Буковина наприкінці 18 — у 1-й половині 19 ст.

Більшість населення Буковини становили українці, які мешкали повсюди, але найкомпактнішу групу утворювали на пн. Загалом же етнічна ситуація на Буковині 1774 характеризується таким співвідношенням: 69 % русинів (українців), 26 % валахів (румунів), 5% людей ін. етнічного походження.

Процес переходу Буковини під владу австрійс. цісарів пройшов кілька етапів: 1) 1775—86 — період військового управління; 2) 1786— 1849 — Буковина у складі Королівства Галіції і Лодомерії; 3) 1849—1918 — Буковина як окремий коронний край.

1783 відбувся поділ Буковини на нові адм.-тер. одиниці — дистрикти. У серпні 1786 край було прилучено до Галичини. Військ. адміністрація була замінена на цивільну, а Буковина стала одним з округів Галичини, на чолі якого стояв окружний староста, із резиденцією у Чернівцях та підпорядкуванням львів. губернаторові. 1794 дистрикти були перейменовані на повіти.

У соціально-екон. сфері відносини між селянами і поміщиками регулювалися нормами молдов. господарів — "Золотою грамотою" (або "Хрисовул Гіки") 1766. Селяни мали відбувати панщину по 4 дні в різні пори року, а загалом 12 днів на рік. Узагалі на Буковині, як і у Молдові, не існувало класичної моделі кріпацтва: селян не можна було продати, обміняти без землі, зруйнувати сім’ю під час продажу, вони мали право одружуватися без дозволу пана. Селянин сприймався як підданий д-ви, тому обсяг держ. повинностей був у кілька разів більшим, ніж поміщицьких. Фільваркова форма госп-ва на Буковині так і не сформувалася.

Згідно з патентом Йосифа II, виданим 1780, кріпацтво було скасовано. Земля залишалася за поміщиками, а селяни за користування нею мали відробляти панщину, сплачувати оброк, виконуватити ін. повинності.

Прагнучи збільшити чисельність населення краю, 1786 Відень видав декрет, який передбачав звільнення місц. населення на 30 років від сплати податків, упорядкування станових прав великих землевласників і впровадження "міського закону". Декрет мав далекосяжні наслідки, оскільки започаткував поліетнічну колонізацію краю, куди спрямувалися румун., нім. і польс. потоки.

Найчисельніша група переселенців прибувала на Буковину з Молдови, Бессарабії та Трансильванії. Переселенці з Молдови оселялися переважно у пд. частині Буковини. Трансильванські переселенці (переважно румуни за етнічною належністю) просувалися на пн., досягаючи долини р. Прут (прит. Дунаю), і саме вони, завдяки вищому екон. і культ. рівню, відіграли вирішальну роль у процесі румунізації укр. населення. Активний еміграційний рух із Трансильванії поєднувався з австрійс. політикою підтримки "волохів", проявом якої було надсилання в Буковину румун. учителів, навч. літератури, впровадження румун. мови поряд із німецькою.

Наприкінці 18 ст. у період військ. управління мала місце і нім. колонізація краю: нім. колоністів запрошували для підвищення рівня землеробської к-ри, впровадження нім. мови в систему освіти і діловодства тощо. Нім. колоністів заохочували різними пільгами: звільненням на 10 років від податків, на 50 років — від рекрутчини, наданням фінансової підтримки з боку д-ви, що було визначено у "Патенті про переселення" 1781. Внаслідок гострого безземелля із Баварії, Швабії, Саксонії, Богемії та Трансильванії впродовж 1780-х — 1830-х pp. до Буковини переселилося до 3 тис. сімей нім. колоністів, які заснували 19 поселень.

Після приєднання Буковини до Галичини розпочалася польс. колонізація краю. Польс. шляхту приваблювали насамперед екон. пільги. Крім того, декретом 1787 буковинське дворянство прирівнювалось у правах до галицької шляхти, а валаські дворяни отримали право засідати в галицькому сеймі.

Польс. емігранти осідали в адм. апараті та панських маєтках. Шляхта активно поширювала польс. мову, к-ру, католицизм. Про інтенсивність польсько-катол. експансії свідчить той факт, що на поч. 19 ст. нар. шкільництво на Буковині опинилося під опікою катол. духовенства. Середня освіта була онімечена або ж лишалася валаською. Навіть у повсякденному житті укр. мова витіснялася польською. Помітним був і вплив польс. елементу на частину буковинського міщанства, населення міст і сіл.

Єврейс. мігранти з Молдови, а також Галичини та ін. провінцій австрійс. монархії осідали на Буковині, де займалися дрібною торгівлею, ремеслами, лихварством. 1789 євреї отримали право на земельну власність. Із Галичини і Трансильванії до Буковини переселялися вірмени-купці. На Буковині оселялись і вихідці з Росії — липовани (секта старообрядців).

Загалом же проведені на Буковині реформи австрійс. уряду значно модернізували край у соціальній, екон., культ., реліг. сферах. Крім того, вони несвідомо сприяли об’єднанню західноукр. земель в єдиний етнічно-мовний масив. З іншого ж боку, нехтування австрійс. просвіченим абсолютизмом етнічно-конфесіональною специфікою новоприєднаних укр. територій, курс на централізацію та уніфікацію всіх провінцій вели до посилення екон. визиску, потурання політиці онімечення, румунізації і покатоличення укр. населення Буковини.

В соціальному плані укр. частина населення Буковини була слабко структурованою. Власної соціальної еліти укр. населення не мало. Буковинська верхівка була або волоська, або спольщена. Укр. етнос був соціально селянським. У структурі ж буковинського селянства можна виділити такі соціальні групи: 1) царани — осн. група селян, яка перебувала у поземельній залежності від поміщиків-землевласників; 2) резеші — вільні селяни, що жили на спадковій землі, яка до 1787 належала дворянам; 3) скутельники — селяни, які були у податковій залежності не від д-ви, а від бояр і монастирів; 4) раби — цигани і татари, які указом Йосифа II 1787 звільнялися від рабства.

Соціальна еліта також поділялася на кілька груп: 1) великі землевласники — румун. бояри; 2) дрібнопомісні бояри — мазилі; 3) дрібне дворянство — рупташі; 4) безземельні збіднілі дворяни — шляхтичі.

Економіка Буковини мала аграрний характер. У сільському госп-ві переважала екстенсивна модель розвитку вир-ва, яка спиралася на малопродуктивну сел. працю, архаїчні знаряддя і примітивні технології. Реформи австрійс. уряду (звільнення селян від особистої залежності, надання їм земельної власності) лише створювали умови для модернізації с.-г. діяльності у майбутньому.

1851 на Буковині зафіксовано майже 3 тис. ремісників — кушнірів, ковалів, кравців, шевців, столярів, гончарів, м’ясників та ін. У містах і містечках краю аж до серед. 19 ст. зберігалася цехова організація ремесла: майстри — власники майстерень; підмайстри — наймані помічники; учні. Зокрема, у Чернівцях налічувалося 13 цехів (мулярів, шевців, ковалів, гончарів, ювелірів, слюсарів, ливарів, столярів), у Сучаві — 12, в Сереті — 6 тощо.

Торгівля на Буковині наприкінці 18 ст. була в руках вірм. і єврейс. купців, які привозили товари із Силезії, Польщі, Туреччини: знаряддя праці, предмети розкоші — хутро, шкіряні вироби, вбрання; продукти — цукор, сіль, солону рибу, олію, каву, інжир. На місці скупали худобу, шкіру, віск, мед, молочну продукцію.

Загалом же після входження Буковини до складу Австрійс. монархії відбулося руйнування застарілих соціально-екон. засад аграрного сусп-ва, підвищення екон. і культ. рівня населення та об’єднання західноукр. земель у єдиний етнічно-територіальний масив. Проте ці соціальні перетворення не сприяли активізації укр. чинника в житті краю.