ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ТЕОЛОГІЯ

  Бібліографічне посилання: Любащенко В.І. ТЕОЛОГІЯ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Teolohiia (останній перегляд: 18.02.2019)
ТЕОЛОГІЯ

ТЕОЛОГІЯ (грец. θεολογία, від Θεός — Бог і λόγος— слово, вчення; лат. theologia) — 1) вчення про Бога, інтерпретоване як осмислення і доказ абсолютної істини, що міститься в Божественному Одкровенні; 2) систематичний виклад та обґрунтування догматів певної релігії, засновані на її вченні про Бога та священних книгах; 3) навч. дисципліна, в якій представлено вчення про Бога й систематичний виклад догматів у контексті віросповідання і канонів певної релігії, її історико-культ. і соціоетичного досвіду. Походження терміна пов’язують із грец. міфологією, що розуміла під Т. оповіді про походження язичницьких богів (напр. "Теогонія" Гесіода), під називним ім’ям Теолог — поетів (легендарний поет-містик Орфей) і тлумачів міфів (Епіменід Критський). У Платона і Марка Туллія Цицерона Т. віднесена до нар. вірувань, а вже для Арістотеля, у його класифікації наук, — це перша філософія, вчення про божественне. Ранні християн. письменники та отці Церкви (Климент Александрійський, Тертулліан, Августин) показали відмінність між Т., що пояснює Бога, і філософією як підготовкою до читання Євангелія. Афінагор Афінський, Оріген, Григорій Богослов застосували поняття Т. до вчення про Святу Трійцю. У Псевдо-Діонісія Ареопагіта та Бонавентури — це не стільки раціональна інтерпретація Одкровення, скільки саме Одкровення; у Томи Аквінського — священне вчення (Sacra doctrina), ґрунтоване на знанні, яким володіють Бог і ті, котрі, набувши блаженства, пізнали Його в Одкровенні. Зріла схоластика — Жильбер з Порре, Генріх Гентський, П’єр Абеляр (автор "Християнської теології", в якій її предмет визначено як раціональне богопізнання) — визнала Т. окремою церк. дисципліною; у Паризькому ун-ті на поч. 13 ст. засновано теологічний ф-т.

З огляду на походження поняття Т. можна віднести, насамперед, до християнства: православ’я (останнє надає перевагу термінові "богослов’я"), католицизму, протестантизму. У своєму концептуальному значенні ця категорія стосується іудаїзму, християнства та ісламу, що сповідують Єдиного Бога — творця світу і людства, який явив себе в Одкровенні.

Християн. Т. у вченні про Бога ґрунтується на Святому Письмі (Старому і Новому Завітах), у католицизмі та православ’ї — і на Святому Переданні (ученні отців і вчителів Церкви, деяких церк. документах). За нею Бог є абсолютною трансцендентною сутністю, передує Всесвіту, є творцем і Всесвіту, і людини, джерелом істини та буття. У християнстві (крім його деяких єресей) Бог — триєдина сутність, що об’єднує три особи (іпостасі) — Бога-Отця, Бога-Сина та Бога — Святого Духа. Бог відкрився людству у своєму слові — Божественному Одкровенні через Святого Духа та обраних ним осіб (пророків і апостолів). Апогеєм самовираження таємничого Бога, скерованого до його створіння, є акт втілення його Сина Ісуса Христа, який поєднав у собі божественну і людську природи. Живучи тілесно між людьми, Христос виявив особливу милість Отця у справі спасіння людства. Син Божий постраждав на хресті заради викуплення роду людського і воскрес, давши кожній людині, що увірувала в нього, надію на звільнення від гріха і вічне життя. Хто не увірував, відвернувся від Бога, буде засуджений Судного дня. Особливі елементи, що відрізняють учення про Бога в католицизмі, православ’ї, протестантизмі, стосуються переважно догмата про Святу Трійцю (проблема сходження Святого Духа від Отця або також і від/через Сина), сотеріології (вчення про спасіння), антропології (проблема свободи волі), есхатології (вчення про кінець світу і загробне життя).

Християн. Т. як систематичний виклад і обґрунтування догматів сформована на спільному для православ’я, католицизму і протестантизму теор. фундаменті. Водночас має чимало відмінних засад, зумовлених їхнім неоднаковим розумінням Святих Писання і Передання. Спільним є визнання авторитету Нікейського символу віри (для католиків, лютеран і англіканців — також Апостольського і т. зв. Афанасієвого символів), рішень перших семи (для більшості протестантів — шести) Вселенських соборів, котрі кодифікували доктринальні, канонічні, богослужбові підвалини християнства, а також творів ранніх (2—8 ст.) отців Церкви. У католицизмі лат. обряду найбільше шануються Іриней Ліонський, Амвросій Медіоланський, Ієронім Стридонський, Григорій Великий (Двоєслов, або Бесідовник), у православ’ї та католицизмі сх. обряду — Афанасій Великий, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, Іоанн Златоуст, у протестантизмі — Августин. При цьому, якщо католицизм і протестантизм дотримуються принципу доктринального розвитку Церкви (зокрема права проголошення нових догматів), то православ’я плекає вчення давньої, нерозділеної Церкви і ранніх отців, розуміючи принцип розвитку богослов’я як подальше розкриття та осягнення цієї традиції.

Катол. Т. базована на рішеннях 14-ти (після перших 7-ми) соборів, визнаних Римсько-катол. церквою Вселенськими, буллах папських, декретах папської канцелярії, акумульована в канонах і декретах Тридентського собору (1545—63) та катехізисі. Здобутком катол. Т. є схоластика, зокрема її спроби теор. доказів буття Бога (онтологічне доведення Ансельма Кентерберійського, 5 доказів Томи Аквінського). 2-й Ватиканський собор (1962—65) продовжив принцип доктринального розвитку Церкви, накресливши нові зміни в катол. Т. в дусі "аджорнаменто" (італ. — оновлення).

Правосл. богослов’я керується догматичними визначеннями перших 7-ми Вселенських і 3-х Константинопольських соборів (879—80: відновлення патріарха Фотія на престолі та заперечення будь-яких доповнень до Нікейського символу віри; 1156—57: визнання Євхаристії як жертви Христа; 1341—51: постанова про Божественну сутність), рішеннями деяких всеправославних і помісних соборів, низкою віросповідних документів (напр., "Православне сповідання Кафолічної та Апостольської Церкви Східної", 1662; "Послання патріархів Східно-Кафолічної Церкви про православну віру", 1723). Правосл. богослов’я виражається також у літургійному переданні Сх. Церкви та вірності святоотцівській спадщині як завдатку істинності й повноти християн. віри.

Протестантську Т. відзначає розмаїття, зумовлене наявністю кількох традицій — церковної, генетично пов’язаної з поміркованою Реформацією (див. Реформація; лютерани, кальвіністи, частина англіканців), та євангельської — з радикальною Реформацією (баптисти, меноніти, методисти, п’ятидесятники та ін.). Лютеранська Т. обґрунтовує догмати, вперше зафіксовані в "Аугсбурзькому віросповіданні" та його "Апології" Ф.Меланхтона, Малому і Великому катехізисах М.Лютера, "Книзі злагоди"; англіканська — у "Книзі суспільного богослужіння" і 39-ти статтях "Англіканського віросповідання"; кальвіністська — у працях У.Цвінглі, Ж.Кальвіна, Т.Бези, М.Буцера та ін. і низці нац. символів віри (Галліканському, Вестмінстерському, Бельгійському сповіданнях віри, Гейдельберзькому і Берестейському катехізисах). Т. євангельських течій спирається на низку загальноцерк. і регіональних документів. З огляду на свій динамізм Т. в протестантизмі з кінця 19 ст. (у католицизмі — із серед. 20 ст.) активно осмислює не лише проблеми Церкви, а і її місце в суспільно-політ. і культ. процесах. Це зумовило застосування поняття Т. до богословських учень і шкіл, що пропонують моделі вирішення різних соціоетичних проблем (протестантські "Теологія процесу", "Теологія надії", католицька "Теологія визволення").

Християн. Т. як навч. дисципліна (відмінна від катехізису та основ віровчення в ранній Церкві та середньовічних монастирях) пов’язана з розквітом схоластики. У 15 ст., остаточно відокремившись від філософії і набувши слави "цариці наук", Т. увійшла в університетську освіту катол. Європи: кафедри з її вивчення діяли у 18-ти ун-тах із 46-ти (Парижі, Кельні, Лувені, Болоньї, Оксфорді, Кракові та ін.). Дисципліна стала провідною в закладах, які в 16—17 ст. перейшли під контроль протестантів або були ними створені (Женева, Віттенберг, Тюбінген, Гейдельберг, Страсбург). Навчання азів богослов’я і християн. класики у Сх. Церкві здійснювалося в "Пандидактеріоні" — Магнаврській вищій школі (Константинополь). У Рос. імперії правосл. богослов’я вивчалося з 18 ст. у Петербурзькій, Казанській, Московській духовних академіях, катол. Т. — у духовних академіях Вільно (нині м. Вільнюс), із 19 ст. — також Варшави, Санкт-Петербурга, Полоцька, протестантська — у Юр’євському (Дерптському) ун-ті. Нині дисципліна присутня в будь-якому духовному навч. закладі вищого (семінарія, ун-т, академія) типу та в багатьох світських вишах. Ф-ти або магістерські програми з Т. існують у закладах, заснованих чи фінансованих церквами, а також у деяких світських ун-тах у Великій Британії, Нідерландах, Німеччині, Чехії, США та ін. Правосл. богослов’я вивчають у багатьох грец., болг., сербських, румун. ун-тах. У сучасній Росії Т. присутня у всіх вищих духовних закладах: з-поміж православних найбільші — Рос. православний і Правосл. Свято-Тихоновський гуманітарний ун-ти (Москва), католицьких — Вища духовна семінарія "Марія Цариця Апостолів" (С.-Петербург), Коледж катол. теології ім. Фоми Аквінського (Москва), протестантських — Моск. богословська семінарія євангельських християн-баптистів, Теологічна семінарія євангелічно-лютеранської церкви Росії (С.-Петербург), Заокська семінарія адвентистів сьомого дня (Тула). Нині в Росії ліцензію на підготовку теологів мають 37 державних (у найбільших ун-тах) і 10 приватних вищих закладів. У Білорусі Т. вивчають в Ін-ті теології ім. святих Мефодія і Кирила при Білорус. держ. ун-ті (Мінськ), у країнах Балтії — в Ун-ті Вітовта Великого (Каунас, Литва), Тартуському (Естонія) і Латвійському (Рига) ун-тах.

В Україні та на укр. етнічних землях Т. як навч. дисципліну запроваджено в 16—19 ст. у Замойській академії (від 1595, із 1669 по 1784 — ун-т), в єзуїтських повних (із чотирирічним навчанням) колегіумах (Львів, Перемишль, Ярослав, Луцьк, Острог, Кам’янець; нині м. Кам’янець-Подільський), протестантських школах (у Панівцях, Дубецьку, Шарош-Патаці), Києво-Могилянській академії та утвореній на її основі Київській духовній академії (1819—1919), із 1783 — у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові (1928—39 — Греко-католицька богословська академія у Львові). У світських навч. закладах теологічний ф-т існував 1661—1939 у Львів. ун-ті (утворений за ініціативи єзуїтів). На поч. 19 ст. предмет включено в навч. програми Харківського і Київського ун-тів.

У сучасній Україні Т. (богослов’я) є провідною дисципліною в духовних навч. закладах середнього (семінарії) і вищого (академії) ступенів, заснованих православними, католицькими обох обрядів і протестантськи- ми церквами. Це, зокрема, Київ. духовна академія і Київська, Одеська, Почаївська, Волинська (Луцьк), Харківська семінарії Укр. правосл. церкви; Київська, Львівська, Волинська (Луцьк) православні богословські академії, Рівненська і Тернопільська семінарії, Івано-Франк. богословський ін-т Української православної церкви Київського патріархату; Львів. вища духовна семінарія Святого Йосифа Римо-катол. церкви, Вищий ін-т реліг. наук Святого Фоми Аквінського (Київ); Львів. духовна семінарія Святого Духа Української греко- католицької церкви; Семінарія Святої Софії Укр. лютеранської церкви (Тернопіль), Одес. богословська семінарія євангельських християн-баптистів та ін. 2002 Мін-во освіти і науки України включило Т. (богослов’я) до переліку спеціальностей у системі вищої освіти, 2010 — до списку дисциплін із захисту канд. і докторських дис. (у царинах філософії, історії, мистецтвознавства, юриспруденції). Тому як навч. дисципліна вона присутня також у світських вишах: державних — Нац. ун-ті "Острозька академія", Чернів. нац. ун-ті ім. Ю.Федьковича, Східноукр. нац. ун-ті ім. В.Даля (Луганськ), приватних — Європейському (Київ), Укр. католицькому (Львів), Християн. гуманітарно-екон. відкритому (Одеса), Карпатському ім. А.Волошина (Ужгород) ун-тах.

Іудейська Т. спирається на єврейс. Святе Письмо — Танах (у християнстві — Старий Завіт), що складається з трьох частин: Писемна Тора (П’ятикнижжя Мойсея), книг Невіїм (Пророки) і Кетувім (Писання), на тексти Усної Тори, або Талмуд (зведення релігійно-етичних і правових норм іудаїзму), та коментарі до Тори (мідраші). У вченні про Бога іудаїзм сповідує єдиного Бога-Творця — Ягве (Ієгову). Це ім’я, котре передає перші звуки давньоєврейс. виразу, що означає "Я є сутній (Бог)", виголошувалося первосвящеником лише в День очищення, а таємниця його звучання передавалася усно в його роді за старшинством. Імені Ягве в Біблії немає, воно постало 13—14 ст. серед християн. дослідників Старого Завіту. Самі іудеї після Вавилонського полону вживають ім’я Елогім, яке, маючи форми однини і множини, означає єдиного Бога як творця Всесвіту. 3—5 ст. позначені розвитком учення про Месію — потомка царя Давида, надісланого Богом для визволення ізраїл. народу. Водночас Т. в іудаїзмі не є систематичним викладом раціональних доказів буття Бога, це радше правила поведінки, розроблені єврейс. мудрецями — рабинами — та акумульовані в Законі, що навчає життю, в якому виявляються Божі діяння. Іудаїзм наполягає на обов’язковому виконанні Закону як послуху Богові. Авторитет теолога в іудаїзмі мають духовні лідери, рабини, гаони (тлумачі Талмуду), деякі філософи-богослови.

У 12 ст. в іудаїзмі виникло містичне вчення — кабала (мовою іврит — передання) як спроба виявлення таємного одкровення, що міститься в Торі. Близька теософії, кабала спрямована на осмислення сутності Бога, Його творіння, природи людини, сенсу буття. У 1-й пол. 18 ст. в Україні зародився хасидизм (мовою іврит — праведність), який висунув вимогу благочестя, особистого переживання віруючим Бога. Сучасна Т. зазнає впливу різних течій — ортодоксального, консервативного, прогресивного іудаїзму, котрі в різний спосіб прагнуть адаптувати її до сучасної к-ри. Підготовка служителів культу — рабинів і вчених теологів — талмудистів — в іудаїзмі здійснюється в єшивах (вищих талмудичних школах), які діють у багатьох країнах, головно на Бл. Сході, в Європі та США. Вищим навч. закладом ортодоксального іудаїзму є Ун-т Єшива (Нью-Йорк), консервативного — Єврейс. теологічна семінарія (Нью-Йорк), авторитетним закладом прогресивного іудаїзму є Ін-т вивчення іудаїзму "Хібру Юніон коледж" (Єрусалим). У країнах Співдружності Незалежних Держав іудаїзм, зокрема Т., вивчають у Петерб. ін-ті юдаїки, Єврейс. ун-ті (Москва), Центрі юдаїки та єврейс. цивілізації при Ін-ті країн Азії та Африки Московського університету, Ін-ті вивчення іудаїзму в СНД, в Україні — в Ін-ті юдаїки, Нац. ун-ті "Києво-Могилянська академія", Міжнар. Соломоновому ун-ті. Спеціалізоване навчання здійснюють Всеукр. духовна єврейс. академія "Томхей Тмимим", що готує, зокрема, сойферів (переписувачів священних текстів), та єшива при Центр. синагозі ім. Лазаря Бродського (усі в Києві).

В основу ісламської Т. покладені Коран, потрактований як пряме, вічне, несотворене Одкровення Боже, котре ангел Джабраїл упродовж 23-х років передавав частинами пророку Мухаммеду, і Сунна (своєрідне Святе Передання) — збірник висловлювань і дій (хадисів) пророка Мухаммеда, джерело для вирішення різних аспектів реліг., соціоетичного, правового життя мусульман. У Корані розкрито доктрину Єдинобожжя (таухід). Згідно з нею Аллах — творець усього сущого, володіє найвищими атрибутами, гідний поклоніння. Світ створений його волею, яку виконують ангели. Першим постулатом мусульманина є шахада: неухильне дотримання віри в єдиного Бога — Аллаха — та місію пророка Мухаммеда як Божого посланника людству. Т. як система спекулятивного витлумачення догматів ісламу представлена в каламі (араб. — слово, промова), що досліджує проблеми єдності Бога, його сутності та атрибутів, походження Корану, свободи волі людини (її визнає школа мутазилітів) та Божественного передвизначення (школа ашаритів). Калам називають раціональною теологією, вважаючи її також одним із напрямів арабо-мусульманської філософії. У 8—9 ст. в ісламі зародилось містичне вчення суфізму (від араб. "суф" — груба тканина, звідси — власяниця як атрибут аскета), що наполягає на особистому пізнанні Бога і злитті з ним через інтуїтивне екстатичне осяяння.

До категорії ісламських теологів зараховують тлумачів Корану, хадисоведів, учителів-філософів. У шиїзмі — це також дванадцять імамів (духовних і політ. наслідників пророка Мухаммеда), у суфізмі — суфійські шейхи. Теологічну освіту в ісламі здобувають у медресе зі статусом духовних семінарій, що діють зазвичай при великих мечетях, закінчення медресе відкриває шлях до вищих навч. закладів. У регіонах поширення ісламу найвідоміші з них — Ал-Азхар (Єгипет), Зейтун (Туніс), Анкарський (Туреччина), Алігархський (Індія) ун-ти, Ісламський ун-т Медини (Саудівська Аравія). Вивчення Корану, хадисів, каламу, шаріату та історії ісламу включено у програми вищих навч. закладів країн СНД: державних — Рос. ісламський ін-т (Казань), Ташкентський ісламський ун-т, Бакинський державний ун-т — і приватних — Моск. ісламський ун-т, Ін-т теології і міжнар. відносин (Махачкала), Рос. ісламський ун-т при Центр. духовному управлінні мусульман Росії (Уфа), Респ. ісламський ін-т підвищення кваліфікації імамів (Алмати). В Україні діють ряд медресе (при Духовному управлінні мусульман Криму — Медресе Сеїт-Сеттар, Вище медресе, Красногвардійське медресе хафізів, Азовський ліцей вищих ісламських наук) та Ісламський ун-т при Духовному управлінні мусульман України (Київ), що готує імамів і викладачів ісламських дисциплін.


Література:
  1. Harnасk A. von. Die Entstehung der christlichen Theologie und des kirchlichen Dogmas. Gotha, 1927
  2. Maududi Abul ‘Ala. Towards Understanding Islam. Delhi, 1961
  3. Qutb M. Islam, the Misunderstood Religion. Delhi, 1968
  4. Pelikan J. The Christian Tradition: A History of the Development of Doctrine, t. 1—5. Chicago, 1973—90
  5. Краткая еврейская энциклопедия, т. 1—11. Иерусалим, 1976—2005
  6. Rodinson M. La fascination de l’Islam. Nijmegen, 1978
  7. Z‘ev ben Shimon Halevi. Kabbalah: Tradition of Hidden Knowledge. London, 1978
  8. Rahman F. Islam and Modernity: Transformation of an Intellectual Tradition. Chicago, 1982
  9. Braaten C.E. Principles of Lutheran Theology. Minneapolis, 1983
  10. Mullins E.Y. Baptist Beliefs. Valley Forge, 1983
  11. Lindbeck G. The Nature of Doctrine: Religion and Theology in a Postliberal Age. Louisville, 1984
  12. The Study of Anglicanism. London, 1988
  13. Рационалистическая традиция и современность: Ближний и Средний Восток. М., 1990
  14. Шолем Г. Основные течения в еврейской мистике, т. 1—2. Иерусалим, 1993
  15. McEwen A., Robinson E. Evangelical Beliefs and Educational Values. Abingdon, 1995
  16. Мак-Грат А. Введение в христианское богословие. Одесса, 1998
  17. Эриксон М. Христианское богословие. СПб., 1999
  18. Шиммель А. Мир исламского мистицизма. М., 1999
  19. Беркхов Л. История христианских доктрин. СПб., 2000
  20. Day J. Yahweh and the Gods and Goddesses of Canaan. Sheffield, 2000
  21. Иларион (Алфеев). Таинство веры: введение в православное богословие. Париж, 2000
  22. Coleman W. та ін. Basics of the Catholic Faith. New London, 2000
  23. Лосский В. Богословие и боговидение: Сборник статей. М., 2000
  24. Plantinga A. Warranted Christian Belief. New York, 2000
  25. Аверинцев С.С. Теология. В кн.: Новая философская энциклопедия, т. 4. М., 2001
  26. Breck J. Scripture in Tradition. New York, 2001
  27. Мейендорф И. Византийское богословие: исторические тенденции и доктринальные темы. Минск, 2001
  28. Хегглунд Б. История теологии. СПб., 2001
  29. The Modern Theologians: An Introduction to Christian Theology since 1918. Blackwell, 2005
  30. Понкин И.В. Теологический факультет государственного университета: европейский опыт правового регулирования. М., 2006
  31. Campo J.E. Encyclopedia of Islam. New York, 2009

Посилання:
  • АРІСТОТЕЛЬ
  • БІБЛІЯ
  • БУЛЛИ ПАПСЬКІ
  • ДУХОВНЕ УПРАВЛІННЯ МУСУЛЬМАН КРИМУ
  • ДУХОВНЕ УПРАВЛІННЯ МУСУЛЬМАН УКРАЇНИ (ДУМУ)
  • ЄРЕСІ
  • ЄРУСАЛИМ
  • ЄЗУЇТИ
  • ФОТІЙ, КОНСТАНТИНОП. ПАТРІАРХ
  • ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ У ЛЬВОВІ
  • ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯ У ЛЬВОВІ
  • ІСЛАМ
  • ІУДАЇЗМ В УКРАЇНІ
  • КАБАЛА
  • КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
  • ХАСИДИЗМ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬ
  • КОРАН
  • КРАКІВ
  • КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (КМА), КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА, КИЇВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ, КИЇВСЬКА АКАДЕМІЯ, КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ, НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ 1819–1919
  • ЛУГАНСЬК
  • ЛУЦЬК
  • ЛЬВІВ
  • ЛЮТЕР МАРТІН
  • МІНСЬК
  • МОСКОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • МОСКВА
  • ОДЕСА
  • ОСТРОГ
  • ПЕРЕМИШЛЬ
  • ПРАВОСЛАВ'Я
  • ПРОТЕСТАНТИЗМ
  • РЕФОРМАЦІЯ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ (СНД)
  • ТАЛМУД
  • ТЕРНОПІЛЬ
  • УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
  • УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
  • УЖГОРОД
  • ВАРШАВА
  • ВІЛЬНЮС
  • ЗАМОЙСЬКА АКАДЕМІЯ

  • Пов'язані терміни:
  • ДРОЙЗЕН ЙОГАН ГУСТАВ БЕРНГАРД
  • ЄПИСКОПСТВА ІНСТИТУТ У КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ
  • ЄЗУЇТИ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)