Політичні процеси в Козацькій державі у 1657—1663

Тим часом упродовж серпня—вересня 1657 Україну відвідало кілька посольств царя, які намагалися змусити укр. сторону виконувати зобов’язання, передбачені угодою 1654 (зокрема, узгодження зовнішньополіт. акцій з Москвою, передачу укр. фінансів до царської скарбниці, впорядкування козац. реєстру), а також нав’язати нові обмеження. Попри відсутність у договорі положення щодо попереднього узгодження кандидатури претендента на гетьман. булаву з рос. монархом Москва вимагала впровадження в життя саме такої процедури.

У відповідь І.Виговський у середині жовтня 1657 скликав ген. раду в Корсуні, яка не лише легітимізувала перебирання ним усієї повноти гетьман. влади, а й узаконила низку нових підходів до вирішення міжнар. проблем. Зокрема, укр. делегація у складі ген. старшин І.Ковалевського та Ю.Немирича, полковника І.Богуна узгодила з представником швед. короля Г.Лілієнкроною умови українсько-швед. союзного договору, який і було ратифіковано радою.

Продемонстрована укр. козацтвом на Корсунській раді одностайність змусила рос. уряд відмовитися від намірів суттєвого обмеження укр. суверенітету та визнати правомочність обрання І.Виговського на гетьманство. Однак саме з кінця 1657 козац. середовище на Запорожжі сповнилося антигетьман. настроями. Причини цього полягали як у сфері політичній, так і соціально-економічній. Прибічники І.Виговського у своїх політ. проектах ігнорували січове товариство, яке по суті лишалося самостійним політ. і військ. чинником.

Спалах невдоволення спочатку локалізувався на Запорожжі, а із грудня 1657 охопив і терени Полтав. полку. Цей виступ підтримувавсь офіційною Москвою. Повстання очолили впливові козац. старшини — запороз. кошовий Я.Барабаш та полтав. полковник М.Пушкар. Після подальших дій І.Виговського центр антигетьман. виступів перемістився на Полтавщину та частково Миргородщину. Виникла загроза повномасштабного конфлікту всередині козац. д-ви.

Ця ситуація підштовхнула І.Виговського до корекції зовнішньополіт. курсу у бік активізації зносин із Річчю Посполитою та Крим. ханатом. Союзний договір із Кримом було укладено на поч. березня 1658. Він істотно зміцнив становище уряду І.Виговського. Разом із тим залучення для вирішення проблем внутрішньополіт. життя України зовн. сили створювало вкрай небезпечний, згубний прецедент, що невдовзі вилився в широкомасштабну практику іноз. інтервенцій.

У травні 1658 І.Виговський вирушив у похід супроти опонентів, які зосередилися поблизу Полтави. У бою під містом загинуло багато повстанців. Загалом же демографічні втрати Полтавщини та суміжних з нею територій, на яких розгорівся перший акт збройного громадян. протистояння, становили, можливо, десятки тисяч осіб. Жорстокі розправи над населенням пд. Лівобережжя озлобили місц. людність проти гетьмана та підживили москвофільські тенденції.

Після поразки антигетьман. повстання Москва безпосередньо втрутилася в укр. справи. В серед. червня 1658 в Україну вступили російські війська на чолі з бєлгородським воєводою кн. Г.Ромодановським. До воєводи приєднавсь один із ватажків антигетьман. заколоту Я.Барабаш.

Ця ситуація активізувала українсько-польське зближення. Воно стало останнім прецедентом у спробі побудувати рівноправні стосунки між Варшавою та Чигирином. В уряду І.Виговського об’єднання з польс. королем породжувало сподівання на остаточне приборкання антигетьман. опозиції всередині д-ви та успішну протидію намаганням зовн. сил обмежити укр. суверенітет. Велику зацікавленість у політ. розв’язанні конфлікту в цей час виявляло й польс. кер-во. Для нього пріоритетами були як намагання повернути втрачені землі на сх., так і прагнення залучити Військо Запорозьке як важливого союзника у боротьбі зі Швецією та Рос. д-вою на зовнішньополіт. арені. У формуванні нової моделі стосунків велика заслуга належала Ю.Немиричу, який був добре обізнаним із практикою існування конфедеративних утворень на території Швейцарії та Голландії.

Результатом українсько-польського зближення стала угода, укладена в таборі під Гадячем 16 (6) вересня 1658. Гол. концептуальна ідея Гадяцького договору 1658 полягала у тому, що замість Речі Посполитої Двох Народів мала постати Річ Посполита Трьох Народів, тобто відтепер федерацію мали складати не лише Корона Польська та Велике князівство Литовське, а й Велике князівство Руське. Усі три частини федерації мали об’єднуватись особою спільно обраного короля, спільним вальним сеймом і зобов’язаннями проведення спільної зовн. політики та справами організації оборони д-ви.

Вищим органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського, до складу якого входили Київ., Черніг. та Брацлавське воєводства, мали бути виборні Нац. збори, очільником виконавчої гілки влади — пожиттєво обраний гетьман Війська Запорозького, який одночасно виступав і в ролі київ. воєводи та першого сенатора князівства. За зразком Польс. Корони та ВКЛ формувалися місц. органи влади та система судочинства. Князівству належали власна скарбниця та право карбування монети. На його території створювався вищий суд. трибунал. Автономні збройні сили князівства мали становити 30 тис. козаків-реєстровців і ще 10 тис. найманого війська.

Менш привабливими для широкого сусп. загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-екон. характеру, адже на укр. землях поновлювалися дореволюц. поземельні відносини й селяни мали повернутися до "звиклого послушенства" своїм панам.

Скликаний для ратифікації угоди у травні 1659 вальний сейм суттєво обмежив підписані умови. Як компенсацію сейм затвердив нобілітацію понад 30 козаків, надав цілому ряду старшин жалувані грамоти на маєтності. Це стало зайвим приводом для сусп. невдоволення.

Наприкінці жовтня 1658 рос. війська під командою воєводи кн. Г.Ромодановського вступили в Україну. Оскільки на Лівобережжі козац. полки напередодні зими були розпущені по домівках, воєводі вдалося дуже швидко оволодіти Говтвою, Миргородом, Лубнами та ін. містами. Після подальших боїв царський воєвода вивів свої війська на прикордонну з Бєлгородщиною територію, завершуючи таким чином першу фазу українсько-рос. війни.

Після зимової перерви рос. кер-во перекинуло на укр. театр бойових дій 30-тис. армію. Вирушивши з Путивля на поч. квітня 1659, по дорозі кн. О.Трубецькой об’єднався з військами бєлгородського воєводи кн. Г.Ромодановського та проголошеного в обозі останнього наказним гетьманом України І.Безпалого і на кінець місяця підійшов до Конотопа, де з військами укріпився Г.Гуляницький. Героїчна оборона Конотопа дала змогу гетьману І.Виговському мобілізувати сили. Маючи символічну допомогу від короля Речі Посполитої, козац. полки та наймані загони волохів, німців, поляків, крим. військо на чолі з ханом, І.Виговський завдав супротивнику нищівної поразки у Конотопській битві 1659.

Проте попри військ. перемогу політ. позиції І.Виговського в Україні невпинно слабшали. Варто лише було гетьману розпустити війська та повернутися з Лівобережжя до Чигирина, як цілий ряд впливових козац. старшин Лівобережної України — переяслав. полковник Т.Цицюра, ніжинський наказний полковник В.Золотаренко, черніг. полковник О.Силич — організували заколот. На серед. вересня 1659 у таборі поблизу м-ка Германівка (нині село Обухівського р-ну Київ. обл.) військ. рада позбавила І.Виговського булави. Бл. 23—24 вересня в Білій Церкві відбулася нова рада, на якій гетьманом Війська Запорозького було проголошено Ю.Хмельницького.

Прийшовши до влади, молодий Ю.Хмельницький зіткнувся з низкою важливих і водночас вельми важких для розв’язання проблем. У порівнянні з початком гетьманування І.Виговського його поле для політ. маневрів було суттєво вужчим, оскільки провідна верства козац. д-ви вже засвідчила брак єдності та стабільності, військ. потенціал був ослаблений, частина території зайнята рос. та польс. військами. Ситуація штовхала Ю.Хмельницького до лавірування поміж Варшавою та Москвою. Проте військ. присутність Москви була потужнішою, що призвело до укладання Переяславських статей 1659.

27 жовтня у Переяславі відбулася Генеральна рада, на якій кн. О.Трубецькой, користуючися правом сильнішого, спромігся не лише відхилити проект, запропонований укр. стороною, а й нав’язати цілий ряд положень, які суттєво обмежували укр. суверенітет порівняно з тим, як його визначав договір 1654. Під виглядом т. зв. Попередніх статей Б.Хмельницького гетьману було нав’язано сфальшовані положення Березневих статей 1654. "Нові статті" Ю.Хмельницького суттєво обмежували суверенітет козац. д-ви. Якщо за нормами угоди 1654 Укр. д-ва зберігала права політ. автономії, то тепер її статус можна було охарактеризувати лише як автономію адміністративну. Спроби змінити умови за допомогою посольства до Москви не мали успіху.

Влітку 1660 Річ Посполита замирилася зі Швецією і почала відновлювати свої позиції на укр. напрямку. Для того, щоб застерегти супротивника, укр. та рос. командування вирішило організувати випереджувальний похід.

За планом ведення кампанії царські війська на чолі з В.Шереметєвим та козац. лівобережні полки під проводом наказного гетьмана, переяслав. полковника Т.Цицюри мали виступити на зх., готуючися до ген. битви з коронною армією. Решта укр. війська, тобто правобережні козац. полки, які очолив Ю.Хмельницький, залишались у Наддніпрянщині, стежачи за переміщеннями татар. військ і прикриваючи тили гол. сил та не даючи можливості татарам вторгнутися на укр. землі. Проте затримка з початком походу та нескоординованість дій обох частин армії призвели до того, що на поч. вересня 1660 коронним підрозділам вдалось об’єднатися з татар. військами. Внаслідок цього постала величезна армія. Здійснивши блискавичний маневр, ця армія на самій окраїні пд.-сх. Волині, поблизу м-ка Любар, перекрила В.Шереметєву й Т.Цицюрі шлях на зх. Відхід із боями закінчився тим, що поблизу м. Чуднів українсько-рос. війська були заблоковані.

Подальші успіхи поляків у боях біля козац. табору поблизу м-ка Слободище (нині село Бердичівського р-ну Житомир. обл.) показали очевидну перевагу коронного війська. На тлі зростання антирос. настроїв серед правобереж. старшини уряд Ю.Хмельницького погодився розпочати переговори із польс. командуванням щодо умов замирення.

За результатами переговорів, що проходили у польс. таборі під Чудновом, 17 жовтня 1660 було укладено Чуднівський договір 1660, який передбачав відновлення чинності Гадяцького договору, за винятком статті про перетворення козац. України на Велике князівство Руське. Укр. гетьман брав також на себе зобов’язання негайно відступити від царя та припинити будь-які контакти з В.Шереметєвим й ін. рос. воєводами.

За умовами підписаної 1 листопада 1660 капітуляції російських військ передбачалися відмова Москви від претензій на Україну, виведення всіх рос. залог з укр. міст та залишення ними на місцях артилерії, пороху і боєприпасів, виплата татарам контрибуції. Лівобережні козаки, які виходили з рос. табору, були захоплені татарами у полон.

Щойно дізнавшися про укладений Ю.Хмельницьким мир із поляками та про втрати, яких зазнало лівобережне козацтво, наказний гетьман Я.Сомко відмовився визнавати його гетьман. повноваження та укладений ним мир. Позиція Я.Сомка знайшла підтримку й серед сіверського козацтва, очолюваного ніжинським полковником В.Золотаренком та черніг. полковником О.Силичем. Я.Сомко і козац. старшина Лівобережжя підтвердили свою вірність складеній раніше присязі цареві. Аналогічну заяву зробив і тодішній кошовий отаман Запороз. Січі І.Брюховецький.

Восени 1661 Ю.Хмельницький, об’єднавшись із татар. загонами, вчинив спробу подолати спротив лівобереж. опозиції та об’єднати козац. Україну під одним гетьман. проводом. Проте переломити розвиток подій на свій бік і досягти переконливої перемоги йому так і не вдалося. Черговий похід на лівий берег Дніпра Ю.Хмельницький здійснив разом із татар. військами вже влітку 1662. Становище Ю.Хмельницького на осінь 1662 стало критичним. Авторитет гетьмана впав до рекордно низької позначки. Він усе наполегливіше відмовлявся від гетьман. булави, шукаючи притулок то в Польщі, то у Криму. За таких умов реальна влада на Правобережжі дедалі більше зосереджувалася в ген. писаря П.Тетері. Наприкінці ж 1662 — на поч. 1663 Хмельницький зрікся гетьманства, і на його місце був обраний П.Тетеря. Юрій прийняв чернечий постриг і під іменем Гедеона отримав притулок у монастирі.

Із цього моменту можна вважати, що д-ва, створена Б.Хмельницьким, утратила цілісність, розпавшися на два окремі гетьманати — правобереж. та лівобережний.