровську (1982, архітектори П.Нірінберг і С.Зубарев).

Оригінальністю позначена архітектура нових комплексів Київ. ун-ту ім. Т.Шевченка (архіт. В.Ладний та ін.), Інженерного училища у Дніпропетровську (1982—85, архіт. О.Чмона та ін.) і будівлі архіт. ф-ту Київ. інженерно-буд. ін-ту (1983, архіт. Л.Філенко та ін.). Яскраво індивідуалізовані образи мають кілька музеїв, збудованих на зламі 1970—80-х рр.: музей В.Леніна в Києві (1982, архіт. В.Гопкало та ін.), Музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—45 в Києві (1977—81, архіт. В.Єлізаров, скульптори В.Бородай, Ф.Согоян та ін.), Музей М.Островського у Шепетівці (1979, архіт. М.Гусєв та ін., художники А.Гайдамака та ін.).

Останнім важливим директивним документом радянської доби стала постанова ЦК КПРС і РМ СРСР від 19 вересня 1987 "Про дальший розвиток радянської архітектури і містобудування", продубльована через місяць на рівні УРСР. Цією постановою, попри її демагогічний характер, було усунено чимало абсурдних перешкод на шляху природного розвитку арх-ри (скасовано загальнообов’язковість типового проектування), в ній наголошувалося на важливості архіт. спадщини для створення нормального життєвого середовища.

Архітектура доби незалежності

Арх-ра доби незалежності не може бути об’єктом неупередженого істор. аналізу з огляду на відсутність хронологічної дистанції. Проте очевидно, що архіт. форми і стилістика стали різноманітнішими, еклектичними й більш глобалізованими: зі значним запізненням в Україні з’явилися постмодернізм і хай-тек. Поширилося використання апробованих у світі нових проектних практик, конструкцій, матеріалів і технологій.

Найзначнішою містобудівною роботою початкового періоду стало проектування й буд-во нового міста Славутич (1987—97, архіт. Ф.Боровик та ін.). Характерними для архіт. тенденцій на зламі тисячоліть є київ. громад. будівлі: готель "Хрещатик" (архіт. Л.Філенко), діловий комплекс "Зовнішекспосервіс" (архіт. О. Донець та ін.), банк "Україна" (1996, архіт. С.Бабушкін та ін.), офісний центр "Київ-Донбас" (архіт. В. Жежерін та ін.), готельно-офісний центр "Східний горизонт" (архіт. О.Комаровський), комплекс "Ексімбанк" (архіт. І.Шпара та ін.). Найпоширенішим типом громад. споруд стали банки та ділові центри: Брокбізнесбанк (1998, архіт. Г.Хорхот та ін.), Торгово-пром. палата (1999, архіт. А.Донець та ін.) в Києві; будинки Укрсоцбанку в Хмельницькому (1995—98, архіт. В.Суслов та ін.), банку "Україна" у Вінниці (1999, архіт. Ю.Плясовиця та ін.). 2001 завершено масштабну реконструкцію Центр. залізничного вокзалу в Києві з буд-вом Пд. терміналу у формах хай-теку (архіт. С.Юнаков та ін.). Реконструкція Майдану Незалежності в Києві 2000—01 стала прикладом комерціалізації громад. простору, худож. несмаку та радикальної еклектики.

З кінця 1980-х рр. відновилося буд-во сакральних споруд. Нові правосл. церкви будують здебільшого у візантійському та псевдоросійському, значно рідше — в неокласицистичному чи "українському" стилях. Традиціоналізм представлений у широкому діапазоні від буквальних повторів відомих зразків — церква Святого Бориса і Гліба у Борисполі (архіт. Л.Скорик), собор у Макіївці (архіт. Д.Яблонський) до застосування відвертих форм-цитат (каплиця Покрови в Чигирині 1995, архіт. С.Кілессо) та контамінації різних стильових форм (церкви, збудовані у 2000-х рр. на території Сум. обл. за проектами архітектора В.Бикова). До напряму стилізаторства належать також храми: Свято-Троїцький на Троєщині в Києві (1994, архіт. В.Гречина), Спасо-Преображенський у Кузнецовську (нині м. Вараш) Рівнен. обл. (1994, архіт. Ю.Худяков), Святого Пророка Ісайї в Яготині Київ. обл. (1997, архіт. Л.Скорик), Святої Софії у Львові (1996, архіт. Б.Черкес). Цілковито в сучасних формах витримані церкви, запроектовані архіт. Р.Жуком (церква Різдва Богородиці у Львові, 1995—2000). Церкви, збудовані за проектами архіт. Ю.Лосицького, є прикладом творення сучасної сакральної арх-ри на основі розвитку питомо укр. архіт. традицій: Андріївська церква у Вишгороді 1994, церква Св. Миколая на воді в Києві 2003—04, Каплиця на честь ікони Божої матері "Знамення" в Києві 2000—02.

Загалом позитивним є звільнення арх-ри від обов’язкових типових стандартів, повернення до пошуків худож. образу, поява оригінальних стильових рішень, відродження уваги до нац. спадщини. Негативним чинником став необмежений диктат інвестора, що зумовив масове буд-во хмарочосів в істор. центрі Києва зі спотворенням його архіт. середовища. Таким чином, сьогодні в Україні арх-ра перетворилася на бізнес, що обслуговує фінансових спекулянтів, а це нівелює справжню її суть — бути мист-вом створення просторового середовища, в якому живе нація.