Скіфи

Найвірогіднішою ж причиною повернення скіфів на землі Пн. Причорномор’я наприкінці 7 — на поч. 6 ст. до н. е. було прагнення встановити контроль над торг. шляхами, які сполучали грец. причорномор. міста та землеробські райони Лісостепу. Контроль над ними й посередницька діяльність у торгівлі обіцяли скіф. знаті значні прибутки.

За свідченням Геродота, територія Скіфії простягалася на 600—700 км від Дону до Дунаю, і приблизно на стільки ж від Чорного й Азовського морів до Середнього Дніпра.

Найважливішою подією в ранній історії скіфської конфедерації стала війна з Перською д-вою Ахеменідів, що розгорнулася між 514 та 510 до н. е. Вдавшися до тактики виснаження ворога, скіфи спромоглися перемогти величезну армію перського володаря Дарія I і заслужити славу непереможних воїнів.

У степовій частині Скіфії панували "власне скіфи" — іраномовні кочовики. Вони поділялися на кілька орд на чолі з вождями ("царями" антич. джерел), одна з яких, відома як царські скіфи, очолювала скіф. конфедерацію. Лісостепову Скіфію населяли землеробські племена, які не були споріднені із "власне скіфами", проте зазнавали потужного скіф. впливу, що відбився в матеріальній к-рі. Якусь частину цих племен ототожнюють із геродотовими скіфами-орачами.

Панівною групою були царські скіфи, яких тодішні греки називали "вільними скіфами". Вони самі вважали себе найкращими й найчисленнішими, а решту племен — підвладними собі. В основі підпорядкування лежали відносини данництва, зіперті на військ. примус.

Намагаючися протистояти степовим скіфам, лісостепове населення було змушене згуртовуватися і зводити городища, оточені високими валами та глибокими ровами. Найвідомішими городищами скіф. часів у Лісостеповій зоні України є Мотронинське городище неподалік Чигирина (200 га), Трахтемирівське городище навпроти Переяслава-Хмельницького (500 га), Більське городище на Ворсклі (прит. Дніпра; 4 тис. га), Велике Ходосівське городище під Києвом (2 тис. га).

Скіфія досягла вершини розвитку в останні десятиліття 5 — перші десятиліття 4 ст. до н. е. Цим часом датується найбільша кількість багатих скіф. поховань, буквально наповнених дорогоцінними золотими речами. Тоді ж спостерігається і небачений раніше демографічний вибух. Чисельність населення Степу зросла в кілька разів порівняно з попередніми часами.

Влада у скіф. об’єднанні ґрунтувалася на принципах ієрархічності племінних груп (вибудованої на уявленнях про старшинство певних генеалогічних ліній) та спадковості царської влади у межах царського роду. Такий тип влади означується як вождівство, тобто такий вид потестарної структури, гол. функцією якого є регулювання адміністративно-екон. сфери. Вождівству, на відміну від д-ви, не притаманні легалізований примус і насильство.

Водночас у добу найвищого розквіту Причорномор. Скіфії, а перед тим у часи успішних походів до Передньої Азії потестарна за формою військ. орг-ція трансформувалась у військово-політичну, забезпечуючи у такий спосіб реалізацію завдання зовнішньоексплуататорської діяльності. Це дає підстави вести мову як про переривчастий розвиток скіф. державності, так і про її недосконалість порівняно із д-вами розвиненого типу.

Своєрідність скіф. к-ри зумовлювалася передовсім тим, що вона сформувалася на основі синтезу кочової к-ри іранських племен та елементів передньоазійських, кавказ., еллінських, фракійських к-р. Чи не найбільш помітний вплив на скіф. к-ру справило їхнє перебування у Передній Азії, де вони зазнали впливів з боку тогочасних світ. цивілізаційних центрів — Мідії, Новохетського царства, Ассирії та Урарту. Ці впливи простежуються в ідеології, віруваннях, мист-ві скіфів. Під час перебування скіф. об’єднань на землях Пн. Причорномор’я домінуючими були античні впливи. Загалом же значення скіф. к-ри полягало насамперед у тому, що вона стала об’єднувальною ланкою, своєрідним медіумом між тогочасними цивілізаційними центрами та племенами Сх. Європи.

Скіф. мист-ву була притаманна добре розвинена зовн. символіка. Характерною її рисою стали зооморфні сюжети. На їх основі в 7—6 ст. до н. е. склався самобутній стиль — т. зв. звіриний. Улюбленими персонажами цього мистецького стилю були хижаки-котячі, олень та міфологічні істоти (грифони).

Самобутньою галуззю ранньоскіф. мист-ва були кам’яні статуї воїнів. Як припускають сучасні дослідники, вони уособлювали героїзованих пращурів. Наприкінці 5 і особливо в 4 ст. до н. е. спостерігається розквіт елліно-скіф. мист-ва. У ньому грец. форма органічно поєдналася з варварським змістом.

Скіф. релігія була політеїстичною. В обрядовості переважав шаманізм. Найбільш зримо шаманські риси простежуються у т. зв. вівтарях Арея. Щороку біля підніжжя вівтаря — чотирикутної піраміди із хмизу зі встромленим у верхівку старовинним мечем — приносили в жертву полонених і велику кількість худоби. Людською кров’ю окроплювали меч — символ божества.

Часи найбільшого піднесення Скіфії водночас демонстрували й переконливі ознаки кризових явищ. Кліматичні зміни та антропогенний тиск спричинили активізацію скіф. експансії, зокрема у бік Балкан. Це зіштовхнуло Скіфію з могутнім конкурентом — Філіппом II Македонським. 339 до н. е. у вирішальній битві з македонцями скіфи зазнали поразки.

Після цієї поразки скіфи ще певний час виказували ознаки могутності, проте як політичне об’єднання Скіфія зійшла з історичної арени. Після цього північнопричорномор. степи, де нещодавно вирувало життя, запустіли, аж поки наприкінці 3 — на поч. 2 ст. до н. е. їх не заповнили нові кочові народи.

Ведучи мову про поширення зверхності скіфів над племенами Укр. Лісостепу та Степу, варто згадати побіжно і про ті народи, які, попри такий потужний натиск іраномовних кочовиків, спромоглися йому протистояти. Зокрема, це племена таврів, котрі жили в гірському Криму, займалися землеробством і відгінним скотарством і зуміли весь цей час розвиватися досить стабільно, залишаючись переважно осторонь скіф. та антич. світів. Так само мало відчули на собі ці впливи племена лісової смуги України.