Модернізаційні зміни в Західній Україні після революції 1848 Особливості модернізаційних процесів на західноукр. землях зумовлювалися передовсім тим, що Галичина, Буковина та Закарпаття, які входили до складу Австрійс. імперії, значно відставали в розвитку екон. і соціальної сфер від ін. провінцій імперії. Оновлення суспільно-політ. життя цих регіонів почалось із політ. реформ, що стали наслідком революц. подій 1848.

Революція стала частиною хвилі демократичних революцій, що прокотились Європою після франц. Лютневої революції 1848. В Австрійс. імперії вона розпочалася повстанням студентства у Відні 13 березня 1848. Студенти домагалися відставки австрійс. канцлера кн. К.-В. фон Меттерніха, який свого часу був головою Віденського конгресу 1814—15, і проголошення громад. свобод. К.-В. фон Меттерніх втік за кордон, а імп. Фердинанд I проголосив конституцію. 15 березня повстало населення Будапешта. 18, 19 і 21 березня хвиля демонстрацій, в яких брали участь українці, поляки, німці, прокотилася Львовом. 13 квітня тут виникло національно-політ. представництво — Центральна рада народова, яка відображала інтереси і настрої поміркованої частини польського населення Галичини. Програма цієї орг-ції передбачала здійснення демократ. реформ і перетворення Галичини на польс. провінцію Австрійс. імперії на засадах автономії. Для того, щоб запобігти поширенню революц. настроїв і не допустити антиурядових сел. виступів, у травні 1848 Фердинанд I скасував панщину в Галичині (в ін. провінціях імперії це було зроблено лише у вересні 1848).

Революц. настрої стимулювали процес розмежування польс. і укр. сил. Русини-українці звернулися з проханням до імператора визнати їхню національність рівною польській. На противагу Центр. раді народовій, яка претендувала виступати від імені всього населення Галичини, 2 травня 1848 було створено укр. національно-політ. представництво — Головну руську раду. Раду, яка складалась із передових представників укр. громадянства — вищого освіченого духовенства, світської інтелігенції, нац. буржуазії, очолив єпископ Г.Яхимович, а його заступниками стали М.Куземський та І.Борисикевич. До її складу ввійшов провідник закарпат. українців А.Добрянський.

Гол. рус. рада сформулювала ідеологічні принципи та окреслила практичні заходи щодо розвитку укр. нац. руху. У маніфесті до народу від 15 травня 1848, повідомляючи про своє утворення, рада проголосила ідею нац. єдності галицьких і наддніпрянських українців. Водночас декларувалися самостійність та окремішність укр. народу від польського та великоросійського. Гол. програмовою вимогою став поділ Галичини на дві окремі частини — польську зі столицею у Кракові та українську (Сх. Галичина і Буковина) із центром у Львові. Програма передбачала, що автономні польська та українська адм. одиниці матимуть власні сейми, адміністрацію з намісником, урядовою мовою в укр. провінції мала бути руська (українська), і вона ж мусила стати мовою нар. навчання в краї від початкових шкіл до ун-ту. Передбачалися зрівняння греко-катол. та римо-катол. церков, встановлення рівності всіх перед судом і законом, захист власності, гідності тощо. Крім того, ставилися вимоги щодо створення нац. преси та розбудови культурно-освіт. установ. На місцях діяло бл. 50-ти окружних рус. рад, до складу яких входили сільс. інтелігенція (вчителі, учнівська молодь), селяни, парафіяльне духовенство.

У процесі розвитку національно-демократ. революції 1848 в Галичині була вперше сформульована соборницька держ. ідея. Її автором став сільс. священик (парох) з університетською освітою В.Подолинський. 1848 він написав брошуру "Голос перестороги", де на противагу панівній на той час в укр. русі панславістській ідеї об’єднання всіх слов’ян. народів в єдиній федерації відстоював потребу побудови соборної суверенної укр. д-ви.

Важливою віхою розвитку революції стали загальні й рівні для представників усіх станів вибори до першого загальноавстрійс. однопалатного парламенту (райхсрату), що відбулися влітку 1848. Всього до райхсрату було обрано 383 депутати, із числа яких 35 представляли населення Сх. Галичини (23 — селяни, 8 — священики, 4 — з інтелігенції). Від Буковини обрали 8 депутатів, серед яких були і 5 сел. депутатів (Л.Кобилиця та ін.).

З осені 1848 із вибуху повстання в Угорщині під проводом Л.Кошута розпочався другий етап національно-демократ. революції. На поч. листопада повстання докотилося до Львова, де його очолила Центр. рада народова. Після придушення виступу уряд заборонив польс. нац. політ. представництва. Позиція укр. сил у революції була поміркованішою. Лідери руху організовували мітинги, подання петицій до крайового і центр. урядів.

19—26 жовтня у Львові під головуванням І.Борисикевича був проведений з’їзд укр. учених, гол. метою якого було визначення осн. напрямів культ. та шкільної політики в краї. Центр. фігурою на з’їзді був колиш. член "Руської трійці" Я.Головацький, який у виступах доводив думку про окремішність укр. мови від польської та російської. На з’їзді ухвалили рішення про введення нового правопису на зразок "Малоросійських пісень" М.Максимовича, а також про заснування культурно-освіт. т-ва "Галицько-руська матиця", що мало видавати й поширювати книжки рідною мовою.

Третій, останній, період революції припадає на весну—літо 1849, коли новий імп. Франц-Йосиф I видав конституцію, що урізала демократ. свободи, проголошені на початку революції. 8 березня був розпущений райхсрат. Влітку капітулювала угор. революц. армія, що зазнала поразки від рос. інтервентів.

У березні 1849 на підставі конституції Франца-Йосифа I Буковина була відділена від Галичини і визнана автономною провінцією. Революц. події на Буковині вилилися в сел. повстання під проводом Л.Кобилиці. На Закарпатті під час революції 1848 найпомітнішою постаттю був А.Добрянський — член Гол. рус. ради Галичини, учасник Слов’ян. з’їзду у Празі. А.Добрянський підтримував ідею галицьких українців про об’єднання всіх укр. земель в Австрійс. монархії і вилучення їх в окрему адм. одиницю. Як певна програма-мінімум закарпат. українства ставилися вимоги щодо створення окремого Рус. дистрикту на правах автономії у складі Угорщини. На підставі заг. конституції Франца-Йосифа I 4 березня 1849 Рус. дистрикт був створений, а його губернатором призначено А.Добрянського.

Проте поразка революції дала змогу Відню відмовитися від цілої низки поступок, зроблених на етапі її піднесення. Так, 31 грудня 1851 було скасовано конституцію 1849 і відновлено абсолютизм. Тоді ж ліквідовано Гол. рус. раду. А.Добрянський через брак укр. кадрів не спромігся налагодити ефективного адміністрування. 1867 Рус. дистрикт припинив існування, у краї посилилася мадяризація всіх сфер сусп. життя. Крім того, тоді ж, 1867, в "еру конституційних експериментів" виникла двоєдина монархія Габсбургів — Австро-Угорщина.

Революц. події в Австрійс. імперії сприяли активізації процесів модернізації суспільно-політ. життя на західноукр. землях. Найбільш модернізованою з укр. провінцій Австрійс. монархії була Галичина. Вона користувалась автономією, мала право внутр. самоврядування. Крайовий галицький сейм обирався куріями у Львові. Рішення сейму набували чинності після затвердження їх імператором. 1861 в Галичині вперше зібрався крайовий сейм, одну третину складу якого становили українці.

На Буковині також діяв однопалатний крайовий сейм. Крайовий виділ як виконавчий орган здійснював місц. керування. Перше засідання Буковинського крайового сейму під проводом крайового маршала, укр. єпископа Є.Гакмана, відбулося 6 квітня 1861.

Важливим модернізаційним фактором у громад. житті укр. населення західноукр. територій порівняно із Наддніпрянською Україною була наявність політ. свобод: права друкувати газети, книги, засновувати т-ва, проводити громад. збори, користуватися виборчим правом, легально боротися за поліпшення свого становища тощо. На відміну від Наддніпрянської України в Галичині навчання у початкових школах велося рус. (укр.) мовою. Навіть у Львів. ун-ті під тиском революц. подій у зимовий семестр 1848/49 була відкрита перша на укр. землях кафедра укр. мови та літератури, яку очолив відомий культурно-громад. діяч Я.Головацький.

У цілому модернізаційні зміни у політ. сфері створювали умови для активного суспільно-політ. життя, пожвавлення нац. руху, формування нац. свідомості. Втім, якщо в сенсі політ. свобод західноукр. населення користувалося кращими можливостями, ніж наддніпрянські українці, то в нар. госп-ві значно відставало від них. Економіка краю і надалі мала чітко виражений аграрний характер. Перші модернізаційні імпульси, пов’язані з революцією 1848—49, полягали у скасуванні панщини. 18 березня 1848 панщина була скасована на Закарпатті рішенням угор. сейму (яке потім доповнювалося законодавчими актами 1853, 1868 і 1871), а в Галичині це сталось у травні 1848.

Складовою сел. реформи залишалася проблема сервітутних земель — лісів, пасовиськ, права на користування якими належали поміщикам. Селяни після реформи могли ними користуватися лише на підставі "добровільних угод". Невизначеність питання сервітутів була підґрунтям постійних суперечок між селянами і поміщиками, що часто виливалися в сел. стихійні бунти і повстання.

Аграрна реформа на західноукр. землях проводилася в інтересах поміщиків. Сільс. госп-во перебувало на початковій стадії розвитку, панували примітивні методи землеробства, внаслідок чого посилювався процес обезземелювання селянства, з одного боку, і концентрація землі у поміщиків-магнатів — із другого. В Галичині малоземельними, які користувалися ділянками від 1 до 5 га, були 80 % сел. госп-в (це бл. 1 млн дворів). Тоді як нечисленна група магнатів володіла величезними латифундіями (напр., Потоцькі мали 60 тис. га). На Буковині клаптикові сел. госп-ва по 2 га становили майже третину (29 %), розміром від 0 до 5 га — 85 %, а 5 % землевласників володіли 61 % всієї землі.

Модернізації аграрного сектору в Зх. Україні сприяло скасування панщини, а також аграрна криза 1870-х — серед. 1890-х рр., яка прискорила процес розорення та обезземелення селянства й концентрації землі. На поч. 20 ст. в сільс. госп-ві західноукр. земель розпочався пром. переворот. Підвищувалася к-ра землеробства, що означало перехід від примітивної трипільної системи до модерних раціональних сівозмін. У великих поміщицьких госп-вах почали все ширше застосовувати нові с.-г. машини, реманент, використовувати мінеральні добрива. Ознаками пром. перевороту стало зростання товарності сільс. госп-ва. Предметами експорту з Галичини до Німеччини та Австрії були зерно і худоба. У сільс. госп-ві західноукр. територій відбувався процес спеціалізації: на рівнині переважало рільництво, в гірських районах — тваринництво.

Пром. потенціал західноукр. земель був своєрідним вторинним придатком австро-угор. економіки. В ньому переважав іноз. капітал — австро-угор., нім., франц., англійський. Нац. укр. капітал був пов’язаний із торгово-пром. об’єднаннями, зокрема в Галичині, такими як Крайовий союз кредитовий, Союз спілок для збуту худоби. Наслідком цього стало сповільнення темпів пром. розвитку.

Структура пром. вир-ва регіону була помітно деформована через надання пріоритету добувним галузям, серед яких насамперед виділялася нафтодобувна пром-сть. Із добувних галузей на західноукр. землях розвивалась озокеритна, буро-вугільна, соляна, лісопильна пром-сть. Більшість заготовленої на Закарпатті деревини оброблялася на деревообробних з-дах Угорщини, звідки експортувалася за кордон. Із Галичини та Пн. Буковини деревина вивозилася до Австрії, Німеччини, Великої Британії, Італії, Франції, Туреччини та ін. д-в.

Порівняно з Наддніпрянською Україною західноукр. землі істотно відставали в розвитку важкої пром-сті. 1890 у Сх. Галичині діяло 4 металургійних підпр-ва (тоді як 1870 їх було 7) та 13 — машинобудівних. На Буковині ці галузі лише зароджувались.

Слаборозвинутою залишалася й інфраструктура західноукр. економіки. Перша залізниця в Галичині, яка з’єднала Львів із Краковом і Віднем, була збудована 1861. Згодом залізничну лінію було продовжено до Чернівців і Румунії, а також до Бродів. У 1870-ті pp. встановлено сполучення між Галичиною та Закарпаттям. Залізничними шляхами Галичина була зв’язана з Рос. імперією, в т. ч. з Наддніпрянською Україною. Всього на 1895 в регіоні було прокладено 2704 км залізничного сполучення. На Закарпатті наприкінці 19 ст. протяжність залізничних шляхів була бл. 500 км, що становило трохи більше 3 % від заг. показників по всій Угорщині.

1890 на західноукр. землях проживало 3,5 млн осіб, що становило 8,5 % від заг. кількості населення Австро-Угорщини. Із них 2,8 млн осіб жило в Галичині, 260 тис. — у Пн. Буковині — та бл. 530 тис. осіб — на Закарпатті.

За переписом 1910, за нац. ознакою населення всієї Галичини розподілялося на поляків — 47 %, українців — 42, євреїв — 11 %, показники ж етнічної належності у Сх. Галичині суттєво різнилися. Так, українці тут становили 62 %, поляки — 25, євреї — 12 % населення. Революція 1848, ставши важливим модернізаційним імпульсом у соціальній сфері Сх. Галичини, підштовхнула до розмежування її громади на дві спільноти — укр. та польську.

Ще однією особливістю соціальної сфери західноукр. земель були дуже повільні темпи її модернізації, пов’язані із процесом урбанізації і формуванням нових соціальних страт. В усіх трьох регіонах переважало сільс. населення. Згідно з даними перепису 1890 за видом діяльності населення Сх. Галичини поділялося таким чином: 75 % працювало в сільс. госп-ві, лісництві та споріднених галузях, 10 % — у пром-сті, 9 % — у торгівлі та на транспорті. Майже такими самими були показники і Пн. Буковини. Тоді як в австрійс. провінціях, напр. у Нижній Австрії, в сільс. госп-ві, лісництві та споріднених галузях було задіяно лише 25 % населення, у пром-сті — 42 %, у торгівлі та на транспорті — 17 %.

Нац. чинник був тісно пов’язаний із соціальним: сільс. населення становили переважно українці, міське — поляки, євреї, німці, румуни, мадяри. Із 380 маленьких містечок Сх. Галичини (із населенням менше 12 тис. жителів) у 59-ти переважало єврейс. населення, яке швидко полонізувалося.

Землевласники-поміщики належали до правлячої етнічної верхівки, в Галичині — до польс. магнатів і сполонізованої рус. шляхти, на Буковині — до румун. бояр, на Закарпатті — до угор. дворянства.

Торгово-пром. клас (підприємці) також був іншоетнічного походження — німці, мадяри, поляки, французи, євреї та ін. Нац. укр. буржуазія почала формуватися під час пром. перевороту та була економічно слабкою.

Певної модернізації зазнала така наймобільніша соціальна група, як інтелігенція. Осн. модернізаційною ознакою було формування нової світської інтелігенції в Галичині, яка на відміну від старої, представленої верхівкою греко-катол. духовенства, походила із соціальних низів. Розмежування в середовищі інтелігенції відбувалось і за нац. ознакою. Місц. адміністрація Галичини перебувала в руках поляків і підлягала юрисдикції крайового сейму, діловодство велося польс. мовою.

В ході революції 1848 відбулося самовизначення укр. нац. інтелігенції. Ідеологію польської інтелігенції Галичини становила шляхетська культурно-істор. традиція, сконцентрована в ідеї відновлення польс. державності. Ідеологія ж укр. інтелігенції, що сформувалася під час революц. подій, проголосила окремішність галицьких українців від польс. спільноти та їхню етнічну спорідненість із українцями Наддніпрянщини.

Важливим наслідком модернізації соціальної структури західноукр. земель була поява такої соціальної групи, як наймані робітники. Її гол. джерелами формування стали безземельні та малоземельні селяни і розорені ремісники та кустарі.

Найчисельнішим робітничий клас був у Сх. Галичині, де на поч. 20 ст. налічувалося 470 тис. робітників, тоді як у Буковині — бл. 73 тис. (серед яких постійних робітників — 27 тис., поденних — 39 тис., прислуги — 7 тис.), на Закарпатті — лише 14 тис. осіб (із них одна половина була зайнята у дрібній пром-сті, а другу становили поденники).

Зворотною стороною модернізаційних процесів стала масова еміграція селянства Сх. Галичини, Буковини та Закарпаття. Гол. причинами еміграції західноукр. селян були малоземелля та безземелля після реформи 1848, що вело до масової пауперизації. Так, на поч. 20 ст. майже половина сел. госп-в у Сх. Галичині та Буковині за розмірами була меншою, ніж 2 га. Ін. причиною еміграції була слабо розвинута пром-сть на західноукр. землях, яка не могла поглинути надлишкові вільні руки, пролетаризоване сільс. населення. Ще однією причиною стало неадекватне поширення лихварства, коли на поч. 1890-х рр. до рук лихварів у Галичині перейшла чверть, а на Закарпатті — більше половини сел. земель. При цьому відсоткова ставка була від 2 до 5 центів із гульдена на тиждень, що становило 50—260 % річних. Позики давалися на короткий термін, борг зростав до таких розмірів, що не вистачало всього майна боржника, щоб розрахуватися з лихварем. Тоді лихвар удавався до примусового стягнення заборгованості.

Еміграція західноукр. селян мала сезонний та постійний характер. Напрямки еміграції також були різними — Росія, країни Європи, Пн. та Пд. Америка. Так, 1900 на заробітки з Галичини за кордон виїхало 55 тис. осіб, із них 50 тис. — до Німеччини, пром-сть якої потребувала дешевої робочої сили. 1892 еміграційний потік був спрямований до Росії, куди емігрувало 7 тис. осіб зі Сх. Галичини та Буковини.

Із 2-ї пол. 19 ст. зі Сх. Галичини та Буковини до Америки емігрувало 250 тис. осіб, із Закарпаття — 170 тис. Перша хвиля укр. еміграції до США припадає на 1870-ті pp. Масового характеру еміграція збіднілих селян із Галичини та Буковини до Канади набула наприкінці 1890-х pp. На поч. 20 ст. укр. іммігрантська громада в Канаді налічувала бл. 24 тис. осіб.

Ще один маршрут укр. еміграції за океан пролягав до Бразилії та Аргентини. Перші родини укр. переселенців з’явились у Бразилії у 1870-ті pp. Масова еміграція почалась у 1890-х pp. Друга хвиля еміграції припадає на 1897—1907. Осн. районами, звідки відбувалося переселення, були Сх. Галичина та Буковина, які охопила справжня "бразильська лихоманка". Уряд Бразилії заохочував сел. бідноту обіцянками: безплатними транспортними послугами, наданням великих ділянок землі (25—50 га) у повну власність, відтермінуванням початку платежів за земельні наділи на 10 років. До Бразилії протягом 1892—1914 прибули 120 родин переселенців і з Наддніпрянської України.

В цілому еміграційні рухи збіднілого селянства Галичини, Буковини та Закарпаття були своєрідним виявом процесу модернізації соціальної сфери, засобом інтеграції українства у світ. екон. простір та культ. життя.