Рух Опору

В офіц. виданнях рад. доби вказувалося, що у період від червня до вересня 1941 були створені 23 підпільні обкоми КП(б)У, 685 міськкомів і райкомів партії. Проте десятки тисяч задіяних у цій мережі людей (за неповними даними — майже 30 тис.) загинули або ж були ув’язнені у концтаборах одразу після того, як проявили себе у боротьбі з окупантами, а дехто уникав будь-яких активних дій проти нацистських окупантів. Не маючи будь-яких навичок у конспіративній роботі, вони не могли боротися на рівних з нім. спецслужбами, які мали великий досвід боротьби із підпільниками безпосередньо в Німеччині.

Більш пристосованими до умов збройного протистояння з ворогом виявилися загони, сформовані з оточенців — червоноармійців, які опинилися в тилу нім. та румун. військ. Саме на їх базі формувалися боєздатні нерегулярні підрозділи, спроможні виконувати серйозні завдання.

Серед партизан. формувань, що активно діяли у перший рік війни, виділявся спочатку загін, а потім — з’єднання на чолі із С.Ковпаком. Гол. місцем дислокації ковпаківців були сум. ліси. Велике партизан. з’єднання і підпільний обком КП(б)У на Чернігівщині очолював О.Федоров. На базі загонів на території Галицького, Лубенського і Миргородського районів діяв Полтав. підпільний обком КП(б)У на чолі з С.Кондратенком. Через активність партизанів А.Гітлер відмовився створювати в районі Лубен свою ставку для кер-ва військ. діями на Сх. фронті. Її збудували під Вінницею.

Літні місяці 1942 стали переломними у розгортанні партизан. руху. Велику роль в активізації партизан. руху відіграли і дії Ставки Верховного головнокомандування. Впродовж цілого року партизани були позбавлені централізованого кер-ва. Це заважало постачанню партизанам зброї та боєприпасів, медикаментів, засобів зв’язку, кадрів підривників, радистів, шифрувальників та ін. Не існувало координації дій окремих партизан. загонів і з’єднань. За рішенням Держ. к-ту оборони від 30 травня 1942 при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при Військ. раді Пд.-Зх. стратегічного напрямку — Український штаб партизанського руху (УШПР). У розпорядженні штабу були потужні радіовузли, склади зброї та боєприпасів, госпіталі, транспортні літаки. При штабі почала діяти школа, що готувала партизан. кадри. 27 липня 1942 ЦШПР затвердив "Оперативний план масованого удару по комунікаціях ворога і вузлах зв’язку противника". В ньому діяльність партизан. загонів уперше узгоджувалась із планами військ. рад фронтів. На його основі УШПР розробив конкретний план бойових дій. У 2-му півріччі 1942 партизани України пустили під укіс 154 ешелони (проти 85-ти за 1-ше півріччя).

Великого значення надавалося пропагандистській діяльності на окупованій території. Восени 1942 видавалося до десятка партизан. газет тиражем від 500 до 2 тис. прим. кожна.

В організації антифашист. руху Опору спостерігалося суперництво між різними відомствами. Виняткове місце тут намагалися відіграти НКВС і НКДБ, які закидали за лінію фронту власні організаторські та диверсійно-розвідувальні групи, частина яких невдовзі перетворювалися на партизан. загони.

У 1-й пол. 1943 у з’єднаннях і загонах, які тримали зв’язок із рад. тилом, налічувалося до 30 тис. бійців. Вони воювали переважно у пн. районах України, де були сприятливі природні умови — ліси й болота. Звідси вони здійснювали рейди (здебільшого недалекі) на території, що не мали сприятливих природних умов для постійної дислокації.

У липні 1943 ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоби паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизан. загонів із Білорусії, України і 4-х рос. областей. Операція підриву рейок розпочалася з 3 серпня і проводилася на території бл. 1 тис. км по фронту і глибиною до 750 км. На осн. залізницях рух поїздів зупинявся на період від 3-х днів до 2-х тижнів, а деякі магістралі не працювали впродовж місяця. Всього до грудня 1943 було знищено 363 тис. рейок, або 2270 км одноколійного залізничного шляху. Німці мінімізували ці незручності завдяки введенню в дію паралельних обхідних залізничних гілок.

Після поглинення Зх. України Рад. Союзом Організація українських націоналістів зосередила свої зусилля на протидії більшовицькому режиму. Під час передвоєн. радянізації зх. областей кадри ОУН зазнали істотних втрат. Натомість на землях колиш. Речі Посполитої, після 1939 — Ген. губернаторстві, як мельниківці, так і бандерівці отримали можливість легальної діяльності. У Кракові було утворено громад. к-т, під "дахом" якого оунівці розгорнули підготовчу роботу зі створення в Україні держ. структур. Вони працювали над цим завданням відособлено: бандерівці — у "Державній комісії ОУН", мельниківці — у "Комісії державного планування". Як ті, так й інші були переконані, що союз А.Гітлера та Й.Сталіна — це тактичний крок для обох сторін, який не триватиме довго. Німецько-рад. війну, яка здавалася неминучою, вони розглядали як шанс для здобуття незалежності України.

Керівник Абверу адмірал В.Канаріс високо цінував досвід оунівських бойовиків та їхню обізнаність із реаліями західноукр. регіону. Навесні 1941 він створив у складі спецпідрозділів Абверу два укр. батальйони. Абвер не приєднав ці батальйони до ін. військ. частин і присвоїв їм не порядкові номери, як будь-якій іншій частині, а кодові назви — "Роланд" і "Нахтігаль".

В.Канаріс вбачав у них ефективну військ. силу, спроможну виконувати поставлені його відомству завдання. Навпаки, С.Бандера сприймав їх як зародок майбутньої нац. армії. Обидва батальйони він називав "Дружиною українських націоналістів" (ДУН). Вважалося, що ДУН у майбутньому поповнюватиметься за рахунок допоміжної укр. поліції, яку в Ген. губернаторстві почали створювати з кінця 1940.

Керівник Українського центрального комітету в Кракові В.Кубійович і голова Укр. нац. об’єднання у Берліні Т.Омельченко, які належали до мельниківської ОУН, звернулися до райхсканцелярії 11 червня 1941 із проханням передати А.Гітлеру їхній меморандум, в якому йшлося про те, що найближчим часом починається війна з СРСР; українці будуть у цій війні на боці Німеччини, і просили його утворити на окупованих Вермахтом землях самостійну Укр. д-ву із кордонами від гирла Дунаю на зх. до Волги на пн. сх. і до Гол. Кавказ. хребта — на пд. сх. Політ. устрій Укр. самостійної соборної д-ви мав бути скопійований з устрою Третього райху. На роль провідника укр. нації висувався А.Мельник.

Провід ОУН(б) теж передав у райхсканцелярію свій меморандум. У документі українсько-нім. відносини трактувалися як союзні, та разом з тим він містив попередження: "Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звісно, спочатку вітатимуть як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами". Ведучи мову про те, що Німеччина вже утворила в Європі дві незалежні д-ви — Словаччину (1939) і Хорватію (1941), С.Бандера натякав на високий ступінь їхньої залежності від Третього райху і зазначав, що подібна за статусом д-ва не задовольнила б українців.

Коли С.Бандера 23 червня передавав свій меморандум до райхсканцелярії, його люди вже вирушали слідом за Вермахтом на територію України. Оперативні групи бандерівців чисельністю від 5-ти до 15-ти осіб намагалися співдіяти з тиловими командирами Вермахту у встановленні громад. порядку шляхом створення міліції і цивільної адміністрації. Оперативні групи були первинними осередками 3-х похідних груп ОУН — "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Північ" мала опанувати Київ. обл., група "Південь" мусила дістатися до Одеси і Криму, а група "Центр" — до Харків. обл. Налагоджуючи управлінську мережу, бандерівці прагнули співробітничати з місц. активістами, негайно включаючи їх у свої структури. Саме через це визначити точну чисельність похідних груп практично неможливо. Дослідники окреслюють цей діапазон від 3 до 8 тис. осіб.

Червона армія залишила Львів 29 червня. 30 червня вранці кілька нім. частин, а також укр. батальйон "Нахтігаль" увійшли до міста. Разом із ними тут опинилась оперативна група чисельністю у 15 осіб на чолі з Я.Стецьком, яка надвечір того ж дня скликала у будинку т-ва "Просвіта" громад. збори. "Національні збори" проголосили Акт відновлення Укр. д-ви. На чолі Українського державного правління ставав Я.Стецько. Уряд Я.Стецька встиг зробити дві передачі по радіо із повідомленням про утворення незалежної України — 30 червня ввечері та 1 липня вранці. За матеріалами радіопередачі Укр. нац. к-т у Кракові опублікував 1 липня інформаційний бюлетень. 2 липня МЗС Німеччини одержало лист від представника ОУН(б) у Берліні В.Стахіва з повідомленням про створення укр. уряду у Львові і призначення його, В.Стахіва, повноважним представником цього уряду в Німеччині.

Німці розцінили проголошення укр. самостійності як "державний злочин", а ініціаторів львів. акції 30 червня назвали "узурпаторами". На підставі цього керівники ОУН підлягали негайній страті. Проте в них знайшлися захисники в поліції безпеки, СД та Абвері. Абверівці розраховували використовувати укр. націоналістів у рад. тилу, а гестапівці — на окупованій території. Врешті-решт було визнано за доцільне обмежитися домашнім арештом С.Бандери. Останній був перевезений до Берліна, де від нього почали вимагати, щоби він відкликав Акт тридцятого червня 1941. С.Бандера не погодився і заявив: "Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії". Коли німці зрозуміли, що укр. націоналісти не відступлять від ідеї нац. незалежності, С.Бандеру кинули у концтабір. Командування оперативним тилом Вермахту в Україні отримало наказ заарештовувати "мандрівних пропагандистів групи Бандери". Укр. батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були розформовані.

Тим часом наприкінці червня 1941 отаман Т.Боровець ("Тарас Бульба") видав "Наказ № 1" про створення невеликих мобільних загонів. Метою цих загонів були диверсії у тилах Червоної армії і збирання розвідувальної інформації з передачею її нім. частинам. Т.Боровець наказував своїм підлеглим захоплювати владу, організовувати міліцію і з синьо-жовтими прапорами урочисто зустрічати Вермахт. На поч. липня його призначили комендантом укр. поліції Сарненського р-ну, а на поч. серпня 1941 він домігся від штабу 213-ї д-зії Вермахту дозволу на формування збройного з’єднання чисельністю в 1 тис. бійців. Бульбівські загони діяли на Поліссі й отримали назву "Поліська Січ". Оскільки отаман прагнув створити армію і на її основі відновити УHP, він назвав свої загони "Українською повстанською армією".

Нім. цивільна адміністрація, що прийшла на зміну військовій у листопаді 1941, не припускала існування самостійних нац. формувань. Ті, хто бажав служити Райху, мусили вступити до укр. допоміжної поліції під нім. кер-вом. Т.Боровець був проти цього, а тому після тривалих переговорів з німцями розпустив свої загони.

Із весни 1942 органи безпеки ген. округу "Волинь—Поділля" посилили репресії проти населення, яке чинило опір реквізиціям продовольства, вивезенню молоді до Райху і передачі найбільш родючих орних земель нім. колоністам. Репресії спрямовувалися перш за все проти бульбівців, які мали досвід збройної боротьби, а часто-густо і саму зброю. В цій ситуації Т.Боровець вирішив відродити свою армію. Починаючи з квітня, вона розгорнула боротьбу із нім. гарнізонами в обороні місц. населення. Бульбівці перешкоджали мобілізації укр. населення на роботу в Німеччину, відбирали і повертали селянам реквізоване продовольство, чинили напади на нім. склади. Проте вони підкреслено відмовлялися вбивати німців.

Тим часом на Поліссі та Волині почали формуватися групи самооборони, або, як їх називали, — боївки ОУН(б). З осені 1941 бандерівські осередки готувалися до майбутнього повстання проти німців — збирали зброю, провадили військ. вишкіл, заготовляли продовольство. Провід ОУН рішуче забороняв боївкам вступати у збройні сутички з німцями, щоби не розпорошувати сили. Бандерівці не поспішали виказувати готовність до збройного протистояння з нім. окупантами, сподіваючись на зміну їхньої політики під впливом невдач на фронті. Проте довго відтягувати збройне повстання націоналістів проти окупантів виявилося неможливо. Дії гітлерівців проти місц. населення були настільки брутальними, що стихійні спалахи нар. гніву проявлялися повсюдно. На Волині — осн. території, де розміщувалися націоналістичні сили, нацисти спалили за 1941—44 рр. 97 населених пунктів.

Частина укр. громад. і політ. діячів усе ще сподівалася на прихильність Берліна й активно домагалася формування укр. війська, що мало стати ядром майбутньої армії відродженої Укр. д-ви. Зрештою, кер-во Німеччини дало санкцію на створення з’єднання, що мало воювати у складі військ СС, оскільки за нім. конституцією іноземці не могли служити у Вермахті.

Ідею орг-ції д-зії "Галичина" підтримав губернатор Сх. Галичини (дистрикту "Галичина") О.Вехтер. 28 квітня 1943 він видав відповідний декрет. До організації д-зії активно підключивсь Укр. центр. к-т на чолі з В.Кубійовичем і К.Паньківським. Через багато років після війни В.Кубійович так обґрунтовував свої тогочасні мотиви: "Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і озброєне велике українське з’єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава. Можна було мати надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після поразки німців". До д-зії зголосилися бл. 80 тис. добровольців, з них зараховано 13,4 тис. осіб. Укр. громадськість поставилася до створення д-зії СС "Галичина" неоднозначно, зокрема, ОУН(б) відреагувала негативно. Наприкінці червня 1944 д-зія прибула на фронт під м. Броди. У кровопролитних боях Львівсько-Сандомирської наступальної операції 1944 рад. 1-го Укр. фронту д-зія "Галичина" була оточена й розгромлена. Бл. 3 тис. її вояків пробилися на зх., частково приєдналися до УПА. Бойовий склад д-зії (12,9 тис.) відновлений у вересні 1944 у таборі Нойгаммер і перекинутий у Словаччину. Навесні 1945 д-зія включена до складу Укр. нац. армії ген. П.Шандрука, брала участь у боях на Сх. фронті навесні 1945.Українська повстанська армія, керована бандерівським проводом, фактично оформилася навесні 1943. На той час замість С.Бандери, який перебував у нім. концтаборі, орг-цією націоналістів став керувати тріумвірат у складі Р.Шухевича, Д.Маївського і З.Матли.

Тим часом дуже обережна тактика бандерівського проводу ОУН щодо німців із часом трансформувалась у тактику двофронтової боротьби проти німців і рад. партизанів. У лютому і квітні 1943 відбулися дві зустрічі бандерівців та бульбівців, на яких ішлося про об’єднання сил у боротьбі проти ворогів України. Учасники переговорів дійшли висновку, що всі формування бандерівців та бульбівців мають бути об’єднані в Укр. повстанську армію. Впродовж березня—квітня 1943 від рад. партизанів надходили повідомлення до ЦК КП(Б)У і УШПР про збройні сутички з німцями загонів укр. допоміжної поліції та її перехід на бік ОУН(б).

У "низах" обох ОУН було зроблено спробу порозумітися через голови "верхів". 13 травня 1943 у Кременецькому р-ні Терноп. обл. зустрілися командири бандерівських і мельниківських загонів. Зустріч відбувалася за участі групи старшин Армії УНР, які опинилися по різні боки барикад. Командири бандерівських і мельниківських загонів висловилися за негайне припинення сутичок між собою, вирішили діяти спільно. Проте далі заяв справа примирення двох фракцій ОУН не пішла.

20 травня 1943 Гол. команда УПА поширила прокламацію "Українці!". Відозва закликала вступати до лав УПА, щоби знищувати "агентів більшовицького і німецького імперіалізмів". Повідомлялося, що "український народ висилає на боротьбу за Українську самостійну соборну державу тверді лави бійців — Українську повстанську армію (УПА)". Ворогами такої боротьби називалися "різні отаманчики-анархісти", "недобитки всяких політичних партій, так звані мельниківці". Вони кваліфікувалися Гол. командою УПА як агенти НКВС і гестапо. Пропагандистська війна між бандерівцями та ін. течіями всередині національно-визвол. руху тривала місяць—півтора. У липні—серпні бандерівські відділи роззброїли осн. мельниківські та бульбівські формування.

4 квітня 1943 українці, які працювали в адм. органах райхскомісаріату і в поліції на Волині, одержали таке попередження: "У зв’язку з тим, що останнім часом німці своєю політичною поведінкою довели українську інтелігенцію до межі повного знищення, ОУН наказує всім вам негайно покинути свою службу у німців, надалі зв’язати свою долю з ОУН та перейти у збройне підпілля. Хто до 15 квітня ц. р. не залишить своєї посади і не вступить у контакт з ОУН, буде відданий до революційного трибуналу".

У травні 1943 поблизу спаленого німцями с. Кортеліси (село Ратнівського р-ну Волин. обл.) загинув шеф спецвідділів СА В.Лютце. Після цього німці виділили великі сили і 3 місяці поспіль намагалися знищити повстанців. Коли ця воєнна кампанія зазнала невдачі, між противниками склалося неофіційне і дуже хитке перемир’я. Причиною було небажання втрачати людей перед появою в Україні гол. для обох сторін ворога — Червоної армії.

Тим часом кероване лондонським еміграційним урядом на чолі з ген. броні В.-Е.Сікорським польс. підпілля збирало сили для боротьби за відродження Польс. д-ви шляхом широкого повстання, спираючись на допомогу англо-американців. Щоб означити військ. присутність у зх. областях України, В.-Е.Сікорський розпорядився тримати тут формування Армії Крайової. Вони мали підняти повстання і заволодіти територією під час відступу німців. На Волині Армія Крайова створила на поч. 1943 бл. 100 самооборонних баз. Коли укр. допоміжна поліція пішла в ліс, нім. окупаційна адміністрація замінила українців у поліцейських формуваннях поляками.

Восени 1942 — навесні 1943 на Волинь були перекинуті партизанські загони під командуванням С.Ковпака, О.Сабурова, О.Федорова, а пізніше — диверсійно-розвідувальна група на чолі з полковником НКВС Д.Медведєвим. Вони мобілізували не менше 5 тис. бійців із місц. поляків.

21—22 квітня 1943 частини 1-ї групи УПА під проводом Дубового (І.Литвинчука) винищили жителів польс. робітн. с-ща Янова Долина (нині с. Базальтове Костопільського р-ну Рівнен. обл.). У травні ці самі частини здійснили ще 6 акцій проти поляків. У звітах про "бойові успіхи" вказувалося, що були ліквідовані польс. колонії, які співпрацювали з більшовиками та німцями. Ці події спровокували криваве українсько-польс. протистояння, яке в укр. історіографії отримало назву "Волинська трагедія 1943".

Польс. збройні сили не залишались у боргу, хоч вони були явно слабшими на Волині, ніж дислоковані тут частини УПА, які діяли синхронно із силами самооборони укр. сіл. У радіограмах рад. партизан. загонів, які надходили до ЦК КП(б)У, повідомлялося, що впродовж травня—червня 1943 польс. поліція спільно з німцями знищила майже ¼ укр. населення Людвипольського р-ну на Рівненщині, включаючи людей похилого віку, жінок і дітей.

У липні 1943 бандерівці поставили вимогу перед кожним польс. селом, щоб його мешканці "за 48 годин вибралися за Буг або Сян — інакше смерть!". Польс. підпілля видало наказ: "Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь". 11 липня відбулися напади бандерівських, мельниківських та бульбівських загонів одночасно на 167 польс. поселень. Польс. загони самооборони відповідали нескоординованими поодинокими нападами на укр. поселення. Нацисти виявили зацікавленість протистоянням між поляками й українцями, що унеможливлювало формування єдиного антинацистського фронту проти окупантів "Нам треба домогтися, — повчав своїх підлеглих Е.Кох, — щоби поляк при зустрічі з українцем хотів би його вбити, щоб українець, побачивши поляка, теж палав бажанням його вбити".

Соціальні фактори конфлікту були не менш вибуховими, ніж реліг. і національні. Проте не варто забувати, що соціальна напруга штучно інспірувалася відповідною нац. політикою кер-ва 2-ї Річпосполитої. Не варто забувати також, що переслідування українців за реліг. ознакою на "східних кресах" здійснювалися не лише екстремістськими елементами, а й місц. адміністрацією за бездіяльності або й потурання центр. уряду довоєн. Польщі.

За польс. підрахунками, під час цієї трагедії з польс. боку загинули щонайменше 35 тис. осіб (гол. чин. польс. цивільної сільс. людності), з яких 18 тис. осіб — зі встановленими прізвищами, з укр. боку загинули до кількох тис. осіб. В Україні з 2018 тривають кілька архів. та усноістор. проектів, що мають на меті проведення власних підрахунків жертв.