ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

СЮЗЕРЕНІТЕТ КОЛЕКТИВНИЙ

  Бібліографічне посилання: Назаренко О.В. СЮЗЕРЕНІТЕТ КОЛЕКТИВНИЙ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Siuzerenitet_kolektyvnyj (останній перегляд: 21.08.2019)
СЮЗЕРЕНІТЕТ КОЛЕКТИВНИЙ

СЮЗЕРЕНІТЕТ КОЛЕКТИВНИЙ (родовий), братське співволодіння (латинською — corpus fratrum, німецькою — Brüdergemeine, французькою — gouvernement confraternel) — політико-династичний принцип, згідно з яким політ. влада (у своїй публічній репрезентації — титула- турі тощо) і, як наслідок, право розпоряджання ресурсами (територією та доходами з неї) належали не окремому володареві, а загалом правлячому родові, уособленому сукупністю братів генеалогічно старійшого покоління. За своїм походженням С.к. являв собою рису архаїчної політ. свідомості та був наслідком перенесення в політ. сферу норм звичайного спадкового права. У більш-менш вираженій формі він був властивий багатьом раннім політіям давнього часу й середньовіччя, майже всім герм. і слов’ян. ранньодерж. утворенням в Європі, але систематичний розвиток отримав лише в держ. практиці Франкської д-ви 6—9 ст. і Київської Русі 10—12 ст.

У науці специфічні прояви С.к. на Русі помітили давно; вони отримали перше концептуальне осмислення в рамках т. зв. родової теорії С.Соловйова (1847). У своєму схематизованому вигляді вона призводила до неправомірних узагальнень (наприклад, до уявлення про ієрархію столів і "лествичний" порядок заміщення княжих столів), що викликало критику — переважно з боку прихильників теорії договірного права В.Сергеєвича. У рад. історіографії елементи С.к. помилково тлумачилися як прояви феод. роздробленості (див. Удільна роздробленість). Принциповий для правильного розуміння С.к. типологічний бік до останнього часу залишався поза увагою.

С.к. проявлявся: у поділах держ. території між усіма синами померлого володаря (за відсутністю будь-якої політ. залежності молодших братів від старшого); у переважному праві братів успадковувати уділ померлого брата (за підпорядкованого становища синів останнього); у праві повнолітнього члена роду на отримання уділу; у нівелюванні титулатури (усі члени королів. роду у франків рівною мірою титулувалися "королями"-reges, так само як усі члени князівського роду на Русі (див. Рюриковичі) — "князями"). С.к. у чистому вигляді, породжуючи постійне територіальне перекроювання, не міг повести до утворення стабільних уділів; навпаки, час від часу династична кон’юнктура забезпечувала єдиновладдя генеалогічно старійшого.

Разом із тим, від самого початку С.к. стикався з таким саме архаїчним принципом отчинності, який, за суттю, був його модифікацією на рівні уділу. Утворення стійких отчин стимулювалося наявністю у правлячому роді перманентно молодших гілок. Останні були нащадками того члена роду, який помер за життя свого батька і тому не міг реалізувати право взяти участь в очікуваному поділі зі своїми братами; його сини не успадковували цього його права й тому залишалися завжди молодшими. В умовах Русі це означало втрату права у свою чергу претендувати на Київ, володіння яким було пов’язане з династичним старійшинством. Такими гілками були полоцькі Ізяславичі та Ростиславичі галицькі. Паралельні процеси визрівання ідеї загальнодерж. єдності (яка стимулювалася києвоцентричною структурою загальнорус. митрополії) і кристалізації отчин стимулювали еволюцію С.к. в бік сеньйорату київ. князя — такої форми С.к., за якої династично старійший разом із київ. столом отримував би якусь суму загальнодерж. прерогатив, хай і номінальних, ставав би для братів "во отца место". На Русі спробу встановити сеньйорат було здійснено в політ. заповіті Ярослава Мудрого (див. Ряд Ярослава 1054). У цілому на Русі, так само як і в ін. країнах (у Франкській д-ві, у Польщі), ця спроба виявилася невдалою, і криза сеньйорату 1069, після другого повернення Ізяслава Ярославича на київ. стіл, призвела до тривладдя (т. зв. тріумвірату) Ярославичів: київ. кн. Ізяслава Ярославича, черніг. кн. Святослава Ярославича і переяслав. кн. Всеволода Ярославича, — тобто до відновлення чистого С.к. Проте після Любецького з’їзду 1097 С.к. існував у формі, зумовленій наявністю стійких отчин (див. Вотчина), до яких не належав Київ. Таким чином, С.к. перетворився на династичний механізм володіння Києвом, обіймаючи отчичів Києва в генеалогічно старійшому поколінні династії. Таку ж картину знаходимо в наступних поколіннях Рюриковичів: очевидний С.к. київ. кн. Святополка Ізяславича і переяслав. кн. Володимира Мономаха; менш виразний, але вловимий С.к. київ. кн. Ростислава Мстиславича та владимирського і суздальського кн. Андрія Боголюбського.

Як і будь-який правовий звичай, С.к. був достатньо аморфним, потребуючи підкріплення військ. силою і договором, але при цьому дуже чіпким. Спроба Володимира Мономаха зламати його і закріпити Київ за нащадками свого старшого сина Мстислава Великого виявилася невдалою і призвела, з одного боку, до тривалого конфлікту Мстиславичів із молодшими Мономашичами, а з другого — до захоплення Києва 1139 черніг. кн. Всеволодом Ольговичем, дії якого виглядали як відновлення уражених прав черніг. Ольговичів і Давидовичів в рамках С.к. з їхнім троюрідним братом — ростовським і суздальським кн. Юрієм Долгоруким.

Від С.к. слід чітко відрізняти специфічні форми договірного співправління, які час від часу можна спостерігати в домонгол. Русі, — такі, як співправління київ. кн. Ізяслава Мстиславича зі своїм дядею В’ячеславом Володимировичем або роздільне володіння Києвом і Київ. землею за Святослава Всеволодича і Рюрика Ростиславича.

Норми С.к. з більшою чи меншою виразністю діяли і всередині династій деяких князівств. Досить чітко виявлені вони були у Владимиро-Суздальському князівстві, помітні в Чернігівському князівстві, тоді як у Волинському князівстві їх майже цілком витіснила отчинність.


Література:
  1. Соловьев С.М. История отношений между русскими князьями Рюрикова дома. М., 1847
  2. Ewig E. Spätantikes und fränkisches Gallien, Bd. 1. München, 1976 (Beihefte zu Francia, Bd. 3/1)
  3. Його ж. Überlegungen zu den merowingischen und karolingischen Teilungen. В кн.: Settimane di studio del Centro italiano di studi sull’alto medioevo, t. 27/1. Spoleto, 1981
  4. Laudage J. Hausrecht und Thronfolge. В кн.: Historisches Jahrbuch der Görres-Gesellschaft, Bd. 112. Bonn, 1992
  5. Назаренко А.В. Древняя Русь и славяне. М., 2009

Посилання:
  • АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙ
  • ЧЕРНІГІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ІЗЯСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ
  • ІЗЯСЛАВ МСТИСЛАВИЧ
  • КНЯЗЬ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • ЛЕСТВИЧНИЙ ПОРЯДОК ЗАМІЩЕННЯ КНЯЖИХ СТОЛІВ НА РУСІ
  • ЛЮБЕЦЬКИЙ З'ЇЗД 1097
  • МОНОМАШИЧІ
  • МСТИСЛАВ ВЕЛИКИЙ
  • МСТИСЛАВИЧІ
  • ОЛЬГОВИЧІ
  • РЯД ЯРОСЛАВА 1054
  • РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ, РЮРИК-ВАСИЛІЙ РОСТИСЛАВИЧ
  • РЮРИКОВИЧІ
  • РОСТИСЛАВ МСТИСЛАВИЧ
  • РОСТИСЛАВИЧІ ГАЛИЦЬКІ
  • СОЛОВЙОВ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • СВЯТОПОЛК ІЗЯСЛАВИЧ, СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ ІЗЯСЛАВИЧ
  • СВЯТОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • СВЯТОСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ
  • УДІЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ
  • В'ЯЧЕСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ВЛАДИМИРО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ВОЛОДИМИР МОНОМАХ
  • ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ВОТЧИНА
  • ВСЕВОЛОД ЯРОСЛАВИЧ
  • ВСЕВОЛОД ОЛЬГОВИЧ
  • ЯРОСЛАВ МУДРИЙ, ЯРОСЛАВ-ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ЮРІЙ ДОЛГОРУКИЙ, ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ДОЛГОРУКИЙ

  • Пов'язані терміни:
  • УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ ТА ІСТОРІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ
  • КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ
  • СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ
  • УДІЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ
  • ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)