Археологічні джерела (Див. також розділ "Речові джерела" статті "Історичні джерела", с. 16—19). Перші відомості писемних джерел щодо території України та народів, які її населяли, належать до серед. 1 тис. до н. е. Відповідно для всього попереднього періоду, починаючи з моменту появи перших людських колективів на цій території, єдиним джерелом, що відбиває істор. процеси, є археол. матеріали.

Із потраплянням земель України у фокус уваги сусідів, які мали власні писемні традиції, ситуація радикально не змінилася. Згадки про територію України, за незначними винятками, були вкрай уривчастими та лаконічними. Епіграфічні матеріали також доволі нечисельні й територіально обмежені, власне, осередками еллінської колонізації у Пн. Причорномор’ї. До того ж більшість згаданих епіграфічних пам’яток здобута завдяки археол. дослідженням. Отже, у висвітленні історії періоду від серед. 1 тис. до н. е. до поч. 2 тис. н. е. зберігається першість археол. джерел.

Із постанням книжної к-ри (перш за все літописної традиції) джерельна база стала значно різноманітнішою й ширшою. Втім археол. джерела залишаються надзвичайно важливими і для періоду розвиненого середньовіччя, зокрема для висвітлення багатьох аспектів соціально-екон. та технологічного розвитку.

Останніми десятиліттями в Україні накопичений чималий позитивний досвід залучення археол. матеріалів для висвітлення історії модерного часу. Йдеться не лише про доволі традиційні архітектурно-археол. дослідження (здебільшого культових і фортифікаційних споруд), а й про повномасштабні розкопки пам’яток та окремих об’єктів 16—18 ст.

Таким чином, археол. джерела є провідною складовою джерельної бази для вивчення історії України протягом величезного відтинку часу: від первинного заселення бл. 1 млн років тому до поч. 2 тис. н. е. Для пізніших періодів значення археол. джерел поступово зменшується. Однак археол. матеріали не стають просто ілюстративними, такими, що унаочнюють інформацію ін. груп джерел (насамперед писемних). За належного аналізу вони залишаються цілком самостійним джерелом інформації та уможливлюють кореляцію з ін. джерелами задля створення адекватнішої картини істор. розвитку, а подекуди — й суттєву корекцію цієї картини.

Археол. матеріали як такі є лише базовим елементом для істор. реконструкцій, створення яких потребує залучення даних ін. наук, насамперед — етнографії, антропології та історії у вузькому розумінні. Власне під археол. рівнем дослідження маються на увазі впорядкування артефактів, визначення їхньої хронологічної позиції та просторових характеристик, а також відтворення динаміки змін у матеріальній к-рі. Будь-які палеоекон., палеосоціальні, палеодемографічні, етногенетичні побудови, що спираються на результати археол. аналізу, є вже преісторичним (для дописемних епох) чи істор. рівнем дослідження. Втім ключовими для таких побудов є саме конкретні археол. матеріали. По-перше, наявність певних належним чином задокументованих та введених до наук. обігу археол. знахідок — це висхідна точка для будь-яких подальших дослідницьких процедур. По-друге, з огляду саме на археол. матеріал визначають час і місце певних істор. процесів та явищ.

Корпус археол. джерел складається насамперед із десятків тисяч археол. пам’яток, виявлених в результаті археол. розвідок. Сотні із цих пам’яток вивчалися шляхом проведення стаціонарних розкопок. В результаті польових досліджень (як розкопок, так і розвідок) накопичені колекції археол. знахідок, що налічують сотні тисяч одиниць зберігання. Окрему категорію археол. джерел становить звітна документація про польові археол. роботи. Зрештою, до категорії джерел слід віднести і публікації, присвячені введенню до наук. обігу результатів такого роду досліджень.

Підрахувати кількість археол. джерел проблематично через щорічне зростання кількісних показників. Кожен польовий сезон помітно збільшує археол. джерельну базу. Йдеться не тільки про відкриття нових пам’яток, а й про продовження систематичних розкопок уже відомих об’єктів, дослідження яких подекуди тривають десятиліттями й навіть століттями.

Можливості розширення археол. джерельної бази практично невичерпні не лише з огляду на збільшення кількості виявлених та досліджених пам’яток і наявність потенційно невичерпної кількості пам’яток, що залишаються поки що невідомими. Не менш вагомим фактором повноцінного використання інформаційного потенціалу археол. джерел є вдосконалення методик досліджень. Під час польових досліджень усе більша увага приділяється не лише ретельній фіксації власне археол. матеріалів, а й максимально повному висвітленню контекстної інформації (насамперед через залучення фахівців із природничих наук). Ще одним перспективним напрямом є використання електронних геоінформаційних систем для адекватніших просторових характеристик археол. пам’яток. Згадані методики розширюють передусім інтерпретаційні можливості археол. джерела, зокрема щодо аналізу систем господарювання, використання природних ресурсів, обмінно-торг. зв’язків тощо. Постійно вдосконалюються і власне археол. методики аналізу матеріалу, що спонукає дослідників знову і знову звертатися до фондових колекцій задля уточнення типологічних схем, хронологічних визначень та культ. атрибуції певних знахідок.

Польові археол. дослідження є, власне, процесом перетворення археол. матеріалу на повноцінне джерело. Т. зв. недеструктивні методи дослідження (насамперед адаптовані для потреб археології методики геофізики), попри все ширше застосування, поки що є доволі недосконалими та навряд чи повністю замінять деструктивні методи навіть у віддаленому майбутньому. Гол. вадою подібних методів завжди залишатиметься неможливість безпосереднього доступу до рухомих артефактів, антропологічних та остеологічних матеріалів тощо, а отже — неможливість повноцінного опрацювання цих категорій археол. знахідок.

Специфіка ж традиційних методів розкопок полягає у тому, що у процесі дослідження археол. пам’ятка фактично знищується. Навіть якщо нерухомі артефакти (приміром рештки споруд) по завершенні розкопок консервуються або ж реставруються, їхній вигляд однаково є більшою чи меншою мірою зміненим порівняно зі станом на момент виявлення. Крім того, з розкопів (досліджених ділянок пам’ятки) в обов’язковому порядку вилучаються всі рухомі артефакти. Фізичний зв’язок рухомих артефактів із культ. нашаруваннями та об’єктами (нерухомими артефактами) втрачається назавжди. Отже, гол. завданням сучасного польового археол. дослідження є максимально повне збереження інформації про вигляд пам’ятки до початку, в процесі та по завершенні розкопок. Відповідно наріжним каменем сучасного археол. польового дослідження є фіксаційні процедури.

Результатом фіксаційних процедур є низка категорій т. зв. польової документації: креслення (графічно відбивають стратиграфію та планіграфію розкопів у цілому та окремих об’єктів), фото- та (значно рідше) відеоматеріали (за змістом дублюють креслення), польові щоденники (вербально фіксують заг. хід польового дослідження), польові описи (каталоги первинного опису рухомих артефактів, вилучених під час польових робіт), рисунки та фотографії знахідок.

Польова документація є, по суті, першоджерелом, що виконує кілька функцій. По-перше, по завершенні розкопок лише на підставі польової документації можна відновити зовн. вигляд пам’ятки (не лише у період проведення досліджень, а й під час функціонування пам’ятки в давнину). По-друге, польова документація забезпечує відображення взаємозв’язків між нерухомими та рухомими артефактами. Останні по завершенні циклу польових та камеральних робіт набувають вигляду колекцій археол. матеріалів, що також можуть бути без особливих застережень визначені як першоджерело.

Відомості польової документації, а також результати лабораторного опрацювання рухомих артефактів (консервація, реставрація, природничо-наукові аналізи, атрибуція тощо) узагальнюються у звітах про польові археол. дослідження. Зазначені звіти також варто розцінювати як першоджерела. Попри те, що звіти містять елементи інтерпретації (насамперед культурно-хронологічні визначення археол. матеріалу та міркування щодо конструктивних і функціональних особливостей споруд), основний їх зміст є сухим викладом фактів, виявлених під час польового циклу дослідження. Важливим є і те, що звіти надають можливість перехресної перевірки будь-якої інформації (більшість описів у тексті супроводжуються рисунками та фото).

Натепер звіти, а також польова документація (або ж її копії) в обов’язковому порядку передаються на постійне зберігання до Наук. архіву Ін-ту археології НАН України. Останніми роками, крім друкованого варіанта, обов’язково подається електронна версія звіту. Архівні зібрання звітної та польової археол. документації мають також ін. наук., музейні та освітні установи, співробітники яких вели та ведуть польові археол. дослідження. Напр., один із найбільших архівів такого профілю має Відділ археології Ін-ту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (Львів).

Чимала кількість звітної та польової документації щодо розкопок на території України зберігається в наук. та музейних установах поза її межами. Зокрема, практика рад. періоду передбачала можливість подання до Наук. архіву Ін-ту археології АН УРСР скороченої версії звіту в тому разі, коли польові роботи виконувалися експедиціями наук. установ АН СРСР, а повна версія звіту та польова документація подавалися до архівів цих установ (Ін-т археології АН СРСР (Москва), Ін-т історії матеріальної к-ри / Ленінгр. філіал Ін-ту археології АН СРСР; Ленінград). Осн. маса документів стосовно археол. досліджень на території України за часів Рос. імперії нині зберігається в Наук. архіві Ін-ту історії матеріальної к-ри РАН (С.-Петербург), де зосереджені архівні матеріали Імператорської археол. комісії, Рос. археол. т-ва тощо. Архівні матеріали щодо археол. робіт 19 — 1-ї пол. 20 ст. у Зх. Україні також частково зберігаються в архівах наукових та музейних установ Польщі та Австрії.

Другою важливою складовою археол. першоджерел є колекції археол. матеріалів. Значна частина цих колекцій, насамперед матеріали розкопок серед. 20 — поч. 21 ст., централізовано зберігається в наук. фондах Ін-ту археології НАН України. Крім того, чималі колекції зберігають музейні установи істор. та краєзнавчого профілів; власні фондосховища мають також більшість вишів, у структурі яких є істор. ф-ти. Порівняно невеликі колекції археол. матеріалу розпорошені по збірках непрофільних музеїв і музеїв на громад. засадах (напр. шкільних).

Доволі значна кількість археол. знахідок із території України опинилася поза її межами в силу різних обставин (акумуляція знакових знахідок у центр. музеях імперій, характерна для 19 ст. традиція обміну археол. колекціями між музейними установами чи навіть окремими науковцями, оборудки на антикварному ринку тощо). Найбільші колекції такого роду мають музейні та наук. установи Росії, Польщі, Австрії, Угорщини. Це не лише яскраві атрактивні комплекси (приміром Малоперещепинський скарб, що зберігається у Держ. Ермітажі (С.-Петербург), чи скарби давньорус. часу, яких чимало у зібранні Держ. істор. музею (Москва)), а й колекції масового матеріалу. Певною проблемою є розпорошення цілісних колекцій. Напр., частину Мартинівського скарбу свого часу купив Брит. музей (Лондон), в якому вона нині експонується. Втім перебування колекцій та окремих предметів у зібраннях музейних чи наук. установ ін. д-в не є критичним з наук. погляду. У тому разі, якщо ці археологічні матеріали надійно атрибутовані та паспортизовані, належним чином зберігаються і доступні для опрацювання, вони залишаються повноцінним джерелом для вивчення археології та історії України.

До фондових колекцій археол. матеріалу долучається ще одна доволі специфічна категорія археол. першоджерел. Це музейна документація, що містить описи (книги вступу) чи описи та зображення (музейні паспорти) археол. предметів. Річ у тім, що до серед. 20 ст. практика складання польових описів археол. знахідок була необов’язковою. Натомість, якщо певну археол. колекцію передавали до музею, вона мала проходити через книгу вступу закладу та згодом паспортизуватися. У чималій кількості випадків колекції повністю або частково зникали під час бурхливих подій 1914 — поч. 1920-х рр. та II світ. війни. Відповідно описи певних рухомих артефактів у книгах вступу та/чи музейних паспортах, у разі, коли вони збереглися, — єдині джерела інформації про чималу кількість археол. знахідок.

Ще один досить специфічний різновид археол. джерел становлять публікації результатів польових досліджень. Доволі поширеною формою в цьому плані є т. зв. короткі повідомлення, призначені для оперативного (зазвичай у період від поточного до наступного польових сезонів) оприлюднення осн. результатів польових досліджень, виконаних певною експедицією. Інформація таких коротких повідомлень у більшості випадків украй скупа (заг. хід та обсяг робіт, найяскравіші об’єкти та знахідки, виявлені цими роботами). Тож такі короткі повідомлення мають радше довідниковий характер, а за обсягом наданої інформації значно поступаються і звітам, і повноцінним публікаціям матеріалів розкопок.

Щодо останніх, то просте дублювання друком звітів про польові роботи або ж результатів опрацювання архів. документації та/або фондових колекцій археол. матеріалу здійснюється порівняно нечасто. Помітно частіше введення друком до широкого наук. обігу археол. першоджерел є складовою аналітичних робіт. Відповідно публікації, за характером тотожні "опублікованим джерелам" в істор. джерелознавстві, в археол. літературі мають порівняно незначний обсяг. Показово, що у практиці укладання бібліографій до археол. робіт автори найчастіше уникають поділу на джерела та літературу, який характерний для істор. досліджень. Навіть виділення в окрему бібліографічну категорію "архівних джерел" (найчастіше йдеться про звіти) є радше даниною загальноістор. бібліографічній традиції, а не методологічно виправданою нормою: будь-яка згадка у публікаціях конкретного археол. матеріалу (рухомих і нерухомих артефактів) із зазначенням його певних характеристик уже є джерелознавчим компонентом.

Особливої джерелознавчої ваги опубліковані археол. матеріали набувають у разі, коли відсутня будь-яка ін. документація щодо певних знахідок, а самі знахідки втрачені. Приміром, чимала кількість речей із колекції Б. і В. Ханенків зникла ще на поч. 20 ст., проте їх не можна вважати втраченими для науки, адже описи цих речей належним чином, із гарними ілюстраціями опубл. у багатотомному каталозі "Древности Поднепровья".

Інформація джерелознавчого характеру (як вербальна, так і графічна) у будь-яких археол. публікаціях в ідеалі має абсолютно відповідати відомостям польової та звітної документації, а також речовим першоджерелам (фондовим колекціям археол. матеріалу). Однак на практиці трапляються певні викривлення та помилки. З огляду на це в разі виникнення сумнівів в адекватності передання інформації у певній публікації звичайною практикою є звертання безпосередньо до звітів та особистий огляд фондових колекцій.

Таким чином, до корпусу археол. джерел належать: 1) сукупність археол. пам’яток на території України; 2) рухомі артефакти, вилучені з археол. пам’яток під час досліджень; 3) сукупність інформації про ці категорії джерел (польова, звітна, фондова документація, публікації тощо).