Історіографія

Давньоримське історіописання значною мірою засвоювало і наслідувало взірці, генеровані давньогрец. авторами, проте спиралося на власну культ. традицію — аннали (храмові таблиці), які переосмислювалися й поступово белетризувалися у творах істориків. Трансформувалися і звичайний масштаб подання та мірило вартості, властиві давньогрец. історіописанню. Відтак поліс та його політ. і соціальне буття на обширах обмеженої, одначе вкрай насиченої просторової історії (сотні полісів у територіальних межах сучасної Греції), що постійно розширювалася за часів Великої давньогрец. колонізації 8—6 ст. до н. е., греко-перських війн 500—449 до н. е., македонських завоювань і доби еллінізму, кінець-кінцем поступилися ін. масштабу репрезентації — поданню минулого з перспективи експансії великої середземномор. д-ви — Стародавнього Риму. Приміром, саме загальнорим. масштабу та прагматичного мірила вартості у репрезентації минувшини дотримується вже давньогрец. історик Полібій як наступник Фукідіда у "Загальній історії", у 4-й книзі якої подано опис Чорного й Азовського морів. Водночас зміна масштабу подання спричинилася до спроб синхронізації історії давнього Риму, Стародавнього Сходу, елліністичних д-в та ін. народів від легендарних часів до тодішньої сучасності, які почасти простежуються вже в роботі Полібія, а значною мірою — у "Бібліотеці" Діодора Сицилійського — великій компіляції з різноманітних творів антич. авторів. Не випадково "Бібліотека" Діодора Сицилійського містить як описи із життя скіфів, які в дечому наслідують Геродота, так і відомості з історії Боспорського царства за династії Археанактидів. Зміна мірил вартості в антич. історіописанні простежується і в жанрових метаморфозах, зокрема у знаменитих порівняльних життєписах Плутарха — суворого мораліста та поборника старих полісних традицій за часів потужної культ. романізації. Врешті, трансформація антич. історіографії увінчалась ідеєю представлення минувшини як істор. призначення "Вічного міста" та його героїв, що найповніше втілено у творі Тіта Лівія "Історія Риму від заснування міста" як епічний переказ рим. доблесті та слави. Проте зародилася й універсалістська традиція репрезентації минувшини, напр. у "Філіпповій історії" Гнея Помпея Трога, в якій давній Рим подається як одна з ряду великих д-в, але тільки після Македонії. Універсалізм антич. історіографії виявився і в її поширенні на минувшину ін. земель і народів, зокрема у "Римській історії" Аппіана, у 12-й книзі якої висвітлюються війни Риму з понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором, а також у творах Йосифа Флавія — "Іудейська війна" та "Іудейські старожитності", в яких репрезентовані події, пов’язані з Ісусом Христом і виникненням раннього християнства. Заразом кардинальних метаморфоз зазнали й уявлення про Пн. Причорномор’я, яке у творах давньорим. авторів поступово асоціюється вже не зі Скіфією, а із Сарматією як околицею Pax Romana (Марк Віпсаній Агріппа, Мела Помпоній, Гай Пліній Старший, Клавдій Птолемей та ін.). Саме в руслі цих строкатих і суперечливих уявлень подані Пн. Причорномор’я та його населення у "Географії" Страбона, "Анналах" та "Історії" Публія Корнелія Тацита, "Історії" Амміана Марцелліна та ін. авторів — із перспективи очевидного чи прихованого протиставлення романізованого античного та варварського світів. Розмаїті відомості про політ. події та зміну етнічного складу мешканців Пн. Причорномор’я побутують у творах Дескіппа Афінянина, Євнапія Сардійця й Олімпіадора Фівійця та ін. пізньоантич. авторів. Утім у пізньоантич. історіописанні зароджується й нова теологічна — ранньохристиян. — традиція репрезентації, в якій уявлення про архаїчний Космос із тяжінням до циклічної репрезентації минувшини заступає ідея світу Бога-творця і його блідого, недосконалого відображення — земного світу.

Провідним постулатом ранньохристиянської історіографії була ідея про неминучість настання Царства Божого, якому підпорядковувався есхатологічний сенс людської історії, що набувала подоби лінійного руху до заздалегідь визначеної мети (від створення Світу через народження та страждання Христа до Його другого пришестя і порятунку). Отож постулювалася теза, що людським світом керує Божественне провидіння, яка визначала заг. орієнтири і спрямованість тодішньої концептуалізації історії. Напр., "батько" ранньохристиян. історіописання Євсевій Кесарійський став родоначальником відомої концепції священної християн. д-ви-імперії та одним із фундаторів жанру церк. історії. Його послідовниками були чимало церк. істориків, таких як Сократ Схоластик, Созомен Саламанський, Федоріт Кіррський, Феодор Анагност, Захарій Ритор, Іоанн Ефеський та ін. Видозмінюються і старі уявлення про варварів, які відтоді розглядаються у світлі нової опозиції — язичницькі — християн. народи/д-ви, хоча поміж ними вже немає того майже нездоланного "провалля", яке слугувало для делімітації етнокульт. простору за антич. доби. Натомість шириться думка, що будь-який народ незалежно від місця розселення, етнічного походження, кольору шкіри, соціального устрою і звичаїв може торувати шлях до обраних народів за рахунок спокутної жертви Христу, тобто прийняття християнства. Проте, попри вироблення нових культ. і світоглядних засад історіописання, на ранньосередньовічні твори, особливо на праці світських істориків-хроністів, ще справляли значний вплив антич. взірці, а також принцип автопсії (особистої присутності автора на певній території чи його участі у конкретних подіях) і слідування за відомостями, які подавала та формувала усна традиція. Такі настанови істотно змінили обриси і способи репрезентації минувшини, хоча процес переходу від пізньоантич. до ранньосередньовічної історіографії був доволі розмаїтим, неоднозначним і суперечливим. Так, візант. автора Прокопія Кесарійського, в "Історії війн" якого згадуються давні слов’яни (анти і склавини) та подаються докладні відомості про північнопричорномор. кочівників (гунів та ін.), уважають навіть останнім великим істориком античності. Антич. попередників, передусім Геродота та Діодора Сицилійського, наслідував і візант. історик Феофілакт Сімокатта — автор "Історії правління імператора Маврикія", в якій подані відомості про стосунки Візантії з "північними варварами" (антами, германцями, давніми слов’янами, протоболгарами та ін.). Тяжіння анналістичної традиції простежується й у "Хронографії" візант. історика Феофана Сповідника, в якій містяться численні згадки про антів, аварів і протоболгар. Водночас побутували як старі архаїчні етноніми, так і антич. означення простору Пн. Причорномор’я як Скіфії, Тавроскіфії чи Сарматії. Історія Київ. Русі та її зовн. взаємин 1-ї пол. 10 ст. висвітлюється у творах "Про церемонії візантійського двору" та "Про управління імперією" імп. Константина VII Багрянородного — яскравого представника "візантійського енциклопедизму" 10 ст., схильного до систематизації й кодифікації знання у вигляді довідників. В "Історії" Льва Діакона подані цікаві відомості про зовн. відносини 950—76, зокрема описані війни київ. кн. Святослава Ігоровича у Болгарії та Візантії протягом 968—71. У "Хронографії" Михаїла Пселла поданий опис походу давньорус. війська супроти Візантії 1043. Загалом візант. історіописання вирізнялося розмаїттям жанрів і форм, з яких зазвичай виокремлюють церк. історії, власне історії та хроніки, хоч у сучасній візантології традиційний поділ на хроніки й історії вважають застарілим. Натомість візант. хроніки поділяють за рівнем загальності на імперські хроніки з викладом історії Візантії, імператорські й патріарші хроніки, в яких йдеться про буття й діяння певних імператорів чи патріархів, локальні хроніки, що висвітлюють минувшину окремих місцевостей і важливих пригод, а також малі хроніки — невеликі істор. твори з фіксацією найважливіших подій у вигляді реєстрів. Окреме місце у візант. історіографії посідають універсальні (всесвітні) хроніки, в яких виклад минувшини розпочинається від бібл. історії, а потім переходить до історії людства, зокрема певної д-ви чи народу. До жанру універсальних хронік зараховують твори Іоанна Малали, Іоанна Антіохійського, Георгія Сінкелла, константиноп. патріарха Никифора (довідник), Георгія Амартола, Сімеона Логофета, Георгія Кедрина, Михаїла Пселла (із застереженнями, що його "Хронографія" сполучала різні жанрові риси), Іоанна Зонари, Константина Манассії (у віршованому розмірі) та ін.

Низка візант. хронік циркулювала, перекладалася, а також слугувала джерелами для компіляції та взірцями для наслідування давньоруськими літописцями. Отож літописання на теренах давньої Русі від самих початків опинилося у культ. орбіті візант. історіографії, зокрема сприйняло від Константинополя не лише християн. догмати та настанови про природу і світоустрій, а й еру літочислення (рік народження Ісуса Христа — 5508 рік від створення світу), хоча вживалася й александрійсько-болг. система літочислення (рік народження Христа — 5500 рік від створення світу). Із візант. хроніками на обшири давньої Русі почасти потрапляла й антич. спадщина у вигляді перекладів "Іудейської війни" Йосифа Флавія, "Александрії" Псевдо-Каллісфена та ін.

За гіпотезами О.Шахматова, які тією чи ін. мірою сприймаються багатьма дослідниками, Найдавніший літописний ізвод постав 1037—39 (деякі вчені вважають, що він виник наприкінці 10 ст.), зокрема починався з оповіді про Кия, Щека і Хорива та заснування Києва й містив церк. і світську хроніку давньої Русі. За версією О.Шахматова, на його основі був створений Початковий літописний ізвод наприкінці 11 ст., а від поч. 12 ст. останній послугував основою для "Повісті временних літ". Утім чимало опонентів гіпотетичних пропозицій О.Шахматова суттєво підважили та розхитали його реконструкції. У жанровому плані "Повість временних літ" належить до універсальних хронік, так, у ній використовувалися фрагменти з візант. хронік Іоанна Малали та Георгія Амартола, проте за викладом вона нагадувала середньовічні аннали, позаяк подавала усталений, щорічний опис подій. У концептуальному сенсі "Повість временних літ" репрезентувала адаптовану до місц. потреб провіденційну схему всесвітньої історії: від Адама до Потопу, від Потопу до Авраама, від Авраама до ісходу Мойсея, від ісходу Мойсея до Давида, від Давида до початку царювання Соломона та полонення Єрусалима, від полонення Єрусалима до Александра Македонського, від Александра Македонського до народження Ісуса Христа, від народження Христа до рим. імп. Константина Флавія, з якого розпочиналася, власне, християн. доба історії та її складова частина — минувшина давньої Русі. Подібна провіденційна схема всесвітньої історії подана і в найдавнішій пам’ятці давньорус. літератури — "Слові про Закон і Благодать", автором якої вважають митрополита Київського Іларіона. "Повість временних літ" містить згадки про ряд східнослов’ян. "племен", а також відомий мандрівний сюжет часів середньовіччя про вибір "грецької" (християн.) віри. Цей звід спричинився до постання практично всього давньорус. літописання, яке в серед. 12 ст. розгалузилося на низку літописів, гол. змістом яких стала місц. історія — історія князівств і земель. Літописна традиція побутувала на культ. теренах давньої Русі здебільшого в центрах князівств, зокрема в Києві, Володимирі Волинському, Великому Новгороді, Переяславлі (нині м. Переяслав-Хмельницький), Владимирі на Клязьмі, а також, можливо, і в деяких ін. містах. З-поміж відомих пам’яток давньорус. літописання вирізняють Київський літопис (доведений до 1198) і Галицько-Волинський літопис, який поділяється на галицьку (доведена до 1258) та волинську (доведена до 1289/90) частини. Київ. і Галицько-Волин. літописи є складовими Іпатіївського списку — літописного зводу південнорус. редакції кінця 13 — поч. 14 ст. До літописання доби Київ. Русі відносять також Владимиро-Суздальський літопис і Новгородський перший літопис. У складі Лаврентіївського літопису збереглося "Повчання" Володимира Мономаха; одна з частин цього унікального для давньорус. літератури твору — особистий літопис князя. Загалом пам’ятки давньорус. літописання, які дійшли до наших часів, відтворюють практично всю минувшину Київ. Русі, хоч і в строкатому, багатошаровому (з пізнішими переробками, доповненнями, включеннями й редакціями) та нерівномірному вигляді, який спричиняє розмаїті, іноді контраверсійні прочитання та інтерпретації, а також відмінні гіпотетичні реконструкції.

Літописання Великого князівства Литовського, яке тривалий час в історіографічній традиції іменувалося "литовським", "литовсько-руським", "литовськобілоруським" або "західноруським", первісно постало на давньорус. культ. основі та велося здебільшого староруською мовою із вкрапленнями місц. лексики, проте відображало кардинальні перетворення державно-політичного устрою Сх. Європи 2-ї пол. 13 — 14 ст. Найдавнішою пам’яткою цього літописання вважається "Літописець великих князів литовських", в якому висвітлюються події на теренах ВКЛ від смерті вел. кн. литов. Гедиміна до смерті вел. кн. литов. Вітовта, зокрема подаються відомості про Київ. князівство та Поділля. Нині вирізняють кілька літописних зводів ВКЛ: 1-й або 1-й короткої редакції серед. 15 ст. (Никифорівський, Слуцький, Супрасльський, Віленський, Академічний літописи); 2-й або 1-й широкої редакції (літописи: Археологічного т-ва, Красинського, Рачинського, Ольшевський, Румянцевський, Євреїновський) 1-ї пол. 16 ст.; 3-й або 2-й широкої редакції, відомий ще як хроніка Биховця 1-ї пол. 16 ст. Літописи 1-ї чи короткої редакції постали як компіляція та переробка відомостей про події від початків землі Руської до 1446, зокрема містили різноманітні сюжети з викладом історії Київ. Русі з уведенням подій із минувшини ВКЛ. Джерелами для вступних компіляцій на обширах літописання ВКЛ послугували давньорус. літописи, передусім Галицько-Волин. літопис. У 2-му та 3-му зводах (1-й і 2-й широкої редакції) загальнорус. відомості поступилися викладу початків власне історії ВКЛ від легенди про родоначальника династії литов. князів римлянина Палемона (за переказом, родича імп. Нерона), який морем прибув до Жемайтії разом із 500 знатними римлянами — міфічними предками місц. шляхти, — і до вел. литов. кн. Гедиміна. Крім того, у цих літописних зводах містилися відомості про походи Гедиміна на Волинь і Київщину, змагання кн. Свидригайла за великокняжий стіл, а також про укр. землі 14 — поч. 16 ст. Повідомлення, подані у літописах ВКЛ, запозичували та використовували польс. хроністи кінця 15 — 16 ст., зокрема М.Стрийковський.

На зламі 15—16 ст. формування державно-політ. проекту Речі Посполитої переміщує сферу польс. зацікавлень на укр. землі, зокрема в царину історіописання. Цей проект спричинився до появи своєрідного історіописання, яке метафорично називають "річпосполитською історіографією". В його руслі постало чимало польськомовних і латиномовних творів, переважно у вигляді анналів і хронік, хоч їхні автори зазнали і впливів ренесансної традиції. Стосовно України річпосполитське історіописання 16 — 1-ї пол. 17 ст. здебільшого розгорталося навколо кількох осн. тем і сюжетів: а) істор. географії та геополіт. уявлень; б) військ. протистояння на Великому кордоні (фронтирі), у т. ч. на укр. землях; в) генеалогії образу укр. козацтва; г) "війни козацької". З-поміж відомих творів представників річпосполитського історіописання вирізняють такі, як-от "Звіринець" (1562) М.Рея, "Полонія: до ясновельможного та могутнього Генріха Першого Валуа, з ласки Божої Польського короля" (Болонья, 1574) Я.-А.Красінського, "Історія жалісна про прудкість та лють Татарську і про суворе нищення та псування Земель Руської та Подільської. Котре сталося місяця Жовтня Року 1575" (Краків, 1575) та "Сад королівський" (Прага, 1599) Б.Папроцького, "Полонія, або Про положення, людність, звичаї, уряди та справи громадські Королівства Польського книги дві" (Базель—Кельн, 1577) М.Кромера, "Справи безкоролів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа" (бл. 1578) С.Оржельського, "Війни Московської коментарі: у 6-ти книгах" (Краків, 1584) та "Історія Польщі по смерті Сигізмунда Августа: у 12-ти книгах" (Франкфурт-на-Майні, 1672) Р.Гейденштейна, "Опис давньої та нової Польщі" (Краків, 1585) С.Сарницького, "Хроніка польська Мартина Бєльського, наново сином його видана" (Краків, 1597) М. та Й. Бєльських, "Історія справ, що у Польщі діялися року 1620" (1622) Я.-І.Петриція, "Лицарство польське" (Венеція, 1628) та "Полонія" (Кельн, 1632) Ш.Старовольського, "Оцінка помилок твору Юлія Беллі "Лавровий вінок австрійців”" (бл. 1630) С.Любенського, "Хроніка подій в Європі" (Краків, 1645) П.Пясецького, "Коментарів Хотинської війни книг три" (Гданськ, 1646) Я.Собєського, "Історія народу польського за правління Генріха Валуа" (Гданськ, 1652) А.-М.Фредра та ін.

У 16 — на поч. 17 ст. українських теренів, переважно за польського посередництва, дісталися запізнілі відголоски Ренесансу та Реформації, які спричиняли неширокі протестантські реформаційні рухи та доволі обмежені устремління щодо латиномовного "перевідкриття" антич. спадщини на тлі панування старої візант. традиції. Помітного імпульсу тодішньому літописанню надала полемічна література, яка постала навколо унійних церк. змагань кінця 16 ст., зокрема твори І.Вишенського, Л.Зизанія, С.Зизанія, З.Копистенського, І.Потія, Г.Смотрицького, Христофора Філалета та ін. Врешті, на зламі 16—17 ст. рух братств і зростаюча сила козацтва, що привела до відновлення правосл. церк. ієрархії 1620, не лише намітили й анонсували засадні соціокульт. зрушення, а й окреслили нові сюжети і теми, які дедалі більше проступали у тодішньому літописанні. На цьому культ. тлі протягом 16 — 1-ї пол. 17 ст. спершу відбулася подальша обласна сегментація літописання, зокрема поширення його на ряд осередків з акцентуванням уваги на викладі місц. подій, які часто додавалися до заг. істор. компіляцій. До таких місцевих літописних пам’яток відносять: Волинський короткий літопис (спершу його називали "Київським коротким літописом"; частина Супрасльского списку 1-ї пол. 16 ст.), в якому подається виклад подій на Волині та Поділлі протягом 1487—1500; Баркулабівський літопис, в якому йдеться про події 1562—1608; Львівський літопис, який обіймає період від 1498 до 1649 та висвітлює події, що стосуються Подільського та Рус. воєводств, зокрема козац. повстання і війни з поляками; Літопис Острозький ("Острозький літописець"), 1-ша частина (1500—92) якого спирається на хроніку М. та Й. Бєльських, а 2-га частина доведена до 1636, зокрема містить оповіді про митрополита Київського П.Могилу та архієпископа Полоцького М.Смотрицького; Хмільницький літопис, в якому описуються події 1636—50 на Поділлі та частково на Волині й Київщині; та низка ін. З-поміж місц. літописів 16 — 1-ї пол. 17 ст. осібне місце посідає Густинський літопис — переробка південнорус. зводу на кшталт Іпатіївського літопису з додатком короткого огляду подій після 13 ст. (до 1597), в якому простежуються впливи авторів-полемістів та побутують роздуми про Вітчизну, покликання людини, корисність і повчальність звернення до історії.

Втім від серед. 17 ст. з’являється низка узагальнювальних, але здебільшого компілятивних творів, таких як літопис Я.Бінвільського (доведений до поч. 17 ст.), "Кройніка" Ф.Софоновича (доведена до 1673), "Синопсис" (за благословення та редакцією І.Ґізеля), "Хронограф" та "Обширний Синопсис руський", імовірним автором яких (трьох останніх) був П.Кохановський, хоч не виключають і колективного авторства. Ці твори витримані в дусі провіденціалізму, проте іноді в них пропонувались і своєрідні підходи: "Галич — другий Київ" ("Кройніка"), ідея загальноруськості — "кровної спорідненості" Великої, Малої та Білої Русі ("Синопсис") тощо. Серед них найбільшої популярності зажив "Синопсис", одна з перших друкованих пам’яток, котра до 1-ї пол. 19 ст. перевидавалася бл. 30 разів та циркулювала не лише на обширах України, Росії та Білорусі, а й у межах Болгарії та Сербії.

Від 2-ї чверті 17 ст. в Україні ширилися впливи барокової к-ри, яка розгорталася в церк. сфері та набула реліг. характеру. Відтак барокові риси й мотиви повною мірою простежуються в козацькому історіописанні 18 ст., розквіт якого досить часто пов’язують з "епохою військових канцеляристів". Запізніле літ. бароко запропонувало історіописанню 18 ст. власний спосіб осягнення світу, зокрема минувшини, який полягав у поданні універсальної палітри, проте у поетизованому вигляді, за рахунок метафоричних і риторичних компонентів, своєрідних композиційних рішень, епічної манери викладу з діалогічними й монологічними вкрапленнями, безпосередніх звернень автора до читача, комбінацій відмінних стильових компонентів тощо. Козацькі літописи Самовидця (його автором уважають колиш. ген. підскарбія Р.Ракушку-Романовського), Г.Граб’янки та С.Величка разюче відрізнялися від звичного літописного канону і в широкому сенсі стали пам’ятками літературного чи навіть "літописного бароко". Літопис Самовидця, здебільшого розкладений по роках, тяжів до звичайного переказу, проте часом сполучався із драматичним підкресленням подій і колоритними, барвистими замальовками. Літопис Г.Граб’янки вирізнявся високоепічним пафосним стилем, що продукував аналогії з давніми антич. взірцями і навіть порівнювався зі славнозвісним твором Тіта Лівія, хоч іноді автор переходив до сухої, лапідарної оповіді. Натомість Літопис С.Величка вирізнявся відмінними стильовими шарами, позаяк його автор то наближався до високого стилю барокової проповіді з моралістичними повчаннями, то переходив до уявних чи гаданих промов своїх героїв, то подавав вірші відомих і невідомих поетів, а то вставляв перекази, перероблені витяги з автентичних джерел, панегірики і навіть епітафії тощо. Сюжетна канва козац. літописів розгорталася навколо Нац. революції 1648—76, утворення Укр. козац. д-ви та подальшого перебігу історії України-Гетьманщини (доба Руїни та ін.), зокрема щодо причин польсько-укр. конфлікту в 17 ст. Водночас козац. літописці порушували проблеми етногенетичного походження (сарматський і хозарський міфи в літописі С.Величка, "скіфо-хозарська концепція" в літописі Г.Граб’янки), козац. прав, свобод і вольностей, становище козац. стану, порівняно зі шляхтою і дворянством, та ін. Козац. літописи репрезентували насичену, емоційну та стилізовану гамму устремлінь, зацікавлень, почувань, переживань і думань істор. людини культ. доби бароко. Ці пам’ятки істор. та суспільно-політ. думки ще залишались у межах провіденційної парадигми історіописання, проте в їхніх авторів уже проступали доволі помітні елементи секуляризованого мислення (С.Величко) та очевидні політ. симпатії (автономістські ідеали Г.Граб’янки). До козац. історіописання 18 ст. з певними застереженнями відносять і низку історичних компіляцій, таких як "Короткий літопис Малоросії" (1730-ті рр.), "Історія про козаків запорозьких" (бл. 1740) кн. С.Мишецького, "Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах" (1765) П.Симоновського, "Краткая Летопись Малой России с 1506 по 1770 год с изъявлением образа тамошнего правления" (СПб., 1777) В.Рубана, "Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще" (1785—86) та ін., які потрапляють у тяжіння рос. культ. поля. Однак в укр. історіографії до кінця 18 ст. зберігалася й архаїчна форма пізніх місц. і монастирських літописів та хронік, присвячених локальним чи обласним подіям. Зрештою, на зламі 18—19 ст. укр. історіописання було строкатим, іноді еклектичним сполученням барокових, провіденційних, пізньопросвітницьких і преромантичних складових. Заразом важливу роль відігравали антикварні практики 2-ї пол. 18 ст., які розгорталися під гаслом збирання "козацької спадщини" та поступово набували ознак зовн. рефлексивності, скерованості назовні — видавничі проекти, топографічні описи, інтелектуальні контакти з європ. діячами, різноманітні експерименти на ниві літератури, мовознавства, етнографії, музики, мист-ва, зорієнтовані на ширше читацьке коло та ін. Проте найяскравіше зовн. рефлексивність виявилася у спробах подати власні візії укр. минувшини, зокрема у славнозвісній "Історії Русів", 1-ша редакція якої, імовірно, постала в останній третині 18 ст.

Раціонально-просвітницький проект виплекав своєрідну парадигму суцільного порядку та ієрархії, яка спиралася на нормативно-універсальний і природно-правовий ідеал науковості, зокрема спричинився до генералізації уявлень про минувшину, нав’язував прагматичне, моралізаторське, механістичне й оптимістичне ставлення до історії. Втім духовні й інтелектуальні перетворення та соціокульт. зрушення в Європі за наполеонівської доби породили зворотні ідеалістичні реакції, які розгорталися у вигляді романтичної опозиції й підважували уявлення про однорідність людської природи як частини заг. універсуму. Пізньопросвітницький універсалізм обіймав царину практично всієї європейської і навіть усесвітньої минувшини, що зумовило появу цілої низки великих наративів. У межах одного з таких наративів була опубл. німецькомовна історія України австрійс. історика Й.-Х.Енгеля, яка становила 48-й том (1796) із серії видань "Fortsetzung der Allgemeinen Welthistorie durch Gesellschaft von Gelehrten in Deutschland und England ausgefertigt". Водночас ширилися й пізньопросвітницькі впливи, котрі почасти простежуються в "Записках о Малороссии, ее жителях и произведениях" (СПб., 1798) Я.Марковича, "Истории города Киева от основания до настоящего времени" (підготовлена 1800, окремі розділи видані 1844) та "Кратком описании Киева" (СПб., 1820) М.Берлинського, в уцілілих фрагментах з "Истории Украины и казаков" (1822 поданої у 3-х рукописних томах до Імператорської АН) О.Мартоса, який певною мірою наслідував працю Й.-Х.Енгеля. Проте найповніше пізньопросвітницькі мотиви репрезентувала 4-томна "История Малой России" (М., 1822; 2-ге вид. у 3-х томах — М., 1830) Д.Бантиша-Каменського, яка відображала культурницькі настанови лівобереж. панства, зокрема ідеї колиш. слави козацько-старшинських родів, місц. неповторності та патріотизму, але на засадах офіційної лояльності до імперії Романових. Загалом Д.Бантиш-Каменський вирізнявся специфічною нормативністю мислення, що спиралася на природно-правові канони з виразним моралізаторським рефреном, проте без особливих філос. чи культ. устремлінь, зокрема, взірцями для нього слугували "История государства Российского" М.Карамзіна та праця Й.-Х.Енгеля. Натомість 5-томна "История Малороссии" (М., 1842—43) М.Маркевича була перехідною працею, в якій помітний пласт антикварного мислення та культурницьких мотивів доволі химерно сполучився з літературно-естетичними й етногр. інтенціями як у дусі раннього романтизму, так і старого класицизму поч. 19 ст. Від 2-ї чверті 19 ст. значної популярності на теренах підрос. України набула "Історія Русів" ("История Русов", М., 1846; видана заходами О.Бодянського), в якій віднаходять преромантичні мотиви і настанови.

Романтичні віяння дісталися укр. обширів у 1820-ті рр., проте вповні проступили протягом 1840—60-х рр. Із романтизмом пов’язаний окремий період укр. істор. та суспільно-політ. думки, зокрема гуртки харків. інтелектуалів, "Руська трійця" (І.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич) у Галичині та Кирило-Мефодіївське товариство у Наддніпрянській Україні. Романтизм викликав своєрідну медієвізацію наукових, громад. і культурницьких зацікавлень, себто актуалізував істор. студії та худож. твори, присвячені середньовіччю. Водночас романтична історіографія ввела до істор. праць масового, колективного героя — народ/націю із множинністю, ірраціональністю та містичністю способів дії. З його появою єдиний і логічно впорядкований Космос минулого, представлений у просвітницько-раціональному світобаченні, воднораз поступився місцем романтичному Хаосу. Відтак істор. подія вилучалася з логічно вмотивованого та зумовленого ланцюга раціоналістичних схем, а її місце заступили уявлення про дискретність, мозаїчність, фрагментарність світу минувшини. Романтизм згенерував потужні трансформації істор. письма в розрізі численних дослідницьких практик — етногр., фольклорних, літ., мовознавчих, архів., краєзнавчих, археол., мистецько-естетичних, музичних тощо, зокрема надав могутнього імпульсу нац. міфотворчості. Заразом тотальність настанов раціоналістичного та природно-правового мислення швидко перетворилася на розмаїття мозаїчних і динамічних структур, властивих романтичному світобаченню. Романтичний проект висунув ірраціональну стратегію пояснення історії, в якій дивним чином сполучилися вимоги до критичного тлумачення минувшини з інтуїтивним способом мислення, зокрема з художністю й образністю викладу фактографічних відомостей. Культ. доба романтизму висунула й нові типи істориків — критика (М.Максимович) та художника (М.Костомаров), які обіймали провідні позиції у фахових корпораціях учених у Моск., Петерб. та Київ. ун-тах, що свідчило про поступову професіоналізацію укр. історіографії, а також талановитого приватного вченого-аматора (П.Куліш). Проте процес професіоналізації укр. історіописання серед. 19 ст. був істотно уповільнений, у т. ч. внаслідок погрому кирило-мефодіївських братчиків 1847, які повернулися до повноцінного наук. та культ. життя лише на зламі дореформених і пореформених часів (проект петерб. "Основи") , а також через численні урядові обмеження. Із "мовної програми" романтизму фактично розпочався проект "винайдення України", зокрема народилася відома формула М.Костомарова про "дві руські народності" (1861), яка нав’язувала поступове виокремлення українства в координатах "Руського світу". Причому до костомаровської тези впритул наблизився М.Максимович ще у 1830—40-х рр. (чернеткові нотатки про психологічні відмінності великорусів та українців), хоч і не наважився винести ці роздуми на публічну дискусію з огляду на свій слов’янофільський консерватизм. Тому ревізіоністський поворот П.Куліша у 1870-х рр. у певному розумінні був однією з можливих варіацій цього проекту, позаяк він протиставляв ідеї сепарації від "Руського світу" думку про перерозподіл ролей у цьому культ. просторі. Ймовірно, саме звідси походить його поділ "Руського світу" на Стару та Нову Русь, з якого поступово визріла контраверсійна візія П.Куліша про "возз’єднання" Русі. Отож дрібні, часом припадкові тексти укр. істориків-романтиків відіграли неабияку роль у формуванні культ. простору України 19 ст. Більше того, романтичний фрагмент мислення нав’язав цілісну програму творення укр. історіописання в імперському культ. просторі: листи та дрібні публікації М.Максимовича 1820—60-х рр., істор. монографії М.Костомарова 1860—70-х рр., врешті-решт багатотомники П.Куліша — "История воссоединения Руси" (т. 1—3. СПб., 1874—77), "Отпадение Малороссии от Польши (1340—1654)" (т. 1—3. М., 1888—89), написані в дусі пізнього романтизму з раціоналістичними та позитивістськими вкрапленнями. Водночас романтичні концепти були затребувані багатьма діячами національно-визвол. руху 2-ї пол. 19 ст. Так, романтичні ідеї відіграють помітну роль у мисленнєвих сполученнях укр. істориків, які засвоїли натуралістичну програму пізнання "першого" позитивізму, зокрема у відомій формулі В.Антоновича — "три національні типи народні" (1888).

"Перший" позитивізм, який сягнув укр. теренів у 1860-ті рр., привніс на обшири історіописання нові пізнавальні й аксіологічні орієнтири, передусім гносеологічний оптимізм і раціоналізм, а також надзвичайну віру в силу знання та людського інтелекту. Адепти позитивізму прагнули "передбачити" минуле, щоби пізніше "перенести" на прийдешність раціонально осмислені та відкриті закони руху й буття "соціальної природи" — ідею невпинного чи "вічного" поступу, детермінізм тощо. Крім того, позитивізм спричинився до інтелектуального оновлення укр. народництва, зокрема переходу його адептів від філологізму та етнографізму до обстоювання натуралістичного історизму й "органічної" безперервності істор. процесу. Позитивізм успадкував і трансформував не лише класичні просвітницько-раціоналістичні зразки мислення, а й настанови щодо поліпшення "природи" самої людини. Така специфіка "першого" позитивізму (за версією О.Конта) спричинилася до того, що чимало укр. інтелектуалів спершу сприймали цю стильову течію за посередництвом просвітницької спадщини (В.Антонович, О.Лазаревський та ін.). Позитивізм згенерував і низку вимог до професіоналізації істор. науки, зокрема нав’язав формальну (часописи, т-ва) та неформальну (Київ. школа істориків В.Антоновича) інституціоналізацію укр. історіописання. Стильова формація "першого" позитивізму з його натуралістичним сцієнтизмом виплекала й появу нових типів учених — професійних істориків із космополітичними (М.Драгоманов) та культурно-просвітницькими світоглядними настановами (В.Антонович), які почасти виявились і в їхніх уподобаннях стосовно дослідницького інструментарію — компаративного й типологічного, а також у сприйнятих інтелектуальних впливах (теорія "мандрівних сюжетів" Т.Бенфея та антропологічні практики П.Топінара). Втім, попри потужні позитивістські віяння 1860—80-х рр., укр. історіописання було доволі строкатим. Приміром, візії В.Антоновича сполучали не лише пізньопросвітницький, романтичний та позитивістський шари, а й численні вкраплення із тогочасних антропологічних теорій, прудонізму, слов’янофільства тощо. Неабияким розмаїттям вирізнялися й мисленнєві структури М.Драгоманова, що загалом спиралися на раціоналістично-позитивістський підмурок, але водночас адсорбували широкий спектр соціаліст., анархічних, ліберальних ідей 2-ї пол. 19 ст. Зрештою, натуралістична програма "першого" позитивізму спричинилася до суцільного еволюційного подання минувшини, зокрема відвела перші ролі в дослідницьких практиках історико-генетичному методу, критично-аналітичним процедурам та різного роду каузальним залежностям, що поступово нав’язували ідею детермінізму в конструюванні світу минувшини. Вислідом таких практик стала низка монографічних текстів, яка створила локально-регіональну "еволюційну палітру", себто серія обласних монографій учнів В.Антоновича — "Болоховская земля и ее значение в русской истории" (К., 1878) М.Дашкевича, "История Северской земли до половины XIV ст." (К., 1882) Д.Багалія, "Очерк известий о Подольской земле до 1434 года" (К., 1885) Н.Молчановського, "Очерк истории Волынской земли до конца XIV в." (К., 1887) О.Андріяшева, "Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV ст." (К., 1891) М.Грушевського, "Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель до конца XII ст." (К., 1891) М.Довнар-Запольського, "История Смоленской земли до начала XV в." (К., 1895) П.Голубовського, "Очерк истории Полоцкой земли до конца XIV ст." (К., 1896) В.Данилевича, "История Переяславской земли с древнейших времен до половины ХIII ст." (К., 1897) В.Ляскоронського та ін.

Поважні зміни відбулися й на ниві інституціоналізації українського історіописання в останній чверті 19 — на поч. 20 ст., зокрема, на теренах підрос. України сформувався ряд осередків місц./ губернських/регіональних істориків, що мали краєзнавчий, пам’яткоохоронний та архівно-археогр. профіль. Вони об’єднували як дослідників-аматорів, так і професійних науковців і громадсько-культ. діячів у вчених архів. губернських комісіях, церковно-археологічних к-тах, земських та ін. інституціях, зокрема в Житомирі (М.Коробка, Вас.КравченкоП.Тутковський, О.Фотинський, Я.Яроцький та ін.), Кам’янці-Подільському (С.Венгрженовський, П.Вікул, М.Гогоцький, О.Павлович, В.Пясецький, М.Сімашкевич, Ю.Сіцінський та ін.), Катеринославі (нині м. Дніпро; В.Біднов, Д.Дорошенко, Я.Новицький, В.Пічета, А.Синявський, Д.Яворницький та ін.), Полтаві (В.Бучневич, О.Левицький, І.Ф.Павловський, Л.Падалка, В.Пархоменко та ін.), Сімферополі (О.Бертьє-Делагард, І.Казас, Л.Коллі, Ф.Лашков, А.Маркевич, Ф.Ребець, О.Романюк, О.Сеницький, Х.Ящуржинський та ін.), Чернігові (А.Верзилов, П.Добровольський, П.Я.Дорошенко, Я.Жданович, Г.Милорадович, В.Модзалевський та ін.) та ін. Істор. студії в цих регіональних осередках не вирізнялися концептуальними чи методологічними новаціями, порівняно з університетськими центрами (Харків, Київ, Одеса), і проводилися у межах імперської науки, проте сприяли, з одного боку, розширенню джерельної бази історії України, а з другого — формували кадри місц. дослідників, тією чи ін. мірою заангажованих в укр. проблематиці. Водночас на теренах підавстрійс. Галичини з її ліберальнішими умовами, порівняно з імперією Романових, було засноване Наукове товариство імені Шевченка, яке на межі 19—20 ст. поступово набуло рис інституційного універсалізму і фактично стало прообразом нац. укр. АН. На галицьких теренах розпочалася й реалізація монументального проекту великого наративу — багатотомної "Історії України-Руси" (Львів—Відень—Київ, 1898—1936), який визрів здебільшого в річищі позитивістських дослідницьких стратегій, зокрема привів до появи своєрідного типу укр. історика-енциклопедиста (М.Грушевський) із незвичайною жертовною самопосвятою та всеосяжним діапазоном наук. зацікавлень і практик.

"Історія України-Руси" М.Грушевського у типологічному плані належить до низки "великих" проектів нац. історій 19 — поч. 20 ст., які мали освятити та легітимізувати буття націй і д-в у часі та просторі. Водночас монументальний багатотомник М.Грушевського (його назва фактично успадкувала відому пропозицію В.Антоновича про вживання у перекладних працях "Руської історичної бібліотеки" (1886—1904) замість означення "малоросійський" дефініції "українсько-руський") не лише інтегрував здобутки романтиків і "перших" позитивістів, а й фактично перевів проект "винайдення" України, точніше конструювання укр. історії, на новий рівень. Наріжною віссю великого тексту, навколо якої оберталися практично всі мисленнєві структури М.Грушевського, стала майже "вічна" категорія народу/нації, яку історик прагнув подати у всій еволюційній багатоманітності, генетичній тяглості та фактографічній повноті. Водночас монументальний проект М.Грушевського спричинився до створення Галицької або Львівської історичної школи, до якої зазвичай зараховують Б.Барвінського, Б.Бучинського, В.Герасимчука (Гарасимчука), Ф.Голійчука, І.Джиджору, Ю.Кміта, М.Кордубу, І.Кревецького, І.Крип’якевича, З.Кузелю, Ф.Срібного, О.Сушка, С.Рудницького, О.А.Терлецького, С.Томашівського, О.Чайківського, М.Чубатого, О.Целевича та ін. Наук. школи істориків започаткували й ін. учні В.Антоновича, зокрема Д.Багалій у Харків. ун-ті та М.Довнар-Запольський у київ. ун-ті Святого Володимира (історико-екон. школа рос. історії 16—17 ст.). Однак монументальний проект М.Грушевського, який виношувався в руслі дослідницьких стратегій "першого", згодом "критичного" позитивізму, довелося реалізовувати за культ. доби, відомої як Fin de Siécle чи Срібний вік (1890—1920), яка кинула низку інтелектуальних та культ. викликів класичному історизму. Ці виклики поклали край домінуванню єдиного "великого" стилю у межах певної культ. епохи. Натомість постало самобутнє багатоголосся конкуруючих стильових пропозицій (соціологізація, віталізм або філософія життя, неоромантизм, неокантіанство, психологізація, "критичний" чи модернізований позитивізм, циклічне подання минувшини та низка ін.), на тлі якого відбувався перехід від традиційного/класичного до некласичного історіописання. Проте М.Грушевський прагнув зберегти еволюційну підоснову та генетичне подання побутування нації як колективного "діяча-героя" укр. історії, а також утримати виразні сцієнтистські вимоги до істор. письма. Це торувало шлях до соціологізації історії за версією Паризької наук. школи (Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюль), хоч і не виключало вибіркового вживання певних ідей та концептів з обсягу ін. стильових пропозицій (віталізму, психологізму, неоромантизму). Отож модернізація традиційного/класичного у великому тексті М.Грушевського відбувалася в напрямі розширення натуралістичної ("органічної") програми подання соціального та культ. світу, до якої вводилися концепти віталізму, психологізму, соціологізму тощо. Проте послідовний еволюціонізм автора "Історії України-Руси" істотно ускладнював репрезентацію переломних подій, ситуацій і періодів нац. історії. Тож конструкція М.Грушевського потребувала введення спец. "транзитних" періодів, які слід було "розмістити" поміж великими епохами, зокрема двох занепадів (середина 14 та 2-га пол. 18 ст.) і двох відроджень (кін. 16 — поч. 17 ст. і 19 ст.) укр. нац. життя. Така концептуалізація М.Грушевського вимагала докладного відтворення різноманітних шарів минувшини, передусім соціальної та культ. площин, у межах яких здебільшого розгорталося істор. життя "народної маси". Тому у багатотомнику М.Грушевського йшлося не тільки про подання швидкоплинних перетворень "народного життя", а й про репрезентацію переходу сусп-ва від одного якісного стану до іншого, себто від уповільненого, розміреного чи дещо прискореного еволюційного плину до несподіваного швидкого розвою, великого розмаху, раптового спалаху і, врешті-решт, революц. вибуху (Хмельниччина).

На поч. 1920-х рр. культ. терени, на яких побутувала нац. історіографія, вирізнялися поділом на кілька автономних академічних середовищ, що формувалися у межах Рад. України, на західноукр. землях та в еміграційних осередках Центр. Європи (Берлін, Варшава, Відень, Прага, Подєбради та ін.). Однак до поч. 1930-х рр. зберігалися й певні можливості для наук. комунікації та співпраці укр. учених, які перебували у зовсім різних світах. Така надзвичайна строкатість і розмаїтість соціокульт. умов спричинили поширення та конкуренцію різних дослідницьких й освіт. практик, перехрещування відмінних інтелектуальних впливів і мотивацій в укр. історіописанні міжвоєн. доби. Тому шокове сприйняття недавньої укр. минувшини спонукало до її нового переосмислення, зрештою до переформатування самої системи світоглядних координат, в якій конструювалася нац. історія. Та "травматична" рецепція "недавнього минулого", яка побутувала у писаннях учених-емігрантів, а у прихованому вигляді — у текстах науковців-гуманітаріїв на обширах Рад. України, досить химерно співіснувала і сполучалася з революц. романтизмом і духом масових соціальних перетворень 1920-х рр. Ці настрої циркулювали в середовищі молодих рад. висуванців, інтелектуалів, митців та культурно-громад. діячів із лівацькою чи соціаліст. орієнтацією. На такому кризовому, повоєнному і заразом революційно-романтичному тлі інтуїтивні й ірраціональні паростки у текстах українських істориків упродовж 1920-х рр. трансформувались у могутню неоромантичну хвилю, здебільшого відому як державницький напрям в українській історіографії. Ця хвиля була настільки потужною, що досягла навіть підрад. України, хоча часто-густо переховувалася під різноманітними інтелектуальними нашаруваннями, декларативними гаслами чи обрядовою марксистською фразеологією. Водночас у міжвоєнні часи вимальовувалися та кристалізувалися й ін. пізнавальні орієнтири, пов’язані зі студіюванням істор. буття "масової людини". Така соціологізація на обширах історіописання була своєрідною реакцією на воєнну й революц. кризу часів I світ. війни. Відтак міжвоєнна культ. доба, яку метафорично можемо назвати епохою "масової історії", хоч і з низкою застережень, вирізнялася стильовим розмаїттям, проте тією чи ін. мірою тяжіла до соціологізму, зокрема сприймала/відкидала/модифікувала/реагувала на його настанови. Отож у 1-й третині 20 ст. намітилися альтернативні версії конструювання укр. історії, які вимальовувалися в руслі неоромантизму та соціологізації минувшини.

Неоромантизм продукував повернення до ідеалістичних, ірраціональних стратегій пояснення істор. буття, а за великим рахунком — до інтуїтивного способу мислення, хоча такий поворот у жодному разі не був всеохопним. Неоромантичні візії історії спиралися на еклектичну мішанину елементів позитивізму, старого романтизму, неокантіанства, дарвінізму, віталізму, расово-антропологічних та соціологічних теорій кінця 19 — поч. 20 ст., зокрема сприймалися як цікаві новації для інтелектуалів, які репрезентували "недержавні" нації Європи. У широкому сенсі неоромантизм пропонував поєднання інтуїтивного й аналітичного способів мислення на модерністських засадах, себто у вигляді незвичайних, інколи еклектичних сполучень. Неоромантичні мотиви та ідеї простежувалися у студіях багатьох укр. істориків 1920-х рр. на еміграції та західноукр. землях, зокрема у текстах М.Андрусяка, І.Борщака, В.Гарасимчука, І.Джиджори, Д.Дорошенка, І.Кревецького, І.Крип’якевича, М.Кордуби, Т.Коструби, Б.Крупницького, В.Кучабського, С.Наріжного, Д.Олянчина, Є.Онацького, В.Січинського, О.Терлецького, О.Шульгина, А.Яковліва, а також у працях деяких істориків на обширах УСРР (О.Оглоблина, Л.Окіншевича та ін.). Найяскравішим речником укр. неоромантизму був В.Липинський, який становив досить цікавий тип приватного вченого з блискучим університетським вишколом, проте позбавленого інерційних складових традиційних дослідницьких і культ. практик, які зазвичай побутували у мисленні більшості академічних учених. Його концептуальна пропозиція вирізнялася неабиякою креативністю та надзвичайним динамізмом, попри те, що продукувала консервативний політ. сенс — "класократичну державу" чи гетьманську хліборобську монархію. Отож конструкція укр. минувшини В.Липинського містила низку неоромантичних елементів і сюжетів, зокрема вводила культ "жертвенних героїв" та "великої людини" (харизматична модель). Ця героїзація історії у повоєн. текстах В.Липинського поступово трансформувалася в ідею персональної репрезентації ("персоніфікацію") стихійних хотінь різних спільнот (націй, класів, станів, політ. партій). Недаремно у працях В.Липинського міститься ряд саморефлексій щодо ідей героїзму та жертовності в історії, зокрема приховане співставлення з постаттю С.-М.Кричевського в "Україні на переломі: замітках до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті"" (Київ—Відень, 1920), роздуми про призначення письменника-теоретика в "Листах до братів-хліборобів" (Відень, 1926) та ін. Заразом поважне місце у візії В.Липинського посідають морально-етичні канони, які постають мірилами вартості минувшини (жертовність, ідея, ідеал, мучеництво тощо). Загалом візія В.Липинського нав’язувала харизматичну персоніфікацію та героїзацію, символістську естетику і волюнтаристське потрактування динамізму у світі історії, але з виразним соціологічним лейтмотивом, що тяжів до відомих теорій циркуляції еліти за версіями В.Парето та Г.Моски. Іншу варіацію укр. неоромантизму репрезентував С.Томашівський — галицький інтелектуал і водночас один із найталановитіших галицьких учнів М.Грушевського. С.Томашівський становив тип гуманітарія-культурника, хоч і з неабиякими громад. та політичними амбіціями. Він сконструював образ "політичного розвитку України", передусім із перспективи творення укр. нації та національно-політ. ідеї з виразним галицьким рефреном у нарисі "Українська історія: старинні і середні віки" (Львів, 1919). Зокрема, С.Томашівський запропонував образ "сакрального трикутника" історичного розвитку України (Степ, Польща, Московщина) та підніс істор. роль Галичини до загальнонац. масштабу. Його неоромантична візія була апологією ідеї Галичини ("українського П’ємонту") та її виключної ролі, насамперед культ. та політ. призначення в укр. історії. На відміну від концептуалізації В.Липинського тексти С.Томашівського виділялися помітним віталістичним забарвленням і продукували низку культурницьких смислів. Укр. неоромантизм виплекав дві відомі метафоричні формули модернізації проекту "винайдення" України — через д-ву до нації (В.Липинський) та через націю до д-ви (С.Томашівський). У 1920-х рр. обидва інтелектуали публічно задекларували наміри перевести означені інтенції до академічної царини у вигляді написання великих студій з укр. історії (проект 12-томної "Великої історії Галичини" С.Томашівського та "державної історії" В.Липинського), котрі однозначно розглядалися як альтернативні візії щодо "Історії України-Руси", проте ці задуми залишилися тільки на стадії їх виношування.

На відміну від неоромантичних візій соціологізація історії здебільшого спонукала до подання історії "знизу", хоч і з перспективи масових процесів. У цьому напрямі ще напередодні I світ. війни просувався М.Грушевський, який здебільшого скептично, а подекуди й негативно, сприймав концептуальні й інструментальні пропозиції неокантіанства, неоромантизму та феноменології. Проте воєнні та революц. події, еміграційні настрої та враження стали своєрідним каталізатором, який змусив М.Грушевського доволі глибоко зануритися в царину всесвітньої історії та соціології, зокрема підштовхнув його до створення 1919 Укр. соціологічного ін-ту в Женеві (Швейцарія). Соціологічні "експерименти" спонукали М.Грушевського до суттєвого розширення предметної області істор. студій з нац. та соціальної царини до культурознавчої й етнологічної сфери. Отож у міжвоєнну добу М.Грушевський більш критично ставився до стадіального й "органічного" подання істор. процесу, яке вважав конвенціональним. Проте еволюційний канон і надалі відігравав важливу роль у його концептуалізації, хоча М.Грушевський відійшов від однолінійної репрезентації світу історії й поступово наблизився до багатолінійного подання (чергування та змагання колективного й індивідуального, визнання різних типів мислення — примітивного чи "прелогічного" і сучасного, відмови від європоцентричного бачення світу тощо). М.Грушевський переважно сприймав соціологізацію минувшини за версією Е.Дюркгейма та Л.Леві-Брюля і засвоював впливи "психології народів" за візією В.Вундта, котрі давали змогу модернізувати позитивістські стратегії в руслі подання "колективної людини" та світу її уявлень, але обмежували введення ірраціональних елементів, які зазвичай розглядалися як гіпотетичні. Заразом М.Грушевський зберігав традиції докладного фактологічного опису та ще й із виразним просторовим історично-генетичним ухилом. Переведення таких настанов до "Історії України-Руси" спричинилося до того, що установчі концепти розмивалися величезною масою фактографії. Тому М.Грушевський опинився у своєрідному "зачарованому колі", позаяк уведення нових доповнюючих культурознавчих й етнологічних площин на ниві соціологізації минувшини нав’язувало опрацювання величезних фактологічних масивів. Це перевершувало фізичні можливості одного вченого, навіть із такою фантастичною працездатністю, як у М.Грушевського, хоча після повернення до УСРР 1924 він створив Київську школу істориків у системі ВУАН, яку називають культурно-історичною, а іноді — соціологічною (О.Баранович, Т.Гавриленко, С.Глушко, П.Глядківський, К.Грушевська, В.Денисенко, В.Євфимовський, В.Ігнатієнко, М.Карачківський, В.Костащук, Д.Кравцов, П.Нечипоренко, О.Павлик, Ф.Савченко, Є.Смолинська, О.Степанишина, М.Ткаченко, С.Шамрай, Л.Шевченко, В.Юркевич та ін.). Крім того, в укр. історіографії 1920-х рр. постало ще кілька наук. шкіл: Харківська соціально-економічна школа Д.Багалія (О.Багалій-Татаринова, О.Водолажченко, М.Горбань, А.Козаченко, Н.Мірза-Авак’янц, О.Назарець, Д.Соловей та ін.); історико-правнича школа М.Василенка (С.Борисенко, В.Гришко, В.Новицький, Л.Окіншевич, І.Черкаський та ін.); марксистська школа М.І.Яворського (З.Гуревич, М.Рубач, М.Свідзинський та ін.).

Упродовж 1920-х рр. виникла й низка інших варіацій соціологізації укр. минувшини, зокрема теорія "єдиного процесу" М.Слабченка, яка розглядала всі нац. історії у світлі ряду "відхилень" від магістральних тенденцій світ. розвитку. Концептуальна пропозиція М.Слабченка була вислідом строкатого, почасти еклектичного стильового сполучення екон. матеріалізму, марксизму, теорії граничної корисності австрійс. екон. школи Е.Бем-Баверка та К.Менгера, візій В.Зомбарта про "буржуазний дух" і децентралізм соціально-екон. життя та Г. фон Шмоллера про оцінку різних видів і форм госп. взаємин на підставі спеціалізованих коефіцієнтів розвитку тощо. Ці концепти вживалися у багатотомних студіях М.Слабченка — "Організація господарства України від Хмельнищини до Світової війни" ("Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до Мировой войны", ч. 1, т. 1—4. Одеса, 1922—25; ч. 1, т. 5, вип. 1—2. К., 1927—29), яка планувалася як 10-томник, та 3-томнику "Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХIХ ст." (т. 1. Одеса, 1925; т. 2. К., 1927; гадають, що 3-й т. автору видати не вдалося). Доволі своєрідну концепцію "господарської автономії" України висунув О.Оглоблин, який планував розгорнути її у 6-томній серії монографічних нарисів: "Очерки истории украинской фабрики: мануфактура в Гетманщине" ([т. 1.] К., 1925), кріпацька ф-ка (т. 2), "Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабрика" ([т. 3.] К., 1925), внутр. організація ф-ки (т. 4), капіталіст. ф-ка (т. 5—6). Із цього 6-томника О.Оглоблина видрукувано лише 1-й та 3-й томи, а 2-й т. був знищений рад. цензурою 1931. О.Оглоблин за формальними ознаками належав до нового типу історика-висуванця, що з’явився на авансцені укр. історіописання протягом 1920-х рр, проте у стильовому та культ. плані суттєво відрізнявся від цього "ідеального типажу". Зокрема, він прагнув сполучити ідею "господарської автономії" з неоромантичною концептуалізацією в дусі В.Липинського та поширити її на терени політ. і культ. історії України. Крім того, власну схему марксистсько-більшовицької соціологізації історії запропонував і М.Яворський. Ця концепція, попри вульгаризований матеріалістичний детермінізм і суцільну класову апологію, обстоювала самостійне подання укр. минувшини в історії народів СРСР, а в низці випадків навіть перегукувалася зі схемою М.Грушевського. Більше того, оригінальні соціологічні мотиви, підходи й сюжети з’являлися у студіях багатьох тогочасних укр. істориків, зокрема у працях Й.Гермайзе, К.Грушевської, Н.Мірзи-Авак’янц, Л.Окіншевича, В.П.Петрова, В.Романовського, К.Штепи та ін. Утім на зламі 1920—30-х рр. процес модернізації укр. історіописання був зупинений. Натомість розгорнулася тотальна радянізація національних, точніше республіканських, наративів, яка розпочалася із суцільної делімітації культ. простору на два полярних "континенти" — "свій" та "чужий". Водночас нав’язувалося ритуальне входження учених-гуманітаріїв до рад. науки у вигляді публічного "обряду каяття", що мав продемонструвати розрив із попередньою спадщиною. Відтак у 1-й пол. 1930-х рр. унаслідок парт. чисток й інспірованих "дискусій" з викриття класової сутності наук. доробку провідних укр. істориків (М.Грушевського, О.Оглоблина, М.Яворського та ін.) постав доволі великий масив "покаянних" і "викривальних" текстів. "Покаянний жанр" став тією знаковою межею, що відділила епоху порівняно "нормальної" науки від доби, в яку, власне, народилися рад. історіописання та його респ. проекції, зокрема укр. рад. історіографія. Руйнація ВУАН ґвалтовно обірвала низку проектів в укр. історіописанні міжвоєн. доби, пов’язаних з неоромантизмом та соціологізацією минувшини.

У 2-й пол. 1930-х — на поч. 1940-х рр. розгорнулася одна з перших спроб створення укр. рад. наративу у серійному проекті "Нарисів з історії України", започаткованих у створеному 1936 Ін-ті історії України АН УРСР. У концептуальному сенсі ця серія видань відображала проміжний, переходовий стан тодішнього радянського гранд-наративу, який набував рис централістичного, великоросійського канону (т. зв. концепція приєднання України до царської Росії як "меншого лиха") з телеологічним, жорстким формаційним і класовим поданням у дусі "обрядового" марксизму-ленінізму, але ще залишав певний, хоч і вельми обмежений, простір для респ. історій, зокрема укр. минувшини. Втім із 17-ти (згодом 20-ти) запланованих випусків "Нарисів з історії України" було видано лише сім (1—4-й, 6-й, 8-й та 11-й). Німецько-рад. війна 1941—45, черговий погром Ін-ту історії України АН УРСР, що стався в серпні 1947, остаточно поховали плани продовження цієї видавничої серії. Повоєнні часи привнесли на терени укр. рад. історіописання не тільки законсервовану пізнавальну ситуацію, а й нові ідеологічні та репресивні кампанії, які поховали примарні надії на лібералізацію тоталітарного режиму, навіяні травневою перемогою 1945. Проте тяжіння соціокульт. трансформацій воєн. та повоєн. доби, попри їхню кон’юнктурність і скороминущість, безперечно давалося взнаки на культ. та інтелектуальних теренах, зокрема у взаєминах центру і периферії. Передусім особливого значення набули культ. та ідеологічні практики воєн. доби, які створили певний простір для "локального" чи місц. патріотизму, зокрема укр. рад. патріотизму як мобілізуючого чинника в умовах тяжкої німецько-рад. війни. З ними пов’язують й обмежену лібералізацію культ. і дослідницьких практик ще в евакуаційний (уфімський) період (1942—44) побутування укр. інтелектуалів з інституцій АН УРСР. Самобутнім наслідком таких спроб "патріотичної" репрезентації стала ідея "нових соціалістичних" народів-націй. Окрім того, німецько-рад. війна стала важливою межею і провідним чинником, який спричинився до формування нового — воєнного — покоління рад. істориків. Ця генерація мала не тільки досвід виживання за складних обставин і умов тоталітарного режиму, а й специфічне світосприйняття, виплекане спогляданням трагічних та драматичних подій, зокрема їх неформального, та навіть приватного осмислення. У повоєнну добу зажевріли перші ідеологічні передвісники горезвісної концепції "возз’єднання". Її генезу пов’язують із дослідницькими практиками ще кінця 1930-х рр., зокрема зі становленням т. зв. концепції "давньоруської народності" як "спільної колиски" чи "спільного початкового періоду" трьох східнослов’ян. народів. Так, протягом 1949—50 проводилися досить масштабні заходи з відзначення 10-річчя "возз’єднання" укр. земель в "єдиній Українській Радянській державі", які у певному сенсі були своєрідним прологом до сумнозвісних тез ЦК КПРС 1954 про т. зв. возз’єднання України з Росією. Ці парт. тези подавалися як універсальний і навіть есенційний концепт, що нав’язував цілісне та телеологічне подання минувшини з апріорною генералізацією укр. сюжетів у рад. культ. просторі, зокрема намічалися як вихідна ("давньоруська народність"), так і проміжні телеологічні віхи ("возз’єднання", Жовтнева революція 1917), які претендували на роль універсальних орієнтирів-дороговказів для наративів, що мали оспівувати невпинний "історичний поступ" до кінцевої мети — комуніст. майбуття. Від кінця 1940-х рр. потуги академічних інституцій дедалі більше концентрувалися навколо великих колективних праць, які сучасники саркастично нарекли "колективістськими" багатотомниками, а укр. історія остаточно була переведена / транслювалася у формат історії УРСР. Саме в руслі "колективного" стилю було підготовлено й перші повоєнні курси з обсягу респ. наративу, зокрема два видання 2-томної "Історії Української РСР" (1-ше вид. — К., 1953—56; 2-ге вид. — К., 1955—57). Зрештою, в серед. 1950-х рр. розпочався процес лібералізації рад. режиму, який на укр. теренах називають "запізнілою відлигою" та пов’язують з "добою Шелеста" (1963—72). Після тривалих погоджень із парт. та контрольними органами 1957 розпочалося видання першого від 1932 (після ліквідації ж. "Україна") респ. фахового часопису — "Українського історичного журналу". Протягом 1960-х — поч. 1970-х рр. з’явився цілий ряд укр. істориків (О.Апанович, І.Д.Бойко, І.Бутич, В.Голобуцький, І.Гуржій, Я.Дзира, О.Компан, І.Крип’якевич, О.Лугова, М.Марченко, Ф.Шевченко та ін.) реформістського чи нонконформістського спрямуванняО.Єфименко, Д.Яворницького і навіть М.Грушевського й П.Куліша) та їхнього наук. доробку. Помітно розширилася й інституційна мережа укр. рад. історіописання, зокрема була заснована низка спеціалізованих збірників, як-от "Історичні джерела та їх використання" (вип. 1—7. К., 1964—72), "Історіографічні дослідження в Українській РСР" (вип. 1—6. К., 1968—73), "Середні віки на Україні" (вип. 1—2. К., 1971—1973), "Український історико-географічний збірник" (вип. 1—2. К., 1971—72), поновився випуск "Київської старовини" (К., 1972), яка мала виходити у форматі щорічника, готувалася серія "Джерела з історії України", у межах якої надрукували тільки "Літопис Самовидця" (К., 1971), опрацьований Я.Дзирою. У 2-й пол. 1960-х — на поч. 1970-х рр. розроблялася ціла низка ін. науково-дослідних проектів, зокрема 2-томна "Історія Української РСР" (К., 1967), 26-томна "Історія міст і сіл Української РСР" (К., 1967—74), 4-томна "Радянська енциклопедія історії України" (К., 1969—72).

Утім 1972 новий поворот парт. курсу поклав край потугам укр. істориків. Натомість насунулася чергова хвиля гонінь на інакодумців і розкрутився маховик репресій супроти укр. інтелігенції, зокрема були проведені чистки академічних інституцій під гаслом "боротьби з націоналістичними проявами", а також низки респ. вид-в і журналів. Зі зміною політ. клімату на поч. 1970-х рр. в укр. рад. історіографії безроздільно запанували офіц. погляди, котрі повсюдно та жорстко транслювалися як до індивідуальних монографій, так і до колективних праць. У такому дусі було "унормовано" й опубліковано найбільші колективні тексти з обсягу респ. наративу: 8-томник "Історія Української РСР" та її російськомовний відповідник — 10-томник "История Украинской ССР" (К., 1981—85), а також російськомовний 3-томник "История Киева" (К., 1982—86) та його укр. версія — "Історія Києва" (К., 1986—87). Більше того, чергова, хоч і менш потужна, хвиля наук. і науково-популярних публікацій наприкінці 1970-х — на поч. 1980-х рр. до т. зв. ювілею — 325-річчя "возз’єднання" (1979) була скерована на підтримання й суцільну консервацію сумнозвісних парт. тез 1954.

На відміну від перебігу пізнавальних ситуацій в УРСР, незавершеність старих інтелектуальних і культ. прорахунків перших десятиліть 20 ст., які в зх. думці перетворилися в надбання анналів істор. думки, творила ту хитку рівновагу між нац. традиціями та викликами, що постали після 1945 на теренах еміграції та діаспори. Отож еміграційна й діаспорна історіографія тривалий час алишалася у полоні "травматичного" досвіду Укр. революції 1917—21 та незакінчених інтелектуальних проектів 1920-х рр., які тією чи ін. мірою продукували державницькі/неоромантичні мотиви й настанови. Водночас неабияку роль у дослідницьких практиках відомих учених-емігрантів відігравало специфічне соціо- та етнокульт. становище еміграційної/діаспорної науки, яке після 1945 зазнало кількох істотних перетворень. Первісно це — славнозвісний період Ді-Пі (від англ. Displaced Persons — переміщені особи, тобто період переміщених осіб 1945—51/52), відомий ще за знаною метафоричною формулою письменника У.Самчука як "планета Ді-Пі". Визначальною характеристикою цього періоду стала концентрація в камеральному просторі таборів багатьох відомих укр. учених та інтелектуалів, що викликало несподіваний і потужний сплеск дослідницьких, культ., освіт. практик у царині соціогуманітаристики, зокрема історіописання. Заразом у напруженій психологічній атмосфері вимушеного очікування свого майбуття співіснували інтелектуали та культурно-громад. діячі з відмінним соціальним і культ. досвідом, світосприйняттям, емоційною вдачею та комунікативними потребами, регіональним представництвом. Отож кількарічні контакти в досить сталому таборовому середовищі викликали своєрідний психологічний і культ. шок, який помітно збагатив укр. науковців та інтелектуалів. Тому пізнавальна ситуація часів Ді-Пі спричинилася на ниві укр. історіописання не лише до цікавих академічних дискусій та появи багатьох студій, а й до низки оригінальних концептуальних пропозицій, як-от ідея історіографічного синтезу й пошуки засад для нової періодизації історії України (Б.Крупницький, Л.Окіншевич), теорія "історичних епох" (В.Петров), спроби окреслити цивілізаційні, культурологічні, хвильові і навіть антропоцентричні виміри української історії (Б.Крупницький, Л.Окіншевич, Д.Чижевський) та ін. У повоєн. час розгорнувся перехід європ. історіописання від макроісторії — "масової" та знеособленої, що домінувала впродовж 1-ї пол. 20 ст., до мікровізій, локальних і регіональних ракурсів репрезентації, людських вимірів минувшини, які у 1960-ті рр. здобули назву "антропологічного повороту". Ці трансформації викликали низку своєрідних рефлексій у студіях ряду істориків (Л.Біласа, Б.Крупницького, В.Петрова та ін.), проте, на жаль, не стали визначальними для укр. еміграційного/діаспорного історіописання. Наступний період після трансатлантичного переїзду укр. наук. еміграції з повоєн. Європи до Канади та США зазвичай локалізується поч. 1950-х — кін. 1960-х рр., зокрема вирізняється печаткою перехідного стану, пов’язаного з новою адаптацією до північно- та південноамер., австралійських чи ін. обширів. Недаремно цей період називають добою "розсіяння" (Б.Крупницький) чи "організаційної кризи" (Л.-Р.Винар), пов’язаною зі швидкоплинною зміною камеральної атмосфери таборових бараків на динамічне мультинац. сусп-во Пн. Америки із притаманним йому прагматизмом та універсалізмом життєвих сценаріїв і повсякденних практик. Нові трансформації кардинально загострили проблему еміграційного статусу нац. історіографії, зумовлену потребами інтеграції до зх. академічного світу. Але найбільше адаптаційні перетворення вплинули на світовідчування укр. істориків різних поколінь, які орієнтувалися на різні епістемологічні взірці: традиційні, пов’язані з незавершеними інтелектуальними і культ. порахунками 1-ї пол. 20 ст., та новітні, що постали на теренах зх. академічного світу. Отож дослідницькі практики багатьох істориків на еміграції розгорталися в царині інтелектуальних порахунків з історіографічною традицією. Так, у руслі цих наук. інтенцій постала низка відомих текстів О.Оглоблина еміграційної чи діаспорної доби, зокрема його студії з досить характерними сюжетами — нова персоніфікація образу Великого гетьмана Б.Хмельницького, яка розширювала і навіть реконцептуалізувала візію "великої" людини В.Липинського, спроба вибудувати харизматичну модель подання гетьмана І.Мазепи на культурницькій підоснові мазепинського Ренесансу, автономістсько-патріотична ревізія образу Старої України / Старої Малоросії, висунутого О.Лазаревським та ін. Зрештою, протягом 1950—60-х рр. укр. академічна спільнота на еміграції переживала період первісної чи початкової інтеграції до інтелектуального середовища, соціо- та етнокульт. умов північноамер. сусп-ва. Вочевидь, цей період добіг кінця зі створенням українсько-американських та українсько-канадських інституцій на зламі 1960—70-х рр. 1968 були засновані кафедри укр. мови, літератури та історії України (від 1973 — Укр. наук. ін-т) у Гарвардському ун-ті під кер-вом О.Пріцака та І.Шевченка, а 1975—76 був створений Канад. ін-т укр. студій при Ун-ті Альберти в м. Едмонтон (Канада) на чолі з М.Лупулом й І.Лисяком-Рудницьким. Крім того, виникли і фахово-професійні асоціації дослідників, зокрема Українське історичне товариство (1963). Також в українській зарубіжній історіографії наприкінці 1960-х — на початку 1980-х рр. з’явилася нова, здебільшого англомовна генерація науковців-гуманітаріїв, до якої зараховують чимало діаспорних учених, таких як Б.Клід, С.Величенко, Г.Грабович, Т.Гунчак, З.Когут, Б.Кравченко, П.-Р.Магочій, І.-М.Мигул, М.Палій, Т.Приймак, С.Сеник, Р.Сербин, О.Сидоренко, Ф.-Е.Сисин, Р.Сольчаник, Д.Струк, О.Субтельний, І.-П.Химка, Р.Шпорлюк та ін. Відтак нові завдання укр. історіописання 1970—80-х рр. формулювалися переважно у контексті вимог і стандартів північноамериканської та західноєвропейської концептуалізації, хоч відчувався істотний брак кадрів, передусім у царині медієвістики та ранньомодерної історії України. Поява нових науково-дослідних інституцій, англомовного покоління вчених-українців та новітніх інтелектуальних і світоглядних орієнтирів привела до трансформації укр. історіописання у США та Канаді. Відтак діаспорна наука поступово втрачала еміграційний статус та набувала зх. інтелектуальних та інституційних рис, хоч і зі своєрідними укр. наук. зацікавленнями у межах мультикульт. академічної спільноти. Проте трансформаційні процеси укр. науки в діаспорі повною мірою так і не були завершені, позаяк політ. та ідеологічне протиборство на теренах біполярного світу перманентно підживлювало й актуалізувало травматичний досвід національно-визвол. змагань і II світ. війни. Зокрема, зазнали фіаско спроби зав’язати інтелектуальні та культ. контакти ряду зх. науковців укр. походження з їхніми колегами на теренах Рад. України наприкінці 1960-х — на поч. 1970-х рр. За таких передумов укр. зарубіжне історіописання хоч-не-хоч виступало як ідеологічний та культ. контрагент до рад. історіографії у біполярній системі координат, що постала за часів "холодної війни". Становище ідеологічної, культ. та інтелектуальної опозиції еміграційної/діаспорної історіографії до укр. рад. історіописання спричинилося до формування її парадигматичних взірців. Адже дух та логіка суцільного протиборства у зх. світі повоєн. доби, що сполучилися з легітимаційними потребами незавершеного проекту укр. нац. гранд-наративу 1-ї третини 20 ст., значною мірою сприяли консервації державницько-патріотичних орієнтирів та архаїчних дослідницьких стратегій ряду істориків навіть до кін. 1980-х рр., попри низку успішних інституційних проектів.

Від 1986 в рад. історіописанні та його респ. версіях розпочалася лібералізація ідеологічних канонів, яку пов’язують зі славнозвісною перебудовою М.Горбачова: розширення кола "дозволених" тем і проблем, зняття табу на згадування й висвітлення ряду істор. особистостей під гаслом реабілітації та "повернутих імен", впровадження поміркованої критики парт. політики за доби сталінізму, зокрема т. зв. викривлень, спотворень, перекручень тощо. Кампанія гласності доволі швидко привела до первісного усвідомлення істотних провалів і величезних лакун у панівній репрезентації історії народів СРСР, зокрема історії України, котрі афористично охрестили "білими плямами". Відтак розгорнулася хвиля перегляду наявних підходів і концепцій, які на зламі 1980-х — 1990-х рр. становили строкате й дивне сполучення візій антисталіністів, шістдесятників, рад. традиціоналістів і консерваторів, прихильників різних версій "чистого" або "первісного" марксизму, адептів різних нац. прочитань історії, прибічників різноманітних зх. дослідницьких стратегій. Водночас хвиля демократизації зумовила інтенсивне становлення неформального культ. простору, який висував новітні вимоги до освоєння й переосмислення минувшини, зокрема в контексті нац., конфесійних, політ., громад. та ін. практик. Але справжній злам у соціогуманітаристиці стався з розгортанням масових національно-культ. та національно-політ. рухів 1987—90 на теренах низки республік СРСР, які трансформувалися у хвилю суверенізації 1989—91, що спричинило висунення низки альтернативних візій не тільки щодо окремих подій, явищ та постатей, а й цілих періодів — т. зв. білих полів з обсягу укр. минувшини, як-от революція 1917—21, "розстріляне відродження" 1920-х рр., Голодомор 1932—33, політ. репресії 1930-х — поч. 1950-х рр. та ін. Після серпневого заколоту 1991 у Москві та подальшого розпаду СРСР на ряд нац. д-в у пострад. історіописанні склалася пізнавальна ситуація т. зв. методологічного "вакууму" чи хаосу на тлі величезного розширення фактографічного матеріалу. Водночас творення держ. інститутів в Україні спричинило потужні етнокульт. запити до наук. спільноти, які швидко піднесли легітимаційну функцію істор. науки, себто освячення існування незалежних країн — колиш. союзних республік — в інтелектуальному, культ., інформаційному та ідеологічному сенсах. Засадничим інтелектуальним вектором пострад. укр. історіографії 1990-х рр. стало "відкриття" забороненої спадщини та повернення "репресованих праць" до широкого наук. обігу. Передусім публікувалася та перевидавалася класична спадщина з обсягу укр. історії, зокрема студії В.Антоновича, Д.Багалія, М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Драгоманова, І.Крип’якевича, М.Костомарова, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, Д.Яворницького. Заразом неабиякої популярності набули перекладні студії діаспорних учених, у т. ч. Г.Грабовича, А.Жуковського, З.Когута, І.Лисяка-Рудницького, П.-Р.Магочого, О.Пріцака, Ф.-Е.Сисина, О.Субтельного, Р.Шпорлюка. Причому окремі перекладні праці мали феноменальний успіх у культ. просторі, зокрема на освіт. ниві. Приміром, англомовна "Україна: історія" (1988) О.Субтельного, яка перевидавалася укр. мовою 1991, 1992 та 1993, російською 1994, болгарською 1995, посіла місце найпопулярнішого посібника з історії України у 1-й пол. 1990-х рр. Всеохопна легітимаційна хвиля та блискавична актуалізація "забороненої" й "репатрійованої" історіографічної спадщини, котрі породили новітню "романтизацію" минувшини, загалом визначили провідні напрями концептуалізації в укр. історіописанні 1990-х рр., які розгорталися в напрямі телеології нац. історій з їхніми провідними концептами — д-ви, народу/нації, еліти, державотворчих ідей тощо.

Таким чином, протягом 1990-х рр. уперше у 20 ст. відбулися кардинальні та повсюдні ревізії радянської, а почасти й імперської історії, місце яких заступили нац. репрезентації історії України. Проте легітимація та "романтизація" породили й вироблення своєрідних, іноді спрощених канонів історіописання, що побутували у вигляді подібності провідних сюжетів, однотипності мовних протоколів, реадаптації класичних дослідницьких стратегій, суцільної національно-державницької актуалізації тощо.

Утім від кінця 1990-х рр. в укр. історіографії шириться критика легітимації чи "націоналізації" пострад. візій історії України, яка тісно пов’язана з інтелектуальними впливами зх. думки, а також відповідною політикою знання (відкриттям відділень міжнар. фондів, грантовою підтримкою, програмами стажування й обміну тощо), що спричинило поширення антропологічних, цивілізаційних, мультикульт. та постмодерністських епістемологічних взірців і стратегій подання минувшини. Приміром, провокативна англомовна розвідка "Чи має Україна історію?" (1995) амер. русиста М. фон Гагена спричинила цікаву наук. полеміку та отримала ряд послідовників, які тією чи ін. мірою наслідували висунення таких чи подібних запитів до укр. історії та історіописання. Наприкінці 1990-х — на поч. 2000-х рр. циркулювали спроби осмислення становища укр. історіописання в контексті загальносвіт. тенденцій, зокрема у світлі понять "криза історіографії" чи "криза історичної науки". Ці концепти безпосередньо чи опосередковано пов’язані з дискусіями навколо методологічної/епістемологічної кризи в зх. істор. науці в 1970—80-х рр., які мають низку різнорідних означень, як-от "лінгвістичний поворот", "ситуація Постмодерну", "відродження наративу", "наративний ренесанс", "постмодерністський виклик". Із цією полемікою до укр. історіописання поступово входять світ. та європ. новації, у т. ч. візії франц. філософа М.Фуко про епістему (репрезентацію знання як співвідношення між словами та речами) та дискурси (мовні форми подання епістем), стратегії деконструкції (термін нім. філософа М.Гайдеггера), ідеї піонерів лінгвістичного повороту, передусім амер. вченого Г.Вайта, хоча культ. поле їхнього поширення залишалося доволі сегментованим і строкатим. Врешті, від поч. 2000-х рр. виокремилися прихильники різних методологічних орієнтацій і дослідницьких стратегій, що істотно впливає на перебіг пізнавальних ситуацій у сучасній укр. історіографії. Протягом 2000-х рр. дискутувалися питання про співвідношення соціокульт. імпульсів, розривів і континуїтету в укр. історії, її лінійне, багатолінійне, нелінійне та гілчасте подання, темпи й інтенсивність істор. руху, регіонально-просторову й етнокульт. конфігурацію, вузлові перетини або точки біфуркації, можливості мікро- та макропідходів, сполучення культурно-антропологічних, цивілізаційних та соціологічних образів минулого, етноцентризм і мультикультурність тощо. Поширення інтелектуальних новацій і входження молодшого покоління до нац. корпорації істориків у 2000-х рр. спричинилися й до появи перших постмодерністських експериментів, які представлені епізодично, переважно на ниві культ. та інтелектуальної, почасти соціальної, історії. Водночас певної популярності набули дискурсивні практики на ниві усної жіночої та постколоніальної історії, політики пам’яті, історії повсякденності тощо. Загалом укр. історіописання 2000-х рр. вирізнялося динамічним співіснуванням прихильників концептуалізації та подання історії України як у межах традиційних, так і модерністських та постмодерністських дослідницьких стратегій.

Революц. та воєнні події 2014—18 в Україні кардинально трансформували горизонт очікувань і перспектив на теренах укр. історіографії, зокрема започаткували новітні обриси соціального опредметнення істор. часу на довоєнну/дореволюц. та воєнну добу. Відтак істотно змінився спектр викликів укр. історіописання, з-поміж яких вирізняють зокрема такі: повноцінна й розгорнута репрезентація регіонально-обласної та мультикультурної палітри в сучасних конструкціях історії України; осмислення й переформатування засад і принципів функціонування фахової корпорації укр. істориків; включення й інтеграція укр. науки до європ. та світ. академічної спільноти, зокрема подання національної минувшини в загальноєвропейських і всесвітніх контекстах. Ці виклики укр. історіографії корелюються з масштабними процесами глобалізації світ. та європ. історіописання, зокрема з пошуками нових епістемологічних взірців (неораціоналізм), аксіологічних орієнтирів та мультикульт. стратегій подання минувшини.