Бібліографічне посилання: Кульчицький С.В. КРИМСЬКА ВІЙНА 1853–1856, Східна війна 1853–1856 [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2008. - 568 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Krimska_viyna (останній перегляд: 15.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 5: Кон - Кю ) в електронній біблотеці

КРИМСЬКА ВІЙНА 1853–1856, Східна війна 1853–1856 – широко вживана в дореволюц. рос. та рад. історіографії назва, що, однак, лише механічно поєднувала дві окремі події – війну Російської імперії з Османською імперією 1853 і цивілізаційний конфлікт, одним з проявів якого була власне Крим. війна Росії з Великою Британією та Францією 1854–56. У дореволюц. рос. і рад. історіографії К.в. характеризувалася як війна Рос. імперії проти коаліції д-в у складі Великої Британії, Франції, Осман. імперії та Сардинського королівства за панування на Балканах і Бл. Сході.

Суть цивілізаційного конфлікту полягала в тому, що після Французької революції кінця 18 століття і наполеонівських завоювань (див. Наполеон I) більшість європ. країн, ламаючи середньовічні перепони, почала ставати на шлях прискореного тех. та екон. прогресу. Революції 1848–1849 в Європі довершили справу, давши додатковий імпульс розвиткові євроатлантичної цивілізації. Осман. імперія у цей час перебувала в стані розкладу. Революції не відбулося у Великій Британії, яка, однак, знаходилася на вістрі тех. та екон. прогресу (див. Індустріалізація), і в Рос. імперії, котра, хоча й брала в європ. революціях і спричинених ними війнах активну участь, але винятково як консервативна сила, що охороняла застарілий соціальний порядок (через це її називали тоді "жандармом Європи"). Могутність Росії, територія якої простягалася в ту добу на трьох континентах (в Європі, Азії та Пн. Америці), базувалася на значних сировинних та людських ресурсах, а також на самодержавстві, що спиралося на кріпосництво (див. Кріпацтво) і забезпечувало високий ступінь централізації управління цими ресурсами та проводило політику вестернізації, започатковану Петром I.

У 18 ст. динамічне зростання Росії відбувалося великою мірою за рахунок прирощування тер., зокрема постійно відвойовуваних у Туреччини. На поч. 19 ст. здобуттю спадщини осман. султанів перешкодили війни, які Росія змушена була вести з Францією Наполеона I Бонапарта. Проте з цих війн вона вийшла наймогутнішою на суходолі д-вою, після чого розпочала нову серію війн з Осман. імперією.

У тех. та екон. відношеннях Рос. імперія делалі більше відставала від країн, які побороли середньовічні пережитки революц. шляхом. Водночас вона породжувала в них страх і потребу консолідувати свої зусилля, щоб протистояти небезпекам з її боку. Усвідомлення рос. загроз допомогло навіть політ. зближенню давніх суперників – Франції та Великої Британії. Їхній союз, що виник на поч. 1850-х рр. саме з метою протистояння агресивній політиці Росії, виявився для рос. правлячих кіл цілком непередбачуваним. Рос. дипломати були переконані, що англо-франц. суперечності є непереборними.

Однак союз Великої Британії з Францією імп. Наполеона III став можливим на тлі т. зв. сх. питання про поділ Осман. імперії: у випадку, якби Росія поглинула більшу частину цієї імперії, то перетворилася б на ще потужнішу д-ву, здатну загальмувати поступальний розвиток євроатлантичної цивілізації. Тому зх. сусіди Росії не погодилися, як у випадку з Річчю Посполитою 18 ст. (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795), на поділ Осман. імперії й підтримували останню в її постійних двобоях з Росією.

Російсько-турецька війна. Черговий рос.-турец. конфлікт став визрівати 1852 внаслідок суперечок між правосл. і катол. духовенством за володіння святими церквами та місцями в Палестині (див. також Православ'я, Католицизм, Єрусалим). Під тиском франц. імп. Наполеона III турец. уряд передав ключі від храму Різдва Христового у Віфлеємі (нині місто в Палестинській Автономії) катол. духовенству. Тоді рос. імп. Микола I направив у Стамбул надзвичайного посла кн. О.Меншикова з вимогою домогтися, щоб правосл. піддані султана Абдул-Меджида були поставлені під особливе покровительство рос. царя. У трав. 1853 турец. уряд відкинув цю вимогу, після чого Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною, а потім окупувала залежні від султана Дунайські князівства (Молдавію і Волощину). 9 жовт. (27 верес.) Туреччина в ультимативній формі запропонувала вивести рос. війська з князівств, після чого 16 (4) жовт. 1853 оголосила Росії війну.

Військ. дії почалися атаками турец. військ у гирлі Дунаю і на кавказ. кордоні. Проте на Дунаї дії 150-тис. армії Омер-паші виявилися невдалими. Спроба прориву в Тифліс (нині м. Тбілісі, столиця Грузії) через Боржомську ущелину теж зазнала невдачі. Турки відступили, після чого зима перервала воєн. дії в гірській місцевості.

30 (18) листоп. 1853 рос. флот під командуванням віце-адмірала П.Нахімова знищив у Синопській бухті (на пн. узбережжі Туреччини) весь турец. флот. Рос. війська на Дунаї зосередилися в Пн. Добруджі (див. Добруджа), щоб завдати вирішального удару. Події розвивалися за звичайним для рос.-турец. війн сценарієм, і не було сумнівів у тому, що 1854 війна закінчиться поразкою султанських військ.

Кримська війна. Щоб попередити вкрай небажаний для Заходу розвиток подій у рос.-турец. протистоянні, англо-франц. флот 4 січ. 1854 (23 груд. 1853) увійшов у Чорне м. Дипломатичні переговори не дали результатів, і 21 (9) лют. 1854 Росія оголосила війну Великій Британії і Франції. Союзники висадили десант у Варні (нині місто в Болгарії) в кількості 70 тис. вояків і заблокували рос. флот у Севастополі. Тим часом Дунайська армія на чолі з ген.-фельдмаршалом кн. І.Паскевичем (див. Паскевичі) на початку трав. 1854 взяла в облогу гол. турец. фортецю на Дунаї – Силістру (нині місто в Болгарії).

Вступаючи у війну з Великою Британією і Францією, імп. Микола I сподівався на допомогу прусського і австрійс. монархів, яких він врятував під час революції 1848–49. Однак ці сподівання виявилися марними: цар дізнався, що почалися переговори про створення широкої антирос. коаліції між Великою Бри-танією, Францією, Австрією, Пруссією та Швецією. Австрія зосередила в тилу Дунайської армії значні військ. сили. Це змусило кн. І.Паскевича віддати наказ про відхід армії за Дунай, але оскільки рос. війська в цілому були сконцентровані на лінії протистояння з австрійс. військами, то проти військ Омер-паші були виставлені лише заслони. На початку лип. 1854 3 франц. д-зії почали просуватися з Варни, щоб знищити рос. заслони, але епідемія холери змусила їх повернутися назад. У верес. 1854 рос. війська відійшли за р. Прут (прит. Дунаю), а Молдавія та Волощина були окуповані австрійцями.

На Балтійському м. 52 англ. і франц. лінійні кораблі і фрегати (переважно – парові) блокували 26 рос. парусних лінійних ко-раблів, 9 фрегатів і 9 пароплаво-фрегатів. Після невдалих спроб висадити десанти в Або (нині м. Турку, Фінляндія) та ін. пунктах союзники відійшли до Аландських о-вів. На Білому м. вони бомбардували Соловецький монастир (див. Соловки) та зробили спробу висадитися в Архангельську (нині місто в РФ), але їхня атака була відбита. Гарнізон Петропавловська-на-Камчатці (нині м. Петропавловськ-Камчатський, РФ) в серп. 1854 відбив напад англо-франц. ескадри й розгромив висаджений десант (однак на поч. 1855 і гарнізон, і жителі міста були евакуйовані в гирло р. Амур; див. В.Завойко).

Через загрозу розширення воюючої коаліції рос. війська змушені були залишатися в місцях їхньої попередньої дислокації вздовж зх. кордону – у Фінляндії, Прибалтиці, Польщі та Україні. Англо-франц. командування вирішило дати осн. бій у Криму. За відсутності залізниць росіяни не могли своєчасно доправити туди належну кількість військ, щоб створити кількісну перевагу сил. Враховуючи досвід колоніальних війн 2-ї чв. 19 ст. в Африці та Азії, союзники планували задовольнитися однією масштабною сухопутною операцією на п-ові, яка мала перебувати під захистом їхнього флоту. Застарілі парусні кораблі рос. флоту не становили для них будь-якої загрози.

14 (2) верес. 1854 флот союзників почав висадку десанту в районі Євпаторії. 62-тис. армія під командуванням маршала А.-Ж. де Сент-Арно і фельдмаршала Ф.-Дж.Раглана зустрілася з 33-тис. армією адмірала кн. О.Меншикова на р. Альма 20 (8) верес. і завдала їй поразки. Кн. О.Меншиков відступив на сх. до Бахчисарая і залишив напризволяще гол. базу рос. Чорномор. флоту Севастополь. Контр.-адмірал В.Істомін, віце-адмірали В.Корнілов, П.Нахімов і військ. інженер Е.Тотлебен організували оборону місц. силами, переважно особовим складом Чорномор. флоту. Оборона Севастополя тривала 349 днів (див. Севастопольська оборона 1854–1855). Кожна спроба рос. військ у Криму полегшити долю севастопольців зазнавала невдачі: у листоп. 1854 вони програли битву на Інкерманських висотах, у лют. 1855 був відбитий їхній наступ на Євпаторію, яку захищав турец. корпус, у серп. цього ж року зазнали поразки в битві на Чорній річці.

Щоб перервати сухопутні (по Арабатській Стрілці) і мор. (по Азовському м.) комунікації Криму з материковою частиною країни, союзницька ескадра в трав. 1855 захопила Керч і зруйнувала Бердянськ, а також вчинила спробу висадити десант біля Генічеська, однак останнього виконати не змогла.

Союзники мали під Севастополем на початку облоги 18 мортир, а до серп. 1855 збільшили їхню кількість до 260, з яких майже безперервно вели навісний вогонь по місту. У захисників було лише кілька мортир (пром-сть Росії ледь почала освоювати цю новинку) і не вистачало пороху. На п'ятдесят пострілів противника вони відповідали п'ятьма.

Незабаром після одержання звістки про невдачу наступу на Євпаторію імп. Микола I помер. У країні й за кордоном поширилися чутки про його самогубство під впливом поразок у війні. Царем став його син Олександр II.

Після того, як союзникам удалося захопити 8 вересня (27 серп.) 1855 Малахов курган, що височів над Севастополем, захисники міста відступили, а залишки Чорномор. флоту затопили.

Військ. дії фактично припинилися наприкінці 1855. Правлячі кола Росії розуміли, що війна програна. 25 (13) лют. 1856 в Парижі (Франція) розпочався конгрес представників Росії, Франції, Великої Британії, Австрії, Туреччини і Сардинського королівства з метою опрацювання умов миру. 30 (18) берез. був підписаний Паризький мирний договір 1856. Росії і Туреччині заборонялося тримати на Чорному м. військ.-мор. бази та військ. флоти. Пд. Бессарабія (див. Бессарабія) з гирлом Дунаю переходила від Росії до Молдавського князівства. Волощина, Молдавія і Сербія переходили під колективний протекторат великих д-в, але залишалися в номінальній залежності від турец. султана. Росія зобов'язувалася не будувати укріплень на Аландських о-вах у Балтійському м. та відмовлялася від претензій на "захист" правосл. нас. Осман. імперії.

У боях у Криму й безпосередньо в обороні Севастополя брали участь сформовані в Україні бойові частини, зокрема Волин., Житомир., Кременчуцький, Одес., Подільський, Полтав. і Черніг. полки. Під час війни своїми подвигами прославилося багато солдатів і матросів – українців, зокрема А.Гіденко, Д.Горленко, І.Даниленко, І.Демченко, Ф.Заїка, П.Кошка.

Разом з тим у період війни саме на укр. губернії припав осн. тягар постачання рос. армії паливом і продовольством. Селяни прикордонних губерній змушені були нести цілодобові караули на кордоні.

Особливо велику роль у забезпеченні рос. армії боєприпасами відігравали Шосткинський казенний пороховий завод та Луганський ливарний завод. Завод у Шостці збільшив обсяги вир-ва за роки війни вшестеро й 1855 давав близько половини всього пороху, що вироблявся в Рос. імперії; Луганський з-д цього ж року виготовив снарядів учетверо більше, ніж перед початком війни, – вагою бл. 90 тис. пудів.

Наприкінці війни на укр. землях розгорівся антиурядовий сел. рух, спричинений тим, що влада затягувала вирішення питання про скасування кріпацтва. Безпосереднім поштовхом до нього стало те, що в очікуванні змін селяни по-своєму тлумачили укази імператора про формування ополчень. Так, коли у квіт. 1854 був опубл. указ імп. Миколи I про формування мор. ополчення для воєн. дій, то в переліку губерній, з мешканців яких формувалося ополчення, не значилися укр. губернії, а це означало, що кріпосним цих губерній дозволялося записуватися в ополчення тільки з дозволу поміщиків, отже, їм не гарантувалося, що після служби вони будуть звільнені від кріпосної залежності. Проте селяни не брали цих нюансів до уваги. Далі, на поч. 1855 з'явився маніфест імп. Миколи I про створення мобільного держ. ополчення. У ньому також не було запевнень для укр. селян про звільнення їх від кріпосної залежності, якщо вони стануть ополченцями. Однак і цей документ укр. кріпосні розуміли по-своєму. В укр. селах пішов поголос, що той, хто не запишеться в козаки до весни 1855, назавжди втратить право на волю. Тому в берез. 1855 більшість повітів Київської губернії охопив селянський рух за волю ("Київська козаччина" 1855).

Багато хто з тогочасних демократів, зокрема й Т.Шевченко (тема "селянство і Кримська війна" знайшла відображення в його короткому вірші, написаному 1853 на засланні і відредагованому 1859 в Санкт-Петербурзі: "Мій боже милий, знову лихо!.. Було так любо, було тихо; Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани. Аж гульк!.. І знову потекла Мужицька кров! Кати вінчанні, Мов пси голодні за маслак, Гризуться знову"), вважав, що війна загальмує скасування кріпосного права. Однак насправді вона прискорила його скасування. Не пройшло й двох тижнів після оприлюднення маніфесту про закінчення війни, як імп. Олександр II оголосив про намір ліквідувати кріпацтво. Відкинувши політику поверхової вестернізації, Росія стала на шлях глибоких соціальних реформ і політики прискореної індустріалізації. Однак "реформи зверху" тільки відстрочили революцію.

Дж.: Собрание донесений о военных действиях и дипломатических бумаг и актов, относящихся до войны 1853, 1854, 1855 и 1856 гг. СПб., 1858; Материалы для истории Крымской войны и обороны Севастополя: Сборник под редакцией Н.Дубровина, вып. 1–5. СПб., 1871–74.